2. ВІТЧИЗНЯНА ПАРАКОНСТИТУЦІЙНА ДУМКА І ПРАКТИКА (X-XV1 ст.)

Загальнолюдська історія крокувала так, що молода українська нація вступила на її шлях дещо пізніше, ніж багато інших народів. Досить нагадати, що перші писані пам'ятки протополітичної думки наших пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають десь на межу І і 11 тисячоліть нової ери, тобто вони майже на 40 століть молодші від ранніх староєгипетських і шумерських текстів, на 25—30 віків — від індійських Вед, китайських "Щуцзін" та "Шіцзін", вавілонських законів, на 15—20 століть — від "Іліади" і "Одисеї", Біблії і "Авести", конфуціанської "Лунь юй" і каутільської "Артхашастри", платонівської "Держави" і арістотелівської "Політики", на тисячу років — від політичних постулатів Ціцерона і догматів Ісуса Христа.

У ці чотири тисячоліття предки українства пройшли власний шлях стихійного і організованого кочівництва, матріархату, патріар­хату, племінної організації і поганських вірувань. Знали сучасні українські землі і первісну військову демократію, і найвищу дер­жавно-полісну еллінську культуру, і римські традиції, і "демокра­тичні" царства скіфів, і державні утворення доукраїнських слов'ян­ських племен, і вплив на первісні політичні процеси десятків кочових народів. Від Київської Русі і майже до козацько-гетьман­ської держави протоконституційне мислення еволюціонізувало, переважно у вигляді богословської політико-правової ідеології, до якої інколи доміщувались думки і документи світського характеру.

Головним джерелом виявились Ветхій і Новий Завіти, релігійні вчення Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, константинопольського патріарха Фотія та ін. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до нашого сучасника і давньоруська політична міфологія, і відомості про найважливіші політичні події, і свідчення про головні політичні настрої слов'ян, і тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст. та Руська Правда.

У Договорі з греками за князя Олега 911р. (ст. 5) та у аналогіч­ному Договорі за князя Ігоря 944 р. (ст. 6) зустрічаються прямі посилання на "Закон руський" ("Устав руський"). Ці згадки у текстах нормативних актів спростовують твердження прихильників їх тлумачення як документів суто візантійського походження.На думку окремих дослідників, невідомий нам "устав і закон" руський справді існував у писаному вигляді задовго до появи Руської Правди, тобто не лише у X, а й у IX, V1I1 і навіть у VII ст. Інша група вчених вважає, що "Закон руський" — це система неписаного звичаєвого права, яке діяло у Київській Русі і охоплювало не тільки кримінальне, а й спадкове, сімейне, процесуальне право. І в тому, і в іншому випадках найхарактернішими рисами "Закону руського" є посилення уваги до проблеми людини, що згодом стало одним з стрижневих принципів новітнього конституціоналізму: І) поступо­вий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кривавої помсти вбивством за вбивство або тяжку образу до віри чи напіввір'я, тобто штрафу на користь княжої адміністрації, та до головщини чи поголовщини (головництва) — приватного викупу потерпілому або рідні вбитого; 2) початок заміни принципу таліону матеріальним відшкодуванням вчинених збитків; 3) наяв­ність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші скоєні злочини. Якщо припустити, що "Закон руський" був справді писаним до­кументом, то все одно він навряд чи став наслідком законодавчої діяльності київських князів, а виявився письмовим зведенням звичаєвого права русів, тобто прототипом Руської Правди, на основі якого здійснювалось судочинство в Київській державі.

Власне писана вітчизняна протоконституційна думка дійшла ло нашого сучасника у вищезгаданих договорах з греками та самій Руській Правді. Тут закріплювались характерні для середньовіччя політико-правові принципи панування сили зовні і усередині держави, станового поділу людей на повноправних і безправних, недоторканості приватної власності, божественного чи напівбо-жественного походження влади князя. Але правове положення особистості поступово стабілізувалось завдяки тому, що норми Руської Правди встановлювали пріоритет судового рішення над стихійною кривавою помстою, скасовували смертну кару, перетво­рювали повсякденний побут людей у сферу врегульованого правом громадянського життя.

Особлива увага приділялась тут і унормуванню права власності, торговельного, боргового права тощо. Чимало політико-правових норм Руської Правди, не кажучи вже про Церковні устави Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблейського Ко­дексу Мойсея, Еклоги — візантійського законодавчого зведення • 111 ст., Закону Судного людям — південно-слов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зведення законів IX ст.

Важливо й те, що у Церковних уставах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це в уставах не йшлося.

У XJ ст. жили і творили засновники чернецтва та Печерської Лаври Антоній (983—1073) і Феодосій (7—1074), які розглядали людину як верхівку творення Бога, а князя як богоугодного волода­ря, заклали основи доктрини династичного князювання на Русі, обгрунтування якої продовжив при переробці найдавніших літопис­них зведень 30—40 років XI ст. ігумен Никон (7—1078), а повністю завершили у "Повісті временних літ" диякон Нестор (7—1113) та ігумен Сільвестр (7—1123). "Повість" прагне охопити найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, покликання варягів, виникнення власної держави тощо.

Найвизначнішим з представників протоконституційного мисли-тення того часу виявився київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді "О законі Мойсеєм даному і о благодаті і істині Ісусом Христом бившим"( 1030—1050) виступив проти раб­ського стану суспільства, за мир і злагоду між народами, за політичну самостійність Київської Русі, відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють бого-обраність лише одного народу, і закликав підпорядковуватись благо­даті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять свободу людини, роблять церкву вірною служницею державі і князю.

У літописаннях духовенства збереглись й інші цікаві пам'ятки політичної думки XI—ХШ ст. В "Ізборниках Святослава" (1073— 1076), складених рукою "грішного Іоанна", у листі Володимира Мономахи до Олега Святославовича (1096), у його ж "Повчанні дітям" (1117), у посланнях митрополита Никифора Володимиру Мономаху (1121), митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі (1149), "Словах" Кирила Турівського (1130—1182) порушуються політичні проблеми мистецтва державного управління, політичної моралі, пом'якшення наслідків соціально-економічної нерівності людей.

Невідомий автор "Слова о полку Ігоревім" (1187) першим на Русі висловив думку про виникнення держави на фунті суспільного договору між князем і народом. Ідеалами парагуманізму сповнений Києво-Печерський патерик (1215—1230). Судити людей не за ба­гатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князя "Молєніє Даниїла Заточника" (кінець XII — початок ХШ ст.).

Низку проблем запровадження високоморальної політики пору­шує у повчаннях архімандріт Києво-Печерського монастиря Сера-піон Владимирський (?—1275). Патріотичним прагненням до полі­тичного єднання руських земель навколо Києва, до сильної, централізованої політичної влади князів просякнутий Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292). Зокрема, його автори майстерно подають політичний портрет Данила Галицького, у якому "від голови до ніг нема пороку", політико-правові настрої боярства, характеризують міжнародні правовідносини Волинської землі з су­сідніми державами.

Зародками параконституцій у давньоруських князівствах, своє­рідною передтечею "права справедливості", що відбивало менталітет народу, його прагнення до гуманізму, демократизму у правовому регулюванні суспільних відносин ставали ряди —договори віча з виборними князями, які у Києві досить часто проводив митрополит, їх можна розцінювати вже як власне суспільні договори населення з володарями, спрямовані на зміцнення безпеки того чи іншого князівства, визначення форм і методів правління, запобігання (на відміну від близьких і далеких сусідів) надзвичайного силового утиску мешканців держави, тобто насильства, усунення з посад "злих" місцевих можновладців, вирішення усіх питань згідно з діючими правовими нормами тощо. Того ж часу, до речі, виникали і перші парапарламентські вітчизняні установи — снеми (княжі з'їзди) або боярські ради (думи), які так і не набули розвитку, як це відбулося на Заході, у справжні парламентарні органи через занепад української державності у XIV — XVI ст.

Але й ці віки у плані розвитку вітчизняного конституціоналізму теж не слід вважати марними. Вони характеризуються низкою октроїруваних, тобто жалуваних зверху литовськими і польськими князями і королями переважно українській шляхті, духовенству, міщанам, а згодом — і козацтву, так званих конституцій-привілеїв на права і вольності. Серед них особливої уваги заслуговують привілеї Вітовта, Свидригайла, Казимира IV галицькій шляхті, видані у 1425, 1430, 1433, 1434 рр., загальноземські привілеї 1447 р. про підтвердження прав панів, Нешавські статути 1454 р. про звіль­нення шляхти від суду королівських чиновників, петриківські конституції 1518 р. про дозвіл козакам мешкати вище Дніпровських порогів та інші вольності, привілеї православному духовенству 1563 р. тощо.

Певне "конституційне навантаження" несли Литовські статути XVI ст., грамоти про надання українським містам магдебурзького права, унії, що встановлювали новий статус українських земель і т. ін. Природно, в умовах станової демократії права і вольності одного прошарку населення збагачувалися за рахунок інших: ті ж консти­туції-привілеї закріпачували українських селян. Серед них найвідо-мішою виявилась "Устава на волоки" 1557 p., якою права і вольності еліти забезпечувались встановленням панщини та додаткових по­винностей кріпаків і напівкріпаків. Ще більш поглиблювався такий різновид розшарування Генриковими артикулами 1572 р.

Значний поштовх для розвитку української козацької держав­ності надала за гетьмана Богдана Ружинського "козача конституція" Стефана Баторія від 19 квітня 1579 p., яка офіційно вже вста­новлювала посаду запорізького гетьмана з пожалуванням йому клейнодів, герб козачої республіки (козак з самопалом), її столицю (спочатку Трахтемирів, потім — Батурин). Мешкання реєстровим козакам у 20 тис. чоловік дозволялось аж до Києва. Поза увагою наших сучасних засобів масової інформації, а інколи і вчених залишився і певний внесок у становлення козачої держави гетьманів Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашкевича, Дмитра Вишне-вецького, Остафія Ружинського, Івана Свірговського, Криштофа Косинського, Богдана Микошинського, Самійла Кішки і Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме ці гетьмани-реформатори запо­чаткували полкову систему, побудували укріплення на Хортиці, закріпили основи козацької демократії, розвинули широкі міжна­родні зв'язки Запоріжжя, розпочали збройну боротьбу з ляхами, турками і татарами.