§ 1. Вибори: поняття, соціальне

призначення та політична роль.

Конституційно-правове регулювання

Одним з елементів демократії є вибори до різного роду центральних і місцевих представницьких установ. Ці устано­ви створюються правоздатними громадянами шляхом голо­сування за кандидатів, яких висувають відповідно до вста­новлених законом правил. У зарубіжних країнах існують й інші органи, що також обираються або населенням країни, або населенням суб'єктів федерації чи адміністративно-тери­торіальних одиниць. У всіх цих випадках проводяться загаль­ні, федеральні, місцеві та інші вибори, які являють собою ма­сові політичні кампанії.

Вибори — це процедура обрання представників влади, коли певна група людей (виборців) висуває зі свого оточен­ня одного або кількох членів для виконання будь-яких гро­мадських функцій.

Питома вага і значення виборів у політичному житті різ­них країн неоднакові. Так, у Великій Британії обираються тільки нижня палата парламенту (палата громад) й місцеві органи (ради адміністративних графств, міст-графств, муні­ципальних і немуніципальних міст і парафій). У Франції коло виборних органів дещо ширше. Там обираються глава держа­ви, дві палати парламенту і органи місцевого самоврядуван­ня. У Болгарії шляхом всенародного голосування обирають­ся президент, Великі Народні збори (спеціальний установ­чий орган), Народні збори (парламент), а також органи са­моврядування (ради громад) і органи виконавчої влади у громадах (кмети). Значна кількість органів і посадових осіб обираються у США.

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах                93

Проте вирішальне значення має не кількість виборчих кампаній, а сутність виборів. Вибори певною мірою відби­вають перебіг політичної боротьби між різними спільностями людей у конкретній країні, виразниками інтересів яких є по­літичні партії, суспільні рухи, національні політичні асоціації тощо. У ході виборів вони мають змогу виступати з власни­ми лозунгами й боротися за свої політичні цілі. Найбільш гострою і послідовною є виборча боротьба, в якій беруть участь сильні та впливові партії з досить високою свідомістю народних мас. При цьому у виборців з'являється справжня альтернатива вибору: голосувати за партії, які з різними мо­дифікаціями виступають за збереження економічного й полі­тичного статус-кво, або за реформістські (революційні) пар­тії, що вимагають докорінних змін існуючого ладу. Револю­ційна боротьба партій у ході виборів велася, наприклад, в Ін­дії, Угорщині, Португалії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині (у недавньому минулому, і в інших країнах). Там, де згадані умови відсутні, вибори перетворюються на фікцію (Куба, КНДР, В'єтнам, КНР, ОДЕ та ін.).

Вибори у переважній більшості сучасних зарубіжних держав відбивають складні процеси у політичній системі сус­пільства.

Вибори державних органів і посадових осіб громадянами (підданими)— найбільш поширена форма безпосередньої де­мократії. Хоча остаточно,вони знаходять вияв в акті голосу­вання, зміст даного інституту, як і його безпосередньо де­мократична сутність, цим не вичерпуються. Вибори охоп­люють цілий процес, який називається виборчою кампанією, що починається від призначення дати виборів і включає всі стадії підготовки до них: утворення виборчих округів, діль­ниць для голосування, складання або перевірка списків ви­борців, формування виборних органів, голосування та визна­чення його результатів. Порядок виборів, тобто система по­літичних суспільних відносин, пов'язаних з виборами, нази­вається виборчою системою, а система правових норм, якими регулюються вибори, — виборчим правом. Поряд з цим значенням термін "виборче право" має й інше, а саме: право громадянина (підданого) обирати (право голосу, ак­тивне виборче право) і право бути обраним до державних ор­ганів, посадовою особою (пасивне виборче право).

 

94

 

Глава 8

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

 

95

 

 

 

Основні принципи виборчої системи і виборчого права (в обох значеннях) закріплюються у конституціях, а докла­дно виборча кампанія регулюється чинним законодавством (виборчими законами, законами про вибори тощо).

Ступінь урегульованості виборчої системи і виборчого права чинним законодавством і кількість виборчих законів у різних країнах неоднакові. Наприклад, у Швеції діє один акт — "Закон про вибори" 1972 p., який детально врегулював весь виборчий процес у країні. У КНР прийнято кілька актів, які регулюють порядок проведення виборів до вищих і місцевих представницьких установ. Це Закон про вибори до Всекитай-ських зборів народних представників (до парламенту) і міс­цеві представницькі органи, Закон про організацію Всекитай-ських зборів народних представників, Постанова про поря­док проведення виборів депутатів від армії до вищих і місце­вих представницьких установ та ін. Усі згадані акти були прийняті 1982 року.

§ 2. Виборче право та його основні принципи

В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" — це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах).

У суб'єктивному сенсі виборче право складається з ак­тивного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) — це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання де­путатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Це озна­чає, що право голосу використовується під час голосування на виборах державних самоврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і публічних зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Принципи виборчого права. Під принципами виборчого права слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у

 

собі соціально-політичні умови виборів і виступають як за­гальнообов'язкові безперечні нормативні вимоги. Принципи виборчого права закладені у природі суспільного устрою тієї чи іншої держави і виконують функцію загальнонормативно-го орієнтира. Офіційно вони закріплюються, як правило, у конституціях відповідних держав і виборчих законах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці йо­го застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загаль­ність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування. Наприклад, ст. 10 Конституції Болгарії 1991 р. проголошує, що "вибори, загальнонаціо­нальні та місцеві референдуми провадяться на основі загаль­ного, рівного і прямого виборчого права при таємному голо­суванні". Такі самі принципи закріплені також у Конституції Франції. Стаття 3 ч. 2 говорить, що голосування може бути прямим або непрямим відповідно до умов, передбачених за­конодавством, і що воно (голосування) завжди є загальним, рівним і таємним.

У тексті Конституції Португалії виділяється спеціальна ст. 116 за назвою "Загальні принципи виборчого права". У ній закріплюються такі загальні нормативні установлення; посадові особи органів верховної влади, органів влади авто­номних областей і місцевих органів призначаються в резуль­таті виборів, які провадяться періодично, на основі прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох зарубіжних країнах обмежується цензами — уста­новленими конституцією чи виборчим законом вимоги, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне й па­сивне виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.

Надання пасивного виборчого права пов'язано з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на вибор­ні посади майже повсюдно встановлюється більш високий ві­ковий ценз (23—25 років — у нижню палату, 30—40 — у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у США — 35 років (ст. II розд. і), у Болгарії — 40 років (ст. 93 п. 2 Конституції). У Китаї для кандидата на посаду глави КНР ві­ковий ценз установлено Конституцією — 45 років. Щоб на-

 

96

 

Глава 8

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах                97

 

 

 

дати пасивного виборчого права, набагато частіше застосо­вується ценз осілості, який має звичайно більш жорсткий ха* рактер. До кандидатів висуваються додаткові вимоги: забо­роняється обіймати визначені посаді, кандидати повинні спо­відувати певну релігій та ін. Наприклад, уст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які займають оплачувані посади у державних органах, Збройних Силах, в органах безпеки, а також службовці місцевих органів управління та ін. "не мо­жуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони Не підуть у відставку до свого висунення. Відста­вка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі".

Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені ви­моги щодо їх моральних якостей.

З принципом загальності виборчого права пов'язана проблема абсентеїзму — ухилення від участі в голосуванні. Вона досить гостра як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах. Наприклад, у США та в Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50 відсотків чисельності зареєстрованих вибор­ців. Абсентеїзм майже відсутній в Італії, де запроваджено обов'язкове голосування (ст. 48 Конституції), в Австралії та Австрії, де встановлені відповідно адміністративна та кримі­нальна відповідальність за абсентеїзм. Абсентеїзм практично відсутній у країнах тоталітарного політичного режиму з відо­мих причин (КНДР, Куба, В'єтнам, КНР, Лаос і т, ін.).

Абсентеїзм як форму політичної поведінки виборців не можна не враховувати, оцінюючи підсумки голосування. Цілком справедливо зазначає В. В. Маклаков, що показник пасивного ставлення до голосування як до масової політич­ної кампанії не може оцінюватися тільки негативно. Безпе­речно, високий рівень абсентеїзму призводить до обрання представницьких установ меншою частиною виборного кор­пусу, в той час, як обрані органи, висловлюючи волю мен­шості, поширюватимуть свою владу на всіх виборців. Водно­час можливий і позитивний абсентеїзм, коли неучасть у ви­борах є формою виявлення протесту або ставлення до запро­понованих реформ чи до осіб, які обираються.

Принцип виборчого права випливає також з демократич­ної сутності суспільного ладу, тому що є одним із конкрет­них проявів більш загального принципу рівноправності гро­мадян. Рівність виборчого права означає для громадян одна­кову можливість впливати на результати виборів. Вона дося-

 

гається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голо­су і, по-друге, вимогою організації виборчих округів, однако­вих за кількістю жителів, щодо виборів до кожного представ­ницького органу (палати).

Перша вимога рівності на цей час реально забезпечуєть­ся в усіх зарубіжних країнах. На практиці в деяких із них відбувається порушення принципу рівності виборчого права, його другої складової частини, яке передбачається виборчим законодавством. Так, у Китаї норми представництва при об­ранні депутатів до Всекитайських зборів народних представ­ників (до парламенту) повинні встановлюватися так, щоб "кількість сільських жителів, яка припадає на одного депута­та, була у вісім разів більша за кількість міських жителів, ви­сунутих одним депутатом" (Закон про вибори до Всекитай­ських зборів народних представників 1982 р., ст. 14). Анало­гічний принцип формування виборчих округів застосовуєть­ся у В'єтнамі.

У виборчому процесі зарубіжних країн досить часто по­рушується рівність виборчого права навмисним створенням виборчих округів, які надають переваги будь-якій політичній партії ("виборча геометрія").

Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибори) і непрямим. Прямі вибори передбачають те, що ви­борець безпосередньо віддає свій голос за конкретного кан­дидата чи за список кандидатів. Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. За сучасного періоду у більшості зарубіжних країн однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів обираються прямим спосо­бом. Непрямі вибори поділяються на посередні та багатосту­пеневі.

Під час посередніх виборів воля виборця опосередко­вується спеціальною виборчою колегією (колегія виборщи-ків), яка створюється тільки з цією метою. Наприклад, посе­реднім способом обираються президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим способом виборцями тільки для обрання президента, після чого розпускається.

При багатоступеневих виборах воля виборців опосеред­ковується не особливою, тільки для даного випадку створю­ваною колегією, а постійно діючою представницькою устано: вою, для якої обрання іншого органу чи посадової особи є лише одним із повноважень, що входять в його компетенцію.

4   2-363

 

98

 

Глава 8

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

 

99

 

 

 

Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори бу­дуть триступеневими, тричі — чотириступеневими і т. ін.

За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж посередні та багатоступеневі, оскільки при останніх склад представницьких органів не відображає дійсного спів­відношення сил між партіями, які борються.

Принцип таємного голосування покликаний забезпечити виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Тому конституції всіх без виключення зарубіжних країн проголо­шують цей принцип.

§ 3. Виборчий процес, його основні стадії. Гаранті? законності виборчих дій

Вибори в зарубіжних країнах становлять цілий процес, який починається з призначення дати виборів, включає всі стадії підготовки до них, голосування та визначення його ре­зультатів.

За характером органу, який обирається, вибори поді­ляються на президентські, парламентські, муніципальні та ін. За видами (з причин, що їх обумовлюють) вибори бува­ють чергові, які проводяться після закінчення терміну повно­важень виборного органу, позачергові, що проводяться в ре­зультаті дострокового припинення виборним органом своєї діяльності (достроковий розпуск парламенту, смерть чи ви­хід у відставку президента країни), і додаткові, що прово­дяться для поповнення представницької установи (через ви­буття з неї одного або кількох членів).

Час проведення виборів до органів державної влади є ду­же важливим питанням. Він установлюється конституцією країни (вибори до парламенту) та виборчими законами (об­рання інших представництв). У країнах, де відсутній інсти­тут парламентської відповідальності (президентські респуб­ліки), глава держави звичайно не має права розпуску парла­менту. Тому парламентські вибори в них проводяться у чітко встановлені терміни або проміжки часу. Наприклад, у США в перший вівторок після першого понеділка листопада кож­ного парного року переобирається повністю весь склад пала­ти представників і третина Сенату.

 

У парламентарних республіках і парламентарних монар­хіях проводяться позачергові вибори. У таких країнах, як, наприклад, Англія, Японія, Франція, Італія, Болгарія, Поль­ща, Росія, терміни проведення парламентських виборів мо­жуть змінюватися залежно від політичної ситуації.

Вибори президентів та інших виборних посад проводять­ся також у зазначені терміни, а позачергові вибори їх прово­дяться у разі звільнення з посади, відставки чи смерті.

Звичайно вибори оголошуються актом (указом) глави держави. Наприклад, у Бельгії — указом короля, в Італії та Болгарії — указом президента. В окремих країнах цю функ­цію виконує уряд (Франція). Конкретний термін проведення виборів або встановлюється конституцією, або зазначається в акті. Цей момент у країні вважається початком виборчої кампанії.

Вибори проводять по виборчих округах. Саме на терито­рії округу розгортається виборча кампанія, висуваються кан­дидати, діють політичні партії та органи по виборах, визна­чаються результати голосування.

Створюються виборчі округи звичайно на основі закону, інколи — за рішенням органів виконавчої влади. Наприклад, у Швеції під час виборів до Ригсдагу (парламенту) 28 вибор­чих округів та їх назви встановлюються Законом про вибори 1972 р. (у редакції 1975 і 1977 pp.). Поділ на виборчі округи і визначення їхніх меж здійснюються Зборами провінції (Ландстинг лена). "Рішення Ландстингу оскарженню не під­лягає" (§ 7 Закону). У Франції поділ на виборчі округи ви­значається міністерством внутрішніх справ і затверджується парламентом. Відповідно до ст. 87 Конституції КНДР всі пи­тання, пов'язані з організацією виборів до парламенту країни (Верховні народні збори), у тому числі й утворення виборчих округів, вирішує Постійна рада парламенту. Якщо від округу обирається один депутат, то такий округ назива­ється однойменним (одномандатним, уніномінальним), кіль­ка депутатів — багатойменним (багатомандатним, поліномі-нальним). В окремих випадках під час виборів до парламен­ту вся країна перетворюється на єдиний виборчий округ. Та­кий порядок, наприклад, застосовується під час обрання однопалатного парламенту (кнесету) Ізраїлю.

Законодавство зарубіжних країн установлює певні вимо­ги, створюючи виборчі округи: необхідно, щоб була однакова

4*

 

 

100

Глава 8

кількість виборців або населення на округ, щоб округ знахо­дився у визначених адміністративних межах та ін. Наприк­лад, виборчий закон Німеччини містить такі вимоги: а) по­винні зберігатися межі земель; б) розбіжність між серед­ньою кількістю населення, яка передбачається по одному ок­ругу, та його реальною чисельністю не повинна перевищувати 33 відсотки; в) за можливості необхідно до­тримувати межі місцевого територіального поділу. У вибор­чому законі Куби (ст. 34) зазначено, що "виборчі округи по­винні бути по можливості однаковими".

Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільни­ці — територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунк­том для голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість створення на території округу дільниць, а й при­близну кількість виборців, які обслуговуються однією дільни­цею. Наприклад, виборчий закон Швеції (§ 3) передбачає, що кожний виборчий округ "повинен створювати одну або декілька виборчих дільниць. Виборчій дільниці належить охоплювати 1200—1500 громадян, які мають право голосу. Лише у виключних випадках виборча дільниця може охоп­лювати понад 1800 або менше 300 громадян, що мають пра­во голосу".

Практична організація і проведення виборів у зарубіж­них країнах покладаються на виборні органи у центрі та на місцях. Система і структура цих органів у різних країнах не­однакові.

Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстра­ція виборців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких країнах має державний характер. Вона запрова­джується у Німеччині, Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі та в інших країнах, де ведеться облік переміщення населен­ня і в розпорядженні державних органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях. Наприклад, відповідно до ст. 37 виборчого закону Куби у 15-денний термін після опуб­лікування акта про призначення виборів паспортисти скла­дають побудований за одиницями первинного паспортного контролю список жителів, які мешкають на даній терито­ріальній одиниці та мають право голосу. Паспортисти пода­ють списки до муніципальних виборчих комітетів для озна­йомлення. У Швеції список складається щорічно для кожної

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах                101

виборчої дільниці місцевим податковим управлінням (ст. 1 Закону про вибори). В установлені законом терміни списки подаються виборцям для ознайомлення. Така система скла­дання списків і реєстрації виборців називається періодич­ною. У багатьох країнах ці стадії виборчого процесу мають постійний характер. За такої системи виборець, який заре­єструвався один раз, більше не повинен з'являтися для ре­єстрації. Виправлення у списках трапляються у разі смерті, зміни прізвища або місця проживання за заявою самих ви­борців чи їхніх родичів. Це часто спричиняє суттєві зміни фактичної кількості виборців округу, а також перекручення результатів виборів. Така практика складання списків і ре­єстрації виборців застосовується у США.

Виборчий список є одним з важливих документів, оскіль­ки визначає коло активних учасників виборчого процесу — громадян країни, які мають право голосу. Законодавство всіх країн установлює вимоги щодо складання списків виборців: періодичність складання, реквізити, терміни їх подання ви­борцям для ознайомлення, коло суб'єктів, відповідальних за ці дії.

Висування кандидатів у депутати та на посади, що оби­раються, здійснюється різними способами: 1) висунення ви­борцями; 2) самовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї, п'яти в Англії до п'яти­сот у Данії); 3) самовисунення, яке не потребує підтримки виборців (особисте висунення), наприклад, під час виборів до Національних зборів Франції,  Державної Думи  Росії;

висунення, що здійснюється політичними партіями (на­приклад, при виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині,  Польщі,  Італії,  Фінляндії,  Росії,  Японії тощо);

висунення кандидатів громадськими організаціями і тру­довими колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); 6) висунення кандидатів за особливою процедурою "праймериз", що проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура відома як "первинні вибори" і за­стосовується у США та деяких інших країнах).

За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридичного порядку, кандидати у зарубіжних країнах вису­ваються найчастіше політичними партіями (центральними або місцевими їх організаціями). Це зумовлено й деякими

 

102

 

Глава 8

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

 

103

 

 

 

особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій ви­сувати кандидатів за списком. Партія встановлює й черго­вість кандидатів у списку, що дуже важливо для визначення результатів голосування за пропорційною виборчою сис­темою.

У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів необхідно віддавити у заставу певну суму грошей перед ре­єстрацією кандидатів політичними партіями. У деяких країнах застава не повертається, якщо кандидат не набрав в окрузі встановлену законом необхідну кількість голосів (у Франції, наприклад, — 5%, в Австралії — 4%). Аналогіч­на практика існує в Бельгії, Японії та інших країнах.

Завершальною стадією виборчого процесу є голосування — вільне волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних кра­їн голосування є таємним.

Виборче законодавство має спеціальні розділи про за­гальні положення щодо голосування, в яких визначено про­цедури голосування на виборчій дільниці, можливості голо­сування поштою, за домовленістю, у представництві за кор­доном, на судні тощо.

Важливим є питання щодо фінансування виборчих кам­паній, які не всюди і не повністю проводяться за рахунок держави. Партії і кандидати витрачають свої кошти для про­ведення мітингів, зборів, видання плакатів, листівок, опла­чують роботу журналістів тощо.

Законність виборчих дій забезпечується цілою системою гарантій. Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й закріплені в нормах права умови та засоби, які за­безпечують його ефективність. За суб'єктами виборчого про­цесу всі гарантії можна класифікувати так: а) гарантії вибор­ців; б) гарантії посадових осіб виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні посади.

§ 4. Виборчі системи

Залежно від способу визначення результатів голосуван­ня виборчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.

Виборчі системи, в основу визначення результатів голо­сування яких покладено принцип більшості, називаються ма­жоритарними. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи

 

список кандидатів), який дістав установлену більшість голо­сів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної сис­теми: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної біль­шості для обрання особи необхідна абсолютна більшість по­даних по округу голосів (50% +1). Наприклад, в окрузі ба­лотуються чотири кандидати (А, Б, В, Г) до парламенту; 16000 поданих за них голосів розподілилися так: А — 4000, Б — 3000, В — 8100, Г — 900 голосів. Обраним буде кан­дидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсолютну біль­шість.

Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Пер­ший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які заз­нали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголо­сували за нього. Голоси, які були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і виборці, що проголо­сували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандида­тів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних спо­собів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять пріз­вища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при переба­лотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали одна­кову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком.

Інколи проводять другий, третій і т. д. тури голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за мажоритарною сис­темою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час ви-

 

104

 

Глава. <В

 

Вибори і референдум У зарубіжних країнах

 

105

 

 

 

борів депутатів до Національних зборів В'єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї (Закон про вибори, ст. 38) та ін.

За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результа­тивна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однако­ву кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену біль­шість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритар­на система відносної більшості поширена в США, Англії, Ін­дії та інших країнах.

Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшос­ті вибори проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосуван­ня взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе).

Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше захо­дить у суперечність з його результатами.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевер­шує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і напе­ред установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% і т. д.). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна система. Вона застосовується під час формування парламен­тів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

За цією системою мандати по кожному виборчому округу розподіляються відповідно (пропорційно) до кількості голо­сів, поданих за кожний список. Вибори, що проводяться за

 

пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випад-... ках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За пропорційною системою пе­редбачається створення великих округів, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Чим більші округи, тим вираз­ніше проявляються переваги пропорціоналізму.

Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на основі методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою частку від ділення кількості поданих голосів на число належних для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів. Квота може визначатися як для кожного ок­ругу окремо, так і для всієї країни в цілому.

Найпростіший спосіб визначення квоти — ділення за­гального числа поданих по конкретному округу голосів на кількість мандатів, що підлягають розподілу.

Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється діленням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скіль­ки разів квота вміститься у кількості одержаних партією го­лосів, стільки мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям, що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після першого ділення — "метод найбільшої остачі". Застосовуються також інші методи.

Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбу­вається за двома правилами. Перше — це правило "зв'яза­них ("жорстких") списків". Сутність його полягає у тому, що порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо пар­тія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються від­повідно перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання.

Друге правило — правило "вільних ("гнучких") списків" — ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості вияви­ти своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх пріз­вищ цифрами (чи іншим способом) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу і т. ін. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

 

 

106

Глава 8

Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд зарубіжних країн застосовує панашажування, тобто на­дання виборцю права голосувати за кандидатів різних пар­тійних списків. Тут виборцю надається кілька голосів відпо­відно до кількості вакансій, що підлягають заміщенню. Пана­шажування створює умови для різного роду залаштункових махінацій.

Іншим способом порушення пропорційності в деяких країнах (наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії, Із­раїлі тощо) є запровадження "загороджувального пункту". Це така вимога, згідно з якою у розподілі мандатів за про­порційною виборчою системою участь беруть тільки ті полі­тичні партії, які набрали установлену законом кількість голо­сів, наприклад, не менш як п'ять відсотків голосів у Німеч­чині, три — у Чехії і т. ін.

Пропорційна виборча система може застосовуватися ра­зом з мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змі­шаними.

§ 5. Референдум у зарубіжних країнах

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демок­ратії. Але ступінь його реального демократизму залежить від політичного режиму країни, від існуючих політичних обста­вин та умов, за яких референдум проводиться. Референдум — це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначен­ням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регу­люються їх конституціями, законами про вибори чи спеці­альними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру вибо­рів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відріз­няються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час вибо­рів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на ви­борну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, — конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнарод­ного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму від-

 

Вибори і референдум у зарубіжних країнах                107

різняються за способом визначення результатів голосуван­ня. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритар­ною, так і за пропорційною системою, а при референдумі — тільки за мажоритарною.

Суб'єктами ініціативи проведення референдуму є глава держави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві ре­ферендуми). Ініціативу проведення референдуму можуть ви­являти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процеду­ра такої ініціативи встановлюються законом.

У конституційному законодавстві та практиці його здійс­нення існує багато форм і видів референдуму.

Своєрідним різновидом референдуму є плебісцит, тобто безпосереднє прийняття народом шляхом голосування будь-якого державного рішення про політичну долю своєї країни чи територію, на якій він проживає. Між референдумом і плебісцитом немає формальної юридичної різниці.

 

Форми правління

 

109