Глава 4. Політичні партії і партійні системи

Політична партія (лат. pars (partis) — частина, група од­нодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів по­літичними методами, тобто шляхом завоювання влади, учас­ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі­тичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних І політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. По­літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі­тичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 p., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. Н Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 p.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. oppositio — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува­ти країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де­монструє, що опозиція здатна запропонувати свою концепту­альну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., як­що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в-

2    2-363

 

34

 

Глава 4

 

Політичні партії і партійні системи

 

35

 

 

 

державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли­ження суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен­ням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднан­ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по­чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції вико­нують так звані тіньові кабінети. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебу­вають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості квалі­фіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтрим­ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють пар­тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (СІНА, Вели­ка Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

§ 1. Партійні системи

Термін "партійна система" використовується як для ха­рактеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопар­тійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна сис­тема" — це також багатопартійність. За Наявності багато-партійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

 

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкрес­лює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні пар­тії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечис­ленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демокра-тична, Демократична партія лівих сил, "Зелені". Національ­ний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки пред­ставники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитар­ним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спосте­рігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец. idea — поняття, уявлення; logos —слово, вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Ін­коли — це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндуст-ріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, тео­рія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Знач­не місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то концептуальну теорію партії закладають в основу діяль­ності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Заз-

2*

 

36

 

Глава 4

 

Політичні партії і партійні системи

 

37

 

 

 

вичай, ідеологія партії викладається у вступній частині пар­тійної програми.

Програма партії — це ті цілі та завдання, які ставить пе­ред собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним доку­ментом партії. Питання про партійні програми досить склад­не. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (ад­же саме вони вирішують питання про прихід партії до вла­ди), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприєм­ницьких прошарків, які беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що го­лосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до вла­ди. Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роз­зброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це ті цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — до­кумент тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить пе­ремога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні вер­стви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представ­ників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї партії знайшла схвален­ня і підтримку основної маси виборців, тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за соціал-демократів, "зелених" чи комуністів, а підтримують христи­янських демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противно­му разі вони голосували б за інші партії та їхніх лідерів.

Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних вибо­рах, є їх електоратом (лат. elector — виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

 

§ 2. Функції політичних партій

Політичні партії виконують різноманітні функції, до голо­вних з яких належать: 1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад, Швед­ська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; 2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у сус­пільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.; 3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ; 4) вті­лення в життя свого політичного курсу, коли партія прихо­дить до влади, діставши перемогу на виборах; 5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна; 6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді пар­тією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, ай у суспільстві в цілому. У демокра­тичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конку­ренції; 7) робота із залучення до партії нових членів, праг­нення до створення могутньої соціальної партії; 8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх ви­сування як у партійному апараті, так і в державних структу­рах; 9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різ­них внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзви­чайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжнос­ті у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними полі­тичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

§ 3. Класифікація політичних партій

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, Що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні партії транс­формуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія,

 

38

 

Глава 4

 

Політичні партії і партійні системи

 

39

 

 

 

принципи організації і т. ін. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні харак­теризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є най­більш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні партії (лат. concervatio — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політич­них, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри­тично ставляться до різних перетворень, реформ і схва­люють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на по­зиціях збереження механізмів ринкового господарства і віль­ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ­цією держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор­мізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберально­го напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Ні­меччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничо­го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов'язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки тру­дящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних пар­тій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна ба­за таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною ос­новою соціал-демократів є доктрина демократичного соціа­лізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціаль­но-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримі­нації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети пе­редбачається тільки мирними засобами, шляхом перетво-

 

рень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. confessionaiis — віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об'єднують ка­толиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська на­родна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. clericalis —церковний). Лідери клерикальних партій нама­гаються підпорядкувати державу впливові певної Церкви. Усі конфесійні партії — це партії правого консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республікан­ська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує діяльність японської партії Комейто (партія "чистої політики"), що об'єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії зазначається, що Комей­то веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією "гуманного соціалізму", закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ, Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в резуль­таті злиття громадських організацій, що виступають на за­хист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об'єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. "Зелені" завоювали 27 депутатських ман­датів у бундестазі. Сьогодні "Зелені" працюють у парламен­тах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загально­людські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси — завдання,

 

40

 

Глава 4

 

Політичні партії і партійні системи

 

41

 

 

 

що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня лю­дини праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики — роззброювання, без'ядерний світ та ін.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джере­лом політичної Напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis — зв'язка, об'єднання). Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципаль­них органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, ра­сизм і шовінізм, звеличування тоталітарної держави, автори­тарний режим, однопартійна система, загарбницькі війни і. т. ін. Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки піс­ля другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа їх діяльності — марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії) відмови­лися від принципу демократичного централізму, Що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші — змінили свої назви. Так, італійські кому­ністи називаються сьогодні "Демократичною партією лівих сил". Зберегли свої місця у парламентах комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподі­лити на такі.

1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які є здебільшого професійними політика­ми. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

 

 

Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення че­рез членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови всту*-пу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов'язані до­тримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, ви­конувати партійні доручення і регулярно сплачувати член­ські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, ко­муністичні партії.

Партії, в яких відсутній інститут оформленого членстч ва, а належність до них виражається через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготов­ки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно неоформ-лених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це ро­биться присяганням на Біблії. У СІНА до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії — Респуб­ліканська і Демократична.

§ 4. ІнституцІоналізація політичних партій

Постійно зростаюча роль політичних партій у житті сус­пільства, ускладнення форм і методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціоналізації, тобто надання кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного державою. Це правове закріплення ролі та місця партій у політичній системі суспільства, регламентація по­рядку їх утворення і припинення діяльності, визначення їх внутрішньої структури і принципів роботи, вимог щодо ідео­логії і програм, врешті, порядку фінансування. Явище це до­сить нове. Тривалий час політичні партії діяли поза межами правового регулювання з боку держави. Ні в конституції СІНА, ні в поправках до неї зовсім не йдеться про політичні партії. Щоправда, на рівні штатів така регламентація існува­ла. В Європі перші кроки на цьому шляху були зроблені Be-

 

42

 

Глава 4

 

Політичні партії і партійні системи

 

43

 

 

 

ликою Британією у 1937 р. У цілому ж в зарубіжних країнах законодавство відносно правової регламентації діяльності по­літичних партій почало розвиватися після другої світової війни.

Інституціоналізація політичних партій відбувається у двох напрямах: конституційному і законодавчому. Для пер­шого напряму характерне визначення правового статусу по­літичних партій конституцією конкретної держави. Так, ст. 6 Конституції Іспанії 1978 р. гласить: "Політичні партії відпо­відно до принципу політичного плюралізму конкурують у формуванні і вираженні народної думки і є основним елемен­том політичної діяльності". Аналогічні положення зустрі­чаються у конституціях ФРН, Італії, Франції, Португалії, Болгарії та ін.

Спеціальні закони розвивають і конкретизують конститу­ційні принципи. Такими є закон ФРН 1967 p., доповнений у 1969 і 1983 pp., закони Фінляндії 1969 р., США 1974 p., Франції 1988 р. та ін. Деякі закони дають визначення полі­тичної партії.

Закони про політичні партії приділяють велику увагу по­рядку реєстрації партій, визначенню умов, необхідних для цього, порядку створення партійних фракцій у парламентах і т. ін. Така детальна регламентація характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм реалізації влади.

Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній заз­нають великих витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: 1) членські внески; 2) відкриті та таємні по­жертвування підприємців і банкірів; 3) державне фінансу­вання.

Членські внески надають фінансової підтримки лише ма­совим партіям. У кадрових партіях членські внески станов­лять не більше як 10—15 відсотків їхніх різних витрат. Інко­ли вони мають суто символічний характер.

Так, членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один фунт стерлінгів на рік, а в партії Лібе­ральних демократів — три фунти стерлінгів.

Левова пайка всіх матеріальних витрат партій покри­вається за рахунок підприємницьких структур і спілок, які щедро фінансують партії, а потім вимагають від них (у разі приходу партії до влади) додержання певного політичного

 

курсу, прийняття конкретних законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на посади у дер­жавному апараті і т. ін.

Державне фінансування партій регламентується як зако­нами про політичні партії, так і виборчими законами.

Робота політичних партій з рядовими членами здійс­нюється переважно за територіальним принципом.

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє зробити такі висновки: 1} полі­тичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять усе більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; 2) ви­сновки про діяльність партії слід робити не за назвою, про­грамою, передвиборною платформою чи популярними гасла­ми, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за кон­кретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній основі або як опозицій­на партія.

§ 5. Підприємницькі організації

Діяльність політичних партій зовсім не вичерпує весь спектр сил і організацій, що діють на політичній арені. Для захисту своїх, насамперед, економічних, а також політичних інтересів представники підприємницьких кіл організовують різноманітні асоціації підприємців. Зараз конституції і зако­нодавство зарубіжних країн, регламентуючи різні сторони підприємницької діяльності, закріплюють статус підприєм­ницьких організацій, спілок і асоціацій.

Перша підприємницька організація була заснована в США у 1895 р. Нині вони створюються на місцевому, регіо­нальному і загальнонаціональному рівнях у вигляді торгово-промислових палат, спілок роботодавців, галузевих асоціа­цій, національних об'єднань представників промисловості, •оптової торгівлі та банкової справи. Такими є, наприклад, Конфедерація британської промисловості, Національна рада французьких підприємців, Федеральне об'єднання спілок на­ціональних роботодавців, Круглий стіл бізнесу США, що об'єднує представників фінансових кіл США та ін.

Підприємницькі організації — це могутні й впливові об'єднання, що мають свої офіси з численним апаратом еко-

 

44

 

Глава 4

 

Політичні партії і партійні системи

 

45

 

 

 

номістів, юристів, соціологів, психологів у сфері бізнесу, маркетингу тощо. їх апарат набагато більший за штат спів­робітників політичних партій. Основні напрями діяльності підприємницьких асоціацій (організацій, спілок, палат) такі: 1.) узгодження економічної політики корпорацій і галузі еко­номіки в цілому; 2) вплив на відносини між найманими ро­бітниками та підприємцями через вироблення певної політи­ки в оплаті за працю, у вирішенні проблем безробіття, пере­розподілі та перекваліфікації трудящих тощо; 3) ініціювання у створенні ТНК; 4) вплив на законодавчий процес, підготов­ку і прийняття бюджету, податкову та митну політику; 5) розробка кадрової політики для державного апарату, полі­тичних партій і профспілок; 6) фінансування політичних пар­тій; 7) фінансування ідеологічних теорій, покладених в осно­ву партійних програм і передвиборних платформ тощо.

Підтримуючи певні політичні партії, підприємницькі структури виконують обов'язки своєрідних кураторів, слід­кують за їхньою діяльністю та політичним курсом. У підсум­ку політичні партії відкрито роблять те, що їм рекомендують підприємницькі організації. На відміну від політичних партій, соціальний склад яких надзвичайно неоднорідний, підприєм­ницькі організації — це вузькі, замкнуті об'єднання великих підприємців, що створюються на позапартійній основі. Саме вони і вирішують, яку чи які політичні партії фінансувати чи підтримувати. Отже, політичні партії є опосередкованими організаціями підприємницьких кіл, а підприємницькі — організаціями безпосередніми. Якщо політичні партії активі­зують свою діяльність головним чином в умовах підготовки і проведення виборчих кампаній, то підприємницькі організа­ції інтенсивно працюють постійно. Спектр вирішуваних ними проблем і інтересів надзвичайно широкий.

Лобізм. Говорячи про способи впливу підприємців на державну політику, слід відзначити їх безпосередню участь у роботі виборних органів, а також використання послуг різ­ного роду лобістських організацій і лобістів.

Лобізм (англ. lobbi — кулуари) — це могутній механізм безпосередньої дії (тиску) приватних і суспільних організа­цій на законодавчий процес і урядову політику в інтересах певної соціальної чи національної групи, підприємницької ор­ганізації, партії, фірми або корпорації. Лобісти — приватні чиновники, які репрезентують інтереси окремих соціальних

 

або національних груп, спілок, партій, фірм або корпорацій. Як правилОі лобісти — це у недалекому минулому професій­ні чиновники й політики, що мають добре налагоджені зв'яз­ки у коридорах влади, вміють впливати на депутатів, мініст­рів, керівників міністерських підрозділів, щоб схилити їх до прийняття чи провалу певних законів, рішень, адміністра­тивних актів тощо. Оскільки їхній вплив здійснюється не в залі засідань парламентаріїв чи офісах міністерств, а здебіль­шого у коридорах влади, то їх назвали лобістами. Американ­ські журналісти досить влучно, як на наш погляд, назвали лобістів "групами тиску". Лобісти, дійсно, уміло "тиснуть" на представників публічної влади, чиновників держапарату, щоб вибороти необхідний для їх патронів політичний курс, державні замовлення, дешеві джерела сировини, ринки збу­ту продукції та ін. Одними з методів дій лобістів є організа­ція ними відповідної кампанії через засоби масової інформа­ції, проведення демонстрацій, маршів, пікетувань чи інших публічних акцій. Не менш дійова і така форма "тиску", як відмова у підтримці при обранні, призначенні чи просуванні у різних державних або суспільних структурах чи бізнесі. Як подяку за надану послугу лобісти можуть організувати пар­ламентаріям та іншим впливовим особам публічну лекцію з надзвичайно щедрим гонораром за неї, безкоштовний відпо­чинок у фешенебельних і екзотичних місцях за рахунок за­цікавлених осіб чи організацій тощо.

Лобізм зародився на початку XX ст. у США. Він довгий час залишався специфічним інститутом політичної системи цієї країни. Сьогодні лобістські "групи тиску" діють у всіх розвинених країнах як усередині центрів влади, так і поза ними.

Інтернаціоналізація діяльності промислових і банківських угруповань, кількісне зростання ТНК зумовили посилення впливу лобістів на зовнішню політику держав, на міжнарод­ні відносини. А розширення масштабів діяльності лобістів призвело до створення лобістських організацій, що спеціалі­зуються у тій чи іншій сфері. Такі організації діють професій­но за замовленням.

Лобістський професіоналізм, вільна орієнтація лобістів у питаннях юриспруденції, зв'язки з ключовими фігурами за­конодавчої влади, управління і суду коштують вельми доро­го. Інколи лобісти користуються і недозволеними методами

 

46

 

Глава 4

 

 

 

тиску на депутатів, міністрів, спікерів палат, лідерів партій­них фракцій, застосовуючи погрози, шантаж, підкуп, прово­кації. Це призвело до того, що багато держав встановили правове регулювання діяльності лобістів. Так, згідно з прий­нятим у 1976 р. у США федеральним законом про регулю­вання лобізму, особи й організації лобістів зобов'язані реєст­руватися у клерка палати представників і секретаря Сенату і подавати їм відомості про те, на кого вони працюють, які цілі переслідують їх клієнти і які витрати зазнають на лобіст­ські заходи. До кінця 1995 р. у Конгресі США було зареєст­ровано 32 тис. лобістів. Лобізм практикують не тільки під­приємницькі організації, партії, великі фірми і корпорації. До послуг лобістів вдаються і багато інших організацій, проте, за будь-якими показниками лобістської роботи панівне ста­новище посідає великий бізнес. Найбільш сильним і впливо­вим є лобі ВПК. На міжнародному рівні лідирує японське і сіоністське лобі.