§ 2. Співвідношення кримінально-процесуального пізнання і доказування

У теорії кримінально-процесуального законодавства зміст процесу доказування уявляється як «відшукання носіїв інформації, за допомогою яких можуть бути отримані дані про подію, збирання цих свідчень, їх процесуальне закріплення, перевірка та оцінка з метою достовірного встановлення обставин, які мають значення для вирішення кримінальної справи»2.

Доказування в кримінальному процесі зазвичай визначається як різновид процесу пізнання. Така гносеологічна характеристика означає, що пізнання в кримінальному судочинстві підлягає загальним гносеологічним закономірностями і як і будь-яка галузь пізнавальної діяльності здійснюється за законами матеріалістичної теорії відображення. Безсумнівно, слідча і судова діяльність має дослідницький характер.

Пізнання — це одержання правдивого уявлення про що-небудь, здобуття знань. Кожен крок практичної діяльності пов'язаний з певними знаннями про події, процеси і явища об'єктивного світу. У цьому сенсі знання служать вихідним пунктом, засобом і метою будь-якої діяльності. Ту ж роль відіграють знання у кримінальному судочинстві. Таким чином, пізнавальні елементи органічно вплетені в криміналь-

1          Михеенко М. М. Гносеологическая и юридическая сущность уго-

ловно-процессуального доказьівания // Проблеми розвитку кримі

нального процесу в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 101.

2          Теория доказательств в советском уголовном процессе. — С. 287.

5 Є. Г. Коваленко

 

 

130

Глава 4

но-процесуальну діяльність, і пізнання немов би збігається з доказуванням1.

Разом з тим у літературі немає єдиного поняття кримінально-процесуального доказування і кримінально-процесуального пізнання.

Одні автори (М. С. Строгович, М. М. Михеєнко, І. І. Мухін, Ф. Н. Фаткуллін, Ц. М. Каз) вважають, що кримінально-процесуальне доказування і пізнання істини в кримінальному процесі — це те саме.

Однак дана точка зору не може бути визнана послідовною, тому що те саме поняття в одних випадках застосовується в одному значенні, а в інших випадках - зовсім в іншому. Така ж непослідовність у застосуванні поняття доказування знайшла своє відображення у чинному кримінально-процесуальному законодавстві. У ст. 22 УПК України термін «дослідження» ототожнюється з терміном «доказування», хоча в даному випадку під «дослідженням» слід було б розуміти з'ясування або встановлення обставини справи, тобто пізнання. У ст. 64 УПК України термін «доказування» застосований в іншому, в своєму істинному значенні як обґрунтування висловлюваних суджень щодо обставин справи.

Викладене свідчить про необхідність відмовитися від подвійного розуміння доказування, залишивши за ним значення обґрунтування висловлюваних суджень, тверджень. Що ж стосується дослідження обставин справи, то тут має місце не доказування, а пізнання. Навіть з позиції формальної логіки процес дослідження, тобто виведення нових знань, виступає методом пізнання, методом «для відшукання нових результатів, для переходу від відомого до невідомого» (Ф. Енгельс) на відміну від доказування як методу обґрунтування істинності висловлюваних суджень. У науці кримінального процесу доказуванню повинно бути надано лише одне значення, тому що судове пізнання як окремий вид пізнання слід відрізняти від судового доказування як окремого випадку доказування2.

Розкриваючи зміст поняття доказування, М. М. Михеєнко відзначав, що непроцесуальна пізнавальна діяльність, що

1          Зазнач, праця. — С. 287.

2          Домбровский Р. Г. Познание и доказьівание в расследовании пре-

ступлений: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. — К., 1990. — С. 20.

 

Процес пізнання і доказування       131

передує або супроводжує кримінально-процесуальне доказування не має правового значення тому, що виходить за рамки кримінального процесу. Встановлення істини в кримінальному процесі, пізнання, результати якого мають юридичне значення, здійснюється лише в процесуальній формі. Тому, коли ми говоримо про гносеологічну суть кримінально-процесуального доказування як особливого різновиду пізнання дійсності, ми повинні ставити знак рівності між доказуванням і пізнанням1. Навпаки, інші: П. А. Лупинсь-ка, Л. М. Карнєєва, Л. Д. Кокорєв. Г. Ф. Горський, П. С. Ель-кінд, А. Р. Якубович вважають, що доказування і пізнання в кримінальному процесі не збігаються, що перше вужче за друге. При цьому вони посилаються на те, що доказування не вичерпує всіх шляхів пізнання в кримінальному судочинстві, бо деякі знання по справі можуть бути отримані і непроцесуальним шляхом, з непроцесуальних джерел, відбиті в непроцесуальній формі у вигляді так званої орієнтовної інформації2.

Принципово нову позицію в питанні розмежування кримінально-процесуального пізнання і доказування в розслідуванні злочинів зайняв І. М. Лузгін, що розглядає розслідування злочинів як пізнавальний процес, що має «дві взає-мообумовлені сторони — пізнання і доказування»3.

Підтримуючи цю позицію Р. Г. Домбровський відзначав, що ця точка зору відмінна від раніше розглянутої тим, що вона характеризує розслідування злочинів у цілому як пізнання, а не як доказування. Пізнання, у свою чергу, має дві сторони: пізнання для себе і пізнання для іншого, або доказування. І. М. Лузгін правильно відзначає, що, розмовляючи з потерпілим або вивчаючи обстановку місця події, слідчий пізнає обставини скоєного злочину для себе, здійснюване ним пізнання робить його власником знань про подію. Доказування, на думку І. М. Лузгіна, полягає в обґрунтуванні встановлених положень, у створенні умов для пізнання тих же обставин іншими особами. Доказування завжди комунікативне, оскільки воно означає перехід знан-

1 Михеєнко М. М. Зазнач, праця. — С. 101

1 Горский Г. Ф., Кокорєв Л.Д. Злькинд П. С. Зазнач, праця. - С. 13. Лузгин И. М. Расследование как процесе познания. — С., 1969. — Ї-*. 2Л..

 

 

132

Глава 4

ня від одного суб'єкта до іншого, тоді як пізнання може замкнутися на суб'єкті, який пізнає1.

Для багатьох робіт по теорії судових доказів характерна одна риса: доказування в них розглядається, як правило, винятково з позицій формальної логіки. У юридичній літературі, розходження між логічним і судовим доказування звичайно вбачають у тому, що перше з них — це винятково розумова діяльність, а судове доказування, крім того, містить у собі і практичну діяльність. У подібних випадках не враховується та обставина, що з позицій діалектичної логіки, що включає в себе практику, як пізнання, так і доказування являють собою єдність розумової і практичної діяльності.

Особливу роль як методологічної основи кримінально-процесуального доказування виконують найважливіші принципи сучасної наукової гносеології. До числа таких відносять: принцип відображення, принцип діяльності, принцип розвитку2. Три названих принципи, узяті разом, визначають і будь-яке суб'єктивне пізнання (пізнання людиною навколишнього світу) у цілому, і кримінально-процесуальне доказування зокрема.

Принцип відображення для кримінально-процесуального доказування важливий з погляду реальної можливості встановити всі обставини, що мають значення по кримінальній справі, за допомогою інформації, що збереглася на слідах і предметах матеріального світу та у свідомості людей3.

Принцип діяльності вказує на те, що кримінально-процесуальне доказування існує як «специфічна людська форма активного відношення до навколишнього світу, зміст якої складає доцільну зміну і перетворення цього світу на основі освоєння і розвитку наявних форм культури»4.

1          Лузгин И. М. Зазнач, праця. — С. 21; Домбровский Р. Г. Зазнач,

праця. — С. 20.

2          Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. —

М., 1991. — С. 14.

3          Костенко Р. Соотношение уголовно-процессуального познания

и уголовно-процессуального доказьівания // Уголовньїй процесе. —

М.,2004. — №3. — С. 90.

4          Юдин 9. Г. Системний подход к принципу деятельности: Методо-

логические проблеми современной науки. — М., 1978. — С. 267—268.

 

Прпм^пізнання і доказування         ій£

Принцип розвитку дозволяє розглядати кримінально-процесуальне доказування як перехід від невідомого до відомого, перехід від незнання до знання.

Тим часом у процесуальній літературі, як відзначалось, немає єдності серед авторів стосовно розглянутих принципів у визначенні пізнавальної діяльності, що здійснюють органи судочинства.

Більшість учених вважають, що діяльність, здійснювана органами судочинства, повинна іменуватися процесом доказування по кримінальній справі1.

Інші стверджують: поряд із процесом доказування по кримінальній справі існує ще і кримінально-процесуальне пізнання2. До того ж деякі з процесуалістів, які дотримуються останньої точки зору, звертають увагу на те, що пізнання і доказування — поняття не тотожні3. Так, на думку деяких авторів, спочатку здійснюється пізнання, а потім доказування4.

Існує також думка, відповідно до якої у кримінальному процесі поряд з доказуванням є ще такий шлях пізнання, як безпосереднє сприйняття окремих фактів, дій, подій5.

1          Арсеньев В. Д. Вопросн общей теории судебних доказательств в

советском уголовном процессе. — М., 1964. — С. 10; Орлов Ю. К.

Структура судебного доказьівания и понятие судебного доказатель-

ства // Вопросн борьбн с преступностью. — М., 1978. — Вьш. 28. —

С. 86—101; Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уго

ловном процессе. — Саратов, 1986. — С. 20.

2          СтарченкоА.А. Логика в судебном иселедовании. — М., 1958. —

С. 19—20; Лі/линскаяі7.А Доказьівание в советском уголовном про

цессе. — М., 1966. — С. 22; Теория доказательств в советском уго

ловном процессе. — М., 1973. — С. 290.

3          Лузгин И. М. Расследование как процесе познания. — М., 1969. —

С. 21.

4          Давлетов А. А. Основи уголовно-процессуального познания. —

Свердловск, 1991. — С. 142—143; Джатиев В. С. Общая методоло-

гия и современньїе проблеми обвинения и защити по уголовннм де-

лам: Дис. ... докт. юрид. наук. — Владикавказ, 1995. — С. 40.

Велкин Р. С, Винберг А. И. Криминалистика и доказнвание: Методологические проблеми. — М., 1969. — С. 6—7; Дорохов В. Я., Николаев В. С. Обоснованность приговора в советском уголовном процессе. — М., 1959. — С. 37—38; Курилев С. В. Основи теории дока-знвания в советском правосудии. — Минск, 1969. — С. 23; Лившиц В. Я. Принцип непоередственности в советском уголовном процессе. — М., 1949. — С. 18—19.

 

 

134

Глава 4

Зокрема А. Р. Бєлкін пише, що ряд фактів, що входять, окрім події злочину, до складу предмета доказування, доступні для безпосереднього сприйняття їх слідчим і судом1.

Дійсно, кримінально-процесуальне пізнання і доказування по кримінальній справі не є тотожними, однак не слід вважати, начебто пізнання і доказування існують паралельно один одному. Як правило відзначає О. В. Левченко, доказування необхідно розглядати як самостійну відособлену частину всього кримінально-процесуального пізнання у справі2. Вона ж робить висновок про те, що пізнання і доказування мають відмінності по обсягу діяльності, по суб'єктах і оформленню результатів такої діяльності3.

У зв'язку з викладеним варто погодитися з думкою Р. Костенка, який вважає, що при методологічному підході до вирішення проблеми співвідношення кримінально-процесуального пізнання і кримінально-процесуального доказування виявляється, що категорія «кримінально-процесуальне пізнання» ширше поняття «кримінально-процесуальне доказування»4.

По-перше, відповідно до етимологічного тлумачення термін «пізнання» означає зрозуміння, осягнення чогось5. Доказування ж є підтвердженням чого-небудь фактами, незаперечними доказами6. Якщо суб'єкти, що займаються кримінально-процесуальним пізнанням, можуть обмежитися в деяких випадках одержанням знання винятково «для себе» (наприклад, при висуванні версій у справі), то, здійснюючи кримінально-процесуальне доказування, вони повинні не тільки самі переконатися в наявності або відсутності яких-небудь фактів і обставин, але й обов'язково зробити це знання надбанням інших осіб, щоб воно стало знанням для всіх. Уперше розмежування понять і пізнання «для

1          БелкинА. Р. Теория доказьівания. — М., 1999. — С. 5.

2          Левченко О. В. Презумпции и преюдициальность в доказьівании. —

Астрахань, 1999. — С. 11.

3          Там само. — С. 9—11.

4          Костенко Р. Зазнач, праця. — С. 91.

3 Новий тлумачний словник української мови : У 4 т. — К., 1999. — Т. 3. — С. 403.

6 Там само. — Т. 1. — С. 801.

 

їїг»ммміізнання і доказування          1^5

себя » і доказування « для інших » було проведено А. Р. Ра-

тіновьім1.

По-друге, пізнавальна діяльність суб'єктів кримінального процесу може бути спрямована на виявлення будь-яких обставин або фактів об'єктивної дійсності, що мають відношення до справи, так чи інакше значущих для неї. Наприклад, відношення до кримінальної справи буде мати факт перебування судді, який розглядає кримінальну справу, у родинних відносинах з потерпілим по даній справі. Зазначена обставина є за своїм характером винятково процесуальною, тобто вона служить підставою застосування норм процесуального права. Суддя за даних умов повинен заявити самовідвід, або йому заявляється відвід учасниками процесу згідно зі статтями 54, 56 КПК України. Аналогічне встановлення значущих у справі обставин відбувається й у тих випадках, коли вирішується питання про допустимість доказів по кримінальній справі. Тут з'ясовується наявність або відсутність обставин кримінально-процесуального порушення, що можуть вплинути на визнання неприпустимими доказів по кримінальній справі.

Предмет же кримінально-процесуального доказування конкретизований обмеженим колом обставин кримінальної справи, що мають матеріально-правовий характер і тому є підставами застосування норм матеріального права. Так, встановлення обставин події злочину, а також винності обвинуваченого у вчиненні злочину може стати основою застосування норми матеріального (кримінального) права у відповідному рішенні із зазначенням кваліфікації вчиненого злочину за статтями Особливої частини КК. Доведеність заподіяння потерпілому вчиненим злочином визначеної шкоди слугує підставою для застосування відповідної норми цивільного права. Крім того, особливо важливою ознакою обставин, що утворюють предмет кримінально-процесуального дрказування, є їх безпосередній зв'язок із кваліфікацією злочину. Саме на основі даних обставин відбувається

Рйтинов А. Р. Вопросьі познания в судебном доказаньївании // Советское государство и право. — 1964. — № 8. — С. 106; Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С 288-290.

 

 

136

Глава 4

встановлення тотожності ознак скоєного суспільно небезпечного діяння й ознак конкретного складу, описаного в кримінально-процесуальній нормі.

По-третє, кримінально-процесуальне пізнання може закінчуватися лише обґрунтованою гіпотезою, ймовірними висновками стосовно деяких обставин і фактів у тих випадках, коли встановити їх вірогідність не уявляється можливим. Так, наприклад, процесуальне пізнання обставин, що є підставою обрання примусових заходів, може завершитися можливим висновком про їх наявність. Або з'ясування наявності ознак злочину в стадії порушення кримінальної справи не обов'язково повинне однозначно вказувати на достовірне встановлення даних обставин.

Кримінально-процесуальне доказування в кінцевому рахунку спрямовано на одержання достовірного знання, на встановлення обставин по кримінальній справі відповідно до дійсності. Тому метою кримінально-процесуального доказування є досягнення об'єктивної істини. Тільки при досягненні цієї мети можливо прийняти законне й обґрунтоване рішення про наявність події злочину, винності особи у вчиненні злочину і про його справедливе покарання.

По-четверте, кримінально-процесуальне пізнання здійснюється встановленими законом засобами, за допомогою яких досягається необхідний для конкретного вирішення в справі результат. Цими засобами є відомості про обставини і факти, що не мають відношення до предмета доказування по кримінальній справі. Так, при вирішенні питань про необхідність порушення кримінальної справи, застосування примусових заходів, провадження слідчих дій, задоволення заявленого відводу тощо досліджується інформація, що не є доказами, оскільки вона не може і не повинна мати належної процесуальної форми, а її змістом не встановлюються обставини предмета доказування по кримінальній справі. Проте на основі даних відомостей органи судочинства одержують знання про цікаві для них обставини, пізнають їх. Здійснюючи, таким чином, пізнання по кримінальній справі, органи судочинства одержують значущу по справі інформацію про обставини поза рамками кримінально-процесуального доказування1.

1 Костенко Р. Зазнач, праця. — С. 91.

 

Процес пізнання і доказування       1£7

Якщо говорити про засоби кримінально-процесуального доказування, то вони у відповідності зі ст. 65 КПК України можуть бути тільки доказами, за допомогою яких встановлюються обставини, що підлягають доказуванню.

Наведені підстави розмежування кримінально-процесуального пізнання, на думку Р. Костенка, не означають, що необхідно переглянути концепцію, що сформувалася в процесуальній теорії, відповідно до якої доказування в кримінальному судочинстві існує поряд з пізнанням1. По цьому питанню С. А. Шейфер правильно відзначив, що спроби представити пізнання і доказування у кримінальному процесі як розведені у часі операції, які змінюють одна одну, не відповідають реальному стану речей і вихідним положенням гносеології. Твердження ж, що слідчий нічого не доводить, можуть лише дезорієнтувати практику2.

Дискусійним у теорії доказування є також питання співвідношення понять доказування, пізнання і дослідження. Чи є кримінально-процесуальне доказування синонімом пізнання і дослідження. З цих питань у літературі висловлені різні точки зору.

Так, В. М. Савицький пише, що доказування за змістом діяльності відповідних органів і осіб по збиранню, закріпленню, перевірці й оцінці доказів рівнозначне дослідженню; що доказування тези, висновку завжди звернено до зовнішнього адресата, у той час як доказування в процесі самого дослідження призначено насамперед для формування внутрішнього переконання того, хто пізнає3. Л. Д. Кокорев вважає, що доказування в кримінальному судочинстві «варто розглядати як єдине поняття, тотожне поняттю процесуального доказування, маючи на увазі разом з цим два можливих його аспекти: доказування — збирання, перевірка й оцінка фактичних даних; доказування — обґрунтування висновків, до яких приходять особи, що здійснюють кримінально-процесуальне доказування»4, що найбільше пра-

1 Костенко Р. Зазнач, праця. — С. 91. Шейфер С. А. Доказательства и доказьівание по уголовньш де-лам: проблеми теории и правового регулирования. — Тольятти, 1998. — Ь. 4—5.

Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971. — ь. 153, 167.

4 Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Злькинд П. С. Зазнач, праця.

 

 

138

Глава 4

вильно, на наш погляд, відображає кримінально-процесуальне доказування.

З огляду на можливість різноаспектного тлумачення терміна «доказування» необхідно правильно визначати, яке смислове навантаження несе цей термін у кожному конкретному випадку, що важливо для правильного розуміння багатьох інститутів доказового права1.

На підставі викладеного кримінально-процесуальне доказування можна визначити як здійснювану особою, яка провадить дізнання, органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) і іншими суб'єктами кримінально-процесуального права діяльність на основі норм закону по формуванню, виявленню, збиранню, дослідженню, перевірці, закріпленню та оцінці фактичних даних по визначенню джерел доказів, необхідних для встановлення об'єктивної істини по кримінальній справі.

Що ж стосується кримінально-процесуального пізнання, то це діяльність по розслідуванню обставин справи управо-мочених кримінально-процесуальним законом суб'єктів кримінального процесу, спрямована на одержання істинного уявлення про механізм скоєння злочину в цілому й окремих його частин з метою встановлення об'єктивної істини по кримінальній справі.