Відомо, що процес доказування регламентований кримінально-процесуальним законом , що визначає точні форми й умови, що відносяться до суб'єктів, предмету, засобів і цілей доказування. Специфіка процесу пізнання при доказуванні істини по кримінальній справі обумовлена також тим, що об'єкт пізнання являє собою складний комплекс явищ соціального, психічного і матеріального характеру1.

Теорія пізнання і теорія кримінально-процесуального доказування практично єдині в основних методологічних підходах. Найбільше чітко думку про єдність пізнання і доказування в кримінальному процесі виразив М. С. Строго-вич: «Ми ототожнюємо доказування в кримінальному судочинстві з пізнанням істини по кримінальних справах: процес доказування і є процес пізнання фактів, обставин кримінальної справи2. Разом з тим доказування в кримінальному судочинстві має ряд принципових рис, відмінних від суто філософського або наукового пізнання.

По-перше, процес доказування в кримінальному процесі завжди має письмовий, погоджувальний характер, тобто процедури і особливо результати доказування повинні бути зафіксовані в процесуальних документах (протоколах слідчих і судових дій, актах і інших документах, постановах, що виносяться в ході провадження по кримінальній справі) для того, щоб з ними могли ознайомитися і висловити своє ставлення інші суб'єкти доказування (обвинувачений, потерпілий, підсудний, захисник і т. д.).

По-друге, доказування в кримінальному процесі з самого початку має комунікативний характер, тому що його результати насамперед признані для інших суб'єктів доказування. У першу чергу саме сторони на основі зібраних, перевірених і оцінених на досудовому етапі і безпосередньо в суді доказів повинні переконати суд у законності й обґрунтованості своїх претензій по основних питаннях кримінальної справи, що повинні бути вирішені судом при постановленні вироку (ст. 324 КПК України).

1          Якубович Н. А. Познание в предварительном расследовании

преступлений // Сов. государство и право. — М., 1970. — № 11. —

С. 109—110.

2          Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т. —

М., 1968. —Т. 1. — С. 296.

 

Відрізняється кримінально-процесуальне доказування також предметом, суб'єктами, а також результатами реалізованої діяльності. На відміну від філософського або іншого пізнання, де предметом дослідження є практично весь навколишній світ, його закономірності і взаємозв'язки, предмет доказування строго окреслений вимогами кримінально-процесуального закону1 (статті 64, 324 КПК України).

Оскільки будь-яке пізнання являє собою відображення нашою свідомістю об'єктивної дійсності, істинним визнаються пізнання, що правильно відображають дійсність. Стосовно кримінального процесу — це всебічна і повна відповідність висновків слідства і суду про обставини злочину, винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, тому, що було в дійсності.

У зміст істини2 у кримінальному процесі включають і кваліфікацію діяння, вважаючи, що його правова оцінка органами розслідування і судом повинна бути єдино правильною.

1          Уголовньш процесе России: Учебник / Под науч. ред. В. Т. То-

мина. — М., 2003. — С. 180—181.

2          Для встановлення правосудного вироку по будь-якій кримінальній

справі необхідно встановити фактичні обставини цієї справи, дати їм

правильну суспільно-політичну і юридичну оцінку і правильно засто

сувати закон. З цим положенням не можна не погодитися. Однак, коли

йдеться про зв'язок правових оцінок з об'єктивною істиною в кримі

нальному процесі, про те, що таке істина в судовій діяльності, то дум

ки вчених і практиків розходяться і висловлюються різні точки зору.

Відповідно до першої, найбільш поширеної точки зору істина в судовій діяльності зводиться тільки до правильного встановлення фактичної сторони кримінальної справи без її юридичної і політичної оцінки (Строгович М. С. Материальная истина и судебньїе доказа-тельства в советском уголовном процессе. — М., 1955. — С. 64—65).

Прихильники другої точки зору вважають істину в судовій діяльності правильним відображенням у нашій свідомості не тільки фактичних обставин кримінальної справи, але і їх юридичної і політичної суті (Пашкевич П. Ф. Обт>ективная истина в уголовном судопро-изводстве. — М., 1961. — С. 11—12.).

Встановлення фактичних обставин кримінальної справи є пізнанням тільки їх зовнішньої сторони, а правильна юридична оцінка фактичних обставин кримінальної справи — це проникнення за допомогою логічного мислення в їх юридичну і політичну суть. Істина — за влучним визначенням О. І. Герцена — є пізнана сутність (ГерценА. И. Избр. философекие соч. — М. 1948. — Т. 1. — С. 165).

 

272

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

273

 

 

 

Звідси випливає, що досягнення істини — це не тільки важлива теоретична, але і велика практична проблема, безпосередньо зв'язана з досягненням у кримінальному процесі правильного результату. Доказування істини означає засудження винного і виправдання невинного. Якщо до кримінальної відповідальності в результаті неправильної оцінки доказів притягнутий (і покараний) невинний або виправданий злочинець, значить істина й у тім і в іншому випадку не досягнута, за істину були прийняті неправда й омана. Інтереси соціалістичної і правової держави вимагають, щоб кожна кримінальна справа була вирішена правильно, щоб жоден злочинець не уникнув заслуженого покарання і жодна невинна людина не була необґрунтовано притягнута до відповідальності.

Ось чому досягнення істини в справі є метою кримінального процесу й одночасно його принципом.

Те безперечне положення, що світ пізнаваний, а отже, пізнаваний і злочин, не означає, що це пізнання може прийти до особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду або прокурора саме по собі. Воно можливо тільки в результаті наполегливої розумової і практичної діяльності. Тому неодмін-ними умовами досягнення правильного результату у доказуванні, а отже, досягнення істини суб'єктом доказування, є швидкість, оперативність і високий професіоналізм, при строгому дотриманні принципу повноти, всесторонності й об'єктивності в дослідженні обставин справи1.

Особа, яка провадить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор, суддя (суд) оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 67 КПК України).

Значення кримінально-процесуального закону в оцінці доказів полягає в тому, що він:

а) закріплює і робить обов'язковими методологічні правила оцінки доказів (оцінка за внутрішнім переконанням; вимога всебічності, повноти й об'єктивності; вимога оцінити сукупність доказів і заборона основувати обвинувальні

1 Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процес-се: Учеб. пособие. — Волгоград, 1988. — С. 8—9.

 

висновки в справі на одних лише зізнаннях обвинуваченого; необхідність керуватися при оцінці доказів правосвідомістю тощо;

б)         запроваджує спеціальні гарантії, що захищають волю

і незалежність внутрішнього переконання суб'єктів, оціню

ють докази (таємниця дорадчої кімнати, право судді і народ

ного засідателя на особливу думку, право прокурора відмо

витися від обвинувачення або змінити предмет обвинувачен

ня в суді, право слідчого і начальника слідчого відділу не

погодитися з вказівками прокурора з питань, що вимагають

оцінки зібраних у справі доказів та ін.);

в)         встановлює обов'язкові правила збирання і досліджен

ня доказів, що є основними вимогами, які пред'являються

до доказу з точки зору його допустимості, визначаючи в за

гальному вигляді предмет доказування по кримінальних

справах, дає основу для рішення питання про належність

доказів;

г)         встановлюючи реквізити процесуальних документів, у

яких підводяться підсумки доказування на різних стадіях

процесу (обвинувальний висновок, вирок і т. д.), ставить за

обов'язок слідчому і суду письмово аналізувати наявні в

справі докази, наводячи підстави, за якими докази повинні

бути прийняті або відкинуті1.

Для правильної оцінки доказів має велике значення норма закону, яка вказує, що ніякі докази для особи, яка провадить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і судді (СУДУ), не мають заздалегідь встановленої сили. Зокрема, це відноситься до показань обвинуваченого (підсудного). Щоб запобігти можливості їх переоцінки, закон встановлює, що визнання обвинуваченим (підсудним) своєї вини саме по собі не може бути достатньою підставою для обвинувачення і постановлення обвинувального вироку. Воно повинно бути підтверджено сукупністю інших наявних у справі доказів і лише при цій умові може бути використане для обґрунтування обвинувачення.

Не можна віддавати перевагу в порівнянні з іншими доказами, зібраними по кримінальній справі, і висновку експертів, хоча вони і ґрунтуються на новітніх досягненнях

1 Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. - С. 484-485.

 

274

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

275

 

 

 

технічного і наукового прогресу. Як правильно відзначає А. І. Вінберг: «Розвиток техніки, застосовуваної в кримінальному процесі, обумовлюється не тільки його внутрішніми закономірностями і власними відкриттями і досягненнями, але і ґрунтується на загальних закономірностях розвитку технічного прогресу»1. Дійсно, у сфері доказування, практично в кожній її області, у тому числі і при провадженні судової експертизи, застосовуються досягнення сучасної науки і техніки. І сьогодні принципово важливе значення в юридичній науці і практиці має осмислювання зазначених процесів у рамках теорії кримінально-процесуального права, розробка методологічних проблем теорії доказів і окремих теоретичних питань провадження дій2. Закон (ч. 4 ст. 75 КПК України) установлює, що висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і судді (суду) не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідній постанові, ухвалі, вироку.

Закон не додає заздалегідь встановленої сили жодному з зібраних по кримінальній справі доказів з точки зору їх значимості у встановленні фактичних обставин справи, і, в остаточному підсумку, у встановленні об'єктивної істини.

Висновок експерта, як будь-яке інше джерело доказів, має бути критично оцінений в сукупності з іншими джерелами доказів. Невиконання цієї вимоги закону часом тягне за собою направлення слідчому справи на додаткове розслідування або в судовій діяльності — скасування вироку.

Так, органами досудового слідства було встановлено, що в середині лютого 2001 року між Охлопковим, засновником і директором фірми «Союз-Віктан» з одного боку, і громадянами Колесником та Посуньком, які входили в організоване злочинне угруповання «Башмаки», виник конфлікт на ґрунті вимагань останніх у Охлопкова грошей від прибутків фірми «Союз-Віктан» у невстановлених слідством

1          ВинбергА. И. Техника и уголовное судопроизводство // Советс-

кое государство и право, 1970. — № 7. — С. 91.

2          Докладніше про проблеми кримінально-процесуального доказу

вання у світлі науково-технічного прогресу див. Горянский Г. Ф., Коз-

лов Л.Д., длькинд П. С. Проблеми доказательств в советском уголов-

ном процессе. — Воронеж, 1978. — С. 254—269.

 

сумах. Про вимагательство Охлопков повідомив Удовенка — співзасновника і першого заступника директора фірми «Союз-Віктан».

Не бажаючи виплачувати суми, яка вимагалась, Охлопков і Удовенко домовились убити Колесника і Посунька.

Виконання умисного вбивства замовили Пилишку, який і вчинив цей злочин за обіцяну винагороду в 50000 доларів СІЛА.

На підставі перевірки матеріалів справи колегія суддів дійшла висновку, що органами досудового слідства ця справа розглядалася поверхово, прямих доказів вини обвинувачених було недостатньо, в тому числі тих, що випливають з результатів проведених експертиз. Отже, вирок постановлено фактично на одних показаннях Пилишка, даних ним у стадії досудового слідства, в яких він визнавав себе, Охлопкова і Удовенка винними і від яких ще в цій же стадії розслідування і в суді відмовився. Інших доказів, які б за своїм змістом не викликали сумнівів і прямо чи побічно викривали Пилишка, Охлопкова і Удовенка у вчиненні вбивства двох осіб, у вироку не наведено.

Цей вирок не може залишатися в силі, оскільки він по-I    становлений не на об'єктивних доказах, а на припущеннях.

Як в обвинувальному висновку, так і у вироку слідчий і суддя (суд) повинні надати не тільки формулювання обвинувачення, але й прямі докази винності.

У відповідності зі ст. 334 КПК України в розвиток принципу оцінки доказів за внутрішнім переконанням закон встановлює, що вирок суду повинний бути мотивований із наведенням доказів, на яких засновані висновки суду, а також мотиви, на підставі яких суд відкинув інші докази. Обвинувальний вирок повинний бути постановлений на основі добутих достовірних доказів, коли в справі оцінені й усунуті всі наявні суперечності.

Виправдувальний вирок2 за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину постановляється лише тоді, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але дос-

1          Архівна кримінальна справа № 1-160/04 від 30.04.02 р. Апеля

ційного суду Автономної Республіки Крим.

2          Більш детально з цього питання див.: Коваленко Є. М., Маля-

ренко В Т. Кримінальний процес України: Підручник. — К.: Юрін-

ком Інтер, 2004. — С. 495—506.

 

276

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

277

 

 

 

ліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлений вироку» від 29 червня 1990 р.)1.

При оцінці доказів велике значення мають норми не тільки кримінально-процесуального, але і кримінального закону. З числа обставин, що складають кінцеву мету доказування, насамперед повинна бути доведена подія злочину, або встановлена відсутність передбачуваної події. По справах про суспільно небезпечні діяння осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності або неосудних, повинний бути встановлений факт вчинення суспільно небезпечного діяння. Подію злочину складають обставини, що характеризують насамперед об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого статтею КК, тобто саме суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки цього діяння і причинний зв'язок між ними. У результаті доказування необхідно встановити, чи є передбачувана подія саме подією злочину. А це в ряді випадків неможливо зробити, не довівши, що наслідки, які настали, викликані безпосередньо діями винного. Наприклад, встановити, що дії особи являють собою необережне вбивство, правдиве тільки за умови, якщо буде доказано, що смерть потерпілого наступила саме від дій винного, тобто між діями особи і наслідками, що наступили, мається причинний зв'язок. Доказування події злочину передбачає необхідність встановити, що діяння є небезпечним і не може розглядатися як малозначне (ч. 2 ст. 11 КК), а також що воно містить ознаки конкретного складу злочину2.

Певну роль при оцінці доказів грають і норми інших галузей права, наприклад норми, що регулюють оперативно-розшукову діяльність, про допустимість доказів, отриманих

 

у результаті оперативно-розшукових заходів відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. з наступними змінами і доповненнями, Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р.; цивільного законодавства, з допомогою якого можна встановити, на яких осіб покладається обов'язок відшкодування витрат, а також встановити розмір витрат, що понесла установа охорони здоров'я на лікування потерпілого відповідно до вимог ст. 1206 Цивільного кодексу України. Розмір стягнення витрат встановлюється відповідно до порядку обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 року № 545. Певну роль при оцінці доказів грають і інші норми різних галузей права, що розкривають зміст предмета доказування по конкретній кримінальній справі.

Питання для самоперевірки

Що розуміється під поняттям і змістом оцінки доказів?

Що необхідно віднести до змісту оцінки доказів при провадженні дізна        і досудового слідства?

Що розуміється під оцінкою доказів у судах апеляційних (наглядових) інстанцій?

Які принципи необхідно використовувати слідчому і судді для правильної оцінки доказів?

Що означає поняття «внутрішнє переконання при оцінці доказів»?

Який зміст принципу вільної оцінки доказів?

Що означає принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів?

 

1          Постанови Пленумів Верховного Суду України. 1972—2002. —

К.,2003. — С. 503—504.

2          Уголовно-процессуальньїй кодекс Украинм: Науч.-практ. ком-

ментарий / Под общ. ред. В. Т. Маляренко и Ю. П. Аленина. — Харь-

ков, 2003. — С. 220.