Італії

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апенінському півострові. Граничить з Францією, Швейца­рією, Австрією і Словаччиною. Територія — 301,3 тис. кв. км. Населення — 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX в., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 року у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський ста­тут. Після об'єднання Італії 1861 року ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підси­лювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в парламентарну мо­нархію.

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідований. Формально залишалася в силі й Конститу­ція 1848 року, однак державний лад був кардинально зміне­ний рядом законів, прийнятих у 1922—1928 pp. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.

Після другої світової війни за результатами референду­му, проведеного у червні 1946 року, була ліквідована монар­хія і встановлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому за­сіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 року 453 голоса­ми, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 року Кон­ституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 року вона набрала чинності.

§ 1. Конституція

Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціаль-

 

ио-правові основи й юридичні принципи відбиті безпосеред­ньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конститу­ційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і норм, що стосу­ються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до за­безпечення цивільних прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу "Основні принципи", двох головних частин — "Права й обов'язки громадян" і "Устрій республіки" — і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та за­ключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер. її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і при наяв­ності в обох палатах Парламенту, так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють и особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих Парламентом законів.

Своєрідно зважується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього зако­ну. Стаття 10 Конституції визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадуєть­ся про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить Парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів і ор­ганів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, вклю­чаючи Конституційний суд.

Особливе місце в італійській Конституції посідають вза­ємини між державою і католицькою церквою. Значною мі­рою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Іта­лії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Вати­кан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.

 

10    2—363

 

290

 

Глава 18

 

Основи конституційного права Італії

 

291

 

 

 

Ще 1929 року між італійською державою і Ватиканом бу­ли укладені особливі "Латеранські угоди" (Договір і Конкор­дат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Кон­ституція, підтверджуючи, що відносини між італійською дер­жавою і Ватиканом і католицькою церквою регулюються ра­ніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційний характер нормам, що містяться в цих уго­дах.

При цьому італійська Конституція — має світський ха­рактер, додержується принципів відділення Церкви від дер­жави і рівності віросповідань. В остаточний текст Конститу­ції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким "като­лицька апостольська римська релігія" була єдиною держав­ною релігією. Пізніше, 1984 року, ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, іта­лійська держава в цілому розвивалася демократичним шля­хом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Разом у тим, криза державно-монополістичної моделі розвитку суспільства супроводжувалася розпадом партійно-політичних структур, у всякому випадку в тому вигляді, в якому вони склалися в перші повоєнні роки. "Недосконала двопартійність" — перевага двох партій — християнських демократів і комуністів (разом вони користувалися підтрим­кою в середньому двох третин виборців) до середини 1990-х років трансформувалася в нову ліберальну й соціал-демокра-тичну двополюсну систему.

Ліберальні та консервативні політичні сили увійшли до правоцентристського блоку "Полюс волі" (до якого входять рух С Берлусконі "Уперед, Італія", Національний альянс і Християнсько-демократичний центр). Партії лівоцентрист-ської орієнтації об'єдналися в блок "Маслинове дерево" (очолює Р. Проді), що складається з Італійської народної партії (ліве крило Християнсько-демократичної партії), "Лі­вих демократів" (колишні комуністи), партії Італійське від­новлення (нове політичне утворення центристської користі),

 

а також руху "зелених". Поза блоками залишається сепара­тистська Північна Ліга, очолювана У. Боссі.

Відповідно до закону, держава бере участь у фінансуван­ні політичних партій через їхні партійні групи в Палаті депу­татів і в Сенаті.

§ 2. Права й обов'язки громадян

Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свобо­дам і обов'язкам громадян.

Конституція закріплює традиційні права і свободи грома­дян: недоторканність особи, що доповнюється недоторкан­ністю житла і таємницею листування, свободою пересування по країні, свободою зборів і асоціацій (за винятком таємних і військових організацій), свободою совісті, слова, друку, ма­ніфестацій і т. ін. На судову владу покладене гарантування прав і свобод.

Політичні права і свободи представлені дуже повно й ши­роко. Громадянам надане виборче право, право утворення політичних партій, причому ст. 49 Конституції вимагає до­тримання цими організаціями демократичного режиму. Це положення було підкріплено законом 1952 року про заборо­ну створення фашистських партій.

Проте ця норма дотепер залишається лише мертвою бук­вою, і спроби заборонити існуючі неофашистські партії й ор­ганізації закінчувалися невдачею.

Помітно виділяються соціально-економічні права і свобо­ди — право на працю, що Республіка визнає за всіма грома­дянами й заохочує умови, що роблять це право реальним. Конституція ставить в обов'язок державі надавати своїм гро­мадянам безкоштовне початкове утримання тривалістю в 9 років. Стаття 36 говорить про право трудящих мати право на винагороду, що відповідає кількості та якості його праці і достатнє у всякому разі для забезпечення йому і його родині вільного й гідного існування. Визнається право на утворення профспілок і на захист своїх інтересів з боку трудящих (ст. 39); на використання в цих цілях страйку (ст. 40). Пра­во на страйк було підтверджено італійським Конституційним судом ще 1960 року. Що стосується локаутів, то вони забо­ронені ст. 502 Кримінального кодексу.

ю*

 

292

 

Глава ЛВ

 

Основи конституційного права Італії

 

293

 

 

 

У Конституції говориться про дві форми власності в країні — державну та приватну (ст. 42), про надання держа­ві досить широких повноважень відносно експропріації при­ватної власності (ст. 43) і регулювання відносин у сфері земельної власності, установлення її меж, перетворення ве­ликих маєтків, заохочення дрібної і середньої власності (ст. 44). Держава може вторгатися у відносини власності "в суспільних інтересах" (ст. 42), у "цілях суспільної користі" (ст. 43). Назва норми зовні нагадує регулювання соціаліс­тичного типу і стала правовою основою розвитку процесу державного впливу на економіку. Одночасно Конституція за­кріплює й свободу приватної господарської ініціативи. Од­нак, вона не може розвиватися, наносячи збиток безпеці чи свободі людського достоїнства.

Проголошення прав і свобод мають юридичне й політич^ не значення. Усі прості закони й акти виконавчої влади, що не відповідають конституційним нормам про права і свободи, підлягають анулюванню Конституційним судом.

Хоча в Конституції 1947 року прямо не йдеться про ма­теріальні гарантії прав і свобод, але покладені на державу обов'язки (наприклад, безкоштовна початкова освіта) не мо­жуть бути реалізовані без матеріального забезпечення за ра­хунок бюджету.

§ 3. Виборче право і система. Референдум

Активне виборче право на виборах у Палату депутатів, обласні, провінційні та комунальні ради надається італій­ським громадянам, що досягли 18-літнього віку, не позбавле­ні цього права за карні чи злочинні провини морального ха­рактеру, установлені законом. Мінімальний вік активного виборчого права по виборах у Сенат — 25 років.

Списки виборців складаються в кожному округу і пере* глядаються щорічно в проміжок між груднем і березнем. За­кон не передбачає голосування за дорученням чи поштою.

Голосування розглядається як цивільний обов'язок. Аб­сентеїзм без поважних причин фіксується в судових органах протягом п'яти років, але матеріальних, адміністративних чи карних санкцій відхилення від голосування за собою не тягне.

Нижня палата італійського парламенту — Палата депу­татів — включає 630 членів, що обираються на п'ять років.

 

Віковий ценз пасивного виборчого права для обрання в депу­тати 25 років, а в сенатори —-40. Сенат з 1963 року включає вдвічі менше число членів, ніж Палата депутатів, — 315, що обираються на п'ять років. Якщо Палата депутатів включає тільки одну категорію членів, то Сенат може у своєму скла­ді, крім того обирать ще дві групи членів: 5 членів, призна­чуваних Президентом Республіки за видатні заслуги перед Батьківщиною в соціальній, науковій, художній і літератур­ній областях, і до складу палати по праву входять усі екс-президенти Республіки. Ці дві категорії осіб є членами Сена­ту довічно.

З 1963 року після проведення конституційної реформи обидві палати стали мати однаковий термін повноважень, але цей термін не завжди може відповідати тривалості пов­новажень іншої палати, оскільки Президент Республіки має право дострокового розпуску однієї з палат.

Володіння мандатом в одній палаті несумісне із заняттям місця в іншій. Якщо особа була відразу обрана в обох пала­тах, то вона має вибрати одну з них. Члени обох палат не можуть одночасно знаходитись в Конституційному суді, Ви­щій раді магістратури, Національній раді економіки і праці, не можуть бути керівниками, адміністраторами/членами ре­візійної комісії підприємств, що належать державі. Не мо­жуть бути обраними в обидві палати: мери комун з населен­ням понад 20 тис. жителів, обласні радники, представники провінційної адміністрації, префекти, субнрефекти, вищі чи­новники поліції, вищі офіцери збройних сил, що не знахо­дяться в запасі, судді, а також особи, які за своєю професією мають стосунки з іноземними державами.

1993 року була докорінно змінена виборча система при обранні обох палат парламенту, а також при формуванні му­ніципальних рад з населенням до 15 тисяч. На ці комуни бу­ла поширена мажоритарна виборча система, що діяла в дріб­них комунах з населенням до 5 тисяч.

Після реформи при формуванні Палати депутатів країна поділяється на 27 виборчих округів; Сенат обирається на ба­зі областей, число округів при формуванні у такий спосіб верхньої палати складає 20. Виборчі округи мають границі областей.

Крім виборів, італійські виборці беруть участь у референ­думах. Конституція 1947 року передбачає досить значне чис-

 

294

 

Глава 18

 

Основи конституційного права Італії

 

295

 

 

 

ло різних референдумів на національному і місцевому рівнях.

Конституція закріплює право народної ініціативи (ст. 71), що не закінчується народним голосуванням, а роз­глядається парламентом.

Референдум передбачений Основним законом країни (статті 132 і 133) на випадок зміни територіальних границь усередині держави. Таке голосування проводиться при злит­ті існуючих областей і створенні нових областей з числом жителів не менш мільйона за пропозицією комунальних рад, що представляють не менш як третину зацікавленого насе­лення. Таке саме голосування проводиться при відділенні провінцій і комун від однієї області і приєднанні до іншої в межах області. З допомогою референдуму вирішується доля нових комун, можуть змінюватися їхні граниш* й назви.

Найбільш обмеженим, передбаченим ст. 75 Конституції, є інститут народного вето у відношенні чинного закону. Са­ма Конституція називає таке голосування референдумом. Та­ке голосування може бути проведене за вимогою 500 тис. населення або виборців п'яти обласних рад для скасування цілком або частково вже діючого закону. Застосування тако­го голосування не обмежене часом від дати вступу акта в си­лу. Проте з-під дії названої норми вилучені закони про по­датки і бюджет, про амністію та помилування, про повнова­ження на ратифікацію міжнародних договорів.

§ 4. Вищі органи державної влади

Система центральних органів державної влади Італії бу­дується на основі принципу поділу влади: законодавча влада довірена двопалатному парламенту, виконавча (як і в усіх парламентарних країнах) має двоїсту структуру, — вона включає Президента республіки та уряд — Раду міністрів. Складовою частиною системи органів є Конституційний суд, що забезпечує функціонування державної системи відповід­но до норм основного закону.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Се­нату, що мають практично рівний статус. Статті 61—82 Кон­ституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаю­чи обидві "парламентами". Рівність палат юридично пору­шується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно

 

{вибори Президента Республіки, призначення членів Кон­ституційного суду. Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому ра­зі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляєть­ся в однаковому праві домагатися відставки Уряду, відмов­ляючи йому в довірі чи виражаючи осудження.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемні­тет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в се­сійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Пала­ти можуть бути скликані і на надзвичайні сесії за вимогою їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то дру­га збирається по праву.

Керівні органи палат — бюро. Кожний з цих органів включає голови палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів, причому в цих органах повинні бути представ­лені всі партійні фракції. Бюро обирається на п'ять років, тобто на термін легіслатури палат.

У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті — 12 чи 13 (на два роки), у Палаті депутатів — 14 (на термін легіслатури). Сенат може утворювати комісію з європей­ських справ. Профіль комісій в основному повторює компе­тенцію відповідних міністерств.

У комісіях представлені члени кожної партійної фракції палати. На засіданнях постійних комісій можуть бути при­сутні члени уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати участь і не члени комісій і їм може представ­лятися можливість для виступу.

Засідання палат носять публічний характер. На прохан­ня Уряду, голови партійної чи фракції групи парламентаріїв палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання.

Італійський парламент, у цілому, має традиційні для єв­ропейських парламентів повноваження. Він законодавствує, причому може робити це з будь-якого питання; в Італії не іс­нує регламентарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Законодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам. Національній раді економіки та пра-

 

 

296

Глава 18

ці, а також групам виборців не менш як 50 тис. осіб. Вибор* ці, проте, не можуть вносити проекти в областях, зарезерво­ваних за урядом (бюджет, ратифікація міжнародних догово­рів і т. ін.). Усі законопроекти, що передбачають нові витра­ти, повинні вказувати джерела їхнього покриття. Кожний проект має бути 'складений у постатейному вигляді. Усу­нутий проект може бути представлений тільки після закін­чення шести місяців. Законопроекти вносяться на розгляд кожній із палат і набувають чинності законів тільки після схвалення обома палатами. Виключенням є закон про бюд­жет — його проект подається на розгляд у Палату депутатів. Прийнятий закон промульгується Президентом Республіки протягом місяця.

Особливість законодавчого процесу в парламенті — представлення палатам права передавати свої законодавчі повноваження комісіям (ст. 72). У результаті близько трьох чвертей актів на практиці приймається відповідно до цієї по­легшеної і прискореної процедури. Однак закони про консти­туційний перегляд, виборчі закони, акти про бюджет, про де­легування законодавчої влади, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди розглядаються при дотри­манні нормальної процедури.

Парламент може делегувати уряду свої законодавчі пов­новаження, але делегування не допускається в конституцій­ній області, сфері виборчого права, прийняття бюджету, у ратифікації міжнародних договорів.

Уряд несе колективну відповідальність перед будь-якою палатою парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю за діяльністю уряду, як усні та письмо­ві питання, інтерпеляції, комісії з розслідування. Резолюції; недовіри — найбільш „грізна" зброя парламентських палат —■?, мають бути підписані щонайменше десятою частиною членів, якої-небудь палати; такі резолюції обговорюються після за­кінчення трьох днів з моменту внесення.

У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує договори з іншими державами, повідомляє про війну. У судо­вій області парламент має такі повноваження: призначає третину членів Конституційного суду, третину Вищої ради магістратури, вирішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про

 

Основи конституційного права* Італії          297

передачу до суду Президента республіки, голови Ради мі­ністрів і міністрів.

Президент республіки обирається на спільному засі­данні палат парламенту, до членів якого приєднуються пред­ставники областей — по три від області; Балле д'Аосита по­силає одного представника. Представники обираються об­ласними радами із забезпеченням представництва від партій опозиції. Однак практично глава держави обирається пала­тами парламенту, оскільки число представників від областей складає лише 58, а парламентаріїв — 935 (не включаючи в те число довічних сенаторів).

Вибори здійснюються таємним голосуванням: у перших трьох турах потрібно одержати 2/3 поданих голосів. Почи­наючи з четвертого туру досить одержання абсолютної біль­шості. Президент республіки, який не може бути молодше 50 років, обирається на сім років. Посада глави держави не­сумісна з виконанням якої-небудь іншої посади.

З терміном повноважень Президента пов'язана інша ви­мога законодавства. Парламент Італії чи одна з його палат не можуть бути розпущені Президентом за пропозицією Уря­ду протягом останніх шести місяців, повноважень Прези­дента. Це право не діє якщо останні шість місяців повнова­жень Президента пересікаються з останніми шістьома міся­цями повноважень парламенту. Таке правило встановлене для того, щоб перешкодити Президенту скористатися прове­денням дострокових виборів для свого переобрання.

Повноваження глави держави досить велике; реальне ви­користання конституційних прав значною мірою залежить від особистості Президента, його особистіших рис.

Президент є главою держави і представляє національну єдність. Він промульгує закони, прийняті парламентом, а та­кож постанови і декрети, що мають силу закону, призначає цивільних і військових посадових осіб, акредитує диплома­тичних представників в іноземних державах (і таких пред­ставників акредитують при ньому), ратифікує міжнародні до­говори. Президент Республіки головує в Раді міністрів, у Ви­щій раді магістратури; має право помилування, дарує знаки відмінності.

У відношенні парламенту в Президента республіки є два основних повноваження — право вимагати повторного розг­ляду законопроектів і право розпуску однієї чи обох палат.

 

298

 

Глава 18

 

Основи конституційного права Італії

 

299

 

 

 

Розпуск здійснюється за пропозицією глави уряду. Він та­кож є головнокомандуючим збройними силами, у випадках, передбачених Конституцією Президент призначає референ­дум, за рішенням парламенту він повідомляє стан війни.

Уряд — найбільш активний орган виконавчої влади, включає голови Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передбачено, що організація Президента, Рада мі­ністрів, число, функції й організація міністерств установ­люються законом.

Призначення уряду цілком залежить від палат уряду, а точніше від співвідношення політичних сил в них. Уряд при­значається Президентом республіки після консультацій з лі­дерами партійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлюються одночасно і по програмі уряду і по його складу. Голова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індивідуально — за дії своїх відомств.

Уряд керує країною в цілому відповідно до волі парла­ментської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети, різного роду постанови з керування; повноваження, надані Конституцією Президенту республіки, фактично здій­снюються урядом (призначення чиновників, розпуск палат і т. ін.). На практиці уряд в Італії в набагато більшій мірі, ніж в інших країнах, залежить від волі палат парламенту. Цьому сприяє не тільки правове положення останнього в системі державних органів, а й спосіб його формування: парламент обирається шляхом загального обов'язкового голосування, в якому зазвичай бере участь понад 90% виборців. Ця обста­вина значно підвищує престиж парламенту в очах суспіль­ства.

За Конституцією Італії 1947 року засновано кілька допо­міжних і контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноваження. До числа їх належать Національна рада еко­номіки та праці. Державна рада і Рахункова палата.

Національна рада економіки та праці формується на корпоративній основі з представників "груп інтересів"" (профспілок, підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій і т. ін.) і експертів. Рада є консультатив-

 

ним органом парламенту й уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право законодавчої ініціативи.

Державна рада — консультативний юридичний орган і одночасно вищий орган адміністративної юстиції.

Рахункова палата здійснює попередній контроль закон­ності фінансових актів уряду і контроль за виконанням дер­жавного бюджету. Про проведення контролю має право до­повідати безпосередньо парламенту.

§ 5. Конституційний суд

Конституційний суд був вперше в історії країни заснова­ний основним законом 1947 року. Закон про Конституційний суд був прийнятий тільки через вісім років після прийняття Конституції — 22 березня 1953 року.

Суд включає 15 суддів, що обираються на дев'ять років і діє як єдина колегія. Судді призначаються по тертям — пар­ламентом на спільному засіданні палат, Президентом рес­публіки і вищою магістратурою, загальною та адміністратив­ною.

Судді обираються з числа членів вищих загальних і адмі­ністративних судових органів, штатних професорів права університетів і адвокатів за умови, якщо вони мають стаж роботи не менший від 20 років. Вони не можуть призначати­ся повторно. Голова Суду обирається з числа його членів на трирічний термін. За традицією головою стає один із членів, чий термін повноважень минає в останні три роки; у такий спосіб голова може тільки один раз займати ту посаду.

Первісний термін повноважень суддів був 12 років, а з 1967 року — він скорочений до дев'яти. Мандат судді несу­місний із заняттями якої-небудь посади. Судді мають імуні­тет, на зразок парламентського. У відношенні суддів не існує вікових обмежень. Суд — автономний орган в адміністратив­ному й фінансовому відношенні, має своє відособлене примі­щення. Рішення схвалює кворум в 11 суддів і присутності принаймні одного судді від кожних трьох призначуваних ка­тегорій. Рішення приймаються більшістю голосів, у разі їхньої рівності голос голови дає перевагу.

Найважливіше повноваження Суду — контроль за кон-ституційністю законів і актів, що мають силу закону. Такий контроль може бути попереднім і наступним.

 

300

 

Глава 18

 

Основи конституційного права Італії

 

301

 

 

 

Крім того, Конституційний суд розглядає суперечки про компетенцію (ст. 134), що можуть виникнути між парламен­том і урядом, главою держави і парламентом* органами судо­вої влади та урядом, а також між державою й областями, або між областями. Суд має повноваження розглядати обви­нувачення по відношенню до Президента Республіки. Якщо суд оголошує закон чи акт, що має силу закону, неконститу­ційним, то він втрачає чинність з дня опублікування рішен­ня. Повноваження Суду як органу, що розглядає обвинува­чення відносно Президента Республіки, цілком реальні. У цьому разі склад Суду поповнюється 16 особами, що оби­раються зі списку, який складений парламентом і включає громадян, які мають необхідну кваліфікацію, щоб бути обра­ними до Сенату. Ці особи не можуть бути парламентаріями.

При проведенні голосування суд має повноваження на­родного вето. Він вивчає вимогу про скасування закону чи акта, що має силу закону, з погляду їхньої конституційності. Суд розглядає питання, які з вимог допустимі, а які супе­речать колу законів, відносно яких народне вето не може провадитися.

§6. Обласна автономія і місцеве самоврядування

В адміністративно-територіальному відношенні Італія по­діляється на області (їх 20), провінції і комуни. Автономна область — це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції якого входять сфери, що до видання Конституції 1947 року відносилися до ведення центральних органів влади.

Усі області розділені на дві категорії — звичайні (15) та спеціальні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх конституційними нормами, то статус других неодна­ковий. Він регулюється спеціальними конституційними закок нами.

Повноваження областей включають організацію своїх ор­ганів, свої відомства, установлення границь комун, регулю­вання питань суспільної добродійності, санітарної і лікарня­ної допомоги. У їхньому веденні знаходиться містобудуван-ня, туризм і готельна справа, полювання і рибна ловля, сільське господарство і ліси, ремесла, міська та сільська по-

 

ліція, а також інші питання, що можуть бути включені спе­ціальними конституційними законами.

Області мають адміністративну діяльність у сферах, в яких вони приймають закони. Області зі спеціальним стату­сом мають більш широкі повноваження і у них є права, що перевищують компетенцію звичайних областей у специфіч­ній для кожної з них сфері.

На національному рівні області беруть участь у виборах Президента республіки, мають ініціативу при проведенні го­лосувань у формі народного вето і конституційних референ­думів (статті 75 і 138), правом законодавчої ініціативи (ст. 121).

Органами областей зі звичайним і спеціальним статусом є ради, джунти і голови джунти. Рада зі своїм головою є за­конодавчим органом, він контролює діяльність виконавчої влади. Джунта — виконавчий орган.

Чисто адміністративними одиницями є провінції (їх близько 100) і комуни (близько 8 тис). Вони мають виборні органи й органи виконавчої влади. Перші — ради; другі — у провінціях — джунти, що обираються зі складу ради, а в ко-» мунах — муніципальні джунти і мер, який виконує ще й функції представника держави. Обсяг компетенції цих тери­торіальних одиниць невеликий — деякі соціальні, шкільні служби.

§ 7. Судова система

Згідно зі ст. 104 Конституції, магістратура має автоном­ний й незалежний від усякої влади стан. До магістратури входять судді та прокурори. Вищим конституційним органом у судовій ієрархії є Вища рада магістратури, діяльність якої регулюється Основним законом (статті 104—108) і законом від 24 березня 1958 року, а також рядом актів. Вища рада магістратури включає 24 особи, з яких троє входять за поса­дою — Президент Республіки як голова, голова і генераль­ний прокурор Касаційного суду. Інші члени Ради обираються у такій кількості: 14 — магістратами з числа осіб, що нале­жать до різних категорій магістратури, 7 — парламентом на спільному засіданні палат з числа штатних професорів права університетів і адвокатів з 15-річним стажем.

 

302

 

Глава 18

 

 

 

До компетенції Вищої ради магістратури входить: прийом до складу магістратури, переводи, підвищення й інші заходи, пов'язані зі статусом магістратів; призначення і відкликання почесних віце-преторів, світових суддів та їхніх заступників, а також членів спеціалізованих відділень, що не є магістра­тами; накладення дисциплінарних санкцій на магістратів і деякі інші функції.

Судова система Італії поділяється на дві галузі — загаль­ні суди (цивільні та кримінальні справи) і спеціальні суди (адміністративна юстиція). В основі системи загальних судів лежить судовий округ, межі якого, як правило, не збігають­ся з існуючими адміністративно-територіальними одиниця­ми. Підставою системи є консиліратори (мирові судді), пра­вомочні розглядати малозначущі цивільні справи. їхня поса­да неоплачувана й не вимагає юридичного утворення. Далі йдуть претори, що розглядають апеляції на рішення консилі-раторів і розглядають цивільні справи як перша інстанція. Вони також розглядають кримінальні справи, по яких пока­рання не перевищує трьох років позбавлення волі. Усього в країні близько 1 тис. преторів.

Апеляції на рішення преторів розглядаються в трибуна­лах, яких у країні близько 150. Кожний трибунал включає трьох суддів. До його складу входять суди присяжних, що розглядають серйозні карні злочини. Рішення в таких судах виноситься двома професійними і шістьма непрофесійними ("народними") суддями. Вирок виноситься простою більшіс­тю голосів.

Двадцять три апеляційних суди займаються розглядом цивільних і кримінальних справ, що надходять з трибуналів. Кожний такий суд засідає у складі п'яти чоловік.

Вищим судом у системі загальних судів є Касаційний суд. До його функції входить забезпечення єдності судової практики, розгляд спорів про компетенцію між судами. Цей орган є касаційною інстанцією у справах, розглянутих апе­ляційними судами. По кожній справі рішення приймає журі із семи суддів, а особливо складні справи можуть розгляда­тися в об'єднаних парламентах у складі 15 суддів.

Спеціальна (адміністративна) юстиція являє собою само­стійну галузь. Вона розпадається на дві підсистеми — за­гальні адміністративні суди на чолі з Державною радою та спеціальні, очолювані Рахунковою палатою.