Італії
Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апенінському півострові. Граничить з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія — 301,3 тис. кв. км. Населення — 57,2 млн чоловік.
Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX в., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 року у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський статут. Після об'єднання Італії 1861 року ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в парламентарну монархію.
Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідований. Формально залишалася в силі й Конституція 1848 року, однак державний лад був кардинально змінений рядом законів, прийнятих у 1922—1928 pp. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.
Після другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 року, була ліквідована монархія і встановлена республіканська форма правління.
Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 року 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 року Конституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 року вона набрала чинності.
§ 1. Конституція
Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціаль-
ио-правові основи й юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до забезпечення цивільних прав і свобод.
Конституція складається з вступного розділу "Основні принципи", двох головних частин — "Права й обов'язки громадян" і "Устрій республіки" — і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).
Італійська Конституція має твердий характер. її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і при наявності в обох палатах Парламенту, так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють и особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих Парламентом законів.
Своєрідно зважується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 Конституції визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.
В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить Парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд.
Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.
10 2—363
290
Глава 18
Основи конституційного права Італії
291
Ще 1929 року між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі "Латеранські угоди" (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою і Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційний характер нормам, що містяться в цих угодах.
При цьому італійська Конституція — має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. В остаточний текст Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким "католицька апостольська римська релігія" була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 року, ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.
Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.
Разом у тим, криза державно-монополістичної моделі розвитку суспільства супроводжувалася розпадом партійно-політичних структур, у всякому випадку в тому вигляді, в якому вони склалися в перші повоєнні роки. "Недосконала двопартійність" — перевага двох партій — християнських демократів і комуністів (разом вони користувалися підтримкою в середньому двох третин виборців) до середини 1990-х років трансформувалася в нову ліберальну й соціал-демокра-тичну двополюсну систему.
Ліберальні та консервативні політичні сили увійшли до правоцентристського блоку "Полюс волі" (до якого входять рух С Берлусконі "Уперед, Італія", Національний альянс і Християнсько-демократичний центр). Партії лівоцентрист-ської орієнтації об'єдналися в блок "Маслинове дерево" (очолює Р. Проді), що складається з Італійської народної партії (ліве крило Християнсько-демократичної партії), "Лівих демократів" (колишні комуністи), партії Італійське відновлення (нове політичне утворення центристської користі),
а також руху "зелених". Поза блоками залишається сепаратистська Північна Ліга, очолювана У. Боссі.
Відповідно до закону, держава бере участь у фінансуванні політичних партій через їхні партійні групи в Палаті депутатів і в Сенаті.
§ 2. Права й обов'язки громадян
Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свободам і обов'язкам громадян.
Конституція закріплює традиційні права і свободи громадян: недоторканність особи, що доповнюється недоторканністю житла і таємницею листування, свободою пересування по країні, свободою зборів і асоціацій (за винятком таємних і військових організацій), свободою совісті, слова, друку, маніфестацій і т. ін. На судову владу покладене гарантування прав і свобод.
Політичні права і свободи представлені дуже повно й широко. Громадянам надане виборче право, право утворення політичних партій, причому ст. 49 Конституції вимагає дотримання цими організаціями демократичного режиму. Це положення було підкріплено законом 1952 року про заборону створення фашистських партій.
Проте ця норма дотепер залишається лише мертвою буквою, і спроби заборонити існуючі неофашистські партії й організації закінчувалися невдачею.
Помітно виділяються соціально-економічні права і свободи — право на працю, що Республіка визнає за всіма громадянами й заохочує умови, що роблять це право реальним. Конституція ставить в обов'язок державі надавати своїм громадянам безкоштовне початкове утримання тривалістю в 9 років. Стаття 36 говорить про право трудящих мати право на винагороду, що відповідає кількості та якості його праці і достатнє у всякому разі для забезпечення йому і його родині вільного й гідного існування. Визнається право на утворення профспілок і на захист своїх інтересів з боку трудящих (ст. 39); на використання в цих цілях страйку (ст. 40). Право на страйк було підтверджено італійським Конституційним судом ще 1960 року. Що стосується локаутів, то вони заборонені ст. 502 Кримінального кодексу.
ю*
292
Глава ЛВ
Основи конституційного права Італії
293
У Конституції говориться про дві форми власності в країні — державну та приватну (ст. 42), про надання державі досить широких повноважень відносно експропріації приватної власності (ст. 43) і регулювання відносин у сфері земельної власності, установлення її меж, перетворення великих маєтків, заохочення дрібної і середньої власності (ст. 44). Держава може вторгатися у відносини власності "в суспільних інтересах" (ст. 42), у "цілях суспільної користі" (ст. 43). Назва норми зовні нагадує регулювання соціалістичного типу і стала правовою основою розвитку процесу державного впливу на економіку. Одночасно Конституція закріплює й свободу приватної господарської ініціативи. Однак, вона не може розвиватися, наносячи збиток безпеці чи свободі людського достоїнства.
Проголошення прав і свобод мають юридичне й політич^ не значення. Усі прості закони й акти виконавчої влади, що не відповідають конституційним нормам про права і свободи, підлягають анулюванню Конституційним судом.
Хоча в Конституції 1947 року прямо не йдеться про матеріальні гарантії прав і свобод, але покладені на державу обов'язки (наприклад, безкоштовна початкова освіта) не можуть бути реалізовані без матеріального забезпечення за рахунок бюджету.
§ 3. Виборче право і система. Референдум
Активне виборче право на виборах у Палату депутатів, обласні, провінційні та комунальні ради надається італійським громадянам, що досягли 18-літнього віку, не позбавлені цього права за карні чи злочинні провини морального характеру, установлені законом. Мінімальний вік активного виборчого права по виборах у Сенат — 25 років.
Списки виборців складаються в кожному округу і пере* глядаються щорічно в проміжок між груднем і березнем. Закон не передбачає голосування за дорученням чи поштою.
Голосування розглядається як цивільний обов'язок. Абсентеїзм без поважних причин фіксується в судових органах протягом п'яти років, але матеріальних, адміністративних чи карних санкцій відхилення від голосування за собою не тягне.
Нижня палата італійського парламенту — Палата депутатів — включає 630 членів, що обираються на п'ять років.
Віковий ценз пасивного виборчого права для обрання в депутати 25 років, а в сенатори —-40. Сенат з 1963 року включає вдвічі менше число членів, ніж Палата депутатів, — 315, що обираються на п'ять років. Якщо Палата депутатів включає тільки одну категорію членів, то Сенат може у своєму складі, крім того обирать ще дві групи членів: 5 членів, призначуваних Президентом Республіки за видатні заслуги перед Батьківщиною в соціальній, науковій, художній і літературній областях, і до складу палати по праву входять усі екс-президенти Республіки. Ці дві категорії осіб є членами Сенату довічно.
З 1963 року після проведення конституційної реформи обидві палати стали мати однаковий термін повноважень, але цей термін не завжди може відповідати тривалості повноважень іншої палати, оскільки Президент Республіки має право дострокового розпуску однієї з палат.
Володіння мандатом в одній палаті несумісне із заняттям місця в іншій. Якщо особа була відразу обрана в обох палатах, то вона має вибрати одну з них. Члени обох палат не можуть одночасно знаходитись в Конституційному суді, Вищій раді магістратури, Національній раді економіки і праці, не можуть бути керівниками, адміністраторами/членами ревізійної комісії підприємств, що належать державі. Не можуть бути обраними в обидві палати: мери комун з населенням понад 20 тис. жителів, обласні радники, представники провінційної адміністрації, префекти, субнрефекти, вищі чиновники поліції, вищі офіцери збройних сил, що не знаходяться в запасі, судді, а також особи, які за своєю професією мають стосунки з іноземними державами.
1993 року була докорінно змінена виборча система при обранні обох палат парламенту, а також при формуванні муніципальних рад з населенням до 15 тисяч. На ці комуни була поширена мажоритарна виборча система, що діяла в дрібних комунах з населенням до 5 тисяч.
Після реформи при формуванні Палати депутатів країна поділяється на 27 виборчих округів; Сенат обирається на базі областей, число округів при формуванні у такий спосіб верхньої палати складає 20. Виборчі округи мають границі областей.
Крім виборів, італійські виборці беруть участь у референдумах. Конституція 1947 року передбачає досить значне чис-
294
Глава 18
Основи конституційного права Італії
295
ло різних референдумів на національному і місцевому рівнях.
Конституція закріплює право народної ініціативи (ст. 71), що не закінчується народним голосуванням, а розглядається парламентом.
Референдум передбачений Основним законом країни (статті 132 і 133) на випадок зміни територіальних границь усередині держави. Таке голосування проводиться при злитті існуючих областей і створенні нових областей з числом жителів не менш мільйона за пропозицією комунальних рад, що представляють не менш як третину зацікавленого населення. Таке саме голосування проводиться при відділенні провінцій і комун від однієї області і приєднанні до іншої в межах області. З допомогою референдуму вирішується доля нових комун, можуть змінюватися їхні граниш* й назви.
Найбільш обмеженим, передбаченим ст. 75 Конституції, є інститут народного вето у відношенні чинного закону. Сама Конституція називає таке голосування референдумом. Таке голосування може бути проведене за вимогою 500 тис. населення або виборців п'яти обласних рад для скасування цілком або частково вже діючого закону. Застосування такого голосування не обмежене часом від дати вступу акта в силу. Проте з-під дії названої норми вилучені закони про податки і бюджет, про амністію та помилування, про повноваження на ратифікацію міжнародних договорів.
§ 4. Вищі органи державної влади
Система центральних органів державної влади Італії будується на основі принципу поділу влади: законодавча влада довірена двопалатному парламенту, виконавча (як і в усіх парламентарних країнах) має двоїсту структуру, — вона включає Президента республіки та уряд — Раду міністрів. Складовою частиною системи органів є Конституційний суд, що забезпечує функціонування державної системи відповідно до норм основного закону.
Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61—82 Конституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві "парламентами". Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно
{вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду. Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки Уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи осудження.
Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії за вимогою їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.
Керівні органи палат — бюро. Кожний з цих органів включає голови палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів, причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні фракції. Бюро обирається на п'ять років, тобто на термін легіслатури палат.
У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті — 12 чи 13 (на два роки), у Палаті депутатів — 14 (на термін легіслатури). Сенат може утворювати комісію з європейських справ. Профіль комісій в основному повторює компетенцію відповідних міністерств.
У комісіях представлені члени кожної партійної фракції палати. На засіданнях постійних комісій можуть бути присутні члени уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати участь і не члени комісій і їм може представлятися можливість для виступу.
Засідання палат носять публічний характер. На прохання Уряду, голови партійної чи фракції групи парламентаріїв палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання.
Італійський парламент, у цілому, має традиційні для європейських парламентів повноваження. Він законодавствує, причому може робити це з будь-якого питання; в Італії не існує регламентарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Законодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам. Національній раді економіки та пра-
296
Глава 18
ці, а також групам виборців не менш як 50 тис. осіб. Вибор* ці, проте, не можуть вносити проекти в областях, зарезервованих за урядом (бюджет, ратифікація міжнародних договорів і т. ін.). Усі законопроекти, що передбачають нові витрати, повинні вказувати джерела їхнього покриття. Кожний проект має бути 'складений у постатейному вигляді. Усунутий проект може бути представлений тільки після закінчення шести місяців. Законопроекти вносяться на розгляд кожній із палат і набувають чинності законів тільки після схвалення обома палатами. Виключенням є закон про бюджет — його проект подається на розгляд у Палату депутатів. Прийнятий закон промульгується Президентом Республіки протягом місяця.
Особливість законодавчого процесу в парламенті — представлення палатам права передавати свої законодавчі повноваження комісіям (ст. 72). У результаті близько трьох чвертей актів на практиці приймається відповідно до цієї полегшеної і прискореної процедури. Однак закони про конституційний перегляд, виборчі закони, акти про бюджет, про делегування законодавчої влади, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди розглядаються при дотриманні нормальної процедури.
Парламент може делегувати уряду свої законодавчі повноваження, але делегування не допускається в конституційній області, сфері виборчого права, прийняття бюджету, у ратифікації міжнародних договорів.
Уряд несе колективну відповідальність перед будь-якою палатою парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю за діяльністю уряду, як усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідування. Резолюції; недовіри — найбільш „грізна" зброя парламентських палат —■?, мають бути підписані щонайменше десятою частиною членів, якої-небудь палати; такі резолюції обговорюються після закінчення трьох днів з моменту внесення.
У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує договори з іншими державами, повідомляє про війну. У судовій області парламент має такі повноваження: призначає третину членів Конституційного суду, третину Вищої ради магістратури, вирішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про
Основи конституційного права* Італії 297
передачу до суду Президента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.
Президент республіки обирається на спільному засіданні палат парламенту, до членів якого приєднуються представники областей — по три від області; Балле д'Аосита посилає одного представника. Представники обираються обласними радами із забезпеченням представництва від партій опозиції. Однак практично глава держави обирається палатами парламенту, оскільки число представників від областей складає лише 58, а парламентаріїв — 935 (не включаючи в те число довічних сенаторів).
Вибори здійснюються таємним голосуванням: у перших трьох турах потрібно одержати 2/3 поданих голосів. Починаючи з четвертого туру досить одержання абсолютної більшості. Президент республіки, який не може бути молодше 50 років, обирається на сім років. Посада глави держави несумісна з виконанням якої-небудь іншої посади.
З терміном повноважень Президента пов'язана інша вимога законодавства. Парламент Італії чи одна з його палат не можуть бути розпущені Президентом за пропозицією Уряду протягом останніх шести місяців, повноважень Президента. Це право не діє якщо останні шість місяців повноважень Президента пересікаються з останніми шістьома місяцями повноважень парламенту. Таке правило встановлене для того, щоб перешкодити Президенту скористатися проведенням дострокових виборів для свого переобрання.
Повноваження глави держави досить велике; реальне використання конституційних прав значною мірою залежить від особистості Президента, його особистіших рис.
Президент є главою держави і представляє національну єдність. Він промульгує закони, прийняті парламентом, а також постанови і декрети, що мають силу закону, призначає цивільних і військових посадових осіб, акредитує дипломатичних представників в іноземних державах (і таких представників акредитують при ньому), ратифікує міжнародні договори. Президент Республіки головує в Раді міністрів, у Вищій раді магістратури; має право помилування, дарує знаки відмінності.
У відношенні парламенту в Президента республіки є два основних повноваження — право вимагати повторного розгляду законопроектів і право розпуску однієї чи обох палат.
298
Глава 18
Основи конституційного права Італії
299
Розпуск здійснюється за пропозицією глави уряду. Він також є головнокомандуючим збройними силами, у випадках, передбачених Конституцією Президент призначає референдум, за рішенням парламенту він повідомляє стан війни.
Уряд — найбільш активний орган виконавчої влади, включає голови Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передбачено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й організація міністерств установлюються законом.
Призначення уряду цілком залежить від палат уряду, а точніше від співвідношення політичних сил в них. Уряд призначається Президентом республіки після консультацій з лідерами партійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлюються одночасно і по програмі уряду і по його складу. Голова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індивідуально — за дії своїх відомств.
Уряд керує країною в цілому відповідно до волі парламентської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети, різного роду постанови з керування; повноваження, надані Конституцією Президенту республіки, фактично здійснюються урядом (призначення чиновників, розпуск палат і т. ін.). На практиці уряд в Італії в набагато більшій мірі, ніж в інших країнах, залежить від волі палат парламенту. Цьому сприяє не тільки правове положення останнього в системі державних органів, а й спосіб його формування: парламент обирається шляхом загального обов'язкового голосування, в якому зазвичай бере участь понад 90% виборців. Ця обставина значно підвищує престиж парламенту в очах суспільства.
За Конституцією Італії 1947 року засновано кілька допоміжних і контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноваження. До числа їх належать Національна рада економіки та праці. Державна рада і Рахункова палата.
Національна рада економіки та праці формується на корпоративній основі з представників "груп інтересів"" (профспілок, підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій і т. ін.) і експертів. Рада є консультатив-
ним органом парламенту й уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право законодавчої ініціативи.
Державна рада — консультативний юридичний орган і одночасно вищий орган адміністративної юстиції.
Рахункова палата здійснює попередній контроль законності фінансових актів уряду і контроль за виконанням державного бюджету. Про проведення контролю має право доповідати безпосередньо парламенту.
§ 5. Конституційний суд
Конституційний суд був вперше в історії країни заснований основним законом 1947 року. Закон про Конституційний суд був прийнятий тільки через вісім років після прийняття Конституції — 22 березня 1953 року.
Суд включає 15 суддів, що обираються на дев'ять років і діє як єдина колегія. Судді призначаються по тертям — парламентом на спільному засіданні палат, Президентом республіки і вищою магістратурою, загальною та адміністративною.
Судді обираються з числа членів вищих загальних і адміністративних судових органів, штатних професорів права університетів і адвокатів за умови, якщо вони мають стаж роботи не менший від 20 років. Вони не можуть призначатися повторно. Голова Суду обирається з числа його членів на трирічний термін. За традицією головою стає один із членів, чий термін повноважень минає в останні три роки; у такий спосіб голова може тільки один раз займати ту посаду.
Первісний термін повноважень суддів був 12 років, а з 1967 року — він скорочений до дев'яти. Мандат судді несумісний із заняттями якої-небудь посади. Судді мають імунітет, на зразок парламентського. У відношенні суддів не існує вікових обмежень. Суд — автономний орган в адміністративному й фінансовому відношенні, має своє відособлене приміщення. Рішення схвалює кворум в 11 суддів і присутності принаймні одного судді від кожних трьох призначуваних категорій. Рішення приймаються більшістю голосів, у разі їхньої рівності голос голови дає перевагу.
Найважливіше повноваження Суду — контроль за кон-ституційністю законів і актів, що мають силу закону. Такий контроль може бути попереднім і наступним.
300
Глава 18
Основи конституційного права Італії
301
Крім того, Конституційний суд розглядає суперечки про компетенцію (ст. 134), що можуть виникнути між парламентом і урядом, главою держави і парламентом* органами судової влади та урядом, а також між державою й областями, або між областями. Суд має повноваження розглядати обвинувачення по відношенню до Президента Республіки. Якщо суд оголошує закон чи акт, що має силу закону, неконституційним, то він втрачає чинність з дня опублікування рішення. Повноваження Суду як органу, що розглядає обвинувачення відносно Президента Республіки, цілком реальні. У цьому разі склад Суду поповнюється 16 особами, що обираються зі списку, який складений парламентом і включає громадян, які мають необхідну кваліфікацію, щоб бути обраними до Сенату. Ці особи не можуть бути парламентаріями.
При проведенні голосування суд має повноваження народного вето. Він вивчає вимогу про скасування закону чи акта, що має силу закону, з погляду їхньої конституційності. Суд розглядає питання, які з вимог допустимі, а які суперечать колу законів, відносно яких народне вето не може провадитися.
§6. Обласна автономія і місцеве самоврядування
В адміністративно-територіальному відношенні Італія поділяється на області (їх 20), провінції і комуни. Автономна область — це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції якого входять сфери, що до видання Конституції 1947 року відносилися до ведення центральних органів влади.
Усі області розділені на дві категорії — звичайні (15) та спеціальні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх конституційними нормами, то статус других неоднаковий. Він регулюється спеціальними конституційними закок нами.
Повноваження областей включають організацію своїх органів, свої відомства, установлення границь комун, регулювання питань суспільної добродійності, санітарної і лікарняної допомоги. У їхньому веденні знаходиться містобудуван-ня, туризм і готельна справа, полювання і рибна ловля, сільське господарство і ліси, ремесла, міська та сільська по-
ліція, а також інші питання, що можуть бути включені спеціальними конституційними законами.
Області мають адміністративну діяльність у сферах, в яких вони приймають закони. Області зі спеціальним статусом мають більш широкі повноваження і у них є права, що перевищують компетенцію звичайних областей у специфічній для кожної з них сфері.
На національному рівні області беруть участь у виборах Президента республіки, мають ініціативу при проведенні голосувань у формі народного вето і конституційних референдумів (статті 75 і 138), правом законодавчої ініціативи (ст. 121).
Органами областей зі звичайним і спеціальним статусом є ради, джунти і голови джунти. Рада зі своїм головою є законодавчим органом, він контролює діяльність виконавчої влади. Джунта — виконавчий орган.
Чисто адміністративними одиницями є провінції (їх близько 100) і комуни (близько 8 тис). Вони мають виборні органи й органи виконавчої влади. Перші — ради; другі — у провінціях — джунти, що обираються зі складу ради, а в ко-» мунах — муніципальні джунти і мер, який виконує ще й функції представника держави. Обсяг компетенції цих територіальних одиниць невеликий — деякі соціальні, шкільні служби.
§ 7. Судова система
Згідно зі ст. 104 Конституції, магістратура має автономний й незалежний від усякої влади стан. До магістратури входять судді та прокурори. Вищим конституційним органом у судовій ієрархії є Вища рада магістратури, діяльність якої регулюється Основним законом (статті 104—108) і законом від 24 березня 1958 року, а також рядом актів. Вища рада магістратури включає 24 особи, з яких троє входять за посадою — Президент Республіки як голова, голова і генеральний прокурор Касаційного суду. Інші члени Ради обираються у такій кількості: 14 — магістратами з числа осіб, що належать до різних категорій магістратури, 7 — парламентом на спільному засіданні палат з числа штатних професорів права університетів і адвокатів з 15-річним стажем.
302
Глава 18
До компетенції Вищої ради магістратури входить: прийом до складу магістратури, переводи, підвищення й інші заходи, пов'язані зі статусом магістратів; призначення і відкликання почесних віце-преторів, світових суддів та їхніх заступників, а також членів спеціалізованих відділень, що не є магістратами; накладення дисциплінарних санкцій на магістратів і деякі інші функції.
Судова система Італії поділяється на дві галузі — загальні суди (цивільні та кримінальні справи) і спеціальні суди (адміністративна юстиція). В основі системи загальних судів лежить судовий округ, межі якого, як правило, не збігаються з існуючими адміністративно-територіальними одиницями. Підставою системи є консиліратори (мирові судді), правомочні розглядати малозначущі цивільні справи. їхня посада неоплачувана й не вимагає юридичного утворення. Далі йдуть претори, що розглядають апеляції на рішення консилі-раторів і розглядають цивільні справи як перша інстанція. Вони також розглядають кримінальні справи, по яких покарання не перевищує трьох років позбавлення волі. Усього в країні близько 1 тис. преторів.
Апеляції на рішення преторів розглядаються в трибуналах, яких у країні близько 150. Кожний трибунал включає трьох суддів. До його складу входять суди присяжних, що розглядають серйозні карні злочини. Рішення в таких судах виноситься двома професійними і шістьма непрофесійними ("народними") суддями. Вирок виноситься простою більшістю голосів.
Двадцять три апеляційних суди займаються розглядом цивільних і кримінальних справ, що надходять з трибуналів. Кожний такий суд засідає у складі п'яти чоловік.
Вищим судом у системі загальних судів є Касаційний суд. До його функції входить забезпечення єдності судової практики, розгляд спорів про компетенцію між судами. Цей орган є касаційною інстанцією у справах, розглянутих апеляційними судами. По кожній справі рішення приймає журі із семи суддів, а особливо складні справи можуть розглядатися в об'єднаних парламентах у складі 15 суддів.
Спеціальна (адміністративна) юстиція являє собою самостійну галузь. Вона розпадається на дві підсистеми — загальні адміністративні суди на чолі з Державною радою та спеціальні, очолювані Рахунковою палатою.