§ 1. Поняття презумпції невинуватості

Розкриваючи поняття привілеїв у XVI—XVII ст. і тягаря доказування, а по суті принципу презумпції невинуватості, І. Я. Фойницький відзначав, що в епоху, коли середньовічна франко-германська система доказів двобоєм і судом Божим змінювалася системою доказування, яка була розрахована на переконання суддів і спиралася головним чином на показання третіх осіб, приходилося насамперед побоюватися їх облудності, що й підтвердилося досвідом. Разом з тим суд не мав у своєму розпорядженні ще й найелементарніших прийомів і способів для розпізнавання правдивого і помилкового, тому природно, що завдання судової політики зводилося тоді до якнайбільшого обмеження доказового матеріалу, що міг бути представлений судові. Обвинувачений спочатку міг лише заперечувати проти доказів обвинувачення, послабляти їх силу доводами, з них же й взятими, але досить довго він був позбавлений можливості представляти самостійні докази для захисту себе. Так, Д. Ф. Стіфен описує стан кримінального судочинства Англії в XVI ст. у наступних положеннях: «1) обвинувачений до судового розгляду утримувався в більш-менш таємному ув'язненні і не міг підготувати свій захист; він піддавався допиту, і його свідчення записувалися; 2) він не

 

дрр^у^^^^іянйвинуватості в процесі доказування           175

одержував попередніх даних про докази, зібрані проти нього і не мав права на захисника; 3) на судовому розгляді не було мови про систему доказів у сучасному сенсі; не вважалося необхідним пропонувати свідків особисто або пред'являти в оригіналі письмові докази; 4) обмова не тільки допускалася, але розглядалася як один із переконливих доказів; 5) обвинувачений, зокрема, не мав права викликати свідків на свій захист, а пізніше, коли такі свідки були допущені, вони допитувалися без присяги»1. Останнє положення, корені якого вбачаються у Римському праві, викликано тим розумінням, що обвинувачення повинне бути відкинуте, якщо воно не доведено, і тому нема чого допускати доказів захисту та опису лжеприсяги. У Франції воно збереглося ще довше2 і було скасоване лише 1789 р. Очевидно, що при такому порядку процесу представлення доказів одержує значення прерогатива, або привілей, і найголовнішим питанням судового розгляду стає питання, якій саме стороні цей привілей повинний бути наданий.

У міру збагачення судових способів розпізнавання істини згадана ситуація змінюється і доказовий матеріал у більшому обсязі надходить до суду. Але разом з таким збагаченням з'ясовується, що надання доказів поєднане з певним ризиком: недостатньо представляти докази, потрібно ще переконати ними суд. Представлення доказів стає тягарем (опиз ргоЬапйі), тобто тяжким обов'язком, що розподіляється між різними діючими в процесі особами.

Вираз «тягар, або обов'язок доказування», вживається в потрійному значенні: у сенсі правового обов'язку, формального або матеріального, або ж у сенсі фактичного обов'язку3.

З подальшим розвитком інституту доказування (збільшення впливу слідчого і змішаного процесу доказування), що поклав головне завдання по дослідженню і представленню доказів у кримінальних справах на суд, який став, таким чином, суб'єктом доказування (суддя-слідчий). При проведенні попереднього слідства суддя-слідчий є головним

Стифен Д. Ф. Уголовное право Англии в кратком очертании / Пер. с англ. — СПб., 1865. — С. 111.

2 Монтескье Ш. О духе законов. — Кн. 29. — Гл. — XI. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1996. — Т. 2. — С. 205—206.

 

176

Глава 5

органом такої діяльності, тому сторонам у справі тепер належить лише службова, другорядна роль, що зводиться до права клопотати про розслідування певної обставини і представлення тих або інших доказів.

Російське кримінально-процесуальне право поділялося на справи приватного і публічного обвинувачення. У свою чергу справи публічного обвинувачення розглядалися в місцевих судах і в загальних судових установах.

По справах приватного обвинувачення суд «обмежується розглядом тих тільки доказів, що сторонами представлені або зазначені» (ст. 104 Статуту кримінального судочинства (далі — СКС). Тому суд зі своєї ініціативи не міг торкатися зобов'язань справи, не зазначених сторонами, ні збирати докази, на які вони не посилаються; виклик свідка, не зазначеного стороною по справі, ставав істотним порушенням встановленого для тих справ порядку (1800—1900 р.).

По справах публічного обвинувачення обвинувач, обвинувачений і цивільний позивач мали широке і безконтрольне за змістом право представляти свої докази і вимагати виклику потрібних їм свідків. Такий виклик був обов'язковий для мирового судді, якщо про свідка йшлося в скарзі або на першому засіданні, де була присутня дана сторона або її потерпілий. Залишення клопотання без задоволення, якщо одна зі сторін наполягала на виклику конкретного свідка, було істотним процесуальним порушенням, що спричиняло касаційне оскарження.

По справах загальних судових установлень під час попереднього слідства головна роль по збиранню доказів і всього процесу доказування належала судовому слідчому, що зобов'язаний був з повною безсторонністю використовувати в доказуванні як обставини, що викривають обвинуваченого, так і обставини, його що виправдовують (ст. 265 СКС), і вчасно вживати заходів, необхідних для збирання всіх необхідних і можливих доказів.

Щодо історичного розвитку кримінально-процесуального права в доказуванні в Україні в період визвольної війни 1648—1654 рр. та за часів автономії України у складі Росії (друга половина XVII—XVIII ст.), то у результаті визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького була створена незалежна держава, яка, за

 

Презумпція невинуватості в процесі доказування           177

визначенням ряду вітчизняних дослідників, за формою правління була Українською козацькою республікою і мала всі відповідні ознаки держави, у тому числі судову систему і судочинство, які існували протягом багатьох десятиліть після входження гетьманщини до складу Росії у 1654 р. У цей час судові повноваження здійснювали: гетьман, рада старшин, рада генеральної старшини, генеральна військова канцелярія, генеральний військовий суд, полкові, сотенні, сільські суди. У гетьманщині діяли також і міські суди. У176 3 р. гетьманом К. Разумовським була здійснена судова реформа, яка передбачала нову систему загальних судів: земські, гродські, підкоморські суди, а також генеральний військовий суд. Кримінальні справи розглядали і вирішували по суті гродські суди, які діяли у кожному полковому місті і в які були перетворені колишні полкові суди. Запроваджена К. Разумовським судова система діяла до ліквідації внутрішньої автономії України і запровадження в Лівобережній Україні російського адміністративного губернського устрою1.

Що стосується норм процесуального права, яким в Україні у другій половині XVII ст. і під час її автономного статусу У складі Росії користувалися в судах, то ці норми містилися перш за все у різних розділах Литовського статуту 1588 р., який продовжував діяти в Україні у зазначений період. За даними А. Й. Пашука, норми процесуального права, які регулювали процес доказування, містилися в IV розділі «Про суд і суди « Статуту 1588 р., хоча окремі процесуальні положення були і в деяких інших його розділах2. Міські суди із певними обмеженнями користувалися нормами процесуального права, які містилися в збірниках магдебурзького права («Саксон» і «Порядок»). Окремі норми процесуального права містилися і в законодавчих актах, які приймалися вищими органами Української козацької держави впродовж її існування — в гетьманських універсалах генеральної військової канцелярії, в ордерах та інструкціях гетьмана, генеральної військової канцелярії, генераль-

Маляренко В. Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика. — К.,2004. _С. 62.

ПашукА. И. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII— ХУІП ст. (1648—1782). - Львів, 1967. - С. 74.

 

 

178

Глава 5

ного військового суду1. Так, у 1722—1723 рр. П. Полуботком було видано три універсали, в яких приписувалося усунути недоліки в діяльності судів та вимагалося дотримання інстанційного порядку подання апеляції. А інструкція судам гетьмана Данила Апостола від 13 липня 1730 р. встановлювала порядок розгляду справ у полкових, сотенних і сільських судах, види допустимості доказів тощо2. Після входження України до складу Росії і особливо з початку XVIII ст. на Лівобережній Україні в судочинстві почали застосовуватися російські правові акти, серед яких велике значення мав іменний указ Петра І від 5 листопада 1723 р. «Про форму суду». Цим указом скасовувалася розшукова форма процесу, а суд визнавався його єдино можливою формою3.

Значну кількість найважливіших норм процесуального права містила визначна пам'ятка прав України, перший кодекс українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Хоча цей кодекс так і не був затверджений, але він мав значне поширення в Україні, його застосовували в судах4. Так судоустрою і процесуальному праву були присвячені розділи 7, 8, 9, 25 «Прав ...». При цьому норми виключно кримінально-процесуального права містилися у розділі 25, в якому, зокрема, мова йде про ведення допиту злочинців та запідозрюваних у злочинах «під муками», про ведення в судах спеціальних книг для «запису справ кримінальних», про порядок виконання смертних вироків тощо5. «Права...» передбачали застосування як змагально-обвинувального, так і в деяких випадках слідчого (інквізиційного) процесів при розгляді і вирішенні кримінальних справ6.

1          ПашукА. Й. Зазнач, праця. — С. 84—86.

2          Сиза Н. П. Суд і кримінальне судочинство України в добу геть

манщини: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 13.

3          Российское законодательство X—XX веков: В 9 т. — М., 1986. —

Т. 4: Законодательство периодастановлення абсолютизма. — С. 395,456.

4          Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко

(голова редкол.) та ін. — К., 1998. — Т. 4: Н—П. — 2002. — С. 710.

5          Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р. — К.,

1997. — С. XXXVII, 437—452.

6          Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. —

К., 1968. — С. 87.

 

Презумпція невинуватості в процесі доказування           179

Дослідивши всю сукупність правових актів, що містили норми процесуального права в Україні у 1648—1782 рр., А. Й Пашук обгрунтував висновок про те, що найважливішими засадами змагального процесу в цей час були: диспози-тивність, публічність, усність, безпосередність, формалізм, українська народна мова судочинства1.

Актуальним і для нашого часу є, наприклад, положення «Прав ...», у відповідності з яким суворих кримінальних покарань за неповагу до суду зазнавали не тільки ті, хто дозволяв собі образити чи принизити суддю або суддівського працівника усно чи письмово, а й ті, хто грубо, нетактовно поводився у самому приміщенні суду2. На думку Н. П. Сизої, у другій половині XVII — на початку XVIII ст. «за багатьма ознаками українська судова процедура знаходилася на рівні сучасних європейських держав»3. У той же час, на думку дослідників, у гетьманщині ширшою ставала сфера застосування розшукового (інквізиційного) процесу при розслідуванні і розгляді справ про тяжкі злочини4.

Свої особливості мали судоустрій і судочинство Запорозької Січі у другій половині XVII ст. Організація та діяльність її судових органів, як і судовий процес, регулювалися нормами звичаєвого права. Поступово посилювалася тенденція до розгляду цивільних справ у межах обвинувально-змагального процесу, а кримінальних — у межах процесу слідчого5.

У 1930—1940 рр. в літературі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий радянській системі права. С. А. Голунський зазначав: «.. .різні презумпції являють со-

1 ПашукА. Й. Суд і судочинство на лівобережній Україні в XVII— XVIII ст. (1648—1782). — Львів, 1967. — С. 100—108. У цій же роботі ретельно досліджені і такі питання судочинства, як повноваження суду, учасники процесу, докази, провадження справ в судах першої інстанції тощо. — С. 108—150.

Маляренко В. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду // Право України. — 2004. — № 1. — С. 4—10.

Сиза Н. П. Суд і кримінальне судочинство України в добу гетьманщини: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 10; Сиза Наталія. Суд і кримінальне судочинство в добу гетьманщини. — К.,2000. — С. 49.

^ВойкоІ. Й. Держава і право гетьманщини. —Львів, 2000. —С. 110.

5 Грозовський І. М. Право Нової Січі (1734—1775 рр.): Навч. посібник. — X., 2000. — С. 91.

 

 

180

Глава 5

бою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи... Вони мають елементи формалізму, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...»г.

Лише у 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження, М. С. Строгович сформулював положення про те, що винною може бути визнано лише особу, вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним із найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом»2.

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм3. Прогресивне положення Статуту скасувало правило, згідно з яким обвинувачений зобов'язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: «Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати », а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є «найкращим свідченням у всьому світі»4.

1          Голунский С.А. О вероятности и достоверности в криминальном

суде. — М., 1937. — С. 60.

2          Декларация прав человека и гражданина. Принята Нацио-

нальнмм Собранием Франции 26 августа 1789 г. // Хрестоматия по

истории государства и права зарубежнмх стран. — М., 1984. — С. 207.

3          Устав уголовного судопроизводства // Российское законодатель-

ство 10—20 веков. — М., 1991. — Т. 8. — С. 120—384.

4          Краткое изображение процессов или судебньїх тяжб. Март

1715 г. // Российское законодательство 10—20 веков. — М., 1986. —

Т. 4. — С. 414.

 

Презумпція невинуватості в процесі доказування           181

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина, у статті 11 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту»1. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом»2.

У цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути примушеним до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожний, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Вер-

1          Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассам-

блеей ООН 10 декабря 1948 г. // Права человека: Сборник междуна-

Родньїх документов. — М., 1998. — С. 24.

2          Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Ратифі

кований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19

жовтня 1973 р. № 2148-08.

 

 

182

Глава 5

ховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено»1.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють правило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України принципу презумпції невинуватості відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнанням

1 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1989. — № 13. — Ст. 108.

 

ГГпезумпція невинуватості в процесі доказування         183

особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення злочину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.

Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досу-дового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а)         обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить

на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного об

винувачення — на потерпілому або його представникові;

б)         обвинувачений не повинен доводити свою невину

ватість або меншу вину, а також наявність обставин, що вик

лючають його кримінальну відповідальність;

в)         усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачи

тися на користь обвинуваченого, а недоведена вина обвину

ваченого у вчиненні злочину в юридичному сенсі означає

його повну невинуватість;

г)         висновок про винність обвинуваченого у вчиненні зло

чину не може ґрунтуватися на припущеннях;

ґ) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

д)         до остаточного вирішення кримінальної справи й офі

ційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обви

нуваченим не можна поводитись як із винним, а також пуб-

 

 

184

Глава 5

лічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем1.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним, поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не доведуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що набрав законної сили. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдувального елементу без перевірки, жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і обвинувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні покарання застосовувалися тільки до тих, хто порушує закон, шкодить суспільству і правопорядку.