ПЕРЕДМОВА

Предмет. Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільно-політичних наук, які прийнято називати історико-правови-ми, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою історії, так і з наукою про державу і право. Однак за суттю і змістом історія держа­ви та права є наукою правовою, юридичною, тому вона введена до ос­новних навчальних курсів, які читають у вищих і середніх спеціальних юридичних закладах і які становлять невід'ємну частину, необхідний елемент повноцінної юридичної освіти.

На відміну від загальної історії історико-правові науки вивчають не суспільство загалом в усіх аспектах його розвитку, а процеси ста­новлення, розвитку, суть, причини загибелі різних держав та систем права, систем державних і юридичних установ тощо.

До вивчення і пояснення державно-правових інститутів, явищ і процесів, характерних для того чи іншого суспільства або певного пе­ріоду його розвитку, історія держави і права підходить з конкретно істо­ричних позицій, використовуючи велику кількість фактів, конкретних подій державно-політичного життя, діяльності держав, їх систем вла­ди, класів, партій, правових джерел тощо. Тут йдеться про залучення, дослідження саме всієї сукупності фактів і подій, а не вибіркового їх вивчення — тобто тільки тих, які не виходять за заздалегідь вивчені межі, підтверджують заздалегідь визначені ідеологічні чи політичні догми. Так, зокрема, чинила у всі часи існування посткомуністична "на­ука". Ті історичні, політичні чи державно-правові явища, події і фак­ти, які суперечили ідеологічній лінії, відкидали геть, замовчували або

фальсифікували.

Справжня, об'єктивна наука, в тому числі історико-правова, так не може чинити, бо інакше це не наука. Тільки всебічне, глибоке, об'єктив­не вивчення, аналіз явищ, подій, державно-правових інститутів дає змо­гу правильно їх оцінити, визначити соціальну службову роль у

суспільстві.

Наголосимо, що, оперуючи всією різноманітністю фактів, конкрет­них явищ політичного, державно-правового життя, історія держави

З

 

і права не тільки має на меті зібрати їх якнайбільше, описати, оцінити. Така чиста описовість значно б Збіднила науку, хоча і це має значення. Отже, йдеться про те, що історія держави і права має також на меті виявлення історичних закономірностей розвитку держави і права.

Зауважимо, що конкретно-історичні закономірності розвитку дер­жави і права мають специфіку порівняно зі загальними закономірнос­тями розвитку суспільства, оскільки держава і право посідають у ньо­му особливе становище, характерне їх відносною самостійністю і зна­чимістю.

З іншого боку, історія держави і права тісно пов'язана з такою юри­дичною наукою й дисципліною, як теорія держави і права, що теж вивчає закономірності їх розвитку. Але теорія держави і права за до­помогою логічного, системного, порівняльного й інших методів відоб­ражає історичний процес в узагальнюючій, абстрактній формі, ви­вільненій від зайвої конкретики, історичних випадковостей і ухилень. Вивчаючи конкретні дані історико-правової й інших наук, вона вироб­ляє свою систему загальноправових понять і категорій, які, в свою чергу, широко використовуються в навчальному предметі історії держави і права.

Тобто на відміну від теорії держави і права історико-правові пред­мети вивчають конкретні процеси виникнення та розвитку різних дер­жав і систем права, державно-правових інститутів і явищ в їх хроно­логічній послідовності, що появились у певному історичному просторі й часі.

Отже, визначаючи предмет історії держави і права зарубіжних країн, підсумуємо: ця наука (і навчальна дисципліна) вивчає процес виник­нення, розвитку, суть, основні функції, соціальну роль та причини за­гибелі різних держав і систем права в хронологічній послідовності та конкретній соціально-історичній обстановці, які існували чи існують сьогодні за межами України.

Знання цього предмета необхідне не тільки для загально-юридич­ної культури. Відомо, що без знання й усвідомлення минулого немож­ливо творити сучасне, передбачити майбутнє. Без таких знань, враху­вання досягнень і помилок минулих поколінь, держав часто все сучас­не життя втрачає свій смисл. Засвоєння предмета історії держави і права зарубіжних країн дає студентам необхідну фактичну основу для вив­чення і засвоєння багатьох галузевих предметів.

. Наука історії держави і права зарубіжних країн (на Заході вона ча­сто йменується загальною історією права, історією права і державних інститутів тощо) має свою історію. Як самостійна галузь наукового знання вона бере початок з кінця ХУШ-початку XIX ст., коли виникла

 

історична школа права у Німеччині (Г.Пухта, Ф.Савіньї та ін.), розви­нена у багатьох інщих країнах. Згодом появилися позитивістська (О.Конт, П.Лафіт, Г.Спенсер, Е.Дюрінг), соціологічна (Е.Нейкамп, О.Холмс та ін.) школи права. Був вивчений і узагальнений величезний фактичний матеріал, видані фундаментальні праці (наприклад, бага­тотомна "Історія права" німецьких учених Й.Коллера і Л.Венгера (1914 р.), "Панорама правових систем" (1928 р.) і "Історія права" (1924 р.) аме­риканців Д.Вігмора і У .Сігля та інших, які широко застосовували істо-рико-порівняльний метод досліджень. Цей предмет був уведений у навчальні програми вузів, оскільки за пізнавальною цінністю, інфор­мативністю історія держави і права є дієвим інструментом формуван­ня історичної свідомості, світогляду взагалі. Отже, ця наука дає змогу не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона озброює юристів, яким належить працювати на благо своєї країни на межі тися­чоліття і в XXI ст., необхідними знаннями, що допоможуть їм прак­тично здійснювати програми глибоких економічних реформ, демокра­тизації політичного життя, реалізації конституційного положення про створення соціальної, правової держави в Україні.

Методологія науки і курсу. Дослідження, пізнання і вивчення історії держави і права зарубіжних країн не зводяться, як зазначалось, до збо­ру й опису фактів та подій. Вони передбачають концептуальне й теоре­тичне осмислення, узагальнення цих фактів, що вимагає, в свою чергу, використання загальнофілософських і спеціальних методів дослід­ження.

Одним з таких загальних методів є метод матеріалістичної діалек­тики, згідно з яким природа, матеріальне життя, спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економіка, є первинною, об'єктивною реаль­ністю, а свідомість, мислення, релігія, ідеологія, держава, право — дру­горядними, "надбудовними" елементами. Далі, всі явища суспільного розвитку повинні розглядатися у зваємозв'язку, взаємозумовленості, в усій сукупності, оскільки історія людства постійно змінюється, розви­вається, рухається вперед — по висхідній лінії тощо.

Загалом, все це правильно, і даний метод, "вдосконалений" класи­ками марксизму-ленінізму, був покладений в основу їхнього вчення. Але марксисти-ленінці його переінакшили, "підігнали" під свою ідео­логію. Економічний фактор, матеріальні умови життя суспільства, еко­номічні закони розвитку ними оголошені об'єктивними, незалежни­ми від волі людей, роль так званої надбудови — невелика. Боротьба антагоністичних класів, з яких обов'язково складається будь-яке сус­пільство, крім соціалістичного, боротьба протиріч є основною рушій-

 

 

 

4

 

5

 

ною силою суспільства. Боротьба класів мусить закінчуватися револю­цією, отже, насилля неминуче, без нього суспільство не може розвива­тися. За словами В. Леніна, воно "локомотив" історії. Таку теорію лег­ко можна зрозуміти: В. Ленін та інші лідери більшовицької партії доб­ре знали, що парламентським, ненасильницьким шляхом до влади прийти їм не вдасться.

Марксизм-ленінізм брав у науці лише те, що підходило до його кон­цепції. Все інше оголошувалось помилковим, несуттєвим або замов­чувалось. Те, що використовували, тлумачили на свій розсуд, часто перекручували. В комуністичній "науці" насправді домінувало не діа­лектичне, а, як правильно зазначає професор О.О. Шевченко, так зва­не соціоцентричне мислення ■— прямолінійне і примітивне, що прояв­лялося у постійному повторенні одних і тих самих думок, догматизмі, неспроможності вийти за раз і назавжди визначені межі, підгонці ма­теріалу під політичну "лінію", ідеологію. Такий підхід породжував у науці, в тому числі в історії держави і права, безальтернативність, куль­товий підхід, безликість, страх першоджерел тощо. Вчення "класиків марксизму-ленінізму" та їх послідовників оголошувалось єдино пра­вильним, єдиною науковою істиною. Марксистське єдиномислення догматично повторювало раз і назавжди встановлені "істини", ідео-лого-політичні штампи приклеювало на всі етапи, всі епохи. Буржу­азне суспільство, державу і право, наприклад, безапеляційно оголо­шували загниваючими, такими, що прямують до загальної кризи і загибелі, а єдино прогресивним — соціалістичне, яке йде до розквіту і перемоги у світовому масштабі. Насправді "соціалістична демокра­тія" була наскрізь фальшивою, показовою, з абсолютним безправ'ям особистості.

Намагання приховати справжній стан речей, абсолютна необ'єк-тивність, заідеологізованість призводили до того, що численні першо­джерела, архіви, документи переховувались у закритих спецфондах, як і зарубіжна література, періодика тощо.

Не повністю сприйнятним є і метод позитивізму, який протистав­ляє марксистській ідеології класової боротьби і революції еволюціонізм, тобто вчення про розвиток, позбавлений внутрішніх протиріч, стрибків, вибухів, революцій.

Немарксистські історики здебільшого заперечували безапеляцій­но вирішальну і визначальну роль економічних факторів у розвитку суспільства, явну недооцінку так званих надбудовних елементів. Вони цілком справедливо зазначали, що ці елементи спроможні суттєво впливати на економічні процеси, матеріальний базис, навіть зміню­вати його.

 

Загальних методів вивчення тієї чи іншої науки може бути декіль­ка. Сучасна світова наука містить широкий діапазон філософських ус­тановок, які дають змогу з різних позицій пояснювати історичні про­цеси виникнення, суті та розвитку держави і права. Відмова від яко­гось нібито "єдино правильного", моністично-матеріалістичного по­гляду на історію, методологічний плюралізм стали характерними і для

науки в Україні.

Вплинула на це й різноманітна історико-правова література різних країн, у якій можна знайти багато концепцій, що намагаються прояс­нити походження й наступну еволюцію держави і права (у тому числі релігійний, ісламський фундаменталізм, ліворадикальні, марксистські та немарксистські тощо). Це змушує думати, аналізувати, а не займа­тися доктринерством і догматизмом. Стала очевидною обмеженість і односторонність марксистської п'ятичленної формаційної періоди­зації історичного процесу, побудованої, знову ж таки, на суто еко­номічній типології (первіснообщинний лад, рабовласництво, фео­далізм, капіталізм і соціалізм-комунізм). Але у цю схему не вписува­лося чимало явищ, процесів, цілих періодів розвитку суспільства. Зовсім не брали до уваги роль у розвитку суспільства релігії, традицій, історичного досвіду та ін. Це й призвело до широкого використання в українській науці поняття "цивілізація", яке склалось у Європі ще наприкінці ХУШ-початку XIX ст. Прихильники нових підходів ваго­ме місце приділяють людині, бо об'єктивні процеси історії значною мірою проходять, конкретизуються через внутрішній світ і досвід людини, що виражається у способі її життя, світогляді, системі цінно­стей, вчинках.

В історії держави і права зарубіжних країн у зв'язку зі специфікою предмета важливе значення має використання спеціальних методів і підходів, скажімо, конкретно-історичного, порівняльно-правового, логічного, системного, моделювання та ін.

Періодизація історії держави і права. Періодизація курсу необ­хідна, оскільки надто великий за обсягом матеріал міститься у цій на­уці — від найдавніших часів аж до сьогодення.

У світовій історії та літературі прийнято виділяти в розвитку людсь­кого суспільства такі основні епохи: стародавній світ, середні віки, но­вий і новітній час. Кожна з цих епох являє собою певний історичний ступінь. Підходять вони і для історії держави і права, оскільки тут за основу беруться не формаційні, суто економічні межі, а низка важли­вих цивілізаційних, історико-політичних, ідеологічних, економічних та інших факторів.

Отже, подаємо таку періодизацію:

 

 

 

6

 

7

 

Історія держави і права Стародавнього світу (IV тис. до н.е — V ст н.е.).

Історія держави і права середніх віків (V ст. н.е. — ХУІІ-ХУШ ст.).

Історія держави і права нового часу (ХУІІ-ХУШ ст. — 1918 р.).

Історія держави і права новітнього часу (1918 р. — 2000 р.).

^ Звичайно, така періодизація умовна. її межі можуть бути визначені и інакше. Скажімо, еволюція стародавніх і середньовічних суспільств і держав Сходу, Африки, Америки відбувалася за особливим, своєрід­ним напрямом; іншими були її часові періоди. Але ми беремо за осно­ву цього посібника розвиток європейської цивілізації.