§ 2. Роль презумпції невинуватості в доказуванні

Завданнями кримінально-процесуального права України в цілому і кримінального процесу зокрема є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів,

1 Михеєнко М. М. Доказьівание в советском уголовном процессе. — К., 1984. — С. 55—56; Михеєнко М. М. Презумпция невиновности и уголовно-процессуальная деятельность // Проблеми повьішения ка-чества уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестрой-ки. — Ижевск, 1989. — С. 36.

 

Прряумпція невинуватості в процесі доказування           185

викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).

Згідно з ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої і виконавчої влади, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від ЗО травня 1997 р. зазначив, що діяльність судів повинна бути направлена на захист прав і свобод людини і громадянина. Розглядаючи судові справи у повній відповідності з Конституцією і законами України, суди зобов'язані забезпечити рівність громадян перед законом і судом1.

На жаль, дотепер положення зазначених законів і підза-конних актів повною мірою не реалізуються у слідчій і судовій практиці при здійсненні доказування обставин вчиненого злочину. Як правильно відзначає М. М. Михеєнко, давно назріла необхідність у нашому кримінально-процесуальному законодавстві чітко і ясно сформулювати принцип презумпції невинуватості. У кримінально-процесуальному Кодексі Російської Федерації вже давно є ст. 14, що у законодавчому порядку закріпила основні положення принципу презумпції невинності наступного змісту:

«1. Обвинувачений вважається невинним, поки його винність у здійсненні злочину не буде доказана в передбаченому КПК порядку і встановлена вироком суду, що вступив в законну силу.

2. Підозрюваний або обвинувачений не зобов'язані доказувати свою невинуватість. Тягар доказування обвинувачення і спростування доказів, що наводяться на захист підозрюваного або обвинуваченого, покладається на сторону обвинувачення.

Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в цивільних справах. — К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. ЗО

 

 

186

Глава 5

Усі сумніви у винності обвинуваченого, котрі не можуть бути усунуті в порядку, встановленому КПК, тлумачаться на користь обвинуваченого.

Обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях».

У Республіці Бєларусь, як і в Україні кримінально-процесуальне законодавство також не містить норму, що визначала б чітко і ясно принцип презумпції невинуватості, однак окремі його положення, закріплені в 10-ти різних статтях КПК і Конституції, виражають об'єктивне правове положення презумпції невинуватості в такій редакції:

«1) жоден невинний не повинен бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений (ст. 7 КПК);

обставини повинні бути досліджені всебічно, повно, об'єктивно. Збираються докази, як такі, що викривають, так і такі, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, які пом'якшують і обтяжують відповідальність (статті 18, 89 КПК);

обов'язок доказування винуватості обвинуваченого покладається на тому, хто його обвинувачує, а в суді обов'язок доказування винуватості обвинуваченого покладається на державного або приватного обвинувача, що бере участь у судовому розгляді (статті 18, 293, 426, 428 КПК);

обвинувачений не зобов'язаний доказувати свою невинність. Орган кримінального переслідування, суд не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого (ст. 26 Конституції, ст. 16 КПК);

забороняється примушення до дачі показань і пояснень шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 18 КПК);

усі сумніви, які не уявляється можливим усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого;

ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також покараний інакше, як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 9 КПК)1.

При цьому важливо, щоб під захистом презумпції невинуватості перебували не тільки обвинувачені і підсудні, але й підозрювані, а також свідки, якщо їх намагаються викри-

1 Бориско С. В. Уголовньїй процесе: Учебник. — Минск, 2002. — С. 22—23.

 

Презумпція невинуватості в процесі доказування           187

ти у вчиненні злочину. Важливо також, щоб дії презумпції невинуватості поширювалися не тільки на ті кримінальні справи, що розглядаються і вирішуються вироком, але і на справи, що припиняються по нереабілітуючих обставинах слідчим, органом дізнання, прокурором, якщо особа, що викривається у скоєнні злочину, не заперечує проти припинення справи і не вимагає направлення справи до суду1.

Особливу стриманість викликає пояснення ролі презумпції невинуватості в доказуванні як засобу досягнення об'єктивної істини. Є. Б. Мізуліна вважає: «Прагнення до досягнення об'єктивної істини ігнорує презумпцію невинуватості обвинуваченого, тому що об'єктивна істина (і кримінально-процесуальна — якщо вона є) існує поза і незалежно від тих принципів, за допомогою яких організується процес її пізнання2.

Презумпція невинуватості цілком поєднується тільки з принципом юридичної (судової) істини, що в єдності утворюють спосіб встановлення і засвідчення істини по справі. Таким чином, диспозитивність як свобода формування сторонами доказового матеріалу процесу і презумпція невинуватості не можуть мати ніяких інших своїх наслідків, окрім «юридичної істини» як принципу процесу змагання.

Об'єктивна істина складає конструктивний елемент системи принципів кримінального процесу. В. Т. Томін трактує цей принцип у такий спосіб: основні (кінцеві) процесуальні рішення по кримінальній справі приймаються на основі пізнання об'єктивної істини або констатації неможливості її досягнення3.

Основними проявами цієї ідеї можна вважати норми, які містяться, наприклад, у статтях 16і, 323, 347 КПК України, що зобов'язують суд базувати вирок лише на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні й оцінені за

1          Михеенко М. М. Презумпция невиновности и уголовно-процес-

суальная деятельность // Проблеми повніпения качества уголовно-

процессуальной деятельности в условиях перестройки. — Ижевск,

1989. — С. 34—35.

2          Мизулина Е. Б. Независимость суда еще не гарантия правосу

дна // Советское государство и право. — 1992. — № 4. — С. 55.

3          Томин В. Т. Концепция обьективной истинм // Российская юс-

тиция. — 1999. — № 1. — С. 29.

 

 

188

Глава 5

внутрішнім переконанням судді, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їхній сукупності, керуючись законом, зберігаючи неупередженість. При цьому були створені всі необхідні умови для виконання сторонами їх процесуального обов'язку і здійснення наданих їм прав.

На стадії досудового розслідування кримінальної справи з'являються такі суб'єкти кримінального процесу, як підозрюваний і обвинувачений, якщо для цього є достатні підстави. Слідчі органи або прокурор зобов'язані доказувати предмет своєї підозри або обвинувачення.

Як правильно відзначає В. М. Савицький, обов'язок доказувати обвинувачення зовсім не означає доводити його при будь-яких умовах; виконувати одну процесуальну функцію і виконувати її односторонньо — речі різні1. Виконуючи свій обов'язок доказування винності обвинуваченого, слідчі органи і прокурор повинні зберігати об'єктивність, не обтяжувати, при відсутності до того підстав, долі обвинуваченого, направляти всю свою діяльність на встановлення об'єктивної істини в справі. Тут, зокрема, неприпустима практика, що набула поширення кваліфікації слідчими злочинів «із запасом», аби «застрахуватися» від можливого повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування при виявленні ним підстав для застосування до діяння обвинуваченого закону про більш тяжкий злочин, а також підтримка прокурорами обвинувачення в суді без належного врахування даних судового слідства2.

Деякі слідчі та прокурори у своїй діяльності по встановленню обставин у кримінальній справі збирають докази, в основному тільки ті, котрі мають обвинувальний характер. На заявлені слідчому або прокуророві підозрюваним або обвинуваченими клопотання про виклик і допит, наприклад, того або іншого свідка, який підтвердив би невинність або факти, що пом'якшують його відповідальність за скоєний злочин, не реагують або виносять офіційно постанови про

 

Презумпція невинуватості в процесі доказування           189

відмову в задоволенні заявленого клопотання. З цього приводу В. Аболенцев правильно відзначає: «Окремі прокурори бачать суть державного обвинувачення в тому, щоб відстояти в суді висновки обвинувального висновку, домогтися оголошення постанови обвинувального вироку. Перевірка справ, по яких винесені виправдувальні вироки або ухвали про припинення справ, показує, що по багатьох з них прокурори пропонують визнати підсудних винними. Робиться це часом із престижних міркувань і призводить до порушення прав громадян, послабляє їх довіру до прокуратури як органу охорони законності»1.

Органами досудового слідства К. обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч. З ст. 212, ч. 1 ст. 222, ч. 1 ст. 366 та ч. 2 ст. 366 КК України.

Так, К„ будучи співзасновником ТОВ «Слоун», зареєстрованого 23 жовтня 2000 р. Ватутінською райдержадміні-страцією м. Києва , розташованого за юридичною та фактичною адресою: м. Київ, вул. Матеюка, 4, форма власності — колективна, займаючи посаду директора ТОВ «Слоун» згідно з протоколом № 2 зборів учасників від 18 жовтня 2000р., а також будучи співзасновником ТОВ «Алла ЛТД», зареєстрованого 1 березня 1993 р. в с. Таганча Канівського району Черкаської області по вул. Федоренка, 83, займаючи посаду директора згідно з протоколом № 1 загальних зборів громадян — засновників колективного підприємства «Алла ЛТД» від 20 лютого 1993 р., являючись службовою особою у зв'язку з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій на підставі ст. 8 п. 1,2, 3,4.6, ст. 9 п.8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99, ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» від 18.02.99, п. 20.1 ст. 20 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97, п. 10.1 ст. 10 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97, усвідомлюючи покладену на нього відповідальність та передбачаючи настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді ненад-

 

 

 

1          Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971. —

С. 176.

2          Михеенко М. М. Доказьівание в советском уголовном судопро-

изводстве. — К., 1984. — С. 58.

 

Аболенцев В. Повьішать зффективность прокурорского надзора в судебньїх стадиях уголовного судопроизводства // Социалистичес-кая законность. — 1982. — № 4. — С. 14.

 

 

191

190      Главаб

ходження до бюджету грошових коштів в особливо великих розмірах, бажаючи їх настання, К. обрав таку форму організації ведення бухгалтерського обліку на підприємстві, яка надавала йому можливість для ухилення від сплати податків шляхом приховування об'єктів оподаткування і згідно зі ст. З Закону України «Про податок на додану вартість» не нарахував та не сплатив до бюджету за період діяльності підприємства у жовтні 2001 р. податок на додану вартість в сумі 338 470 грн., а також податок на прибуток в сумі 5 260 065 грн., на загальну суму 864 535 грн. тощо.

Дослідивши матеріали цієї справи, суд дійшов висновку, що при провадженні досудового слідства були істотно порушені вимоги кримінально-процесуального законодавства, оскільки слідчий не перевірив показання К., щодо належності обладнання йому як фізичній особі, а не товариству «Слоун»; не призначив повторну бухгалтерську експертизу, бо висновки первинної експертизи явно суперечили іншим доказам, зібраним по справі, на яких грунтувалося обвинувачення; не перевірив заяву К., з якою він звертався в правоохоронні органи стосовно крадіжки майна, в тому числі і того, яке перебувало на балансі підприємства; не встановив і не допитав ряд свідків, які, на думку К. і суду, могли б дати свідчення для встановлення об'єктивної істини по справі. Крім того, податковою міліцією було проведено ряд перевірок діяльності підприємства з порушенням чинного законодавства, оскільки жодної з підстав проведення таких перевірок, передбачених законом, по даній конкретній справі встановлено не було тощо. Однак, незважаючи на встановлені судом істотні порушення норм кримінально-процесуального закону при провадженні судового слідства, прокурор, який підтримував державне обвинувачення, просив суд постановити обвинувальний вирок і позбавити К. на 5 років позбавлення волі. Незважаючи на це суд направив цю кримінальну справу прокурору Деснянського району м. Києва для провадження додаткового розслідування, і в подальшому провадження по справі було закрито1.

1 Справа № 1-384/03 Деснянського районного суду м . Києва за 2003 р.

 

презумпція невинуватості в процесі доказування

Повернення судом справи на додаткове розслідування — це один із способів усунення в подальшому недоліків розслідування по справі, встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого, хоча деякі науковці та практичні працівники стверджують, що — «це один із способів «розвалення» чи «розхитування» кримінальної справи, або, як кажуть в органах слідства та в судах, — « спустити її на гальмах». Тобто при поверненні певної кримінальної справи на додаткове розслідування інколи можна говорити не тільки про неповноту дослідження обставин справи чи якісь процесуальні проблеми, але й наявність інтересу окремих осіб в тому, щоб посіяти сумнів у допустимості окремих доказів та їх достатності, віддалити вирішення справи і таким чином пом'якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як у суспільстві, так і судом, а за рахунок цього розраховувати на більш м'яке покарання або на уникнення відповідальності взагалі. Про це свідчить хоча б той факт, що абсолютна більшість справ, повернутих на додаткове розслідування, потім повертаються в суд, але через значний проміжок часу1.

Як правильно відзначає Л. Д. Кокорєв: «Невинність обвинуваченого потрібно встановлювати, але потрібно мати на увазі, що для ухвалення рішення про винність обвинуваченого його вина повинна бути обов'язково доказана, а для ухвалення рішення про невинність обвинуваченого вона не обов'язково повинна бути доказана. У цьому особливість доказування вини і невинуватості обвинуваченого у кримінальному судочинстві»2. З такою думкою варто погодитися, оскільки як винність, так і невинність повинні бути доказані на основі зібраних у справі доказів шляхом всебічного, повного та об'єктивного їх дослідження на основі правильної і сумлінної оцінки. Це відноситься і до тих обвинувачених, котрі і визнають свою вину і не визнають. Давно настав час відмовитися практичним працівникам, що здійснюють доказування, від застарілої омани, від помилкового стереотипу, начебто визнання обвинуваченим своєї вини заслуго-

1          Маляренко В. Т. Кримінальний процес України. Стан та перс

пективи розвитку: Навч. посібник. — К., 2004. — С. 282.

2          Кокорєв Л. Д. Общественньїе и личньїе интересьі в уголовном су-

допроизводстве // Правоведение. — 1997.           № 4.    С. 79.

 

Глава 5

192

вує на більшу довіру, ніж показання, у яких він заперечує правильність обвинувачення. При цьому виходять з того, що нормальна людина не буде себе обмовляти, щоб потім терпіти страждання, незаконно відбуваючи покарання.

Якби в житті усе було так просто й очевидно... Наївно думати, що якщо обвинувачений заперечує свою вину, то його показання є помилковими, а якщо він зізнається в скоєному злочині, то говорить правду. Адже обвинувачений може бути дійсно невинним і тоді заперечення їм своєї вини буде щирим. З іншого боку, практиці відомі випадки помилкового визнання обвинуваченим вини, визнання з метою приховання своєї участі у більш тяжкому злочині, вигородити родичів, близьких і т. п., а іноді просто через щиру оману.

При розслідуванні кримінальної справи було встановлено, що обвинувачений М. ганявся з лопатою по своєму городі за скаженим собакою. Коли вона метнулася в кущі, він кинув їй услід лопату і, підбігши до кущів, з жахом побачив, що вістря лопати потрапило в голову сусідського хлопчика, який спав на землі. Хлопчик був мертвий. М. з'явився із зізнанням в міліцію і був притягнутий до кримінальної відповідальності за необережне убивство. Але коли стали проводити більш ретельне розслідування, то за допомогою судово-медичної експертизи встановили, що незадовго до події підліток був отруєний (як потім з'ясувалося — мачухою) і лопата потрапила в голову вже мертвої дитини. У даному випадку обвинувачений обмовив себе тому, що був переконаний у своїй винуватості, а переконання це склалося в результаті фатального збігу несприятливих обставин. Виходячи з наведеного прикладу з практики неважко переконатися, що причини самообмови можуть бути всілякими. А судові помилки з'являються тільки тоді, коли у працівників слідства та у суддів спрацьовує спрощений рефлекс: даремно людина зізнаватися не буде, раз зізнався, значить так воно і було. Тому презумпція невинуватості повинна бути присутньою і тоді, коли обвинувачений зізнався У вчиненні злочину. Мають рацію А. М. Ларін, Е. Б. Мельникова і В. М. Савицький, які відзначають, що презумпція невинуватості діє незалежно від того, які показання дав обвинувачений — це немов би об'єктивне правове положення. Д° оцінки всіх доказів у їх сукупності і винесення вироку

 

 

193

Презумпці^невинуватості^  доказування

неможливо встановити, чи відповідає зізнання істині або воно помилкове. Щоб уникнути судових помилок, необхідно критично підходити до будь-яких показань обвинуваченого і використовувати їх тільки після всебічної і ретельної перевірки. Що стосується визнання обвинуваченим своєї вини, то воно може бути покладене в основу обвинувального вироку лише при підтвердженні визнання всіє сукупністю наявних у справі доказів1.

Непорушним повинно залишатися мудре, перевірене життям правило, що одне визнання обвинуваченим своєї вини ніколи не може бути покладене в основу обвинувального вироку. Одне визнання завжди сумнівне. А якщо є хоч якісь сумніви в правильності показань обвинуваченого або вірогідності інших доказів, ствердно вирішувати питання про винність не можна. Не можна переконувати інших у тому, в що не віриш сам. Якщо є сумніви у винуватості, їх потрібно не ховати, не заганяти всередину, а перевіряти й усувати — головну умову, що перешкоджає виникненню судових помилок, можна виразити у заклику, зверненому до тих, від кого залежить вирішення долі людини, насамперед до слідчого, прокурора і судді (суду): «Не проганяйте сумніви геть!»2.

Питання для самоперевірки

І.Що означає презумпція невинуватості в процесі доказування?

Який історичний розвиток зазнала презумпція невинуватості у кримінально-процесуальному доказуванні?

Які правила презумпції невинуватості діють у кримінальному судочинстві?

На яких учасників (суб'єктів кримінального процесу) покладено обов'язок доказувати винність (невинність) особи у вчиненні злочину?

Яку роль в доказуванні відіграє принцип презумпції невинуватості?

1          ЛаринА. М., Мельникова 9. Б., Савицкий В. М. У головний про

цесе России: Лекции-очерки. — М., 1997. — С. 74—75.

2          Там само. — С. 77

7 Є. Г. Коваленко

 

 

195