Глава 5. Політичний режим

§ 1. Поняття політичного режиму

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важ­ливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об'єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної форми. Ось чому поняття "політичний ре­жим" є досить складним і є вельми значущим для визначен­ня сучасної держави. Звичайна річ, саме на характеристиці політичного режиму конкретної держави наголошують чис­ленні дослідники з питань держави — соціологи, юристи, по­літологи. Проте не всі однаково усвідомлюють дане поняття. Отже, виникає потреба з'ясувати його зміст і обсяг.

Під політичним режимом слід розуміти особливості полі­тичного панування певних соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних ме­тодів, засобів та заходів безпосередньо управляють держа­вою.

У навчальних і наукових виданнях породжує заперечен­ня поширений погляд на політичний режим тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави, на його характеристи­ку, виключно як сукупність методів, форм і засобів здійснен­ня політичної влади, не торкаючись її соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окре­мих країнах, користуються різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і одно­особової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський, парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталітарний і режим законності, теокра­тичний і військової диктатури, верховенства права і расист­ський. Така різноманітність пов'язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від одного за численни­ми ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфе-

 

48

 

Глава 5

 

Політичшт режим

 

49

 

 

 

сійні, ідеологічні відносини; ступінь державної захищеності особи; характер соціальної бази державної влади; становище законності; ступінь централізації або децентралізації і в ціло­му характер організації влади; характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управ­ління і державного устрою і т. ін.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно шир­ший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціаль­ними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов прези­дентської і парламентарної республіки, конституційної та аб­солютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звід­си випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто роз­глядає політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політич­ного режиму.

По-друге, поняття "політичний режим" взагалі виходить за межі властивостей методів і засобів здійснення влади і по­няття "форма держави" в цілому, тому що має більш глибо­кий зміст, оскільки характеризується крім застосованих дер­жавною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє держав­на влада, залежать методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспіль­ний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Як відомо, ще за античності державну владу класифіку­вали на різновиди залежно від того, хто саме її здійснював. Йшлося, насамперед, про ступінь участі населення у здійс­ненні даної влади. Відповідно до цього критерію розрізняли демократію, аристократію, олігархію, тиранію, охлократію і т. ін., тобто владу всіх, більшості, меншості, особи, натовпу тощо. Розподіл держав згідно з кількістю правлячих осіб, здійснений ще Арістотелем, зберігає своє значення і за на­ших часів, оскільки дозволяє розрізняти держави за широ­чінню їх соціальної бази. Владі народу, бюрократії — кожно­му властиві свої засоби здійснення влади. Останні перебу-

 

вають у прямій залежності від соціальної бази держави. Встановлення, наприклад, теократичного режиму ісламсько­го фундаменталізму в Ірані невід'ємне від приходу до влади верхівки мусульманського духовенства.

Методи здійснення державної влади, що разом з її со­ціальною базою становлять основу характеристики політич­ного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використо­вується у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. До методів здійснення державної влади нале­жать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Дер­жава може спиратися на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інфор­мації, встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існу­вання чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв'язку з державною забороною на їх існування, яка може тривати по­стійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). По­ширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте во­ни суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів, суспільних утворень). Але діяльність цих ор­ганізацій відбувається у межах, визначених державними за­конами, пов'язана із здійсненням державної влади (прагнен­ня до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади; вирішення питань, що мають

 

50

 

Глава 5

 

Політичний режим

 

51

 

 

 

державне значення і т. ін.). Саме вплив на фракції політич­них партій, особливо тих, що складають парламентську біль­шість, є найважливішим засобом проведення державної по­літики головою уряду через парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з'ясу­вати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія, завдяки чому по­літичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-істо­ричний етап її розвитку. Основне значення для встановлен­ня характеру режиму має в усякому разі властива йому со­ціальна база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демок­ратичні та режими авторитарні.

§ 2. Демократичний режим

Демократичному режиму як одному з величезних завою­вань світової цивілізації притаманна широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: чим шир­ше його соціальна база, тим демократичнішим він є. У роз­винених демократичних державах цю базу становить весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітима­ція влади (її визнання громадською думкою) у даних дер­жавах відбувається під час проведення загальних, заснова-

 

них на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта — народу — іншому суб'єкту — державі. Отже, влада сприймається сус­пільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет пе­ретворюється на суверенітет держави, обмежений лише не­обхідністю дотримуватися основних прав людини.

Наявність певних ознак громадянського суспільства зу­мовлює створення демократичного режиму. Необхідно та-кож,о щоб у країні склалися конкретні форми самоврядуван­ня. Його існування й розвиток є однією з ознак і важливим напрямом функціонування та поширення демократії.

За умов демократії має бути виключене зловживання владою. Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх громадян. У суспільстві право панує як міра свободи, за­гальної і рівної для всіх.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав лю­дини, на участі населення у формуванні і діяльності держав­них органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної держави є визнання найвищої цінності особистості, захище­ність її природних і невід'ємних прав, належне забезпечення всіма економічними, політичними, ідеологічними та юридич­ними гарантіями, у тому числі судовим захистом проти будь-яких порушень, охоплюючи ті, що мають бути з боку суто державних структур. Демократичний режим, що діє в інте­ресах громадян, є обов'язково конституційним. Належить, щоб його функціонування було засноване на визнанні при­мату права перед державою, обмеженості останньої правом, неухильному дотриманні законності, спрямованості на до­держання принципів правової держави (наприклад, верхо­венство правового закону, відповідальність не тільки людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму є здійснення принципу поділу влади. Він не обмежується кон­статуванням існування законодавчої, виконавчої, судової та наглядово-контрольної гілок влади.

Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини між ними засновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гаран­тує певну рівновагу між владами. Це виключає узурпацію

 

52

 

Глава 5

 

Політичний режим

 

53

 

 

 

влади будь-якою з її гілок і забезпечує захист інтересів кож­ної особи.

Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень де­мократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки суспіль­ством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя у країнах з демократичним режимом має проходити на засадах гласності та врахування громад­ської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням мен­шості рішенням, прийнятим у конституційному порядку біль­шістю проводились консульГації і дебати між окремими суб'єк­тами політичних відносин з метою узгодження різних точок зо­ру, досягнення компромісу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охоро­ну прав усіх громадян, включаючи тих, хто складає мен­шість. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю — етнічною, політичною, релігійною — збері­гаються визначені законом права. На неї поширюється прин­цип рівності всіх перед законом. Меншість має право вису­вати власні ініціативи, бути репрезентованою у різних дер­жавних органах (наприклад, парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, може критикувати виконання прийнятих рішень і т. ін. Більшість не уповнова­жена просто ігнорувати меншість, а зобов'язана уважно роз­глядати і обгрунтовано відповідати на її критичні зауважен­ня. Саме в інтересах меншості найважливіші політичні рі­шення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Звичайно, демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак. Наприклад, під час бур­жуазної революції в Англії і після неї, коли виникла вкрай обмежена елітарна цензова демократія, така її важлива озна­ка, як конституційність режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи партій, що, як вже підкреслювалось, є однією з головних ознак демократії.

 

Можливі різні рівні і зміст демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий про­шарок суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія, верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демократизму залежить від питомої ваги при­мусу в процесі здійснення державної політики.

Щодо розвинутої демократії, то її виникнення можна очі­кувати ляше тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через представницький орган широкими верствами насе­лення і коли права кожної особи надійно захищені, незалеж­но від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захище­ність має спиратися, в першу чергу, не на державний при­мус, а на високу свідомість представників державного апара­ту й усього населення.

Від філософів Просвітництва (Ж.ОК, Руссо) до політич­них ідеологів сучасності (Ш. де Голль) наголошується на пе­ревазі демократичного режиму, що спирається, головним чи­ном, на пряме здійснення народовладдя всім населенням че­рез референдуми, петиції, народні обговорення і т. ін., порів­няно з таким, основою діяльності якого є народне представництво, тобто парламентський режим, деякі перева­ги якого слід, однак, визнати. Лише він уможливлює прий­няття рішень на належному професійному рівні, узгодження в рамках представницького органу, різноманітних поглядів з допомогою компромісу. Парламентаризм дозволяє врахову­вати в ході державного управління переконання і права мен­шості. Саме тому представницьке правління більш сприяє формуванню корисного, обгрунтованого, ефективного зако­нодавства і становить вищий рівень демократичного режи­му. Усе це не виключає корисності, а в деяких випадках і не­обхідності сполучати парламентське правління з безпосеред­нім народовладдям. Останнє є пріоритетним тоді, коли вирі­шуються особливо важливі державні питання, прямо віднесені до компетенції суверенного народу, проведення ре­ферендуму з яких визначено законом як обов'язкове. Умо­жливлюється й те, що з появою сумнівів стосовно відповід­ності волі вищого представницького органу до волі народу, виникає необхідність проведення референдуму за народною ініціативою. У зв'язку з цим воля народу фактично пере­вершує над волею народного представництва.

 

54

 

Глава 5

 

Політичний режим

 

55

 

 

 

Одним з різновидів демократичного режиму є лібераль­но-демократичний режим, в умовах якого передбачається су­воре обмеження міри втручання держави в суспільні і, особ­ливо, економічні відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна влада фактично виконувала функцію "нічного вартівника" суспільних відносин. За останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великій Британії поворот до лібералізму був пов'язаний з правлінням консервативного на чолі з М. Тетчер уряду, який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації націона­лізованих лейбористським урядом підприємств. Через змен­шення політичної ваги лівих сил у Франції за наших часів там розпочалися аналогічні процеси. Ряд авторів, констатую­чи існування ліберальних режимів у розвинених країнах у XIX ст., зазначає їх виникнення за сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як ознаки цього режиму вони підкреслюють наявність вузької соціаль­ної бази правлячої еліти, неспроможність більшості населен­ня користуватися демократичними інститутами внаслідок його культурної відсталості. У певних країнах, що розви­ваються, політичні режими дійсно мають згадані особливос­ті, але навряд чи це є підставою для їх належності до лібе­рально-демократичних режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одно­часно як режим законності. Жодні зміни державного керів­ництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхи­литися від дотримання чинного, правового за змістом, зако­нодавства.

Безумовно, навряд чи можна стверджувати про існуван­ня в сучасному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, наприклад, порушення власного за­конодавства, спроба занадто обмежити окремі права люди­ни, вводити без істотних підстав режим президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збере­ження переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може розглядатися як знищен­ня цього режиму, не виключає його існування, хоча й у більш вузьких рамках.

 

§ 3. Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демокра­тичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюра­лізму;  формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авто­ритарного режиму провідне місце посідають примусові мето­ди державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичай­ні  методи державного  керівництва,   відкрите  насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знеціню­ється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднан­ня останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до ав­торитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади ан­тидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на за­гальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со-ціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Автори­тарний режим установлюється шляхом державних переворо­тів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані,  так званих "чорних полковників" у Греції). В Іспанії 1930-х років авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через анти­державний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячо­го демократичного режиму нового коаліційного уряду. У ре­зультаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися ін­ститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади від­носно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.

 

56

 

Глава 5

 

Політичний режим

 

57

 

 

 

Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрок­ратії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансо­вої або земельної аристократії, расової меншості, група зако­лотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис­ленні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін. За авторитар­ного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки гро­мадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентра­ція влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дис­ципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тен-денція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівницт­ва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму від­повідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на розвиток еконо­міки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення ре­волюційних перетворень. Отже і згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і корисними. Це має особ­ливо велике значення за так званих перехідних періодів або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє завдан­ня, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного режиму. Отже, наявність елементів авторита­ризму не завжди свідчить про існування власне авторитар­ного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний, мо-

 

же перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках демократичні інсти­тути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані (вибори, народне представництво, права людини), він здат­ний перерости у демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авто* ритаризму, який можна назвати твердим, або передтоталі-тарним. Ці, досить різноманітні форми засновані на підвище­ній концентрації державної влади, пріоритеті держави, від* сутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ря­ду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи ін­формації тощо); поширеному застосуванні репресивних захо­дів щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого ре­жиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому йо­го різновиді. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і авторитарним ре­жимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому властиві ті самі вкрай негативні риси, що характери­зують авторитаризм у цілому. Але за тоталітаризму вони на­бувають гіпертрофованого вигляду, і в той самий час зника­ють окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної но­менклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, неба­чено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі адміністра­тивно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійс­нення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства — економікою, політи-

 

58

 

Глава 5

 

Політичний режим

 

59

 

 

 

кою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розгля­дається як знаряддя досягнення мети, проголошеною прав­лячою верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні права людини, що фор­мально проголошуються, вбачаються як подаровані держа­вою. Держава намагається контролювати навіть думки підда­них, широко пропагуючи лише програмні положення панів­ної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування "соціалістичних" пере­творень). Великого розмаху набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов'язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньо­му СРСР, мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, іслам­ського фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійс­нюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи — своєрідного некоронованого абсолютного мо­нарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі вла­ди за спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтри­мується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., то­талітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-команд­ної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, ко­лишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тота­літарні режими складаються також на базі панування верхів­ки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким засто­суванням насильства. Воно спрямовано на створення атмос­фери загального страху, проти потенціальних ворогів усере­дині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних таборів. Характерним є створен-

 

ня розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У біль­шості таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня полі­тика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув'язнення, примусового переселення і довголітньої приму­сової, фактично рабської, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу — фізично було зни­щено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антина­родну сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавіл­ля. Держава за таких умов стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого ан-типравовий характер, вони виконують роль простого знаряд­дя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і уста­леного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держа­ва, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо, аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Пар­тійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апа­рат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається своєрідна діа­лектична суперечність в розвитку суспільства. З одного бо­ку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особли­во поширюється роль каральних органів і армії. Але, з друго­го боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правля­чої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається

 

60

 

Глава 5

 

Політичний режим

 

61

 

 

 

різноманітність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи прова­дить повну або часткову націоналізацію засобів виробницт­ва. Тому в умовах тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у других — так звана змішана приватно-державна власність, у третіх — відбувалося повне усуспільнення засо­бів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаску­вати свою антинародну сутність. Зберігається суто формаль­не існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, уро­чисте прийняття "демократичних" конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснен­ня принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демо­кратичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких ре­жимів, як фашистський, расистський, теократичний, війсь­кової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від де­мократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах на­стає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступо­вим нарощенням елементів демократизму і зменшенням еле­ментів авторитаризму.

У "чистому" вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах демократичного режиму деяких ознак ав­торитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму — окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для де­мократичних перетворень корисними можуть бути навіть та­кі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформа­торської діяльності держави і які поступово зникатимуть з

 

вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існу­вання тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформу­вання старої системи під тиском громадської думки і полі­тичних конкурентів або з власної ініціативи державної вла­ди. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму до нижчого і далі — до демократичного режиму може відбува­тися мирним шляхом, як це було з переходом від фашист­ського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Об'єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянського суспільства, розши­рення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, ко­ли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею народу, тобто влада втрачає легітим-ність. У таких випадках на базі різкого загострення політич­ної боротьби на порядку денному може стати питання про повалення старого режиму шляхом застосування насиль­ницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія — у Грузії.