Суспільство, суспільний лад, суспільна система — фун­даментальні поняття, що потребують чіткого уявлення в ро­зумінні конституційно-правових основ як власне суспільного ладу, так і державної політики зарубіжних країн.

Суспільство — це сукупність історично сформованих форм спільної діяльності людей (економічної, духовної тощо) на певній території. Наприклад, американське суспільство — на території США або китайське суспільство — на території Китаю. Становлення і розвиток суспільства — досить трива­лий процес, що охоплює тисячоріччя. Суспільства можуть бути феодальними й капіталістичними, відсталими й передо­вими, демократичними й авторитарними та ін. Вивчаючи суспільний лад зарубіжних країн, важливо розглянути два різновиди суспільства: розвинені, тобто з уже складеними, сформованими відносинами та інститутами (США, Франція, Великобританія, Італія та ін.), і нерозвинені, тобто суспіль­ства з іще не складеними, нестійкими економічними, полі­тичними, соціальними, духовними відносинами й інститута­ми (Афганістан та ін.).

Суспільний лад — це конкретно-історична організація суспільства, зумовлена певним рівнем розвитку виробницт­ва, розподілу та обміну продуктів виробництва у суспільстві. Його структурними компонентами є економічна основа, со­ціально-класова структура і політична організація суспіль­ства. Характеризуючи суспільний лад, досліджуються, так би мовити, самі по собі його складові компоненти (інститу­ти), оскільки структура (лат. structura — побудова) — це будова і внутрішня організація більш складного і місткого поняття "системи". Аналіз складових компонентів (інститу­тів) суспільного ладу є його структурною характеристикою і охоплює особливості форм власності, соціальної структури суспільства, держави, політичних партій, підприємницьких спілок тощо. Структура — це невід'ємний атрибут усіх реально існуючих систем.

 

Конституційно-правові основи суспільного ладу      23

Система (грец. systema — це ціле, складене із частин; з'єднання) — сукупність елементів, що перебувають у відно­синах і зв'язках між собою і утворюють певну цілісність, єд­ність. Отже, суспільна система містить як складові компо­ненти (інститути) суспільного ладу, так і ті відносини, що виникають на їх грунті: економічні, соціальні, політичні та духовно-культурні. Аналіз суспільної системи передбачає, таким чином, як структурну, так і функціональну її характе­ристику.

Правовий статус інститутів суспільного ладу і відносин, що складаються на основі їх функціонування, регулюються нормами державного права. До речі, слід зауважити, що нор­ми конституцій зарубіжних держав закріплюють не суспіль­ний лад у цілому, а лише його основи, основоположні прин­ципи (наприклад, недоторканність інституту приватної влас­ності, недопустимість монополізму в економіці, політичний плюралізм і т. ін.). Тому і норми конституцій, що регулюють основи суспільного ладу, розосереджені по різних їх розді­лах і главах, як правило, вони мають назви: "Основні нача­ла" (див.: гл. 1 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.), "Загальні положення" (див.: гл. 1 Конституції КНР 1982 p.) чи глави про права і свободи (див.: розд. І "Основні права" Основного Закону ФРН 1949 р.). До зазначеного вище треба додати, що конституції зарубіжних країн звичайно більш грунтовно регулюють політичні суспільні відносини, ніж еко­номічні, соціальні та духовно-культурні.

У будь-якій країні на суспільний лад постійно чинить вплив держава, політика якої визначається характером влад­них політичних сил, тобто суб'єктивним фактором. Цим і по­яснюються відмінності у суспільному ладі зарубіжних країн, які мають більш-менш схожі умови життя суспільства.

Як складовий елемент до суспільної системи входить еко­номічна система, яка охоплює і власне виробництво (його форми), і ті суспільні відносини, що складаються на його ос­нові, тобто економічні. Економічні відносини — це відноси­ни власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Конституції зарубіжних дер­жав, зазвичай, закріплюють лише основи економічної систе­ми, а норми інших галузей права кожної конкретної країни вже детальніше регулюють правовий статус і принципи вза­ємовідносин між інститутами цієї системи.

 

 

24

Глава З

§ .1. Форми власності

Характерною рисою суспільної системи зарубіжних країн є плюралізм форм власності, яка має два різновиди: приват­на і публічна.

Переважною формою власності є приватна (лат. priva-tus): приватна трудова власність, власність кооперативів, ак-' ціонерних товариств (фірми, компанії, корпорації), трансна­ціональних корпорацій.

Публічна (лат. pubiicus — суспільний) власність своїм суб'єктом може мати державу, суб'єкт федерації, місто, гро­маду, політичну партію, Церкву і т. ін. Приватна власність може носити як індивідуальний, так і колективний характер, а суб'єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юридична особа. До згаданого вище вар­то додати, що за сучасних умов приватна власність усе час­тіше виступає не в індивідуальній, а в різноманітних асоційо­ваних формах — колективній, акціонерній.

Щодо акціонерної форми власності, то в розвинених кра­їнах нею охоплено близько 80% основного капіталу і про­дукції, що виробляється. Завдяки акціонерним фірмам стало можливим з'єднувати фінансові ресурси принципово різних обсягів і тим самим залучати до бізнесу як тих, хто має со­тню вільних доларів, так і тих, чиї кошти складають десятки й сотні мільйонів доларів. Так, у США акціями володіє понад 60% дорослого населення, у Франції кількість індивідуальних власників акцій перевищує 6 млн чоловік, в Англії — 10 млн.

У сучасних умовах життя зарубіжних країн приватна власність має тенденцію до демонополізації. Поряд з такими могутніми корпораціями, як "Дженерал моторе", "Боїнг", "Нортроп" у США; "Хьохст", "Мессерш-мітт-Белоков-Блом" у Німеччині; "Бритіш еркрафт" в Англії; "Тойота", "Ніссан", "Міцубісі" в Японії та ін. створюється багато середніх і ма­лих підприємств з кількістю працюючих від 10 до 20 чоловік. Причина цього процесу полягає в тому, що за умов ринкової економіки і гострої конкурентної боротьби, підвищення жит­тєвого рівня населення і зростаючого попиту на вироблювані товари й послуги перепрофілювати монополію складно. І навпаки, перепрофілювати середнє або мале підприємство можна за два-три місяці. Вони є придатними для впрова­дження нових технологій, для налагодження виробництва

 

Конституційно-правові основи суспільного ладу      25

нових товарів, на які з'явився попит. Принцип "ефективного малого" виявився на рідкість вдалою економічною знахід­кою. Тільки на малому підприємстві можна зустріти дива спритності, надаправності та гнучкості.

Світовий досвід переконливо свідчить, що країна процві­татиме тільки тоді, коли процвітатиме малий і середній біз­нес, створюючи міцну основу для всієї економічної системи; Так, у Німеччині та Франції частка середніх і малих підпри-' ємств в економіці сягає понад 95% загальної кількості. У пе­реробній промисловості Японії (з кількістю працюючих на одному підприємстві тр 20 чоловік) вони складають 90%, причому їх третина ■ це сімейні підприємства, де взагалі не стосовувалася наймана праця. Понад 50% таких підпри-ь.іств Японії зайняті у сфері роздрібної торгівлі та обслуго­вування. Малі та середні підприємства Японії виробляють 68% усього валового національного продукту країни. У США це складає три чверті валового національного про­дукту. Середні та малі підприємства — це, так би мовити, капілярні судини будь-якого здорового економічного організ­му. Вони володіють технологіями, яких немає у "гігантів", тобто великих фірмах і корпораціях.

За даними ЮНКТАД (Конференції ООН з торговлі та розвитку) у 1999 р. з 20 провідних ТНК світу — 6 американ­ських, 5 — японських, 4 — німецьких, інші з Західної Европи. Лідерство зберігають японські: "Іточі", "Міцуі", "Міцубісі", "Суміто", "Марубені". За ними йдуть американ­ські ТНК: "Дженерал моторе", "Форд", "Ексон". Водночас зміцнення позицій середніх і дрібних підприємців призводить до того, що розвиток економіки відбувається за умов зіт­кнення інтересів різних груп підприємців —г великих, серед­ніх і дрібних. Тоді держава згладжує, "утихомирює" їх про­тиріччя, генерує соціальні згоди й компроміси. Цьому сприяє і антимонопольне законодавство, спрямоване на захист ма­лого та середнього бізнесу від монополій.

Таким чином, на грунті різних форм власності складаєть­ся ще більш різноманітна система форм господарювання. Су­часна зарубіжна економіка спирається на малий і середній бізнес; великі корпорації; державне господарювання і регу­лювання.

До інституту приватної власності близька кооперативна форма власності. Відомо, що піонером кооперативів була Be-

 

 

26

Глава 3

лика Британія, де у 1844 p. був створений перший коопера­тив робітників-ткачів. Нині членами кооперативів у країнах Європейського Економічного Співтовариства є понад 40% працездатного населення. Значна частина їх економічного потенціалу сконцентрована у сільському господарстві. Сільськогосподарські кооперативи виробляють понад 50% сільськогосподарської продукції. Потім йдуть споживча, ви­робнича, банківська (кредитна) кооперації.

Кооперативна форма власності розвинута у Франції, Іта­лії, Німеччині, Скандинавських країнах, а також у багатьох постсоціалістичних державах — Польщі, Болгарії, Угорщині, Румунії та ін. У Великій Британії розвинені маркетингові кооперативи, що займаються збутом продукції. В економіці СІНА кооперативна форма власності відіграє незначну роль.

Аналізуючи різні форми власності зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на всезростаючу роль транснаціо­нальних корпорацій (ТНК). Як економічні структури вони з'явилися в основному за останні два десятиріччя. Сьогодні вони мають дві форми: 1) національні корпорації та концер­ни, зі своїм капіталом і підприємствами за кордоном; 2) між­національні, міжнародні монополії. До перших належать все­світньо відомі корпорації Англії — "Жиллет", "Бритіш пет­ролеум"; у СІНА —"Дженерал моторе", "Екссон"; в Японії — "Мацусіта денкі", "Тойота" і багато інших. Американська нафтова фірма "Екссон" має підприємства більш як у 130 країнах, а швейцарська корпорація "Нестле" (харчова про­мисловість) здійснює за межами Швейцарії 96% свого обігу.

Серед найбільших ТНК головне місце посідають амери­канські корпорації. На підприємствах американських ТНК за кордоном виготовляється продукція, що становить за вартіс­тю від третини до половини національного валового продук­ту США.

За приклад другої форми ТНК може правити об'єднання зусиль американської корпорації "Дженерал моторе" і япон­ської корпорації "Тойота" у виробництві екологічно чистого автомобіля.

За розрахунками спеціального центру ООН по ТНК, що вивчає їх діяльність і здійснює своєрідний моніторинг за ни­ми, на початку 1990-х років частка ТНК у світових капіталіс­тичних активах перевищила 40%, а у світовій торгівлі — по­над 50%. У сучасному світі до категорії ТНК разом з філіями

 

Конституційно-правові основи суспільного ладу      27

й дочірніми компаніями належать понад 100 тис. підпри­ємств. Зрозуміло, що за таких розмірів діяльності ТНК мають досить значний вплив на стан і розвиток не тільки сві­тової економіки, а й світової політики. Саме цим зумовлено створення на початку 1970-х років при ООН Комісії по ТНК і Центру з питань вивчення їх діяльності.

Як зазначалося вище, публічна власність — це власність держави, міста, громади, політичної партії і т. ін. Відомі два способи її утворення: націоналізація (одержавлення) і за ра­хунок бюджету. У розвинених країнах націоналізуються, як правило, нерентабельні, збиткові підприємства і галузі. За рахунок коштів державного бюджету вони модернізуються, доводяться до рентабельності, а потім денаціоналізуються. Яскравим прикладом є залізниці Японії, які після другої сві­тової війни опинилися в занедбаному стані й тому були на­ціоналізовані. За планом їх реконструкції до середини 80-х років на всій території країни була створена мережа над­швидкісних залізниць і автомагістралей високого класу, і відразу ж розпочалася їх денаціоналізація.

Націоналізація може бути і результатом поступок мало­забезпеченим верствам населення, коли до влади приходять уряди, очолювані соціалістами. Так було у Франції з прихо­дом до влади Франсуа Міттерана на початку 1980-х років. Але спад виробництва на підприємствах збільшеного дер­жавного сектора, відтік капіталу за кордон та інші причини змусили соціалістів перейти на шлях денаціоналізації.

За рахунок бюджету в розвинених країнах державний сектор має місце головним чином у капіталомістких галузях економіки: атомній промисловості, освоєнні космосу, війсь­ковому виробництві та ін. Частка державної власності в ос­новних виробничих фондах зарубіжних країн становить від 7 до 25%. У державній власності США знаходиться 20% на­ціонального багатства, це менше, ніж у Франції, але більше, ніж у Німеччині та Англії. США — роботодавець для 18— 19 млн чоловік (близько 18% зайнятих).

У соціалістичних державах і країнах, що розвиваються, державний сектор є результатом цілеспрямованої політики. "Державний сектор економіки — сектор господарства, зас­нований на соціалістичній загальнонародній власності, є ке­рівною силою у народному господарстві. Держава гарантує зміцнення і розвиток державного сектора економіки", — roL

 

28

 

Глава З

 

, Конституційно-правові основи суспільного ладу

 

29

 

 

 

ворить ст; 7 Конституції Китаю 1982 р. Для ринкової еконо­міки зарубіжних країн характерне саморегулювання, голо­вним важелем якого є конкуренція. Проте у жодній розвине­ній країні ринок не існує сам по собі: він коригується і до­повнюється діями держави. Державне регулювання економі­ки у ринковому господарстві становить систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого ха­рактеру, здійснюваних правомочними державними установа­ми й громадськими організаціями з метою стабілізації і при­стосування відповідної соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Ринок Існує тисячоріччями, але нове, що дозволило США, Англії, Німеччині, Японії стати багатими й розвинути­ми країнами,— Це його приборкання, регулювання.

Щодо способів регулювання економіки, то це можуть бу­ти загальнодержавні плани комплексного розвитку, фінансо­ва допомога з боку держави окремим фірма, корпораціям чи галузям економіки у вигляді державних дотацій, субсидій, пільгових кредитів. Це може бути, врешті-решт, визначення розміру емісії грошей, перегляд податкової та митної політи­ки тощо.

Якщо норми конституційного права епохи становлення капіталізму лише проголошували недоторканність інституту приватної власності (див: поправки V і XIV до Конституції СІЛА 1787 р.), то конституційне право останнім часом де­тальніше регламентує такі елементи економічної системи, як програмування та планування, свободу підприємницької ді­яльності, націоналізацію і денаціоналізацію майна, порядок кредитування і субсидування і т. ін.

Аналізуючи основні риси і тенденції розвитку суспільної системи зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на вплив на неї (особливо у розвинутих країнах) воєнно-про­мислового комплексу (ВПК).

Термін "ВПК" вперше вжив Дуайт Ейзенхауер, 34-й пре­зидент США, генерал армії, верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників у Західній Європі у 1943 p., командуючий окупаційними силами США у Німеч­чині у 1945 p., головнокомандуючий Збройними Силами НАТО (1950—1952). У січні 1961 p., залишаючи Білий Дім у зв'язку із закінченням строку його президентства, він за­стерігав СІНА і світову громадськість від "зловісного, згуб-

 

ного і зростаючого впливу ВПК". Складовими цього місткого виразу є: монополії, що виробляють зброю і торгують не,ю; армійський генералітет і державна, військова бюрократія; за­соби масової ін^юрмації, які належать ВПК і формують екс­пансіоністську психологію; мілітаризована наука і лобі ВПК. Богові війни (як кажуть) служили кращі уми людства: Ро­берт Оппенгеймер, Едвард Теллер, Нільс Бор, Енріко Фермі, Лев Ландау, Петро Капиця, Сергій Корольов, Андрій Сахаров та ін.

Не підлягає сумніву, що військовий бюджет будь-якої країни — це показник моральних цінностей держави. А пе­рекидання коштів, що призначені на мирні цілі, на реаліза­цію воєнних програм є небезпечним для країни, її народу як в економічному, так і в політичному та міжнародному плані. До речі, варто зазначити, що найвищі досягнення у сфері економіки були відзначені у тих країнах, які відмовились від воєнних витрат або скоротили їх до мінімуму (Японія, Ні­меччина).

Незважаючи на те, що у світі вже накопичені такі запаси зброї, що їх вистачить, аби підірвати земну кулю тисячу ра­зів, ВПК наполягає на збереженні асигнувань на воєнні цілі. Виробництво й торгівля зброєю дають воєнним корпораціям прибуток від 300 до 800%. Тому ВПК через своїх представ­ників у парламентах, через лобістів домагається мінімально­го скорочення військових бюджетів, впливає на політику урядів і глав держав. Після терористичного акту в США у вересні 2001 р. уряд США у кілька разів збільшив військовий бюджет. Не випадково Дж. Буш-молодшйй у своїй промові у Конгресі (жовтень 2001 р.) підкреслив, що у зв'язку з необхідністю ведення боротьби з міжнародним тероризмом уряд США проводить політику збереження за СІЛА статусу "найсильнішої воєнної держави". Країна про­дає щорічно зброї на ЗО млрд доларів (Росія — на 4 млрд). Після США на ринку зброї друге і третє місце посідають від­повідно Ізраїль та Китай.

§ 2. Соціальна структура суспільства

Плюралізм форм власності передбачає досить яскраву соціально-класову структуру суспільства зарубіжних країн. Під впливом науково-технічного прогресу вона стала багато-

 

 

зо

Глава З

шаровою. Існує три основні соціально-класові спільності. Це особи, які працюють за наймом і складають абсолютну біль­шість населення кожної країни; підприємці, у середовищі яких простежується постійне збільшення кількості середніх і дрібних власників, і маргінали (лат. marginalis — той, що міститься скраю). Останні — це піддані та громадяни, які живуть за нижньою межею встановленого у країні офіційно­го рівня забезпеченості.

Науково-технічний прогрес останніх десятиріч спричи­нив суттєві зміни, насамперед, у середовищі осіб найманої праці. Це виявилось у депролетаризації трудящих.

Високий рівень розвитку виробничих сил у розвинених країнах на основі новітніх досягнень науки й техніки, впро­вадження кібернетики, комп'ютеризація виробництва та ос­віти, прорив у сфері мікроелектроніки, впровадження енер­гозберігаючих і маловитратних технологій, використання ро­ботів тощо призвели до падіння попиту на некваліфіковану ("сині комірці") і збільшили попит на кваліфіковану ("білі комірці") робочу силу. Внаслідок цього з середовища трудя­щих сформувався новий "середній клас" (адекватні назви — "середні верстви", "білі комірці"). Сьогодні середні верстви становлять близько 70% осіб, що працюють за наймом, і по­стійно поповнюються "синіми комірцями". В основному — це кваліфіковані працівники із середньою, а часто й вищою освітою; інженерно-технічні фахівці широкого профілю; нау­ковий і проектно-конструкторський персонал, менеджери ("золоті комірці") і т. ін. У США та Великій Британії кіль­кість інженерно-технічних працівників і менеджерів уже зрівнялася з кількістю працівників різних кваліфікацій.

Середній клас зарубіжних країн виконує нині головну функцію не тільки на виробництві, а й у суспільстві. Він ви­ступає основним охоронцем існуючих суспільних відносин, носієм пануючої ідеології, усіх цінностей, створених в сус­пільстві вільного підприємництва. Можна сказати, що серед­ній клас є гарантом стабільності цього суспільства, його опо­рою. Відповідно змінилася й політична роль трудящих. Вис­новок марксизму про те, що капіталізм сам по собі створює могильника в особі пролетаріату, не підтвердився, а присто­совування цієї системи до нових умов виявилося досить ефективним.

 

Конституційно-правові основи суспільного ладу      31

Щодо великих підприємців, то їх кількість незначна. Проте прибутки обернено пропорційні їх чисельності. Так, у США 60% доходів у 1991 р. припадало всього на 1% сімей.

Паралельно зі змінами соціальної структури суспільства, зростанням кількості власників і в цілому життєвого рівня населення простежується тенденція до маргіналізації окре­мих верств суспільства. Маргінали, їх чисельне зростання — це результат соціальної нерівності, притаманної як розвине­ним державам, так і тим, що розвиваються. Це наслідок хво­роби, якої ще не вдалося позбутися жодній соціальній систе­мі. Маргінали — це особлива соціальна група зі своїми соці­альними інтересами у пошуках роботи, житла, матеріальної чи медичної допомоги і т. ін. До неї належать і безробітні, іммігранти, старі люди, що не мають пенсії, одинокі люди, багатодітні сім'ї, представники національних меншостей. Для них характерний низький рівень освіти (часто неграмот­ність), погані житлові умови, недоїдання, хитке соціальне становище, залежність від системи соціального забезпечен­ня. Саме тому середовище маргіналів є благодатним грунтом для всілякого роду кримінальних структур та екстреміст­ських рухів. За даними американської газети "Нью-Йорк тайме" від 12 жовтня 1992 р. у США нараховується 35,7 млн (14,2%) маргіналів. У країнах ЄЕС кількість маргіналів також значна — близько ЗО млн чоловік. Тільки у Великій Британії 11 млн чоловік належать до прошарку бідних, 30% мешканців Іспанії перебувають за межею бідності.

Водночас треба зауважити, що у конституціях і нормах конституційного права демократичних держав є намагання виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності, соціальні конфлікти, скоротити межу між багат­ством і бідністю. Про це свідчить аналіз ст. 20 Основного За­кону ФРН, ст. 2 Конституції Франції, ст. З Конституції Іта­лії, преамбула, а також статті 40, 50 Конституції Іспанії, статті 49, 50, 51 Конституції Болгарії та ін.

§ 3. Політична система

Третім компонентом суспільного ладу є політична систе­ма суспільства — цілісна й упорядкована сукупність держав­них і недержавних інститутів, відносин і принципів, що по-

 

32

 

Глава З

 

 

 

кладені в основу політичного життя конкретної країни і бе­руть участь у ньому.

У демократичному суспільстві політичне життя здебіль­шого зосереджене у державі, але у ньому беруть участь і не­державні інститути, наприклад політичні партії, підприєм^ ницькі структури, засоби масової інформації і т. ін. Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіцій­ного статусу. Щодо кримінальних, мафіозних та інших кла­нових організацій і угруповань — неінституційних, нелегаль­них, — то вони до так званої політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних режимів) вплив на політичне життя чинять. Отже, структурними елементами політичної системи є: 1) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу; 2) політичні партії, підприємницькі структури, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської думки); 3) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади); 4) церква.

Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення по­літичної влади, дають уявлення про структуру політичної ор­ганізації суспільства. Функціональний аналіз політичної сис­теми, тобто дослідження принципів і норм, що лежать в ос­нові утворення, діяльності і взаємовідносин названих струк­тур, розкриває особливості політичного режиму країни. І структурна, і функціональна сторони політичної системи більшою чи меншою мірою регулюються нормами конститу­ційного права.

Політична система кожної конкретної країни визначаєть­ся соціальним ладом суспільства, формою правління і харак­тером політичного режиму. Це доволі гнучка субстанція, здатна або формувати суспільство, згуртоване єдністю інте­ресів, держави і народу (наприклад, у Швейцарії), або тільки спричиняти і приумножувати конфлікти між ними (Ірак, КНДР та ін.).

Оскільки характеристиці держави як основного компо­нента політичної системи буде присвячено декілька розділів курсу "Конституційне право зарубіжних країн" (форми прав­ління, політичні режими, парламент, глава держави, уряд і т. ін.), то у межах даної теми розглянуто лише роль політич­них партій і підприємницьких організацій у політичній систе­мі зарубіжних країн.