§ 2. Внутрішнє переконання при оцінці доказів (принципи вільної оцінки доказів у кримінальному судочинстві)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Для правильної оцінки доказів особі, яка проводить дізнання, дізнавачу, слідчому, прокуророві, судді (судові) необхідно використовувати в доказуванні основні принципи вільної оцінки доказів.

Принципами вільної оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудово-го слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності; презумпція невинуватості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; участь у відправленні правосуддя народних засідателів, присяжних; безпосередність; змагальність. Розглянемо деякі із них.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні у своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Оскільки принцип вільної оцінки доказів є об'єктивним правовим положенням, закріпленим у законі велінням держави, внутрішнє переконання особи, яка провадить дізнан-я> Дізнавача, слідчого, прокурора і судді як складову час-ну цього принципу слід розглядати передусім як правову Римшально-процесуальну категорію, що має важливе зна-для вирішення цієї справи та окремих її питань, як

 

262

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

263

 

 

 

суб'єктивну основу рішень, що приймаються в кримінальній справі, зокрема вироку суду1.

У багатьох нормах кримінально-процесуального закону містяться положення, згідно з якими учасники (суб'єкти) кримінального процесу (наприклад, слідчий, прокурор, суддя) при оцінці доказів приймають деякі рішення, керуючись своїм внутрішнім переконанням. Так, ч. 2 ст. 114 УПК України передбачає право слідчого не погодитися з вказівками прокурора про притягнення до відповідальності як обвинуваченого, кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або закриття справи і передачі її вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх зауважень. У цьому випадку прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Згідно зі ст. 399 КПК України вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась їм одноособово. Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає.

Коли кримінальна справа, в якій є окрема думка, не розглядалася судом касаційної інстанції, то після того як вирок суду набрав законної сили, окрема думка разом з справою направляється голові вищестоящого суду для вирішення питання про необхідність перегляду справи в порядку нагляду.

Розкриваючи поняття «внутрішнє переконання», з яким процесуальний закон пов'язує сутність оцінки доказів, Г. М. Рєз-нік звертає увагу на те, що цей загальновживаний вираз у кримінальному процесі несе специфічний зміст, що реформував існуючу раніше систему формальних доказів, сутність якого виразилася в усуненні із закону передбачених правил про вірогідність і силу доказів. Це відбулося в результаті усвідомлення об'єктивної неможливості передбачити у законі всі можливі в конкретній кримінальній справі комбі-

1 Михеєнко М. М. Принцип вільної оцінки доказів у радянському кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 144.

 

нації доказів, їх взаємний зв'язок і доказову силу1. Отже, на думку автора, вираз «докази за внутрішнім переконанням» з моменту скасування формальної теорії і дотепер означає, що докази оцінюються незалежно від зовнішніх передбачених критеріїв, що перетворюють оцінку доказів у підведення виявлених фактичних даних під норму закону. Проведена історична розвідка в сполученні з аналізом чинного законодавства і вивчення апеляційної і наглядової практики обумовила його висновок, що вказівка закону на внутрішнє переконання поширюється не на всі задачі оцінки доказів, а тільки на визначення їх вірогідності і сили. Що стосується допустимості й належності доказів, то вони визначаються правочинними суб'єктами, виходячи з норм кримінально-процесуального і кримінально права, що встановлюють і конкретизують предмет доказування і закріпляють процесуальну форму і режим використання доказів2.

Як правильно відмічав М. М. Михеєнко, важливе значення для розкриття ролі внутрішнього переконання в оцінці доказів мають також його психологічний і гносеологічний аспекти. У першому аспекті внутрішнє переконання можна розглядати в динаміці (як процес його формування) і статиці (як результат). У процесі його формування створюється власна думка, долаються й усуваються сумніви, невпевненість. У підсумку слідчий, прокурор чи суддя приходять до внутрішнього переконання як стану твердої впевненості в правильності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах і при необхідності публічно їх висловити, готовності відстоювати їх у відповідних (процесуальних та інших) інстанціях, нести за них відповідальність.

У гносеологічному аспекті внутрішнє переконання — це знання як про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказування в справі, так і про висновки в справі, у тому числі ті, які стосуються юридичної оцінки, кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій3.

ґезник Г. М. Оценка доказательств по внутреннему убеждению советском уголовном процессе: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — І-, 1999. — С. 4.

Там само. 3 Михеєнко М. М. Зазнач, праця. — С. 146.

 

264

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

265

 

 

 

Деякі автори виділяють також етичну, моральну сторону внутрішнього переконання. Ю. М. Грошевой, наприклад, зазначає, що «етичні моменти в суддівському переконанні передають ціннісну орієнтацію судді, його моральні ідеали і погляди »*.

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органові дізнання, слідчому, прокуророві, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення підозрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали свою вину у вчиненні злочину, не є основними вирішальними доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів, призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рішень по справах, які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка. Це положення закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду у своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необґрунтованого засудження невинних.

Наприклад, вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду ПІ. засуджено за крадіжки з магазинів в особливо значних розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядкові, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове

1 Грошевой Ю. М. Проблеми оформлення судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. — Харьков, 1975. — С. 19.

 

слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про доказування вини засудженого викликали сумніви.

Ш. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що він скоїв ці злочини разом із ПІ., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні ПІ. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення ПІ. не було перевірено, не було дано їм оцінки й у вироку.

З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час проведення огляду ПІ. на запитання психіатра не відповідав, крім того був зафіксований тремор усього його тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що в Ш. на той час були ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту ПІ. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи в цьому хворобливому стані. На судовому засіданні ПІ. заявив, що не брав участі в крадіжках з магазинів райспо-живкооперації і не міг керувати краденою машиною через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необґрунтоване.

Скасовуючи вирок і зазначаючи необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність ПІ. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під тиском незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг ПІ. за станом здоров'я керувати вантажівкою1.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні пра-

Архівна справа Харківського апеляційного суду за 1999 р.

 

 


266

Глава 8

восуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її вину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доказуванні вини виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доказування винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється в у тому, що обвинувальний вирок згідно із законом не може бути засновано на припущеннях і ухвалюється він лише за тієї умови, якщо в ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доказано.

Закон також забороняє органам слідства і суду домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинува-чувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необґрунтованих і незаконних вироків.

Свого часу ще А. Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами»1.

Важливе значення в кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази в їх сукупності — означає зробити висновки щодо того, наскільки вірогідним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує; в якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується в слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази в сукупності оцінює лише суд в нарадчій кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо го-

 

Оцінка доказів           ^Ь7

ворити лише щодо оцінки, яку дають судді в нарадчій кімнаті при винесенні вироку1. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Алі це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку.

І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до суду, оцінюють усі зібрані по справі докази в сукупності. Якщо б вони -є оцінювали доказів у сукупності щодо їх достовірності, вони ули б позбавлені можливості винести правильне рішення про оказування чи недоказування обвинувачення, про завершен-я слідства по справі чи про здійснення додаткових слідчих дій. тже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві, при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи касаційному порядкові.

У розгляді суті оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому суть і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом з тим діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоча докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність являє собою єди-

 

 

 

1 Кони А. Ф. Собр. соч.: В 8 т. — М., 1966. — Т. 4. — С. 433.

 

Ульянова Л. Т. Оценка доказательств в советском уголовном про-Цессе. — М., 1965. — С. 113.

 

268

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

269

 

 

 

ний безперервний процес пізнання істини, що відбувається на всьому шляху дослідження обставин справи на досудово-му і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів. До їх числа належать: клопотання про витребування доказів і про доповнення досудового і судового слідства; пояснення обвинуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у справі доказів; виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання.

Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду). Наприклад, 1.1. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку робить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність і обґрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів згаданими особами не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті висновки, які вони виносять по справі»1. Чи навряд такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес доказування є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Крім того, процесуальне значення результатів, формування оціночних суджень, наприклад висновків експертів, за-

 

лежить на думку Л. М. Головченка, від впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів, а також прийняття остаточного рішення значною мірою залежить від самого суб'єкта оцінки, його професійного рівня і психологічних особливостей — емоцій, волі, рішучості, конформності, стійкості, незалежності та ін.

Прийняті остаточні рішення відображають сформоване внутрішнє переконання експерта.

При дослідженні процесу формування внутрішнього переконання експерта акцентується увага на тому, що воно, являючись категорією суб'єктивною, має об'єктивну основу, містить у собі усвідомлення ступеню пізнання об'єкта і ступеню доказаності отриманого знання про нього, від яких залежить категорична або ймовірна форма висновку1.

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все-таки таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та суду свої міркування. Особи, які беруть участь в справі, можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядкові, але доки ці акти не скасовано, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів особою, яка провадить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею (судом) тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні інтереси чи інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора або суд в істинності висновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на результати процесу.

 

 

 

1 Мухин И. И. Об'ьективная истина и некоторьіе вопросьі оценки судебньїх доказательств при осуществлении правосудия. — Л., 1971. — С. 53.

 

1 Головченко Л. М. Оцінка висновків криміналістичної експертизи: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1995. — С. 12.

 

270

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

271