Глава 11, Глава держави

§ 1. Поняття factитуту глави держави

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади и управління, і юридич­но йому в цій системі належить першорядне місце. У біль­шості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління — це або президент1, або монарх2. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони нази­вають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською — громадянами.

Винятковим є виконання функції глави держави коле­гіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чинною Конституцією 1999 р. виконуються Феде­ральною радою, яка одночасно єй урядом країни.

Молоді національні держави, що утворилися вході націо­нально-визвольних революцій і і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго та ін.).

У постсоціалістичних країнах також конституційним пра­вом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща та ін.).

Державне право зарубіжних країн розглядає звичайно главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відно­син. Так, ст. її (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: "Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки...". Про широкі владні повноваження глави

Президент (лат. praesidens) —- той, хто сидить попереду.

Монарх (грец. monarches — самодержець) — спадкоємний глава держави в монархії.

 

142

 

Глава 11

 

Глава держави

 

143

 

 

 

держави свідчить і Конституція Іспанії 1978 р., у ст. 56 якої записано: "Король є главою Іспанської держави, символом її єдності і сталості. Він є гарантом правильного функціонуван­ня державних інститутів; здійснює вище представництво Іс­панії у міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими' вона пов'язана історично, а також здійснює функції, надані йому Конституцією і Законом".

Однак між тими значними повноваженнями, якими наді­ляється глава держави Конституцією, і тією реальною рол­лю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкрет­ної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від ба­гатьох чинників, насамперед від форми правління, політич­ного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діло­вому світі своєї країни, а у президентів — й від порядку їх обрання.

Більш широкими і реальними властивими повноваження­ми володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є но­сієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо в меншій мірі помітний його вплив на формування дер­жавної політики у парламентарних монархіях (Великобрита­нія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Іта­лія, Угорщина)- Але не можна дану тезу розглядати як обов'язкову закономірність, тому що на різних етапах істо­ричного й соціально-економічного розвитку зарубіжних дер­жав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть протікати у згладженій формі. Так, у сучасній Іспанії, яка за формою правління є парламентарною монар­хією, глава держави — король Хуан Карлос І — посідає вельми помітне місце у вирішенні соціально-економічних і політичних проблем країни.

Інститут глави держави своєю появою зобов'язаний аб­солютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіж­них країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достат­ньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала пе­ремоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуаз­но-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встанов­ленням більш демократичної республіканської форми прав-

 

ління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість ос­таточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, там цей компроміс завершувався збереженням старого фео­дального інституту — монарха (так було, наприклад, у Ве­ликобританії, Скандинавських країнах і т. д.).

Щоправда, сучасні монархії далеко не ті, якими вони бу­ли за середньовіччя. У багатьох монархічних державах під впливом демократичних сил монархи згідно з нормами кон­ституцій були позбавлені своїх великих прерогатив і за ними залишилися в основному представницькі та церемоніальні функції.

Видатний фахівець правової системи Японії Цунео Інако у своїй праці зазначає: "Конституція Японії відводить імпера­тору роль декоративної прикраси державного механізму. Ім­ператор не є ані правителем Японії, ані главою держави".

§ 2. Порядок заміщення посади глави держави

Правове становище монарха, на відміну від президента, характеризується двома основними особливостями. По-пер­ше, влада монарха юридично вважається незалежною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Він вла­дарює безстроково (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади у країні. По-друге, влада монарха спадкова й переходить від одного представника царюючої династії до другого за вста­новленим законом порядком.

Новелою державного права теперішнього дня є "вибор­на" монархія. Так, згідно з Конституцією Малайзії 1957 р. глава держави обирається строго на п'ять років із султанів дев'яти штатів (у Федерації є 13 штатів, з яких дев'ять очо­люються султанами-наступниками). Виборною є й посада глави держави — шейха в ОАЕ. Його обирає на п'ять років Верховна рада емірів — вищий орган влади у країні.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, во­лодіє рядом прав і прерогатив. Це і суто зовнішні атрибути монаршої влади, і така досить серйозна прерогатива, як аб­солютне вето. До зовнішніх атрибутів монаршої влади нале­жить право на титул і особливу назву: "король" чи "короле-

 

144

 

Глава ft

 

Глава держави

 

145

 

 

 

ва" у Великобританії, Швеції, в Іспанії; "імператор" в Японії; "емір" у Кувейті; "султан" в Омані; "князь" ^ у Монако і Ліхтенштейні. Титул зумовлює й обов'язкову форму, звер­тання до монарха: "Його величність". У титулі звичайно пе­рераховуються володіння монарха, підкреслюється божест­венне походження його влади і т. ін. У всіх монархічних дер­жавах за їх главами визнається право на утримання двору, тобто особливого штату посадових осіб, які відають не дер­жавними, а особистими справами монарха. Цей шта,т вельми великий і коштує, платникам податків досить дорого.       ■... •

Грошове утримання монархів складається з прибутків від їх особистого майна й асигнувань з державного бюджету. Роз­мір суми на утримання монарха, а також членів його родини звичайно встановлюється законом парламенту на початку кожного царювання і сплачується за цивільним листом.        ,

Мимоволі постає питання, чому практичні англійці доз­воляють собі витрачати мільйони на утримання королівської родини та ще й з повним набором середньовічних інститутів і атрибутів?

Головна причина збереження інституту монарха за умов сьогодення полягає в тому, що він є вигідним певним полі­тичним силам. Незважаючи на те, що в усіх парламентарних монархіях (а їх абсолютна більшість порівняно з дуалістич­ними й абсолютними) спостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що зацікавлені в монархові, до­водять і домагаються збереження цього анахронізму попе­редньої епохи. Справа полягає у тому, що монархові преро­гативи значно ширші за президентські. Це й абсолютне вето, яке, на відмінувід президентського, скасувати не можна, це й достроковий розпуск нижньої палати парламенту, це й усунення уряду. Навіть наділений широкими повноваження­ми Президент США всім набором таких дійових прерогатив не володіє. Збереження монархії і великих повноважень мо­нарха дозволяє у кризових ситуаціях, в умовах різкого за­гострення соціальних проблем і конфліктів використовувати цей інститут силами, що перебувають при владі. Крім того, слід зазначити* що політичні сили, які перебувають при вла­ді, за сучасних умов виробили інші шляхи, щоб чинити вплив на рішення питань зовнішньої та внутрішньої політики в обхід монарха (делеговане законодавство, лобізм тощо). Саме тому в багатьох країнах монархові прерогативи нібито

 

перебувають у стані летаргійного сну. Але не викликає сум-: ніву те, що коли цього вимагатимуть обставини; вони негай­но будуть використані. Правлячим колам вигідно збережен­ня монархів і їхніх широких прерогатив на випадок завою­вання демократичними силами більшості у парламенті, пред­ставництва в уряді й зміни ними державного курсу в певному напрямі. Тоді вони зможуть скористатися повнова­женнями монарха як дійовим конституційним резервом.

Говорячи про причини збереження монархів як форми правління і монарха як глави держави при цій формі органі­зації влади, не можна не згадати и такий фактор- як данина традиції, консерватизму в організації функціонування дер­жавної влади. Уданому випадку не можна не враховувати, що засоби масової інформації повсякчас і цілеспрямовано підтримують у свідомості народу імідж монаршої нейтраль­ності, імідж монарха, що стоїть над усіма класами й політич­ними Течіями, Імідж неупереджёного вирішення монарших справ і проблем. Вони доводять, що монарх — символ єднос­ті нації, особа, яка піклується про її згуртованість і т. ІН. Без­перечно, допомогу тут їм надає служба "паблік рілейшнз".

Головна відмінність президента від монарха полягає у то­му, що президент — це посада виборна, по-перше, ї посада строкова, по-друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з конституцією на строк від 4 до 7 років. На 4 роки обирається президент у СЩА, Колумбії, Кост^-РицІ, на 5 років— у Ні­меччині, Китаї, Болгарії, Індії, Угорщині, Чехії, на 6 років — в Австрії, Фінляндії* на 7 років — в Італії.

Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з монаршою, з позиції демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відпо­відає встановленим, цензам, згідно з його заслугами і до­стоїнствами в очах співвітчизників,

Разом з тим необхідно враховувати, що вирішальне зна­чення мають недемократичні конституційні декларації, які нерідко виявляються формальними, а те, що правлячі полі­тичні сили використовують усі засоби, щоб ретельно відібра­ти і провести на вищий державний пост лише тих кандида­тів, чия діяльність збігається з інтересами соціальних кіл, в чиїх руках сконцентрована економічна могутність країни. Знаряддям цієї ж мети є безперервне зростання вартості ви-

 

146

 

Глава 11

 

Глава держави

 

147

 

 

 

борчих кампаній, які обходяться сьогодні вже в сотні мільйо­нів доларів, марок, франків, фунтів стерлінгів і т. ін.

У наш час у зарубіжних країнах склалося кілька способів обрання президентів: прямі, посередні, внутрішньопарла-ментські вибори. На цьому питанні слід спинитися докладні­ше, оскільки спосіб обрання президента має велике політич­не значення, впливає на відносини президента з парламен­том і урядом.

Під час прямих виборів президента (Франція, Австрія, Болгарія, Польща, Румунія, Чехія) останній одержує мандат на посаду глави держави від виборчого корпусу, який його обрав. Це дозволяє йому проводити незалежний від парла­менту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч волі парламенту. Ці обставини створюють сприят­ливі умови для використання авторитарних методів управ­ління у країні (наприклад, Франція). Таким чином, прямі ви­бори президента при всьому їхньому зовнішньому демокра­тизмові є найменш демократичним способом заміщення по­сади глави держави.

При посередніх виборах президент обирається без участі парламенту. Яскравим прикладом таких виборів можуть бу­ти вибори у США, де президент призначається на посаду ко­легією виборщиків, які своєю чергою обираються прямим го­лосуванням по штатах. Згідно зі ст. II (розд. 1) та поправка­ми 12 і 23 до Конституції США 1787 p. кожний штат обирає таку кількість виборщиків, яка дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право направляти до Конгресу.

Посередні вибори президента, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках і протиставити себе такій установі. Про це свідчить той факт, що найбільш широко право вето в за­рубіжних країнах використовують ті президенти, які стали главами держав внаслідок прямих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори) характерний для парламентарних республік (виключення становлять Австрія, Ірландія, Іслан­дія, де вибори прямі). І якщо за прямих виборів виборець висловлює свою волю, безпосередньо голосуючи "за" або "проти" президента, якщо при посередніх виборах його воля

 

опосередкована колегією виборщиків, то за багатоступене­вих виборів воля виборців опосередковується депутатами парламенту.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є однією з конституційних гарантій того, що глава держави не протиставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до розши­рення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє і контрасигнатура актів глав дер­жав у всіх парламентарних республіках.

Державне право зарубіжних країн наділило главу держа­ви властивістю безвідповідальності за його діяльність. Мо­нарх не несе парламентської (тобто політичної) відповідаль­ності за свої дії довічно, президент — на строк свого обран­ня. У парламентарних монархіях і парламентарних республі­ках це обґрунтовується тим, що глава держави діє за порадами своїх міністрів, які й несуть відповідальність за них — інститут контрасигнатури (лат. contra — проти, sig-nare — підпис, буквально — проти підпису). Будь-який акт, що виходить від глави держави, набуває юридичної сили тільки тоді, коли він одержує скріпу (підпис — контрасигна-туру) відповідного міністра, до ведення якого цей акт нале­жить. Без скріпи міністра або прем'єр-міністра акт глави держави недійсний/Таким чином, жоден акт глави держави не набуває юридичної сили, якщо він не відповідатиме волі уряду. Дане становище є правовою основою для концентра­ції виконавчо-розпорядчої влади в руках уряду парламентар­них держав. Інститут контрасигнатури закріплюється і в на-півпрезидентській республіці, класичним прикладом чого є Франція (ст. 19 Конституції Франції).

У деяких постсоціалістичних країнах також пішли шля­хом введення в практику конституційно-правових відносин контрасигнатури актів глави держави. У ст. 102 (2) Консти­туції Республіки Болгарія говориться, що акти, які підписує президент, "підписує також голова Ради Міністрів або відпо­відний міністр".

Виключенням із загального правила про безвідповідаль­ність глави держави за дії стосовно виконання ним своїх функцій, є три випадки, коли його можна буде судити в по­рядку окремої процедури — імпічменту. Імпічмент (англ. impeachment) — у дослівному перекладі означає брати під сумнів, притягувати до суду. Це трапляється у разі держав-

 

146

 

Глава 11

 

Глава держави

 

149

 

 

 

ної зради, навмисного порушення Конституції і законів, ха­барництва.

Імпічмент як процедура притягнення до відповідальності й суду над вищими державними особами в державній ієрар­хії з'явився вперше у Великобританії наприкінці XIV сті У сучасних умовах імпічмент — це досить тривала і складна процедура, що складається з кількох стадій: порушення справи, притягнення до кримінальної відповідальності й суду над главою держави (в порядку імпічменту можуть притяга­тися до відповідальності віце-президент, міністри, члени ор­ганів конституційного нагляду, голови палат парламентів).

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена кон­ституційним правом США. Право постановки питання щодо притягнення до відповідальності глави держави та формулю­вання статей звинувачення на його адресу надано нижній палаті парламенту — палаті представників, а фактично — її юридичному комітету. Для цього голосуванням палата пред­ставників вирішує питання про те, притягати або не притя­гати главу держави до відповідальності в порядку імпічменту щодо сформульованих статей звинувачення. Для притягнен­ня Необхідно, щоб "за" проголосувала абсолютна більшість присутніх депутатів даної палати. Результати голосування оформляються як "рішення великого журі" з формулюван­ням "винний" або "невинний". У разі винесення рішення з формулюванням "винний" згідно зі ст. І розд. З Конституції США 1787 p.: "Сенату належить виключне право здійснення суду в порядку імпічменту. З цією метою сенатори прися­гають або дають урочисту обіцянку йа засіданні. Якщо під­судним є Президент США, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджена без згоди двох третин при­сутніх сенаторів".

Вважається, що імпічмент стосовно глави держави лише за формою можна вважати судовим процесом. Власне, це по­літичний процес, метою якого є усунення президента з поса­ди й позбавлення його права обіймати й виконувати будь-яку почесну, відповідальну або сплачувану посаду на службі США. Фактично таке усунення з посади визначає політичну смерть для колишнього президента. До того ж президент­ське право помилування у даному разі не застосовується.

З 1787 p., тобто з часу введення в дію Конституції США, імпічмент порушувався 66 разів. Палата представників вино*

 

сила рішення великого журі про віддання до суду Сенату ли­ше 13 разів. Річард Ціксон повинен був стати у зв'язку з "Уотергейтскою справою" чотирнадцятим. Уникнути ганеб­ної процедури можна шляхом подачі у відставку, що й було зроблено Р. Ніксоном та ін. По суті справа розглядалась у Сенаті лише один раз стосовно президента Ендрю Джонсона у 1868 p., але для засудження не вистачило одного голосу.

Аналогічна процедура імпічменту закріплена конститу-> дійним правом ряду інших зарубіжних держав, тільки підста­ви для порушення цієї процедури можуть бути різними. Як­що у США — це порушення Конституції, державна зрада та хабарництво (ст. II розд. 3), то в Італії президент відпові­дальний тільки "за державну зраду або посягання на Консти­туцію" (ст. 90), у Німеччині— "лише за навмисне порушен­ня Основного Закону або іншого федерального закону" (ст. 61).

Деякі постсоціаліетичні держави також закріпили проце­дуру імпічменту стосовно глави держави. У ст. 103 Консти­туції Республіки Болгарія, зокрема, говориться: "Президент і віце-президент не несуть відповідальності за дії, здійснені щодо виконання своїх функцій, за виключенням державної зради і порушення Конституції". У цій же статті (розд. 2—4) викладена і процедура імпічменту.

§ 3. Повноваження глави держави

Численні повноваження глави держави можна звести до п'яти основних груп: 1) у сфері управління й формування уряду; 2) у законодавчій галузі; 3) у плані зовнішньої політи­ки; 4) у судовій галузі; 5) надзвичайні повноваження.

Глава держави як одноособовий носій влади щодо управ­ління країною здійснює свою вйконавчо-розпорядчу діяль­ність відносно до впровадження у життя економічного та по­літичного курсу, законів, спираючись на урядові структури й адміністративний апарат держави. У зв'язку з цим виявлен­ня його ролі у справі формування уряду й адміністрації має істотне значення.

У президентських республіках, дуалістичних і абсолют­них монархіях глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері уп­равління країною в ролі його радників і помічників, а прийті

 

150

 

Глава 11

 

Глава держави

 

151

 

 

 

няття політичних рішень залишається прерогативою ви­ключно глави держави. Глава держави за цих форм правлін­ня виступає практично як одноособовий носій виконавчої влади.

У США призначення членів кабінету президентом фор^-мально здійснюється "за порадою і згодою Сенату" (ст. II розд. 3). А якщо до "уотергейтского скандалу" дане поло­ження Конституції не мало практичного значення, то в на­ступні роки Сенат став більш активно втручатися у процеду­ру призначення голів департаментів (наприклад, відхилення . кандидатури Тауера, запропонованої Дж. Бушем на пост мі­ністра оборони США). Оскільки згідно з Конституцією Се­нат за своєю ініціативою робити такі призначення не може, то вибір кандидата завжди залишається за главою держави. У США говорять, що Кабінет завжди такий, яким його ба­жає бачити президент. Тому і зміна президента, як ведеться, супроводжується численними перестановками й кадровими змінами у вищих ешелонах апарату правління.

Участь глави держави у формуванні уряду парламентар­них республік і парламентарних монархій має суто номіналь­ний характер, оскільки останній форсується і очолюється лі­дером партії більшості нижньої палати парламенту. Меншою мірою він може впливати на урядову діяльність. Більш того, у парламентарних країнах глава держави може здійснювати свої повноваження тільки через уряд або за його згодою (ін­ститут контрасигнатури). Тому будь-які акції глави держави у підсумку є не що інше, як урядова діяльність.

У напівпрезидентській республіці глава держави особис­то призначає прем'єр-міністра, а за його поданням членів уряду. При цьому на його дії не впливає згода парламенту або однієї з палат. Водночас президент за даної форми прав­ління не може не враховувати під час формування уряду розстановку політичних сил у нижній палаті парламенту, ос­кільки хоча й формально, але уряд несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом (ст. 20 Конституції Франції 1958 p.).

В управлінні країною глави держав спираються на широ­кий адміністративний апарат, очолюваний найбільшими при­бічниками й довіреними особами. Це апарат помічників і радників глави держави, які набувають усе вагомішої сили в управлінні державою, ніж відповідні міністри. За приклад

 

може правити діяльність виконавчого апарату при президен­ті СІНА, створеного у 1939 р. (під час президентства Ф. Д. Руз­вельта), або апарату Єлисейського палацу при президенті Франції, який певні політики іменують першим урядом кра­їни, а Раду Міністрів — другим.

Керівна діяльність глави держави пов'язана з виконан­ням цілого ряду організаційних прерогатив. Він призначає "службовий уряд", якщо не дійшли згоди у парламенті щодо утворення уряду країни (ст. 99 (5) Конституції Болгарії 1991 p.); скликає парламент на чергові й надзвичайні сесії; розпускає його на канікули або зовсім, якщо минув термін його повноважень; призначає нові вибори; повідомляє про достроковий розпуск нижньої палати парламенту (крім пре­зидентських республік); повідомляє про проведення рефе­рендуму і т. ін. (ст. 62 Конституції Іспанії; ст. 87 Конституції Італії; ст. 79—84 Конституції КНР; п. 3.5 ст. 144 Конститу­ції Польщі).

Глави держав наділені широкою регламентарною владою. Видані ними нормативні акти повинні мати підзаконний ха­рактер і загальнообов'язкову силу на всій території країни. Це, наприклад, виконавчі накази, директиви та інструкції президента США, постанови й розпорядження президента Німеччини, декрети й постанови президента Італії, декрети та укази короля Іспанії, укази президентів Болгарії, Чехії тощо. Нормативні акти глав держав можуть регулювати практично усі сфери управлінської діяльності.

На окрему увагу заслуговують нормативні акти прези­дентів Франції та КНДР. Ордонанси й декрети президента Франції, а також накази Президента КНДР не можна розгля­дати як підзаконні, оскільки вони регулюють ті сфери сус­пільних відносин, які вилучені з компетенції парламенту. Ре­гулюючи певні сфери суспільних відносин, вони практично мають таку саму силу, що й закон.

У конституційно-правовій практиці зарубіжних держав, згідно з нормами державного права, склалися різні методи й форми участі глави держави у законодавчому процесі. Порів­нюючи політичну практику різних держав з урахуванням особливостей кожної країни, не можна не дійти висновку, що глава держави в змозі чинити й чинить значний вплив на розробку і прийняття політичних рішень, втілених у формі закону.

 

152

 

Глава 11

 

Глава держави

 

153

 

 

 

Повноваження глави, держави у законодавчій галузі сто­суються як законодавчої ініціативи и утвердження законо­проектів, так і промульгування (опублікування в офіційному виданні) законів.

Право законодавчої ініціативи глави держави за-будь-якої форми правління є невід'ємною частиною урядової іні­ціативи, але виявляється вона в різних країнах по-різному. Якщо в парламентарних державах дві третини законів, що приймаються, — це законопроекти виконавчої влади, то у США президент, навіть формально, не володіє правом зако­нодавчої ініціативи. Проте це не означає, що він усунутий від участі в процесі підготовки законопроектів. Конституцій­ний наказ ст. II розд; 3 про те, що президент періодично по­дає Конгресу інформацію про Стан справ у Союзі і вносить відповідні рекомендації, стало формальною основою для пе^-ретворення президента на лідера законодавчої політики США.

Йдеться про численні послання президента Конгресу з різних питань внутрішнього життя й міжнародних відносин. З юридичної точки зору ці послання не мають ніякої обов'яз­кової сили для конгресменів, але на практиці їх регулюючий вплив досить великий і, безумовно, залежить від особистих якостей глави держави, його відносин з партійною більшістю у Конгресі, наполегливості й професіоналізму президент­ських помічників по зв'язках з Конгресом тощо.

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави дер­жави на законодавчий процес слід визнати інститут "вето". Вето (лат. veto — забороняю) — це прерогатива глави дер­жави відмовити у підписанні законопроекту. Згідно із зару­біжними конституціями законопроект набуває нової якості — силу закону — тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією кон­кретної країни визначається термін, протягом якого він по­винен або схвалити законопроект, або відмовити в його під­писанні. Як ведеться, такий термін обмежений 10—15 дня­ми (ст. І розд. 7 Конституції СІЛА; ст. 10 Конституції Фран­ції; ст. 88 розд. З Конституції Болгарії),

 

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі ви­ди вето: 1) абсолютне; 2) відкладальне; 3; вибіркове; 4) "ки­шенькове".

Абсолютне вето (резолютивне) — це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково зветься абсо­лютним, оскільки заборону монарха парламентаріям подола­ти неможливо,

Винятком із загального правила, що абсолютне вето —-це вето глав монархічних держав, є Королівство Норвегія, де король має право лише відкладального вето.

Відкладальне, або суспензивне (лат. suspensus — відст­рочений, припинений), вето є прерогативою глав держав з республіканською формою правління* тобто президентів. Йо­го специфіка, полягає у тому, що заборона глави держави мо­же бути подолана парламентом або: може мати тимчасовий характер.

Вибіркове вето являє собою, порівняно з відкладальним, досить гнучку й тому більш цілеспрямовану зброю в руках глави держави. Його закріплення і використання конститу­ційним правом Аргентини, Мексики, Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибірко­вого вето наділені й широко користуються губернатори біль­шості штатів США. Це право забезпечує губернаторам вплив на розподіл бюджетних коштів у штатах.

. "Кишенькове" вето є специфікою конституційного права СЩА. Воно використовується тоді, коли десятиденний тер­мін для розглядання законопроекту президентом припи­няється завершенням сесії Конгресу або перенесенням його засідань. Дана ситуація використовується президентом, як­що конкретний законопроект його не влаштовує, він не хоче його підписувати, а водночас він не хотів би скористатися відкладальним вето, тому що стосовно такого законопроекту відкладальне вето може підірвати його авторитет. Тоді пре­зидент відкладає законопроект ("кладе до кишені"), він його не підписує під приводом, що десятиденний термін поруше­но, Конгрес розпущено, й повертати законопроект немає ку­ди. У подібному випадку законопроект не набуває юридичної сили ("кишенькове вето") й не одержує встановленої кон­ституцією заборони (відкладальне вето). Конгрес не має спроможності подолати "кишенькове вето", тому що жодної

 

154

 

Глава 11

 

Глава держави

 

155

 

 

 

процедури на цей випадок не передбачено. У такий спосіб пре­зидентська "бездіяльність" набуває сили абсолютного вето.

Після повернення з канікул Конгрес знову може прийня­ти до розгляду даний законопроект, але, починаючи з першої стадії законодавчого процесу, як новий законопроект. Нерід­ко така ситуація завершується тим, що після закінчення до­сить тривалого терміну відпадає потреба щодо подібного за­конопроекту.

Інститут вето у будь-якій формі не можна визнати демо­кратичним, оскільки він становить діяльність виборного, представницького органу в залежність від одноособового глави держави, за яким завжди стоять певні політичні сили. Право вето скасовано в Іспанії, Швеції, Японії.

Зовнішньополітичні повноваження глави держави дуже широкі й різноманітні. Він здійснює верховне представницт­во країни у міжнародних відносинах. Насамперед, він не по­требує особливого повноваження, воно випливає з його ста­тусу. Як глава держави він має право на особливо урочистий прийом, а дипломатична практика не розрізнює монарха і президента.

Главі держави надане право ведення міжнародних пере­говорів, укладення міжнародних договорів і угод, а також їх денонсація (як коли за згодою парламенту). Він призначає і приймає послів, посланців та інших дипломатичних пред­ставників. Йому (за санкцією парламенту) надане право ого­лошення війни та укладення миру (ст. II розд. 2 Конституції США; ст. 87 Конституції Італії; ст. 14 Конституції Франції; ст. 7 Конституції Японії; ст. 98 Конституції Болгарії; ст. 59 Конституції ФРН).

Повноваження глави держави в судовій сфері містить право помилування, пом'якшення або заміни покарання, право амністії, призначення судів.

Главі держави надане право нагороджувати орденами, медалями та іншими відзнаками, право присвоювати почесні звання та титули. Йому належить найперше місце у різнома­нітних церемоніях і святах, включаючи національні свята, військові паради, відкриття університетів, спортивних зма­гань тощо.

Глава держави проголошується конституціями зарубіж­них держав головою або головнокомандувачем Збройних

 

Сил країни (оперативне керівництво різними родами військ здійснюють міністри оборони).

За умов стихійного лиха (землетруси, урагани, катастро­фи, епідемії, аварії на АЕС) або під час соціальних вибухів (масові заколоти, міжнаціональні конфлікти) главі держави надане право на введення у країні або на частині її території надзвичайного стану (ст. 16 Конституції Франції; статті 87, 88 Конституції РФ). Наслідком введення надзвичайного ста­ну є розширення дискреційних повноважень глави держави, впровадження авторитарних методів керівництва, заборона мітингів, вуличних процесій, введення цезури, комендант­ської години, обмеження або заборона діяльності політичних партій.

Таким чином, глава держави наділяється згідно з норма­ми державного права зарубіжних країн досить широкими повноваженнями, особливо у президентських і напівпрези-дентських республіках і дуалістичних монархіях. У парла­ментарних державах їх повноваження менш широкі й обме­жуються активною урядовою діяльністю.

 

Уряд

 

157