1. Утворення, розвиток та загибель Єгипетської держави

Культура (в широкому розумінні) Стародавнього Єгипту привер­нула увагу й викликала захоплення уже в сиву давнину. Античні пись­менники, філософи, державні діячі глибоко вивчали його історію, культуру, державний устрій, право, їздили вчитися в Єгипет, вико­ристовували його здобутки й досвід у розвитку власної науки, зокре­ма філософії, будівництва державності, творення правової основи та ін. їхні твори та спогади, які дійшли до нас, є одним з важливих дже­рел знань про Єгипет. У першу чергу, це праці Геродота (Уст. до н.е.), Гекатея (ІУ-ІІІ ст. до н.е.), Страбона (І ст. до н.е.-І ст. н.е.), Плутарха СІ—II ст. н.е.).

Другим важливим джерелом знань про Єгипет є Біблія — кодекс священних книг, складений єврейськими жерцями до І ст. н.е.

Третім, найважливішим джерелом є документи, написи і пам'ятки матеріальної культури Єгипту. Велика кількість знайдених папірусів, численні написи на каменях, стінах, у гробницях, малюнки, предмети мистецтва, домашнього вжитку, релігійного культу дають можливість досить ґрунтовно вивчати історію Єгипту, в тому числі його історію держави і права. Написи, папіруси та інші пам'ятки були написані єги­петським письмом — ієрогліфами, розшифрованими у XIX ст. відо­мим французьким ученим-філологом, засновником науки єгиптології Жаном Франсуа ПІампольйоном (1790-1832).

Єгипет розташований у долині нижньої течії ріки Нілу*, в північно-східному кутку Африки. Оточений природними кордона­ми — морем, пустелями — він являв собою замкнену територію, зро­шувану Нілом (староєгип. — Хапі). Надзвичайно родючі землі зумо­вили їх швидке заселення та раннє зародження цивілізації. Весняні

*Ніл — одна з найбільших рік світу. Його довжина — 6671 км, ширина у дельті — до 1 км.

 

розливи Нілу приносили з його верхів'я на поля родючий мул, що збільшував врожайність землі. У річці було багато риби,на берегах водилися птахи і звірі. Прилеглі гори містили корисні копалини — золото, олово, цинк.

Населення Єгипту становили африкано-хамітські лівійці, нубійці

та азіатські семіти.

Захищеність території від ворогів, чудові природні умови, родюча земля сприяли швидкому розвитку продуктивних сил. Тут швидко за­роджується приватна власність, майнова нерівність, а в середині IV тис. до н.е. — класове суспільство. В другій половині IV тис. до н.е. виника­ють перші державні утворення — так звані номи. Налічувалось їх по­над 40. Кожне з них мало невелику територію з власним іригаційним господарством, свого правителя, своїх богів, котрих втілювали в подо­бу тварин, предметів тощо.

Між номами постійно точились війни — за територію, рабів, по­треба в яких дедалі зростала у зв'язку з будівництвом нових іригацій­них споруд, постійною боротьбою з наступом піску з пустелі, що ви­магало численної робочої сили. В процесі взаємної боротьби номи почали об'єднуватися у крупніші державні організми. Централізації сприяли такі важливі фактори, як необхідність дальшого розширення і вдосконалення іригаційної системи, потреба рабів, необхідність спільного захисту від агресивних сусідів.

Поступово в долині Нілу наприкінці IV тис. до н.е. склалися дві ве­ликі держави — Північне царство по нижньому Нілу і Південне — по верхньому, між якими впродовж тривалого часу точилась боротьба за першість, поки нарешті перемогло Південне царство, і Єгипет був об'єд­наний в одну державу. Це сталося приблизно в 3200 році до н.е. Цар-фараон став царем двох Єгиптів — верхнього і нижнього, носячи здвоєну корону — білу (Півдня) у формі діжки і червону (Півночі) у формі шапки. Першим царем об'єднаного Єгипту джерела називають царя Менеса.

Історія Єгипту, в тому числі історія держави і права, дослідниками пізніших часів була поділена на три великі періоди:

Стародавнє царство (приблизно 3000-2400 рр. до н.е.);

Середнє царство (2160-1750 рр. до н.е.);

Нове царство (приблизно 1600-1100 рр. до н.е.).

Далі настає тривалий період занепаду єгипетської держави.

Кожне царство охоплювало 10 династій фараонів, тобто всього, згідно з даними єгипетського історика і жерця Манефона (ІУ-ІІІ ст. до н.е.), було ЗО династій. Манефон, який писав свої праці грецькою мовою, навіть визначив тривалість царювання окремих фараонів і династій. Однак його праця у повному обсязі не збереглася.

 

 

 

60

 

61

 

Сучасні дослідники до цих трьох періодів додають ще два — Ран­нього царства (ХХХ-ХХУШ ст. до н.е.) і Пізнього царства (XI ст. до н.е. — 525 р. до н.е.).

Стародавнє царство (3000-2400 рр. до н.е.). З часу об'єднання Єгипту в єдину державу столицею стало м. Тініс, розташоване у верх­ньому Єгипті. Тут була резиденція фараонів перших двох династій (правили впродовж 400 років 18 фараонів). При третій династії столи­цю країни перенесли у м. Мемфіс, ближче до дельти Нілу. Саме тоді, коли правили фараони третьої і четвертої династії, настає період най­вищого піднесення Стародавнього царства. Це був період строго централізовано, бюрократично організованої монархії з необмеже­ною владою фараона, період зміцнення воєнної могутності Єгипту, численних завойовницьких походів за здобиччю і рабами. Фараони воювали в Лівії, Ефіопії, Азії, на суші та на морі, спустошуючи сусідні країни, привозячи в Єгипет десятки тисяч рабів, сотні тисяч голів ху­доби, іншу здобич.

Єгипетське суспільство поляризується. Виділяється, багатіє, міцніє духовна і світська знать, вельможі, поглиблюється прірва між нею і простим трудящим людом. Виникають величезні маєтки ■— царські, храмові, вельмож, у яких працюють не тільки тисячі рабів, а й єги­петська біднота.

В період третьої-четвертої династій остаточно приборкують, ска­совують автономію місцевих правителів, місцевої децентрової сили, завершується централізація країни. Майже повністю зникають пере­житки первіснообщинних відносин. Остаточно формується класове суспільство. Саме до цього періоду відносять створення грандіозних царських гробниць — пірамід. Перший цар третьої династії Джосер започаткував будівництво пірамід (близько 2600 р. до н.е.). Його піра­міда є найдавнішою, яка збереглася до наших днів. Особливо великих розмірів досягають піраміди фараонів четвертої династії — Снофру, Хеопса, Хефрена*.

Водночас у період п'ятої династії щораз сильніше виявляються тен­денції до політичної самостійності номів. Посилюється місцева знать у номах, яка вороже налаштована до столичної знаті та до централізо­ваної влади взагалі. Побудова пірамід, храмів, палаців відривала від господарства велику кількість людей, тому номи всіляко намагалися звільнитися від цих робіт. Недарма вже з часів фараонів четвертої

* Піраміда Хеопса — найбільша з усіх — складена з понад 2 млн кам'яних брил вагою від 2 до 40 тонн кожна. Висота піраміди 146 м, довжина кожної з сторін основи — 230 м.

 

династії до нас дійшло чимало "пільгових грамот" про звільнення хра­мових та інших господарств номів від "царських робіт". Отож після шостої династії починається період політичної роздробленості Єгип­ту, посилюється роль і значення правителів окремих номів — но-мархів. Опираючись на місцеву знать і середні верстви населення, вони домагаються значної політичної самостійності. Шукаючи міцної соціальної опори, номархи широко застосовують благо­дійництво щодо бідноти, убогих. Правитель Другого верхньоєги-петського нома пише в своїй гробниці: "Я дав хліб голодному, одяг голому, яких я зустрічав у цій області. Я роздавав глеки молока..., я повертав за бідних їх борги..."

Отже, почався період розпаду єдиної держави, який тривав понад 200 років (2400-2160 рр. до н.е.). До цього призвели не тільки непо­сильні для господарства і населення нескінченні "царські роботи", а й тягар дедалі зростаючих податків, завершення будівництва іригацій­ної системи в масштабі всієї долини Нілу, припинення набігів сусідніх народів і племен, які самі стали об'єктом агресивних воєн фараонів. Справа доходила до того, що номи почали вести війни між собою, не підкоряючись центральній владі. Фараони сьомої і восьмої династій не мали майже ніякої реальної сили.

Таке становище в країні привело до падіння рівня виробництва, припинення іригаційного будівництва і, крім цього, — руйнування в результаті міжусобних воєн вже існуючих іригаційних споруд, нищення посівів тощо. Верхній Єгипет почав заболочуватися, настають один за одним голодні роки. Знову починається рух за об'єднання країни. Ініціа­тором цього руху виступили в середині XXI ст. до н.е. правителі нома Фіви, яким після впертої боротьби вдалося об'єднати країну. Настала епоха Середнього царства.

Середнє царство (2160-1750 рр. до н.е.). Єгипет знову стає єдиною централізованою державою. Зміцнюється економічна і політична мо­гутність фараонів, особливо в часи дванадцятої і тринадцятої династій. Знову розгортаються великі іригаційні роботи.

Потреба великої кількості рабів зумовлює численні воєнні походи проти сусідів — африканців і азіатів. Нові завойовані землі фараони намагаються ввести до складу єгипетської держави. Відроджується бу­дівництво пірамід, щоправда, значно менших. Однак внутрішня си­туація країни нестабільна. Деякі номархи на місцях досить міцні. Ви­бухають міжусобні війни, і тільки під кінець правління дванадцятої династії фараонам вдається їх припинити.

Середнє царство є епохою значного розвитку продуктивних сил. Удосконалюються знаряддя і засоби виробництва, розвивається ре-

 

 

 

62

 

63

 

месло, культура, мистецтво. Появляється виробництво скла та ін. Вод­ночас поглиблюються соціальні протиріччя. Тяжкий гніт терпіла єги­петська біднота.

Різке збільшення кількості рабів і жорстока їх експлуатація при­звели до частих повстань. Відбувається соціальне розшарування села: з'являються нові багачі — "сильні недзеси", тобто збагатілі общин­ники, які присвоюють общинні землі. Все це зумовило всенародне повстання в Єгипті у 1750 р. до н.е. Повстанці палили, руйнували па­лаци, храми, маєтки, вбивали лихварів, наглядачів, чиновників, за­хоплювали і ділили землі, майно. "Благородні — в горі, простий люд — у радості... Раби стали вільними, начальники країни ряту­ються втечею... вони паралізовані страхом смерті", — читаємо в одному з документів того часу. Повстання тривало декілька років і до основ підірвало Єгипетську державу, всю суспільно-економічну й політичну систему.

Послабленням Єгипетської держави, хаосом скористалися азіатські кочівники — гіксоси, які захопили країну і протримались на цій землі 150 років. Вони завдали Єгипту ще більше шкоди, ніж повстанці, ви­являли надмірну жорстокість до місцевого населення. Врешті-решт гіксоси були вигнані єгиптянами, і державна незалежність країни відновлена. Настає третій період її розвитку — Нове царство.

Нове царство (1600-1100 рр. до н.е.). Вигнавши гіксосів, захопив­ши при цьому значні території Азії, що перебували під їхнім пануван­ням (Сирію, Палестину та ін.), Єгипет знову став великою, могутньою державою з міцною владою фараонів. Створюється розгалужений, міцний, централізований військово-бюрократичний апарат управлін­ня. Країною в той час правили ХУШ-ХХ династії. Знову здійснюються численні загарбницькі походи в Передню Азію (єгиптяни доходять аж до Євфрату) і Ефіопію, кількість рабів зростає, збільшується і міцніє приватне рабовласництво. Рабів стало так багато і продавалися вони так дешево, що навіть єгипетська біднота — ремісники, селяни, пасту­хи — мали по 3-4 раби.

Єгипетська армія набувала нових якостей і сили. З'явилися бойові колісниці, запряжені кіньми (до нашестя гіксосів єгиптяни коней не знали), бойові слони та ін. Єгипетська держава охоплює величезні те­риторії, простягаючись на 3200 км з півночі на південь. Правителі номів, місцева знать стали повністю підпорядковані фараонам. Небаченого розмаху набуває будівництво, розвивається архітектура, наука, живо­пис, швидко розвиваються продуктивні сили загалом. Столицею дер­жави в той час були Фіви, де будують пишні споруди — храми, пала­ци, усипальниці.

 

Зміцнення влади фараонів, їх економічної і політичної могутності обумовили їхнє прагнення звільнитися від будь-якої залежності від світської і духовної знаті. Рішучий крок у цьому напрямку зробив фа­раон XVIII династії Аменхотеп IV (1419-1400 рр. до н.е.). Спираючись на середні верстви населення, налаштовані вороже супроти знаті, він, намагаючись підірвати могутність жрецтва, проводить релігійну ре­форму. Від старих богів відмовились, в т.ч. від "царя богів" Амона. Жерцям уже не давали дари і не приносили жертви. Єдиним божеством Єгипту і всесвіту оголошується Атон — сонце, а фараон — його єди­ним сином. Він прийняв нове ім'я — Ехнатон ("милий Атонові"). Отже, фараон теж був оголошений божеством, його відповідно вшановують, на його честь будують храми тощо. Збудовано нову столицю — Ахета-тон за 300 км на північ від Фів, яка незабаром стала величезним містом. Тут не було ні старої знаті, ні старих жерців. Фараон сам оголосив себе верховним жерцем нового культу. Однак на сімнадцятому році прав­ління Ехнатон помер. Знать і жрецтво доклали всіх зусиль, щоб повер­нутись до старого. Невдовзі стара знать повернула собі панівне стано­вище у суспільстві.

За умов внутрішніх незгод у Єгипті на його азіатські володіння по­силюється натиск численних азіатських племен хеттів, які в XVII ст. до н.е. утворили могутню державу, відібравши в Єгипту Фінікію, Сирію, Палестину. Тривалу боротьбу з хеттами вели фараони XIX династії, особ­ливо РамзесІІ (1317-1251 рр. до н.е.). Після впертої боротьби між Єгип­том і Хеттською державою був укладений договір про припинення воєн і взаємодопомогу.

З 1206 р. до н.е. у Єгипті з початком правління XX династії наста­ють тяжкі часи. Одні за одними нападають на Єгипет чужоземці. В се­редині країни повстають раби, біднота. Панує свавілля, корупція, ха­барництво серед урядовців. Знать і жерці багатіють, простий люд під тягарем непомірних податків і поборів дедалі зубожіє. Країна і царсь­ка влада поступово слабнуть і занепадають. Від Єгипту відпали воло­діння в Азії. Фараони часто змінюються на престолі, їх наставляють у своїх інтересах жерці, знать, воєначальники. Знову починається про­цес децентралізації, зміцнюються правителі номів. Падає військова міць Єгипту. В армію набирають все більше найманців. Наприкінці Нового царства країна розпалася на дві частини. Над півднем і Ефіо­пією панують всесильні фіванські жерці, а на півночі зберігається ще влада фараонів. На троні фараонів щораз частіше з'являються чужо­земці.

Настає період Пізнього царства. Почалося правління XXI династії. Це був час повільної загибелі Єгипетської держави — як результат

 

 

 

64

 

65

 

загострення внутрішніх протиріч, так і постійного нашестя лівійських, ефіопських, ассирійських і перських завойовників. У певні періоди Єги­пет піднімається, відновлює могутність, зокрема в роки правління XXII династії фараонів (Х-ІХ ст. до н.е.). Потім на декілька десятиліть Єги­пет захопили ефіопи, а в VII ст. до н.е. — ассирійці. Після тривалої і жорстокої боротьби, в якій брали активну участь різні сусіди Єгипту, переслідуючи власні цілі, Єгипет відновив незалежність, але дорогою ціною: країна, де постійно точилися війни, була вщент зруйнована, населення її винищене. Це сталося при фараонах XXVI династії; які доклали багато зусиль для зміцнення держави і досягли певних успіхів. Однак в VI ст. до н.е. на Єгипет напали перси, завоювали його (525 р. до н.е.), і перський цар Камбіз проголосив себе, фараоном Єгипту, за­початкувавши XXVII династію.

Отже, Єгипет остаточно втратив незалежність. На цьому закін­чується історія держави і права Стародавнього Єгипту. З 525 р. до н.е. до македонського завоювання Єгипет був під владою персів і недовго­вічних династій єгипетських фараонів (XXVII-XXX), які повставали проти персів. У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований Александром Македонським, а після його смерті опинився в руках греко-македонсь-кої династії Птолемеїв, заснованої полководцем А.Македонського Птолемеєм Лагом. З 30-х років до н.е. Єгипет став римською провінцією, згодом увійшов до складу Візантії, аж поки в VII ст. був завойований арабами.

2. Суспільний лад

З давніх часів основним заняттям населення Єгипту було землероб­ство, ремесло і скотарство. Для розвитку землеробства тут були достат­ньо сприятливі природні умови. На початку літа, коли в Центральній Африці йшли великі дощі і водночас у горах, де беруть початок прито­ки Нілу, танув сніг, води Нілу виходили з берегів і широко розливали­ся. Земля не тільки добре зволожувалась, а й покривалась шаром чор­ного, дуже родючого мулу — тому в давнину Єгипет називали "Чорна земля". Проте землі для сівби в долині Нілу доводилося відвойовувати у пісків, боліт і заростей. Єгиптяни вирубували чагарники, обгороджу­вали низовини дамбами, у дамбах робили ворота і крізь них пропуска­ли на поле воду. Землероби копали канали, якими воду підводили до ділянок, куди не доходив розлив. Потім будівництво іригаційних спо­руд ускладнилося, і його проводили у загальнодержавних масштабах. Отже, землеробство потребувало величезної затрати праці, натомість

 

земля давала багатющі врожаї пшениці та ячменю, льону, городини, фруктів.

У дельті Нілу й оазисах розводили велику й дрібну худобу, птицю. Інтенсивно розвивалося ремесло. Ремісники виробляли зброю, одяг, взуття, посуд, меблі, вишукані прикраси, будували будинки, палаци, судна та ін.

Зручний водний шлях, що проходив по Нілу і його притоках, по­легшував обмін товарів, торгівлю. Морем і сушею відбувалася жвава торгівля з сусідніми країнами. Вже в IV тис. до н.е. Єгипет був вели­кою, багатою, густо населеною країною.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій цент­ральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя.

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загроб­не життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, які передають їм прохання людей, а боги через жерців оголо­шують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. Багаті жертвували золото, рабів, худобу, фараони — землі, дорогоцінності. Головному храму у м. Фівах належало понад 80 тис. рабів. Щорічно у вигляді податей жерці Фів одержували близько 52 кг золота, 1090 кг срібла, 850 голів великої рогатої худоби, 290 тис. шт. птиці та ін. Фараон Рамзес V подарував їм 864 тис. агур орної землі (агура = 2730 м2), 433 ділянки садів, 83 судна, 65 міст і сіл, декілька тисяч рабів.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей вза­галі. Вони займали важливі посади в державі — в центральному і місце­вому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зов­нішню політику держави. їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона (якщо, наприклад, у попереднього не було спадкоємців). У середовищі жерців, які виступали як замкнуті привілейовані клани, високого рівня досягнув розвиток науки: мате­матики, астрономії, географії, медицини та ін.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемін-

 

 

 

66

 

67

 

ної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величез­ними багатствами — палацами, землями, рабами, які постійно збільшу­вались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів, експропріації об­щинних земель та ін.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів но-мів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єги­петська аристократія мала також великий вплив на розв'язання дер­жавних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і реміс­ники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на дер­жавній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось.

Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користу­вання храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Вони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбави­ти засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних робо­тах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам випла­чували невелику платню і скромно харчували. Від непосильної праці чимало з них гинуло.

Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини і фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зу­мовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме зі зба­гатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних госпо­дарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповню­валось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговця­ми. Найбідніших селян називали хуру.

 

Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в дер­жавних майстернях, рудниках, каменоломнях. Вони об'єднувались у групи по 10 осіб, за кожною з них наглядав спеціальний управитель. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іри­гаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, пала­ци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів — захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужо­земці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон. У переможних реляціях єгипетських фараонів обов'язково на першому місці називали кількість захоплених рабів. Так, Тутмос III повідомляє про захоплення в одному з походів 10000 поло­нених, його син Аменхотеп II — про 101218 осіб, ще інший фараон — про 120000. Отже, кількість рабів у Єгипті постійно збільшувалась за рахунок полонених і підкорених народів. їх кількість обчислювалась багатьма десятками тисяч.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з держав­ними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою влас­ністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ре­місники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спа­док, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особ­ливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.

 

 

 

68

 

69

 

3. Державний устрій

Як і у Вавилоні, держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії —«■ деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних при­родних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської об­щини, у відсутності впродовж тривалого часу, а потім слабкому роз­витку приватної власності на землю, в необхідності проведення вели­кого обсягу загальнодержавних, громадських (зокрема, іригаційних) робіт, необхідності тримати у покорі велику кількість рабів та ін.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалі­зованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи ти­тул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілував ли землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл по­цілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідом­ляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, спо­руджені на їх честь, грандіозні усипальниці —піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем.

Були, звичайно, періоди, коли влада фараона слабшала, їх убивали, усували з трону, особливо жерці, коли зміцнювались номи, домінували відцентрові сили. Але незабаром деспотична влада фараонів зміцнюва­лась і держава знову централізовувалась. Об'єктивні передумови впли­вали на це постійно. Насамперед, це необхідність будування і підтри­мання в робочому стані величезної, складної мережі каналів, водойм та інших іригаційних споруд. Така праця була не під силу не тільки окре­мим господарствам, громадянам, а навіть номам. Для ЇЇ виконання

 

необхідно було об'єднувати зусилля всієї держави, а це вимагало міцної влади. Без сильної влади, що здійснювала загальний нагляд і керів­ництво виконанням усіх цих робіт, Єгипет швидко б занепав.

Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фарао­ни спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосеред­жуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царсь­ких скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царсь­ких робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі", "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Релігійна ідеологія підтриму­вала високий престиж візира, його оголосили "пророком справедли­вості", верховним жерцем бога Тота, бога законів і порядку, і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який, в свою чергу, є візиром

бога Ра.

Візир зосереджував усі важелі державного управління. Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали йому про всі справи, від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити без­межність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який уразі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Вели­ку раду десяти — дуже важливий орган у системі управління, що була також, цілком імовірно, найвищою судовою інстанцією країни (не ра­хуючи фараона). В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Високим державним сановником був головний скарбник і одночас­но хоронитель царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді йому підпорядковувались не тільки державна скар­бниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Тому його ще називали "завідува­чем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл". Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони. Над ними стояли тільки фараон і візир.

Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудни­ками, копальнями. Вони відповідали за поставляння будівельних ма­теріалів для царських робіт, могли ввозити їх з інших країн. Вони ви­конували також функції військового і морського міністрів.

 

 

 

70

 

71

 

Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" — так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт. Існував ще ряд інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема' "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін.

Далі йшли правителі номів — номархи, яких призначав фараон зі знаті. Вони були наділені великою владою на місцях — законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. Іноді влада номархів настільки зро­стала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засно­вували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, бу­дували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апа­рат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними сек­ретарями, писцями тощо, з властивими для них формалізмом, бюрок­ратизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудника­ми, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, керували поліцією.

. Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закрі­плення громадян за певними спеціальностями не існувало. З епохи Се­реднього царства зберігся документ, у якому батько, віддаючи свого сина у школу писців, наставляв його: "Я бачив побої. Зверни серце своє до книг. Немає нічого вищого від них. Як у воді, плавай у книгах, і ти знайдеш в них опору: писець ніколи не був жебраком".

Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. З розряду писців, наприклад, вийшло чимало ви­щих сановників Єгипту.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, зде­більшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскіль­ки останніх призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців. В епоху Нового царства особливо зросла роль жерців у суспільстві і державі. Чимало жерців було призначено на високі дер­жавні посади: один із них був начальником флоту, інший — очолював усіх лікарів. У цю епоху небачено збагатились храми. За часів Рамзеса III, як засвідчують документи, храми володіли до 15 % усієї придатної до обробітку землі, до 500 тис. голів худоби, мали 53 майстерні, 88 ко-

 

раблів, десятки тисяч рабів; на них працювали тисячі селян. Храмам належали каменоломні, копальні, рудники.

Збройні сили. У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військо­вою силою були тільки загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внут­рішнього порядку і кордонів — лівійські, нубійські лучники та ін. Військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і в номах. Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція з нубійсь­ких негрів.

За необхідності скликали ополчення, основну масу якого станови­ли селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих земле­власників.

Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою аг­ресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї — колісниці, згодом — бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержу­ють додаткові пільги, за службу — оплату, в тому числі земельні ділян­ки, рабів. В епоху XIX династії (XII ст. до н.е.) з'являються наймані (го­ловним чином лівійські) війська, роль яких і потенційна вага в армії дедалі зростають. Наділений привілеями клан воїнів стає все більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири що­раз більше впливають на державні справи. Іноді вони навіть проголо­шували себе фараонами, в тому числі іноземці (XXII династія, від X ст.

до н.е.).

Суд. Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступа­ли як судді. Отже, верховним суддею був фараон — земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Внаслідок цього він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. Зазвичай здійснення верховного судочинства фара­он доручав візирові. Тільки деякі справи, наприклад про державну зра­ду, він розглядав особисто.

В свою чергу, візир розглядав справи або одноособово, або як го­ловуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові й адмі­ністративні функції. В епоху У-ої династії як вищий судовий орган виникає "Палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі спра­ви. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави.

 

 

 

72

 

73

 

У період Нового царства виникла ще судова "колегія ЗО суддів", до складу котрої входили знатні громадяни найбільших міст країни.

У номах найвищу судову владу здійснював номарх. Він розглядав справи або самостійно, або за участю інших сановників, урядовців (знавців закону і звичаїв). У містах судочинство виконували правителі міст, в общинах дрібні, місцеві справи і спори розглядали старости общин. Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однако­вим. І ті й інші порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшко­дувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішен­ня суддя не мусив умотивовувати: він прикладав до чола особи, котра виграла процес, зображення бога істини і справедливості, і це означа­ло виграш справи. Стосовно санкції, то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий, або визначити іншу, свою.

Крім державного існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрар-хи судили усіх нижчепоставлених жерців, залежне селянство, котре мешкало в храмових маєтках, рабів.

Доказами в судовому процесі були: власне зізнання, покази свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події (наприклад, при осквер­ненні могил). Застосовували тортури. Римський історик Марцелін зга­дує, що єгиптяни були дуже стійкими до перенесення тортур, болю. Про ордалії прямих згадок немає, хоча, напевне, їх теж застосовували.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Основними джерелами праве в Стародавньому Єгипті були звичай і закон. Найдавніші закони або їх збірники не збе­реглися. Про них лише згадують у працях грецькі та римські історики. Так, Діодор Сицилійський пише, що першим законодавцем Єгипту був легендарний Менес — перший фараон першої династії, а після нього — фараон Сазіхіс. Він навіть видав закони, згідно з якими забороняється брати у борг, якщо в заставу не давали мумію свого батька або 'свою власну мумію (на випадок смерті), яку не можна було хоронити, поки родина не сплатить боргу.

Велике законотворення пов'язане з іменем Рамзеса II (XIII ст. до н.е.). Згідно з Геродотом і Діодором, воно було скероване на форму­вання армії, встановлення кастової організації суспільства, вдоскона­лення державного апарату.

Фараони Менес, Сезостріс III (бл. 1860 р. до н.е.) також відомі як визначні законодавці. У VIII ст. до н.е. з'явилась обширна кодифіка-

 

дія фараона Бокхора (Бокенранефа), яка складалася з 40 рулонів папі­русу, проте до наших днів вона не збереглася. У цій кодифікації вперше було ліквідоване боргове рабство, селянам-общинникам дозволялось вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Застосування права вже не було монополією жерців, а договори не писали мовою свя­щенних формул.

До наших днів у фрагментах збереглися закони фараона Хоремхе-ба, засновника XIX династії, що стосуються кримінального права, та ін. Збереглися папіруси, пергаментні документи, глиняні таблички, фрагменти написів на каменях та пам'ятки з різних епох, де записано зміст деяких законів, правових актів, судових протоколів тощо.

Право власності. Основним свідченням багатства в Єгипті були зем­ля і раби. Формально вся земля в країні належала фараонові, однак з часом виникло декілька категорій земельних володінь, які фактично мали різний правовий статус. Це були землі, які фараони передавали у безстрокове, по суті, користування храмам, знаті, сільським громадам. Землю одержували на умовах служби окремі жерці, урядовці, воїни. Передавали землі у користування разом з рабами, залежними селяна­ми, майном.

Управління храмовими землями здійснювали жерці разом з царсь­кими чиновниками. З селян, котрі працювали на цих землях (як і весь результат праці рабів), храмові та царські збирачі податків стягували ренту — податок на користь храму і цареві. Документи засвідчують, що багато хто з цих збирачів зловживали своїм становищем, більш дбаючи про свої власні інтереси. Щоправда, при виявленні зловжи­вань винних нещадно карали.

Селян, не спроможних сплатити натуральні і грошові податки, зга­няли із землі — тільки з часів володарювання фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.) їх уже не виганяли, а били палицями. З ХІХ-ХХ ди­настій жерці самі управляли наданими їм землями, без втручання дер­жавних урядовців. Землею, закріпленою за селянськими общинами, уп­равляли староста общини — ксерп і царський урядовець. Тут також хазяйнували царські збирачі податків. Така ж сама картина була і на землях, виділених знаті, урядовцям, воїнам.

У будь-який час фараон, тобто держава, міг позбавити особу чи громаду права володіння землею, якщо вони не виконували визна­чених державою обов'язків. Найтяжчою була повинність громадсь­ких робіт — будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд.

Отже, в Єгипті,.як і в інших країнах Стародавнього Сходу, можна виділити такі характерні явища: по-перше, особливу роль держави,

 

 

 

74

 

75

 

яка дедалі зростала, набуваючи великої сили; по-друге, поруч з рабами, і навіть у значно більших масштабах, продуктивною працею займали­ся селяни і ремісники, общинники.

Водночас земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, з плином часу стала предметом купівлі-продажу, дарування тощо. У І тис. до н.е. агуру землі продавали за 1 дебен (91 г) срібла, а вартість рабині становила 4 дебени, раба ■— 20 дебенів. Повинності перед дер­жавою у випадку продажу землі переходили на нових володільців. Про­цедура продажу була, однак, досить складною.

Неорні землі (сади, забудови, будинки) фараон міг подарувати будь-кому і тоді вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов'язань щодо держави. З XVIII династії фараони так само по­водились і з орною землею, надаючи її у володіння або даруючи своїм воїнам-ветеранам. Рухомі речі — раби, худоба, інвентар, прикраси тощо, якими фараон наділяв будь-кого чи які куплено або одержано як дарунок чи дано у спадок, ставали повною власністю даної особи, хра­му, громади.

У сільських громадах і в містах у заможних людей існувало ще не­доторкане культове майно, його передавали з покоління в покоління і воно не могло бути продане, віддане комусь, подароване, бо прибутки з нього йшли на культові потреби, зокрема на поховання, що вимага­ло в Єгипті великих витрат (муміфікація, будівництво гробниць тощо).

Зобов'язальне право. З розвитком торгівлі й обміну в Єгипті з'яви­лись різні види зобов'язань, які набули певних правових форм. Упро­довж тривалого часу договори укладали у формі урочистої клятви, яку виголошували перед жерцями і урядовцями. Тільки з часу царювання фараона Бокхоріса договірне право було звільнене від цієї релігійної обрядності, набуло світського характеру, хоч вплив релігії, зокрема значущість клятв, зберігся. За свідченням грецьких істориків, фараон Бокхоріс постановив, що коли хто-небудь заперечував свій борг (а до­говору і свідків не було), і в цьому присягне, то він буде увільнений від його сплати.

Договори укладали і в усній, і в письмовій формах. В обох випад­ках необхідна була присутність свідків.

Окремі договори. Договір купівлі-продажу. Вже в епоху Стародавньо­го царства є відомості про наявність ринків продажу і обміну товарів. Існували вже гроші — мідні, срібні, золоті монети. З часом торгівля набувала все більшого розвитку, охоплювала все більше коло товарів. Особливо це характерне для епохи Нового царства. Щоправда, не все можна було вільно продавати й купувати. Зокрема, землею могли роз­поряджатися тільки представники вищих верств — служилої знаті,

 

храми, жерці. Селяни тривалий час не мали на це права. Тільки фара­он Бокхоріс дозволив селянам продавати й купувати землі, які належа­ли храмам (за їх згодою) або воїнам і чиновникам (теж за їх згодою). Общинні та царські землі селяни не могли ні купувати, ні продавати.

Договір купівлі-продажу нерухомостей укладали з дотриманням значних формальностей, зокрема в ранню епоху, а саме здійснювали послідовно три акти. Перший акт — це узгодження змісту договору, його письмове оформлення: визначення предмету, ціни, запису, що ціна сплачена. Продавець брав зобов'язання передати право власності, здійснивши відповідні формальності та гарантував покупцеві забез­печення від можливих претензій з ббку третіх осіб.

Другий акт мав релігійний характер і полягав у підтвердженні уго­ди клятвою сторін.

Третій полягав у своєрідному введенні покупця у володіння зем­лею, для чого його ім'я вносили у поземельні книги. Релігійна клятва згодом втратила значення. Право власності переходило лише з пере­дачею речі (землі) у володіння покупця.

Договір позики. Цей договір теж здавна відомий і достатньо поши­рений. Об'єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно тощо. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім'ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. Ще одним видом забезпечення зобов'язання були мумії батька, інших ро­дичів та самого боржника (на випадок смерті), яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли переселитися в потойбічний світ і продовжувати там життя.

За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селя­нам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати як заставу май­но боржника, зокрема весь сільськогосподарський та ремісничий інвен­тар. Це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків для позики, встановивши максимум у ЗО % на рік для грошової позики і 33,3 % — для позики зерном. Загальна сума відсотків за час погашення боргу не повинна перевищувати розмі­ру боргу. Було заборонено нараховувати відсотки на відсотки (знову ж таки за винятком державних органів і храмів — їм це дозволяли, і в подібних випадках допускалось доводити загальну суму відсотків до чотирикратної суми боргу).

Договір наймання. Цей договір також був поширений, причому двоякого виду: особистого і речового наймання. У першому випадку йдеться про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У дру-

77

 

76

 

гому — наймання речей, тобто передача майна у тимчасове оплатне користування. Якщо виявляли, що річ непридатна до вжитку (раб, на­приклад, хворий або непрацездатний), то її власник повертав отрима­ну орендну платню у подвійному розмірі. Загибель (втрата) орендо­ваної речі не звільняла особу, котра її найняла, від сплати всієї оренд­ної платні. Вона повинна була повернути власнику речі також її вартість.

Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на рік. Інші землі, в тому числі під забудову, а також будівлі, житлові будинки — на будь-який строк. Орендну плату за поле визначали, за­звичай, певною часткою врожаю. Обробіток орендованої землі був обо­в'язковим. Невирощення врожаю не звільняло від орендної платні.

Єгипетському праву відомий договір поклажі, тобто зберігання чу­жих речей. Зберігання було безоплатним. Зберігач повинен був стави­тись до переданої йому речі з усією відповідальністю. Цей договір охо­ронявся ще й релігією. Існували також інші види договорів — товари­ства, обміну тощо.

Шлюбно-сімейне і спадкове право. Шлюб у Єгипті укладався за до­мовленістю між батьками молодих (зазвичай укладали договір). Іноді такі угоди укладали, особливо між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. При укладенні угод здебільшого не зважали на зго­ду молодих. Укладення шлюбу відбувалося у релігійній, обрядовій формі. Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю значних пере­житків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері ("син та-кої-то"). У гробницях Стародавнього царства покійника звичайно зоб­ражено з матір'ю, а не з батьком.

Серед родичів батько і брат матері користувались найбільшою по­шаною. Поширеними, особливо серед знаті, були шлюби між близь­кими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдо­вою свого батька. Так, фараон Рамзес II одружився зі своєю рідною дочкою.

Впродовж тривалого часу жінка у сім'ї посідала високе становище, користувалась авторитетом, повагою. її називали "господинею дому". Однак згодом обставини змінюються. Приблизно з п'ятої династії фа­раонів в єгипетській сім'ї відбуваються зміни — розширюються права і зміцнюються позиції чоловіка. Дружину вже не вважають вищою чи навіть рівною чоловікові — вона знаходиться значно нижче. Допускаєть­ся полігамія чоловіків: кожен чоловік, за винятком жерців, мав право взяти другу дружину, яка була рівноправною з першою. У заможних єгиптян навіть з'являються гареми. Жінки цих гаремів не мали прав за­конних дружин, а їх потомство не вважали членами сім'ї чоловіка.

 

Укладаючи шлюбний договір, батьки нареченої (або вона сама) на­магались зберегти за нею певне правове становище. Так, за дружи­ною зберігалося її майно, і вона мала право ним розпоряджатися. Крім того, згідно з договором, чоловік був зобов'язаний виділяти певні суми на її особисті витрати. Для забезпечення цілості майна дружини скла­дався його детальний опис і як застава його непорушності слугувало майно чоловіка. Іноді чоловік передавав дружині все майно сім'ї. Така угода, щоправда, потребувала затвердження візира.

Розлучення було для обох сторін простою справою, без зайвого формалізму і складності. Дружина повертала все своє майно, а також одержувала певну частку спільного майна чи грошей. Діти зберігали право на спадкування батьківського майна. Однак у тих випадках, коли розлучення здійснювали на вимогу чоловіка і він залишав сім'ю, все його майно переходило до старшого сина, котрий повинен був поді­лити це майно між усіма дітьми порівну.

Діти, особливо дорослі, користувалися певною незалежністю, зок­рема у майновому відношенні. Вони мали своє майно і вільно ним розпоряджалися. Батьки зобов'язані були їх виховувати, всіляко допо­магали, у тому числі матеріально. На дорослих дітей покладався обо­в'язок утримувати старих батьків. Іноді з метою уточнення меж такого зобов'язання укладали спеціальні договори.

Спадкування проходило за законом: спершу спадкували діти, неза­лежно від статі, порівну. Діти спадкували майно батька, матері, а та­кож рідних матері. Якщо сім'я була бездітна, майно спадкували брати і сестри померлого. Дружина забирала своє майно і виділену їй частину спільного чи чоловікового майна, рівну іншим частинам (дітей). Май­но, виділене у сім'ї для заупокійного культу, розподілу не підлягало, залишаючись у сім'ї для тих же цілей.

Єгипетському праву відомий і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення чи зменшення час­ток спадкової маси різним спадкоємцям, дружині. Він міг розпоряди­тися стосовно передання певних речей чи іншого майна у фонд заупо­кійного культу. До V династії й дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.

Кримінальне право. У кримінальному праві Єгипту передбачена си­стема злочинів і покарань. Найтяжчими злочинами вважали будь-які посягання проти влади фараона, існуючого державного ладу, встанов­леної системи державних відносин, проти релігії, храмів, жерців. У ви­падках повстання, бунту, змови, зради, переходу на сторону ворога, роз­голошення державної таємниці карали не тільки винного, а й всю його родину — батьків, дружину, братів, сестер, а іноді й дітей. Тіло вин-

 

 

 

78

 

79

 

ного не можна було поховати — його кидали у воду, крокодилам. Кара­ли смертю і такі дії, як порушення правил релігійних культів, чародійство.

Тяжкими злочинами вважали чаклунство, замовляння, виготов­лення різного зілля і напоїв для чарів, навмисне вбивство священної тварини — ібіса, кішки, сови чи тварини, призначеної для храмів як жертвопринесення; викидання нечистот у Ніл; вживання в їжу заборо­нених продуктів; розкопування і пограбування могил; принесення у жертву тварин до того, як вони будуть позначені жерцями як жертви; пошуки місця поховання священного бика Апіса. До тяжких злочинів відносили й порушення традиційних правил лікування, викладених у священних книгах бога Тота, створення нових танців. Усіх винних у скоєнні тяжких злочинів карали смертю. Смертю карали й клятвопо­рушників за фальшиві клятви, умисні вбивства, неправдиві доноси.

Отже, смертну кару — просту і кваліфіковану — застосовували час­то. До кваліфікованих її видів належало спалення, посадження на палю, четвертування та ін. Перед смертю завдавали різних мук. Так, за вбив­ство батьків винному виривали щипцями шматки тіла, потім клали на гострі шипи і врешті спалювали. Знатним людям, засудженим на смертну кару, дозволяли покінчити життя самогубством. Крім смертної кари, ши­роко застосовувалий інші види покарання, зокрема членопошкоджен-ня: відрізання пальців, рук, вух, носа, язика, кастрацію. Так, за образи могли відрізати язик, за незначну підробку відрізали руку, за підроб­ку документів, печаток, монет — обидві руки. При подружній зраді жінці відрізали ніс, а її співучасника кастрували, за зґвалтування та­кож кастрували.

За крадіжку приватної власності, зокрема царської і храмової, навіть незначної, винного карали відрізанням руки або побиттям па­лицями і штрафом у розмірі стократної вартості майна (якщо це була храмова власність). За крадіжку храмової худоби застосовували тав­рування або каліцтво і віддавали у рабство. Крадіжку в гробницях ка­рали відрізанням вух, носа і садовили на палю.

Існували різні тілесні покарання, зокрема побиття киями, тяжкі примусові роботи, вислання, ув'язнення в царських в'язницях, грошові штрафи, виставлення біля ганебного стовпа, віддача у рабство або в "залежні люди".

Злочинець міг просити помилування у фараона, мав право шукати притулку у храмах.

Кровної помсти не існувало, існуючі раніше грошові викупи за зло­чини давно зникли. Покарання було невідворотним, його здійснюва­ла держава.