ПОГЛЯД АРІСТОТЕЛЯ НА МЕТУ ДЕРЖАВИ, ВИХОВАННЯ ТА ШЛЮБ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 

Ми розглянули зовнішній бік держави у тому вигляді, як її волів улаштувати Арістотель. У цьому вченні про зовнішній 62 механізм держави // Арістотель торкається трохи і мети заснування держави. "Мета - це добре життя громадян; цю мету законодавець постійно повинен мати на увазі". З цього погляду Арістотель ганить тих законодавців і політиків, які більше турбуються про війну та брак часу, ніж про мир і вільний час; турбуються більше про збільшення території, ніж про те, аби зробити державу щасливою і справедливою. "Облудні політики, — каже він, — прищеплюють громадянам військові чесноти та обертають у рабство тих, хто цього не заслуговує. Тим часом мета війни повинна спрямовуватися на те, аби самим не стати рабами тих, які призначені для рабства самою природою. Але обертаючи в рабство людей, які природою призначені для волі, вони чинять подібно до деспотів або тиранів і самі, у свою чергу, можуть зазнати тієї ж долі рабства. Аби уникнути останнього, вони ніколи не повинні забувати правила: що вважають несправедливим стосовно себе, те ж саме повинні вважати несправедливим і стосовно інших".

З цього погляду Арістотель особливо ганить спартанську політику за те, що вона виховує громадян виключно для війни. "Вони тільки й думають, що про війну; бо мирне життя губить їх". "Хто думає, - каже Арістотель, - що

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________113

діяльність держави полягає в боротьбі з іншими державами й що в цій боротьбі полягає вся її мета І щастя громадян, той дуже помиляється, бо метою держави є мир, а не війна, а тому саме війна неодмінно повинна мати на увазі мир і вільний час громадян". Та не в самій тільки хоробрості полягає доброчесність держави, а також у помірності, справедливості, мудрості. Отож, законодавець повинен звертати увагу на розвиток у громадян усіх цих чеснот, а не однієї тільки хоробрости.

Для досягнення цієї мети Арістотель вважає за необхідне заснувати державу на правильному вихованні. З цього погляду Арістотель, подібно до Платона, вважає виховання основною силою держави, отож держава у нього є необхідна тільки тому, що людина не може жити без неї, тим більше жити добре. А щоб жити добре, в державі неодмінно повинна бути в пошані доброчесність, якої досягають через виховання. Тому держава необхідна тільки для досягнення виховання й для охорони законом доброчесности. Але цей розділ у Арістотеля не завершений, або найімовірніше - загублений.

Торкнувшись виховання, Арістотель з меншою ґрунтовністю, ніж Платон, звертає увагу на необхідність, аби законодавець і держава піклувалися про народження дітей; ось чому шлюби він піддає суворому державному контролю. "Закон повинен визначити, - каже він, - щоб жінки брали шлюб не молодше 18 років, а чоловіки не молодше 37 років". Але питається, чому Арістотель визначив такі пізні роки для шлюбу? — "Це роки повного розвитку розуму й організму. Але оскільки, на думку давніх, усі доброчесні якості батьків переходять до їхніх дітей у спадок, то треба, аби діти народжувалися від людей цілком зрілих як душею, так і тілом".

Найзручніший час для шлюбу - зима, бо взимку менше пристрасних поривів, а відсутність їх має вплив на розум і тіло дітей. "Тіло батьків не повинно бути ні атлетичне, ні зманіжене, а повинно бути розвинуте такими вправами, які готують людину до занять державними справами, аби дитя таким чином народилося разом із задатками до цих занять. А оскільки моральний стан матері відбивається на характері дітей, то в пору вагітности жінки повинні піклуватися про добрий стан духу та тіла. Якщо дітей народжується дуже багато, то треба витравлювати зародки з лона матері, доки вони ще не набули відчуття і життєвости. Але коли зародок уже набув // відчуття і життєвости, то було б несправедливо позбавляти його життя. А до тієї миті дозволено і можна витравлювати його". Крайня межа, до якої можна родити дітей, це середина 50-х років (55); тому далі

 

114

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

 

 

 

за ці роки сам шлюб ніби перестає існувати

За порушення подружньої вірности Арістотель припускає покару тільки на ту пору, яка призначена для народження дітей; але якби жінка після цієї пори порушила вірність, то вона не піддається жорстокому покаранню. "Після народження дитини відразу ж починається її виховання. Воно повинно бути спрямоване спочатку на розвиток тіла, щоб через тіло можна було діяти на схильності або на волю, а через схильності й на розум; отак три завдання виховання відповідали б трьом ступеням доброчесности: природній доброчесності - виховання тіла, політичній - виховання волі та вищій теоретичній доброчесності - виховання розуму".

Одне слово, Арістотель вимагає виховання тіла як органу волі, а виховання волі — як органу розуму. До 7 років діти повинні виховуватися в родині. Перший період від народження триває до 5 років. До цього часу головні турботи повинні бути спрямовані на харчування й зміцнення тіла. Але й у цьому віці дітям не можна дозволяти, аби вони мали спілкування з рабами, бачили і слухали щось, не гідне вільної людини. Від 5 до 7 років увагу дітей треба зосереджувати на тих предметах, які вони згодом вивчатимуть. За цим періодом від 7 років до кінця підліткового віку йде третій період; і від кінця підліткового до 21-го року - останній період.

У ці періоди виховання повинно бути публічне, спрямовуване державою. А оскільки мета держави одна, то для її досягнення громадяни одержують і однакове виховання; бо моральний характер громадян і політичний характер держави тісно пов'язані між собою; тому, що чистіші звичаї, то досконаліша держава. З цього погляду Арістотель схвалює спартанський лад. Цю частину публічного виховання Арістотель викладає в коротких нарисах, до того ж сама книга його дійшла до нас обірваною. Ось причина, чому там нічого не мовиться про різницю виховання в ці два останні періоди.

Тому стосовно виховання в цих періодах він каже коротко. "За публічного виховання повинні бути усунуті від вихованців усі заняття, які принижують душу й тіло вільних громадян і роблять їх нездатними до доброчесности. Але є чотири мистецтва, які можна вважати виховними засобами: це граматика, малювання, гімнастика і музика. Граматика і малювання необхідні для практичного життя, хоч малювання має на увазі виховання самого естетичного почуття, а граматика — логічного мислення. Гімнастика повинна вправ-ляти тіло і виховувати в душі мужність. А музика має виховне значення тому, що вона пом'якшує суворий елемент мужности, але вона повинна бути обмежена, бо крім ви-

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________115

ховної музики є ще музика розслаблююча, яка розніжує й розбещує. Музика корисна і в іншому відношенні: вона сприяє ушляхетненню сумних станів душі, подібно до трагедії, вона заповнює наш відпочинок і дозвілля".

Цими зауваженнями про музику Арістотель закінчує вчення про виховання юнаків у зазначеному періоді. Оскільки для Арістотеля жити в мирі й вільному часі складає мету держави, то, природно, він повинен був показати, яким чином майбутні громадяни мають готуватися до по-мірности й справедливости. Але саме цього і не бачимо. Звідси робимо висновок, що ця частина твору загублена.