§ 4. Показання обвинуваченого

Після виконання зазначених у попередньому параграфі дій слідчий пропонує обвинуваченому в довільній формі викласти свої показання. За необхідності слідчий може ставити йому запитання. У процесі допиту обвинувачений може

Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С. 389.

Ніколенко М. Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист в кримінальному процесі // Право України. — 1999. — №4. — С. 39.

 

Притягнення як обвинуваченого, його допит та показання       463

скласти план, схеми, що пояснюють його показання, зробити малюнки, що додаються до протоколу допиту (ч. 4 ст. 85 КПК).

При цьому необхідно пам'ятати, що показання обвинувачених є одним з найважливіших видів джерел доказів. За їх допомогою слідчий, прокурор, а в судовому засіданні суддя (суд) встановлює фактичні обставини, які мають значення для встановлення об'єктивної істини по кримінальній справі.

Показання обвинувачених, як правило, виходять від осіб, особливо зацікавлених у сприятливому для них закінченні справи, але це нерідко впливає на об'єктивність у викладенні фактів, а найчастіше породжує сумніви в правильності їх показань. Але все ж таки, у більшості кримінальних справ обвинувачені дають правдиві показання в процесі досудово-го, а особливо судового слідства. Частково це пояснюється тим, що у слідчих по багатьох справах є достатня кількість доказів, які викривають обвинувачених у здійсненні ними злочинів, та вони інколи зобов'язані визнавати свою вину, сподіваючись на те, що при призначенні покарання суд врахує зізнавальні показання як такі, що пом'якшують відповідальність та міра покарання за скоєне буде меншою. Крім того, присутній при оголошенні обвинувачення та допиті обвинуваченого захисник також розуміє, що у певній ситуації обвинуваченому краще визнати свою вину, ніж обрати для себе одну з форм захисту, що у кінцевому підсумку враховується судом при винесенні вироку.

Те, що обвинувачений має право, а не обов'язок давати показання, інколи пояснюють тим, що «... покладання на обвинуваченого обов'язку давати показання та встановлення за її невиконання кримінальної (як це зроблено щодо свідків) чи іншої відповідальності підірвало би фундамент, на якому знаходиться достовірність показань обвинуваченого, — їх добровільність»1. З таким поясненням причини, чому закон надав обвинуваченому право, а не поклав на нього обов'язок давати показання, не можна погодитись. Добровільність показань осіб, зацікавлених у кінцевому результаті справи, зовсім не є гарантією достовірності їх показань.

1 Каминская В. И. Показання обвиняемого в советском уголовном процессе. — М., 1960. — С. 35.

 

464

Глава 14

Причина такого вирішення питання полягає не у сподіванні отримати від обвинуваченого правдиві показання, а у необхідності реально забезпечити йому право на захист, з яким просто не сумісний обов'язок давати показання. Це виходить з моральних принципів кримінального судочинства, згідно з яким неможливо примусити людину доказувати свою невинність, а тим більше самому викривати себе. Те, що закон не встановив у відношенні до обвинуваченого кримінальної відповідальності за неправдиві свідчення зовсім не означає, що за ним визнане право на неправду. Правдивість -моральний принцип людини та ніякого винятку з цього для обвинуваченого закон не робить та не може робити, бо це означало би заохочення аморальної поведінки1.

Необхідно розмежовувати відсутність у обвинуваченого обов'язку давати правдиві показання та право обвинуваченого давати неправдиві показання2. Зміст звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності за неправдиві показання не в тому, щоб надати йому право на неправду, а в тому, щоб гарантувати йому право на захист.

Слідчі прокуратури та судді інколи сприймають відмову обвинуваченого від дачі показань, а також те, що їм надано неправдиві свідчення, як непрямі докази вини обвинуваченого. Аргументи на користь цього можна зустріти і в юридичній літературі3. Така практика та спроба її обґрунтування були піддані справедливій критиці4. Відповідальність за неправдиві показання, а також використання їх проти обвинуваченого як доказ його вини, означало би порушення його права на захист, права давати показання.

Не можна не враховувати й того, що неправдиві показання можуть пояснюватись не тільки бажанням особи уникнути відповідальності, але й іншими причинами. Крім того, при наявності доказів вини обвинуваченого немає сенсу приводити ще й такий «доказ», як факт його неправдивих

1          Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Злькинд П.С. Проблеми доказа-

тельств в советском уголовном процессе. —Воронеж, 1978. — С. 151.

2          Мотовиловкер Я. О. Показання и об-ьяснения обвиняемого, как

средство защитм в советском уголовном процессе. — М., 1956. — С. 18.

3          Там само. — С. 17.

4          Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М.,

1968. — Т. 1. — С. 429—430.

 

Притягнення як обвинуваченого, його допит та показання       465

свідчень, а якщо достатніх доказів вини немає, то посилання на такий «доказ» зовсім марне1.

Закон передбачає право обвинуваченого давати показання та пояснення (статті 43, 197 КПК України та ін.).

Незважаючи на те, що в показаннях та поясненнях обвинуваченого багато спільного, не можна не помітити певної розбіжності між ними. Показання, як правило, обвинувачений дає за пред'явленим звинуваченням, де показує своє ставлення до події злочину, визнає свою провину або заперечує її, приводячи з цього приводу відомі йому фактичні дані про дії інших осіб, які брали участь, наприклад, у спільних діях при посяганні на особисте майно громадян, при розкраданні грошових коштів, які належать підприємствам, установам, організаціям та ін.

У своїх поясненнях обвинувачений показує своє ставлення, розуміння та думку стосовно проведених чи тих, які проводяться, слідчих дій, наприклад, призначених чи тих, які проводяться, судових експертиз, відтворення обстановки та обставин події, обшуку, виїмки тощо.

Крім того, обвинувачений у своїх поясненнях може висловлювати думку з приводу заявлених клопотань та дій інших учасників процесу по кримінальній справі, яка розглядається, чим визначає свою позицію щодо дослідження фактичних даних та їх оцінки.

У зв'язку з тим, що обвинувачений може давати показання не тільки про себе, але й про інших осіб, виникає питання: правом чи обов'язком для обвинуваченого є надання показань про інших осіб. По одній кримінальній справі обвинувачені завжди мають змогу, а не обов'язок давати показання один про одного. Трохи інакше необхідно підходити до вирішення даного питання, коли обвинувачений (осуджений, виправданий, особа, щодо якої справу закрито) дає показання про іншу особу та по іншій справі. Допит обвинуваченого про інших осіб по іншій справі можливий з різних причин. Так, обвинувачений може бути засуджений або виправданий, а потім виникає необхідність його допиту по відношенню до іншої особи по справі, яка була виділена в

1 Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Злькинд П. С. Зазнач, праця. — С 152.

 

 

466

Глава 14

окреме провадження чи пізніше порушена. Як свідчить практика, в подібних випадках обвинуваченого (осудженого, виправданого, особу, щодо якої справу було закрито) допитують у якості свідка, попереджуючи його про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань1.

Однак у літературі з цього питання є інша думка, що заз- \ начених осіб необхідно допитувати за правилами допиту об- ; винувачених2.

Такі погляди, на нашу думку, є помилковими, оскільки ці особи дають показання з приводу своїх особистих дій у вчиненому злочині, а саме як свідки, які участі у скоєних злочинах не брали, а були безпосередніми очевидцями події [ злочину чи яким відомі будь-які обставини, які необхідно ! доказувати по кримінальній справі. Тому такі особи повинні бути допитані по справі за правилами допиту свідків з попередженням про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань. У тих же випадках, коли такі показання будуть торкатися особистих дій того, хто дає показання, які мають елементи звинувачення у скоєнні ним безпосередньо злочину, хоча і по раніше вже розглянутій справі, то давати показання у цих випадках його добровільна справа, а не обов'язок.

Показання обвинуваченого порівняно з іншими джерелами доказів (показаннями свідків, потерпілих, підозрюваних, різноманітними висновками експертів тощо) не мають ніяких переваг з точки зору їх доказового значення. Всі докази, зібрані особою, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором чи суддею (судом) по кримінальній справі рівноцінні в їх значенні по встановленню будь-яких обставин, які належать доказуванню. Між тим на практиці дуже поширена, з одного боку, переоцінка значення показань обвинувачених, які визнають свою вину, а з другої — недооцінка показань обвинувачених, які заперечують обвинувачення. Причому і те, й інше є проявом однієї й тієї самої помилки — обвинувального напряму в оцінці показань

1          Зазнач, праця. — С. 155.

2          Яку б М. Л. Показання обвиняемого как источник доказательств

в советском уголовном процессе. — М., 1963. — С. 73—80.

 

Притягнення як обвинуваченого, його допит та показання       467

обвинуваченого. Нерідко особи, які здійснюють доказування по кримінальних справах з недовірою ставляться до показань обвинувачених, в яких ті заперечують свою вину, та у зв'язку з цим не перевіряють всебічно цих показань.

Визнання ж обвинуваченими своєї вини розцінюється як надійний доказ, який полегшує та спрощує весь процес доказування. Таке ставлення до показань обвинувачених, як свідчить слідча та судова практика, призводить до істотних помилок в доказуванні обставин кримінальної справи.

Так, 2 лютого 1998 р. слідчим управлінням ГУМВС МВС України в місті Києві було закрито кримінальну справу на підставі ст. 6 п. 2 КПК України (за відсутністю складу злочину в діянні) щодо А., який обвинувачувався у вчиненні декількох крадіжок автотранспорту. Проте ніяких, передбачених законом підстав для притягнення і допиту А. як обвинуваченого, його затримання та арешту у слідства не було, крім часткового визнання своєї вини під тиском працівників оперативного підрозділу міліції і, як наслідок, після 4 місяців і 29 днів безпідставного утримання під вартою особа була звільнена1.

Слідча та судова практика знає також інші приклади застосування до деяких обвинувачених недозволених методів допиту з метою отримання від них визнавальних показань, що в кінцевому рахунку призводить до грубих помилок в доказуванні та порушення їхніх прав та законних інтересів.