ВИСНОВКИ

Отже, історія Конституції України, що з самого початку усотує всю скарбницю світової політико-правової думки, загально визнані і перевірені міжнародні стандарти демократичного конститу­ціоналізму та базується на власному національному грунті, охоплює довготривалий тисячолітній процес зародження, визрівання і розвитку вітчизняного конституціоналізму як теорії і практики. Дещо умовно цей процес можна поділити на кілька періодів.

Перший з них сягає своїм корінням сивої давнини звичаєвого права пращурів українства, набуває злету у протиконституційній думці, право- і державотворчій практиці Київської Русі, Галицько-Волинського та інших князівств, втілюється у договорах (уставах) або княжому праві, зокрема, у договорах Русі з Візантією, Руській Правді, церковних статутах, рядах, рішеннях снемів та боярських рад, різнобарвних проповідях, "словах", посланнях, повчаннях, літописах священнослужителів і світських діячів. Далі цей етап характеризується поступовим уповільненням вітчизняного перед-конституційного мислення, занепадом багатьох державно-правових інституцій на українських землях, що, однак, не виключає окремих спалахів національної політико-правової думки і у XV—XVI ст. Йдеться, зокрема, про надання багатьом українським містам магде­бурзького права, утворення воєводств, розвиток "шляхетської демо­кратії", станових прав і привілеїв, поступове підвищення ролі законності, суду, зміцнення прав власності і власника, започатку-вання основ козацького суспільного устрою з елементами розподілу влади, республіканізму, народоправства, соборності, шанування природного і божественного права тощо. Досить згадати про твори Ю. Дрогобича, П. Русина, С. Орловського, І. Вишенського, Хри­стофора Філалета та ін., численні статті, привілеї, артикули цього періоду, Судебник Казиміра 1468 p., "козачу конституцію" Стефана Баторія 1579 р., про Литовські статути XVI ст., які, маючи своїм джерелом Руську Правду, пережили і польсько-литовську, і геть­манську, і навіть післягетьманську добу.

Другий період історії Конституції України (XVII—XVIII ст.) став епохою творення "біблії українського конституціоналізму", яка виявилась безпосередніми витоками вже новітньої національної конституційної думки. Мабуть, найхарактернішою ознакою цього періоду є зародження паростків національної державницької ідеї і поки що не зовсім вдалі спроби її втілення в діяльності численних українських гетьманів. Якщо фундатор раннього українського кон­ституціоналізму як практик Б. Хмельницький низкою нормативних документів від Зборівського договору 1649 р. до Березневих статей 1654 р. започаткував визнання України у світовому співтоваристві, виборов для неї юридично визначені права для подальшого розвитку національного державотворення, то його наступники, керуючись переважно власними інтересами, про суверенітет України думали мало, без будь-якого чужеземного протекторату її навіть не уявляли і крок за кроком ці права втрачали. Це юридично зафіксовано у гетьманських статтях-конституціях — від Ю. Хмельницького до Д. Апостола. Щодо договорів і трактатів 1. Виговського, Ю. Хмель­ницького, П. Дорошенка, І. Мазепи з Польщею, Портою, Швецією, пактів П. Орлика 1710 р. та деяких інших, то й їх не можна виключати з скарбниці національної конституційної думки і практики як утопічні варіанти визначення правового статусу Ук­раїни поза межами Російської імперії. Значний внесок у подальший розвиток української конституційної думки належить козацьким літописцям, М. Козачинському, Г. Сковороді, багатьом іншим вихованцям братських шкіл, Києво-Могилянської колегії (академії), Я. Козельському, С. Десницькому та іншим мислителям. Як прак­тику ранній український конституціоналізм у XVII—XVI11 ст. по­мітно збагатили гетьманські універсали, кодекси і збірники "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743), "Суд і розправа в правах малоросійських" (1750—1758), "Книга статут та інші права малоросійські" (1764), "Екстракт малоросійських прав" (1767), "Екстракт з указів, інструкцій та установ Правительствуючого Се­нату" (1796) тощо.

Третій період історії Конституції України охоплює XIX — по­чаток XX ст. Умовно його започатковують "Історія Русів", "Зібрання малоросійських прав" (1807), перші масонські ложі, а далі він набирає сили у зв'язку з діяльністю українських декабристів, членів Кирило-Мефодіївського товариства, особливо Т. Шевченка і М. Костомарова, "Руської Трійці" і Головної Руської Ради на Над­дністрянщині, з громадським рухом, розвитком демократичних народницьких, соціалістичних, консервативно-державницьких, націоналістичних, анархічних, певною мірою, ліберальних та інших ідей.

Найголовнішими ознаками розглядуваного періоду є заснування і теоретичне обгрунтування М. Драгомановим та його учнями новітнього українського конституціоналізму, зародження і розвиток національної юридичної науки та освіти, поява українських прав­ничих видань, низки конституційних проектів, політичних партій та їх програмних документів, де відбивались основи конституційного устрою, поступове визрівання (переважно на Слобожанщині і Над­дніпрянщині) державницької ідеї, яка протягом XIX ст. еволю-ціонізувала від "гуманного", "відроджувального" націоналізму через "центристичний", "національно-неусвідомлений" етап, помірковані і радикально-революційні програми народників і перетворилась на початку XX ст. у "войовничий" націоналізм з гаслами "Україна для українців". На межі XIX і XX віків стрижень націоналістичної думки переміщується у Західну Україну, яка до цього була лише "багном гнилеєм між країн Європи" (І. Франко). Важливо й те, що носіями найкращих зразків конституційного мислення у роз­глядуваний період виступили представники найбідніших, найобез-доленіших верств населення, а панівна еліта українців виявила себе українофобами: на Заході вона швидко полонізувалась, у центрі і на Сході — спостерігався не менш інтенсивний процес перетворення багатіїв-українолюбців на москвофілів.

Зазначений період українського конституціоналізму на відміну від перших двох характеризується ще й злетом конституційної думки і практики на початку XX ст. Окрім низки конституційних проектів саме тоді народився легальний український парламентаризм, коли у травні 1906 р. понад 40 депутатів 1 Державної думи від українських земель створили Українську парламентську громаду на чолі з І. Шра-гом. На жаль, ця група не встигла оприлюднити підготовану у той же час М. Грушевським Декларацію про автономію України. Через 11 років ідеї Декларації були втілені в Універсалах Центральної ради, унікальному, єдиному у світі законі про національно-персо­нальну автономію, інших конституційних актах, Конституції УНР 1918 p., державотворчій практиці Центральної ради, Директорії, а в окремих положеннях — і Української держави П. Скоропадського.

Четвертий період історії Конституції України — це майже три чверті століття дії українських радянських конституцій 1919, 1929, 1937 та 1978 років. Сучасні спроби подати його у якихось чорних кольорах з криваво-багряним відтінком або викреслити зовсім з історії українського народу не можуть бути виправданими. Так, були і безмежне панування партдержноменклатури, і жорстокі сталінські репресії, і голодомори, і пригнічення духовного життя людини, і її повне підпорядкування державі, і відкидання світового досвіду державотворення, і навіть заборона вживання категорії "конституціоналізм" тощо. Але й ці сім з половиною десятиліть залишили найвагоміший відбиток у національній конституційній думці і практиці та у державному будівництві. Не слід забувати, що саме за радянського періоду Малоросія стала справді Україною, а "черкаси" і "хохли" — українцями; що до складу України назавжди увійшли всі етнічні українські території — Східна Галичина, Пів­нічна Буковина, Південна Бессарабія, Закарпаття, значна частина Волині, Слобожанщини, а також Крим; що Україна стала не просто повноправним членом, а фундатором-засновником ООН; що було зроблено певний стрибок у розвитку економіки, науки, культури, освіти; що всі галузі народного господарства і соціально-культурної сфери забезпечувались висококваліфікованими кадрами та багато ін. Та й суверенітет, хоч і був удаваним, утопічним, але офіційно декларувався у всіх чотирьох радянських Конституціях УРСР, які ще й проголошували найдемократичніші норми щодо прав і свобод людини з необхідними гарантіями. На превеликий жаль, не всі ці конституційні положення виконувались на практиці, проте вони стали надбанням скарбниці загальнолюдської конституційної думки. П'ятий період історії Конституції України розпочався у процесі формування нової юридичної системи на межі 80 — 90-х років в XX ст. Найголовніші його ознаки: вступ нашої держави на шлях справжньої незалежності; бурхлива, навіть вибухова політизація населення у перші роки після ухвалення відповідної Декларації і майже такий самий різкий і раптовий його відхід до стану аполі­тичності; тяжка і тривала економічна криза; катастрофічне зубожін­ня більшості мешканців України на фоні штучного вирощування нового класу буржуазії (переважно кримінальної); нечуване зрос­тання злочинності, захворюваності, смертності, падіння моралі; занедбаність науки, освіти, культури; відчайдушна боротьба за зверхність владування, у тому числі і між сучасними повноважними гілками влади; грубі порушення у ході такої боротьби діючої Кон­ституції, що знайшло свій вияв в ухваленні, по суті, "антиконсти-туційного" Конституційного договору 1995 р. тощо. Саме в таких тяжких умовах визначались призначення України як незалежної держави, способи організації і здійснення нею влади, форми дер­жавного управління і державного устрою, розмежування законодав­чої, виконавчої і судової гілок владування, організації місцевого самоуправління, демократичних виборів, функціонування правової системи, її спрямованості, взаємовідносини у ланцюжках "люди­на — суспільство — держава", "держава — світове співтовариство" та інші правові норми, зафіксовані у Конституції України 1996 p., що стала, мабуть, максимально можливим компромісом у сучасних екстремальних умовах. Ось чому новий Основний Закон України несе на собі відбиток часу, а разом з ним і чимало текстових вад і суперечностей.

Таким чином, є всі підстави вважати, що з прийняттям Консти­туції України 1996 р. п'ятий період історії українського конститу­ціоналізму, звичайно, не закінчився, він триває і має знайти своє продовження як у розробці і ухваленні понад 50 конституційних законів, так і в поступовому удосконаленні тексту самої Конституції.

 

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ Бібліотечка "Нова Конституція України"

МИРОНЕНКО Олександр Миколайович

ІСТОРІЯ

КОНСТИТУЦІЇ

УКРАЇНИ

 

Художній редактор  О. Ю. Гаркавенко

Технічний редактор  М. С Чабан

Коректор Л. Д. Прокопенко

 

Піди, до друку 26.0S.97. Формат 60 х 84/16. Папір офс. Друк. офс.

Гарнітура «Тайме». Ум. друк. арк. 3,5. Обл.-вид. арк. 3,6. Тираж 5000 пр.

Зам. 7-192.

Видавництво «1н Юре»

Свідоцтво N° 24385080. 11.10.96 р.

м. Київ, вул. Терешенківська, 4, тел. 224-69-72

Оригінал макет підготовлено видавництвом «Логос» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19

Віддруковано в ВАТ «КДНК» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19