§ 2. Затримання підозрюваного як тимчасовий запобіжний захід

Не менш відповідальний етап у боротьбі зі злочинністю -затримання підозрюваної особи. Адже це дає змогу зупинити злочинну діяльність, попередити втечу правопорушника, встановити його особу (якщо це необхідно), забезпечити його присутність під час слідчих і процесуальних дій, перешкодити змові свідків та потерпілих, фальсифікації підозрюваним доказів, іншим спробам підозрюваного зашкодити встановленню істини1.

Так, В. Клочков визначає, що затримання — короткочасне позбавлення волі, що його застосовує орган дізнання або слідчий у випадках, коли зволікання неприпустиме, а саме:

задля запобігання злочину, що готується або вчинюється;

у разі затримання з викраденим;

—        під час проведення невідкладних розшукових та

слідчих дій2.

І. Л*. Петрухін відзначає, що затримання — це «передній край» боротьби зі злочинністю. Воно дозволяє зупинити зло-

1          Лушников Ю. Не только защита прав человека // Законность. —

1996. — № 7.

2          Клочков В. Щодо підвищення ефективності попереднього

слідства // Право України. — 1999. — № 6. — С. 90—92.

 

426

 

Глава 13

 

Затримання, допит і показання підозрюваного

 

427

 

 

 

чинну діяльність, попередити втечу правопорушника, встановити його особу, якщо вона не відома, забезпечити його участь у процесуальних діях, протистояти змові свідків та потерпілих, фальсифікації доказів підозрюваних, іншим його спробам перешкодити встановленню істини1.

В окремих випадках затримання здійснюється із застосуванням фізичної сили, супроводжується примусовим обшуком, засвідченням, дактилоскопуванням. Тому затримання підозрюваного у вчиненні злочину треба проводити тільки у повній відповідності з законом та за наявності передбачених законодавством підстав.

Затримувати особу в якості підозрюваного можна лише у зв'язку із розслідуванням кримінальної справи. Ця слідча дія за певних обставин може бути здійснена паралельно з порушенням кримінальної справи, наприклад у разі затримання крадія, як кажуть, на гарячому.

Більшість авторів визнають затримання підозрюваного слідчою дією та засобом збирання доказів2. Між тим деякі з учених не відносять затримання особи до слідчих дій3. Особливо гостру дискусію на сучасному етапі дослідження цієї проблеми викликає питання про те, чи вкладається «захоплення» та доставлення тієї або іншої особи в органи дізнання в поняття «кримінально-процесуальне затримання» чи ні. Деякі автори вважають такі дії елементами процесуального затримання. Поширеною є також думка про те, що названі дії не є елементом затримання в кримінально-процесуальному сенсі, а відносяться до адміністративних дій правоохоронних органів, зокрема міліції4. Проте зазначена проблема залишається на сьогодні не розв'язаною.

1          Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности и принуждение

в уголовном процессе. — М., 1989. — С. 9.

2          Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Гро

шевого і В. М. Хотенця. — Харків, 2000. — С.    ; Ковтун Н. Н.

Уголовньїй процесе России: Учебник. — М., 2003. — С. 242; Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України. — К., 2004. — С. 310.

3          Абдумаджидов Г. Расследование преступлений. — Ташкент,

1986. — С. 104; Петрухин И. Л. Зазнач, праця. — С. 9—99.

4          Гуляев А. П. Понятие процессуального задержання лиц, подо-

зреваемьіх в совершении преступления // Трудьі ВНИИ МВД СССР. —

1975. — № 35. — С. 90—98.

 

Склалася ситуація, коли «захоплення» та доставлення в орган дізнання осіб, затриманих на місці злочину, в законодавчому та в теоретичному плані являє собою «нічийну зону», оскільки згадані дії не регламентовані ані адміністративним, ані кримінально-процесуальним правом, не знайшли необхідного дослідження в теорії кримінального процесу, хоча необхідність здійснення таких дій обумовлена практикою й передбачена законом. Між тим не викликає сумніву одне: оскільки таке затримання обумовлене подією злочину, то його провадження не слід залишати поза межами кримінально-процесуального регулювання.

У кримінально-процесуальному законі фактично згадані два види процесуальних дій, що мають назву затримання. Це затримання як слідча дія, що проводиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затримання як засіб процесуального примусу — запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до сімдесяти двох годин.

Згадані дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати самостійний характер. Теоретично їх слід виконувати кожну окремо. На практиці не в усіх випадках, наприклад таких, як поміщення особи в ізолятор для затриманих, передує її захоплення та примусове доставлення в орган дізнання. Слідчий може викликати таку особу на допит і після його закінчення провести затримання. В інших випадках-особа, затримана під час вчинення злочину та доставлена до міліції, може бути після з'ясування обставин справи звільнена, їй може бути надане право залишити приміщення правоохоронного органу у зв'язку з обранням запобіжного заходу, не пов'язаного з ув'язненням під варту, або у зв'язку з визнанням недоцільності її затримання на даній стадії розслідування1.

Кримінально-процесуальне затримання як процесуальна дія, що включає в себе захоплення та доставлення підозрюваного в орган дізнання, на думку В. І. Григор'єва, розглядається законодавцем як невідкладна слідча дія, тобто як спосіб отримання доказів. Відповідно, доказове значення протоколу затримання полягає в тому, що у процесі захоплення зло-

1 Ковтун Л. Задержание подозреваемого: новьіе грани старих проблем // Российская юстиция. — М., 2002, — № 10. — С. 46.

 

428

 

Глава 13

 

Затримання, допит і показання підозрюваного

 

429

 

 

 

чинця встановлюються, а в протоколі затримання відображуються обставини і факти, що мають значення у справі1.

Поділ затримання на два самостійні види процесуальних дій вимагає, по-перше, більш чіткого термінологічного визначення кожного з них і, по-друге, більш докладної процесуальної регламентації2.

Можна погодитись з поглядом В. Тертишника, який підкреслив, що нині за відсутністю складу злочину таке саме рішення необхідно прийняти і тоді, коли щодо затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для притягнення його до відповідальності, тобто за недоказаності участі обвинуваченого у вчиненні злочину3.

Однак відповідно до статей 1 і 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду» незаконно затриманий має право на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди. Виходячи із змісту даного Закону затримання буде визнане незаконним, якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якого затримали, буде закрито за відсутністю складу злочину або за недоказаності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 2). Отже, законним буде лише таке затримання, яке проведене за наявності неспростовних доказів вчинення підозрюваним злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

Таким чином, викладені в кримінально-процесуальному законі підстави затримання можна розглядати тільки як підстави для захоплення та доставленим підозрюваного в орган дізнання з метою з'ясування обставин справи, як підстави проведення слідчої дії «затримання на місці злочину» (спіймати на місці злочину), спрямованої на запобігання злочину та закріплення його слідів.

1          Григорьев В. И. Задержание подозреваемого органами внутрен-

них дел. — Ташкент, 1989. — С. 37.

2          Ивлиев Г. П. Оснований и цели применения процессуального

принуждения // Государство и право. — 1995. — № 11. — С. 72.

3          Тертишник В. Проблеми процесуальної форми затримання у

кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. —

2003. — №8. — С. 101.

 

Викладені підстави не прийнятні для прийняття рішення про взяття підозрюваного під варту — поміщення його в ізолятор тимчасового утримання на строк до сімдесяти двох годин. З одного боку, згадані дії допустимо застосовувати тільки після порушення справи, з іншого — такі дії мають характер запобіжних заходів, їх слід застосовувати лише до осіб, чия участь у вчиненні злочину достатньою мірою доказана, причому застосовувати дуже обережно.

Підкреслюючи необхідність гуманного ставлення до людей і підсудних, бачити в кожній людині позитивні якості, Ф. Плевако в промові по справі робітників фабрики, яких звинувачували в бунті і безпорядках, образно і гарно говорив: «Натовп — будова, обличчя — цегла. Із одних і тих же цеглин будується і храм богові, і тюрма — житло знедолених. Та зруйнуйте тюрму — і цеглини, що залишились цілими від руйнування, можуть піти на зведення храму, не відображаючи огидних рис їх минулого призначення»1.

На жаль, у практичній діяльності органи дізнання нерідко приймають ризиковане рішення про затримання, а коли помилка стає явною, намагаються будь-якою ціною здобути докази вчинення підозрюваним якого-небудь іншого злочину, аби врятувати «честь мундира». Рідко хто має мужність визнати свою помилку.

Як правильно відзначає О. В. Баулін, затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, нерідко відбувається без урахування встановлених статтею 106 КПК України підстав. Численні приклади свідчать, що орган дізнання вдається до примусового затримання особи лише на підставі даних опе-ративно-розшукової діяльності, часто отриманих із непере-вірених або ж сумнівних джерел; висновки про причетність до злочину мають характер припущень. При цьому інколи також ігноруються конституційні права затримуваної особи, зокрема на захист, на право не свідчити проти самого себе, на негайне повідомлення рідних та близьких затриманого про факт затримання тощо. Робиться це для того, щоб в умовах фізичного та психічного насильства, без їжі, сну добитись від затриманої особи зізнання, яке оформлюється так званим поясненням його добровільної співпраці із уповноваженими особами та органами.

1 Плевако Ф. Н. Речи. — М., 1909. — Т. 1.

 

430

 

Глава 13

 

Затримання, допит і показання підозрюваного

 

431

 

 

 

Як правило, тільки після цього (зізнання) у справі «з'являється» слідчий, який і складає протокол про затримання особи в порядку статті 115 КПК України та допитує її. Протокол про затримання складається знову ж таки часто без достатніх процесуальних підстав, оскільки на підтверджене практикою переконання слідчого після так званого пояснення про зізнання, справа на 99% може вважатися вирішеною. Для імітації «всебічності, повноти та об'єктивності» проведеного досудового слідства до матеріалів порушеної кримінальної справи додається певний масив документів (довідок, актів, характеристик, протоколів допиту так званих свідків, які здебільшого нічого по суті сказати не можуть)1.

Характерним прикладом такої практики може бути кримінальна справа за звинуваченням У. та С. у вчиненні злочину, передбаченого ч. З ст. 142 КК України, яка знаходилась у провадженні слідчого Бориспільського міськрайвід-ділу міліції. Одного із підозрюваних було затримано на підставі оперативної інформації про місце проживання одного із злочинців (будинок, поверх, напрям дверей). Цього виявилось достатньо, щоб вранці 27 січня 2001 р. в одній із квартир м. Києва, яку тимчасово наймав С, на нього було вдягнено наручники та примусово доставлено до Бориспільського міськрайвідділу міліції. Майже добу його змушували зізнаватись у вчиненні злочину, якого він не скоював. І тільки після цього, о 13 годині наступного дня він зустрівся із слідчим, який склав протокол про його затримання.

Ні в цей день, ні під час наступних допитів обвинувачений С. більше не зізнавався, свою вину заперечував, посилався на алібі. Ось чому перед тим, як повести С. 31 січня 2001 р. до прокурора за санкцією, було проведено впізнання С. однією з потерпілих, хоча така слідча дія повинна проводитись до затримання, оскільки за даних обставин таке впізнання було єдиною підставою для затримання. В ході судового розгляду справи потерпіла пояснила суду, що перед впізнанням хтось із працівників міліції переконав її, що схоплено справжнього нападника і що вдягнений він у синю куртку спортивного типу. І тільки 13 червня 2001 р., після 138 діб ув'язнення,;

1 Баулін О. В. Затримання та взяття під варту в Україні: стан, прсй; блеми удосконалення законодавства та практики його застосування. — К.,2002. — С. 52.

 

Бориспільський місцевий суд Київської області виправдав підсудних. 26 вересня 2001 р. ухвалою апеляційного суду Київської області вирок було залишено без змін1.

При здійсненні затримання підслідного посадові особи правоохоронних органів мають виходити з принципу пріоритету завдання забезпечення захисту прав і свобод людини над іншими завданнями кримінального судочинства, принципу допустимості обмеження прав і свобод людини при встановленні об'єктивної істини в кримінальному процесі лише у випадку крайньої необхідності2. Виходячи з цього пропонуємо концептуальну модель процесуальної форми затримання як слідчої дії і взяття під варту як запобіжного заходу.

У законі мають бути чітко визначені цілі та завдання затримання підозрюваного як слідчої дії, підстави застосування, зміст згаданої слідчої дії, способи фіксації ходу та результатів її провадження.

Затримання підозрюваного — це тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 149 КПК України), який відповідно до закону може бути застосований з метою запобігання і припинення злочинної діяльності особи, її протиправної спроби чинити опір збиранню доказів і можливих способів ухилення від слідства і суду.

С. І. Лук'янець зазначає, що затримання — це короткочасна ізоляція особи, підозрюваної у вчиненні злочину, є невідкладним заходом процесуального примусу, за своїм завданням тотожним запобіжним заходам і одночасно є невідкладною слідчою дією у процесі якої можуть бути зібрані докази3.

З приводу затримання у юридичній літературі не вщухають дискусії4, зокрема, чи буде правомірним затримання до

1          Архівна кримінальна справа Бориспільського місцевого суду

Київської області № 1-84/2001 р.

2          Бушуев Г. В. Социальная и уголовно-правовая оценка причине

ний вреда преступнику при задержании. — Горький, 1976. — С. 56.

3          Джига М. В., Баулін О. В., Лук'янець С. І., Стахівський С. М.

Провадження дізнання в Україні. — К., 1999. — С. 100—106.

4          Детальніше див.: Плакса Н. О. Сучасні проблеми затримання

підозрюваного під час дізнання та досудового слідства в Україні //

Підсумкова наук.-теор. конф. наукового товариства слухачів та кур

сантів, присвячена 85-й річниці карного розшуку України (15 квітня

2004 р.). — К., 2004. — С. 41—44.

 

 

432

Глава 13

порушення кримінальної справи, а також чи можуть бути підставами провадження цієї слідчої дії відомості, отримані оперативно-розшуковим шляхом. У цій суперечці впадає в око те, що автори ототожнюють фізичне затримання із процесуальним або ж не звертають на це уваги. В. М. Савиць-кий вважає, що необхідність у затриманні часто виникає, коли нема кримінальної справи, тому що сам факт затримання є першим сигналом про злочин, приводом до порушення кримінальної справи1.

З цього приводу І. М. Гуткін відзначає, що оскільки затримання є слідчою дією, то воно може здійснюватись тільки після порушення кримінальної справи2. Думається, що саме ця позиція заслуговує на підтримку. Хоча КПК України прямо не забороняє затримання до порушення кримінальної справи, але ж і не дозволяє, як це зроблено для огляду місця події (ст. 190 КПК України) і накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК України). Крім того, підстава для підозри особи у вчиненні злочину завжди виникає пізніше, ніж підстава для порушення кримінальної справи — достатні дані, які вказують на ознаки злочину. Тому, якщо є підстави для затримання особи, то тим більше вони є для порушення кримінальної справи. У крайньому разі, ці два процесуальні рішення можуть практично збігатися у часі.

Ведеться також дискусія навколо поняття «...інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину», що передбачені ст. 106 КПК України. Л. М. Карнєє-ва та інші автори вважають, що під іншими даними слід розуміти докази, що отримані у процесі слідства і достатні для підозри у вчиненні злочину3.

На нашу думку, до інших даних, крім зазначених у ст. 106 КПК України, відносяться будь-які фактичні дані, які вказують на причетність особи до скоєного злочину: пояснення

1          Савицкий В. М. Проблеми социалистического правосудия в све-

те новой Конституции СССР // Проблеми правосудия и уголовного

права. — М., 1978. — С. 14.

2          Гуткин И. Н. Актуальнне вопросн уголовно-процессуального

задержання. — М., 1980. — С. 45—47.

3          Карнеева Л. М. Привлечение в качестве обвиняемого. — М.,

1962. — С. 17.

 

Затримання, допит і показання підозрюваного    433

окремих громадян, знаходження у особи викрадених речей, документів тощо, а також відомості, отримані оперативно-розшуковим шляхом. Тому не можна погодитись з І. М. Гут-кіним, який стверджує, що оперативно-розшукові дані не можуть служити підставою для прийняття рішень, що мають юридичне значення, зокрема про позбавлення волі громадян. Для поміщення в ізолятор тимчасового тримання (ІТТ) особи, підозрюваної у скоєнні злочину, необхідно, щоб підозра проти неї базувалась на фактичних даних, отриманих із джерел, які можуть бути досліджені у межах кримінальної справи1.

При цьому до того часу, коли дізнавач чи слідчий отриманим від оперативних служб предметам чи документам не дасть позитивну оцінку з позиції належності, допустимості, достовірності, вони залишаються носіями оперативно-роз-шукової, але не доказової інформації.

Разом з тим уявляється, що ця інформація може бути віднесена до категорії «інших даних», якщо вона дозволяє підозрювати конкретну особу у вчиненні злочину і використовуватись при наявності інших, передбачених умов, як підстава для затримання особи. Метою затримання є перевірка та встановлення причетності затриманого до конкретного злочину (а не до будь-якого) і вирішення питання про застосування запобіжного заходу взяття під варту2.

Слід відрізняти процесуальне затримання, те що регулюється статтями 106,115 КПК України, від фізичного затримання особи на місці вчинення злочину, у тому числі громадянином з метою доставлення в органи внутрішніх справ, а також затримання за адміністративні правопорушення.

В. Рожнова зазначає, що одним із найбільш ефективних заходів процесуального примусу є затримання підозрюваного, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення для тримання і, отже, позбавляється волі. Таке затримання провадиться з метою з'ясування причетності особи до злочину і вирішення питан-

1          Гуткин И.И. Зазнач, праця. — С. 47.

2          Тертишник В. Проблеми процесуальної форми затримання у

кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. —

2003. — № 8. — С. 101.

 

 

434

Глава 13

ня про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Застосування даного заходу процесуального примусу допускається лише щодо осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, за наявності чітко визначених підстав і у передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку.

Застосування затримання, як правило, на початковому етапі розслідування, його невідкладний характер, обмеженість даних про злочин і злочинця викликає значні труднощі для правильного вирішення питання про необхідність застосування у кожному конкретному випадку цього заходу1.

Наведене дозволяє зробити висновок, що КПК України, на нашу думку, слід доповнити статтею, в якій необхідно зазначити можливість доставлення особи, запідозреної у вчиненні злочину, до органів слідства (у проекті КПК, розробленому Кабінетом Міністрів України у 1999 р., подібна норма викладена під назвою «Доставлення», хоча в ній і не зазначені підстави для такої дії); про права осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину. Є вдалим, на наш погляд, і посилання на обрання запобіжних заходів до того, як буде порушена справа, з наступним вирішенням питання щодо її порушення протягом 12 годин з моменту фактичного затримання. Після порушення кримінальної справи особа, доставлена в орган слідства, за наявності відповідних підстав може бути затримана.

Зміст затримання обумовлено його завданнями та об'єктом, на дослідження якого воно спрямоване. Слідча дія «затримання на місці злочину» (спіймати на місці злочину) містить у собі великий комплекс заходів: переслідування та захоплення підозрюваного, запобігання злочину, виявлення і закріплення слідів та інших фактичних даних2.

Що ж стосується кримінально-процесуального затримання підозрюваного, то з огляду на наведене вище, на наш погляд, його краще віднести до переліку, запропонованого у

1          Рожнова В. Щодо поняття «затримання осіб, підозрюваних у вчи

ненні злочину» // Право України. — 2001. — № 8. — С. 86—89.

2          ПилипенкоД. Обрання запобіжного заходу: деякі питання зали

шилися не з'ясованими // Закон і бізнес. — 2003. — 2 серпня. — С. 5.

 

Затримання, допит і показання підозрюваного    435

згаданому проекті Кримінально-процесуального кодексу України з обов'язковим розділенням понять «доставлення» і «затримання», що сприятиме поліпшенню роботи органів дізнання і досудового слідства, надасть їм можливість провести необхідні пізнавальні дії з особою, не застосовуючи стосовно неї заходів процесуального примусу, що значно зменшить кількість незаконних затримань.

У Кримінально-процесуального кодексу України доцільно здійснити роздільну регламентацію затримання особи як слідчої дії і взяття підозрюваного під варту як запобіжного заходу. Захоплення та затримання підозрюваного на місці злочину (спіймати на місці злочину) слід віднести: 1) до слідчих дій, а тим самим і до засобів отримання доказів; 2) до дій, які дають змогу провадження слідчих дій до порушення кримінальної справи; 3) до приводів і підстав до порушення справи.

Взяття під варту відносять до запобіжних заходів, які можна застосовувати лише за наявності беззаперечних доказів вчинення підслідним злочину та здійснюється слідчим, який вносить за згодою прокурора подання до суду, а суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, і виносить постанову про обрання підозрюваному чи обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ч. 5 ст. 1652 КПК України).