§ 4. Кримінально-процесуальна, форма доказування.

Кримінально-процесуальна форма доказування — це система встановлених кримінально-процесуальним законом норм, відповідно до яких здійснюється доказування обставин вчиненого правопорушення на всіх стадіях кримінального процесу для досягнення об'єктивної істини по справі.

Однаковість процесуальної форми доказування забезпечується низкою норм Конституції України, що встановлює

 

Процес пізнання і доказування       143

найбільш загальні положення доказового права, а кримінально-процесуальне законодавство і деякі інші законодавчі акти, які частково регулюють кримінально-процесуальну діяльність, конкретизують ці загальні положення.

І. Л. Петрухін відносить до характеристики процесуальної форми доказування три основних питання, що, на наш погляд, мають найбільше значення і потребують більш детального розгляду, а саме: 1) принципи кримінального процесу як основа процесуальної форми і їх роль у доказуванні;

процесуальні гарантії в доказовому праві і доказування і

процесуальний примус при здійсненні доказування1. Правова регламентація процесу доказування дозволяє

зробити його максимально цілеспрямованим та економним, зокрема шляхом чіткого визначення кола обставин, що підлягають доказування (предмет доказування). Правове регулювання процесу доказування охоплює також перелік надійних джерел інформації, що можуть бути використані для встановлення істини по кримінальній справі, а також способи виявлення і дослідження доказів2.

Ці способи розрізняються в залежності від того, чи йде мова про виявлення і дослідження інформації, що міститься в матеріальних предметах (огляд, обшук, виїмка); інформації, одержуваної у вигляді повідомлень живих осіб (допит, очна ставка); інформації, що утвориться в результаті зіставлення повідомлень живих осіб про факти з матеріальною обстановкою, у якій ці факти мали місце (відтворення обстановки й обставин події); інформації, що дає наукове дослідження речових доказів і інших об'єктів (дослідження і висновок фахівця, провадження експертизи).

Кримінально-процесуальний закон встановлює в загальному вигляді способи засвідчення і закріплення інформації, що збирається по кримінальній справі, — складання протоколів, виготовлення зліпків і відбитків, фотографування, звукозапис, відеокінозйомка. При цьому закон вимагає дотримуватися ряду умов, що забезпечують повноту і точність закріплення в справі інформації про досліджувану подію.

Петрухин И. Л. Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 325.

2 Теория доказательств в советском уголовном процессе. — С. 325.

 

 

144

Глава 4

Встановлюючи процесуальну форму доказування, закон передбачає, що суб'єкти доказування здійснюють судочинство, змінюючи один одного від стадії до стадії (особа, що провадить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор, суддя (суд), чим забезпечується багаторазова перевірка результатів доказування і надійність остаточних висновків у справі1.

Відомо, що всі процесуальні форми доказового права засновані на численних принципах2, що відіграють велику роль у встановленні фактичних обставин по кримінальній справі.

Процесуальна форма доказування не довільна, вона виводиться з принципів кримінального процесу, що визначають її, крайньою мірою, у найбільш істотних рисах. Принципи кримінального процесу можна розглядати як свого роду «каркас*, навколо якого нарощуються кримінально-процесуальні форми і відносини, що виникають головним чином у зв'язку з доказуванням3.

Розглянемо детальніше три зазначених питання, які безпосередньо відносяться до характеристики процесуальної форми доказування.

/. Принципи (засади) кримінального процесу як основа процесуальної форми та їх роль у доказуванні.

Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю (суд), а також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.

1          Теория доказательств в советском уголовном процессе. —

С. 325—328.

2          У цій роботі питання про систему принципів, що використову

ються у кримінально-процесуальній діяльності, автором повною

мірою не розглядається, за винятком тих основних принципів, що

прямо і безпосередньо відображені в сфері доказування. Принцип

презумпції невинуватості розглядається в главі 5.

3          Теория доказательств в советском уголовном процессе. — С. 330.

 

Процес пізнання і доказування       145

Законність — це засада, сфера діяльності якої є надзвичайно широкою. Вона стосується всіх стадій та інститутів кримінального процесу, всіх його суб'єктів, поширюється на всі дії і процесуальні рішення, характеризує всі грані процесуальної діяльності і процесуальних відносин, пронизує всі інші засади і значною мірою сприяє їх фактичній реалізації. Законність посідає особливе місце серед інших засад кримінального процесу, які розкривають і конкретизують її, становлять її зміст. Законність — загальна, універсальна засада, яка знаходить вияв у всіх засадах і нормах кримінально-процесуального права, характеризує всі сторони кримінального судочинства1.

У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність — це правовий режим точного та неухильного додержання законів при здійсненні правозастосовної діяльності. Законність — одна з гарантій встановлення істини по справі та забезпечення захисту прав та свобод людини. Принцип законності полягає в єдиному порядку провадження по всіх кримінальних справах, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.

Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє, на органи дізнання, слідства, прокуратури та суду покладено обов'язок із роз яснення та забезпечення прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із пра-

1 Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства. — К., 1999. — С. 46.

 

 

146

Глава 4

бильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом1.

Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосування та виконання всіх норм кримінального та кримінально-процесуального закону, що застосовуються в кримінальному судочинстві, а також у необхідних випадках виконання норм інших галузей права (цивільного, адміністративного тощо).

Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорського нагляду, а також відомчим контролем (процесуальним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою скасування вироку та повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Принципи всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи. Згідно зі ст. 22 КПК України прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи, виявити обставини як обвинувальні, так і виправдувальні щодо обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують його відповідальність.

Суворе виконання органами дізнання, досудового слідства, прокурором вимог цього принципу є важливою передумовою для встановлення по кожній справі об'єктивної істини, виконання загальних завдань кримінального судочинства: швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був справедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений (ст. 2 КПК України).

Для виконання цих вимог закону необхідно особі, яка провадить дізнання, слідчому та прокурору суворо додержу -

1 Советский уголовньїй процесе / Под ред. Н. С. Алексеева и В. 3. Лу-кашевича. — Л., 1989. — С. 56—57.

 

Процес пізнання і доказування       147

ватися принципу всебічного, повного та об'єктивного дослідження справи, що передбачає встановлення всіх обставин, які підлягають дослідженню при розслідуванні кримінальної справи; обставин, які характеризують подію злочину, винність обвинуваченого, коло співучасників, мотив та мету злочинної діяльності; межі дослідження особи обвинуваченого; обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; обсягу заподіяної злочином шкоди та дослідження і встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.

Хоча у ч. 1 ст. 22 КПК суд не названий серед суб'єктів, на яких покладається обов'язок всебічно, повно й об'єктивно досліджувати обставини справи, виявляти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, однак він також дотримується цього принципу і ґрунтує свої рішення на результатах всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи. В судовому засіданні прокурор зобов'язаний вжити всіх заходів до повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а суд зобов'язаний сприяти цьому.

Всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямом, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об'єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства. Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів виходячи з цієї вимоги закону1.

Поняття всебічності, повноти та об'єктивності дослідження тісно пов'язані між собою. Всебічне дослідження обставин кримінальної справи неможливе без його повноти та об'єктивності й навпаки.

1 Коваленко Є. Г., Гончар М. М. Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст // Науковий вісник НАВСУ. — 1996. — № 1. — С. 244—250.

 

 

148

Глава 4

Під всебічністю дослідження розуміють з'ясування всіх обставин по справі як тих, що викривають, так і тих, що виправдовують, а також обставин, що пом'якшують та обтяжують відповідальність обвинуваченого. Крім цього, кримінальна справа вважається всебічно розслідуваною тоді, коли проведено як загальне дослідження, так і дослідження за окремими версіями.

Як слідчий, так і суд повинні досліджувати всі об'єктивно можливі слідчі версії, що виникають у процесі досудово-го і судового слідства, а не тільки ті, що підтверджують одержані достовірні дані. Якщо всі об'єктивно можливі версії, висунені слідчим або судом по кримінальній справі, не досліджено (не перевірено), розслідування не може вважатися закінченим.

Як свідчить практика, однобічність дослідження обставин вчиненого злочину тягне за собою повернення кримінальної справи на додаткове розслідування або скасування винесеного по такій справі вироку. Тому справу може бути визнано повністю розслідуваною і направлено до суду тільки в тому разі, якщо в підсумку всієї проведеної слідчим роботи, перевірки всіх можливих версій залишиться тільки та, яка з погляду органу розслідування вже є не версією, а достовірним висновком.

Однак з погляду суду цей висновок є версією обвинувачення, що потребує перевірки в умовах судового розгляду. Ця версія буде вихідною при розгляді справи в суді, основою для проведення судового слідства. У цих випадках суд не може бути зв'язаний тільки з версією обвинувачення, він як орган правосуддя повинен обов'язково розслідувати і протилежну версію, тобто припущення про невинність підсудної особи. Суд може вийти за межі доказів, зібраних на до-судовому слідстві, вимагати і розглядати нові докази, що означає: суд має право висувати такі версії, які не перевірялися на досудовому слідстві. При поверненні судом справи на додаткове розслідування всі його версії підлягають обов'язковій перевірці1.

Розглядаючи питання про співвідношення судової та слідчої версії, Л. Ю. Ароцкер зазначив: «Поклавши в основу

1 СоловьевА.Д. Всесторонность, полнота и об-ьективность предва-рительного следствия. — К., 1969. — С. 9.

 

Процес пізнання і доказування       149

додаткового розслідування версію суду, органи досудового слідства і дізнання можуть збирати докази, які підтверджують або спростовують обвинувачення. У першому випадку суд, прийнявши справу до свого провадження, виходитиме з цієї ж версії, яка була ним висунута... У протилежному випадку, якщо судова версія не підтверджується, а для ви-унення інших обґрунтованих версій немає підстави, суд оже висунути як судову версію обвинувачення, щодо прав-ивості якої раніше він мав сумніви»1.

Дуже важливо, щоб у процесі перевірки версії слідчий і уд критично ставились до отриманої ними інформації, що ідтверджує або заперечує ту чи іншу версію. Недопустимо «притягувати » ті чи інші дані до версії, яка, на думку слідчого чи суду, є найбільш правдоподібною. Така однобічність досудового чи судового слідства є причиною серйозних слідчих та судових помилок, а іноді може призвести до притягнення до відповідальності невинної особи і навпаки — безкарності щодо винного у вчиненні злочину.

Найбільш поширеними причинами, через які має місце однобічність розслідування або судового розгляду, є недоліки планування досудового або судового слідства при висуненні та перевірці версій, а також перебільшення доказового значення визначення обвинуваченим або підсудним своєї вини. Визначення обвинуваченим або підсудним своєї вини ще не дає підстав стверджувати, що він вчинив той чи інший інкримінований йому злочин. Таке визнання має бути уважно перевірено.

Повнота дослідження закріплюється з'ясуванням усіх обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всіх фактів злочинної діяльності обвинуваченого, а також залученням до справи такої кількості доказів, яка дасть змогу виконати це завдання. Повнота дослідження характеризує обсяг та межі доказування, вимагає дослідження і використання такої кількості доказів, що необхідна для прийняття законного й обґрунтованого рішення.

Отже, відмінність між всебічністю і повнотою полягає в якісно-кількісній характеристиці дослідження, оскільки

1 Ароцкер Л. Е. Использование данньїх криминалистики в судеб-ном разбирательстве. — М., 1964. — С. 59—60.

 

 

150

Глава 4

поняття всебічності охоплює тільки з'ясування обставин, які підлягають доказуванню, а поняття повноти — дослідження доказів, необхідних і достатніх для встановлення цих обставин1. Тому всебічно повинні досліджуватися як обставини, так і докази.

З доказуванням тісно пов'язані інші поняття, що також є інструментом оцінки всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи. Йдеться про об'єктивність досудового і судового слідства, що забезпечує повне та правдиве встановлення всіх обставин, які можуть мати значення для справи.

Об'єктивність як категорія, що характеризує правильне відображення реальної дійсності, вимагає такого підходу до дослідження, який однаково враховує всі обставини, що свідчать як за, так і проти обвинуваченого. Це створює умови для формування правдивих висновків по справі.

Об'єктивність — правова та моральна вимога, що висувається до кримінально-процесуального доказування. Вона забезпечує неупередженість та сумлінність у ставленні органів-держави до фактичного матеріалу, виключає з їх боку суб'єктивізм, який веде до обвинувального або виправдувального ухилу.

Посадові особи, на яких покладено обов'язки здійснювати процес доказування, не повинні викликати ніяких сумнівів в упередженості щодо кінцевого результату справи. Слідчий, прокурор, суддя та інші учасники кримінального процесу, якщо вони особисто або їх родичі, безпосередньо або побічно, заінтересовані в результаті справи, не можуть брати участь у розслідуванні або розгляді кримінальної справи і підлягають відводу (статті 54, 56, 58, 60, 61 КПК).

Об'єктивність сприяє достовірності знання як необхідній умові перетворення його у факт, тоді як необ'єктивність, упереджене ставлення до обвинуваченого або інших учасників процесу сприяють прийняттю необґрунтованих рішень, що не відображають дійсного стану речей.

Принцип всебічності, повноти та об'єктивності як один з основних у системі загальних і спеціальних принципів кри-

1 Ароцкер Л. Е. Испольаование данньїх криминалистики в судеб-ном разбирательстве. — М., 1964. — С. 60.

 

Процес пізнання і доказування       151

мінального процесу може мати різний ступінь втілення при дослідженні фактичних даних, обставин та доказів залежно від того, чи визнані вони законом як обов'язкові по кримінальній справі.

До обставин, що підлягають обов'язковому встановленню по кримінальній справі, належать такі, що охоплюються предметом доказування (ст. 64 КПК).

Дослідженню та доказуванню по кримінальній справі підлягають передусім факти, обставини, які відповідають ознакам, що описані у законі як елементи складу злочину. Однобічне та неповне дослідження свідчить про невстанов-лення істини по справі й тягне за собою направлення її на додаткове розслідування або скасування судом вищого рівня винесеного вироку.

Дослідженню підлягають усі обставини як у позитивному, так і в негативному відображенні: наявність — відсутність події злочину; винність — невинність обвинуваченого. Тому не можна інтерпретувати ст. 64 КПК в тому розумінні, що в межах предмета доказування з'ясуванню підлягають тільки винність обвинуваченого, а його невинність не доказується, а презюмується, встановлюється від протилежного, у формі так званого аналогічного доказування1.

Доказування однієї лише винності обвинуваченого та презю-мування його невинності внесло б у дослідження елементи однобічності та неповноти. Проти цього і спрямоване правило про тлумачення сумнівів, що, як слушно зазначив В. М. Савицький, є додатковим стимулом для органу обвинувачення та суду в їх намаганні максимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, усунути будь-які можливі сумніви в правильності висновків, до яких вони дійшли, тобто однаково досліджувати обставини, що викривають або виправдують обвинуваченого2.

Крім обставин, що належать до предмета доказування, всебічному, повному та об'єктивному дослідженню підляга-

1          О. М. Ларін розглядає межі доказування як сукупність допомі

жних фактів на відміну від предмета доказування як сукупності об

ставин, що підлягають доказуванню (Расследование по уголовному

Делу. — М., 1970. — С. 64).

2          Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971;

Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Злькинд П. С. Проблеми доказательств

в советском уголовном процессе. — Воронеж, 1978.

 

 

152

Глава 4

ють й інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (ст. 65 та інші статті КПК України). Про них у законі сказано узагальнено, оскільки всі юридично значущі обставини передбачити неможливо. Тому, досліджуючи справу під кутом зору ст. 22 КПК, необхідно кожного разу зважувати питому вагу та значення цих обставин, враховуючи їх зв'язок з іншими обставинами, у першу чергу з тими, що становлять предмет доказування, брати до уваги те, якою мірою вони можуть впливати на загальний висновок і до яких наслідків можуть призвести обставини, що їх не буде розслідувано.

Важливо при цьому враховувати, що судово-слідча практика систематизувала цілу низку таких допоміжних обставин, виявлення яких, як правило, впливає на обґрунтованість кінцевих висновків по справі. До них належать дані про особу потерпілого, його взаємовідносини з обвинуваченим, особливо у справах про вбивства; обставини, які вказують на схожість способів вчинення злочинів, що дозволяє припустити їх здійснення однією особою; відомості, які свідчать про те, що обвинувачений схиляв свідків до дачі неправдивих показань, роз'яснив родичам, як потрібно пояснювати ті чи інші обставини тощо. Недослідженість цих обставин зумовлює ті самі наслідки, що й недослідженість обставин, які входять у предмет доказування1.

Тому не можна погодитися з думкою про те, що на правильність вирішення справи впливає тільки встановлення обставин, що складають предмет доказування2.

Достовірність встановлення обставин досягається за умови притягнення до справи необхідної сукупності доказів і їх всебічної та об'єктивної перевірки й оцінки. Невиправдане звуження обсягу доказів обмежує обсяг доказування, призводить до недослідженості обставин. Усі докази, які сприяють виявленню значущих по справі обставин, повинні бути особливо ретельно досліджені, перевірені й оцінені.

Які саме докази повинні бути досліджені, залежить від змісту тієї інформації, що в них міститься, та її значення для справи. З цієї причини закон не визначає істотності того

 

Процес пізнання і доказування       153

чи іншого доказу, не ставить належність доказів у залежність від їх видів, надаючи суду, прокурору, слідчому можливість самим вирішувати ці питання, виходячи з того, яке значення вони мають для встановлення обставин, що підлягають доказуванню, до яких наслідків може привести відмова від їх дослідження1.

Отже, принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об'єктивної істини по кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства.

Право на захист — один із основних принципів, який використовується у доказуванні по кожній кримінальній справі.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним із найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Здійснення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розроблення питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що ід*озрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на ахист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештовано-

 

 

 

1          Савицкий В. М. Зазнач, праця.

2          Тиричев И. В. Принципи советского уголовного процесса. — М.,

1983. — С. 37.

 

1 Воробьев Ю.А. Неполнота следствия как процессуальное основане возвращения уголовного дела на дополнительное расследование // роблемьі предварительного следствия в уголовном судопроизвод-стве. — М., 1980. — С. 129.

 

154

 

Глава 4

 

Процес пізнання і доказування

 

155

 

 

 

му чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість із моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого обвинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найпоширеніших підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність з європейськими стандартами. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обминути такий важливий правовий інститут, як право на захист.

Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України

 

і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, ратифікованим Україною 19 жовтня 1973 р., передбачено, що «кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається проти нього, як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності: ... Ь) мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносини з вибраним ним самим захисником; ...сі) бути судимим у його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути оповіщеним про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в усякому подібному випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника...»1.

Безперечно, такі позиції дістали відображення в законодавчих актах України, проте їх належне забезпечення повинно покращуватись, і правові норми, що стосуються реалізації такого права, має бути вдосконалено.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необгрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М. С. Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав2.

Встановлюючи право на захист як один з основних принципів не тільки кримінального процесу, а й як загальнопра-

1          Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Пра

ва людини в Україні (інформаційно-аналітичний бюлетень Українсь-

ко-Американського Бюро захисту прав людини). —К., 1998. — Вип.

21. — С. 42—431.

2          Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция

невиновности. — М., 1984. — С. 17.

 

 

156

Глава 4

вовий принцип, кримінально-процесуальне законодавство вводить розгорнуту систему процесуальних прав обвинуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом.

Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний» ; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення деяких злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до згаданих учасників процесу, охороняє їх інтереси1. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів цих осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.

 

Процес пізнання і доказування       1о<

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо1.

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб

вони:

а)         не були притягнуті до кримінальної відповідальності

та засуджені, якщо є невинними;

б)         не були притягнуті до кримінальної відповідальності

та засуджені за більш тяжкий злочин, ніж той, який дійсно

вчинили;

в)         без передбачених у КПК України підстав не були при

тягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи

обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і

засуджені;

г)         не були піддані несправедливому покаранню, тобто та

кому, яке призначено без урахування характеру і ступеня

суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного

й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відпові

дальність;

ґ) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм було надано можливість їх реалізувати;

д)         щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.

Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи — на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих

 

 

 

1 КобликовА. С. Право на защиту на предварительном следствии. — М., 1961. —С. 8—9.

 

1 Стецовский Ю. И., ЛаринА. М. Конституционньїй принцип обес-печения обвиняемому права на защиту. — М., 1988. — С. 13.

 

 

158

Глава 4

питань займалися такі вчені-правознавці, як М. С. Строго-вич, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська, Г. П. Сарки-сянц таін.

Як вважає Т. Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)»'. В юридичному словнику за редакцією П. І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: «Захист — в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості»2.

На думку Я. 0. Мотовиловкера, «в кримінально-процесуальній літературі прийнято розмежовувати:

а)         право обвинуваченого на захист;

б)         принцип забезпечення права на захист...;

в)         сам захист як сукупність процесуальних дій, спрямо

ваних на реалізацію права на захист;

г)         функцію захисту в системі трьох основних криміналь

но-процесуальних функцій, під якою.. .будемо розуміти рег

ламентований законом напрямок діяльності суб'єктів захи

сту (обвинуваченого, захисника, законного представника),

наділених правом (або обов'язком) використовувати всі вка

зані в законі засоби та способи для охорони законних інте

ресів обвинуваченого»3.

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, спостерігається підміна понять і категорій.

Наприклад, П. М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»4.

1          Добровольская Т. Н. Защита судебная. — М., 1972. — С. 394.

2          Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. — М., 1956. —

Т. 1. — С. 340.

3          Мотовиловкер Я. О. О принципах обгективности истиньї, пре-

зумпции невиновности и состязательности процесса. — С. 84.

4          Давьідов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство

по новому УПК РСФСР. — Свердловск, 1962. — С. 35.

 

Процес пізнання і доказування                   ІОУ

А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом'якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинуваченого, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям »*. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Подібного погляду дотримується Є. Г. Мартинчик, який пише, що захист «означає регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність обвинуваченого, його законних представників та захисника, спрямовану на заперечення обвинувачення, охорону недоторканності обвинуваченого, його особистих та майнових прав, тобто на здійснення функції захисту»2. На думку М. С. Строговича, «захист — це насамперед процесуальна діяльність самого обвинуваченого... Захистом є також діяльність захисника, представника законних інтересів обвинуваченого.. ., тобто вся та процесуальна діяльність, яка полягає у запереченні обвинувачення в цілому або окремих його частин»3.

Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, який веде процес, процесуалісти висловлюють різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій згаданих учасників

1          ЦьіпкинА. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. —

Саратов, 1959. — С. 26.

2          Мартинчик Е. Г. Развитие уголовно-процессуального законода-

тельства. — Кишинев, 1977. — С. 10.

3          Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М

1968. — Т. 1. — С. 197—198.

 

160

 

Глава 4

 

Процес пізнання і доказування

 

161

 

 

 

процесу. Підкреслюючи це, А. Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприклад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене клопотання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист полягає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»1.

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.

Принцип права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла є найціннішим надбанням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волевиявленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей2.

1          ЦипкинА. Л. Зазнач, праця. — С. 26.

2          Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. —

К., 1999. — С. 33.

 

Однак на сучасному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеженою. «Свобода — писав Ш. Монтеск'є, — є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»1.

Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інакше як на підставі та в порядку, передбачених законом2.

Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого.

Конституція України проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей чи майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. ЗО Конституції України).

Працівникам міліції для забезпечення виконання покладених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі

1          Монтескье Ш. О духе законов // Избранньїе произведения. —

М., 1955. — С. 289.

2          Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального ко

дексу України / Відп. ред. В. Ф. Бойко, В. Г. Гончаренко. — К., 1997. —

С. 32.

6 Є. Г. Коваленко

 

 

162

Глава 4

приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).

Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розроблення питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібне як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість із моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого обвинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також

 

Процес пізнання і доказування                   163

надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочинство і лише як виняток — мовою більшості населення певної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послугами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, 3 ст. 19 КПК).

Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обов'язок роз'яснити учасникам процесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою.

При розгляді в суді Києво-Святошинського району Київської області кримінальної справи по обвинуваченню Іголь-нікова 1.1., мешканця Курської області (Росія) (умисне тяжке тілесне ушкодження) підсудний ще до початку судового слідства заявив клопотання про переклад обвинувального висновку його рідною російською мовою і надання перекладача, однак це клопотання суд не задовольнив, тому апеляційний суд Київської області скасував вирок і направив справу на новий розгляд, але іншим складом суддів1.

Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено дсгкумент. Він повинен перекладати всі показання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.

' Справа № і.44. Архів Києво-Святошинського місцевого суду Київської області за 2001 р.

 

 

164

Глава 4

Принцип державної мови судочинства забезпечує виховний вплив кримінального процесу, рівність усіх громадян перед законом та судом незалежно від їх національної належності, робить судочинство зрозумілим та доступним для місцевого населення, дозволяє широко залучати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу1.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом полягає в тому, що відповідно до Конституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей принцип також закріплено у ст. 16 КПК.

Рівність і свобода — невіддільні умови життя людини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедливо лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані забезпечити рівну можливість здійснення процесуальних прав будь-якому громадянинові, рівну можливість використання громадянами їх процесуальних можливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.

Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених законом процесуальних обов'язків або, навпаки, бути наділеним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності, — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради2.

1          Леоненко М. Правові питання визначення принципу національ

ної мови в кримінальному судочинстві // Право України. — 1999. —

№ 4. — С. 66.

2          Тертьішник В. М. Уголовньїй процесе. — Харьков, 1999. — С. 42.

 

Процесшзнання^оказування                       165

Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1 ст. 32).

В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно пов'язано з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих тієї самої статі (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК). При освідуванні не допускаються дії, що принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПК). Відтворення обстановки та обставин події допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходів для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Принцип безпосередності дослідження доказів передбачає визначений порядок користування доказами від стадії порушення кримінальної справи до стадії провадження в апеляційній інстанції, а також у двох стадіях, які в теорії і практиці кримінального процесу називають виключними:

 

166      Глава 4

провадження в касаційній інстанції, перегляд судових рішень в порядку виключного провадження (нововиявлені обставини).

Принцип безпосередності дослідження доказів спрямований на те, щоб особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор, а також суддя (суд):

а)         особисто встановлювали та досліджували факти, які

доступні безпосередньому сприйняттю;

б)         особисто відчували показання свідків, потерпілих, об

винувачених, а також досліджували висновки експертів;

в)         особисто досліджували документи і речові докази.

Таким чином, суть принципу безпосередності полягає у:

а) використанні першоджерел свідчень про факти у всіх випадках, коли це можливо; б) забезпеченні безпосереднього контролю слідчого і суду за надходженням до справи свідчень про акти, які будуть покладені в основу висновків; в) забезпеченні перевірки точності і повноти сприйняття і відтворення інформації допитуваною особою, достовірності і точності відображення події у речових доказах і документах; г) самостійному характері судового слідства1.

Як бачимо із наведеного визначення, цей принцип складається з двох елементів: особистого сприйняття слідчим доказів і сприйняття на їх підставі процесуальних рішень.

Розглядаючи проблему реалізації принципу безпосередності дослідження доказів на досудових стадіях, Т. В. Кат-кова відзначає, що особисте сприйняття доказів є відображенням у свідомості особи, яка проводить дізнання, або слідчого, а потім втілення ними у належну процесуальну норму відбитків злочину та інших обставин, пов'язаних з подією злочину. Процес здобуття та фіксації інформації про обставини скоєного злочину у діяльності слідчого займає важливе місце і складається з кількох етапів2 у тому числі при прийнятті слідчим процесуального рішення на підставі доказів, досліджених особисто.

1          Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М.,

1973. — С. 332.

2          Каткова Т. В. Проблеми реалізації принципу безпосередності

дослідження доказів на досудовому слідстві: Автореф. дис. ... канд.

юрид. наук. — Харків, 1997. — С. 7.

 

167

Пр^лпізнання і доказування            _         

и Процесуальні гарантії в доказовому праві та дока-

ЗУ Процесуальні гарантії і кримінально-процесуальна форма— поняття взаємозалежні. Кримінально-процесуальна форма доказування — це система встановлених кримінально-процесуальним законом норм, за допомогою яких особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор, суддя (суд) здійснюють свої функціональні обов'язки (діяльність) по розкриттю, розслідуванню і судовому розслідуванню кримінальних справ. Процесуальні гарантії — це та ж процесуальна форма, тобто діяльність, що розглядається як засіб досягнення визначених завдань (цілей) правосуддя, забезпечує в доказовому праві досягнення істини по кримінальних справах, охорону законних прав і інтересів суб'єктів, що беруть участь у справі (наприклад свідків, потерпілих, обвинувачених та інших), а також весь процес судочинства, сприяє участі громадян у профілактиці правопорушень.

Мету кримінально-процесуального доказування (права) П. С. Елькінд бачить у його конкретних нормах у вигляді загальних і загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів кримінального судочинства, що мають правозобов'язальний характер і забезпечені суспільним і державним принципом. Будучи, як і інші норми права, регулятором поводження людей, у даному випадку суб'єктів кримінального судочинства, норми кримінально-процесуального права спрямовують їх у русло, що відповідає цілям кримінально-процесуального права1.

Шлях до мети лежить через засоби, що знаходяться у взає-мозв'язку і у взаємопроникненні зі своєю метою. Гегель підкреслював, що будь-яка мета є «загальною, керівною, і ми маємо засоби і знаряддя, діяльність яких ...визначаємо відповідно до цих цілей»2.

Так само і ціль в кримінально-процесуальному доказуванні може бути визначена не інакше, як шляхом співвідношення її із засобами досягнення, поза якими вони (цілі) залишаються лише умоглядними, а не реальними категоріями3.

1          длькинд П. С. Цели и средства их достижения в советском уго-

ловно-процессуальном праве. — Ленинград, 1976  — С 20

2          Гегель Г.В.Ф. Соч.: В 15 т. - М.-Л., 1929. _ Т  1 '- С 48

3          длькинд П. С. Зазнач, праця. — С. 60.

 

 

168

Глава 4

Взаємозв'язок цілей і засобів доказування в конкретних аспектах може виявлятися при провадженні слідчих і судових дій, при виявленні, збиранні, дослідженні, перевірці, закріпленні, оцінці доказів та ін.

Процесуальні гарантії містять і інші правові вимоги — від принципів кримінально-процесуального доказування до конкретних правових норм, що регулюють процес доказування по конкретних кримінальних справах.

Так, гарантією встановлення істини по кримінальній справі є дотримання комплексу принципів у процесі доказування: принципу законності, повноти, всебічності й об'єктивності досліджень обставин справи, презумпції невинуватості, права на захист та ін. Дотримання цих принципів забезпечується в остаточному підсумку обґрунтованим вирішенням кримінальної справи.

///. Процесуальний примус при здійсненні доказування

Інтереси розкриття злочинів вимагають у конкретних випадках певного обмеження особистих прав і інтересів суб'єктів правовідносин, які залучаються в кримінальне судочинство особою, що провадить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею (судом). Це можливо лише при наявності встановлених законом підстав і при дотриманні процесуальної форми доказування. При протидії законним вимогам органів держави деякі обмеження прав і інтересів суб'єктів правовідносин (свідків, підозрюваних, обвинувачених і інших) можуть бути здійснені примусово. Однак характер і форми такого примусу у свою чергу обмежені. І це зрозуміло: не можна домагатися істини будь-якими засобами, наприклад ціною заподіяння шкоди здоров'ю громадян, образи їх гідності. На противагу макіавелістській концепції — «мета виправдує засоби» А. Ф. Коні справедливо підкреслював: «Ціль не може виправдати засобів... Високі цілі правосудного захисту суспільства і одночасно захисту особистості від несправедливого обвинувачення повинні досягатися тільки моральними способами і прийомами»'. Саме цим визначається значення дослідження цілей кримінально-про-

1 Кони А. Ф. Нравственньїе начала в уголовном процессе. — Собр. соч.: В 8 т. — М., 1967. — Т. 4. — С. 66.

 

1 АЧ

д^^пйшання і доказування  ±о»

цесуального доказування в нерозривному взаємозв'язку із засобами їх досягнення.

З метою встановлення істини по справі органи, що здійснюють доказування, нерідко застосовують різні примусові заходи, у тому числі запобіжні заходи. Зокрема, це способи примусового впливу на обвинуваченого, а у виняткових випадках і на підозрюваного, з тим, щоб запобігти такій їх поведінці, що може перешкодити досягненню завдань кримінального судочинства (встановленню дійсних обставин справи, правильному застосуванню закону, покаранню винних, запобіганню притягнення до кримінальної відповідальності невинних і засудження винних).

Застосування запобіжних заходів пов'язано з найбільш інтенсивним обмеженням особистої свободи громадян, зокрема права на недоторканність особи, безперешкодне переміщення і вибір місця проживання. Запобіжні заходи повинно бути застосовано лише відповідно до їх призначення за наявності встановлених законом підстав і з додержанням відповідної правової процедури1.

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства, суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (ч. 1 ст. 148 КПК).

На практиці органи дізнання, слідчі, прокурори і суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального примусу: привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмку, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, проведення обшуку чи виїмки в приміщеннях дипломатичних представництв, накладення арешту на майно, відсторонення обвинуваченого лід посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.

В юридичній літературі немає єдиної думки щодо поняття запобіжного заходу.

1 Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. — М., 1989. — С. 105.

 

 

170

Глава 4

Ю. В. Манаєв, В. С. Посник, В. В. Смирнов вважають, що це процесуальний захід державного примусу, який застосовується за наявності зазначених у законі підстав, з метою виконання завдань кримінального судочинства. На відміну від інших авторів вони зазначають, що ці заходи обираються з урахуванням тяжкості обвинувачення та обставин, що характеризують особу підозрюваного або обвинуваченого1.

М. С. Строгович розкрив поняття запобіжних заходів, вказуючи на те, що ці примусові заходи обмежують волю обвинуваченого на різних стадіях кримінального процесу, та визначив цілі застосування запобіжних заходів, зазначених у законі2.

3. Ф. Коврига вважає необхідним зазначити, що запобіжні заходи мають своєю метою захист суспільства від небезпечних для нього осіб та успішне виконання завдань правосуддя3.

На нашу думку, запобіжний захід — це кримінально-процесуальний примус, який здійснюється до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (засудженого) з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилитись від виконання вироку.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини в справі або продовжувати злочинну діяльність.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлено, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК).

1          Манаєв Ю. В., Посник В. С, Смирнов В. В. Применение мер пре-

сечения следователем. — Волгоград, 1976. — С. 8.

2          Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М4*

1968. — Т. 1. —С. 273.

3          Коврига 3. Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. — М.,

1987. — С. 34.           а

 

Процес^ізнання^доказування         _          171

Законодавець виходить із того, що обрання запобіжного заходу є правом, а не обов'язком уповноваженої на це особи її рішення залежить від багатьох чинників, що мають об'єктивний і суб'єктивний характер (тяжкість злочину, індивідуальні особливості особи, до якої застосовуються запобіжні заходи, тощо). Однак застосування будь-якого запобіжного заходу завжди пов'язано з обмеженням особистої волі людини і через це може мати місце лише за наявності дійсної на те необхідності, за вказаними в законі підставами і з додержанням визначеного процесуального порядку. При цьому в основі рішення про застосування того чи іншого запобіжного заходу завжди повинна бути сукупність конкретних реальних фактичних даних (доказів), що свідчать про необхідність попередження неналежної поведінки обвинуваченого (підозрюваного)1.

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжних заходів у кожному разі вирішуються особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом) з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, що можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин тощо.

Застосовувати запобіжні заходи до обвинуваченого мають право слідчі, прокурор, суддя (суд) — у справах, що перебувають в їх провадженні, а прокурор — також у справах, що перебувають у провадженні слідчих, за розслідуванням яких він здійснює нагляд.

Оцінюючи тяжкість вчиненого злочину при обранні запобіжного заходу, слід зважати на обставини, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність (статті 66—67 КК), ступінь суспільної небезпечності злочину в конкретних умовах місця і часу.

Особу обвинуваченого характеризують, зокрема, її минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочину, наявність чи відсутність зв'язку з особами з антигромадською спря-

1 Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его зффективность. — Казань, 1981. — С. 67.

 

 

172

Глава 4

мованістю, наявність чи відсутність певних занять, постійного місця проживання тощо. До осіб, обвинувачених у вчиненні найбільш тяжких злочинів, взяття під варту як запобіжний захід може бути застосовано за мотивом однієї лише небезпечності злочину, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки, крім виняткових випадків (ст. 155 КПК).

Вік, стан здоров'я, сімейний стан обвинуваченого також можуть вплинути на обрання запобіжного заходу. До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжкохворих, вагітних жінок, матерів, що годують дитину, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.

У законі не роз'яснюється, що слід розуміти під винятковими випадками, за яких допускається застосування запобіжних заходів взяття під варту щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. «Таке становище створюється, — зазначає М. С. Строгович, — наприклад, коли здійснено тяжкий злочин, на відповідну особу вказують деякі докази, залишити цю особу на волі становило б небезпеку для суспільства, але пред'явити обвинувачення ще немає можливості, бо для цього необхідно виявити ще ряд обставин»1. На нашу думку, такий погляд є помилковим.

Обрання запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення допускається, наприклад, за таких обставин:

а)         підозрюваний був затриманий, строки затримання за

кінчуються, звільнення з-під варти невиправдано через

тяжкість вчиненого злочину та інші обставини, але пред'я

вити обвинувачення не є можливим, оскільки в строк, що

залишився, неможливо забезпечити явку обраного підозрю

ваним захисника або перекладача;

б)         для пред'явлення обвинувачення необхідно уточнити

особу затриманого, хоч сам факт здійснення злочину саме

даною особою не викликає сумніву;

в)         затриманий тимчасово захворів на тяжку хворобу і не

може брати участі у слідчих діях.

Слід звернути увагу на застосування запобіжного заходу з набранням вироком законної сили. Виносячи вирок з призначенням покарання і без звільнення підсудного від його

1 Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — С. 276.

 

п^рпізнання і доказування              173

відбування, суд чи суддя, який одноособово розглядає спра-V повинен подбати про вжиття заходів про забезпечення виконання вироку. Для цього виходячи з конкретних обставин справи, суворості призначеного покарання і даних, які характеризують особу засудженого, він підтверджує або змінює раніше обраний запобіжний захід, якщо до винесення вироку до підсудного запобіжний захід не був застосований1.

Питання для самоперевірки

Що означає процес пізнання (поняття та зміст)?

Яке співвідношення кримінально-процесуального пізнання і доказування?

Яке визначення кримінально-процесуальної форми?

Чи буде підставою для відміни або зміни вироку порушення кримінально-процесуальної форми проведення окремих слідчих і

судових дій?

Що означає кримінально-процесуальна форма доказування?

Які питання безпосередньо відносяться до характеристики процесуальної форми доказування?

Що означає принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи?

Що означає принцип законності при провадженні по кримінальній справі?

Який зміст принципу права на захист, що використовується у доказуванні по кожній кримінальній справі?

Як реалізується у доказуванні принцип права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла?

Якими ознаками характеризується принцип рівності всіх учасників (суб'єктів) судового процесу перед законом і судом?

Що означає процесуальний примус при здійсненні доказування?

Які процесуальні гарантії у доказовому праві та доказуванні?

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. — К., 1997. — С. 462.