4. ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО МИСЛЕННЯ ТА СПРОБИ ЙОГО ВТІЛЕННЯ У ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ У XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

Цей період увійшов в історію нашої держави як доба україн­ського національного відродження. З самого його початку конститу­ційна ідеологія еволюціонізувала як на власному грунті, так і під найсильнішим впливом американської і французької революцій, розроблених їх провідниками численних декларацій прав і свобод людини, біллів і основних законів, вибуху конституціоналістських рухів і вступу до дії численних конституцій у першій чверті XIX ст. (Венесуела, Іспанія, Сицилія, Нассау, Аргентина, Баварія, Баден, Вюртемберг, Гессен, П'ємонт, Португалія, Бразілія, Мексика). Зго­дом з'явились основні закони Болівії (1826 і 1831), Бельгії (1830), Швейцарії (1830), Сербії (1838), а після нової хвилі революцій у середині XIX ст.— у Пруссії (1848, 1850), Данії (1848), Нідерландах (1848) тощо. Нагадаємо, що більша частина України залишалася у складі "неконституційної" Російської імперії, менша — у складі Австро-Угорщини, де конституційна теорія і практика ще не мали високого рівня, хоч перший основний закон тут був дарований Фердинандом у 1848 p., а другий — Францем-Йосипом у 1867 р.

Провісниками національних конституційних ідей цієї доби можна вважати авторів "Історії русів" — першої пам'ятки новітньої вітчизняної політико-правової думки, яку не без підстав називають Декларацією прав української нації, та рішучого противника кріпо­сництва і станового поділу суспільства поета і письменника 1. Кот­ляревського (1769—1838). Сучасник поета В. Капніст (1758—1823) в "Оді на рабство" (1782) рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії України, мріяв про націо­нально-визвольне повстання проти Росії за прусською допомогою. Харківський професор Й. Б. Шад (1758—1834), присланий замість себе в Україну самим Й. Фіхте, у підручнику "Природне право" (1814) відстоював ідеали свободи совісті, думки, права на освіту, гасла національної державності, розглядав співідношення права і моралі, уявляв державу і систему держав як єдиний організм, відки­дав деспотизм, розвивав геополітичні доктрини. У промові "Про визволення Європи" він одним з перших в Україні у стислому вигляді виклав теорію націй.

За Й. Б. Шадом пішли його учні і послідовники Й. Фіхте — А. Дудрович, А. Гевліч та улюблений вчитель М. Гоголя з Ніжина М. Білоус. Львівський і петербурзький професор П. Лодій (1764— 1829) у праці "Теорія загальних прав" (1828), виходячи з державно-правових поглядів X. Вольфа, прагнення людини до щастя як фундаменту природного права, категоричного імперативу І. Канта, з яким спочатку полемізував, а згодом став палким прихильником, на основі нових знань зробив значний крок в збагаченні політико-правових доктрин з позицій філософії моралі, створив базу для подальшого розвитку російського політичного мислення.

 

Принциповим послідовником французьких просвітителів-енци-клопедистів виявив себе у цей час перший ректор Харківського університету І. Рижський (1761 — 1811). Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст В. Каразін (1773—1842): за демократичні проекти перебудови державного управління Росії, створення на базі імперії конститу­ційної монархії, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо. Видатним захисником права народу на рідну мову і на освіту, на єдність українців з усіх земель, виступав у цей час І. Могильницький (1777—1831). Певний внесок у скарбницю вітчизняної правової і політичної думки належить членам декабристських організацій в Україні. Хоч біль­шість українських декабристів "не мали почуття національної само­свідомості" (думка М. Драгоманова), їх внесок у загальнолюдську конституційну думку беззаперечний: саме за їх участю на україн­ських землях вперше у Російській імперії виник справді конститу­ціоналістський рух, а у Тульчині і Києві розроблено, обговорено і затверджено у 1823 р. стрижневий програмний документ декабри­стів — "Руську правду" П. Пестеля — новітній піонерський проект конституційних перетворень.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах "Русалка Дністро­вая", у котрій М. Шашкевич (1811—1843), Я. Головацький (1814— 1888) та І. Вагилевич (1811—1866) натхненно відстоювали ідеї єдності Наддніпрянщини та Наддністрянщини, боротьби українсь­кого народу за свої права і вольності, за кращу долю, за національне визволення, оспівували героїчне минуле козаччини і гетьманщини. Але згодом один з цих трьох піонерів національного відродження в Галичині львівський професор Я. Головацький став на позицію погодінського панславізму і виїхав до Петербургу, а ще один (1. Ва­гилевич) перекинувся до лав прихильників полонізації.

За даного періоду перший ректор Київського університету, послідовник Ф. Шеллінга М. Максимович (1804—1873) у дослі­дженнях з історії Київської Русі, навпаки, відкинув теорію М. Пого-дінапро "великоруське населення" Київської держави, обгрунтував триєдине походження українців, росіян і білорусів, започаткував народницький напрямок в політичній історії України. Ще раніше політико-правові ідеї Ф. Шеллінга почав пропагувати Д. Кавунник-Веланський (1774—1847) — професор з Києва, який справив знач­ний вплив на російський романтизм, а після нього — О. Міхневич (1809—1885) з Києва та К. Зеленецький (1802—1880) з Одеси.

 

Серед вольфіанців у цей час виділявся львів'янин І. Лаврівський (1773—1846), українських містиків — С Гамалій (1743—1822) та М. Полетика (1768—1824), патристів — П. Величківський (1722— 1794).

Друга хвиля конституціоналістського руху в Україні пов'язана з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845—1847). У "Книзі буття українського народу" ("Законі Божому"), відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї спра­ведливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу у вигляді федерації українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів, деяких інших народів при провідній ролі України, скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної не­рівності тощо. Революційно-радикальне крило товариства (Г. Анд-рузький, М. Гулак, О. Навроцький, L Посяда та ін.) керувалось "теорією насилля" в інтерпретації Т. Шевченка (1814—1861) — духовного отця української нації, геніального кобзаря, непримирен­ного ворога самодержавства, найпалкішого захисника прав і воль­ностей народу, співця свободи, незалежності і благоденства рідної землі, готового "добре вигострить сокиру" для розбудження "хирен­ної волі" і повалення царизму.

Саме під впливом Т. Шевченка і одного з засновників братства М. Гулака у товаристві народилось кілька варіантів проектів консти­туції Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-річний студент юридичного факультету Київського універси­тету Г. Ю. Андрузький. Особливо вдало він змалював громадянське суспільство (общину та її найважливіші складові), місцеве самовря­дування, державний апарат майбутньої федерації. Лідерами іншого крила товариства були М. Костомаров (1817—1885), В. Білозерський (1825—1899) та П. Куліш (1819—1897). Вони сповідували помірко­ваний реформізм у досягненні зазначених вище цілей, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей товариства, замішаних на народництві, соціалізмові і месіанізмові. Потім П. Куліш неодно­разово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державотворення, позбавляв козаччину і гайдамаччину державно-творчих ідеалів, але все це пронизувалось мрією про "перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну", рівну між іншими самостійними народами.

Значного поширення набули в Україні ще до скасування крі­пацтва XIX ст. політико-правові ідеї 1. Канта і Г. Гегеля. Нагадаємо, що першим у Російській імперії перекладав твори Канта на росій­ську мову і видав їх у Миколаєві у 1803 Я. Рубан, а на позиції кантіанства стали як іноземна професура, що працювала в Україні (Л. Якоб (1759—1827)), так і чимало з наших співвітчизників — В. Довгович (1783—1849), В. Лесевич (1837—1905), а згодом М. Ту-ган-Барановський (1865—1919), Б. Кістяківський (1868—1920) та ін. Послідовними гегельянцями виявили себе у поглядах на людину, суспільство, державу і право О. Новицький (1804—1884), М. Лунін (1807-1846), П. Редькин (1808-1891), М. Тулів (1814-1882), М. Го­голь (1809—1852).

Але це не означає, що їх ідеї були одноманітними. Якщо, скажімо, близький до гегельянства галицький священик В. Подо-линський (1815—1876) був гарячим прихильником природного права галичан на самобутність, а українського народу взагалі — на самовизначення, вбачав українську державність у складі федерації слов'янських народів, то відомий вітчизняний мислитель, який вважав себе учнем Гегеля, С. Гогоцький (1813—1885), навпаки, відкидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифікаторську політику самодер­жавства. Невірою у державне відродження України були проникнуті багато творів Г. Квітки-Основ'яненка (1778—1843), Є. Гребінки (1812—1848), А. Метлинського (1814—1870) та деяких інших відомих українських письменників, хоча і вони з любов'ю змальовували політичні постаті Б. Хмельницького, І. Самойловича, К. Розумов-ського тощо.

У другій половині XIX ст., коли у світі з'явилися діючі Консти­туції ще ряду держав (1866 p.— Румунія, 1867 та 1871 pp.— Німеч­чина, 1876 — Туреччина, 1879 — Болгарія, 1889 — Японія, чергова низка французьких, іспанських, італійських, південноамерикан­ських основних законів), на арену вітчизняної державно-правової думки піднялися кілька видатних особистостей, серед яких вио­кремлювався В. Антонович (1834—1908) — ідейний натхненник українофільців-поляюв, об'єднаних у гурток "хлопоманів", переко­наний прихильник природних фізичних і духовних свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії, соборності, федера­лізму. На відміну від П. Куліша, В. Антонович вважав, що на­ціональне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. На його думку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки залишаються незмінними. Вроджена нездатність і нелюбов українства до державного життя, вважав мислитель, не так вже й страшна, оскільки краща від держави вільна творча спільність людей.

Проблеми незалежності і національного відродження України, скасування кріпацтва, припинення самодержавного гноблення порушував у той час один з фундаторів Товариства ім. Т. Шевченка у Львові О. Кониський (1836—1900). Київську Русь як колиску виключно українського народу, його мови і побуту розглядав П. Жи-тецький (1837—1911). Автором багатьох статей на таку ж тематику виявився батько видатного українського поета Т. Рильський (1841 — 1902). Сповненими антикріпосницьких настроїв, гаслами прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були вірші, пісні, оповідання і нариси А. Свидницького (1834—1871).

Майже всі названі мислителі середини і другої половини XIX ст. входили до осередків української інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції національної політичної думки взагалі і українського конституціоналізму, вітчизняних вчень про права і свободи людини зокрема. Перша така громада виникла у Петербурзі (В. Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Ґалаґан, С. Глуша-новський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяківський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазаревський, В. Менчиц, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Честахівський, Т. Шев­ченко та ін.). Там же під редагуванням В. Білозерського у 1861 — 1862 pp. виходив журнал "Основа", котрий став стрижнем і глаша­таєм вітчизняної політичної думки того періоду, зокрема прагнення до національної самовизначеності. У 1859 р. почала діяти така громада у Києві (В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, В. Познанський, В. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торсь-кий, П. Чубинський та ін.), і майже водночас такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо.

Фундатором суто української національної конституційної думки, творцем першого конституційного проекту, який наближався до європейських зразків, можна вважати провідного ідеолога київської (Старої Громади) М. Драгоманова (1841 — 1895). В однаковій мірі він виявився і соціалістом, і лібералом, і демократом, і народником, і націоналістом, і навіть анархістом, оскільки у своїх поглядах прагнув поєднати ці ідеї. Проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою, конституція М. Драгоманова пе­редбачала перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українства створюється "Вільна спілка", що ставить за мету політичне, економічне і культурне звільнення не тільки українського народу, а й "іноплеменних колоній". З іменем М. Дра-гоманова і його численних соратників пов'язана третя хвиля кон­ституціоналізму в Україні, відмінною рисою якої стало стрімке по­ширення соціалістичної ідеї, що протягом наступних ста років у різних варіаціях вже не поступалась жодній іншій ідейно-політичній тенденції. Досить сказати, що ні ліберали, ні консерватори не змогли ні у XIX, ні у XX ст. вагомо про себе заявити чи то у партійно-політичних платформах, чи то у державно-правових проектах. Так що поділ українського конституціоналізму на названі три напрямки має штучний, а то й суто кон'юнктурний характер.

Послідовниками М. Драгоманова виявили себе М. Зібер (1844— 1888), Ф. Вовк (1847—1918), С. Подолинський (1850—1891), О. Те-рлецький (1850—1902), Я. Шульгін (1851—1911), М. Павлик (1853— 1915), І. Франко (1856—1916), згадані вище Б. Кістяківський, М. Туган-Барановський та ін. Вони першими в Україні розпочали популяризувати твори К. Маркса, особливо економічні; виступали як за поступове впровадження його ідей у політичне життя (М. Зібер,

0.             Терлецький), так і за революційне їх втілення (С. Подолинський,

1.             Франко), пристрасно захищали права бідних і знедолених, суверенітет української нації, федеративний або конфедеративний державний устрій, ідею демократичної республіки, приділяли особливу увагу шляхам соціального захисту селян і робітників, організації громад і кооперацій.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав випускник Харківського університету М. Ковалевський (1851 — 1916). У працях "Нариси з історії політичних закладів у Росії", "Походження сучасної демократії", "Від прямого народо­правства до представницького та від патріархальної монархії до парламентаризму" він висунув низку блискучих конституційних ідей, заснованих на концепціях прогресу, соборності, взаємо­допомоги, колективізму, на закономірній демократизації суспіль­ства, на найбільшій сприйнятності для Росії конституційної монархії. Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності України (вперше у вітчизняній історії взагалі!) з позицій марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Основна ж маса Старої Громади відмежувалась від радикально-соціалістичних погля­дів, розірвала з М. Драгомановим, почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі Загальної української безпартійної демократичної організації. Говорячи про другу половину XIX ст., варто відзначити значне посилення в Україні ідей засновників історичної школи права — німецьких мислителів Г. Гуго, Ф. К. Савін'ї та М. Ф. Пухти. Це найбільш характерно для творчості Г. Даниловича (1787—1843), М. Іванишева (1811—1874), К. Неволіна (1806—1855), М. Влади­мирського-Буданова (1838—1916), Ф. Леонтовича (1833—1911), В. Демченка (1831 — 1914), а згодом і О. Малиновського (1868— 1932), М. Максимейка (1870—1941), Ф. Тарановського (1875—1936), М. Василенка (1866—1935) та ін. Проблеми політичної історії України глибоко вивчались, окрім названих вище мислителів, О. Бо-дянським (1808—1877), О. Лазаревським (1834—1902), Д. Багалієм (1857—1932) та іншими членами Київської археографічної комісії, заснованої у 1843, Південно-Західного відділу Російського геогра­фічного товариства (з початку 1870-х років), Товариства Нестора-літописця (з 1876 p.), Історико-філологічного товариства у Харкові (з 1876 р.) та інших наукових центрів українських губерній.

Зусиллями О. Строніна (1826-1889), К. Ганкевича (1842-1924), Ф. Вовка (1847—1918), В. Липинського (1882—1931), як і згадуваних вже М. Драгоманова, М. Туган-Барановського, Б. Кістяківського, М. Ковалевського та ін., під впливом О. Конта, Г. Спенсера, А. де Токвіля, К. Маркса, згодом — Е. Дюркгейма, В. Віндельбанда, В. Парето, Г. Ріккерта, Г. Зіммеля, М. Вебера народжувались україн­ська політична і генетична соціологія, соціологія права, державо­творення, політична антропологія, політична економія, а О. Потебні (1835—1891), Д. Овсяника-Куликовського (1853—1920), М. Сумцова (1859—1922), які спирались на теорії В. Гумбольдта та Г. Льотце — українська політична психологія, характерологія, філософія мови тощо.

Мабуть, найвидатнішим українським філософом XIX ст. можна вважати П. Юркевича (1827—1894) — вчителя одного з найвідоміших російських мислителів В. Соловйова. Коріння вчення П. Юркевича сягають у давньогрецький (від Платона), середньовічно-європей­ський ірраціоналістичний (Д. Берклі і Д. Юм) та вітчизняний (Г. Сковорода) грунт. Для подальшого розвитку конституційних теорій особливе значення мали роздуми мислителя про "людське серце", найвищу цінність людини і її духовного життя, викладені у працях "Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия", "Из наук о человеческом духе", "Доказа­тельства бытия Божия" та ін. Наступна хвиля національної конституційної думки викликана бурхливими революційними подіями початку XX ст., коли у Російській імперії з'явилось багато конституційних проектів. Але лише дехто з авторів (С. Фортунатов, М. Ковалевський) виступали за перебудову багатонаціональної Росії на федеративних засадах на зразок США, а більшість (П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев, О. Шингарьов та ін.), що об'єдналась у Конституційно-демокра­тичну партію (кадети), аж до лютого 1917 р. виступали за унітарну конституційну монархію з наданням свободи національним мовам, права на національне культурне самовизначення, але у складі єдиної і неподільної Росії.

Ось чому виступ у цей час видатного українського мислителя і майбутнього державного діяча М. Грушевського (1866—1934) з власним проектом конституційної перебудови імперії виявився досить актуальним. Головні конституційні ідеї вченого: децентра­лізація держави з наданням місцям широкої національної чи територіальної автономії; парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу; розподіл влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законодавча, виконавча, судова), а й по вертикалі: у регіонах вся повнота влади належить обраним шляхом усезагального, прямого, безпосереднього і таєм­ного голосування національно-територіальним сеймам, у центрі —-парламенту, сформованому сеймом (один депутат від чотирьох членів сейму); чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і свобод людини і громадянина.

Водночас було оприлюднено і конституційний проект Братства тарасівців, автором якого вважається харківський адвокат М. Міх-новський (1873—1924). Його думки випливали з конституційних ідей М. Драгоманова, але мали і суттєві відмінності. По-перше, він бачив Україну цілком самостійною і про Росію навіть не згадував. По-друге, на пріоритетному місці у М. Драгоманова стояли пробле­ми соціальні, а у М. Міхновського — національні, хоча й він не обходив питання націоналізації землі: від землеробів-українців вона викуплялась, а від землеробів-чужинців — відбиралась безплатно, приватна власність на землю скасовувалась, і вона вважалась скар­бом Всеукраїнської спілки. По-третє, у суспільстві М. Драгоманова чужинці отримували однакові права з українцями і жодних ущем­лень щодо них не допускалось. По-четверте, у державі М. Міхнов­ського значно меншим виглядало коло прав і свобод людини і громадянина. По-п'яте, корпус виборців за конституцією М. Драго­манова був набагато більшим, ніж у М. Міхновського, оскільки не встановлювалось ніяких цензів осідлості і значно меншим виявився віковий ценз. По-шосте, М. Драгоманов чітко окреслював компе­тенцію місцевого самоврядування, а центральної влади — лише у загальних рисах; М. Міхновський зробив це навпаки. І останнє: для М. Драгоманова на першому місці стоять інтереси людини і громадянина, для М. Міхновського — інтереси держави і української нації.

Незважаючи на такі й інші відмінності, конституційні ідеї як М. Драгоманова, так і М. Міхновського знайшли втілення в дер­жавотворчій практиці УНР і сучасної незалежної України. З Основного Закону М. Міхновського УНР, скажімо, запозичила ідею адміністративного поділу України на землі, скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя, станового поділу людей, недоторканості особистості, її мешкання, листування, принципи судочинства, відсутності постійного війська і виконання його функцій міліцейськими силами, а сучасна Україна — національні кольори прапору, ідеї президентської республіки, означення в Ос­новному Законі низки конституційних нормативних актів тощо.

Загалом же конституційна практика періоду визвольних змагань 1917—1920 pp. не збагатила український конституціоналізм жодною діючою небільшовицькою конституцією України як цілісним юридичним актом. Було прийнято чимало нормативних документів конституційного характеру — Універсали Центральної ради, її за­кони про вибори, про основи тимчасового управління в Україні, про громадянство, про герб і прапор, про новий адміністративний поділ України, про суд і судочинство; Закони про тимчасовий державний устрій України П. Скоропадського, гетьманські ухвали про цензові вибори, впровадження нової системи місцевого управ­ління, громадянство, Державний сенат; Статут Української Націо­нальної Ради ЗУНР, її прокламації, тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель, закон про Виділ Української Національної Ради; декларації і універсали Директорії, інші її акти, аналогічні актам Центральної ради, тощо.

Що ж до Конституції УНР, ухваленої 29 квітня 1918 р., то вона, відповідаючи за змістом основним законам європейських і американських держав, по-суті, теж була "октроїруваною", оскільки приймалась на засіданні Малої ради, тобто верхівкою ЦР, не діяла жодного дня і до того ж відразу була грубо порушена обранням президента УНР, про якого у Конституції навіть не згадувалось. Відповідні конституційні проекти за доби П. Скоропадського пере­писувались, як свідчать архіви, з російських аналогів початку XX ст. і офіційно не розглядались. Закони Директорії про тимчасове вер­ховне управління та порядок законодавства в УНР та про Державну Раду УНР спіткала така ж доля, як і Конституцію УНР 1918 p.: вони були затверджені за кілька днів до офіційного складання повноважень самою Директорією.

Але всі ці документи разом з проектами Основного державного закону УНР, розробленого урядовою комісією, створеною у серпні 1920 р. на чолі з А. Ніковським, проектами конституцій О. Ейхель-мана, С. Дністрянського та ін., мають вважатися складовою части­ною скарбниці національної конституційної думки.