Розділ II ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО КОНСТИТУЦІЮ

1. Поняття та функції конституції

Поняття конституції, конституція юридична та конститу­ція фактична; виникнення конституції, розроблення положень конституційної доктрини; історія світового конституційного розвитку; зміст конституції; функції конституції; дія консти­туції; порядок прийняття конституції.

Термін «конституція» у різні часи використовувався в різних значеннях.

Вважається, що слово «constitutio» як нормативно-правий тер­мін уперше вживалося в актах Стародавнього Риму (вони почина­лися зі словосполучення «Rem Publicum Constituere...», що озна­чає - «Римський народ установлює...» (у цьому випадку «римсь­кий народ» - як офіційна назва держави) .

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог - «полі-тія») для позначення нормативно-правових актів важливого дер­жавного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська полі-тія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституці­ями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, на­приклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

 

Див.: Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Ч. 1: Посібник для студентів.- Л.: Астролябія, 2003.- С. 6; Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка.- К.: Наук, думка, 1999.- С. 101; Стахів М. Зміна назви держави як вислід розвитку держави // Науковий збір­ник УВУ.~ Мюнхен, 1948.- Т. 5.- С. 186-187.

49

 

В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей 1215 р. в Англії; акти Фрідріха II - «Конституція про права князів духовних» (1220 p.), «Конституція про права князів світських» (1232 p.); Великий березневий ордонанс 1358 р. у Фран­ції тощо).

Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її су­часному розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчос-ті, як акти, що визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні гарантії прав і свобод людини.

«Батьком» нормативно-правового терміну «конституція» в йо­го сучасному значенні, як зазначає В. М. Шаповал, був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (1689— 1755), який, зокрема, використовував його для характеристики дер­жавного ладу тогочасної Великої Британії1.

Сьогодні наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях; насамперед, прийнято розрізня­ти конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, жи­ву тощо). При цьому існують різні підходи до розкриття їхнього змісту.

Юридична конституція - це система правових норм, які за­кріплюють засади конституційного (державного) ладу, встанов­люють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадя­нина, визначають систему, принципи організації та функціонуван­ня органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У визначенні юридичної конституції, на думку автора, слід звернути увагу на такі обставини:

- по-перше, практично в усіх державах світу існують нормативні акти, що іменуються конституціями. Але ніяк не всі ці акти закріп­люють такі принципи організації державної влади, взаємовідносин влади з людиною та суспільством, які створюють передумови ста­новлення конституційного ладу (на що, власне кажучи, і спрямова­но конституцію). Тому подібні акти з досить великим наближенням можна вважати конституціями - це скоріше «квазіконституції», оскільки вони не встановлюють належної організації державної

Див.: Шаповал В. М. Від Руської Правди до Декларації про державний суверенітет України. Історичні форми правового регулювання державно-владних відносин // Віче,- 2000.- № 7.- С. 19.

 

влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права і свободи людини і громадянина. Такі конституції, а їх яскравим прикладом слугують «радянські конституції» приймаються з метою надання видимості легітимності узурпованій владі, виконують роль своєрідних декорацій недемократичної системи влади;

- по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «консти­туція» вживається термін «основний закон», причому в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні1. Ця проблема має до­сить давні історичні корені. Відомо, що нормативно-правовий тер­мін «основний закон» виник у XVI ст. (франц.: «lex fundamental »), коли він з'явився у працях французьких «тираноборців» для по­значення акта, який не тільки визначав би устрій держави, статус її головних інститутів, зокрема й монарха, а й мав би бути головним, центральним серед інших нормативних актів. Отож, від самого початку вживання в терміні «основний закон» наголошувалося на формальній ознаці відповідного нормативного акта - його вищій юридичній силі.

На думку автора, сьогодні ототожнювати поняття «конститу­ція» та «основний закон» навряд чи доцільно, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно до інших законів, наприклад, конституції Великої Британії чи Із­раїлю, а з іншого - не всі закони, проголошені основними, можна вважати конституціями - багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного за­кону, що саме по собі є алогічним - загальновідомо, що саме Ве­лика Британія є батьківщиною конституції та однією з перших у світі конституційних держав. Крім того, в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов'язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іменується конституцією, однак вища юри­дична сила визнається не за цим актом, а за Кораном.

Привабливішим уявляється розгляд доцільності розмежування понять «конституція» та «основний закон»2, що дозволяє краще

Див., наприклад: Баглай М. В., Конституционное право Российской Федерации: Учебник для юридических вузов и факультетов.- С. 65; Колю-ишн Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.-С. 29; Якушев А. В. Конституционное право зарубежньїх стран (курс лек-ций).- М.: ПРИОР, 1999.- С. 8.

2 Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран: Учебник

 

 

 

50

 

51

 

зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» - актів, що лише створюють конституційну видимість. З огляду на це доречним є поділ конституцій на фор­мальні та матеріальні.

Формальна (формально-юридична або формалізована) кон­ституція являє собою закон або кілька законів, наприклад, Конс­титуцію Швеції складають чотири акти - Акт про престолонаслі-дування (1810 р.), «Форма правління» (1974 p.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань»; Конституцію Фінляндії чотири органічні закони - «Форма прав­ління Фінляндії» (1919 p.), Акт про Едускунте (1928 p.), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 p.), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законо­давства.

Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному сенсі1) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організа­ції органів державної влади, закріплюють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною вла­дою2. Матеріальна конституція не має формалізованого характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо інших законів.

Якщо юридична конституція - це завжди система правових норм, то терміни фактична, соціальна, жива конституція засто­совуються для характеристики реального стану суспільних відно­син, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фак­тичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов'язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну

для вузов.- М.: ФОРУМ; ИНФРА, 1998.- С. 110.

1          Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежннх стран: Учебное

пособие.- С. 16.

2          У деяких джерелах термін «матеріальна конституція» використовується

як тотожний термінам «фактична конституція», «соціальна конституція»

(див., наприклад: Чиркіт В. Е. Конституционное право зарубежньїх стран.-

С. 27).

 

модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реаль­но діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характер­но, наприклад, для «радянських конституцій».

При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конститу­ції» та «реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна конституція країни - це фактичне співвідношення сил, які існують у країні).

Найбільш поширеним є використання терміна «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод люди­ни і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, дер­жавні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими,х конс­титуціями. Кодифікована конституція є зручною для користуван­ня її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомити­ся з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції склада­ються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які - не­основними.

Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інко­ли (Велика Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, використову­вані як докази в судовому процесі).

           

Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньш опьіт.- М: Зерцало, 1998.-С. 29.

 

 

 

52

 

53

 

* * *

Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в XVII-XVIII ст. під час демократичних буржуазних ре­волюцій, і їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належ­ну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоратив-них інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист лю­дини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

правління, обмежене конституцією;

політична система, що спирається

на конституцію та конституційні

методи правління

передбачає

конституцію,

яка

ідеино-політичний рух

закріплює таку

організацію державної

влади, яка базується на

засадах поділу влади

забезпечує надійний

захист прав і свобод

людини

і громадянина

встановлює межі

здійснення

публічної

(державної) влади

Схема 7. Конституціоналізм

Саме в цей час зародився конституціоналізм (схема 7), було за­кладено і теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції тощо. Початок становлення конс­титуційної доктрини можна пов'язати з працями теоретиків природ­ного права Гуго Гроція, Готфріда-Вільгельма Лейбніца, Христіана Вольфа та інших мислителів XVII - початку XVIII ст., які пропові­дували цінність природних прав людини, виступали за обмеження держави (актів позитивного права) природним правом.

 

Вже в другій половині XVII ст. англійський вчений Джон Локк розробив концепцію громадянських свобод та обґрунтував прин­ципово нову модель організації державної влади, що базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та договірну гілки і яка, на його думку, і це було підтверджено світовим досвідом дер­жавотворення, може бути захищена від узурпації з подальшим ви­користанням у вузькокорпоративних інтересах.

Ідеї Локка були творчо усвідомлені французьким ученим Шар-лем Монтеок'є, який запропонував модель державної влади на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки за умо­ви, що кожна гілка влади матиме автономний характер (відокрем­леність від інших гілок влади) та реальні важелі впливу на інші гілки влади у разі здійснення ними незаконних дій - систему «стримувань та противаг».

Велике значення для становлення конституційної доктрини ві­діграли також праці французького вченого Жан-Жака Руссо, в яких набули подальшого розвитку ідеї суспільного договору, на­родного суверенітету тощо.

Сформульовані у працях цих та інших учених XVII-XVIII ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших пи­саних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Розглянь­мо основні з них:

1.         Конституція - це акт, за допомогою якого встановлюється

така організація державної влади, яка забезпечила б рівність лю­

дей у їхніх правах, захист людини, гарантованість її природних

прав і свобод (тобто належна, або конституційна, організація вла­

ди). Тож призначення конституції полягає в закріпленні нової мо­

делі влади, яка була би захищена від можливої узурпації та функ­

ціонувала би в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде

про необхідність закріплення нової системи владовідносин у су­

спільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демо­

кратії, і конституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги

якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимного

характеру.

Належна (конституційна) організація державної влади повинна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і дозволяє захистити людину від деспотії.

Установлювати, конституювати належним чином організо­вану (конституційну) державу може лише народ, якому, і тільки

 

 

 

54

 

55

 

якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, не­належним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини/

Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою щодо актів держав­ної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади на­роду природу (це, своєю чергою, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер орга­нізації державної влади).

За своєю соціально-політичною сутністю конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (кла­сів, соціальних прошарків, територіальних або національних спіль­нот тощо), запис співвідношення політичних сил на момент при­йняття конституції. Під кутом зору конституційного ідеалу конс­титуція - це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.

Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її пред­мет були сформульовані в п. 16 французької Декларації прав лю­дини і громадянина 1789 p.: «Будь-яке суспільство, в якому не за­безпечено користування правами і не проведено поділу влади, не має Конституції»1. Це положення Декларації і сьогодні може слу­гувати найкращим критерієм відмежування конституцій від «псев-доконституцій» - документів, які нічого спільного з конституцією, крім назви, не мають.

* * *

Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основні етапи:

Перший етап (XVII-XVIII ст. - перша світова війна) - це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки

1 Цит. за: Конституции зарубежньїх государств,- М: Изд-во БЕК, 1996.-

 

і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характери­зується двома важливими моментами:

по-перше, відбувається процес формування англійської конс­титуції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вільностей (Magna Charta) - 1215 p. Так, важливими складовими англійської конституції стали Habeas Corpus Act (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув'язнення за морями - 1679 p.), Білль про права -1689 p., Акт про престолонаслідування - 1701 р. тощо;

по-друге, тоді з'явились і перші формально-юридичні конс­титуції: США- 1787 p., Франції- 1791, 1792 pp., Польщі - 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американсь­ка - для конституцій країн Латинської Америки (першу з них бу­ло прийнято у Венесуелі вже 1811 p.), а французька - для консти­туцій європейських країн. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 p., Австралії 1900 p., Південно-Африканського Сою­зу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес практично зосере­джувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші консти­туції з'явилися в Японії (1889 p.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 p.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали ор­ганізацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнуч­кий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємо­відносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише грома­дянських і політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між початком першої та другою світовими війнами) характеризується різкою ак­тивізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов'язане з демократиза­цією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської імперії та Австро-Угорської монархії (наприклад, Латвія, Чехо-Словаччина, Естонія).

Другому етапу також притаманне певне розширення предме­та конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської конс­титуції Німеччини 1919 р. було введено такі розділи, як «суспільне

 

 

 

56

 

57

 

життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в еко­номічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. вста­новлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення предмета регулювання було характерним також і для конститу­цій Мексики (1917 p.), Іспанії (1931р.), Чехо-Словаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (аме­риканської та континентальної) конституцій розроблялися «соціа­лістичні конституції», зокрема конституції РСФСР (1918 p.), УРСР (1919 p.), СРСР (1936 p.), Монголії (1940 p.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими конституціями принципи організації дер­жавної влади, правового становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених прак­тикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного плюра­лізму. Натомість на конституційному рівні закріплювалися належ­ність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціаліс­тичної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночасно соціалістичні конституції, хоч і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок деяких соціально-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 p.- кінець 80-х років XX ст.) пов'язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап характеризувався використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка .склалася на першому та другому етапах; соціалістичної (псевдоконституцій-ної); а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розви­ваються.

Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій - конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції - було характерним значне розширення пред­мета конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одно­часно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

58

 

Четвертий етап конституційного розвитку почався від кінця 80-х років XX ст. і пов'язаний з ліквідацією тоталітарних і автори­тарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвива­ються. Так, за період 1989-1995 pp. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила існування соціаліс­тична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадян­ських країнах, близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й конституції країн, що розвиваються.

* * *

Зміст конституції. Зміст конкретної конституції визначають різні чинники - час прийняття, юридичні та релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо. Водночас аналіз існуючих конс­титуцій дозволяє виділити норми та інститути, що є обов'яз­ковими елементами будь-якої конституції, а відсутність хоча б одного з них свідчить про їх незавершеність. До них можна віднести:

Найважливіші принципи організації державної влади - на­родний суверенітет, поділ влади, верховенство права, державний суверенітет, гуманізм.

Основи правового статусу людини і громадянина - принципи правового статусу людини і громадянина (свободи, рівності у пра­вах і гідності, гарантованості прав і свобод людини тощо), основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина та їх гарантії.

Організація, структура і компетенція вищих органів держав­ної влади - інститути парламентаризму, глави держави, уряду, вищої судової влади.

Основи правового регулювання в державі - ієрархія право­вих актів, сфери законодавчого регулювання, співвідношення юри­дичної сили міжнародних договорів та актів національного зако­нодавства.

Основи правового положення адміністративно-територіаль­них одиниць (статус суб'єктів федерації).

Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються зазна­ченими обов'язковими блоками, вони також можуть установлюва­ти основи зовнішньої політики держави, основи економічної, еко­логічної та соціальної політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.

59

 

* * *

Функції конституції - це основні напрямки її впливу на суспі­льні відносини, які обумовлені соціальним призначенням консти­туції. Основні з них:

юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є основ­ним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формаль­но-юридична конституція), є базою чинного законодавства і ви­значає всю систему правового регулювання в суспільстві;

політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної сис­теми суспільства;

ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована - свобода людини, непорушність прав і сво­бод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції та­кож відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому ради­калізму; протидія територіальному розпадові держави .

* * * Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впорядко-вувальний вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також механізмів такої. Тобто, мова йде про дію конституції в часі, у просторі та по колу осіб.

Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окре­мому законі. Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно з її ст. 160 набула чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі положення конституції одночасно або ж у пере­хідних положеннях конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її положень. Так, у перехідних положеннях Коне-

С 62-МВ': БагтІ' М К Конс™туционное право Российской Федерации.-60

 

титуції України визначено особливий порядок введення в дію по­ложень Конституції, що визначають грошову одиницю України (після введення національної грошової одиниці - гривні), порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією) тощо.

Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій конституції строк або діють до настання ви­значених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своєуцї, тобто приймаються на необмежений строк.

Дія конерпґтуції в просторі характеризується тим, що її поло­ження поширюються на всю територію держави, а зі зміною тери­торії держави одночасно змінюється і сфера просторової дії конс­титуції.

Дія конституції за кругом осіб характеризується тим, що її по­ложення поширюються на всіх суб'єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридич­них осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов'язків і правовідносин. Механізм дії окремих положень конс­титуції - тих, що містять загальнорегулятивні норми, що вста­новлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин,- ха­рактеризується суттєвими особливостями. Вони пов'язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою відпо­відних правовідносин, а конкретні права та обов'язки виникають згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизу­ють і деталізують положення конституційних норм. Конституція України містить положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми Конституції України безпосередньо поро­джують права та обов'язки, але їх конкретизація в чинному зако­нодавстві сприяє підвищенню ефективності реалізації конститу­ційних положень.

* * *

Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійс­нює установчу владу. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три основні способи прийняття конс-

61

 

 

 

титуції: виборцями шляхом референдуму, представницьким орга­ном та главою держави або главою виконавчої влади1.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конститу­ції та може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представницьким органом (конституції бага­тьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого представницького органу (конституції Франції, 1958 p.; Казахстану, 1995 p.; Росії, 1993 p.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установ­чою владою (за дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парла­мент, надпарламентські установи.

1. Установчі збори - це представницький орган, що обирається спеціально з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 p.; вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 p.), Болгарії (1991 p.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділя­лися різним об'ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а)         сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б)         збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих

або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а)         суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати

конституцію (США, 1787 p.; Індія,' 1950 p.; Італія, 1947 p.; Порту­

галія, 1976 p.);

б)         несуверенні, які розробляють і приймають проект конститу­

ції, а для затвердження вона виноситься на референдум або пере­

дається іншому органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 p.;

Гани, 1979 p.; Туреччини, 1982 p.). Власне, такі органи виконують

роль консультативних установчих зборів.

Залежно від призначення установчі збори поділяються на: а) установчі збори з обмеженими повноваженнями - представ­ницькі органи, для яких розроблення (розроблення і прийняття)

Див.: Сравнительное конституционное право.- М: Манускрипт, 1996.— С. 134.

 

конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпу­скаються (наприклад, США, 1787 p.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією - представ­ницькі органи, які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту (Франція, 1946 p.; Італія, 1947 p.; Бра­зилія, 1988 p.).

2.         У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції

приймалися парламентами. При цьому застосовуються два спо­

соби:

а)         реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає

спеціальну процедуру отримання парламентом мандата виборців

на те, щоб діяти.як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.; Танзанія,

1977 p.; Замбія, 1992 p.);

б)         без формальної реорганізації в установчі збори, коли конс­

титуція приймається із застосуванням звичайної парламентської

процедури, передбаченої конституцією, що скасовується (напри­

клад, конституції Мозамбіку,  1990 р.; Грузії,  1995 р.; України,

1996     p., та ін.).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона ви­носиться на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 p.; Польщі

1997     p.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати

кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією

права народу висловити свою волю відносно тексту конституції.

Надпарламентські установи - це діючі спорадично виборні органи, які формують постійнодіючий парламент (приміром, Все-китайські збори народних представників - КНР, З'їзд народних депутатів - Росія, за Конституцією РСФСР 1978 p., Великий на­родний хурал - Монголія).

Глава держави є суб'єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (даровани­ми владою монарха), себто октройованими, є, наприклад, консти­туції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести до легітимних, приміром - прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії - в Анголі, 1975 p.; Мозамбі­ку, 1975 p.; Конго, 1969 p.; Іраку, 1970 р.

Розроблення і прийняття деяких конституцій пов'язується з окремими видатними політичними діячами, і вони називаються

 

 

 

62

 

63

 

«харизматичними». Такими, наприклад, можна вважати сталінську Конституцію СРСР (1936 p.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).

2. Види конституцій

Підстави класифікації конституцій: форма конституції, термін дії конституції, спосіб прийняття конституції, порядок зміни, внесення поправок і доповнень, інші підстави класифікації конституцій.

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного роз­витку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснює­ться за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і дер­жавно-політичний режим тощо (схема 8).

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, напри­клад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, склада­ють норми статутного права, які містяться в таких актах, як Вели­ка хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), зако­ни про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про на­родне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юри­дичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму,

64

 

ВИДИ КОНСТИТУЦІЙ

писані - основний закон держави (один або декілька нормативних актів)

за формою

неписані - значна кількість норматив­них актів і конституційних звичаїв, що не мають найвищої юридичної сили

постійні - мають необмежений термін

Дії

тимчасові - приймаються на певний

час

октройовані - розроблені без участі представницького органу та даровані наро­ду монархом (метрополією)

за способом прийняття

народні  -  прийняті   представницьким органом або шляхом референдуму

гнучкі - змінюються в такому ж поряд­ку, як і звичайні закони

за порядком зміни,

внесення поправок

і доповнень

жорсткі - змінюються и доповнюються в особливому порядку, з дотриманням уск­ладненої (порівняно зі звичайною законо­давчою) процедури

Схема 8. Класифікація конституцій

але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було при­йнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили відносно до інших законів.

65

 

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимча­сові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття но­вої конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким орга­ном або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади1. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метро­полією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії I960 p.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особли­вому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичай­ною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути консти­туція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення проце­дури їх зміни на:

- дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обме­

ження установчої влади колом конституційних положень, що мо­

жуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи об­

ставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конс­

титуції;  •   .

-менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену про­цедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод

Арановский К. В. Государственное право зарубежннх стран: Учебник для вузов.-С. 143.

66

 

людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розріз­няють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та рес­публіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демо­кратичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з кон­ституційною доктриною конституція може бути лише демокра­тичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Автори­тарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед грома­дянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конс­титуції за великим рахунком взагалі не можна називати конститу­ціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється консти­туціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежу­вання компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муні­ципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

3. Зародження та розвиток конституціоналізму

в Україні

Становлення конституціоналізму в Україні; сучасний період конституційного розвитку України та його етапи, особливості розроблення і прийняття Конституції України 1996 p.; структу­ра Конституції України 1996р.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції (схема 9), а час його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середи­на XVII ст.- кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення

67

 

Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 pp. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побу­дову демократичної держави.

Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.), Гадяцький трактат (1658 p.), різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.

 

Пакти й конституції законів та вільностей   Війська    Запорозького (Конституція Пилипа Орлика)

укла­дено

5 квітня 1710 р. у м. Бендери

 

Конституцію   Української   На­родної Республіки (Статут про дер­жавний устрій, права і вільності УНР)

при­йнято

Центральною     Ра­дою 29 квітня 1918р.

 

Закони про тимчасовий держав­ний устрій України

затвер­джено

Гетьманом Павлом Скоропадським 29 квіт­ня 1918 р.

 

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії

ухва­лено

Українською     На­ціональною         Радою 13 листопада 1918 р.

 

Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавст­ва в Українській Народній Респуб­ліці

затвер­дже­но

Головою   держави Симоном     Петлюрою 12 листопада 1920 р.

 

Конституції УРСР

при­йняті

1919,   1929,   1937, 1978 рр.

 

Конституційний    договір    між Президентом України і Верховною Радою   України   про   організацію державної влади та місцевого само­врядування на період до прийняття нової Конституції України

підпи­сано

8   червня   1995   р. Верховною         Радою України

 

Конституція України

при­йнято

28 червня 1996 р.

Схема 9. Етапи становлення та розвитку конституціоналізму в Україні

68

 

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конститу­ції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літе­ратурі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». До­кумент, написаний під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (за­конодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; вико­навча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, по­ложення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період XIX - початок XX ст. характеризується появою кількох цікавих конституційних документів, розроблених українськими вче­ними, серед них: проекти Григорія Андруського «Начерк Конституції Республіки» (1848-1850 pp.), Михайла Драгоманова «Проект осно­ваній Устава украинского общества «Вольньїй Союз» - «Вільна Спілка» (1884 p.), Миколи Міхновського «Основний Закон Само­стійної України» (1905 p.), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905 p.).

Період відродження національної Української держави (1917-1920 pp.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації держав­ної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Укра­їнської Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про дер­жавний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавст­ва в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українсь­ких земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 p., та ін.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і ак­ти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських зем­лях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.), Тимчасовий устрій УГВР (1944 p.).

69

 

Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 p., яка юридично оформила відродження державно­сті України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до такого:

Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залеж­ною державою.

Вся влада в УНР належить народові України.

За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

За формою державного устрою УНР - унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою будую­ться відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

Організація державної влади базується на засадах принципу поділу влади:

-           органом законодавчої влади проголошуються Всенародні

Збори, які формують інші гілки влади;

вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

вищим органом судової влади є Генеральний суд УНР.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропад­ського положення Конституції УНР 1918 р. реалізовано не було. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. та Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяж­кої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріп­лювали монархічну форму правління в Україні за збереження її унітарного державного устрою. Главою Української держави про­голошувався Гетьман України, лише якому належала «влада управ­ління». Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, при­значав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєво­дою Української Армії і Флоту» тощо.

Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично за­кріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона місти­ла і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні полі­тичні свободи. Проте сама модель організації влади за часів Геть-

 

манату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої та виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосіб­но формував і вищий судовий орган - Генеральний Суд.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повс­тання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого кон­ституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Ди­ректорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та поста­нови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголо­шених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії. її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Наро­дів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал під кутом зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед порівняно з «гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю принципів Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суве­ренітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон про тимчасове верхов­не управління'і порядок законодавства в Українській Народній Ре­спубліці та Закон про Державну Народну Раду Української На­родної Республіки. В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влади.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розроблення Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітар­ний устрій Української держави, а другий - федеративний.

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 pp.). Але ці

 

70

 

документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше квазі-конституціями. Така оцінка конституцій радянського типу пов'я­зана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпо­рації», забезпечуючи поєднання законодавчої та виконавчої дер­жавної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які через специфічні організаційні форми роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконав­чими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, харак­теризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу си­лу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приво­дів і важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;

по-друге, конституції України радянського періоду мали пов­ністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністично­го будівництва тощо;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

* * *

Початок  новітнього  конституційного  процесу  в  Україні

пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення укра­їнським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основні етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На пер­шому  етапі  розпочалася  робота з  підготування  проекту  нової

72

 

Конституції України.  Хронологічно  вона  здійснювалася  таким чином:

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука;

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 p.;

на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Кон­ституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Українсь­кої РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний сувере­нітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалеж­ності України від 24 серпня 1991 р. Через загострення політич­ної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично пе­рервано.

Другий етап почався після завершення дострокових парла­ментських і президентських виборів та охопив період від 10 лис­топада 1994 року по 8 червня 1995 року.

Цей етап характеризувався відновленням конституційного про­цесу. 10 листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент Ук­раїни Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.

Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституцій­ного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. в різний час вносилося багато неузгодже-них між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетвори­лася на внутрішньо суперечливий документ. Відтак виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції Ук­раїни по-різному визначали принципові положення щодо органі­зації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську мо­дель організації влади, а ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влади).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Консти-

73

 

туційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самовря­дування на період до прийняття нової Конституції України. Кон­ституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціо­нування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Украї­ни). В юридичній літературі звертається увага на те, що на своєму останньому етапі конституційний процес в Україні характеризу­ється суттєвими особливостями, які відносно рідко трапляються в конституційній практиці. До них відносять:

а)         створення Конституційною комісією України на своєму засі­

данні 24 листопада 1995 р. нової Робочої групи з підготування

проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної

комісії;

б)         схвалення Конституційною комісією України проекту Конс­

титуції, якого представила ця Робоча група, і передання його ра­

зом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії

на розгляд до Верховної Ради України;

в)         представлення проекту Конституції України на спеціально­

му засіданні Верховної Ради України 20 березня 1996 p.;

г)          створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тим­

часової спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції

України;

ґ) колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради Украї­ни, яке тривало майже добу) обговорення більшості статей проек­ту Конституції України і прийняття нової Конституції України пе­реважною, кваліфікованою більшістю голосів. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяли участь 387 народних депутатів України («за» - 338, «проти» -18, «утрималось» - 5, «не голосувало» - 26);

д)         завершальне редагування тексту Конституції апаратом Вер­

ховної Ради України та урочисте підписання тексту Конституції

Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня

1996 р.;

є) офіційне оприлюднення Конституції України 14 липня 1996 р.

 

Аналізуючи процедуру прийняття Конституції України 1996 р. не можна не зазначити, що вона відбулася з певними порушення­ми вимог конституційної доктрини, а саме - вона була прийнята парламентом без затвердження на всенародному референдумі. Та­ким чином установча влада народу була реалізована органом дер­жавної влади без відповідного уповноваження народом (Верховну Раду України не було трансформовано в установчі збори, вона зберігала статус парламенту).

Така процедура може викликати певні сумніви щодо легітим-ності Конституції України 1996 p., а посилання на те, що її було прийнято відповідно до положень Конституції УРСР 1978 р. на­вряд чи щось змінює, оскільки остання, за своїм змістом і принци­пами, мала неконституційний характер.

Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного проце­су в Україні розпочався після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і триває дотепер. Він пов'язаний з необхідністю внесення змін до Конституції України 1996 p., спрямованих на трансформацію форми правління в Україні (від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської). Протягом 2002-2003 pp. до Верховної Ради України було внесено 12 законопроек­тів, що передбачали внесення змін до Конституції України.

26 грудня 2002 р. Верховна Рада України утворила Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з опрацювання проек­тів законів України про внесення змін до Конституції України, якій було доручено доопрацювати законопроекти про внесення змін до Конституції України з урахуванням відповідних висновків Конституційного Суду України, а також вимог юридичної техніки та внести доопрацьовані законопроекти на розгляд Верховної Ради України до 23 грудня 2003 р.

24 грудня Верховна Рада України ухвалила рішення попере­дньо схвалити законопроект про внесення змін до Конституції України, реєстрац. у № 4105і, направити його до Конституційного Суду України (постанова Верховної Ради України «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції Украї­ни», реєстрац. № 4105), а питання про прийняття Закону України

Законопроект внесено до Верховної Ради України народними депу­татами України Гавришем С. Б., Богатирьовою Р. В., Ващук К. Т., Тапоч­кою М. М, Губським Б. В., Кравчуком Л. В., Пєхотою В. Ю., Симонен-ком П. М., Толстоуховим А. В., Шаровим І. Ф., Задорожнім О. В. та ін., всього 233 підписи.

 

 

 

74

 

75

 

«Про внесення змін до Конституції України» внести до порядку денного наступної чергової (п'ятої) сесії Верховної Ради України.

8 квітня 2004 р. проект Закону про внесення змін до Конститу­ції України (попередньо схвалений проект групи народних депута­тів України з висновком Конституційного Суду України), реєст-рац. № 410, не набрав необхідної кількості голосів під час голосу­вання у Верховній Раді України.

* * *

Чинну Конституцію України було прийнято Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів Украї­ни («за» - 338, «проти» - 18, «утрималось» - 5, «не голосувало» - 26).

Конституція України 1996 року за своєю структурою складає­ться з преамбули та п'ятнадцяти розділів:

Загальні засади.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Вибори, референдум.

Верховна Рада України.

Президент України.

Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Прокуратура.

Правосуддя.

Територіальний устрій України.

Автономна Республіка Крим.

Місцеве самоврядування.

Конституційний Суд України.

Внесення змін до Конституції України.

Прикінцеві положення.

Перехідні положення.

4. Властивості Конституції України. Охорона Конституції України

Юридичні властивості Конституції України як Основного За­кону; охорона Конституції України.

Властивості Конституції України - це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.

76

 

Юридичні властивості виражають правову природу Конститу­ції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивос­тей Конституції України можна віднести такі (схема 10):

Конституція України як Основний Закон є головним джере­лом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства. Ця властивість обумов­лена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних від­носин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регу­люванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює досить широ­кий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і гро­мадянина, громадянства, організації та діяльності органів дер­жавної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

Конституція України характеризується юридичним верховен­ством, що означає її пріоритетне становище в системі національ­ного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших

 

 

 

ОСНОВНЕ ДЖЕРЕЛО     ПРА­ВА, ОСНОВА ПРА­ВОВОЇ СИСТЕМИ	ь	Конституція України визначає сфери сус­пільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, вста­новлює ієрархію нормативно-правових актів
	w

 

 

 

ЮРИДИЧНЕ ВЕРХОВЕНСТВО	W	пріоритетне становище Конституції в сис­темі   національного   законодавства  України, п вища юридична сила щодо всіх інших пра­вових актів (ч. 2 ст. 8 Конституції України)
	W

 

 

 

СТАБІЛЬ­НІСТЬ	ь,	забезпечується   особливим,   ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень (Розділ XIII Конституції України)
	W

 

 

 

ПРЯМА      ДІЯ НОРМ	ь	означає можливість звернення до суду для захисту конституційних  прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на під­ставі Конституції України (ч. 3 ст. 8 Консти­туції України)
	W

 

 

 

ОСОБЛИВА ПРАВОВА    ОХО­РОНА	ь	основним, визначальним елементом сис­теми  правових засобів  захисту Конституції України є Конституційний Суд України
	w

Схема 10. Юридичні властивості Конституції України

77

 

правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом за­гальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки пра­вової держави, і цей принцип прямо закріплюється в ч. 2 ст. 8 Конс­титуції України: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на ос­нові Конституції України і повинні відповідати їй».

Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнарод­них договорів, що передбачено ч. 2 ст. 9 Конституції: «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можли­ве лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Важливою юридичною властивістю Конституції України є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим поряд­ком внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ XIII Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов'язана з тим, що, по-перше,.вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію неза­лежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змі­нена з настанням певних обставин - в умовах воєнного або надзви­чайного стану (ч. 2 ст. 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції Украї­ни можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою Украї­ни двома третинами голосів від її конституційного складу.

До юридичних властивостей Конституції України можна та­кож віднести пряму дію її норм, що згідно з ч. З ст. 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конс­титуційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конс­титуційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснювати­ся лише правовими засобами. Вони передбачають застосування ор­ганами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої

 

компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.

Правовий захист Конституції України здійснюють:

Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102), Верховна Рада України усуває Пре­зидента України з поста у разі вчинення ним державної зради або ін­шого злочину (п. 10 ст. 85) та здійснює контроль за діяльністю Кабіне­ту Міністрів України (п. 13 ст. 85), Кабінет Міністрів України за­безпечує виконання Конституції та законів України (п. 1 ст. 116) тощо.

Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та міс­цеві органи виконавчої влади.

3.         Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд

України), який є основним, визначальним елементом системи пра­

вових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону

України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

завданням Конституційного Суду України є гарантування верхо­

венства Конституції України як Основного Закону держави на

всій території України.

Збройні Сили України, на яких покладається оборона Украї­ни, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторка­ності (ч. 2 ст. 17 Конституції України).

Громадяни України. Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так, ст. 55 встанов­лює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних орга­нів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засо­бами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

 

 

 

78

 

79