АРІСТОТЕЛЬ. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І МОРАЛЬНУ ОСОБИСТІСТЬ ЛЮДИНИ
Арістотель так само, як і Платон, не відмовився від уявлень античного світу: у нього так само, як у Платона, моральна особистість людини надто тонко пов'язана з державою. Викладемо спершу його вчення і погляди на моральну особистість людини. Передусім виникає питання: чого прагне людина, коли вона діє? Досвід навчає, що людина прагне гаразду, і всі стверджують, що кінцевою метою людського життя є щастя. Така кінцева мета неодмінно повинна бути, і вона не вигадка; бо, не передбачивши цієї мети, вчить Арістотель, усякій іншій меті ми не надали б значення. Цю кінцеву мету людської діяльности еліни називають 'EX>5ou|iovm" - щастя, гаразд. Але в чому ж полягає цей гаразд? Арістотель відповідає: кожна людина є певна сутність, має саме їй властивий спосіб самовияву, саме їй властиву діяльність. Коли є ці способи самовияву або діяльність взагалі, тоді людина називає себе щасливою, бо дія узгоджена з її сутністю. Якби флейта шукала щастя, то її щастя полягало б у грі. Щастя ока полягало б у тому, аби бачити; і це через те, що і флейта, і око виявляли б дію, цілком узгоджену з їх сутністю.
Таким чином, і людське життя полягає в діяльності, узгодженій з людською природою. Але знову виникає питання: в чому ж полягає ця діяльність людини, узгоджена з її природою і властива тільки їй самій? Здатність відчувати властива людині й тваринам, і вона, і ті відчувають біль від удару; потреба харчуватися також властива людині й тваринам. У чому ж, власне, полягає людська діяльність?
Арістотель відповідає: крім потреби харчуватися й здат-ности відчувати у людини є ще розум, який властивий саме їй із усіх тварин; розум - її характерна ознака. Отож, власне людська діяльність є діяльність розумна. Звідси випливає, що щастя людини полягає в розумній діяльності, за умови, що ця діяльність успішна. Але для успішної діяль-
6*0-68
80
ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ
ности необхідно, аби вона поєднувалася з доброчесністю; тому розумна й успішна діяльність душі, узгоджена з доброчесністю і складає мету людського» життя, найвище щастя.
Але доброчесність, яка зумовлює розумну діяльність людини, є вкрай невизначене поняття, тому Арістотель у подальших міркуваннях про призначення людини намагається устійнити точне розуміння доброчесности. В будь-якій діяльності людини, каже він, існує один із трьох випадків: або людина робить надто багато, або надто мало, або ж вона тримається середини між двома крайнощами. Коли людина тримається золотої середини, тоді вона чинить добре, похвально, а коли впадає в крайнощі, чинить недобре, ганеб-38 но. Уся її діяльність, таким чином, у міру // наближення або віддалення від цього центру, золотої середини, або похвальна, або осудлива. Так мистецтво похвальне тоді, коли воно дотримується цієї середини; тому про найдосконаліше мистецтво кажуть, що до нього нічого не можна ні додати, ні відняти від нього. Людина повинна чинити так, аби постійно стояти на цій середині; тоді її життя буде досконале через мистецтво доброчесности.
Отож, доброчесність є середина між двома крайнощами, з яких одна не доходить до середини, а друга - переходить; наприклад, доброчесність—щедрість є середина між марнотратністю й скнарістю; стриманість є середина між хіттю до насолод і апатією. В цьому вченні Арістотеля про золоту середину є одна непевність, яка веде до наступного питання: як відшукати цю середину? Чи є постійні, незмінні норми для її визначення? Арістотель відповідає, що постійних, однакових для всіх людей таких норм нема, але в кожної людини є особлива здатність "Хоуэ£" (слово, розум), яка встановлює норми для визначення середини; і цей розум знає, коли людина наближається до середини, і коли віддаляється від неї. Тому кожна людина має право вважати правильним, близьким до середини те, що здається узгодженим з розумом.
Із психологічного погляду ця думка частково справедлива. Якщо ми візьмемо гнів і спробуємо показати пункт, далі за який він не повинен сягати, то всі спроби визначити цей пункт будуть марні; адже в кожного індивіда він має різні стани і постійно пересувається. Для одного індивіда гнів є афект, крайній ступінь дражливого стану, а для іншого він є не більше, як правильний, нормальний спалах обурення; тому в слабких людей гнів є ґандж, а той самий гнів у сильних людей поєднано із самовладанням і розумом. А тому справедливо, що кожна людина для своєї серединної діяльности тільки сама може означити норми діяльности, і ніхто крім неї.
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________81
Аби з'ясувати собі цю ідею, чому Арістотель розумів доброчесність як середину між двома крайнощами, треба глибше вдивитися в дух його вчення:
1) Він визнавав у людині високу, розумну душу і чуттєву, нижчу. Остання душа поглинає всю людину, панує в ній, виявляючи себе у формі грубих схильностей і чуттєвих пристрастей; тому для діяльности розумної душі в людині не залишається вищого й шляхетнішого матеріалу крім того, який дається чуттєвою душею. Тому вся діяльність розумної душі полягає тільки в штучному переділі цього грубого матеріалу у формі доброчесности. Під впливом розумної душі цей грубий матеріал, продукт чуттєвої душі, опрацьовується, і, опрацьований, стає доброчесністю. Отже, для античного розуму сама доброчесність є мистецтво.
2) У той час, як Платон у своїй ідеальній державі всю увагу звертав на розвиток духу і відкривав йому сферу діяльности в ідеальній, неземній царині, відкривав йому там же й мету буття — здійснення нездійсненних на землі ідей, Арістотель ставить людину у світ чуттєвих явищ, звертає її увагу на доброчесність як на таку мету буття, якої вона зобов'язана досягти в нинішньому, земному житті. Тому він учить такій доброчесности, яка може бути здійснена тут. Це практична доброчесність.
Але Арістотель не задовольняється самою цією доброчесністю й показує людині вищу теоретичну доброчесність: вона полягає в // розумовому спогляданні. Це доброчесність філософа, який поринув у свої ідеї й насолоджується виключно своїм знанням. Вона найнезалежніша від зовнішнього середовища, найшляхетніша і найбогоподібніша, одне слово, вона вища від усього людського.
Згідно з таким поділом доброчесности Арістотель ділить усе людство на три групи: першу групу складають люди, підвладні чуттєвості й позбавлені всякої доброчесности; у другій стоять люди з практичною доброчесністю, а в третій перебувають філософи, які все своє щастя вбачають у розумному пізнанні світу.
Ці ступені морального життя можуть бути застосовані не тільки до приватних осіб, але й до цілих держав. Є держави, які живуть лише чуттєвим життям, є держави з практичними і теоретичними чеснотами. Держава живе теоретично доброчесним життям, коли вона обумовлює мирне і доброчесне життя громадян, бо поза державою осібна людина не може жити доброчесно і виявляти свою моральну особистість. Тому тільки в упорядкованій державі можливі щастя і доброчесність окремих членів.
Це останнє положення Арістотель доводить у такій фор-
82
ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ
40
мулі: "Оскільки доброчесність ґрунтується на звичці, а звичка походить від частого вправляння в доброчесності, то розвиток звички до ступеня доброчесности неминуче передбачає мистецтво виховання, яке може існувати тільки у добре впорядкованій державі". Пояснимо думку Арістотеля. За його уявленням, доброчесність є мистецтво, яке залежить від удосконалення і цілком подібне до всякого мистецтва, ступінь розвитку якого залежить від частого й тривалого вправляння в ньому. Так, чеснота справедливости, за його вченням, є зміцніла внаслідок частого вживання звичка віддавати собі й іншим належне; чеснота стриманости є також звичкою, що походить від частого обмеження чуттєвих схильностей.
Таким чином, усяка чеснота з миті свого зародження до повного розвитку проходить тривалий період постійного і частого повторення одного й того ж доброчесного вчинку; отак у цьому повільному процесі вчинок міцніє і формується в доброчесність. Він таким чином змінює свої погані схильності. Але він повинен знати наперед: як зручніше змінити пристрасті й схильності, й де знайти засоби та норми для їх переінакшення.
Одну й другу вимогу задовольняє держава, яка дає людині закони, [певні] норми для перетворення її сутности й виховання, [певний] засіб для погамування поганих схильностей і пристрастей. Тому доброчесне життя може бути тільки в державі, а якщо доброчесне, то й щасливе. Та оскільки щастя становить мету людського життя, то людина, за вченням Арістотеля, народжується для держави і жити тут є її природним покликанням.
Отже, людина за природою "політична тварина". Цю думку Арістотель доводив тим, що держава старша за окремих людей і сім'ї. "De facto"1 людина й сім'я є одночасно і держава, та за ідеєю держава передує їм; бо держава є мета людини й сім'ї, а мета існує завжди раніше від засобу для її досягнення. Так, у людині душа є метою, а тіло - засобом; але ця мета, викликаючи буття тіла, завжди є попереду тіла. Так, скрізь і в усьому ідея передує своєму здійсненню. Тому держава як мета, як ідея існувала раніше за своє здійснення в людській спільноті, а отже, раніше за людину.
Отаке вчення Арістотеля про людину та її моральний зв'язок з державою. Людина, за його вченням, живе для держави, але для кого і для // чого існує держава? Яка її мета? Арістотель відповідає: держава охороняє і спрямовує розвиток окремих членів шляхом доброчесности і до доброчесности; сама в їх особі прагне до спільної доброчесности,
'лат. фактично.
I
83
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА
а відповідно - й до спільного щастя. У здійсненні саме цих великих розмірів щастя й полягає мета держави, а не тільки в обороні себе від зовнішніх ворогів, у захисті майна і осо-бистости окремих своїх членів.