§ 1. Поняття підозрюваного у кримінальному процесі

Як повноправний член світового співтовариства Україна має послідовно запроваджувати в дію міжнародно-правові акти про права і свободи людини, а це вимагає приведення національного кримінально-процесуального законодавства у відповідність з загальновизнаними міжнародними нормами.

Прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, ратифікація нею міжнародних актів стосовно прав і свобод людини, визнання України ЗО січня 1992 р. повноправною державою—учасницею НБСЄ (Наради з безпеки і співробітництва в Європі), прийняття її 26 вересня 1995 р. до Ради Європи зумовили необхідність радикальних реформ у політичній, економічній, соціальній та правовій сферах.

Для вдосконалення правового статусу підозрюваного в законодавстві України особливе значення має Конституція України, кримінально-процесуальне

 

 

419

Затримання, допит і показання підозрюваного

законодавство, а також низка міжнародно-правових документів, які направлені на правовий захист прав та основних свобод людини.

Україна підписала 9 листопада 1995 р. Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а майже через два роки, 17 липня 1997 р., відбулася її ратифікація, але з окремими застереженнями, що обумовлено Перехідними положеннями Конституції України. Вступаючи до Ради Європи, Україна усвідомлювала, що цим актом вона бере на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, в тому числі у кримінальному судочинстві.

Конституція України гарантує громадянам України можливість захисту їхніх прав і свобод у міжнародних органах: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ст. 55). Європейська комісія та Європейський суд з прав людини мають надати можливість реалізації цієї гарантії. Тож усі порушення Конвенції, що мають і матимуть місце після 17 липня 1997 р., фактично можуть розглядатися крізь призму підготовки звернення до Страсбурга (місцезнаходження Європейського суду).

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави, в якій проголошується, що недоторканність і безпека людини визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів,-а також послідовного здійснення наявних прав.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головно на те, щоб забезпечити розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб. Це, своєю чергою, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), що є виправданим.

 

420

 

Глава 13

 

Затримання, допит і показання підозрюваного

 

421

 

 

 

Однак реалії сьогодення свідчать про недосконалість інституту правового статусу підозрюваного, що призводить до великої кількості випадків грубого порушення законності у діяльності правоохоронних органів, що пов'язані насамперед з недодержанням принципу презумпції невинуватості, порушеннями прав підозрюваного, незаконними арештами, змушеними зізнаннями та ін. Проблема недоторканності особи стала особливо актуальною у наш час, час економічної і політичної нестабільності, величезного зростання злочинності, і прикувала до себе увагу не тільки юристів, але і простих громадян.

Чинне законодавство називає підозрюваним особу, затриману за підозрою у вчиненні злочину або таку, до якої до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого застосований запобіжний захід (ст. 43і КПК України). У цьому разі особа стає підозрюваною внаслідок того, що до неї застосовано захід процесуального примусу. На практиці нерідко виникають ситуації, коли у діях особи вбачаються ознаки складу злочину і в той же час відсутні передбачені законом умови для визнання її підозрюваною. В таких випадках особи, підозрювані, але такі, які ще не набули офіційного статусу підозрюваного, допитуються як свідки, що не відповідає принципу законності і завданням кримінального процесу. Раніше у законодавстві Української РСР такий свідок змушений був давати «свідчення про свою причетність до злочину під загрозою кримінальної відповідальності за відмову від давання і давання свідомо неправдивих показань»1. У свою чергу, нова Конституція України гаран- ■, тує особі не нести відповідальності за відмову давати пояс- ! нення щодо себе, членів сім'ї, близьких родичів, коло яких визначається законом. Аналогічне нове положення міститься у п. 6 ст. 69і КПК України, згідно з яким свідок має право відмовитися давати показання щодо себе та близьких родичів. Отже, в цьому вбачається повна свобода особи діяти за своїм внутрішнім переконанням, а не за примусовістю давати показання під тиском кримінальної відповідальності. В юридичній літературі залишається дискусійною пробле-

1 Скаредов Г. Охрана прав граждан в уголовном судопроизводстве // Социалистическая законность. — 1983. — № 4. — С. 19—22.

 

ма зміни і розширення підстав для визнання особи підозрюваною, формування ширшого поняття «підозрюваний» як учасника кримінального процесу1.

Це питання актуальне й нині у зв'язку з підготовкою кодифікації кримінально-процесуального законодавства. Вважається за можливе погодитися з тим, що особа стає підозрюваною не внаслідок затримання або застосування будь-якого запобіжного заходу, оскільки особу підозрюють не тому, що її затримали чи заарештували. Протоколи затримання або постанова про обрання запобіжного заходу ще не можуть бути гарантією вини особи, які ставлять особу в становище підозрюваного.

При визначенні поняття «підозрюваний» необхідно враховувати як складові ті об'єктивні дані, факти протиправної поведінки, які покладені в основу підозри. Оформлені належним чином відповідно до ст. 65 КПК України, вони є доказами2.

У слів «підозрюваний» і «запідозрений» загальна основа: проте якщо проаналізувати суть, то виявимо їх різний зміст: «запідозрений передує у часі створенню поняття «підозрюваний», означає виникнення підозри, а поняття « підозрюваний » має наповнюватися констатацією наявності доказів про причетність особи до вчиненого злочину. Вважаємо правильною думку О. Р. Михайленка про те, що об'єктивною основою для визнання особи підозрюваною мають бути докази, які дозволяють обґрунтовано запідозрити особу у вчиненні злочину3. У зв'язку з цим можливе таке визначення поняття підозрюваного: «Підозрюваним у кримінальному процесі України є конкретна особа, запідозрена у вчиненні злочину на підставі доказів, які дозволяють обґрун-

1          Московитина Т.А. Проблеми усилений правовой защищеннос-

ти личности в уголовном судопроизводстве // Проблемьі в уголовном

судопроизводстве. — Ярославль, 1991. — С. 168—176.

2          Сафин Н. ПІ. Проблема соотношения процессуальньїх прав по-

дозреваемого и процессуальньїх гарантий их реализации // Вопросьі

осуществления прав и обязанностей в развитом соц. обществе. —

Казань, 1983. — С. 96—100.

3          МихайленкоА. Р. О законности признання лица подозреваемьім

в советском уголовном процессе // Проблемьі правоведения. — К.,

1979. —№39. — С. 109.

 

 

422

Глава 13

товано дійти висновку про вчинене нею злочинне діяння, але недостатніх для визнання її як обвинуваченого». Про визнання особи підозрюваним необхідно, на нашу думку, винести постанову, яка процесуально може закріпити рішення слідчого про притягнення особи як учасника «кримінального процесу, що має свій інтерес і наділений певними процесуальними правами для їх реалізації». На жаль, у чинному законодавстві спеціальний акт — винесення постанови про визнання особи в якості підозрюваного не передбачається. Тому, на наш погляд, у новому КПК України необхідно врахувати цей недолік закону, адже це буде засобом забезпечення і гарантією дотримання законних прав і інтересів особи, причетної до скоєння злочину.

Законодавче визначення поняття підозрюваного буде сприяти забезпеченню прав і законних інтересів при притягненні його до кримінальної відповідальності.

Процес демократизації, гласності, підвищення уваги суспільства до всього, що пов'язано із застосування кримінально-процесуального примусу і кримінального покарання, серія надзвичайних пригод у місцях утримування затриманих наполегливо вимагає по-новому зрозуміти статус підозрюваного, тим більше, що існуючі тенденції свідчать, що сфера застосування тимчасового процесуального затримання і запобіжного заходу у вигляді утримування під вартою на даний час ніяк не звужується.

У кримінально-процесуальній літературі існують різні підходи до розгляду терміна «підозра», який розглядають як «затримання» і «підозрюваний». Між тим це два якісно різних поняття, які не збігаються з їх фактичним і правовим становищем. Крім того, у часовому проміжку між фактичною і юридичною підозрою лежить багатоетапна допро-цесуальна і процесуальна діяльність декількох органів (дізнання, слідства), а головне — деякий час знаходиться особа без будь-якого юридичного статусу, без визначених прав і обов'язків, навіть без власного правового найменування. В результаті страждають обидві сторони, правоохоронні органи не мають чітких уявлень, які в даному випадку їх повноваження, а особа не знає, з якими правами й обов'язками вона вступає в сферу кримінально-процесуальних відносин. Як свідчить практика, вперше особа в якості підоз-

 

Затримання, допит і показання підозрюваного    423

рюваного з'являється при затриманні її на місці вчинення злочину. При цьому слідчо-оперативні групи працівників міліції, яким частіше всього доводиться проводити таке затримання, орієнтуючись на статті 106—115 КПК України, вважають фізичне захоплення особи як процесуальне затримання, а затриманого — підозрюваним. Тобто коли справа доходить вже до слідчого, з'ясовується, що до процесуального затримання і визнання особи підозрюваною ще занадто далеко, оскільки саме тут, у зазначених нормах закону міститься перша, висхідна причина проблеми підозри.

Аналіз ст. 106 КПК України дозволяє зробити висновок, що в ній іде мова не про процесуальне, а про фізичне затримання. На це вказує характер обставин, названих підставами затримання (особу, яку застали при вчиненні злочину, коли очевидці, в тому числі потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин, чи коли на ній або на одязі, при ній або в її житлі буде виявлено явні сліди злочину).

Радянське законодавство кінця 50-х років розглядало процедуру затримання підозрюваного дещо інакше1. При наявності вказаних в ст. 106 КПК України обставин фізичного затримання людини її доставляють в органи внутрішніх справ, де складається офіційний протокол затримання, згідно яким особа обмежувалась у свободі до 72 годин з поміщенням в камеру попереднього ув'язнення. Після цього розпочиналось з'ясування причетності особи до злочину, що завершувалось порушенням кримінальної справи і притягненням затриманого до відповідальності чи відмовою в порушенні справи, якщо причетність не підтвердилась. В обох випадках затримання було законним і обґрунтованим, оскільки в момент складання протоколу затримання були законні підстави для застосування до нього примусового заходу.

Слідча практика, виявивши недосконалість ст.106 КПК України, внесла корективи в її застосування. Фізичне затримання особи із складанням протоколу на місці події змінилося процесуальним затриманням, що проводиться слідчим тільки після порушення кримінальної справи, адже це умова застосування будь-якого примусового заходу в криміналь-

1 Галкин И. С. Процессуальное положение подозреваемого. — М., 1968.

 

 

424

Глава 13

ному процесі, і не за обставинами, зазначеними в статтях 106, 115 КПК України, а на підставі зібраних доказів причетності особи до вчинення злочину. Виходячи з цього, так склалось, що норма із закладеною в неї ідеєю міліцейського затримання до порушення кримінальної справи перестала «працювати», а стала використовуватися в принципово новій якості — як короткостроковий арешт підозрюваного слідчим до вирішення питання про запобіжний захід.

Наступний аспект проблеми підозри в кримінальному процесі полягає у визначенні моменту переходу фактичної підозри в правову підозру, а відповідно, перетворення фактичного підозрюваного в юридично (процесуально) підозрюваного. Безумовно, це питання може бути поставлене тільки після порушення кримінальної справи1. Критерій розмежування підозрюваного та обвинуваченого нормативно визначений правилом «достатності доказів»: якщо по справі зібрані достатні докази вчинення особою злочину, то повинно бути винесено постанову про притягнення даної особи в якості обвинуваченого.

Як свідчить практика, остаточна підозра у вчиненні злочину у слідчого може сформуватися значно пізніше — не тільки після порушення кримінальної справи, а вже в процесі досудового слідства. Однак в будь-якому разі затримання повинно отримати документальне підтвердження. Процесуальною формою підозри може бути не що інше, як процесуальне рішення — постанова слідчого про визнання особи підозрюваною чи про її притягнення в якості підозрюваного. Такий порядок появи у справі підозрюваного дозволяє максимально наблизити момент юридичної підозри до фактичної, створивши необхідні умови не тільки для захисту прав та законних інтересів особи, а й для ефективності діяльності органів досудового слідства. Адже після оголошення особі постанови про її притягнення в якості підозрюваного, вона повинна бути негайно допитана в такій якості, і тільки після цього з'являються правові підстави для обрання особі короткострокового арешту і застосування запобіжного заходу.

1 Петрухин К. Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение. — М., 1985. — С. 31—56.

 

Затримання, допит і показання підозрюваного    425

Проблема підозри має ще одну невиріпіену проблему. Це питання про її долю. За законом, застосувавши ст. 43і КПК України, правоохоронний орган держави висуває проти особи підозру. Це згідно з кримінально-процесуальним законодавством може тривати не більше 10 діб, після чого підозра повинна бути знята або замінена на обвинувачення. Чинне законодавство передбачає тільки другий варіант, коли при достатності доказів слідчий виносить постанову про притягнення особи в якості обвинуваченого, перевівши тим самим підозрюваного в становище обвинуваченого. Але як бути в тому випадку, коли підозра не може перейти в обвинувачення за відсутністю достатніх доказів для цього? Чинний кримінально-процесуальний закон це питання не вирішує, що нині неприпустимо, адже офіційно накладена на людину підозра при її недоказаності повинна бути офіційно знята.