Глава 14. Основи конституційного права Сполучених Штатів Америки

§ 1. Соціально-економічна система США

Економічна система. США — єдина країна у світі, еко­номіка якої за роки другої світової війни значно зміцніла. Війна звільнила цю країну від серйозних конкурентів, але ненадовго: промисловий ринок Японії і економічний підйом у Західній Європі змінили картину.

Загроза ведучому положенню США у світовій системі господарства вимагала значних зусиль з боку адміністрації країни. Було збільшено витрати на науково-дослідні та конструкторські роботи, прискорено темпи перебудови про­мисловості на користь наукоємних галузей, удосконалено методи стимулювання науково-технічного прогресу. Незва­жаючи на те, що близько двох третин усіх витрат США на наукові дослідження припадає на військову галузь, ефектив­не їх впровадження в цивільній сфері лишається більш знач­ним, ніж в інших країн. Частка США у валовому внутріш­ньому продукті розвинутих зарубіжних країн-членів Органі­зації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) сягає майже 30%.

Зусилля США, спрямовані на органічну інтеграцію аме­риканської економіки у світове співтовариство, набувають все інтенсивнішого характеру. Сьогодні на зовнішніх ринках США реалізує близько 30% усіх виготовлених у країні мате­ріальних цінностей. Головними статтями зовнішньоторго­вельних операцій є: машини, обладнання та продукція сільського господарства. США зберігають лідерство у світо­вому виробництві й торгівлі промисловою електронікою. По­над 80% інформаційного устаткування, що експлуатується сьогодні в Європі, виготовлено в США.

Не можна не зазначити, що для укріплення позиції США у світовому господарстві важливе значення має і той факт,

 

182

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

183

 

 

 

що на їх частку припадає близько половини світового екс­порту зерна. Разом з тим, у традиційних промислових галу­зях, таких як будівельна, виробництво верстатів і споживчих товарів, автомобіле- і суднобудування, США сьогодні про­грають своїм конкурентам в Європі та Японії.

Посилюється вплив американських транснаціональних корпорацій і їхніх філій на міжнародно-економічне життя. Американські підприємства, розміщені за територією США, забезпечують виробництво товарів і послуг на суму, яка пе­ревищує 1,5 трл доларів за рік, що становить близько 40% валового національного продукту США.

Прибутки, що їх отримують США від прямих інвестицій за кордоном, є прямим джерелом фінансування економічно­го розвитку цієї країни. На розвинуті зарубіжні країни при­падає три чверті американських інвестицій. Близько полови­ни прибутків транснаціональних корпорацій реінвестується на місці, а решта, понад половину, — переводиться в США.

З початку 70-х років на перше місце виходить експорт капіталу в осудній формі. Позики американських приватних банків перевищили сьогодні 60% сукупного обсягу міжна­родного кредиту. Спираючись на міцну банківську систему, США спромоглися з найбільшою користю для себе викорис­тати загальну тенденцію до підвищення ролі міжнародного кредиту у світовій економічній системі. Прибутки крупних американських банків від закордонних фінансових операцій відповідають приблизно їхнім внутрішнім прибуткам. Міжна­родний кредит сьогодні перетворився на інструмент, з допо­могою якого США чинять тиск — економічний і політичний — на інші країни і насамперед на країни, що розвиваються. Ве­личезна заборгованість останніх індустріально розвинутим країнам і передусім США ставить проблему, яка посідає пер­ше місце серед інших, не менш важливих проблем.

Переважаючий вплив американських корпорацій відчу­вається в усьому світі в цілому ряді галузей світового еконо­мічного господарства. Найбільш важливі зрушення відбу­ваються у таких напрямках:

по-перше, масовий приплив іноземного капіталу в еконо­міку США і поступове перетворення її на величезного борж­ника поглиблює протиріччя між інтересами американських корпорацій і національними інтересами більшості розвину­тих індустріальних держав і країн, що розвиваються. Для та-

 

ких країн розвиток цієї тенденції означає зменшення влас­них можливостей економічного і соціального прогресу;

по-друге, маючи міцну економічну базу, США все напо­легливіше намагаються перебудувати світову торгівлю і ва­лютно-фінансову систему у відповідності з умовами жорст­кої конкурентної боротьби, тобто з принципами, які найбіль­ше відповідають інтересам великих американських компаній; по-третє, особливе місце в економічній системі США по­сіли нафтові компанії/Ведучим імпортерам нафти з числа розвинутих країн і насамперед США вдалося чинити вплив на організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК). Ціни на нафту на світовому ринку знизилися. Країни, що розви­ваються, залишилися без дійсної зброї економічного тиску на розвинуті індустріальні держави;

по-четверте, посилюється конкурентна боротьба між трьома величезними фінансово-економічними центрами: Сполученими Штатами Америки, Західною Європою і Япо­нією. Особливо наочно це виявляється на характері взаємо­відносин між Японією і США. Американська адміністрація використовує політичні й адміністративні заходи для втру­чання в ринкові процеси з метою витиснення конкурентів і встановлення контролю з боку США над основними еконо­мічними ринками.

У загальній масі юридично незалежних фірм, число яких в США перевищує 15 млн, ключові позиції у промисловості, кредитно-фінансовій сфері та деяких інших головних секто­рах економіки займають великі господарські об'єднання. Во­ни зосередили у своїх руках значну частину суспільного ка­піталу, виробництва і реалізації товарів і послуг. У 1990-ті роки продовжувалися процеси концентрації і централізації виробництва й капіталу, удосконалювалися форми й методи підкорення дрібного й середнього підприємництва великому бізнесу. Нині, наприклад, близько 200 величезних корпора­цій зосередили у своїх руках понад 61 % активів обробної промисловості.

Як уже згадувалося, особливе місце в структурі госпо­дарства США належить нафтовим концернам. Наприклад, вартість продажу компанії "Ексон" перевищує ВНП багатьох країн світу. Сумарний обіг 20 американських нафтових ком­паній можна прирівняти до прибуткової частини федераль­ного бюджету США.

 

184

 

Глава 14

 

ОснЬви конституційного права США

 

185

 

 

 

Міцні позиції у США тримає військово-промисловий комплекс. Військові концерни мають гарантований ринок збуту і одержують більш високий, ніж у цивільних галузях, прибуток.

Високий ступінь концентрації капіталу характерний для

промисловості та кредитно-фінансової сфери США. Так, на­

приклад, понад 99% виробництва автомобілів зосереджено в

руках трьох гігантських концернів "Дженерал моторе",

"Крайслер", "Форд". У 50 банках зосереджено більш як

35% активів і 32% депозитів усіх банків США.             '

Незважаючи на підсилення у 1980-ті роки японських і ні­мецьких конкурентів, американські транснаціональні корпо­рації втримують домінуюче положення у світовій економіці. У США нараховується понад 2 тис. ТНК, які створили за ме­жами США "другу економіку", що не поступається за своїм потенціалом національним господарствам Німеччини, Фран­ції, Англії і може бути прирівняна до економіки самих США, стає важливою сферою діяльності американських компаній на світовому ринку.

Суттєвою закономірністю розвитку економіки США є зростаюче значення середнього й малого бізнесу. В його рамках виробляється не менш як 40% валового національно­го продукту. І все ж таки американська дійсність свідчить про те, що суттю економічної системи є приватна власність.

Слід зазначити, що в США існує відносно невеликий дер­жавний сектор. Частка державного сектора у валовому на­ціональному продукті становить 11 —12%. Держава володіє 33^9% всієї землі в країні, їй належить 1/4 всіх капіталовк­ладень у виробництві. З допомогою різних економічних ва­желів, таких як бюджет, кредитно-грошова політика, фінан­сування соціальних і науково-дослідницьких програм, конт­роль за якістю товарів, зовнішньоекономічні операції, держа­ва активно регулює економічні відносини. Економічній системі США притаманна тенденція до розширення масшта­бів узагальнення виробництва.

Соціальна структура суспільства. Конституція США не містить ніяких положень про соціальну структуру амери­канського суспільства. Офіційна статистика свідчить, що по­над 90% економічно активного населення США працюють за наймом. Частка осіб, які володіють основними засобами виробництва, сягає 4% самодіяльного населення. Характер-

 

но, що ця порівняно невелика частина населення вельми не­однорідна. Тут виділяються такі прошарки: надто багаті власники (так звана економічна еліта), річний прибуток яких перевищує 100 тис. доларів (0,3—0,25%); великі влас­ники, які володіють значною кількістю промислових, торго­вельних і транспортних підприємств. Не більше 10 тис. та­ких осіб володіють капіталом в 10—50 млн доларів; середні власники (до 500 тис. осіб) володіють підприємствами, фір­мами, кредитними закладами, активи яких сягають 10 млн доларів; і, нарешті, дрібні власники — володарі підприємств з активами до півмільйона доларів, їх число перевищує 1,5 млн осіб.

Не можна обійти увагою й доволі численний (5 млн осіб) прошарок власників, які беруть участь у процесі виробницт­ва матеріальних благ, працюють у сфері побуту і т. п., у їх числі дрібні торговці, ремісники, володарі невеликих контор, дрібні фермери. У середині 1990-х років у США у приватній власності нараховувалося близько 11 млн фірм. Понад 90% з них мали річний прибуток до 100 тис. доларів, у тому числі понад 70% — до 25 тис. доларів.

У розвинутому соціально-економічному суспільстві, яким є американське, значне місце посідає так званий середній прошарок суспільства: службовці, особи вільних професій (письменники, художники, юристи, лікарі) — інтелігенція, тобто особи, які займаються інтелектуальною працею. їх кількість перевищує 23% самодіяльного населення країни.

Найчисленнішим соціальним утворенням американсько­го суспільства є робітники — близько 60 млн осіб, у тому числі у сфері матеріального виробництва близько 26 млн (1 млн сільськогосподарських робітників) і в невиробничій сфері (працівники торгівлі; сфери послуг, рядові конторські службовці) близько 30 млн осіб.

Як уже зазначалося, домінуючою формою підприємницт­ва є акціонерні товариства — корпорації. Поряд з власника­ми великого акціонерного капіталу влада в акціонерних то­вариствах належить вищим управляючим. Свої пости прези­дентів компаній, директорів і членів правління корпорацій вищі управляючі використовують для перетворення на круп» них власників акціонерного капіталу. Формально — вони на­домні службовці, у дійсності — належать до класу капіталіс­тів. Керівники найкрупніших корпорацій і банків фактично

 

186

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

1&7

 

 

 

належать до класу крупних власників. Зосередження у круп­них власників соціальної значущості та приборкання ролі ви­щої управлінської бюрократії — найбільш характерна риса соціальної структури високорозвинутих зарубіжних країн.

І, насамкінець, — бідняки у США. Бідняками офіційно вважають осіб, щорічний дохід яких не перевищує так званої межі бідності, на початку 1990-х років цією межею визнано 12 тис. доларів для сім'ї з чотирьох осіб. Рівень доходу ви­значається так: обчислюється мінімальна вартість харчуван­ня, необхідного для підтримки фізичного існування сім'ї з чо­тирьох осіб; ця сума потім множиться на три виходячи з то­го, що вартість харчування (у США) становить одну третину необхідних витрат бідної сім'ї. Дві третини витрачається на житло, одяг, транспорт, медичне обслуговування і т. ін. Це стандарт. Передбачені й інші коефіцієнти, якщо йдеться про інший кількісний склад сім'ї. У США офіційно нараховується близько 35 млн осіб, чий прибуток нижче офіційної "межі бідності", і ще 12—14 млн, чий прибуток трохи перевищує цей рівень.

, Важлива роль у суспільно-політичному житті країни на­лежить підприємницьким союзам (асоціаціям). Існують вони як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівні. Усьо­го їх нараховується понад 40 тисяч. Найбільші з них: Націо­нальна асоціація промисловців (НАП — 1895 р.) і Торгова палата (1912 р.). Про характер діяльності цих організацій свідчить їхня структура. На чолі НАП стоїть рада директорів (150—160 осіб), під керівництвом якої діють комітети: зов­нішньої політики, економіки, сільського господарства, трудо­вих відносин, національної оборони. У штабах цих комітетів народжуються проекти важливих законів, планів і програм, які реалізуються через органи державної влади. До торгової палати входять 65 тис. фірм і корпорацій. НАП об'єднує близько 75% усіх промислових компаній США.

Невід'ємним елементом американської політичної систе­ми є лобізм (від англ. кулуари). Лобізм — це специфічний інститут, з допомогою якого здійснюється могутній вплив приватних і громадських організацій ("групи натиску") на процес прийняття рішень органами державної влади з пи­тань внутрішньої та зовнішньої політики. Мета лобізму — добиватися від Конгресу, Білого дому, міністерств і відомств,

 

легіслатур і виконавчих органів штатів ухвалення чи відхи­лення тих чи інших законодавчих або адміністративних актів. Для здійснення цієї мети у США існує розвинута мате­ріальна структура. Суть її полягає у такому. По-перше, прак­тично всі крупні корпорації, підприємницькі спілки, профе­сійні спілки, різні спеціалізовані організації мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються лобістською ді­яльністю. Вони можуть нараховувати до кількох сот лобістів у своєму складі. По-друге, зацікавлені групи, насамперед крупні промислово-фінансові, активно користуються послу­гами найманих лобістів, у ролі яких часто виступають юри­дичні, пропагандистські та консультативні фірми та їхні ве­дучі співробітники. Існують і спеціальні організації, метою яких є виключно лобістська діяльність.

Абсолютна більшість осіб, що займаються лобістською діяльністю, — юристи. Чимало серед них колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, членів Палати представни­ків, керівників відділів міністерств і т. п. їх попередній досвід дуже важливий у новій діяльності, оскільки вони добре обіз­нані з процедурними питаннями вироблення і прийняття рі­шень. У них збереглися старі зв'язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Такі особи цінуються дуже високо і по їхні послуги охоче звертаються.

Для досягнення поставлених цілей лобісти використо­вують різноманітні методи: виступають на слуханнях у комі­тетах Конгресу з висловлюванням позицій зацікавлених сто­рін, складають і представляють для внесення проекти зако­нів, фінансують виборчі кампанії кандидатів у Конгрес, допо­магають „потрібним" конгресменам виступити з публічною лекцією і т. ін.

Офіційні вимоги до лобістської діяльності полягають у тому, що згідно з прийнятим у 1946 р. Федеральним законом про регулювання лобізму, особи й організації, які висту­пають у ролі лобістів, повинні реєструватись у палатах конг­ресу. Однак ця вимога на практиці нерідко порушується.

У США ніколи не було державної Церкви. Релігія, за Конституцією США, є особистою справою громадян. Проте це положення у реальній дійсності порушується. Уряд утри­мує капеланів у Конгресі, в армії, на флоті, у в'язницях. Цер­ковна власність не оподатковується, Президент приймає клятву на Біблії, національним девізом є слова: "Ми покла-

 

188

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

189

 

 

 

даємось на Бога". У США фактично відсутній масовий атеїзм. За результатами опитування, 98% американців — ві­руючі, з яких 40% щотижня відвідують храм своєї конфесії.

Для США характерний високий ступінь релігійного плю­ралізму. Усього в країні нараховується близько 2 тис. об'єд­нань, які мають різні віросповідання. Основне релігійне спрямування в США — протестантизм. Протестанти скла­дають 57% населення країни, у південних штатах їх 74%, у західних — 63%. Найбільшим із спрямувань американсько­го протестантизму є баптизм (20% населення). Лютерани (7% населення) — в основному нащадки німецьких і скан­динавських емігрантів. Також існує єпископальна Церква (3% населення). Об'єднана Церква Христа 2% населення і деякі інші. Католицизм сповідують 28% населення; в основ­ному це нащадки емігрантів з католицьких країн. 2% насе­лення сповідують іудаїзм; це найзаможніша та освічена з ре^ лігійних общин. Помітну роль відіграє в США і православ'я. У США існує 26 окремих незалежних Церков, які поділяють­ся за етнічною ознакою. Діє тут також багато релігійних сект, що виникли на місцевому грунті.

У політичних системах США певне місце посідають профспілки. Перші профспілки були створені в США на по­чатку XIX століття. Це були організації кваліфікованих ро^ бітників ремісничого типу, тобто цехові профспілки. Об'єд­нання йшло суворо за цехами в певній місцевості. Перелом­ним моментом у розвитку руху були 1930-ті роки, коли ос* новною силою стала маса напівкваліфікованих робітників. На цей час почали виникати профспілки на виборчих заса­дах. Вони об'єднували робітників незалежно від відміннос­тей у професії та рівня кваліфікації.

Тепер профспілки нараховують у своїх лавах понад 24 млн осіб. Найбільшою профспілкою є Американська фе­дерація праці— Конгрес виробничих профспілок, створений 1955 p., АФП-КВП — найвпливовіша організація, яка пред­ставляє інтереси профспілкового руху в державних органах -^ Конгресі й федеральних відомствах. Мета діяльності АФП-КВП така: законодавчо захищати інститут укладення колек­тивних угод від його руйнування корпораціями та державою; домагатися від держави проведення такої соціальної та еко­номічної політики, яка б сприяла повній зайнятості і змен­шенню соціальної нерівності у суспільстві. У середині 1990-х

 

років АФП-КВП об'єднувала понад 90 галузевих і багатога­лузевих профспілок, які нараховували у своїх лавах близько 15 млн осіб.

Другим за розміром у США є Об'єднання профспілкових дій, створене 1966 р. Понад 4 млн осіб, що входять до об'єд­нання, зосереджують свої зусилля на вирішуванні внутріш­ніх проблем США. Є у США ще дві великі профспілки — автомобілебудівельників, а також водіїв вантажних машин і складських робітників (3,5 млн). Неорганізованою зали­шається основна маса робітників хімічної, текстильної, хар­чової і деяких інших галузей.

Політичні партії. Історично в США склалася двопар­тійна система, тобто політичне панування двох найбільш впливових політичних партій — республіканської і демокра­тичної. Спочатку партії достатньо чітко розмежовували свої інтереси. У той самий час, уже в 50-х роках XIX ст. в Аме­риці суспільних протиріч було набагато менше порівняно з європейським суспільством.

Наприкінці XVII століття виділилися два основних угру­повання. По-перше, це федералісти, які прагнули створення сильного союзу штатів, тобто унітаризації держави. Пізніше це угруповання перетворилося на ядро демократичної партії. І, по-друге, республіканці, які вимагали політичного життя і збереження широкої автономії штатів. Заслугою республі­канців у той час було здійснення ряду прогресивних реформ, які були пов'язані переважно .з діяльністю Президента Т. Джеффереона, Проте у другій половині XIX ст. у цьому питанні сталися істотні зміни. Демократична партія, яка ма­ла як соціальну базу південні штати, перетворилася на пар­тію, що боролася за збереження рабства. Республіканська партія очолила боротьбу Півночі проти Півдня. Таким чи­ном, колись дві головні партії в США у той час являли собою дійсно ворогуючі політичні організації, розділені серйозними протиріччями. Після поразки рабовласницького Півдня капі­талізм почав швидко поширюватися на його території, в ре­зультаті чого основа корінних протиріч між республіканцями і демократами зникла.

Тепер жодної істотної різниці між демократами й респуб­ліканцями не існує. Основні функції обох партій складають­ся з того, щоб забезпечити добір, висунення і обрання на ви­борні посади своїх представників.

 

190

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

191

 

 

 

Слово "партія" у звичайному його розумінні може бути застосоване до цих партій з деякою умовністю. Річ у тім, що і республіканська і демократична партії не мають постійного членства, і кожний, хто голосував на виборах за представни­ків тієї чи іншої партії, може вважати себе або республікан­цем, або демократом. Партії не мають постійних політичних програм, партійних білетів, не збирають членських внесків. Тільки 1974 р. демократи вперше прийняли устав своєї пар­тії. До кожних президентських виборів партії розробляють свої передвиборчі програми.

У США існують і проявляють певну активність й інші по­літичні партії. Вони мають вплив у масштабах окремих шта­тів, на місцевому рівні і навіть досягають успіху у проведенні своїх кандидатів на суспільні посади. Наприклад, протягом першої третини XX століття Соціалістична партія мала два місця у Палаті представників і понад 50 постів мерів міст.

Губернатором штату Вісконсін протягом кількох років був член Прогресивної партії, а 1974 р. губернатором штату Мен став незалежний кандидат, який переміг і республікан­ців, і демократів.

У загальнодержавних масштабах лише раз сталося так, що Президентом був обраний представник другорядної пар­тії — Авраам Лінкольн, якого було висунуто 1860 р. ново-створеною тоді Республіканською партією. Але вже тоді дво­партійна система настільки укоренилася в політиці, що одна з найбільших на той час політичних організацій, ВІГІ, швид­ко втратила свій вплив і через кілька років розпалася, зали­шивши на політичній арені знов-таки дві головуючі партії: республіканську і демократичну.

§ 2. Конституція США

Конституція Сполучених Штатів Америки — порівняно неважкий документ, за визначенням, яке міститься в ній са­мій, — є "основним законом країни". Це означає: якщо кон­ституції окремих штатів або закони, проведені законодавчи­ми органами штатів чи всієї країни, суперечать Федеральній Конституції, вони не мають сили. Рішення, внесені Верхов­ним судом США за два сторіччя, підтвердили й закріпили доктрину превалювання Конституції всієї країни.

Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність повинна відповідати статтям Конституції чи законам, складеним згід-

 

но з її положеннями. Обрані посадові особи повинні пере­обиратися у певні строки і тоді їх послужний список підля­гає пильному розгляду громадськістю. Призначені посадові особи повинні виконувати завдання, покладені на них, і мо­жуть бути усунені з посади у тому разі, якщо їхня діяльність буде визнана незадовільною. Виняток становлять члени Вер­ховного суду і федеральні судді, які довічно призначаються Президентом США.

Найчастіше волевиявлення американського народу здій­снюється шляхом голосування. У Конституції, однак, перед­бачається можливість зняття посадових осіб у випадках особливо значних посадових злочинів чи неправомірних дій шляхом спеціальної процедури, відомої під назвою "імпіч­мент". Розділ ІУ ст. 2 говорить: "Президент, Віце-президент і всі громадські посадові особи Сполучених Штатів відсторо­нюються від посади, якщо при засудженні в порядку імпіч­менту вони будуть визнані залученими у зраді, хабарництві чи інших тяжких злочинах і провинах". У таких випадках Палата представників повинна провести законопроект про імпічмент, потім посадова особа повинна постати перед су­дом, роль якого виконує Сенат під головуванням Голови Верховного суду Сполучених Штатів.

Імпічмент вважається у Сполучених Штатах заходом ра­дикальним. За двісті років існування Штатів тільки тринад­цять посадових осіб федеральної системи підлягали цій про­цедурі. Серед них: дев'ять федеральних суддів, один член Верховного суду, один військовий міністр, один сенатор і один Президент — Ендрю Джонсон. (Юридична комісія Па­лати представників пропонувала застосувати процедуру ім­пічменту по відношенню до Президента Річарда Ніксона, але він подав у відставку до того, як законопроект був проведе­ний у Палаті.) У цих тринадцяти випадках тільки четверо федеральних суддів було засуджено і знято з постів, які вони займали. Посадові особи в адміністрації окремих штатів та­кож можуть підлягати імпічменту з боку законодавчих влад свого штату.

Принципи державного управління. Хоча з часів сво­го прийняття Конституція зазнала деяких змін, її головні по­ложення залишаються такими, якими вони були у 1789 p.:

законодавча, виконавча і судова влада відокремлені одна від одної і розрізняються за своїм завданням. Повноваження,

 

192

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

193

 

 

 

надані кожній з них, врівноважуються правами двох інших. Кожна здійснює контроль за можливими перевищеннями повноважень з боку інших влад.

Конституція, проведені у відповідності з нею закони і до­говори, запропоновані Президентом і схвалені Сенатом, пре­валюють над усіма іншими законами, актами і постановами виконавчої влади.

Усі особи рівні перед законом і користуються однаковим правом на захист закону. Усі штати рівноправні і жоден з них не має права отримувати спеціальні привілеї від феде­рального уряду.

У встановлених Конституцією межах кожний штат пови­нен визнавати і поважати закони інших штатів.

Порядок внесення поправок. Творці Конституції ясно усвідомлювали, що в міру розвитку нації до Конституції до­ведеться вносити зміни. При цьому вони вважали: порядок внесення змін не повинен бути надто легким, з тим щоб уникнути прийняття недостатньо продуманих і поспішних поправок. У той самий час цей порядок не повинен бути й таким, що дозволить меншості затримати проведення зако­нопроектів, за якими стоїть більшість громадян.

їх рішення полягало у розробці подвійної процедури змі­ни Конституції. Пропозиція про внесення поправки може бу­ти зроблена Конгресом, якщо за неї буде подано не менш як дві третини голосів у кожній палаті. З іншого боку, законо­давчі органи двох третин штатів можуть звернутися до Конг­ресу з вимогою скликання національного Конвенту (з'їзду) для обговорення й складання проекту поправки. У будь-яко­му випадку для набрання чинності поправка має бути схва­лена трьома чвертями штатів.

Крім внесення прямих змін до Конституції, може бути змінене юридичне трактування її положень. Ще у перші ро­ки Існування республіки в рішенні по справі "Мербьюрі про­ти Медіссона", Верховний суд висунув доктрину судового перегляду, яка полягала в тому, що суд має право на тлума­чення постанов Конгресу і винесення рішень про їх консти-туційність. Ця доктрина дає суду право на інтерпретацію змісту різних розділів Конституції у застосуванні до юридич­них, політичних, економічних і соціальних умов, тобто та­ких, що змінюються. З роками чимало рішень Верховного су­ду з обширного кола питань — від урядового регламентуван-

 

ня роботи радіо і телебачення до встановлення прав обвину­вачених за кримінальними справами — привели до зміни меж застосування конституційних положень, без істотних текстуальних змін самої Конституції.

Закони, проведені Конгресом для здійснення положень Основного закону чи для їх пристосування до змінених умов, іноДі розширюють і навіть змінюють текст Конституції. Правила і постанови численних агенцій федерального уряду деякою мірою здійснюють аналогічний вплив. В обох випад­ках кінцевою є думка Верховного суду відносно відповідності таких законів і постанов задумам і духу Конституції.

§ 3. Білль про права. Поправки

З 1789 року, коли Конституція США набрала чинності, до неї було внесено 27 поправок. Найзначніші зміни були зроблені протягом 1789—1791 pp. За цей період до неї було внесено 10 поправок, які склали так званий білль про права. Вони як єдиний документ були схвалені Конгресом у 1789 році і ратифіковані 11 штатами до кінця 1791 року.

Під час дебатів з проекту Конституції її прихильники зустріли найсерйозніший опір не з боку противників зміц­нення федерального Союзу, а з боку політичних діячів, які вважали за необхідне, щоб у Конституції були обов'язково вказані загальні права людини. Одним з таких був Джордж Мейсон, автор Декларації прав штату Віргінія, — декларації, яку можна вважати попередницею білля про права. Коли Дж. Мейсон був делегатом Конституційного Конвенту, він відмовився підписувати Конституцію, оскільки, на його дум­ку, в ній не було передбачено достатню охорону індивідуаль­них прав. Подібне ставлення Дж. Мейсона трохи не стало перешкодою ратифікації Конституції штатом Віргінія. Штат Масачусет, з таких самих міркувань, поставив умовою рати­фікації внесення доповнення, що гарантує особисті права людини. До відкриття першого Конгресу більшість його учас­ників була за внесення у Конституцію подібних поправок, і Конгресу майже не довелося витрачати час на їх складання. Ці 200-літні поправки залишилися й досі без змін. Перша поправка до Конституції гарантує свободу совісті, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з пе­тиціями про припинення зловживань. Друга гарантує право

7   2—363

 

194

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

195

 

 

 

громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розмі­щення військ у приватних будинках без згоди хазяїна За чет­вертою поправкою, забороняються необгрунтовані обшуки і арешти осіб і майна.

Наступні чотири поправки стосуються судової системи. П'ята — забороняє передачу справ за тяжкими злочинами до суду без винесення вердикту Великим Журі, не допускає повторного суду за один і той самий злочин; забороняє нак­ладення покарання без належного розгляду злочину у відпо­відності із законом, а також каже про те, що обвинувачена особа не може бути примушена свідчити проти самої себе. Шоста поправка гарантує швидкий розгляд кримінальних справ у відкритому суді. В ній містяться вимоги суду з не-упередженим складом присяжних, надання кваліфікованого захисту і свідчення у присутності обвинуваченого. Згідно із сьомою поправкою, цивільні процеси, в яких ідеться про ком­пенсацію шкоди на суму понад 20 доларів, повинні розгляда­тися судом присяжних. Восьма поправка забороняє накла­дання надміру високих застав або штрафів, а також жорсто­ких чи незвичайних покарань.

Дві останні поправки містять положення більш загально­го плану. Так, наприклад, у дев'ятій поправці говориться, що наведений у Конституції перелік прав людини не повинен вважатися вичерпним і що люди мають й інші права, про які не сказано в Конституції. Згідно з десятою поправкою, пов­новаження, не закріплені Конституцією за федеральним уря­дом, але й не заборонені для виконання штатами, збері­гаються за штатами чи за народом.

Захист особистих свобод. Конструктивність Конститу­ції, яка проявилася в організації федерального уряду, дала Сполученим Штатам можливість зберегти виключну стабіль­ність протягом двох століть. Проте навряд чи можна було б вважати більшим досягненням стабільність, надбану на шко­ду свободі.

Білль про права і наступні поправки до Конституції дають американському народові певну гарантію загальних прав людини.

Під час національних криз урядам завжди здається при­вабливим, в інтересах безпеки країни, призупинити дію за­конів, які гарантують людські права У Сполучених Штатах такі спроби завжди приймалися вельми неохоче і впрова-

 

джувалися у життя під дуже суворим контролем. Наприк­лад, за часів війни виникла необхідність піддати цензурі лис­тування між Сполученими Штатами і закордонними країна­ми, в особливості листи додому з театрів військових дій; але навіть тоді конституційна гарантія справедливого суду не скасовувалася. Особа, обвинувачена у таких злочинах, як шпигунство, диверсія та інших підривних діях, мала право на захист, і згідно з американською системою вона вважала­ся невинуватою доти, поки її провина не була доведена.

Поправки до Конституції, прийняті після білля про пра­ва, охоплюють саме широке коле питань. Однією з найваж­ливіших вважається винесена 1868 р. 14-та поправка. У ній наведено ясне й чітке визначення громадянства і підтвер­джуються розширені гарантії справедливого управління. Ін­шими поправками була обмежена судова влада національно­го уряду, змінений порядок президентських виборів, заборо­нене рабство, надане рівне право на голосування незалежно від раси, кольору шкіри, статі чи перебування у рабстві до його скасування; Конгресу було надане право оподатковува­ти доходи, а також був встановлений порядок виборів сена­торів шляхом народного голосування.

До більш пізніх належать поправки: 22 — обмежує час перебування Президента у влади двома строками; 23 — на­дає мешканцям округу Колумбія право на участь у прези­дентських виборах; 24 — підтверджує право на голосування незалежно від сплати податку на голосування, 25 — вста­новлює порядок заміщення поста Віце-президента між вибо­рами; 26 — знижує виборчий вік до вісімнадцяти років; 27 — забороняє Конгресу підвищувати собі платню (мається на увазі діючий, а не наступний склад парламенту).

Треба зазначити, що більшість з цих 27 поправок були спрямовані на розширення особистих, громадянських чи по­літичних свобод у той час, як лише деякі з них мали за мету подальший розвиток урядової структури, наміченої у Філа­дельфії 1787 р.

§ 4. Вищі органи державної влади

Президент і уряд. Президентська влада, тобто величез­ний військово-бюрократичний апарат, очолюваний Прези­дентом, являє собою в сучасних умовах найважливішу полі-

7*

 

196

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

197

 

 

 

тичну установу, з допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню та зовнішню політику.

Конституція США наділила Президента широкими пов­новаженнями, чим поставила його на чолі так званої "вико­навчої гілки влади". Однак конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав Президент, з початку епохи імперіалізму.

За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у ме­жах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Пре­зидент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президен­та, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.

Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, та­ким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колум­бія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у пер­ший вівторок після першого понеділка листопада високосно­го р©ку. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.

Підготовка до виборів Президента розпочинається при­близно за рік до голосування виборців, коли партії, почи­нають добирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (праймеріз), у ході яких висуваються кан­дидати на посаду Президента і Віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються де­легати на національний партійний Конвент. Вищого напру­ження виборча кампанія сягає в середині літа, коли зби­раються партійні Конвенти для висунення кандидатів на пост Президента і Віце-президента.

 

Національний партійний Конвент юридично вважається вищим партійним органом, але в дійсності він збирається лише раз на чотири роки і тільки для того, щоб висунути кандидата на посаду Президента чи Віце-президента від цієї партії.

Усі рішення національних Конвентів, включаючи призна­чення кандидатів, приймаються, звичайно, більшістю голосів делегатів.

Основна боротьба у ході роботи Конвентів розгортається навколо найбільш популярних кандидатів, яких у кожної партії є, як правило, два-три. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його вважають "висуну­тим одностайно". Обравши кандидата на посаду Президента, Конвент у такому самому порядку обирає кандидата у Віце-президенти. Конституційна процедура обрання Президента — чиста фікція, оскільки у дійсності результат виборів вирішу­ється в ході голосування за виборців. Та партія, яка спромог­лася провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією —- її ставленик перебуватиме у Бі­лому домі чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, що склалася, непорушною стала конституційна норма, за якою виборець голосує за кандидатів своєї партії (яка його обирала). За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кандидата.

Конституція говорить, що обраним вважається той кан­дидат, який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості, то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президент­ського переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. (Така процедура була застосована лише два рази: 1804 р. був обраний Джефферсон, 1824 р. — Адамс.)

Обраний Президент 20 січня наступного за виборами ро­ку присягає й приступає до виконання своїх обов'язків.

Конституція США нічого не говорить про можливість пе­реобрання Президента, але з перших років існування США встановлений звичай, згідно з яким Президент не повинен займати свою посаду більш як двічі. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: він обирався чотири рази підряд. У 1951 р. була ратифікована 29-та поправка до Конституції, відповідно до якої жодна особа не може бути обрана на по-

 

198

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США                           199

 

 

 

саду президента більш як два рази. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта.

Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового толову) і спадкує президентську посаду в разі смерті чи відставки Президента. Президент може покла­дати на Віце-президента різні обов'язки.

Президент США (практично не змінюваний) поєднує повноваження голови держави й голови уряду. Він керує ве­личезним військово-бюрократичним апаратом і не несе нія­кої відповідальності перед Конгресом.

Уряд США — Кабінет — очолює Президент США. У Конституції жодного слова немає про Кабінет, але вже з пре­зидентства Вашингтона (1789—1797) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

Кабінет складається із секретарів (міністрів), яких при­значає Президент з "поради і згоди Сенату". Це означає, що сенат двома третинами голосів повинен затвердити призна­чений Президентом уряд, але фактично верхня палата Конг­ресу ніколи не відмовляє Президентові у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету (секретарі) не є членами Конг­ресу. Вони цілком і повністю підлеглі Президентові і пра­цюють під його керівництвом.

Нині до складу Кабінету входять 12 секретарів; держав­ний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, мі­ністр оборони, міністр юстиції (генеральний атторней), мі­ністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільсько­го господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охо­рони здоров'я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового й міського будівництва. Окрім того, на запрошен­ня Президента на засіданнях Кабінету присутні: американ­ський представник в ООН, директор Адміністрації з інозем­них операцій, директор Управління мобілізації, директор Бю­ро Бюджету, голова Комісії громадської служби, помічник Президента.

У 1939 p., згідно з актом про реорганізацію, деякі цен­тральні відомства, глави яких не входять до кабінету, були об'єднані у певну систему органів — виконавчий апарат при Президенті. У наш час до цього апарату входять центральні відомства: Бюро бюджету, Канцелярія Білого дому, Рада на­ціональної безпеки, Управління мобілізації для оборони, Ра­да економічних консультантів, Дорадчий комітет при Прези-

 

денті з питань урядової організації, Центральне розвідуваль­не управління та інші.

Канцелярія Білого дому являє собою апарат, який обслу­говує Президента і з допомогою якого Президент підтримує постійний зв'язок з Конгресом, окремими членами Конгресу, главами виконавчих департаментів і центральних відомств, пресою та іншими органами інформації.

Бюро бюджету було створено 1921 р. як орган, на який покладалася повинність підготовки федерального бюджету. Бюро бюджету допомагає Президентові у підготовці бюдже­ту й формуванні фінансової програми уряду, здійснює конт­роль над виконанням бюджету; складає плани про поліпшен­ня адміністрації, а також дає поради виконавчим департа­ментам і агенціям відносно поліпшення їхньої структури й порядку роботи тощо.

У 1946 р. було створено Раду економічних консультан­тів, яка дає рекомендації Президенту з економічних питань і складає економічні доповіді Президента Конгресу.

У 1947 p., згідно з актом про національну безпеку, було засновано Раду національної безпеки. Остання складається з Президента США, Віце-президента, Державного секретаря, міністра оборони, директора Адміністрації іноземних опера­цій і директора Управління мобілізації для оборони. Крім то­го, на засідання ради запрошуються: представник об'єднаної групи начальників штаба та директор Центрального розвіду­вального управління.

Рада національної безпеки надає рекомендації Президен­тові з усіх питань, пов'язаних з так званою "національною безпекою". Це означає, що саме Рада розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє військову по­літику, координує і спрямовує діяльність військових і гро­мадських відомств у справі підготовки війни, тобто вона є найважливішим органом планування агресивної зовнішньої політики США. Формально Рада національної безпеки має дорадчий характер, але фактично її рекомендації рівнозначні нормативним актам, оскільки роботою цього органу керує сам Президент.

Як глава держави і глава уряду Президент США наділе­ний досить широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чи-

 

200

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

201.

 

 

 

новників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо Президента чи за його участю.

Призначення на вищі федеральні посади Президент про­водить, як уже зазначалося, "за порадою і за згодою сенату" (ст. III розд. 2), тобто кандидатури, запропоновані Президен­том, мають бути затверджені Сенатом. За загальним прави­лом Сенат не виступає проти кандидатур, висунутих Прези­дентом, але відомі конфлікти, через те що Сенат відхиляв за­пропоновані кандидатури.

Конституція постановляє, що Президент має право нак­ладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів з моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгре­су, він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат.

Президенти США активно використовують також "ки­шенькове вето": у тому разі, якщо законопроект передається на підпис Президентові менш як за 10 днів до закінчення се­сії Конгресу. Президент, який бажає перешкодити перетво­ренню цього законопроекту на закон, може й не повертати, його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо зали­шити його без підпису — "заховати в кишеню".

"Кишенькове вето" має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

Оклад американського Президента — 200 тис. доларів, додатково 50 тис. нарізні витрати, додатково ще 100 тис. до­ларів на неоподатковані податком подорожі і офіційні при­йоми. З 1991 р. ця сума виросла до 340 тис. доларів.

Законодавча влада. Стаття 1 Конституції надає зако­нодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Се­нату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входить по два представники від кожного штату. Кількість членів в палаті представників пропорційна кількості населен­ня і тому не обмежується Конституцією.

Протягом ста років після прийняття Конституції сенато­ри не обиралися прямим голосуванням населення. Вони оби­ралися законодавчими органами штатів і представляли кон­кретний штат, який їх обрав. 1913 р. була прийнята 17-та поправка до Конституції, згідно з якою сенатори стали оби­ратися шляхом прямих виборів.

 

Делегати Конституційного Конвенту виходили з такого. Якщо окремі групи (одна, яка представляє уряди штатів* і друга — населення) разом схвалюватимуть кожен закон, що приймається, то це зменшить загрозу виявлення з боку Конгресу поспішності чи недбайливості при затвердженні нових законів. Одна палата завжди мала можливість контролювати іншу відносно, наприклад, того, як це існува­ло, в той час в англійському парламенті. Прийняття 17-ї по­правки не внесло суттєвих змін в це врівноважене співвідно­шення влади обох палат.

У той час, як в Конституційному Конвенті проходили бурні дебати відносно складу й повноважень Конгресу, бага­то делегатів вважали, що роль законодавчої влади буде по* рівняно малозначущою. Деякі вважали, що Конгрес займати­меться переважно питаннями зовніцшьої політики, надавши права рішення внутрішніх проблем штатам і місцевій владі.

Однак усі ці припущення були помилковими. Конгрес за­рекомендував себе активним і авторитетним органом з ши­рокими повноваженнями за всіма питаннями державної по­літики.

Вимоги до членів Конгресу. Згідно з Конституцією, члени Сенату повинні досягти 30-річного віку, бути громадя­нами Сполучених Штатів не менш як дев'ять років і постій­но мешкати у тому штаті, від якого обрані. Члени Палати представників повинні бути не молодшими від 25 років, бути, громадянами США не менш як сім років і постійно мешкати у тих штатах, які надіслали їх до Конгресу. Штати можуть встановлювати додаткові вимоги при виборах до Конгресу, але, згідно з Конституцією, кожна палата сама має право встановлювати вимоги до її членів.

Кожний штат має у Конгресі двох сенаторів. Так, най­менший штат Род-Айленд (територія — 3156 кв. км) має та­ке саме представництво у Сенаті, як і найбільший штат Аляска (площа 1524640 кв. км).

Загальна кількість членів Палати представників встанов­люється Конгресом. Далі ця кількість розподіляється між штатами пропорційно кількості їх населення. Разом з тим, кожному штату, незалежно від кількості його мешканців, Конституцією гарантоване право мати не менше одного чле­на Палати представників. У наш час шість штатів — Аляска, Делавер, Невада, Північна Докота, Вермонт, Вайомінг —

 

202

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

203

 

 

 

мають лише по одному представнику. З іншого боку, шість штатів мають у цій палаті більш як по двадцять представни­ків і лише Каліфорнія — 43. Згідно з Конституцією, кожні десять років має відбуватися перепис населення і за його ре­зультатами перерозподіляються місця у Палаті представни­ків. Спочатку кількість членів Палати представників була встановлена як один від кожних ЗО тис. громадян. У першій Палаті представників було 65 членів, а після першого пере­пису їх кількість підвищилася до 106. Якби цей принцип представництва зберегли, то представників було б близько 7 тисяч. На сьогодні Палата представників нараховує 435 членів: по одному від кожних 480 тис. мешканців США. Законодавчі органи штатів поділяють кожний штат на вибор­чі округи, які мають бути приблизно однаковими за кількіс­тю населення. Раз у два роки виборці кожного виборчого ок­ругу обирають свого представника до Конгресу.

Сенатори обираються на виборах у штатах, які здій­снюються кожного парного року. Термін повноважень сена­торів — шість років, оскільки кожних два роки одна третина Сенату переобирається. Таким чином, дві третини Сенату — це люди, які мають досвід законодавчої роботи.

Оскільки термін повноважень членів Палати представни­ків складає два роки, загальний термін роботи Конгресу в да­ному складі встановлений також два роки. 20-та поправка до Конституції закріплює, що Конгрес повинен збиратися на звичайну сесію 3 Січня кожного року, якщо цей термін не бу­де змінено самим Конгресом. Робота Конгресу триває доти, доки його члени не проголосують за перерву, зазвичай це трапляється в кінці року. Президент може скликати спе­ціальну сесію, якщо в цьому буде необхідність. Сесії Конгре­су проходять у Капітолії у Вашингтоні (округ Колумбія).

Повноваження Палати представників і Сенату. Кожна палата Конгресу має право законодавчої ініціативи за будь-якими питаннями, за винятком фінансових законопро­ектів; останні повинні бути запропоновані в Палаті представ­ників. Отже, великі штати мають змогу більшою мірою впли­вати на стан державної казни, аніж малі. Разом з тим, на практиці кожна палата може голосувати проти законопроек­тів, прийнятих іншою палатою. Сенат може не ухвалити фі­нансовий або будь-який інший законопроект. Палата пред­ставників може запропонувати до нього поправки, які змі-

 

нюють його сутність. У цьому разі, для набрання законопро­ектом чинності закону, узгоджувальна комісія, до складу якої входять члени обох палат, повинна запропонувати ком­промісне рішення, яке б задовольняло обидві сторони.

Сенат також має свої особисті права, у тому числі право більшістю у дві третини голосів затверджувати призначення Президентом вищих посадових осіб у федеральному уряді, а також ратифікувати всі угоди. Негативна реакція будь-якої палати нейтралізує дії виконавчої влади.

На випадок імпічменту урядових посадових осіб Палата представників має виключне право пред'являти обвинува­чення у зловживаннях, що тягнуть за собою офіційний розг­ляд. Сенату належить виключне право проводити цей розг­ляд і вирішувати питання про вину чи відсутність вини поса­дових осіб. Висновок про наявність вини має наслідком усу­нення урядової посадової особи з посади, яку вона посідає.

Широкі повноваження Конгресу сформульовані у пара­графі 8 Конституції: встановлювати та стягувати податки; укладати договори займу для поповнення державної казни; встановлювати правила й обмеження у торгівлі між штатами та в зовнішній торгівлі і т. ін. — усього 17 пунктів.

Деякі з цих повноважень вже застаріли (наприклад, про­кладання поштових шляхів), але вони продовжують діяти. Десята поправка встановлює певні межі компетенції Конгре-. су, уточнюючи, що повноваження, не надані уряду Союзу, зберігаються за штатами. Крім цього, Конституція прямо за­бороняє Конгресу вирішувати низку конкретних питань. Так, Конгрес не має права: припиняти дію habeas corpus (конституційних гарантій недоторканності особи), за виклю­ченням окремих ситуацій під час заколота чи вторгнення; оподатковувати громадян прямими податками інакше, чим на підставі вже здійсненого перепису; санкціонувати введен­ня будь-яких станових титулів і т. ін. — усього сім пунктів.

Посадові особи Конгресу. Згідно з Конституцією, Ві­це-президент є головою Сенату. Його голос не враховується при голосуванні, за виключенням випадку рівності голосів. У разі відсутності Віце-Президента Сенат обирає голову pro tempore. Палата представників обирає свого особистого го­лову — спікера палати. При цьому і спікер, і голова pro tem­pore завжди є членами тієї політичної партії, яка має біль­шість у даній палаті.

 

 

204

Глава 14

На початку роботи кожного нового складу Конгресу чле­ни політичної партій обирають керівників своїх фракцій та інших посадових осіб для забезпечення порядку розгляду за­пропонованих законопроектів. Ці посадові особи разом з го­ловами палат і головами комісій суттєво впливають на зако­нодавчий процес.

Законодавчий процес. Однією з головних особливос­тей Конгресу є те, що ведучу роль в його роботі відіграють комісії. Свого значення вони набули не відразу, а поступово, оскільки Конституцією вони взагалі не передбачені.

На теперішній час у Сенаті діє 18 постійних комісій, а в Палаті представників — 23. Кожна комісія спеціалізується у певній галузі законодавства з іноземних справ, оборони, бан­ківської діяльності, сільського господарства, торгівлі і т. ін. Комісія може ухвалити, переглянути, залишити без уваги будь-яку пропозицію. Для того щоб зажадати законопроект з комісії в Палату представників, потрібні підписи 218 членів Палати, а в Сенат — сенатської більшості. На практиці не­обхідна більшість голосів збирається дуже рідко.

Партія, яка має більшість у даній палаті, контролює ро­боту комісій. Голів комісій обирають на закритих засіданнях членів цієї партії або на зборах спеціально призначених представників. Партії меншості пропорційно представлені в комісіях, у відповідності з кількістю місць, що їх має у роз­порядженні партія в даній палаті.

Існують різні способи внесення законопроектів: постій­ними комісіями, спеціальними комісіями, Президентом it. ін. Внесені законопроекти передаються у відповідні комі­сії, які призначають публічні слухання, що можуть тривати кілька тижнів або місяців. Якщо комісія схвалила законопро­ект, він надсилається на загальне обговорення у відповідну палату. У Сенаті час обговорення практично не обмежуєть­ся. У Палаті представників, як правило, встановлюється рег­ламент. Після завершення дебатів члени палати голосують за те, щоб або схвалити законопроект, або відхилити чи від­класти (останнє прирівняне відхиленню), або повернути до комісії. Законопроект, прийнятий однією з палат, надси­лається на розгляд у другу палату. Якщо друга палата вне­сла в нього поправки, то узгоджувальна комісія, яка має у своєму складі членів обох палат, намагається усунути роз­біжності.

 

Основи конституційного права США           205

Після прийняття обома палатами законопроект надси­лається Президентові, оскільки, за Конституцією, законопро­ект набирає чинності закону тільки після підписання його Президентом. Президент має право або підписати законо­проект — у цьому разі він стає законом — або накласти на нього вето. В останньому випадку законопроект може стати законом тільки тоді, коли при повторному голосуванні в Конгресі він збере дві третини голосів в обох палатах

Президент може також відмовитись як від підпису зако­нопроекту, так і від накладення на нього вето. Тоді законо­проект стає законом без підпису Президента рівно через де­сять днів (не враховуючи неділь) після надходження його на розгляд. Єдиним виключенням з цього правила є випадок, коли сесія Конгресу закривається раніше, ніж вийде декад­ний термін з дня надсилання законопроекту на розгляд Пре­зидентові. У цьому разі відмова Президента підписати зако­нопроект анулює його навіть без накладення вето — така ситуація, як уже зазначалося, має назву "кишенькове вето".

Право Конгресу на розслідування. Однією з найваж­ливіших функцій Конгресу, не пов'язаних із законодавчою діяльністю, є право на розслідування. Це право, зазвичай, надається комісіям або постійним, або спеціально сформова­ним з членів обох палат. Розслідування проводиться з метою отримання інформації, необхідної для прийняття майбутніх законів, для перевірки ефективності вже прийнятих законів, для перевірки кваліфікації і контролю роботи посадових осіб і службовців інших відомств, а також для збору даних, необ­хідних для порушення імпічменту. Комісії часто залучають до роботи експертів "зі сторони", з тим, щоб якнайкваліфі-кованіше провести слухання в ході розслідування і для більш детального вивчення питань.

Право на розслідування тягне за собою важливі наслід­ки. Одним з них є право опублікування ходу і результатів розслідування. Більшість слухань у комісіях відбувається відкрито й широко висвітлюється у засобах масової інформа­ції. Таким чином, розслідування, що їх проводить Конгрес, відіграють велику роль в інформуванні населення про роботу Конгресу з метою породження громадського інтересу до за­гальнонаціональних проблем.

Другим важливим наслідком є право Конгресу вимагати надання свідчень від свідків, які ухиляються, та притягувати

 

206

 

Глава 14

 

Основи конституційного права США

 

207

 

 

 

їх до суду за неповагу до Конгресу — у разі відмови давати свідчення або за неправдиві свідчення.

§ 5. Судова влада

Система федеральних судів. У ст. З Конституції сформу­льована основа федеральної судової системи: "Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом і тими нижчими судами, які час від часу засновуватимуться Кон­гресом".

Керуючись цим формулюванням, перший Конгрес розді­лив країну на округи і в кожному з них заснував федеральні суди. Звідси бере початок нинішня система судів: Верховний суд, 11 апеляційних судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спе­ціальними повноваженнями. Конгрес і нині зберіг право як засновувати та скасовувати федеральні суди, так і визначати кількість судів у федеральній системі судочинства. Проте Верховний суд він скасувати не може.

Верховний суд. Верховний суд є вищою судовою ін­станцією Сполучених Штатів і єдиним судом, створення яко­го передбачено Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншому суді. Конгрес має пра­во встановлювати кількість судів Верховного суду і в певних межах вирішувати, які справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які надані Верховному су­ду самою Конституцією.

Конституція не розглядає питання про те, які вимоги ставляться до судів. Ніде не сказано, що вони повинні бути юристами, хоча насправді всі федеральні судді і судді Вер­ховного суду є членами колегії адвокатів.

З моменту утворення Верховного суду, майже 200 років тому, в ньому змінилося лише сто суддів. У своєму початко­вому складі Верховний суд мав голову та п'ять членів суду. Протягом останніх 80 років кількість суддів змінювалася, по­ки 1869 р. не був затверджений остаточний склад: голова та вісім членів Верховного суду. Голова очолює суд, але на час прийняття рішень він має лише один голос, як і будь-який з членів суду.

Особиста юрисдикція Верховного суду поширюється ли­ше на дві галузі: випадки, що стосуються високих посадових осіб іноземних країн, і випадки, коли одна із сторін є шта-

 

том. Усі інші справи надходять на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих судів.

З кількох тисяч справ, зареєстрованих кожного року, суд, зазвичай, розглядає тільки близько 150. Більшість ви­падків пов'язана з інтерпретуванням законів або наміру Конгресу прийняти закон. Але значна частина роботи Вер­ховного суду складається з визначення того, чи відповідає Конституції діяльність законодавчої або виконавчої влади. Право подібного юридичного контролю не було спеціально обговорено Конституцією. Це положення було визначено са­мим Верховним судом через його читання Конституції.

Рішення суду не повинні бути обов'язково схвалені одно­голосно. Простої більшості при наявності не менш як шести суддів (офіційний кворум) досить для прийняття рішення. У разі неодноголосних рішень, Верховний суд, зазвичай, від­мічає обидві думки — більшості й меншості — і кожна може стати підґрунтям майбутнього рішення суду. Часто судді за­писують свою особливу думку, якщо вони в принципі згодні з рішенням, але за причинами, які відрізняють від доводів більшості.

Апеляційні І окружні суди. Другий рівень федераль­ної судової системи складають апеляційні суди, які були створені 1891 р. з метою спрощення розподілу судових справ і полегшення роботи Верховного суду. Територія Спо­лучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслу­говується судом у складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів (суд першої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів. Вони також переглядають постанови незалежних арбітражних агенцій, таких, наприклад, як федеральна торговельна комісія й інші.

Ступенем нижче апеляційних судів стоять окружні суди. 50 штатів розділені на 89 округів. У додаток до цього існує окремий округ Колумбія і округ Пуерто-Рико, які не є окре­мими штатами. В окружному суді може бути від одного до 87 суддів. Залежно від масштабу справи, що розглядається, судді тимчасово можуть бути переведені з одного окружного суду до другого. Конгрес встановлює межі округів залежно від кількості населення та обсягу роботи. Деякі невели­кі штати створюють один округ, тоді як великі штати (Нью-Йорк, Каліфорнія, Техас) поділяються на чотири окру­ги кожний.

 

208

 

Глава t4

 

Основи конституційного права США

 

209

 

 

 

За винятком округу Колумбія, судді всіх окружних судів повинні постійно проживати на території свого округу. Сесії окружних судів скликаються через певні проміжки часу за чергою в різних містах округу.

Більшість справ і спірних питань, що їх розглядають в ок­ружних судах, порушено самими судами і пов'язані вони, як правило, з порушенням федеральних законів (наприклад, по­штові зловживання, крадіжка державної власності, порушен-, ня законів про якість продовольчих товарів, про банківські операції або у випадку шахрайства). Це єдині федеральні су­ди, в яких вердикт про винність обвинуваченого виноситься Великим журі присяжних, а остаточний вирок — Малим складом журі.

Спеціальні суди. В додаток до федеральних судів за­гальної юрисдикції час від часу виникає необхідність у ствог ренні спеціальних судів. Це так звані легіслативні суди, ос­кільки вони були створені законодавчим актом Конгресу. Судці в цих судах, як і їхні колеги в інших федеральних су­дах, призначаються Президентом за узгодженням із Сенатом на період усього життя.

Мабуть найважливіший з таких судів — це Претензій­ний суд, створений 1855 р. для розгляду грошових позовів, які пред'являли Сполученим Штатам. Крім зазначеного, спе­ціальними судами є Митний суд, який займається виключно цивільними справами, які пов'язані з податками і зборами на товари, які імпортуються. Апеляційний суд за митними і па­тентними питаннями займається апеляційними скаргами за рішенням Митного суду і Бюро патентів США.

§ 6. Американський федералізм

Сполучені Штати Америки — федеративна держава. Суб'єктами федерації є 50 штатів і федеральний округ Ко­лумбія з розташованою в ньому столицею — м. Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Рико і Гуам. Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та інші) є "асоційованими державами" з США. Вони мають виборні парламенти і президентів. Пуер­то-Рико вважається державою, що вільно приєдналася до США. Закони США мають тут верховенство, як і в Штатах, але всі ці території не мають свого представництва в Сенаті,

 

а у Палаті представників — делегата з правом тільки дорад­чого голосу. У прямому правлінні перебувають також остро­ви Східне Самоа та Віргінські, що мають статус територій США.

Усі 50 штатів—державні утворення, але вони не мають державного суверенітету і не мають права виходити зі скла­ду США. Вони приймають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених Штатів Аме­рики.

Структура органів штатів відповідає структурі федераль­них органів. Законодавчу владу у штаті здійснює легіслатура (як правило, однопалатна), виконавчу— обраний населен­ням губернатор, судову — Верховний суд та інші суди штату.

Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встанов­леної компетенції свої повноваження реалізують штати та їх­ні органи.

§ 7. Місцеве самоврядування та управління

Місцеве самоврядування та управління в штатах ба­зується на підставі адміністративно-територіального поділу, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.

Більшість штатів, крім двох, поділені на графства. Усього в США нараховується понад три тисячі графств. їх населен­ня обирає цілий ряд посадових осіб: шерифа, прокурора (ат­торнея), скарбника. Під керівництвом останніх працюють муніципальні посадовці.

Міста виділені з графств і мають свою окрему систему самоврядування. У США існує три системи місцевого само­врядування. У більшості міст діє система "рада — управляю­чий". Населення обирає раду, яка, у свою чергу, обирає ме­ра. Останній головує у раді і не займається управлінською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер. Друга система — це "рада — мер". Населення обирає окремо місцеву раду і мера, який здійс­нює управління містом. І, нарешті, третя система — "комі­сійна". Населення обирає комісію у складі 3—7 осіб, які ви-

 

210

 

Глава 14

 

 

 

конують функції міської ради і відають окремими галузями управління.

Графства поділяються на тауни і тауншипи. Ці наймену­вання склалися історично і на сьогоднішній день між ними фактично немає ніякої відмінності.

Компетенція органів місцевого самоврядування визна­чається конституціями і законами окремих штатів. Вона від­повідає принципам місцевого самоврядування. Тобто прий­няття і виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання соціальних послуг (муніципальне житло, лікарні, місцеві шляхи, здійснення контролю за місцевими органами управління тощо).

В адміністративно-територіальних одиницях (містах) на­селенням або місцевою радою обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань. Наприклад, опікунські ра­ди, шкільні ради, місцеві ради і т. ін.