Розділ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ. НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

1. Поняття, предмет і метод галузі конституційного права

Поняття конституційного права, конституційне чи державне право; предмет галузі конституційного права; метод конститу­ційно-правового регулювання; визначення галузі конституційного права, місце конституційного права в системі національного пра­ва України

Термін «конституційне право» використовується у право­знавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної нау­ки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.

Конституційне право України (у його першому значенні) -це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини вла­дарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місце­вого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах За­хідної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали про­цеси демократизації публічної влади - на порядку денному поста­ли питання запровадження нових принципів організації та здійс­нення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і гро-

 

9

 

мадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження ряду правових інститутів, що закріп­люють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а з іншого -доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститу­тами громадянського суспільства.

У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення даної галузі права. Це пов'язано з одночасним використанням двох термінів - «конституційне право» та «державне право», що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVIII ст. розпочалася дискусія між прихильниками різних термінів. При цьому термін «державне право» мав би символізувати необмеженість державної влади, тоді як термін «конституційне право» - демократичну орга­нізацію державної влади, її обмеженість конституцією (природним правом).

Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право» (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підста­ви для обґрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно - конституційне (дер­жавне) право1, що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням. Так, відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О. Ф. Фриць-кий вважає, що в сучасний період різниця між «конституційним» і «державним» правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-пра­вовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів2.

Така позиція є слушною, особливо коли мова йде про наймену­вання відповідної галузі права в конституційній державі, наприк­лад в Австрії, Німеччині чи Швейцарії.

Водночас слід звернути увагу на те, що в сучасній юридич­ній літературі застосування того чи іншого терміна справедливо

Див., наприклад: Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.- М: Изд-во МГУ, 1999.- С. 4.

Фрщьшй О. Ф. Конституційне право України: Підручник.- К.: Юрін-комінтер, 2002.-С. 9.

 

пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу , з тим, що найменування «конституційне право» базується на тому, що всі суб'єкти державно-правових відносин діють у межах конс­титуції і держава не повинна панувати над людиною . Така позиція не дозволяє повністю погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах «конституційне» та «державне» право. Принципова відмінність між цими термінами, на думку автора, полягає в тім, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) органі­зацію публічної влади,- таку, що базується на засадах поділу вла­ди і за якої забезпечується надійний захист прав людини і грома­дянина.

Своєю чергою, термін «державне право», на відміну від термі­на «конституційне право», має загальніший характер і використо­вується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналеж­ним чином організованої) держави. З урахуванням зазначеного можна зробити висновок, що термін «державне право» доцільно застосовувати як родовий - для позначення відповідної галузі на­ціонального права будь-якої держави (і конституційної, і неконс­титуційної).

Слід зазначити, що в літературі висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів - державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правово­го регулювання, на думку окремих вчених, не збігається з консти­туційним правом, останнє - об'ємніше і охоплює не лише устрій держави, організацію публічної влади, а й питання власності, сім'ї, духовного життя тощо.

У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особ­ливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

1          Див., наприклад: Тодьїка Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное пра­

во Украиньї: отрасль права и наука: Учебное пособие.- Симф.: Таврида,

1997.-С. 7.

2          Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчаль­

них закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук,

професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора

В. С. Журавського.- К.: Видавн. Дім «Ін Юре».- С. 7.

 

 

 

10

 

11

 

* * *

Предмет галузі конституційного права чітко визначити не­можливо. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сфе­ру конституційно-правового регулювання, що їх можна спостеріга­ти в новітній вітчизняній і закордонній юридичній літературі.

Проблема полягає в тім, що, по-перше, між галузями права вза­галі не існує чітких меж - одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалі­зація конституційних прав і свобод людини і громадянина поро­джує суспільні відносини - предмет регулювання як конституцій­ного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний харак­тер - їх одночасно можна "віднести і до конституційного, і до ін­ших галузей права.

По-друге, конституційне право - це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її становлять норми, які регулю­ють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності су­спільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх од відносин, що регулюються іншими галузями права.

По-третє, неможливо відмежувати конституцію - основне дже­рело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів - джерел відповідних галузей права. На цю об­ставину звертав свого часу увагу і відомий німецький вчений Г. Єліннек: «Провести точну межу між законодавствами консти­туційним та звичайним не могла навіть теорія звичайного права, яка настійливо домагалася такого розмежування. Ще меншою мі­рою цього можна досягти на практиці; щоби пересвідчитися в цім, достатньо побіжно глянути на численні писані конституції, вироб­лені протягом одного сторіччя. Багато з них не містять усього кон­ституційного права в матеріальному сенсі. Одні конституції дають точні визначення стосовно виборчого права і порядку парламент­ського провадження, а інші відносять ці визначення до сфери зви­чайного законодавства. В одних конституціях детально викладені постанови стосовно набуття і втрати підданства або про державно-правове становище громад, а інші повністю замовчують ці пи­тання...»1.

Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційно­го  права можна окреслити досить  чітко -  це  особливе  коло

' Елиннек Г. Общее учение о государстве.- Спб., 1903.- С. 354-355.

 

суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяль­ності суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі пра­ва, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:

Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини).

Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади1.

У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне роз­ширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільно­го ладу (відносини між державою та громадянським суспіль­ством) .

На думку автора, наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити предмет конституційно-правового регулювання, але по­требують певного уточнення:

по-перше, з огляду на зміст поняття «конституційне - право» можна зробити висновок про те, що його предметом виступають відносини, які визначають устрій конституційної держави, себто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про державне право;

по-друге, до предмета галузі конституційного права доцільно також долучити відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування;

по-третє, з певними застереженнями можна погодитися з про­позицією долучити до предмета конституційно-правового регулю­вання відносини, що визначають основи суспільного ладу. Остан­нє було характерним для юридичної літератури радянського пе­ріоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне)

Див.: Баглай М. В., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Россий-ской Федерации: Учебник для вузов.- М: ИНФРА-М, 1996.- С. 15; Консти­туционное право: Учебник / Под ред. проф. В. В. Лазарева.- М.: Новьій юрист, 1998.-С. З.

Див.: Тодьїка Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное право Украйни: отрасль права и наука: Учебное пособие.- С. 11; Колюшин Е, И. Конститу­ционное (государственное) право России: Курс лекций.- С. 6-7; Алебастро­ва И. А. Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран: Уче­бное пособие.- М.: Юриспруденция, 2000.- С. 4.

 

 

 

12

 

13

 

право регулює відносини між людиною і суспільством, установ­лює засади суспільного ладу (устрою)1.

Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспіль­ство є відносно автономним відносно держави і стоїть над нею, що унеможливлює закріплення в конституційному праві положень стосовно керівництва громадянським суспільством з боку держа­ви. Звичайно, це не означає повної ізольованості держави від су­спільства, а норми конституційного права здійснюють певний ре­гулятивний вплив на суспільство закріпленням найважливіших принципів взаємовідносин держави з інститутами громадянського суспільства, і ці принципи виступають одними із засад конститу­ційного ладу.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конс­титуційного права становлять такі сфери відносин:

а)         суспільні відносини, що визначають устрій конституційної

держави, належну організацію державної влади та основи місце­

вого самоврядування;

б)         суспільні відносини, що виникають між: людиною, колекти­

вами людей (інститутами громадянського суспільства) та дер­

жавою.

Регулювання устрою держави, державної влади та основ місце­вого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нор­мами через:

встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного сувере­нітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання міс­цевого самоврядування;

закріплення республіканської форми правління та унітар­ного державного устрою України;

визначення форм (способів) здійснення державної влади;

встановлення системи органів державної влади та статусу окремих їх видів;

установлення основ місцевого самоврядування (організа­ційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).

Що стосується другої сфери відносин (між людиною, інститу-

' Див., наприклад: Советское государственное право- М: Изд-во М-ва юстиции СССР, 1948.- С. 4-5; Советское государственное право.- М.: Вьісш. шк., 1978.-С. 18.

 

тами громадянського суспільства і державою), то вона є предме­том регулювання також і інших галузей права України - трудово­го, сімейного, цивільного, кримінального тощо. Норми конститу­ційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:

закріплення невід'ємних прав і свобод людини, проголо­шення людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторкан­ності та безпеки найвищою соціальною цінністю;

закріплення принципів політичної та ідеологічної багатома­нітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад кон­ституційного ладу;

встановлення обов'язків держави з охорони й захисту прав людини та інститутів громадянського суспільства.

Відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання, характеризуються певною специфікою:

вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльно­сті суспільства;

виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політич­ного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність су­спільства.

Структуру предмета галузі конституційного права України становлять:

відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти дер­жавної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади ор­ганізації та функціонування політичної системи;

найважливіші економічні відносини, що є основою економіч­ної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської дія­льності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспіль­ства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3)         відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки

держави з особою і становлять основи правового статусу (право­

вого становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що

визначають: а) належність особи до громадянства України; б) ха­

рактер становища особи в суспільстві та принципи її взаємо­

зв'язків із державою; в) основні права, свободи та обов'язки особи

і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4)         відносини з приводу організації та діяльності органів держав-

 

 

 

14

 

15

 

ної влади України, взаємозв'язок найголовніших ланок державно­го апарату;

відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адмі­ністративно-територіальним устроєм України;

відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організа­ції та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємо­відносин з органами державної влади тощо.

Конституційне право впливає на суспільні відносини за допо­моги притаманних йому способів і засобів, які називаються мето­дами конституційного права (конституційно-правового регулю­вання).

* * *

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.

У конституційній державі можуть застосовуватися лише пра­вові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конститу­ційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як установлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису конститу­ційно-правових норм. Так, уповажливі норми конституційного пра­ва містять установлення, які закріплюють повноваження відповід­них суб'єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України, «контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98). До­сить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів ви­значати свою поведінку відповідно до встановленого припису.

Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповажливого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада Украї­ни за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів

16

 

 

 

України, від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти ре­золюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 87 Консти­туції України).

У конституційному праві використовується також метод забо­рони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конститу­ційного права забороняються відповідні дії.

Застосування різних методів конституційно-правового регулю­вання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризується:

загальним характером;

максимально високим юридичним рівнем;

імперативним характером;

універсальним характером;

установчим характером;

поєднанням прямого та опосередкованого регулювання1.

На основі проведеного аналізу предмета і методів конституцій­но-правового регулювання можна сформулювати визначення галу­зі конституційного права України як провідної галузі національно­го права України, що являє собою систему правових норм, які ре­гулюють базові суспільні відносини, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належ­ність публічної влади, засади її організації та форми здійснення, а також: невід 'ємні права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства та їхні гарантії.

У системі національного права України конституційне право посідає особливе, провідне місце, що обумовлено такими чин­никами:

.IV-

1) особливим предметом правового регулювання - конститу­ційне право регулює базові, визначальщ^еу^рільні відносини, що виникають з організацією і здійсненнялйггудаічної влади;

щ$ь

Детальніше про методи правового ЗЬегуйюваннЯї в; конституційному праві див.: Тодьїка Ю. Н., Супрунюк Е. В. %)нституі|и.Онное право Украйни: отрасль права и наука: Учебное пособие.- С\%М'6.

""%-і^.> 17

 

джерелом галузі конституційного права є Конституція України - Основний Закон держави, положення якого - вихідні для всіх інших галузей права України;

конституційне право закріплює засади конституційного ла­ду України - принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України;

конституційне право закріплює невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, вста­новлених нормами інших галузей права України;

конституційно-правові норми встановлюють систему, ос­нови організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адмініст­ративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування;

закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб'єктів права власності, визначаючи коло суб'єктів права власності на землю, конститу­ційне право цим установлює основи цивільного, земельного, гос­подарського та інших галузей права України;

конституційне право встановлює ієрархію нормативно-правових актів, регулює сам процес нормотворення.

Слід підкреслити, що конституційне право не поглинає і не об'єднує інші галузі права України, воно лише встановлює для них підмурів'я, основоположні принципи, тоді як норми інших галузей деталізують і конкретизують приписи конституційно-правових норм.

2. Система галузі конституційного права України.

Конституційно-правові норми

і конституційно-правові інститути

Поняття і елементи системи галузі конституційного права; конституційно-правові норми та їхні особливості; конституцій­но-правові інститути.

Система галузі конституційного права України - це її внут­рішня побудова, що характеризується єдністю і взаємодією еле­ментів цієї системи, до яких належать конституційно-правові нор­ми та конституційно-правові інститути.

18

 

* # *

Конституційно-правова норма - це загальнообов'язкове пра­вило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема: а) во­ни виступають регулятором суспільних відносин; б) встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки; в) мають формально ви­значений характер; г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах; ґ) їх виконання забезпечу­ється примусовою силою держави.

КОНСТИТУЦІИНО-ПРАВОВІ НОРМИ

Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються (схема 1):

ь~>

характеризуються

особливим зміс­том - регулюють особливе коло відносин

основоположним

джерелом -

Конституція

України

установчим характером

приписів - визначають основи

побудови правової системи та

державного механізму

особливим колом

су б 'єктів -

народ, держава

тощо

особливостями

структури —

переважна більшість

не містить санкції

загальнорегулятивним

характером - норми-

принципи, норми-дефініції,

норми-програми тощо

Схема 1. Особливості конституційно-правових норм

19

 

1)         змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних

відносин, що становлять предмет галузі конституційного права

України;

установчим характером приписів, що містяться в цих нор­мах,- вони визначають систему органів державної влади, встанов­люють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпоря­дження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо;

джерелами, в яких вони виражені,- найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

особливостями структури, оскільки для них не є харак­терною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санк­ція). Так, деякі конституційно-правові норми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конститу­ції України), інші - диспозицію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ст. 32 Конститу­ції України), а санкція міститься лише в окремих конституційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усу­нений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України);

особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють;

ступенем визначеності приписів - значна частина конститу­ційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (нор-ми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз'яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розді­лі І Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнаєть­ся і діє принцип верховенства права» (ст. 8). Подібні норми ха­рактеризуються також особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Респуб­ліки Крим у складі України тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливос­тей та ефективного застосування класифікуються за різними під­ставами (схема 2):

1. За змістом, тобто залежно від того, які сфери суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права, вони регулюють. Відповідно вирізняють норми, які закріплюють засади конституційного ладу України, основи правового статусу

20

 

 

ПІДСТАВИ КЛАСИФІКАЦІЇ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

					норми, що закріплюють засади конституційного ладу
\/					норми, що закріплюють основи правового статусу людини і громадянина
за змістом
					норми, що закріплюють систему органів державної влади тощо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

за ступенем визначеності припису			диспозитивні
			імперативні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

за призначенням у механізмі правового регулювання			матеріальні
			процесуальні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

			уповажливі
за характером припису, що міститься в нормі
			зобов'язальні
			заборонювальні

Схема 2. Класифікація конституційно-правових норм

людини і громадянина, систему органів державної влади, терито­ріальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою вирізняють норми, що містяться в Кон­ституції та законах України, указах Президента України, постано­вах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самовря­дування тощо.

21

 

За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, вирізняють диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми. Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам мож­ливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд. Наприклад: «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Дер­жавному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень кон­сультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» (п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки, перед­бачають чітко визначену поведінку суб'єктів за відповідних об­ставин: «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період» (ч. 1 ст. 96 Конституції України).

За призначенням у механізмі правового регулювання консти­туційно-правові норми поділяються на матеріальні та процесуаль­ні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини безпосереднім правовим регулюванням. Вони визначають струк­туру і порядок утворення органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, встановлюють правовий статус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Конституції України). Процесуальні норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конс­титуції України).

За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містяться в актах тимчасо­вої дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. При­міром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до при­йняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має най­вищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

За територією дії розрізняють конституційно-правові нор­ми, що діють на території України, Автономної Республіки Крим чи окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Крім цього, конституційно-правові норми класифікуються за

22

 

характером припису, що міститься в нормі (уповажливі, зобов'я­зальні, заборонювальні), їхнім функціональним спрямуванням (ре­гулятивні, охоронні) тощо.

Конституційно-правовий інститут - це відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регу­люють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В сучасній літера­турі, з позицій системного підходу, виокремлюють три різновиди конституційно-правових інститутів (схема 3): загальні (генераль­ні), головні та початкові.'

Інститут основ правового

статусу людини

і громадянина

Загальні конституційно-правові інститути мають комплекс­ний характер і складають значні масиви правових норм, які регу­люють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загаль­ні інститути об'єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися

 

 

 

Конституційно- правові інститути
Загальні	г
	приклад
	"~1

Головні

приклад

Інститут громадянства

Початкові

приклад

Інститут втрати- громадянства

Схема 3. Види конституційно-правових інститутів

1 Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник,- К.: АртЕк: Вищашк., 1997,-С. 12.

23

 

між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспіль­ні відносини. До них відносять такі інститути:

загальних засад конституційного ладу України;

основ правового статусу людини і громадянина;

прямого волевиявлення (вибори, референдум);

конституційної системи органів державної влади;

територіального устрою України;

конституційно-правових основ місцевого самоврядування. Головні конституційно-правові інститути в межах загальних

інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характери­зуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією. На­приклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути1) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до го­ловного інституту громадянства України входить початковий інс­титут втрати громадянства України.

3. Конституційно-правові відносини та їхні особливості

Поняття і особливості конституційно-правових відносин; під­стави виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин; класифікація конституційно-правових відносин.

Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами і обов'язками згід­но з приписами конституційно-правових норм. За змістом це най­важливіші для забезпечення життєдіяльності суспільства відноси-

 

ни, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного права набувають характеру конституційно-право­вих. Саме в рамках конституційно-правових відносин приписи конституційно-правових норм втілюються у поведінку суб'єктів конституційного права.

Конституційно-правові відносини характеризуються рисами як спільними для всіх видів правовідносин, так і специфічними, при­таманними лише цьому виду правовідносин.

Так, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру - об'єкт, суб'єкт і зміст (суб'єктивні права та юридичні обов'язки), а їхня специфіка пов'язана:

поділяються на

КОНСТИТУЦІИНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

характеризуються

загальні — не визначено

конкретних суб'єктів,

їхніх прав та обов'язків

специфічним змістом -

пов'язані зі здійсненням

публічної влади

та реалізацією прав і свобод

людини і громадянина

особливим суб 'єктним

складом - народ, держава,

територіальні громади,

депутати тощо

конституцшно-правові стани - конкретних суб'єк­тів визначено, але їхні права та обов'язки чітко не встановлено

особливим механізмом реалізації

конкретні - чітко визначено

суб'єктів, їхні взаємні права

та обов'язки

прав і обоє 'язків суб 'єктів -у значній частині цих відносин

права та обов'язки суб'єктів

реалізуються не безпосередньо,

а через інші відносини

 

 

 

Див.: Лучин В. О. Конституционньїе институтн.- В кн.: Современньїй конституционализм.- М., 1990.- С. 33.

24

 

Схема 4. Конституційно-правові відносини

 

25

 

по-перше, з їх змістом - вони виникають в особливій сфері су­спільних відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права й пов'язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини;

по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин.

Об'єкт конституційно-правового відношення - це явище, матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, із приводу якої виникає суспільний стосунок, що регулюється конституційно-пра­вовою нормою'. Об'єкти конституційно-правових відносин висту­пають. їх необхідним структуротвірним елементом, вони забезпе­чують зв'язок між суб'єктами і ними можуть виступати різнома­нітні явища - дії, матеріальні та нематеріальні блага. Наприклад, Конституція України до їх переліку відносить: народний і держав­ний суверенітет, державну територію, державну символіку, укра­їнську мову, політичну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бюджет тощо. Специфічним об'єктом конституційно-правових відносин є публічна влада. Питання влади (застосування влади чи захисту від влади) тією чи іншою мірою зачіпають інтереси практично всіх суб'єктів конституційно-правових відносин^ Об'єк­том конкретних конституційно-правових відносин частіше всього виступають певні дії, що набувають відповідного оформлення. Наприклад, згідно зі ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України, і відповідні дії Верховної Ради України оформлюються поста­новами.

Суб'єкти конституційно-правових відносин - це особи, спі­льноти людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб'єктами конституційного права зазначені особи, організації тощо можуть стати лише за умови їхньої право-суб'єктності, яка містить правоздатність і дієздатність.

Правоздатність - це обумовлена конституційно-правовою нор­мою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері настає від моменту її на­родження і припиняється після її смерті.

Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран: Учебник для вузов.-М.: ФОРУМ -ИНФРА-М, 1998.-С. 18.

26

 

Дієздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конс­титуційно-правовій сфері виникає з досягненням нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Так, напри­клад, зміна громадянства дітей у разі зміни громадянства їхніх батьків, а також у разі усиновлення, може відбуватися тільки за згодою дітей, які досягли 15 років (ст. 16 Закону України «Про громадянство України»); засновниками молодіжних і дитячих гро­мадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які також досягли 15-річ-ного віку (ст. 11 Закону України «Про об'єднання громадян»).

Коло суб'єктів конституційно-правових відносин є досить спе­цифічним і характеризує особливість таких відносин щодо інших видів правовідносин. Так, суб'єктами конституційно-правових відносин можуть бути:

фізичні особи - громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства);

спільноти (колективи) людей - народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (об­ластей, Автономної Республіки Крим, районів);

Українська держава в цілому;

Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова частина України, що має автономний статус;

органи державної влади України та їхні посадові особи;

органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи;

кандидати в депутати, кандидати у Президенти України, кандидати на посади сільських, селищних, міських голів;

народні депутати України;

депутати місцевих рад;

збори виборців;

депутати представницьких органів місцевого самоврядуван­ня, сільські, селищні, міські голови;

9)         органи та посадові особи Верховної Ради України;

виборчі комісії;"

об'єднання громадян - політичні партії, громадські органі­зації, профспілки, релігійні об'єднання;

органи самоорганізації населення, загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

Деякі із зазначених суб'єктів можуть виступати як носії прав

27

 

еволюція. Матеріальне і нематеріальне виробництво;

 

та обов'язків, передбачених приписами лише конституційно-пра­вових норм, тобто вони не можуть бути учасниками правовідно­син, що виникають внаслідок реалізації інших видів норм націо­нального права України (наприклад, збори виборців, народ України, збори громадян за місцем проживання тощо).

Досить складним є питання щодо конституційної правосуб'єкт-ності юридичної особи - одного з основних суб'єктів приватного (цивільного) права. Це поняття не міститься в Конституції України, але передбачене деякими джерелами конституційного права, на­приклад, Законом України «Про Конституційний Суд України».

У Цивільному кодексі України під юридичною особою розумі­ється організація, створена і зареєстрована в установленому зако­ном порядку (ст. 80). При цьому згідно зі ст. 81 Цивільного кодек­су України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, по­діляються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. До останніх відносять організації, створені роз­порядчим актом Президента України, органу державної влади, ор­гану влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування. Цей статус можна було б, на думку автора, надати територіальним громадам, Автономній Республіці Крим, Україн­ській державі в цілому.

. Аналізуючи суб'єктний склад конституційно-правових відно­син, слід підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерів­ноправність суб'єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в конс­титуційно-правових відносинах (особливо в конкретних) діє прин­цип влади і підпорядкування, тобто одні із суб'єктів виступають управомоченою стороною, інші - зобов'язаною. Водночас один і той самий суб'єкт конституційного права в різних конституційно-правових відносинах може виступати одночасно як управомоче­ною, так і зобов'язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад, у випадках, коли людина виступає суб'єктом конституційних прав і свобод, вона може вимагати від держави відповідних гарантій реалізації цих прав і свобод. І, навпаки, держава вимагає від люди­ни виконання її конституційних обов'язків.

Зміст   конституційно-правових   відносин   характеризується складною структурою. Умовно в конституційно-правовому відно­шенні  вирізняють  юридичний  (суб'єктивні  права та юридичні обов'язки) і матеріальний (фактична поведінка суб'єктів) зміст'. При цьому в конкретних конституційно-правових відносинах

1 Конституционное право: Учебник / Отв. ред. В. В. Лазарев.- С. 29.

28

 

суб'єктивне право учасників конституційно-правових відносин -це їхня, гарантована конституційно-правовою нормою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою межах, а юридичний обов'язок - установлена конституційно-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним чином або утриматися від здійс­нення певних дій.

Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється через конституційно-правовий статус їх суб'єктів. При цьому конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб'єктів і не індивідуалізують їхні взаємні права та обов'язки. Для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб'єктами своїх прав та обов'язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов'язки суб'єктів реалізуються не безпосеред­ньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалі­зації різних видів правових норм і мають конкретний характер.

* * *

Виникнення конкретних конституційно-правових відносин пов'язане з юридичними фактами, які приводять у дію конститу­ційно-правову норму.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у гіпотезах конституційно-правових норм і залеж­но від їх зв'язку з індивідуальною волею суб'єкта поділяються на дві групи: події та дії.

Події - це юридичні факти, що не залежать від волі суб'єктів (наприклад, досягнення громадянином України вісімнадцятиріч­ного віку згідно зі ст. 70 Конституції України є підставою виник­нення правовідносин з реалізації активного виборчого права).

Дії - це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості суб'єктів конституційно-правових відносин. Під кутом зору за­конності дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомір­ні дії зумовлюють виникнення у суб'єктів прав та обов'язків, передбачених конституційно-правовими нормами. При цьому пра­вомірні дії також поділяються на дві групи: юридичні акти і юри­дичні вчинки. Юридичні акти - це правомірні дії, що здійснюють­ся суб'єктами з метою вступу їх у певні конституційно-правові відносини, а юридичні вчинки - це правомірні дії, що безпосеред­ньо не спрямовані на виникнення, припинення або зміну консти­туційно-правових відносин, але тягнуть за собою такі наслідки.

29

 

Неправомірні дії - це юридичні факти, що суперечать вимогам конституційно-правових норм. Вони можуть стати підставою для притягнення відповідних посадових осіб та органів публічної вла­ди до відповідальності.

При цьому доцільно звернути увагу на те, що порушення конс­титуційно-правових норм може тягти за собою як конституційно-правову (конституційну) відповідальність, так і відповідальність, передбачену іншими галузями права (кримінальним, адміністратив­ним, цивільним). Наприклад, згідно зі ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності Украї­ни, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Порушення громадянами України вимог цієї конститу­ційно-правової норми тягне за собою адміністративну або кримі­нальну відповідальність.

* и= *

Класифікація конституційно-правових відносин (схема 4) здійс­нюється за різними підставами:

1.         За змістом вони поділяються на такі групи:

відносини, що виникають із закріпленням засад конститу­ційного ладу України. Це, наприклад, відносини, що характеризу­ють народовладдя, форму держави, поділ влади, верховенство права, принципи взаємовідносин людини і держави тощо;

відносини, що виникають із закріпленням та охороною конс­титуційно-правового статусу людини і громадянина (громадянство, конституційні права і свободи, їхні гарантії тощо);

відносини, що виникають у процесі народного волевиявлен­ня (вибори, референдум);

відносини, що виникають у процесі організації та функціо­нування системи органів державної влади;

відносини, що виникають у процесі встановлення територі­ального устрою України і відносини між Україною в цілому та її складовими частинами;

відносини, що виникають у процесі організації та функціо­нування місцевого самоврядування.

2.         Залежно від характеру взаємовідносин суб'єктів їх поділя­

ють на загальні, конкретні конституційно-правові відносини та

конституційно-правові стани.

Загальний або конкретний характер конституційно-правових відносин зумовлений характером відповідних норм конституцій­ного права. Так, реалізація конституційно-правових норм загаль-

30

 

норегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення конституційно-правових відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб'єкти відносин, їхні взаємні права та обов'язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Консти­туцією України принципів народного суверенітету (ст. 5), поділу влади (ст. 6). Зазначені відносини регулюються нормами консти­туційного права в головних рисах.

Інколи виокремлюють особливий різновид загальних консти­туційно-правових відносин - конституційні стани, себто такі відносини, якими визначаються конкретні суб'єкти. А права та обов'язки цих суб'єктів чітко не встановлено, наприклад, стан громадянства або статус Автономної Республіки Крим у складі України.

Для конкретних конституційно-правових відносин характер­ним є наявність чітко визначених сторін і визначені взаємовідно­сини між ними. На відміну від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами конституційного права в пов­ному обсязі.

4. Відповідальність у конституційному праві

Поняття конституційно-правової відповідальності; суб'єкти конституційно-правової відповідальності; форми та підстави конституційно-правовоївідповідальності.

Як уже зазначалося вище, переважна більшість конституційно-правових норм не містить санкції, тож у разі їх порушення для відповідних суб'єктів настає юридична відповідальність, передба­чена іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, трудовим тощо).

Окремі конституційно-правові норми містять санкції, що їх можна поділити на дві групи:

а) бланкетні санкції, в яких не встановлюються конкретні фор­ми відповідальності, і які для вирішення питання про притягнення до юридичної відповідальності відсилають до кримінального, ад­міністративного, цивільного чи іншого галузевого законодавства, як-от: «За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність» (ст. 60 Конституції України), «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі,

31

 

культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України);

б) санкції, що передбачають конкретні форми відповідальності.

В останньому випадку мова йде про особливий вид юридичної відповідальності - конституційно-правову відповідальність. Слід підкреслити, що проблематика конституційно-правової відпові­дальності є однією з найскладніших в сучасній науці конституцій­ного права. Це пов'язано з тим, що, по-перше, цей вид юридичної відповідальності поки що не вирізнено як самостійний в чинному законодавстві. По-друге, вітчизняна юридична наука робить лише перші кроки у вивченні питань конституційно-правової відпові­дальності1, тож іще не сформульовано загальновизнаного визна­чення конституційно-правової відповідальності, висловлюються різні думки щодо її співвідношення з політичною та моральною відповідальністю і щодо кола суб'єктів конституційно-правової відповідальності. Подібна ситуація склалась і в інших пострадян­ських країнах, де науковці також лише беруться до комплексного вивчення питань, пов'язаних із конституційно-правовою відпові­дальністю.

Зазначене обумовлює доцільність детальніше зупинитися на аналізі таких питань, як поняття, суб'єкти, форми та підстави кон­ституційно-правової відповідальності.

Поняття конституційно-правової відповідальності. В юри­дичній літературі можна спостерігати різні підходи до визначення конституційно-правової відповідальності.

Перший підхід характеризується тим, що його прихильники обмежуються загальною характеристикою конституційно-правової відповідальності, розглядаючи її, наприклад, як відповідальність державних органів і посадових осіб за порушення конституційно-правових норм2 або як настання несприятливих наслідків для суб'єкта, який скоїв правопорушення (негативна відповідальність), а також як правовий стан, обумовлений участю в публічно-право­вих відносинах (позитивна відповідальність)3.

Другий підхід пов'язаний з намаганням деталізувати поняття конституційно-правової (конституційної) відповідальності, виріз-

 

няючи п окремі напрямки - відповідальність владних структур пе­ред суспільством, відповідальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина, відповідальність окремої особисто­сті (групи осіб) за невиконання своїх обов'язків або за зловживан­ня своїми правами, що закріплені в Конституції1.

На думку автора, перший підхід не дозволяє чітко відокремити конституційно-правову відповідальність від інших видів юридич­ної відповідальності (за порушення конституційно-правових норм може наставати, наприклад, кримінальна чи адміністративна від­повідальність), а другий надто ускладнює саме визначення консти­туційно-правової відповідальності.

Розкриваючи зміст поняття «конституційно-правова відпові­дальність», доцільно, як уявляється, виходити із загальнішого поняття «юридична відповідальність», яке в теорії держави та права визначається як несприятливі наслідки, що настають для суб'єкта правопорушення, який не дотримується припису право­вої норми.

Відповідно конституційно-правову відповідальність у загально­му вигляді слід розглядати як несприятливі наслідки, що настають для суб'єкта конституційно-правового делікту (правопорушення). Ці несприятливі наслідки мають особливий політико-правовий ха­рактер і передбачаються в санкціях конституційно-правових норм. З урахуванням зазначеного можна зробити висновок: конституцій­но-правова відповідальність - це особливий вид юридичної відпові­дальності, що має складний політико-правовий характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та яка знаходить вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особли­вих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного де­лікту.

Все сказане стосується конституційно-правової відповідаль­ності в її негативному значенні. В юридичній літературі форму­люється також поняття позитивної юридичної відповідальності -себто такої, що настає без вини. І справді, конституційне право має приклади такої відповідальності; зокрема, згідно з п. 10 ст.   106 Конституції України Президент України за поданням

 

 

 

1          Див., наприклад: Наливайко Л. Р. Конституційно-правова відповідальність:

питання теорії та практики: Автореф. дис.... канд. юрид. наук- К., 2000.

2          Див., наприклад: Баглай М. В., Туманов В. А. Малая знциклопедия консти-

туционного права.-М.: Изд-во БЕК, 1998.- С. 295.

3          Колюшин Е. И.  Конституционное (государственное) право России:

Курс лекций.- С. 21.

32

 

1 Наприклад: Фрицький О. Ф. Конституційне право України.- С. 25-35; Колосова Н. М. Конституционная ответственность в Российской Федерации: Ответственность органов государственной власти и иньїх субьектов права за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации.-М: Городец, 2000.- С. 6-7.

33

 

Прем'єр-міністра України припиняє повноваження членів Кабі­нету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністра­цій. Юридично це можна зробити без зазначення підстав відстав­ки і тим паче без посилань на будь-яку вину з боку зазначе­них осіб.

* * *

Суб'єкти конституційно-правової відповідальності. Питан­ня щодо кола суб'єктів конституційно-правової відповідальності є чи не центральним у контексті цієї проблематики. Досить пошире­ними є спроби звести його лише до органів державної влади та їх посадових осіб1.

На погляд автора, коло суб'єктів конституційно-правової від­повідальності є набагато ширшим, до нього можна віднести та­кож: органи місцевого самоврядування (їхні рішення з мотивів невідповідності Конституції чи законам України зупиняються в установленому законом порядку з одночасним зверненням до су­ду - ст. 144 Конституції України); політичні партії (анулювання реєстраційного свідоцтва у разі невиконання політичною партією вимог Закону України «Про політичні партії» - ст. 24 Закону України «Про політичні партії»); громадян України (наприклад, утрата громадянства України, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство ін­шої держави або якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави - ст. 19 Закону України «Про громадянство України» чи скасування рішення про оформлення набуття грома­дянства України ст. 21 Закону України «Про громадянство України»); іноземних громадян та апатридів (наприклад, позбав­лення іноземця чи апатрида статусу біженця - ст. 15 Закону України «Про біженців»).

Відкритим залишається питання щодо конституційно-правової відповідальності територіальних громад (згідно з чинним законо­давством конституційно-правову відповідальність несуть лише органи та посадові особи місцевого самоврядування - ст. 144 Кон-

' Баглаіі М. В.  Конституционное право Российской Федерации.- М: НОРМА: ИНФРА, 1998.-- С. 32.

 

ституції України). Останнє пов'язане з невизначеністю юридично­го статусу територіальної громади.

В юридичній літературі1 обґрунтовується висновок щодо не­обхідності введення до кола суб'єктів конституційно-правової відповідальності держави. Зокрема, до конституційно-правової можна також віднести відповідальність держави перед громадя­нами за масові порушення законності, що були допущені в мину­лому. Так, наприклад, відповідно до Закону України «Про реабі­літацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.91 р. реабілітовані особи, які з політичних мотивів були необгрунтова­но засуджені судами або піддані репресіям позасудовими орга­нами, зокрема «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на тери­торії України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 p., а також громадяни, заслані й ви­слані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рі­шенням органів державної влади й управління з політичних, со­ціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приво­дом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так звані бандпособники та їхні сім'ї. Реабілітованих було поновлено в усіх громадянських правах, цим громадянам виплатили ком­пенсацію. Прийняття цього Закону фактично означало визнання того факту, що суб'єктом правопорушення може виступати дер­жава в цілому.

Інша форма відповідальності держави перед громадянами пов'язана з реалізацією права громадян оскаржити в суді рішен­ня, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конститу­ції України). Крім того, існує і конституційно-міжнародна відпо­відальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, що пов'язано з реалізацією права людини і громадянина звертатися в міждержавні органи (насамперед, до Європейського суду з прав людини) для захисту своїх прав і свобод.

Див., наприклад: Колосова Н. М. Конституционная ответственность в Российской Федерации: Ответственность органов государственной власти и иньїх субьектов права за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации,- С. 139.

 

 

 

34

 

35

 

* * *

 

Форми конституційно-правової відповідальності. Конкретні форми конституційно-правової відповідальності передбачаються санкціями конституційно-правових норм і можуть бути класифіко­вані за різними підставами - по суб'єктах відповідальності (інди­відуальні санкції, санкції, що застосовуються до колективного суб'єкта); залежно від того, який суб'єкт застосовує конституцій­но-правові санкції (Президент України, Верховна Рада України, те­риторіальна громада тощо); за метою і наслідками санкцій (право-відновні, попереджувальні, санкції, спрямовані на припинення кон­ституційного правопорушення, санкції-стягнення).

На думку автора, пріоритетне значення має класифікація форм конституційно-правової відповідальності за характером негатив­них наслідків санкції. Аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України, що містять норми, які передбача­ють конституційно-правову-відповідальність, дозволяє зробити вис­новок, що цією підставою конкретні форми конституційно-правової відповідальності можна систематизувати таким чином:

1.         Дострокове припинення повноважень органів публічної вла­

ди та їхніх посадових осіб, зокрема:

усунення Президента України з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту - ст. 111 Конституції України;

дострокове припинення повноважень Верховної Ради Украї­ни Президентом України - п. 8 ст. 106 Конституції України;

прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України - ст. 87 Конституції України;

звільнення Президентом України з посади Генерального прокурора України - п. 11 ст. 106 Конституції України;

дострокове припинення повноважень народного депутата України - статті 79, 81 Конституції України;

відставка Кабінету Міністрів України або окремих його чле­нів - ст. 115 Конституції України;

дострокове припинення повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою - ст. 75 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо.

2.         Скасування, зупинення актів органів публічної влади та їхніх

посадових осіб, накладання на них вето, зокрема:

скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам зако­нодавства України - ст. 118 Конституції України;

визнання Конституційним Судом України законів та інших

36

 

правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (повністю або їхніх окремих поло­жень) неконституційними - ст. 152 Конституції України;

накладання Президентом України вето на закони, прийняті Верховною Радою України,- ст. 94 Конституції України;

скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам зако­нодавства України,- ст. 118 Конституції України;

зупинення рішень органів місцевого самоврядування -ст. 144 Конституції України тощо.

3. Встановлення обмежень щодо реалізації окремих конститу­ційних прав і свобод відповідними суб'єктами конституційного права, зокрема:

заборона утворення і діяльності об'єднань громадян - ст. 37 Конституції України;

відмова в реєстрації кандидатів у депутати - ст. 47 Закону України «Про вибори народних депутатів України»;

скасування рішення про реєстрацію кандидата в депутати -ст. 49 Закону України «Про вибори народних депутатів України»;

втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення набуття громадянства України (статті 19, 21 Закону України «Про громадянство України»;

позбавлення статусу біженця - ст. 15 Закону України «Про біженців» тощо.

* * *

Підстави конституційно-правової відповідальності. У за­гальній теорії держави та права зазвичай виділяють дві складові підстав юридичної відповідальності - фактичну підставу (склад правопорушення) та нормативну підставу (норми права), що уяв­ляється цілком логічним, заслуговує принципової підтримки і мо­же бути застосовано в аналізі підстав конституційно-правової від­повідальності.

1 справді, підстава конституційно-правової відповідальності -Це і конкретна норма конституційного права, яку було порушено, і одночасно - наявність у діянні особи (органу, держави) конкрет­ного складу конституційного делікту.

Нормативною підставою конституційно-правової відповідаль­ності може бути визнано порушення норм Конституції України та інших джерел галузі конституційного права. Водночас конститу­ційно-правові норми досить часто не містять чітких юридичних

 

37

 

підстав притягнення суб'єкта до конституційно-правової відпові­дальності. Наприклад, згідно зі ст. 106 Конституції України Пре­зидент України припиняє повноваження Прем'єр-міністра Украї­ни, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цент­ральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, скасовує акти Кабінету Міністрів України тощо. Але реалізуючі зазначені повноваження, Президент, власне, не пов'язаний ніякими правовими умовами (в усякому разі, їх не ви­значено нормами конституційного права). В подібних випадках можна робити висновок щодо існування прогалин у конституцій­ному праві або ж про наявність політичної відповідальності.

Фактична підстава конституційно-правової відповідальності -це конкретний конституційно-правовий делікт, склад якого перед­бачає об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

Об'єктом конституційно-правового делікту може виступати конституційний лад, законність, правопорядок.

Об'єктивна сторона конституційно-правового делікту містить саме діяння, його негативні наслідки та причинний зв'язок між ними. Слід підкреслити, що конституційно-правова відповідаль­ність може наступати лише у випадках прямого порушення конс­титуційно-правової заборони чи невиконання функцій, завдань, обов'язків, покладених конституційно-правовою нормою на суб'єк­тів конституційного права.

Коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності вже аналізувалося вище.

Певні труднощі можуть виникнути в аналізі суб'єктивної сто­рони конституційно-правового делікту. Як відомо, одним із най­важливіших елементів суб'єктивної сторони як психічного відно­шення суб'єкта до діяння є вина, а в окремих працях висловлюєть­ся думка щодо можливості настання негативної конституційно-правової відповідальності без вини1. На думку автора, без вини конституційно-правова відповідальність втрачає будь-який сенс і стає безпредметною. Інша справа, що стосовно деяких суб'єктів інколи досить складно встановити конкретну форму вини - намір чи необережність, наприклад, у випадку дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови, якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень - ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

1 Колюшин Е. И.  Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.- С. 27.

38

 

5. Джерела галузі конституційного права

Поняття джерел галузі конституційного права; роль природ­ного права як джерела конституційного права; ієрархія джерел позитивного конституційного права.

Норми конституційного права знаходять відображення в різних зовнішніх формах, які звичайно іменуються джерелами конститу­ційного права1. У сучасній науці конституційного права вирізня­ють дві основні сфери джерел конституційного права: природне право і позитивне право2.

Природне право відображає загальнолюдські уявлення про свободу, справедливість, невідчуженість прав людини. Воно має особливо суттєве значення для конституційного права України, що повинне забезпечити охорону свободи людини, виступає крите­рієм демократизму всієї правової системи України.

Після Другої світової війни приписи природного права знайшли відображення в багатьох міжнародно-правових доку­ментах, які закріплюють міжнародні стандарти в галузі прав лю­дини і мають обов'язкову силу для держав - членів світового співтовариства. У Конституції України також закріплено всі най­важливіші природні права (право на життя, на недоторканність особи, право територіальної громади на місцеве самоврядування тощо).

Це свідчить про те, що приписи природного права набувають чіткої правової оболонки, і позитивне право значною мірою зли­вається з природним правом. Одночасно зростає роль природного права як гарантії незворотності процесу формування демократич­ної, соціальної та правової держави. Усвідомлення природного права як джерела конституційного права, його розуміння як ви­щого імперативу для всіх гілок влади унеможливлює внесення до Конституції та законів України таких змін, які призвели б до ліквідації конституційного ладу, реставрації тоталітаризму в Україні.

Термін «джерело права» використовується в юридичному сенсі як форма вираження й закріплення (а також зміни або скасування) правових норм (Див.: Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Подред. проф. М. Н. Марченко.- Т. 2.- М.: Зерцало, 1998.- С. 133.

Див., наприклад: Баглай М. В. Конституционное право Российской Фе­дерацій: Учебник для юридических вузов и факультетов.- М.: ИНФРА-М,

39

 

* * #

Джерела   позитивного   конституційного   права   України

систематизуються за їхньою юридичною силою. До них належать (схема 5):

1. Конституція України, яка є головним джерелом конститу­ційного права. Вона встановлює найбільш важливі норми і прин­ципи, на основі яких здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Деякі норми Конституції України, згідно з її ст. 8 (ч. 3), мають пряму дію і не передбачають додаткової регламента­ції для застосування.

Система джерел галузі конституційного права України включає:

Конституцію України - основне джерело національного права України

Закони України, міжнародні договори

України, інші нормативні акти Верховної Ради

України

Акти колишніх СРСР та УРСР

Нормативні укази Президента України

Рішення

Конституційного

Суду України

Нормативні постанови Кабінету Міністрів України

Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК

Статути територіальних громад, інші акти

органів місцевого самоврядування,

акти місцевих референдумів

Схема 5. Джерела галузі конституційного права України

40

 

2.         Закони України, що мають найвищу після Конституції Ук­

раїни юридичну силу, приймаються Верховною Радою України

або всеукраїнським референдумом і є найбільш поширеним джере­

лом конституційного права України. Звичайно, мова йде лише

про ті закони, що містять конституційно-правові норми, наприк­

лад, закони України «Про біженців», «Про правовий статус іно­

земців та осіб без громадянства», «Про об'єднання громадян»

тощо.

Своєю чергою, в літературі закони за юридичною силою поді­ляють на конституційні, органічні (додаткові) - закони, що мають проміжну між Конституцією та звичайними законами юридичну силу, та звичайні закони. Так, до конституційних відносять закони про внесення змін до Конституції, а критеріїв визначення закону як органічного в Конституції України не встановлено. Водночас окремі закони України можна характеризувати як органічні, на­приклад, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 24 якого передбачає, що правовий статус місцевого самовряду­вання в Україні визначається Конституцією України, цим та інши­ми законами, які не повинні суперечити положенням цього Зако­ну. Цим установлюється вища юридична сила Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо інших законів України.

Інші акти нормативного характеру, що містять конституцій­но-правові норми і приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, наприклад, Декларація про дер­жавний суверенітет України (16 липня 1990 p.), яка встановила загальні принципи конституційно-правового розвитку України.

Нормативні укази Президента України, що містять консти­туційно-правові норми, наприклад, Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 503/97.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, постанова Ка­бінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян» від 26 лютого 1993 р. № 140.

Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості відне­сення до кола джерел конституційного права рішень Конституцій­ного Суду України, які, з одного боку, мають ненормативний ха­рактер, а з іншого - є обов'язковими до виконання на території України.

41

 

На думку автора, до джерел галузі конституційного права не­обхідно віднести рішення Конституційного Суду України, в яких установлюється конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, подається офіційне тлумачення Конституції та за­конів України, наприклад, рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням Центральної виборчої ко­місії щодо офіційного тлумачення положень частин одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України «Про вибори народних де­путатів України» (справа про тлумачення Закону України «Про вибори народних депутатів України») (25.03.98), рішення Консти­туційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгля­ду законів Верховною Радою України) (07.07.98) тощо. Подібні рішення Конституційного Суду України доцільно розглядати як допоміжні джерела галузі конституційного права - вони передба­чають припинення дії законів, інших правових актів або їх окре­мих положень, що визнані неконституційними

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Такі договори, згідно з ч. 1 ст. 9 Конс­титуції України, є частиною національного законодавства України.

Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелами конституційного права України на підставі принципу правонаступництва або на період, поки буде прийнято відповідні акти України (згідно із Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.).

Акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів. Конституція України закріплює право органів міс­цевого самоврядування в межах повноважень, визначених зако­ном, постановляти рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144). Якщо ці рішення регулюють відно­сини у сфері конституційного права, то їх слід визнавати його джерелами. До них, зокрема, можна віднести статути територіаль­них громад сіл, селищ і міст, а також рішення, якими затверджу­ються положення про органи самоорганізації населення.

Особливе місце в системі джерел конституційного права України посідав Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації

 

та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р. Згідно зі ст. 61 Договору положення Конституції України 1978 року діяли лише в частині, що узгоджувалася з цим Договором.

6. Наука конституційного права

Становлення та розвиток науки конституційного права; пред­мет і метод науки конституційного права; джерела науки кон­ституційного права.

Наука конституційного права - галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Арісто-тель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступних століть.

Великий вклад у становлення ідей конституціоналізму, консти­туційного права внесли мислителі XVI-XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Бо-ден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та ін., які сформулювали чимало положень, що були покладені в основу су­часного конституційного права (про народний суверенітет, поділ влади, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писаних конституціях, зокрема у «Пактах і конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції Пилипа Орлика, які було прийнято 5 квітня 1710 p.).

Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її напрямки: радикалістський та лібе­ральний1.

Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, революційних демократів і лівих радикалів, які роз­глядають конституційне (державне) право з позиції класової бо­ротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях дослід-

' Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежньїх стран.- М.: Юристь, 1997.-С. 22-23.

 

 

 

42

 

43

 

ників цього напрямку йдеться про соціалістичну, народну демо­кратію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи управління, проти посілу влади і місцевого самоврядування, за одержавлення економіки, за нерівність у правах різних груп насе­лення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), підпо­рядкованість інтересів людини міфічним інтересам держави, за застосування насильницьких засобів для ліквідації «експлуатато­рів» тощо.

Ліберальний напрямок представлено у працях вчених, зокрема українських, таких, наприклад, як М. О. Баймуратов, В. С. Журав-ський, В. М. Колодій, В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, П. Б. Сте-цюк, Ю. Н. Тодика, Є. А. Тихонова, О. Ф. Фрицький, В. І. Чушен-ко, В. М. Шаповал та ін., які вважають, що конституція, як і конс­титуційне право в цілому, не може розглядатись як знаряддя дик­татури, а є вираженням соціального компромісу між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах за­гальнолюдські цінності (свободу, демократію, права людини, соці­альну справедливість тощо). Представники цього напрямку висту­пають за демократичну, соціальну і правову державу, поділ влади, визнання та гарантування місцевого самоврядування, пріоритет прав і свобод людини, мирні засоби розв'язання соціальних кон­фліктів, за справді народний, а не класовий характер державної влади.

Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі становлення, що пов'язане з намаганням подолати стереоти­пи й догми радянської науки державного права, яка, власне, зво­дилася до «наукового» обгрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму державного ладу, партійної диктатури, на­силля та обмеження прав людини.

Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі сві­тових досягнень обґрунтувати інститути й категорії конституцій­ного права, роль Конституції в суспільному житті, напрямки фор­мування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвит­ку науки конституційного права стали розроблення і прийняття Конституції України. Конституційний процес обумовив необхід­ність аналізу конституційних інститутів, які заперечувалися ста­рим тоталітарним ладом: принципу поділу влади, місцевого само­врядування, парламентаризму тощо.

З прийняттям Конституції України 1996 р. увага науки консти­туційного права концентрується на проблемах реалізації її поло­жень, взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства,

 

ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в українському суспільстві.

Зміст і призначення науки конституційного права обумовлені її функціями. В літературі вирізняють такі функції науки конститу­ційного права: політичну, методологічну, ідеологічну, евристично-прогностичну, комунікативну, інтегративну, практико-прикладну, роз'яснювальну та експертну'.

Наука конституційно- 1 го права вивчає:

Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Наука конституційного права вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм, досліджує закономірно­сті розвитку галузі конституційного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм і конституційно-правових відносин (схема 6). Предмет науки конституційного права визначає її функції, в яких розкриваєть­ся роль цієї галузевої юридичної науки для державотворення, правотворчого і правозастосовчого процесів, формування правової

 

 

 

 

 

 

	Конституційно-правові норми
	Суспільні відносини, що регулюються конституцшно-правовими нормами
	Практику реалізації конституційно-правових норм
	Джерела галузі конституційного права
	Становлення і розвиток конституційно-правових інститутів

Схема 6. Предмет науки конституційного права

Див.: Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України.- К.: Вентурі, 1995.-С. 184-185; Тодика Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное право Украинм: отрасль права и наука: Учебное пособие.- С. 48^19.

 

 

 

44

 

45

 

свідомості і правової культури працівників органів публічної вла­ди й населення тощо. Зокрема, наука конституційного права реалі­зує політичну, методологічну, ідеологічну, прогностичну, комуні­кативну, експертну функції1.

Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.

Метод науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отриман­ня об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посі­дають методи:

1)         формально-юридичний, що застосовується в дослідженні

нормативних джерел;

порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання;

історичний, що дозволяє'вивчати динаміку становлення кон­ституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;

системний, застосування якого дозволяє аналізувати струк­туру всієї галузі конституційного права, взаємозв'язок конститу­ційно-правових інститутів;

статистичний, за допомоги якого вивчається практика реалі­зації конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;

конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, про­ведення експериментів тощо).

* * *

Джерелами науки конституційного права є:

нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конс­титуційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні поло­ження нормативно-правових актів - джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються но­ві конституційні законопроекти, проекти законів та інших норма­тивно-правових актів;

праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо

Детальніше див.: Конституційне право України: Підручник для студен­тів вищих навчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського.- С. 40-42.

 

чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких відомих українських вчених, як: М. Баймуратов, М. Воронов, А. Георгіца, В. Журавський, Р. Калюжний, А. Ко­лодій, В. Копейчиков; С. Лисенков, Г. Мурашин, Н. Нижник, В. Опришко, В. Погоріло, М. Пухтинський, П. Рабинович, С. Сте-цюк, Є. Тихонова, Ю. Тодика, М. Хавронюк, Н. Шукліна, Ю. Шем-шученко, О. Фризький та ін. Ці вчені багато зробили у плані до­слідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої системи територіальної організації влади;

3) конституційно-правова практика - процеси, що відбувають­ся під час реалізації конституційно-правових норм органами дер­жавної влади, органами місцевого самоврядування, окремими гро­мадянами та їхніми об'єднаннями.

7. Конституційне право України як навчальна дисципліна

Мета навчальної дисципліни «конституційне право України»; зміст навчальної дисципліни «конституційне право України».

Навчальна дисципліна «Конституційне право України» викла­дається в юридичних навчальних закладах і на юридичних факуль­тетах, а її обсяг і зміст визначаються навчальними програмами, які самостійно розробляються кафедрами та затверджуються науко­вими радами відповідних закладів освіти.

Мета навчальної дисципліни конституційного права - ознайо­мити студентів з основними поняттями, якими оперує наука конс­титуційного права, розкрити положення вчення про конституцію та показати особливості конституційного процесу в Україні, дати аналіз конституційно-правових інститутів.

* * *

У рамках навчальної дисципліни «Конституційне право Украї­ни» вивчаються основні положення науки конституційного права, зокрема:

 

 

 

46

 

47

 

зміст предмета галузі конституційного права;

основні положення вчення про конституцію;

засади конституційного ладу України, конституційно-правове закріплення суверенітету Українського народу, форми Української держави;

питання прав і свобод людини і громадянина, відповідність конституційно-правового регулювання основ правового статусу людини і громадянина міжнародним нормам прав людини;

форми здійснення народовладдя, предмет і види референду­мів в Україні, виборче право та виборча система України;

конституційна система, принципи організації та діяльності органів державної влади, правовий статус Верховної Ради Украї­ни, Президента України та Кабінету Міністрів України;

конституційні принципи територіального устрою України;

конституційно-правові засади організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні.

Глибоке засвоєння студентами положень науки конституційного права, конституційного законодавства України має важливе значен­ня для формування у них належної професійної культури юриста і демократичного світогляду, для усвідомлення тих загальнолюд­ських цінностей, на яких базується Конституція України.

Велику користь у засвоєнні навчальної дисципліни «Конститу­ційне право України» можуть мати підручники та навчальні посіб­ники, видані останнім часом в Україні, авторами яких є, зокрема, такі відомі вчені-конституціоналісти, як: О. Городецький, В. Жу-равський, А. Колодій, В. Кравченко, М. Корнієнко, В. Мелещенко,

A.         Олійник, В. Погоріло, П. Рабинович, П. Стецюк, Ю. Тодика,

B.         Чушенко, О. Фрицький.