Розділ 26 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

26.1. Поняття і структура правової системи

Право потребує системного і цілісного вивчення. Системний ана­ліз правових явищ дозволяє комплексно підходити до розкриття їх взаємозв'язків. На цій основі було запроваджено категорію "право­ва система". Правова система — складне і багатопланове явище, що складається з цілого комплексу компонентів, яке справляє норматив­но-організаційний вплив на суспільство.

Елементами правової системи є право як система регулювання сус­пільних відносин, форми (джерела) права, правові принципи, юридич­на практика і юридична діяльність, механізм правового регулювання, законність і правопорядок, правова свідомість і правова культура, су­б'єкти права, правові традиції, юридична доктрина тощо.

Поняття правової системи відображає сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії в масштабах суспільства і держави. Воно є дуже складним, усі елементи правової системи поєднані необхідними зв'яз­ками та відносинами. Всі юридичні явища того чи іншого суспільства об'єднуються в певну систему.

На формування правових систем у різних народів вплинули різні фактори, починаючи з етнічних, расових, географічних, релігійних і закінчуючи юридичною технікою і стилем. Звідси походить бага­то класифікацій. Найпопулярнішою є класифікація правових сімей, проведена відомим французьким ученим Р. Давидом. Вона заснова­на на сполученні двох критеріїв: ідеології, що включає, з одного бо­ку, релігію, філософію, економічні й соціальні структури, і з друго­го — юридичної техніки, що включає як основну складову джерела права.

В основу іншої класифікації правових систем покладений крите­рій "правового стилю", який складається з п'яти факторів: походжен­ня й еволюції правової системи; своєрідності юридичного мислення; специфічних правових інститутів; природи джерел права і способів їхнього тлумачення; ідеологічних факторів.

220

 

Обидві класифікації мають багато спільного і на основі їх уза­гальнення можна дійти висновку, що в основу класифікації правових систем мають бути покладені такі чинники:

Спільність генезису (виникнення і наступного розвитку). Інакше

кажучи, всі правові системи пов'язані між собою історично, ма­

ють спільні державно-правові корені (виростають з однієї старо­

давньої держави, засновані на однакових правових началах,

принципах, нормах).

Спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права.

Йдеться про зовнішню форму права, про те, де і як фіксуються

його норми (у законах, договорах, судових рішеннях, звичаях),

про їх співвідношення.

Структурна єдність, подібність. Правові системи країн, що вхо­

дять в одну правову систему, мають подібність структурної побу­

дови нормативно-правового матеріалу.

Спільність правових принципів — ідей, що лежать в основі пра­

вового регулювання.

Єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також тех­

ніки викладу і систематизації норм права.

З урахуванням викладеного в науці виділяють наступні правові системи (або сім'ї): 1) англосаксонську (Англія, США, Канада, Авст­ралія, Нова Зеландія та ін.); 2) романо-германську (країни континен­тальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а також Туреччина); 3) релігійно-правову (країни, що сповідують як держав­ну релігію іслам, індуїзм, іудаїзм); 4) соціалістичну (Китай, В'єтнам, КНДР, Куба); 5) систему звичаєвого права (екваторіальна Африка і Мадагаскар).

26.2. Романо-германська правова система

Романо-германське право сформувалось в XII-XIII ст. у резуль­таті рецепції (запозичення) римського права країнами континенталь­ної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розви­ток торгівлі, ремесел, зростання міст. Спочатку соціальною основою і сферою його застосування в середньовічній Європі було переважно міське населення, однак поступово ця правова система стала загаль­нонаціональною, континентально-європейською.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні переду­мови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мис­тецтва, культури підготував ґрунт для сприйняття римських юридич-

221

 

них концепцій, поглядів, понять, конструкцій. Неабияку роль у цьо­му процесі відіграли університети, де відбувалося вивчення ори­гінальних римських текстів.

Важливою передумовою рецепції римського права було також благословення християнської церкви. Протягом багатьох століть церква негативно ставилася до римського права, і знадобився авто­ритет середньовічного філософа Фоми Аквінського, щоб перебороти таке упередження.

З XIII ст. романо-германське право активно розвивається, стає надбанням усієї Європи, крім острівної Англії. У XVI-XVIII ст. про­цес правового розвитку Європи здобуває нові форми. Загальні прин­ципи римського права поступово інтегровані в національні норма­тивні системи. Цей процес завершився розробкою національного за­конодавства, національних кодексів.

Особливості норм романо-германського права наступні. Романо-германська норма права — загальне правило поведінки. Головною особливістю цієї норми, порівняно з англосаксонською прецедент­ною, виступає узагальнений, абстрактний характер, що викликає не­обхідність її тлумачення і конкретизації. Романо-германські норми мають системно-ієрархічний характер.

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн цієї системи і воло­діють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської систе­ми є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність. Закон має пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.

Важливе місце серед джерел романо-германского права займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відміну від англосаксонського, прагне не до зовнішнього об'єднання норма­тивного матеріалу (інкорпорації), а до об'єднання змістового, внут­рішнього.

Крім законів, у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, укази, постанови та інші документи виконавчої влади.

Джерелом романо-германського права є також звичай. Як само­стійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну роль у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону.

222

 

Структура романо-германського права відрізняється своєрідні­стю. У країнах романо-германської правової системи існує розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення пуб­лічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань), приватного права — особливий, приват­ний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Іншою структурною особливістю романо-германського права є по­слідовний галузевий розподіл норм, їх прив'язка до конкретних галу­зей права і правових інститутів.

26.3. Англосаксонська правова система

Система англосаксонського (англо-американського) права була створена в Англії після нормандського завоювання. Ця система вклю­чає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн. Загальне право значною мірою вплинуло на становлення і розвиток правових систем країн, що політично були пов'язані з Англією.

Англійське право розвивалося автономним шляхом, зв'язки з кон­тинентальною Європою були досить незначними. Рецепція римсько­го права в Європі не торкнулася англійського права.

Загальне для всієї Англії право виникає після захоплення її нор­мандським герцогом Вільгельмом I Завойовником (1066). У цей пері­од формується централізована судова система, з'являються (у період правління Генріха II) королівські роз'їзні судді, що вирішують спра­ви з виїздом на місця від імені Корони. Спочатку група справ, що відносилась до ведення цих суддів, була обмежена, але поступово во­на розширювалася.

Вироблені суддями рішення бралися за основу іншими судовими інстанціями при розгляді аналогічних справ. Так стала складатися єдина система прецедентів, спільна для всієї Англії, що одержала на­зву "загальне право".

У рішенні судових спорів брали участь присяжні — вільні грома­дяни з числа місцевих жителів, що найчастіше не знали прецедентів і актів королів, але добре знали свої звичаї і традиції. Звичаєві норми істотно вплинули на зміст судових рішень.

У XII-XIV ст. система загального права досягла розквіту, але зі зростанням кількості прецедентів у ній стала виявлятися тенденція до консерватизму і формалізації, що в XV ст. підготувало ґрунт для якіс­но нового етапу її розвитку, пов'язаного з появою "права справедли­вості" і його протистоянням "загальному" праву. Поступово став

223

 

складатися особливий порядок апеляції до монарха розглянути спра­ву "по совісті", "по справедливості", а не по прецеденту. Така апеляція здійснювалася через лорда-канцлера, що вирішував питання про пере­дачу скарги королю. Незабаром сама функція розгляду справи власне кажучи переходить до лорда-канцлера, і він стає самостійним суддею.

В Англії таким чином склалися дві самостійні системи права: за­гального прецедентного і "права справедливості". Останнє поступо­во зазнало істотних змін і стало правом прецедентним. Після 1875 р. норми загального права і права справедливості стали застосовувати­ся тими самими суддями і прецеденти права справедливості склали органічну частину єдиного прецедентного права.

Сучасний період розвитку англосаксонського права— період кардинальної правової реформи, суть якої полягає в активізації зако­нодавчої діяльності, уніфікації позовного виробництва, злитті судів загального права і права справедливості. В цей час істотно підвищи­лася роль законодавчого регулювання, зросло значення закону серед інших джерел права.

В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі і прецедентні. Законодавчі являють собою правила поведінки загаль­ного характеру. Прецедентні — певна частина судового рішення по конкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргу­ментацію, мотивування рішення. Суд "приміряє" конкретний випа­док не до вже готової норми, а до випадку, який мав місце раніше, і встановлює їх подібність, після чого приймає рішення.

Найважливішим джерелом англосаксонського права є судовий прецедент. Саме він тривалий час був головною формою вираження і закріплення англійського права. Прецеденти створюються в Англії тільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим ко­мітетом Таємної ради, Апеляційним судом і Високим судом. Англій­ське правило прецеденту гласить: вирішувати так, як було вирішено раніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова ін­станція зобов'язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоя­щим судом, а також створеним нею самою.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з'явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливо­го значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Од­нак це не означає, що прецедент похідний від закону. Своєрідність англосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.

224

 

Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Присяжні засідателі, порівняно з професійними суддями, не мали тих знань про норми раніше прийнятих судових рішень, що були необхідні для точ­ної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром виступали ті традиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах. З урахуванням цих норм і вироблялася загальна думка, позиція присяжних по конкретній справі.

Чимало питань парламентської процедури, взаємин вищих дер­жавних посадових осіб, ритуально-етичні норми поводження монар­ха, членів його родини також регулюються за допомогою звичаю.

Особливе місце серед джерел англосаксонського права займає юридична доктрина (наука). Якщо в романо-германській правовій системі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юри­дичних норм (хоча і відіграє в ній значну роль), то в англосаксонсь­кому праві деякі літературні джерела мають широке визнання і вико­ристовуються при вирішенні конкретних справ. До таких джерел від­носяться стародавні посібники із загального права, написані найавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.

Структура англосаксонського права відрізняється від романо-германського. В англійському праві немає класичного розподілу на публічне і приватне. Замість цього історично склався його поділ на загальне право і право справедливості. Таке розходження в структур­ному розподілі романо-германської і англосаксонської правових си­стем має закономірний характер, обумовлений тим, що одна виникає раціональним шляхом, інша — еволюційним, шляхом історичного генезису, поступового юридичного оформлення відносин, що скла­лися. Звідси розходження в структурі романо-германського й англо­саксонського права полягають у різних підставах їхньої побудови, а отже, у різній логіці їхнього розвитку.

В англосаксонському праві відсутній чіткий поділ норм за галузя­ми права, англосаксонське право не кодифіковане.

Правова система США суттєво відрізняється від англійської, що обумовлено різноманітними політичними, економічними, національ­но-культурними та іншими чинниками.

26.4. Система релігійного та звичаєвого права

Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняються тим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.

225

 

Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вони ґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у захід­них країнах.

Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:

визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніж

на Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;

відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відно­

сини повинні регламентуватися іншими нормами — нормами зви­

чаю, моралі та ін.

Першій характеристиці відповідають країни мусульманського, індуського й іудейського права, що входять в систему релігійного права, а другій — країни Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару, що відносяться до системи звичаєвого права.

Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійній формі і заснованих на мусульманській релігії — ісламі. Іслам вихо­дить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його лю­дині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соці­ального життя.

Право Аллаха дане людині раз і назавжди, але божественні від­криття мають потребу в роз'ясненнях і тлумаченнях. Іслам — наймо­лодша з трьох світових релігій. Ця релігія встановлює, у що мусуль­мани повинні вірити; що вони повинні робити і чого не повинні. Ша­ріат у перекладі означає "шлях слідування" і становить те, що називається мусульманським правом. Шаріат заснований на ідеї обо­в'язків, покладених на людину, а не на правах, що вона може мати.

Мусульманське право має чотири основні джерела: Коран — свя­щенна книга ісламу; Сунна, або традиції, пов'язані з посланцем Бога; Іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; Кійас, або суд­ження за аналогією.

До рис мусульманського права належать: архаїчність інститутів, казуїстичність і відсутність систематизації. Це — релігійне право, право общини віруючих. Звичаї не входять у мусульманське право і не є його джерелом. Поряд із релігією джерелом права виступає юри­дична доктрина.

Норми мусульманського права відрізняються від норм розгляну­тих правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури, термінів, конструкцій, поняттями. Ісламські правознавці під нормою права розуміють правило, адресоване мусульманській общині Алла­хом. Це правило засноване не на логічних висновках, а на релігійних

226

 

догмах, вірі. Тому його не можна змінити, скасувати, воно безпереч­не й абсолютне, повинне безумовно виконуватися. По змісту норми мусульманського права є зобов'язуючими.

Структура мусульманського права має також цікаві особливості. Воно не поділяється на публічне і приватне право чи на загальне пра­во і право справедливості. Тут існують інші принципи інтеграції, зв'язку норм, їхнього структурного об'єднання.

Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах ек­ваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламен­тації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сфор­мованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні на­родності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість колективу, повагу пам'яті предків, зв'язок з навколиш­ньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти ви­рішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхом примирення тих, хто сперечається.

Міфічний характер звичаїв, їх розрізненість не дозволяють ефек­тивно використовувати їх для створення національних правових си­стем на зразок європейських. Нині лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх у галузеві кодекси, інші нормативні акти. Сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період.

26.5. Проблеми формування світового правопорядку

Світовий правопорядок — це система суспільних планетарних від­носин, що формуються на основі правових начал і функціонують від­повідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Світовий правопорядок слід розглядати як певну реальність, резуль­тат реалізації різноманітних відносин, взаємодії людей і держав на нашій планеті.

Найважливішим фактором, що обумовлює необхідність створен­ня світового правопорядку і його подальшого зміцнення, виступає вирішення проблем, що можуть бути розв'язані тільки за умови взає­мної згоди і співробітництва різних народів і держав (проблеми еко­логічної безпеки, пошуку і використання енергетичних ресурсів, за­побігання ядерної війни та ін.).

227

 

Необхідність установлення загальносвітових правових правил ви­кликана розширенням міжнародних зв'язків, глобальним характе­ром науково-технічної революції, зростанням ролі і значення нових інформаційних технологій.

Світовий правопорядок — це результат узгодження інтересів дер­жав і народів. Основою становлення і розвитку світового правопо­рядку виступає саме право, його загальнолюдські сутнісні якості.

Кожна держава є самостійним суверенним утворенням і будує свої взаємовідносини з іншими учасниками на принципах невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності держав, рівноправності і самовизначення народів. Тому основним джерелом міжнародного права є міжнародні договори, у яких досягається баланс інтересів різ­них держав.

Світовий правопорядок — це умова і гарантія успішного міжна­родного співробітництва у різних сферах. Особливо важливим є міжнародне співробітництво у сфері глобальних проблем людства. Глобальними вважаються проблеми, що охоплюють населення всієї земної кулі і не можуть бути вирішені окремою державою. Ці про­блеми зачіпають інтереси всього людства, мають загальноплане-тарний характер. Нерозв'язаність їх створює загрозу для майбут­нього людства, перешкоджає прогресу суспільства. Вони можуть бути вирішені тільки завдяки зусиллям усієї світової спільноти.

До глобальних проблем людства належить: запобігання світовій ядерній катастрофі; забезпечення взаємовигідного міжнародного співробітництва в економічній, політичній, екологічній, культурній і іншій галузях; подолання розриву в рівні економічного росту між різ­ними державами; ліквідація енергетичної, сировинної, продовольчої, демографічної кризи, дотримання вимог екології, створення умов ви­живання, нормального існування; використання досягнень науково-технічного прогресу на благо людства; міжнародне співробітництво в боротьбі з міжнародною злочинністю та тероризмом.

Запитання і завдання для самоконтролю

Які складові елементи визначають структуру правової системи?

Назвіть основні особливості романо-германської правової сис­

теми.

Чим англосаксонська правова система відрізняється від романо-

германської?

У чому специфіка релігійно-традиційних і звичаєвих правових си­

стем?

228