Розділ 8 ФОРМА ДЕРЖАВИ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 

8.1. Поняття форми держави

Поняття форми держави є однією з найважливіших характерис­тик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити прина­лежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефектив­ність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залиша­лися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факто­рів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держа­ви і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї про­блеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристо­кратія. Крім того, ним розглядалася "законна монархія" — царська влада і "незаконна" — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відпо­відно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і зміню­вати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може ви­роджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших вої­нів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як

58

 

лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демокра­тію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилеж­ність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроз­дільно панує сваволя, насильство, безправ'я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристо­тель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що волода­рюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним "правильними". Кож­на з цих "правильних" форм могла легко спотворюватися і перетво­рюватися на відповідні "неправильні" форми — тиранію, олігархію чи охлократію. "Неправильні" форми використовувалися правителя­ми лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослі­дженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію, демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави при­діляється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.

В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її ос­новних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-тре­тє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Та­ким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.

8.2. Форма державного правління

Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони форму­ються і як взаємодіють один з одним. Під формою правління розумі­ють організацію верховної державної влади, особливо вищих і цент­ральних її органів, структуру, компетенцію, порядок утворення, три­валість їхніх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні та функціонуванні.

59

 

Форми правління розрізняються залежно від того, здійснюєть­ся верховна влада однією особою чи колегіально від імені народу. У зв'язку з цим і виділяють монархічні та республіканські форми правління.

У монархії (термін "монархія" грецького походження, означає "єдиновладдя") вищі повноваження державної влади здійснюються одноособовим правителем, який отримує владу у спадщину і, як пра­вило, довічно.

Які ж юридичні ознаки монархічної форми правління? Державу очолює монарх, який отримує владу за принципом крові, успадкову­ючи її. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої полі­тичні дії. У його руках зосереджена вся повнота верховної державної влади. На міжнародній арені монарх одноосібно представляє свою державу.

У теорії розрізняються монархії необмежені, або абсолютні, й об­межені (конституційні), що, у свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські.

Абсолютна монархія являє собою різновид монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосеред­женням усієї повноти державної влади (законодавчої, виконавчої, су­дової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха.

Донині збереглося вісім абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. В абсолют­них монархіях монарх здійснює усю повноту законодавчої та вико­навчої влади.

Особливий різновид абсолютної монархії — абсолютна теокра­тична монархія — форма організації державної влади, при якій ос­тання належить церковній ієрархії. Сьогодні найяскравішим прикла­дом такої монархії є держава-місто Ватикан. Законодавча, виконав­ча і судова влада у Ватикані належать папі, який обирається довічно колегією кардиналів.

Конституційна (обмежена) монархія — різновид монархічної форми правління, при якій влада монарха обмежена конституцією, існує виборний законодавчий орган — парламент і незалежні суди. Конституційна (обмежена) монархія вперше виникла у Великобри­танії наприкінці ХVІІ ст. у результаті буржуазної революції. Консти­туційна монархія буває дуалістична і парламентська.

Дуалістична монархія є історично перехідною формою від абсо­лютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії вла-

60

 

да монарха обмежена конституцією, але монарх фактично зберігає значні владні повноваження у сфері виконавчої влади, що ставить його в центр усієї політичної системи цієї держави. Так, в дуалістич­ній монархії уряд несе відповідальність безпосередньо перед монар­хом. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати форму правління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 р. до лютневої революції 1917 р., а також у кайзерівській Німеччині (1871-1918). Дуалістична монархія існує в Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі, Малайзії.

Парламентська монархія представляє собою форму монархічного правління, при якій монарх — це номінальний глава держави, у яко­го немає реальних владних повноважень. Фактичні повноваження державної влади здійснюють парламент і утворюваний ним уряд. Конституція формально відносить до компетенції монарха широке коло питань, але він не має права вирішувати їх самостійно. У парла­ментських монархіях правове положення монарха істотно обмежене, тобто, як у відомому крилатому вислові: "Король царює, але не уп­равляє".

Така форма правління існує в Японії, Великобританії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та ін.

Республіка (від лат. respublica — суспільна справа) — це форма правління, що характеризується виборністю глави держави, іменова­ного, як правило, президентом, поряд з яким функції державного уп­равління виконують й інші органи влади. Їй притаманні такі ознаки, як колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, вибор­ність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання по­вноважень.

Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи дер­жавної влади — різного роду збори, ради, комітети тощо — мають складну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм власти­вими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийняті вищими представницькими органами законодавчої влади, прийма­ються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голо­сування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала квалі­фікована чи проста більшість.

Республіканське правління засноване на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламенту доручається приймати закони. Уряду та іншим виконавчо-розпоряд-

61

 

чим органам — виконувати закони, організовувати їх виконання. Судовим органам — здійснювати правосуддя.

Великі відмінності від монархії має республіка й у сфері форму­вання органів влади: вищі представницькі органи формуються де­мократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різні виборчі системи. Але непорушним залишається той факт, що в рес­публіці народ так чи інакше, але обов'язково бере участь у форму­ванні органів державної влади.

Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.

У республіці органи влади обираються на певний строк. Виняток роблять тільки для судових органів у деяких країнах, де судді, щоб забезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаються довічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеження щодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.

Сучасна практика державного республіканського будівництва знає два основних види республіки — президентську і парламентсь­ку, а також змішану (напівпрезидентську) республіку.

У президентській республіці, зразком якої є США, існує чітке роз­межування повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади. Тут найбільш послідовно проведений в життя принцип поділу влади, а відносини між гілками влади будуються на основі механізму стримувань і противаг.

І законодавча, і виконавча влада у президентській республіці фор­муються безпосередньо народом. Главою виконавчої влади є прези­дент, який поєднує виконавчі повноваження з функціями глави дер­жави, не несе політичної відповідальності перед парламентом. В уря­ді міністри кожний окремо підпорядковані президенту.

Парламент займається винятково законотворчістю, не втручаєть­ся у формування уряду і здійснення виконавчої влади. Парламент не­се відповідальність тільки перед виборцями, тому тут неможливий достроковий розпуск парламенту. Президент не має права законо­давчої ініціативи і не втручається в законодавчий процес.

Президент позбавлений права розпуску парламенту, і навпаки, парламент може порушити проти президента процес його відсторо­нення від влади (імпічмент). Це відбувається тоді, коли президент до­пускає зловживання владою, скоює злочин, грубо порушує Консти­туцію.

62

 

Уряд формується президентом і відповідальний перед ним. Голов­на ознака цієї форми правління — відсутність відповідальності вико­навчої влади перед парламентом за проведену політику.

Судді призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту не з політичної приналежності кандидатів, а з їх компе­тентності й моральних якостей. У США судді призначаються довіч­но. Верховний Суд дає тлумачення Конституції, обов'язкове для всіх.

Президентська республіка досить поширена в багатьох країнах, насамперед в Латинській Америці, де вона іноді має характер "супер-президентської", в якій президент концентрує в своїх руках надмірні повноваження.

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту в системі органів державної вла­ди, перед яким уряд несе політичну відповідальність. У парламентсь­ких республіках парламент не тільки здійснює законодавчу діяль­ність, але й формує уряд, який відповідальний перед парламентом, тобто парламент має право висловити уряду недовіру чи відмовити в довірі.

Головна ознака парламентської республіки — політична відпові­дальність уряду перед парламентом. Відповідальність ця носить со­лідарний характер: недовіра одному члену уряду, особливо його гла­ві, тягне відставку всього уряду в цілому. Тут уряд формується тільки парламентським шляхом з лідерів партії, що одержали більшість у парламенті, і залишається при владі доти, доки він має у своєму роз­порядженні підтримку парламентської більшості. Особливістю цього виду республіки є наявність посади прем'єр-міністра, якого обирає (призначає) парламент.

В парламентській республіці президент, якого обирає парламент, є лише номінальним главою держави, в основному виконує представ­ницькі функції.

До парламентських республік можна віднести Австрію, Італію, Індію, Молдову, Німеччину, Фінляндію, Туреччину, Угорщину, Че­хію, Словаччину, Естонію і деякі інші країни.

Змішана республіка як форма правління сполучає в собі ознаки і президентської, і парламентської республіки. Але таке співвідношен­ня буває різним, залежно від цього виділяють парламентсько-прези­дентську і президентсько-парламентську республіки.

Від президентської республіки запозичується посада президента, який обирається народом, володіє певними виконавчими повнова-

63

 

женнями. Від парламентської республіки береться парламентська відповідальність виконавчої влади. Для змішаної республіки ха­рактерним є те, що президент і парламентська більшість можуть кон­курувати між собою при формуванні уряду. Президент бере безпосе­редню участь у призначенні глави уряду, має ряд повноважень, що дають йому можливість активно втручатися в політичний процес. До цих країн належать Ірландія, Ісландія, Португалія, Фінляндія, біль­шість посттоталітарних країн Європи.

8.3. Форма державного устрою

Форма держави як сукупність найбільш значущих її характерис­тик тісно пов'язана не тільки з публічною владою, а й ще з однією іс­тотною властивістю держави — територіальною організацією насе­лення.

Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держа­ви, її розподіл на складові — адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з централь­ною владою.

Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального (на­ціонально-державного й адміністративно-територіального) устрою держави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій.

Крім того, розрізняють також міждержавні об'єднання (союзи держав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, але держави, що поєднуються, зберігають свій суверенітет у повному об­сязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоці­йовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство.

Унітарна форма державного устрою має місце в багатьох країнах (Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (від лат. unitas — єдність) держава відрізняється політичною єдністю, не­подільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та об­ласті не мають власного законодавства, свого особливого судоуст­рою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної дер­жави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на терито­рію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В уні­тарній державі єдине громадянство.

64

 

Для унітарної держави характерна єдина система законодавства. Найвищою за юридичною силою є Конституція — Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобов'язані застосовува­ти й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами вла­ди. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію. В унітарній державі діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи.

Таким чином, форма державного устрою в унітарній державі ха­рактеризується централізацією.

Розрізняють централізовані й децентралізовані унітарні держави. В централізованих унітарних державах не існує автономних утворень. В деяких унітарних державах використовується надання особливого правового статусу одній чи кільком адміністративно-територіальним одиницям, що утворює децентралізовану унітарну державу. Така уні­тарна держава характеризується наявністю адміністративної автоно­мії для деяких структурних територіальних підрозділів. Зазначена форма державного устрою знаходить застосування там, де потрібне врахування специфічних інтересів територіальних одиниць (націо­нальних, етнічних, географічних, історичних та ін.). Права самовря­дування в автономних утворень ширші, ніж у звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць. Однак самостійність автономій до­пускається тільки в межах, установлених законом. Найяскравішим прикладом є Автономна Республіка Крим у складі унітарної держа­ви Україна.

Федеративна форма державного устрою є значно складнішою, ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні особливос­ті. І все-таки можна при цьому виділити риси, що характеризують усі федеративні держави. Федерація — це форма державного устрою, яка характеризується наявністю у складі держави утворень, що мають певні ознаки державного суверенітету. На відміну від унітарної дер­жави, федеративна держава заснована за принципом децентралізації. Але державні утворення, що входять до складу федеративної держа­ви, не мають повного суверенітету, не відрізняються самостійністю і незалежністю з усіх питань внутрішнього і зовнішнього політичного життя. Ступінь їх суверенності може бути різним. Існує коло питань, що не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але в уся­кому разі суб'єкти федерації поряд з господарською і соціально-

65

 

культурною самостійністю здобувають і певну політичну самостій­ність, і це відрізняє їх від адміністративно-територіальних утворень унітарної держави.

У федерації існує два рівні державного апарату: федеральний (со­юзний) і республіканський (рівень штату, республіки, землі та ін.). На вищому рівні федеративний характер держави виявляється у ство­ренні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого (верх­ня) відбиває інтереси суб'єктів федерації. Інша палата парламенту виражає інтереси всього населення федеративної держави, усіх її регі­онів.

Однією з формальних ознак федерації є подвійне громадянство. Кожен громадянин вважається громадянином федерації і громадяни­ном відповідного державного утворення, і це закріплюється консти­туціями держав.

У федеративній державі функціонує система законодавства, побу­дована за принципом централізації, єдності. Але суб'єкти федерації можуть створювати і свою систему законодавства. Як правило, їм на­дається право прийняття власної конституції, законів. Однак завжди при цьому встановлюється принцип субординації, ієрархії законів, відповідно до якого конституції суб'єктів федерації повинні відпові­дати союзній конституції і їй не суперечити, а республіканські зако­ни не повинні суперечити федеральним законам. Суб'єкти федерації можуть мати власну судову систему.

Одним із найскладніших питань федерації є питання про право націй на самовизначення і вихід зі складу федерації. Зрозуміло, вступ до федерації має бути добровільним. Але чи може на основі цього принципу здійснюватися вихід з її складу? Аналіз конституцій існую­чих федерацій показує, що вихід зі складу федерації, як правило, не закріплюється в конституції. Винятком був колишній СРСР, у кон­ституції якого республікам таке право було надано, однак воно було суто декларативним. Право виходу за суб'єктами федерацій не ви­знається в жодній з буржуазних конституцій, так само, як і право брати участь в міжнародних відносинах.

Федерації поділяються на два види: національно-державні і адмі­ністративно-територіальні. В основі національно-державної федера­ції лежать національні фактори, і тому вони мають місце в багатона­ціональній державі. В основу адміністративно-територіальної феде­рації, як правило, покладені економічні, географічні, транспортні й інші територіальні фактори. Велику роль відіграють історичні тра­диції, мовні, культурні та інші.

66

 

8.4. Міждержавні об'єднання

Від форми територіального устрою держави варто відрізняти між­державні об'єднання (утворення). В першому випадку йдеться про адміністративно-територіальну будову лише однієї держави, а в дру­гому — про форми об'єднання кількох різних держав. Необхідність такого розмежування пояснюється тим, що, наприклад, неможливо зіставляти Україну як державу з унітарною формою державного уст­рою та Європейське Економічне Співтовариство — міждержавне об'єднання, що складається з багатьох різних за своїм територіаль­ним устроєм держав.

Міждержавне об'єднання, на відміну від форми державного уст­рою, становить такий союз держав, у рамках якого існують загальні державні чи наддержавні органи, а держави, що об'єднуються добро­вільно, зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Особиста унія — це найпростіша форма міждержавного об'єднан­ня, що виникає як наслідок монархічної форми правління. Вона ви­никає тоді, коли монарх здобуває права на корону іншої держави. Особиста унія не означає юридичний союз двох держав і не приво­дить до створення загальних державних органів. Прикладами особи­стої унії є унія між Саксонією і Польщею (1697-1763), унії між Вели­кобританією і Ганновером (1714-1837), Нідерландами і Люксембур­гом (1815-1890), що виникли в результаті спадкування монархом однієї держави корони іншої держави.

На противагу особистій реальна унія означає правовий союз дер­жав на основі створення загального інституту глави держави — мо­нарха й інших загальних органів державної влади. В рамках реальної унії може зберігатися суверенітет союзних держав. Прикладами мо­жуть бути унія Швеції і Норвегії (1814-1905), Австро-Угорська унія (1867-1918).

Співдружність являє собою об'єднання держав, що характеризу­ються наявністю спільних ознак, певним ступенем однорідності. Об'єднуючі їх ознаки можуть стосуватися економіки, права, мови, спільної історії, культури, релігії. Це не держава, а своєрідне об'єд­нання незалежних держав. В основі співдружності можуть лежати міждержавний договір, статут, декларація, інші юридичні акти. Як правило, члени співдружності — це цілком незалежні, суверенні держави, суб'єкти міжнародних відносин. У співдружності можуть створюватися і наддержавні органи для координації дій держав.

67

 

Під співдружністю звичайно розуміється Співдружність націй (ра­ніше — Британська співдружність націй). Це міжнародно-правовий союз, до складу якого входять Великобританія і суверенні держави — її колишні колонії. В даний час Співдружність націй має формальний характер. Співдружність Незалежних Держав дещо нагадує Спів­дружність націй. СНД теж утворилася після розпаду імперського по­літичного утворення — СРСР. Однак глава російської держави (на відміну від британського монарха) не є номінальним главою СНД.

Протекторат означає такий правовий союз між державами, за якого одна держава надає зовнішньополітичну і військову допомогу іншій, залежній від неї державі. У внутрішній політиці остання має певну самостійність. Протекторат можливий на початковому етапі відносин між колишніми колоніями і їхньою метрополією.

Конфедерація — це міждержавне об'єднання на договірній основі для досягнення певних цілей (економічних, військових, політичних, соціальних тощо). Порядок вступу до конфедерації і виходу з неї ви­значається державами, що входять до її складу, і заснований на прин­ципі добровільності та згоді всіх її членів. Вийти з конфедерації про­стіше, ніж вийти з федерації. Вихід може провадитися і на основі од­ностороннього волевиявлення, що має, однак, правову базу. Для досягнення поставлених цілей у конфедерації створюються необхідні органи управління. Фінансові кошти, необхідні для ведення загаль­них справ, поєднуються добровільно.

Які ж риси характерні для конфедеративної форми державного устрою?

Конфедерація утворюється на основі відповідних договорів.

Суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу.

Суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її

складу. Ніякі рішення союзної влади не мають сили без згоди су­

б'єктів конфедерації.

Фактично суверенітет конфедерації не визнається міжнародним

правом, оскільки конфедерації позбавлені суверенної влади над

всією територією і населенням.     Міжнародні договори з конфе­

дераціями носили обмежений характер і укладалися, головним

чином, для вирішення питань війни і миру.

У предмет відання конфедерації входить невелике коло питань:

питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної

армії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між су­

б'єктами конфедерації. Розширення їх можливе, як правило, тіль­

ки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.

68

 

У конфедераціях утворюються тільки ті координаційні органи,

котрі необхідні для вирішення завдань, що постають перед конфе­

дерацією.

Парламент конфедерації формується представницькими органа­

ми її суб'єктів, що зобов'язують своїх делегатів неухильно додер­

жувати виданих їм інструкцій і вказівок.

Постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних

повноважень. Як правило, акти конфедеративної влади не міс­

тять норм прямої дії: вони адресовані не громадянам, а органам

влади суб'єктів конфедерації.

Суб'єктам конфедерації належить право відмовлення у визнанні

або відмовлення в застосуванні актів союзної влади.

Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків

її суб'єктів. Правом безпосереднього оподаткування, як і можливі­

стю примусового стягнення внесків, конфедерація не володіє.

Суб'єкти конфедерації мають право встановлювати митні й інші

обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, по­

слуг і капіталів.

Як правило, у конфедераціях відсутня єдина система грошового

обігу.

Військові формування набираються суб'єктами конфедерації,

причому нерідко зберігається подвійне їх підпорядкування дер­

жавним органам конфедерації і її суб'єктів.

•               У конфедераціях немає союзного громадянства.

Конфедерація як форма союзу держав порівняно рідко зустрічала­

ся в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Шве­

ція і Норвегія до 1905 р., Сполучені Штати Америки з 1781 до 1789 р.,

Швейцарія в період з 1815 до 1848 р. Були спроби створення конфе­

дерацій у різних регіонах світу й у XX ст. Однією з них була Сенегам-

бія, що об'єднала в 1982 р. дві держави — Гамбію і Сенегал — у кон­

федеративний союз. Але через кілька років вона розпалася. Така ж

доля спіткала в 1961 р. Об'єднану Арабську Республіку — конфеде­

рацію, створену Єгиптом і Сирією в 1958 р.

Досвід історії конфедерацій свідчить про те, що ця форма є пере­хідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Характерно те, що до федеративної форми уст­рою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом на­селення (США, Швейцарія), а багатонаціональні конфедерації (Авст­ро-Угорщина, Швеція і Норвегія та ін.) розпалися.

69

 

Міждержавні утворення знають і таку форму, як співтовариство держав. В основі співтовариства, як правило, лежить міждержавний договір. Співтовариство є ще однією своєрідною перехідною фор­мою в державній організації суспільства. Воно здебільшого підсилює інтернаціональні зв'язки держав, що входять у співтовариство, і ево­люціонує вбік конфедеративного об'єднання (наприклад, Європей­ське Економічне Співтовариство).

Процеси міждержавного об'єднання, що відбуваються в рамках Європейського Економічного Співтовариства (створення системи наддержавних органів, ліквідація митних кордонів, введення загаль­ної валюти), дозволяють говорити про становлення міждержавного об'єднання специфічного характеру. Країни Європейського Еконо­мічного Співтовариства переслідують насамперед економічні цілі.

Імперія — примусове об'єднання держав, здійснене або шляхом завоювання, або шляхом іншого тиску (економічного, політичного тощо). Разом з тим історія знає і добровільне, договірне входження деяких держав до складу імперії. Це відбувається, як правило, тоді, коли народу цієї держави загрожує знищення з боку іншої держави, і у возз'єднанні з близькими державами (на ґрунті релігії, мови) народ цієї держави бачить свій порятунок. Але в основному імперія трима­ється на застосуванні примусу (військового, політичного, економічно­го, ідеологічного), і як тільки він зникає, імперія розпадається.

Словом, міждержавні форми можуть розділятися на два види: доб­ровільні й примусові. Якщо на початковому етапі розвитку людства переважали насильницькі форми міждержавного об'єднання, то з роз­витком цивілізації вони йдуть у минуле. Їхнє місце займають добро­вільні форми міжнародного співіснування, об'єднання. У перспективі інтеграційні зв'язки між державами будуть усе більше зростати.

8.5. Державний режим

Вивчення не лише форм державного правління або устрою, але й методів і способів, за допомогою яких держава здійснює свою владу, сукупність яких утворює політичний режим, стає об'єктивно необхід­ним для комплексного розуміння форми держави.

Державний режим — це характеристика форми держави, що вка­зує на сукупність методів, прийомів, способів і засобів, якими здій­снюється влада в державі.

70

 

Основні режими виділяють на основі таких критеріїв: ступінь вра­хування інтересів народу при здійсненні державної влади; ступінь участі народу в державному управлінні; ступінь колегіальності у прийнятті офіційних рішень; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму та існування опозиції владі; ступінь обмеження проявів протиправного насильства з боку держави щодо громадян; ступінь забезпеченості прав і свобод людини і громадянина, переважаючі методи здійснення державної влади та ін.

Державний режим є історично обумовленим. Протягом усієї іс­торії людства з моменту виникнення держави існувало чимало різних режимів. При вирішенні питання про класифікацію державних ре­жимів на різних етапах розвитку суспільства доцільно підходити до розв'язання цієї проблеми з погляду необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, а саме їх поділу на два види — де­мократичні і недемократичні. Кожен з них може поділятися на окремі різновиди.

Так, сучасні недемократичні режими поділяються на тоталітарні, авторитарні, військово-диктаторські тощо.

Тоталітарний режим характеризується всебічним і всеохоплю-ючим контролем держави над суспільством, підкоренням останнього державою, наявністю загальнообов'язкової державної ідеології та репресивних методів управління. Тоталітарна держава виступає як всеохоплююча влада. Тоталітарний режим відрізняється, як правило, наявністю однієї офіційної ідеології, що формується і задається по­літичною партією, політичним лідером, вождем народу. Тоталітар­ний режим допускає тільки одну правлячу партію. Відбувається зро­щування партійного і державного апаратів.

Центром тоталітарної системи є вождь. Його особистість обо­жнюється, будь-яке критичне ставлення до нього забороняється. На тлі цього відбувається посилення виконавчих органів, виникає все­владдя номенклатури. Тоталітарний режим постійно застосовує терор, репресії, що мають масовий характер щодо населення як головний засіб для зміцнення і здійснення влади.

За тоталітаризму встановлюється абсолютний контроль над усіма сферами життя суспільства. Держава прагне повністю підпорядкува­ти суспільство, цілком його одержавити. Контроль пронизує навіть сферу особистого життя людей. Поширюються ідеї необхідності бо­ротьби з ворогами народу. Мілітаризація — також одна з основних рис тоталітарного режиму. Агресія за тоталітарного режиму може

71

 

поєднуватися з ідеєю світового панування, світової революції. Цей режим спирається на військово-промисловий комплекс, армію.

Фашистський режим представляє одну з крайніх форм тоталіта­ризму, що характеризується насамперед націоналістичною ідеоло­гією, уявленнями про перевагу одних націй над іншими (панівної на­ції), крайньою агресивністю.

Авторитарний режим проявляється в дещо інших формах. Цей ре­жим відрізняє концентрація влади в руках одного чи кількох органів державної влади, можливість застосування насильства, непідконт-рольність влади, відсутність рівних, таємних та демократичних ви­борів державних органів.

Порівняно з тоталітарним, цей режим відрізняється певними оз­наками пом'якшення: політичні репресії не мають масового харак­теру, існують представницькі органи, хоча насправді вони значної ролі в житті суспільства не відіграють. В авторитарній державі уп­равління здійснюється, як правило, жорстко централізовано, життя у країні спрямовується політичною елітою (представниками прав­лячої партії).

Переважне використання методів примусу, придушення опозиції та боротьба з інакодумцями є характерним для авторитарного ре­жиму. Така держава не може існувати без опори на поліцейський і військовий апарат. Опозиція при авторитаризмі не допускається. У політичному житті можуть брати участь і кілька партій, однак усі вони повинні орієнтуватися на лінію правлячої партії, інакше їх за­боронять.

Особистість в авторитарній державі фактично не може повною мірою користуватися правами і свободами, навіть якщо вони і про­голошуються формально, оскільки відсутні їхні гарантії. Найчастіше проголошується пріоритет інтересів держави над особистими.

Але дуже часто авторитарні режими у відносно "м'якій", стабілі­заційній формі створюються для проведення радикальних реформ, зміцнення держави, її цілісності, єдності, попередження сепаратизму, економічного розвалу.

Авторитарному і тоталітарному режиму протистоїть демократич­ний режим. Демократичний режим (від грецьк. demokratia — наро­довладдя) — це режим, заснований на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, принципу народного суверенітету, рівної і віль­ної участі народу у формуванні державного апарату, в управлінні державою. Державна влада реалізується в інтересах народу демокра-

72

 

тичними методами, розмежовуються сфери державного управління та діяльності громадянського суспільства. Держава у своїй діяльності підпорядковується суспільству, їй притаманна підконтрольність та підзвітність перед народом.

Надаючи своїм громадянам широкі права і свободи, демократич­на держава не обмежується тільки їх проголошенням, вона всебічно їх забезпечує за допомогою системи юридичних та загальносоціаль-них гарантій.

В політологічній літературі виділяють такі специфічні різновиди демократичного режиму, як ліберально-демократичний, соціально-демократичний, національно-демократичний, консервативно-демо­кратичний, радикально-демократичний.

Запитання і завдання для самоконтролю

Розкрийте основні відмінності між монархіями і республіками.

Чим відрізняються президентська і парламентська республіки?

Розкрийте основні відмінності між унітарними і федеративними

державами.

Чим відрізняються авторитарний і тоталітарний режими?

73