ПОГЛЯД НА ВЧЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ
Практичними заувагами Арістотеля про різні форми державного ладу ми завершуємо виклад його вчення про
90-68
126
ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ
72
державу; у свою чергу, беремо на себе сміливість висловити свою думку про його вчення. Моль каже: "Стосовно розуміння державного мистецтва і життя свого часу, то Арістотель є бездоганний зразок. Його "Політика" один із найкращих творінь людського розуму". Але цей похвальний присуд юрист виголосив з погляду практичної науки про державу. Оскільки ми займаємося вивченням історичного розвитку ідеї суспільности, а отже, стоїмо на позиції теоретичній, абстрактній, то ми дещо змінимо цей присуд і звернемо увагу на істотні недоліки Арісто-телевого вчення.
Як у Платона усвідомлення чистих ідеалів людяности стало приводом до неприродної організації держави, так у Арістотеля, навпаки, усвідомлення природних умов організації держави стало приводом до недостатнього усвідомлення чистих ідеалів людяности. Але цей недолік можна вибачити як реакцію на абстрактне вчення Платона.
Істотний недолік Арістотеля - це постійне хитання між двома ідеями: щастям і доброчесністю, "еѵбаіцоѵіа" і "арєтг|". Він постійно сплутує одне з другим і немов хоче знайти між ними також золоту середину, як він відшукав її при визначенні доброчесности: "Найвищий гаразд, - каже він, - є щастя; але що ж таке щастя? — Стосовно тварин, то щастя їхнє полягає в // задоволенні хіті тваринних інстинктів; а людське щастя полягає в розумній діяльності душі. Але ж ця розумна діяльність душі є разом і найвища людська доброчесність "орєтт|".
Таким чином, виходить, що щастя людини і розумна діяльність або доброчесність є, очевидно, тільки двоє різних слів, що виявляють один і той же стан. Але не важко побачити тут сплутування понять. Припустимо, що найвищий гаразд або щастя є мета, до якої прагне людина шляхом доброчесности. Звідси ясно, що доброчесність - тільки засіб, знаряддя, яким здобувається щастя, і не є мета для самої себе. Очевидно, що Арістотель сплутав тут активну діяльність - доброчесність із її результатами — самовдоволенням, насолодою, щастям. Але Арістотель не боїться евдемонізму. Він каже, що доброчесність виявляється щастям, а щастя є повним досягненням гаразду.
Кажучи іншими словами, він не ставить доброчесність метою для самої себе; доброчесність має для людини значення не тому, що вона доброчесність, а тому, що вона веде до щастя. З цього видно, що Арістотель ставить доброчесність у залежність від щастя й водночас ототожнює її з ним. Але підпорядкувавши доброчесність щастю, Арістотель
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________127
не бачить можливости узгодити щастя з доброчесністю. Тому він відчуває необхідність триматися за розвиток ідеї середньої доброчесности або доброчесности як середини між двома крайнощами.
У своєму дослідженні він кілька разів зустрічається з питанням: "Чи нема оманливого щастя, [так само] як є щастя справжнє? Чи нема задоволень (з якими щастя перебуває у близькому зв'язку) поганих, [так само] як є задоволення хороші?" Поставивши це запитання, Арістотель неминуче повинен був відповідати, що "за доброю діяльністю йдуть добрі задоволення, а за поганою - погані". А оскільки, відповідно, є хороше щастя і погане, то є й задоволення погані й хороші. Але поганого щастя не може бути, як нема поганої доброчесности. Якщо є щастя, то воно неодмінно повинно бути добре, а не погане.
Арістотель визнає цю невідповідність і вихід із скрути, до якої він потрапив через свій евдемонізм, бачить у запереченні норм, які визначають хорошу і погану діяльність. Тому він каже: "Доброчесність є те, що доброчесний вважає таким"; отже, якщо людина вважає свій поганий вчинок добрим, доброчесністю і насолоджується щастям, то, очевидно, вчинок її є добрий і законний. Але в такому випадку всі лихі й погані вчинки одержали б санкцію законних дій. Але це неприродно і не відповідає вимогам людини.