§ 1. Місце уряду в системі вищих органів державної влади

"„ Центральною ланкою всього державного механізму, його найважливішою складовою частиною є уряд. У зарубіжних країнах вищий орган урядової влади може мати різні найме­нування. Найбільш поширеними є такі: Рада Міністрів, Кабі­нет, Кабінет Міністрів, Державна рада, Федеральна рада та ін. Термін "уряд" використовується як збиральний.

Уряд у більшості зарубіжних країн здійснює загальне уп­равління всіма справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою. Уряд — колегіальний орган, до якого входять особи (міністри, секретарі), що очолюють державні відомства (міністерства, департаменти) з окремих галузей управління (Збройні Сили, фінанси, юстиція, Іноземні спра­ви тощо). У деяких випадках до складу уряду входять також особи, які не очолюють будь-які міністерства (міністри без портфелів1 або державні міністри). У президентських рес­публіках функції глави уряду виконує сам президент. У пар­ламентарних країнах (республіках і монархіях) є посада гла­ви уряду, що заміщається особою, яку найчастіше називають прем'єр-міністром. Слід зазначити, що офіційно глава уряду може називатися й інакше: в Італії, наприклад, він офіційно іменується головою Ради Міністрів, у Швеції та Норвегії — державним міністром, у Німеччині та Австрії —канцлером тощо.

У всіх зарубіжних країнах уряд відіграє головну роль у розробці, формуванні та здійсненні основних напрямів полі­тики держави, визначенні шляхів і засобів їх досягнення.

Міністри без портфелів — особи, які очолюють відомства, що не прирів­нюються до міністерств або виконують окремі доручення глави уряду та є при цьому його помічниками.

 

При розгалуженні функцій сучасної держави посилюється вплив урядової влади на всі сфери життя суспільства. За об­грунтування зростаючого впливу уряду править теорія "са­мостійного мандата", що дістала певного поширення. Сут­ність цієї теорії полягає в тому, що виборці на загальних ви­борах висловлюються не стільки за того чи іншого кандидата в депутати, скільки за урядову політику в цілому. Тим самим вони дають певний мандат уряду, який здійснює виконавчу владу за волею виборців. Це зменшує роль парламентських дебатів при оцінці діяльності уряду; Відомо, що парламент­ська процедура характеризується складністю і перешкоджає оперативному прийняттю рішень. Урядова ж влада менш схильна до впливу громадської думки.

У сучасних умовах, коли держава активно втручається в економіку, втілюючи у життя намічені програми, зростанн*я ролі урядової влади стає об'єктивною передумовою. Уряд часто є ініціатором законодавства з питань державного регу­лювання економіки. У цьому разі парламент виступає як ор­ган, що "реєструє^ урядові законопроекти.

Залежно від політичної практики, історичних умов і на­ціональних традицій процес посилення позицій уряду набу­ває різноманітних форм, що в кінцевому підсумку зумов­люється Існуючими формами правління (парламентською, президентською та змішаною). У парламентських країнах піднесенню уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється партією (партіями), яка має більщість місць у парламенті. У сполученні з жорсткою пар­тійною дисципліною непарламентська більшість керує уря­дом, а уряд —; парламентською 0ільшістю. Торкаючись пар­ламентської опозиції, треба підкреслити, що її роль і значен­ня можуть активно проявлятися тільки тоді, коли формуєть­ся коаліційний уряд або "уряд меншості", Президентська форма правління характеризується тим, що президент є од­ночасно главою уряду, який не несе відповідальності перед парламентом. Зміщана (дуалістична) модель уряду існує в сучасній Франції. Особливість її полягає в тому, що згідно з Конституцією (ст. 8, 9) президент призначає прем'єр-мініст­ра і головує у Раді Міністрів, а прем'єр-міністр (ст. 21) керує діяльністю уряду. Суттєвим моментом, що визначає сто­сунки уряду з парламентом, є втручання останнього у сферу законодавства, а також антиконституційну нормотворчість

 

158

 

Глава 12

 

Уряд

 

159

 

 

 

уряду. Він широко використовує своє право законодавчої іні­ціативи, і кількість законопроектів, внесених урядом, пере­вищує число проектів самого парламенту. Крім цього, уряд видає власні нормативні акти (виконавчі накази президента, розпорядження тощо), які також сприяють посиленню пози­цій уряду в системі вищих органів держави. У зв'язку з цим неабияке значення має характер взаємовідносин уряду з ви­щим органом конституційного нагляду, який чималою мірою залежить від способу формування останнього, обсягу його повноважень і партійного складу.

У країнах, де орган конституційного нагляду формується за прямої (Японія, США) чи непрямої участі уряду, останній має змогу суттєво впливати на прийняття рішень цим орга­ном. Створення органу конституційного нагляду без участі уряду (Італія, Німеччина) дозволяє йому бути відносно більш незалежним від урядової влади. Обсяг компетенції і ступінь обов'язкової сили його рішень також чинять вплив на його взаємовідносини з урядом. Органи конституційного нагляду з обмеженою компетенцією не мають можливості протистояти уряду. Наділення органів конституційного на­гляду великою компетенцією (за якою рішення його носять завершувальний характер) створює конфліктні ситуації між урядом і органом конституційного нагляду, хоча цим зіткнен­ням здебільшого властивий не юридичний, а політичний ха­рактер.

§ 2. Порядок формування і структура урядів

У зарубіжних державах залежно від форми правління уряди формуються двома основними способами: парламент­ським і позапарламентським. Парламентський спосіб форму­вання уряду застосовується у країнах з парламентарними формами правління. Мандат на формування уряду в цих країнах одержує та партія або партійна коаліція, яка пере­могла на виборах до парламенту, тобто одержала більшість місць у парламенті (у нижній палаті). Це положення у кон­ституціях зарубіжних країн викладено досить поверхово або зовсім відсутнє.

У Великій Британії глава держави має право призначати прем'єр-міністра, але дане право суто номінальне, оскільки вибір корони визначається, як згадувалося раніше, партій-

 

ністю палати громад. До складу уряду входять міністри (40—45 чол.) та їхні парламентські секретарі (40—45 чол.), і в повному обсязі нараховується близько 100 чол. Вжи­вають кілька найменувань для визначення посадових осіб, які входять до складу уряду. Найчастіше вживають терміни "державний секретар" і "міністр". Найстаріші відомства (мі­ністерство іноземних справ, міністерство внутрішніх справ) очолюють державні секретарі. На чолі кількох відомств сто­ять посадові особи, традиційну назву яких збережено (канц­лер казначейства, генерал-поштмейстер). Парламентські секретарі вважаються молодшими міністрами. У відомствах, очолюваних державними секретарями, вони іменуються пар­ламентськими помічниками державного секретаря.

Зі складу уряду виділяється Кабінет — група найбільш впливових членів уряду (близько 20 чол.). Попередньо вста­новлених правил членства у Кабінеті немає. Міністри, яких прем'єр-міністр запрошує стати членами Кабінету, змі­нюються залежно від зміни уряду. Останніми роками поши­рилася практика створення неформального "внутрішнього Кабінету". Це найбільш наближені до прем'єр-міністра поса­дові особи (канцлер казначейства, лорд-охоронець печатки, канцлер герцогства ланкастерського та ін), які допомагають йому під час вирішення важливих і невідкладних питань. Рі­шення Кабінету самі по собі не спричиняють юридичні на­слідки. Якщо уряд має намір надати юридичної сили рішен­ням Кабінету, які вимагають внесення змін у закони, він по­винен внести законопроект до однієї з палат парламенту і за­безпечити його проходження у парламенті. В інших випадках лише потрібно підтвердження рішень Кабінету на засіданні Таємної ради. Фактично Таємна рада (сягає 300 чол.) існує головним чином для надання юридичної сили "наказам короля у раді", тобто актам Кабінету і актам, що видаються на підставі королівської прерогативи. У реальній дійсності — акти Кабінету схвалюються самими його члена­ми, засідання якого оформлюються як засідання членів Таємної ради. Усі міністри Кабінету та деякі інші міністри складають присягу як члени Таємної ради. До неї належать і численні радники, що не є міністрами. Суди визнають пра­вову силу за такого роду актами.

У скандинавських країнах (Швеція, Норвегія, Данія за формою правління є парламентарними монархіями) монарха

 

160

 

Глава І2

 

Уряд

 

161

 

 

 

наділено верховною владою щодо державних сираб. Король очолює Державну раду, яка являє собою уряд на чолі з гла­вою держави. Тому в цих країнах такі поняття, як Державна рада і уряд (Рада Міністрів/Кабінет) не збігаються. Усі най­важливіші урядові заходи (всі законопроекти) спочатку обго­ворюються у Державній раді. Рішення Державної ради вино­сяться від імені короля і за його підписом. Але оскількимо-нарх не відповідає за свої дії, вони потребують контрасигна-тури прем'єр-міністра або міністра, у віданні якого перебуває дане питання.

Така практика свідчить про те, що призначення прем'єра міністра залежить від розстановки сил у парламенті. У Шве* ції,король, навіть формально, не бере участі у призначенні прем'єр-міністра. Це право надано Ригсдагу, а пропозиція про обрання вноситься тальманом (у Норвегії і Данії право призначення прем'єр-міністра зберігається за монархом).

У Норвегії і Данії уряд не представляється парламенту для одержання його інвеститури, Парламент впливає на склад уряду непрямим чином. Уряд може функціонувати, тільки як­що заручиться підтримкою парламентської більшості.

У тих випадках, коли немає повної ясності стосовно ліди­руючої партії, монарх (Норвегія, Данія) або тальман (Шве­ція) проводить консультації з лідерами різних політичних партій. У результаті переговорів може з'ясуватися, що одну з партій підтримує якась інша партія. Тоді може бути сфор^-мований однопартійний уряд меншості. Якщо ж більшість можна отримати на основі погодження між кількома партія­ми, то звичайно створюється коаліційний уряд. Однопартійні уряди формуються у Великій Британії, Канаді, коаліційні, як правило, — в Італії.

Основний Закон ФРН 1949 р. (ст. 63) покладає відпові­дальність за утворення федерального уряду насамперед на бундестаг і федерального канцлера, а не на главу держави. Федеральний канцлер обирається без Дебатів за пропозицією федерального президента більшістю голосів членів бундеста­гу (ст. 63 абзаци 1 і 2, ст. 64 абзац 2 Основного Закону): Об­раного канцлера призначає федеральний президент. За про­позицією канцлера федеральний президент призначає феде­ральних міністрів. Якщо обрання не відбулося відразу, то бундестаг протягом чотирнадцятиденного терміну може об­рати федерального канцлера абсолютною більшістю голосів.

 

-Якщо обрання у зазначений термін також не відбулося, про­водиться новий тур голосування, в якому досить отримати відносну більшість голосів. Термін повноважень федерально­го уряду конституцією не встановлено. Проте повноваження федерального канцлера закінчуються у разі обранця нового бундестагу (ст. 69 абзац 2). Крім того, термін повноважень федерального уряду закінчується, коли бундестаг виявить недовіру канцлеру.

Уряд Італії (Рада Міністрів) формується головою Ради Міністрів і затверджується президентом. Міністри прино­сять присягу главі держави, коли приступають до посадових обов'язків. Необхідною умовою для здійснення призначень є затвердження складу уряду палатою депутатів, а потім — Сенатом. Главою уряду є голова Ради Міністрів, який при­значається президентом. Під час висунення на пост глави уряду вирішальна роль належить парламенту, згідно з прин­ципом партійної більшості у нижній палаті парламенту. Гла­ва уряду очолює роботу президії Ради Міністрів (нечислен­ного органу), яка налагоджує діяльність усього уряду в ціло­му (ст. 95 Конституції).

Позапарламентський спосіб формування уряду застосо­вується в основному в президентських республіках. У цих країнах глава держави особисто є носієм урядової влади. Він сам добирає, призначає і звільняє членів уряду. Слід зазна­чити, що президент обирається шляхом непарламентських виборів і роль парламентів у формуванні Кабінету невелика.

У США призначення глав департаментів згідно з Консти­туцією здійснюється президентом "за порадою і за згодою Сенату" (ст. II розд. 2). але фактично являє собою його осо­бисту прерогативу. Сенат схвалює призначення президента на вищі державні посади більшістю у дві третини голосів. •Випадки негативної реакції Сенату на дії глави держави є ду­же рідкимИі Якщо це і траплялося інколи, то тут виникали суто партійні протиріччя чи навіть особисті відносини. Кон­ституція не містить будь-яких положень, що стосуються функціонування Кабінету. В ній йдеться, що президент може затребувати від керівного працівника будь-якого міністер­ства письмову доповідь з будь-якого питання, що перебуває у компетенції даного міністерства, проте в її тексті не зазна­чаються назви міністерств і не окреслюється коло їх обов'яз-

б    2—363

 

162

 

Глава 12

 

Уряд

 

163

 

 

 

ків. Отже, не існує жодних особливих конституційних обме­жень, покладених на членів Кабінету.

У країнах Латинської Америки з президентською фор­мою правління, згідно з конституціями, формування уряду є виключною прерогативою президента. У цьому відношенні президент у латиноамериканських країнах має більші право­мочності, ніж президент США, призначення якого, як уже зазначалося, підлягає затвердженню Сенатом. Так, Консти­туція Коста-Рики надає президенту право "вільно признача­ти та звільняти міністрів уряду" (ст. 139 п. 1). Згідно з тією ж конституцією "для призначення та звільнення міністрі© досить підпису Президента Республіки" (ст. 146). Конститу­ція Колумбії встановлює, що президент "призначає та звіль­няє на свій розсуд міністрів Кабінету і керівників адміністра­тивних департаментів" (ст. 120 п. 1). Конституції деяких ін­ших президентських республік містять аналогічні постанови.

Глава держави не тільки формує уряд, а й займається йо­го реорганізацією і навіть ліквідацією окремих відомств. У Гватемалі, наприклад, тим указом, яким президент призна­чає членів уряду, визначається кількісний склад Кабінету, його система та офіційна назва. Парламент, таким чином, і фактично, і юридично здебільшого не бере участі у форму­ванні уряду. Президент у будь-який момент може здійснюва­ти зміни у складі Кабінету, тому що міністри призначаються та звільняються главою держави. Відносна незалежність президента у справі формування Кабінету призводить у ре­зультаті до того, що при вирішенні питання про призначення міністрів важливу роль відіграє партійна та фінансова еліта, з думкою якої йому доводиться рахуватися.

Таким чином, у сучасних зарубіжних країнах залежно від форми правління уряди формуються позапарламентським чи парламентським способами. Структура урядів дуже різно­манітна, але її можна звести до двох основних систем. Якщо до складу уряду входять усі глави центральних виконавчих відомств, така система є континентальною. Поза межами уряду не залишається будь-яких вищих посадових осіб, які очолюють загальнодержавні виконавчі відомства. Англосак­сонська система передбачає, що до складу уряду у власному смислі слова, тобто Кабінету, входять не всі глави централь­них виконавчих відомств, а лише найважливіші з них.

 

Однією з характерних рис урядової влади є її централіза­ція, що виявляється у концентрації владних функцій в руках глави уряду. Це явище спостерігається за різних форм прав­ління.

Конституція США містить у собі загальне положення про те, що виконавча влада здійснюється президентом. Про­те в реальній дійсності влада президента виходить далеко за ці вузькі рамки. Прерогативою президента є право признача­ти (за порадою і за згодою Сенату) всіх державних посадо­вих осіб Сполучених Штатів. Не обмежена, власне, влада президента стосовно членів Кабінету, які вважаються його радниками. Наділення президента дуже великими повнова­женнями ще більшою мірою характерно для латиноамери­канських президентських республік. Поєднуючи у своїх ру­ках функції глави держави і глави уряду, вільного від парла­ментської відповідальності (президент, як правило, є голо­внокомандуючим Збройними Силами), у сукупності з його правом оголошувати у країні надзвичайний стан, перетворю­ють його по суті на диктатора. Широкі повноваження прези­дента у сфері законодавства, значна залежність судових ор­ганів і органів місцевого управління від глави виконавчої влади в ряді країн — усе це сприяє ще більшій концентрації влади у руках президента.

У країнах з парламентарними формами правління влада глави уряду також могутня. Таке становище в деяких країнах інституціоналізовано і закріплено в конституціях. Основний Закон ФРН проголошує: "Федеральний канцлер установлює основні положення політики і несе за них відпо­відальність. У межах цих основних положень кожний феде­ральний міністр самостійно веде справи своєї галузі за своєю відповідальністю" (ст. 65). Проблема верховенства урядової влади у Німеччині, де поряд з прем'єр-міністром існує прези­дент, однозначно вирішена на користь федерального канцле­ра. Його становище в системі вищих органів влади, що ви­значається поширеними повноваженнями, дозволяє феде­ральному канцлеру активно впливати на всі найважливіші інститути влади Німеччини. Усі основоположні закони і най­важливіші парламентські рішення з основних питань політи­ки видаються у точній відповідності до вказівок прем'єр-мі­ністра.. Обрання і вихід федерального канцлера у відставку згідно з конституцією пов'язані з такими обставинами, які у б*

 

164

 

Глава 12

 

Уряд

 

165

 

 

 

цілому ряді випадків можуть призвести до розпуску парла­менту. Так, на підставі ст. 63 Основного Закону, якщо кан­дидатура, запропонована президентом, не дістане підтримки бундестагу, а потім його власна (бундестагу) кандидатура також не набере більшості голосів, нижня палата парламен­ту може бути розпущена.

Широкими повноваженнями наділений і прем'єр-міністр Великої Британії. Він вирішує, які питання слід розглядати на засіданнях Кабінету, а які рішення приймати одноособо­во. У засіданнях Кабінету беруть участь міністри, яких за­просив прем'єр-міністр, керуючись власними міркуваннями. У ході засідання Кабінету докладний протокол не ведеться і голосування, як правило, не проводиться. Підсумки робить глава уряду і констатує факт прийняття рішення. У випадку розбіжностей у поглядах прем'єр-міністра і міністра (мініст­рів) глава уряду може зажадати відставки останнього.

Республіканський варіант англійської системи функ­ціонування уряду склався в Індії. Відповідно до Конституції (ст. 75) президент призначає главу уряду, однак, з огляду на діючу конституційну угоду на цю посаду може претендувати тільки лідер партії більшості у народній палаті. Глава уряду наділений великими і конкретними повноваженнями у різ­них сферах. Аналогічні за сенсом положення містяться в конституціях Італії, Японії і деяких інших держав.

Таким чином, згідно з парламентськими традиціями у Ве­ликій Британії, Німеччині, Італії, Індії, Японії глава уряду і більшість його членів повинні належати до числа депутатів нижньої палати. У Конституції Японії передбачено, що чле­нами Кабінету можуть бути тільки цивільні особи.

У Франції, на відміну від згаданих вище країн, інститут інвеститури (довіри) відсутній. Прем'єр-міністр і члени уря­ду не можуть бути одночасно членами парламенту. У разі їх обрання до парламенту вони повинні зробити вибір між збе­реженням мандата і перебуванням в уряді.

Як уже зазначалося, призначення прем'єр-міністра у Франції — одна з найважливіших прерогатив президента. Специфіка французької конституції дозволяє зробити висно­вок про те, що урядові призначення, які здійснюються пре­зидентом, є цілком реальною прерогативою глави уряду. Прем'єр-міністр може будь-коли заявити про свою добровіль­ну відставку, пояснивши це будь-якими мотивами, у тому

 

числі й політичними. У разі хвороби, короткочасної відпуст­ки чи візиту за кордон прем'єр-міністр може призначити ін­шого міністра тимчасово виконуючим його обов'язки. Він та­кож може делегувати деякі зі своїх повноважень одному або кільком міністрам. Незважаючи на видимість, створювану ст. 21 Конституції, прем'єр-міністр фактично не є главою уряду. Реально очолює французький уряд Президент Рес­публіки. Він головує на засіданнях Ради Міністрів і підписує прийняті декрети. Прем'єр-міністр готує матеріали до засі­дань уряду і здійснює виконання прийнятих рішень. Таким чином, прем'єр-міністр "керує діяльністю уряду", а не "ке­рує урядом" (ст. 21).

§ 3. Функції урядів

Становище уряду, яке має верховенство в системі дер­жавних органів, знаходить своє відображення в його повно­важеннях. Для багатьох зарубіжних країн характерним є розрив між юридичним і фактичним статусом уряду. У біль­шості конституцій цих країн положення, що стосуються предметної компетенції уряду відсутні або сформульовані до­сить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі між законодавчою, виконавчою і су­довою владами абсолютно очевидні. Конституції багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повноваження дору­чають не уряду, а главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто дорадчими функ­ціями при главі держави. Наприклад, Конституції Данії і Норвегії, засновані на принципі поділу влади, надали широкі права у сфері управління королівській владі. У них прямо за­значено, що виконавча влада належить королю (§3 Консти­туції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 p.). Вихо­дячи з цього король вважається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої влади. Взагалі це право монарха су­губо номінальне і не може бути розтлумачене як дискрецій­не повноваження корони, тому що вибір визначається ре­зультатами парламентських виборів.

Не відповідають реальному стану речей і ті положення Конституції Франції 1958 p., які зазначають компетенцію уряду: "Уряд визначає і здійснює політику нації. У його роз­порядженні знаходяться адміністративні органи і Збройні

 

166

 

Глава 12

 

Уряд

 

167

 

 

 

Сили" (ст. 20). Проте загальновідомо, що реально влада зо­середжена у руках глави держави.

У деяких конституціях містяться статті, що визначають компетенцію уряду, але тільки у загальних рисах. У федера­тивних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежо­вується компетенція між союзом і суб'єктами федерації.

У зарубіжних країнах найважливіші функції уряду такі:

виконання законів. За теорією поділу влади виконавча влада належить уряду. Він мусить турбуватися про точне і неухильне дотримання законів, що приймаються;

управління державним апаратом. Уряд здійснює добір і розстановку кадрів державних працівників, направляє і контролює їх діяльність. Ця функція здійснюється через мі­ністерства, відомства, департаменти тощо. Уряд виступає як керівний центр відносно різних ланок державного апарату в цілому;

нормоустановча діяльність. Уряд видає різні норма­тивні акти на основі парламентських законів у зв'язку з не­обхідністю втілення їх у життя. Ця діяльність здійснюється урядом за уповноваженням парламенту. Уряд не втручаєть­ся у сферу предметної компетенції парламенту. Такі акти но­сять підзаконний адміністративний характер. В інших випад­ках уряд видає нормативні акти з прямих або непрямих при­писів парламенту, втручаючись у його компетенцію. Але це відбувається внаслідок того, що парламент делегує (посту­пається) свої повноваження уряду. Подібні нормативні акти у даному разі не носять подзаконного характеру, а мають та­ку ж юридичну силу, як і парламентські акти (закони). Де­леговане законодавство дістало поширення в урядовій прак­тиці багатьох держав;

контроль за законодавчою діяльністю парламенту. Уряд має право законодавчої ініціативи й активно впливає на законодавчий процес. У парламентарних країнах уряд є головним джерелом законодавчої ініціативи; у президент­ських республіках позапарламентський спосіб формування уряду дещо послаблює цю сторону діяльності уряду, що ком­пенсується правом вето глави держави, яке він активно ви­користовує. У парламентарних країнах у справі контролю за законодавством найсуттєвішим моментом є керівництво пар­тійними фракціями;

підготовка, внесення і виконання бюджету. Складан­ня прибуткової і видаткової частин бюджету здійснюють різ-

 

ні ланки виконавчої влади. Законопроект вноситься урядом для затвердження парламентом. Внесення поправок, допов­нень і змін у проект бюджету можливе лише за згодою уря­ду. Незатвердження бюджету протягом визначеного терміну дає йому змогу ввести у дію власний законопроект, навіть якщо він не отримав схвалення парламенту. Право конт­ролювати виконання бюджету, яке належить парламенту, в реальній дійсності має оманний характер;

здійснення зовнішньої політики. Уряд керує здійснен­ням зовнішньої політики держави. Питання зовнішньої полі­тики посідає важливе місце у повсякденній діяльності уряду. Він визначає напрями діяльності цих органів, з допомогою яких здійснюються зовнішньополітичні функції держави. Формування дипломатичного і консульського апарату, керів­ництво розвідувальними органами, укладення договорів, участь у переговорах — усе це здійснюється безпосередньо урядом;

надзвичайні повноваження. Умови здійснення урядом надзвичайних повноважень досить чітко викладені у консти­туціях або містяться у спеціальних законах про надзвичай­ний стан. Підставою для введення надзвичайного стану є загроза зовнішній безпеці, внутрішні заворушення тощо. Внаслідок введення надзвичайного (осадного) стану припи­няється дія прав, свобод та їх гарантій, виникає юридично оформлена відмова від законності; до відання уряду нале­жить вирішення загальних питань і керівництво державною політикою у сфері культури, освіти, науки й техніки, со­ціальних справ, охорони здоров'я. Він контролює діяльність засобів масової інформації; призначає на вищі цивільні та військові посади, вирішує питання нагородження, присвоєн­ня почесних звань і застосування інших заохочувальних за­ходів; здійснює загальне керівництво Збройними Силами країни; у деяких країнах, наприклад в Японії, уряд має право помилування та амністії.

Аналізуючи загальне становище уряду в зарубіжних країнах, слід підкреслити підвищення ролі уряду і його глави в системі вищих органів влади держави, ускладнення внут-рішньоурядової структури і зниження ролі колегіальності у виробленні і прийнятті рішень. Найважливіші рішення прий­маються главами урядів або готуються у комісіях і коміте­тах, а потім подаються уряду.