Розділ II ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Глава 1 УТВОРЕННЯ РИМСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Історія держави і права Стародавнього Риму є частиною історії ан­тичних суспільств, що вивчає процеси виникнення, розвитку і причи­ни загибелі найбільшої та найвизначнішої рабовласницької держави стародавнього середземноморського світу.

На прикладі історії Риму, яка охоплює кілька епох, що становлять разом понад тисячоліття, можна простежити зародження, розвиток і занепад рабовласницького суспільства і держави в найбільш розвине­них, класичних формах.

Рим набув всесвітньо-історичного значення не відразу. Початкова його історія припадає на ту епоху, коли багато рабовласницьких дер­жав, зокрема на Близькому і Середньому Сході, існували вже не одне тисячоліття. Та й у Греції почали виникати міста-держави, які згодом відіграли виняткову роль в історії світової культури, коли землероби і пастухи, що жили по нижній течії ріки Тибру, ще тільки об'єдналися у первісні общини і створили невелике поселення, назване Кота.

Отже, виникнувши і розвинувшись значно пізніше від східних дес­потій і грецьких держав, використавши їх державницький досвід, до­сягнення науки, культури і техніки, удосконаливши їх, Рим піднявся на новий, вищий щабель у розвитку людства. Рабовласницька суспіль­но-економічна формація у межах Римської держави досягнула найви­щого ступеня свого розвитку. Проте згодом вся система суспільних відносин у рабовласницькому суспільстві призвела до його кризи, і в надрах його зароджуються елементи феодальних відносин.

Римська держава, на відміну від грецьких полісів, поступово пере­творилася з примітивної замкненої общини на могутню світову дер­жаву навіть за нинішніми оцінками, під владою якої перебували чис­ленні народи Європи, Азії та Африки, що знаходились на різних ступе­нях соціального розвитку. Рим створив найдосконалішу на ті часи струк-

 

217

 

туру державного механізму, який став своєрідним основоположником, зразком для наступних поколінь і держав, що виникли на руїнах Римсь­кої держави. Чимало його елементів, термінів, назв використовуються ще й сьогодні.

Підкоривши багато народів, племен, Рим управляв ними за допо­могою тонко розрахованої політики "батога і пряника", поклавши в її основу широко застосовуваний пізнішими різноплемінними і багато­національними імперіями принцип сііуісіє еІ ітрега —"поділяй і воло­дарюй".

Римська держава в своєму тисячолітньому розвитку пройшла різні етапи: від республіки, через тривалий перехідний період, до імперії, яка теж проіснувала декілька століть.

Християнство, що зародилося в перші віки нашої ери як релігія знедолених, у Римі незабаром перетворилося в державну релігію, яка відіграла величезну роль у всій подальшій історії людства і яку нині сповідує майже 1,5 млрд осіб у всіх куточках земної кулі.

Виняткове значення в історії становлення і розвитку багатьох пра­вових систем світу має й римське право, що також пройшло декілька етапів розвитку. У свою класичну епоху воно досягло апогею, ставши найдосконалішою і найуніверсальнішою для античності системою пра­ва, своєрідним всесвітнім правом суспільства і економіки, побудова­них на засадах приватної власності, суспільства приватних товарови­робників з його неперевершеною за логічністю, завершеністю і точні­стю розробкою всіх приватновласницьких правових відносин. Римля­ни вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, пра­во абстрактної особистості. Тут набуло завершеного формулювання чимало основоположних правових принципів.

Римське право стало найдосконалішою формою права, заснова­ною на приватній власності. Це стосується не тільки власне римської епохи. Річ у тому, що римське право пережило державу, воно живе, існує, застосовується донині, зокрема цивільна, зобов'язальна його галузь. Ще в епоху Середньовіччя почалася в Європі, а потім за її межами так звана рецепція — відновлення дії римського права. Бага­то законів, кодифікацій країн Європи, Латинської Америки, Африки мали і мають ще й тепер в основі норми та інститути римського пра­ва. Зокрема, у Німеччині лише з 1 січня 1900 р. припинив дію звід законів імператора Юстиніана (щоправда, він існував у дещо зміне­ному вигляді); знаменитий цивільний кодекс Наполеона 1804 р. теж ґрунтувався на римському праві. Подібних прикладів можна навести безліч. У зв'язку з проведенням в Україні докорінних реформ у еко­номіці, переходом її до ринкових відносин, у створенні відповідної

 

правової основи, зокрема нового Цивільного кодексу, який називають другою Конституцією України, велику роль відіграють знову ж таки норми римського права.

Звичайно, не можна вважати римське право "писаним розумом" (гаїіо зсгіріа), як його часто називають. Однак не слід заперечувати того факту, що воно було прогресивним явищем порівняно з усіма інши­ми правовими системами стародавнього часу і навіть Середньовіччя. Римське право має велике історичне значення не тільки як право однієї з найбільших, хоч і давніх держав світу, а й становить взірець високого досягнення в галузі юридичної техніки: точність і чіткість визначень, логічність і послідовність юридичної думки у поєднанні з життєвістю і ясністю висновків, засвідчують високий професіоналізм і майстерність римських юристів, які відіграли величезну роль у розвитку юридичної думки, юридичного мислення.

Отож, вивчення історії держави і права європейських держав епо­хи Середньовіччя, Нового і Новітнього часу потребує як необхідну передумову дослідження історії держави і права Стародавнього Риму. Недарма дослідники історії людства прийшли до думки, що без основ, закладених стародавніми Грецією і Римом, не було б сучасної Європи і сучасної цивілізації.

1. Джерела римської історії

Історію Стародавнього Риму почали вивчати ще в античну епоху. Писемність у Римі з'явилася у VI ст. до н.е. Хоч твори письменників, істориків чи пам'ятки народної творчості, які були б аналогічні грець­ким поемам "Іліада" й "Одіссея", з цієї ранньої епохи до нас не дійшли, проте збереглися складені на їхній основі історичні твори наступних римських істориків. Це відомі праці Марка Катона Старшого (ІП-ІІ ст. до н.е.), Марка Тулія Ціцерона (II—І ст. до н.е.), Гая Салюстія (І ст. до н.е.), Тіта Лівія (І ст. до н.е.-І ст. н.е.), Корнелія Таціта (І—II ст. н.е.), грецьких істориків Полібія (II ст. до н.е.), Плутарха (І-ІІ ст. н.е.) та ба­гатьох інших.

Достовірні відомості зі стародавньої історії Риму дають археологічні матеріали і документальні джерела. Часто документальні джерела істо­рики цитують у працях. Зокрема, це закони, договори, частково текст першої римської кодифікації — законів XII таблиць. Значний доку­ментальний матеріал виявлено у написах (на каменях, колонах у за­лишках храмів, гробниць), особливо в імператорський період (знай­дено близько 100 тис. написів).

 

 

 

218

 

219

 

Багато праць з історії Риму опубліковано середньовічними та пізнішими дослідниками — Карлом Сигонієм, Шарлем Монтеск'є, Еду-ардом Гіббоном, Теодором Моммзеном, Густавом Ферреро, Р.Віппе-ром, М.О.Машкіним, І.С.Перетерським та ін. Опубліковано низку рим­ських документів, текстів угод, законів, договорів тощо.

2. Періодизація історії держави і права Риму

Впродовж тривалого існування — з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. — Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток про­дуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості рабів і за­гострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали зміни в системі органів державної влади й управління, у формах і методах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах.

Отже, для систематизації навчального матеріалу з урахуванням тих змін, які відбувалися впродовж століть у системі державних органів, історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1.             Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і

права (753 р. до н.е. — середина VI ст. до н.е.).

2.             Період Республіки (середина VI ст. до н.е. — 27 р. до н.е.).

Його можна поділити на три епохи:

а)             Епоха ранньої Республіки (середина VI ст. до н.е. — 60-ті роки

III ст. до н.е.);

б)            Епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Середзем­

ного моря (кінець III ст. до н.е. — початок 30-х років II ст. до н.е.);

в)             Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років

II ст. до н.е. — кінець 30-х років І ст. до н.е.).

3.             Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.).

Цей період поділяється на дві епохи:

а)             принципат (27 р. до н.е. — 284 р. н.е.);

б)            домінат (абсолютна монархія) (284-476 рр. н.е.).

Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, етапи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку держави.

Перший етап — від утворення держави до середини III ст. до н.е. Його межею є закінчення першої Пунічної війни (264-242 рр. до н.е.).Тоді виробляється так зване квіритське, або громадянське, право (громадянське у тому розумінні, що воно стосувалося лише римсь­ких громадян). У праві в цю епоху ще зберігаються пережитки перві­снообщинного ладу, спостерігається значний вплив релігії, складність

 

і формалізм правових інститутів, замкнутий національний характер права.

Другий етап — від середини III ст. до н.е. — кінець III ст. н.е. Його межею є панування імператора Діоклетіана. Римське право розк­вітає, виходячи за національні межі. Поряд з квіритським виникає і розвивається преторське, більш гнучке, оперативне, доступне, дієве право, а з нього, у свою чергу, виділяється так зване загальнонаціональне право, або право народів 0ш §епііит), яке регулювало правовідносини римлян з чужоземцями та між самими чужоземцями (на території Римської держави). Право цього періоду добре розроблене, чітке, усу­нуто його попередній консерватизм, символічність, казуїстику. Розви­ваються найважливіші інститути права, що врегульовують відносини приватної власності, товарно-грошові відносини.

Третій етап — з кінця III ст. до VI ст. (до кінця правління імператора Юстиніана у Візантії). Право продовжує розвиватися, удос­коналюватись, починає систематизуватись, з'являються його перші кодифікації. Із зародженням феодальних відносин, визнанням хрис­тиянства державною релігією відбуваються зміни і у праві. Завершуєть­ся процес його розвитку появою кодифікації Юстиніана (Согрш щгі$ сіуіііз) 528-533 рр.

3. Стародавня Італія

Природні умови. Апеннінський півострів, здавна названий Італією, займає центральне положення у північній частині Середземного моря. Зі заходу він омивається Тирренським морем, зі сходу — Адріатич-ним. Ці моря є частинами Середземного моря. Берегова лінія порізана менш, ніж на Балканах, у багатьох місцях берег намивний, існують чис­ленні обмілини. Отже, зручних гаваней для суден мало, тому боротьба серед місцевих племен за вихід до моря і морські шляхи велась уже здав­на. З півночі Апеннінський півострів відмежовується від інших євро­пейських країн високими і в давнину важко прохідними Альпійськи­ми горами. Відгалуженням Альп є Апеннінські гори, що простягають­ся майже по всій Італії. Тут було чимало рік, здебільшого невеликих, несудноплавних. Найбільші зі судноплавних — ріки По і Тибр. Італія вирізняється м'яким середземноморським кліматом. Сніг, окрім північних районів, випадає зрідка.

Флора країни дуже багата і різноманітна — від середньоєвропейсь­кої до субтропічної. Фауна така ж, як і в інших європейських країнах. Назва "Італія" походить від греків. Спочатку вона стосувалася тільки

 

 

 

220

 

221

 

області племені італів, які жили в нижній частині Калабрії, згодом по­ширилась на всю країну.

Кліматичні та ґрунтові умови сприяли розведенню різноманітних культурних рослин, злаків. Сільське господарство стало основним за­няттям жителів Стародавньої Італії. Найродючішими були на півночі області долини ріки По, в середній Італії — Кампанія. Гористі райони північної та східної Італії зручні для скотарства. Сприятливими були умови для садівництва, ремесла. У гористих районах добували мідь, олово, інші метали, глину тощо. Загалом корисними копалинами, ліса­ми Італія поступалася перед іншими країнами Середземномор'я (зок­рема, Піренейським та Балканським півостровами).

Найдавніші пам'ятки людської культури були знайдені у різних ча­стинах Італії — камінна і кремінна зброя, предмети господарства тощо. Вони відносяться приблизно до IV тис. до н.е.

Населення. Згодом виникають культурні й торговельні центри, відбувається перехід до міді та бронзи, заліза, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля з островами (Сицилією, Сардинією, Мальтою), Іспанією, Балканами. Отож, Італія була заселеною країною з давніх-давен.

Значну роль відігравали також часті переселення — міграції народів і племен, які відбувалися в далекі часи. Переселенці змішувалися з ту­більним населенням і створювалися нові етнічні формування. Отже, в історичну епоху населення Італії в етнічному відношенні було дуже строкатим. Найдавнішими поселенцями прийнято вважати лігурів, які жили на півночі Італії, а також сикулів і сиканів, котрі заселяли інші ча­стини Італії і Сицилію. В середині І тис. до н.е. більшість жителів Італії вже становили італіки, які складалися з відмінних між собою племен та союзів племен. Очевидно, ці племена утворилися внаслідок злиття різних етнічних груп. Найбільшою була група сабельських племен (самніти, умбри, оски, латини). Поряд з італіками в деяких областях жили племе­на іллірійського, балканського та інших походжень (венети, япіги та ін.).

Тривалий час італіки жили в умовах первіснообщинного ладу. Пле­мена поділялися на курії (або фратрії), а курії — на роди. Всі вони збе­рігали пережитки тотемізму, маючи кожне за свій тотем певну тварину або птаха, яких вважали священними, наприклад, бика, вовка, дятла.

На півдні Італії, як і в Сицилії, у IX-VIII ст. до н.е. виникають грецькі поселення. Наявність грецьких колоній сприяла швидкому розвитку рабовласницьких відносин у тодішніх племен Італії.

Розклад первіснообщинних відносин відбувається тут-у різні пері­оди. Першими народами, в котрих виникає і набуває домінуючої ролі рабовласницький устрій, були етруски і греки.

 

Етруски — це численні племена. Вони жили вже у VIII ст. до н.е. на півночі й частково у середній Італії. Питання про походження, соціаль­ний лад цих племен — одне з найскладніших і заплутаних у науці про античний світ. Серед дослідників ще й на сьогодні немає єдиної думки про їхню етнічну приналежність. Не було твердого переконання щодо цього і у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що етруски прийшли зі сходу морським шляхом, інші — що це місцеві жителі, ав­тохтони.

Не розшифрована донині й мова етрусків (знайдено бронзові таб­лички, камені, надгробні плити з етруськими написами та ін.). Важко навіть встановити, до якої сім'ї мов вона належить.

Археологічні пам'ятки та інші дані засвідчують високий рівень ет­руського економічного і соціального розвитку. В Етрусії рано з'явили­ся міста, які за типом наближаються до грецьких міст-полісів. Вони правильно сплановані, здебільшого складаються з кам'яних будинків знатних родин і обгороджені міцними оборонними стінами й башта­ми. В етрусків тих часів відбувається суспільний поділ праці, соціальне розшарування, розвивається зовнішня торгівля. Починає розкладатися родовий лад, з'являється приватна власність, майнова і соціальна нерів­ність, виділяються аристократичні, панівні сім'ї. Особливістю етрусь­кого соціального ладу було незалежне становище жінки. Жінок пова­жали, шанували, вони користувалися привілеями. Правдоподібно, що невдовзі в Етрусії виникло рабство. Одним з доказів його існування можна вважати бої гладіаторів, які влаштовувались при дворах аристо­кратів. Згодом бої полонених-рабів перейняли інші італійські народи.

Суспільно-політичний устрій етрусків, найімовірніше, був строго аристократичним. Військово-жрецька знать становила привілейова­ну частину суспільства, якій підлягали всі інші верстви населення. Містами-общинами управляли царі. Царська посада здебільшого була виборною і в ході політичного розвитку послаблювалась аристокра­тією. В деяких містах існували виборні урядовці-магістрати (цілати, або марунухи). Символами царської чи магістратської влади були зв'язки прутів із встромленими в них сокирами (їх несли попереду царя спеціальні урядовці), тога з пурпурною облямівкою і так зване курульне крісло, на якому засідав цар чи магістрат. Ці символи влади перейняв пізніше Рим, зрештою, як і саме поняття вищої влади (ітрегіит).

Етруські міста були здебільшого самостійними містами-держава-ми. Дванадцять з цих міст утворювали своєрідну федерацію — союз етруських держав.

Головну роль у господарському житті етрусків відігравало земле-

 

 

 

222

 

223

 

робство. Заболочені ґрунти вимагали значних осушувальних, дренаж­них робіт, що було можливе лише за умови масового використання робочої сили і відповідної її організації. З одного боку, це спричинило ранню появу рабства, а з іншого — створення різних велетенських дре­нажних споруд, рештки яких збереглися до наших днів. Щодо цього, етруски мають багато спільного з єгиптянами й вавилонянами. Етру-сія була першою в Італії країною великого землеволодіння. Розвине­ними були ремесла і торгівля, у тому числі морська. Етруски торгували з Ерецією, Карфагеном, Фінікією, Єгиптом. Вони добували мідь, залі­зо, славилися високою технікою обробки металів, керамічними виро­бами. Знайдені саркофаги зі скульптурними зображеннями, статуї, фрески, рештки архітектури засвідчують також про високий рівень ет­руського мистецтва.

Політичне зміцнення етрусків припадає на VII-VI ст. до н.е. Вони захопили Корсику, на півночі їхні володіння досягли Альпійських гір, на півдні вони підкорили деякі області Лація і Кампанії. Етруське місто Адрія на північному сході Італії дало назву Адріатичному морю.

Етруски в союзі з Карфагеном постійно воювали з грецькими міста-ми-полісами. Оскільки Етруська федерація ніколи не була єдиним цілим і достатньо міцною, то розквіт її тривав недовго, і з кінця VI ст. до н.е. настає період її послаблення. Між містами точилися постійні незгоди, та й усередині цих міст-держав, добробут яких ґрунтувався на надмірній експлуатації нижчих верств населення, загострювалися соціальні про­тиріччя.

У 524 р. до н.е., коли етруски в союзі з умбрами напали на м.Куми, демократичний правитель цього міста Арістодем завдав їм нищівного удару. Потім він переміг їх у Лації та під Аріцією. Приблизно з цього часу починається розпад Етруської федерації.

У 474 р. до н.е. грецький флот розбив морські сили етрусків. Водно­час італійські народи піднімаються на боротьбу проти етруської геге­монії. На півночі їм доводилось безупинно боротися ще й з кельтськи­ми племенами, серед яких почались заворушення. Територія етрусь­ких володінь зменшується, слабшають внутрішні зв'язки між їхніми містами-державами. Поступово, проте безповоротно, вони поступа­ються місцем сусіднім народам, зокрема римлянам. У середині І ст. до н.е. етруська народність зовсім занепала, а незабаром була забута й ет­руська мова.

Грецькі колонії. Велику роль у розвитку італійської культури, со­ціальному розвитку півдня Італії і Сицилії відіграли грецькі колонії. Грецька колонізація розпочалася в IX-VIII ст. до н.е. і тривала до кінця VI ст. до н.е. Завдяки грецьким містам Італія мала міцні зв'язки з Гре-

 

цією, і це відбилося на її економічному житті. Після перемоги над ет­русками у V ст. до н.е. в Сицилії набуває великої сили Сиракузька дер­жава, а в Італії зміцнюється політична роль грецьких міст-держав. Проте вже з другої половини V ст. до н.е. починається їх послаблення. При­чини цього, насамперед, приховуються у соціальних відносинах, гострій соціально-класовій боротьбі, яка відбулася всередині грецьких полісів і часто призводила до кровопролитних воєн між містами. До того ж у цих містах переважали аристократичні, або олігархічні, форми прав­ління, що зумовило опір широких народних мас.

Поряд з внутрішніми суперечностями і ворожнечею між окреми­ми містами-державами велику роль у послабленні грецького політич­ного й економічного впливів відіграло посилення місцевих італійсь­ких племен: самнітів, луканіїв і бругіїв. Близько 491 р. до н.е. самніти розбили об'єднані сили греків і з цього часу грецькі міста-держави (Та-рент, Фурії, Регій та ін.) були неспроможні протистояти вторгненням італійських племен.

У Сицилії з IV ст. до н.е. посилюється вплив карфагенян, і вона майже повністю підпадає під їхню владу.

Грецькі міста-держави Італії та Сицилії, будучи центрами земле­робства, ремесла і торгівлі, сприяли поширенню їх вищих, удоскона­лених форм на Апеннінському півострові. Великим був вплив і грець­кої культури, соціальних та політичних установ, грецької техніки, ми­стецтва, архітектури, релігії, міфології, літератури.

4. Виникнення Риму. Римське суспільство у переддержавний період (VIII-VI ст. до н.е.)

Становлення Римської держави. Історія виникнення Римської дер­жави характеризується надзвичайною складністю за браком епіграфі­чних пам'яток, сучасних ранній епосі. Історична наука не має достатніх достовірних відомостей про найдавніший період римської історії. Дані переплітаються з легендами, переказами, факти — з припущеннями. У загальних рисах вимальовується така картина. На відміну від інших областей Італії район на півдні від нижньої течії ріки Тибру — Лацій почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам'ятки стосуються початку І тис. або навіть X ст. до н.е. Згодом тут поселили­ся племена латинів. Як і умбросабельські племена, вони довго жили в умовах первіснообщинного ладу, спочатку родовими, потім сусідсь­кими, територіальними общинами. Сусідами латинів були екви, герні-ки і вольски.

 

 

 

224

 

225

 

Легенда про заснування Риму пов'язує цей факт зі Стародавньою Грецією, з однією з популярних грецьких легенд про Троянську війну. Згідно з легендою, після цієї війни до Італії зі соратниками приплив троянець Еней, який заснував тут поселення і поріднився!» місцевим правителем Латином та його племенем. Саме нащадки Енея — Ромул і Рем, котрих, за легендою, вигодувала вовчиця, заснували у 753 р. до н.е. місто Рим (Кота). Рем під час будови міста загинув, а Ромул завер­шив будівництво, давши йому своє ім'я.

Цю історичну легенду певною мірою підтверджує наука. Стратиг­рафічними розкопками встановлено, що у VIII ст. до н.е. на лівому бе­резі Тибру приблизно за 25 км від його гирла на пагорбах Палатині, Есквілині, Целії і Квіриналі з'явилися перші поселення. Згодом заселя­ються пагорби Авентинський, Капітолійський та Вімінальський (всього сім). Ось на них і розмістився стародавній Рим. На Капітолії збудовано цитадель, яка стає фортецею і осередком святинь молодого міста. Цен­тром його економічного і політичного життя був Форум, виникнення якого відносять до першої чверті VI ст. до н.е.

Ромулу приписується організація римської общини: населення роз­діляли на три тріби — общини (Тіціїв,.Рамнів, Луцерів). Кожна тріба складалася з 10 курій, кожна курія — з 10 родів, у кожному роді було 10 сімей. Отже, римський народ налічував 3 тріби, ЗО курій, 300 родів і 3000 сімей. Така чітка організація суспільства, очевидно, не була при­родною чи випадковою. Вона має сліди продуманої, створеної керів­никами суспільства організації у вигляді воєнної демократії, бо війна стає однією з регулярних функцій суспільного життя.

Суспільний устрій Давнього Риму. Сукупність римських грома­дян — народ римський — називалася у старовину квіритами — рориіиз готапш §иігіге5 (дітьми бога Квірина). Основною суспільною одини­цею був батьківський екзогамний рід, члени роду були пов'язані спільним правом успадкування, мали спільні релігійні свята, спільне кладовище. В ранню епоху рід мав і спільні земельні володіння. Родичі повинні були захищати один одного. Риси родового ладу довго збері­гались у римських іменах. Імена складалися з двох частин: перша — особове ім'я (скажімо, Публій); друга — родове ім'я (Корнелій). Потім ще почало додаватись третє — прізвисько, що стосувалося частини роду або окремої сім'ї — Сціпіон, чи почесне прізвисько(Африкансь-кий). Окремі сім'ї могли приймати до свого складу чужинців, котрі ставали й членами роду.

Роди перетворились у своєрідні замкнуті корпорації, які свято збе­рігали родові традиції, обряди, пам'ять предків, мали святилища, опі-кунів-богів тощо. Хоч згодом первіснообщинний лад став розкладати-

 

ся, проте деякі його елементи ще довго зберігалися (у вигляді тих же тра­дицій, обрядів та ін.). Разом з послабленням родових зв'язків посилюва­лась римська сім'я (гатіїіа). Вона впродовж століть залишалася ос­новною суспільною і господарською одиницею суспільства. Римська сім'я — це не тільки подружжя та їхні діти, а організм значно ширший. Сюди входили й усиновлені діти, і клієнти (див. далі), інші близькі й залежні від сім'ї люди, раби. Очолював сім'ю її глава (батько — раїег гаптіїіаз). Влада його над дружиною, дітьми та іншими членами сім'ї була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі особи, котрі перебували під владою батька, називалися агнатами. До них належали не тільки його дружина і власні діти, а й усиновлені, дружини синів, ону­ки, якщо вони жили в його сім'ї. Поряд з поняттям агнатства існувало ще поняття когнатів. Це кровні родичі, які вийшли з-під влади батька (наприклад, заміжня дочка, котра пішла в іншу сім'ю, де стала агнатом).

У цю ранню епоху з'являється рабство, переважно за рахунок військовополонених, оскільки з часу виникнення Рим майже постійно вів війни з сусідами. Даних про кількість рабів і їхнє становище в ті часи не виявлено. Можна лише сказати, що рабів було порівняно не­багато і рабство мало патріархальний характер — раби вважалися "ниж­чими" членами сім'ї (гатиіш). Голосу раби, як і жінки, діти та чужинці, у вирішенні справ сім'ї, роду, общини не мали.

Отже, найпершою основною ланкою суспільства був рід (§еп$). Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійшина (ргіпсерз §епгІ5). Разом з майновою і соціальною диференціацією вла­ду в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з середовища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повноправних римлян — членів 300 родів. Кількість членів роду не була однаковою. У складі роду Фабіїв у VI ст. до н.е., наприклад, налічувалось понад 300 воїнів. Рід Клавдіїв разом з жінками і клієнтами становив майже 5 тис. осіб.

Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського насе­лення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. сііепгіз — вірний, слухняний). Вірогідно, ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян — так званих патронів (раггопез). Клієнтів у патрона могла бути необмежена кількість — від декількох до кількох десятків чи сотень. Клієнт діставав від патрона землю, ху­добу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена,

 

 

 

226

 

227

 

брав участь у релігійгих, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'яза­ний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти — це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомос-тей. На одруження клієнт повинен був отримати дозвіл патрона. У свою чергу патрон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, майно та ін.

Відносини між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності (Гісіез), закріплювалися звичаями, релігією і законами. У законах XII таблиць (див. далі) пору­шення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин. Зокрема, у таблиці VIII наголошувалося: "Буде відданий підземним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) завдасть шкоду клієнтові.

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. рІеЬз — простий народ, простолюди-ни).~Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою організацією римської общини пат­риціїв, не брали участі в зборах общини, не мали жодних політичних прав. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте володіли неве­ликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укла­дати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську правоздатність (}ш сотпіегсіі). Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з пат­риціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержува­ли частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель. Це викликало обурення серед плебеїв: адже вони нарівні з патриціями ви­конували суспільні обов'язки, платили податки, служили у римському війську, захищали вітчизну. Через усю давню історію Риму простежуєть­ся невпинна боротьба плебеїв і патриціїв. Будь-якою ціною плебеї на­магаються зрівнятися у всіх своїх правах з патриціями, які завзято обері­гають свою знатність, привілейованість, замкнутість*.

* Серед науковців з приводу поділу на патриціїв і плебеїв існують різні думки. Деякі дослідники, наприклад, вважають такий поділ наслідком суто економічної диференціації; інші висловлюють думку, що патриції — це етруски, або самніти, котрі підкорили латинян, внаслідок чого завойовники стали патриціями, підкорені — плебеями.

 

Органи управління суспільством. Держави у Римі в той час ще не

існувало. Але певні органи управління суспільством сформовані дос­татньо чітко. Розглянемо їх будову.

а)             Народні збори. Ранній Рим продовжував ще зберігати риси

військової демократії — для розв'язання найважливіших питань, що

стосувалися всього населення, скликалися Народні збори. У них брали

участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Жінки, діти,

клієнти, плебеї, чужинці, раби участі в них не брали. Народ збирався

по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями (сотіїіа сигіаїа).

На зборах вирішували питання війни і миру, прийняття нових общин до

складу римського народу, обирали службових осіб та вождя, заслуховува­

ли звіти попередніх. Тут же розглядали справи культу, про спорудження

нових храмів і громадських будівель. Коміції могли судити громадян,

винних у скоєнні тяжких злочинів, розглядали скарги громадян, при­

суджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося за більшістю голосів. Але голосування відбу­валося не так, як у Греції (скажімо, в Афінах, де кожен голосував осо­бисто, сам за себе). Тут голосування проводили у куріях, яких налічува­лося ЗО. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і за більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

б)            Ц а р (вождь) — рекс (гех). Очолював римський народ цар. По­

сада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах,

очевидно, пожиттєво. В урочистій обстановці у супроводі певних об­

рядів його "вводили у посаду", надаючи від імені народу вищу владу

(ітрегіит). Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з

посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки ца­

ря — пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі сло­

нової кістки — так зване курульне крісло. Попереду царя завжди йшли

ліктори (охоронці) зі зв'язаними пучками пруття на плечі, куди була

встромлена сокира. Майже всі ці ісигнії, тобто відзнаки верховної вла­

ди, запозичені в етрусків.

Рекс найперше вважався воєначальником, верховним жерцем, суд­дею. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним — сенат. Отже, рекс не міг бути визнаний абсо­лютним монархом, ймовірніше, він був племінним вождем.

Після смерті (або зміщення) рекса тимчасове виконання його функцій покладали на спеціальних службовців — іпіегге§е$, призначе­них із сенаторів. Кожен іпїегге§е5 здійснював владу впродовж п'яти днів.

 

 

 

228

 

229

 

Основне завдання іпїегге§е$ — підготовка обрання нового рекса. Близь­ко 509 р. до н.е. посада рекса була скасована. Замість нього стали оби­рати (з середовища патриціїв) двох консулів.

Римська традиція і легенди засвідчують правління у Римі сімох царів (рексів). Серед них були не тільки власне римляни-латини (до них на­лежали, наприклад, Ромул, Тул Гостілій), а й сабіняни (Нума Помпилій), етруски (вся династія Тарквініїв) — (Тарквіній Древній, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий). Вигнання царів і ліквідація царської влади, було, як засвідчує традиція, визволенням Риму від етруського панування.

в)             С є н а т (зепашз). За римською традицією вважається, що сенат

створив Ромул у кількості 100 осіб, взявши за взірець стародавню раду

вождів родів, яку при потребі скликали для розв'язання спільних справ.

Потім кількість його членів була збільшена до 300 — за кількістю родів.

Це сталося, ймовірно, після об'єднання римської та сусідньої сабінсь-

кої общин. Слово $епатш походить від хепех — старий, старійшина.

Членів сенату ще називали батьками (раіге$). Очевидно, у ранню епо­

ху сенат складався зі старійшин родів — людей врівноважених, стар­

ших за віком, з певним життєвим досвідом, життєвою мудрістю.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Насправді сенат відігравав значно більшу роль у суспільстві. В сенаті попередньо обговорювались усі ос­новні питання, що розглядали Народні збори, і вносились свої пропо­зиції стосовно їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату (аисгогііаз раггит). Великий вплив він мав на обрання рекса, яке повинен був затверджувати. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами та ін.

г)             Жрецькі колегії.НаступникуРомуларексуНуміПомпилію,

котрий був сабіном, приписують релігійний устрій Стародавнього Риму.

В тогочасному суспільстві жерці мали величезний вплив. Як вважалось,

боги керують кожним кроком людини у земному житті, тому їм треба

поклонятися, виконувати їхню волю, приносити щедрі дари. Жерці ж

вважалися виразниками волі богів. Отже, при цьому рексі створено три

основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспіль­

ства. Це були колегії авгурів, понтифіків і феціалів.

Авгури на основі релігійних ворожінь (за зорями, нутрощами жер­товних тварин і птахів та за іншими прикметами) визначали волю богів стосовно тих чи інших дій і вчинків (так звані ауспіції). Вони не перед­бачали майбутнє, а визначали, чи сприятимуть боги задуманим діям.

Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в подальшому — зви­чаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і приватними бо-

230

 

гослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря, веденням літописів; розглядали спірні справи і суперечки громадян, зокрема на релігійному тлі. Вони мали право засуджувати людей за релігійні злочини навіть до страти. Наприклад, жриць богині Вести, яка вважалась хранителькою загальногромадянського і домашнього вогнища — весталок, що відповідали за горіння цього вогнища у свя­тилищі Вести і мусили зберігати чистоту та непорочність. За втрату непорочності або загашення вогню їх засуджували до смерті — зако­пували у землю або замуровували живцем у стіну.

Феціали відали "міжнародними" відносинами: виконували посоль­ські функції, вели переговори з іншими общинами і народами, укла­дали з ними договори, які затверджувалися потім Народними збора­ми чи сенатом. Феціали відали й ритуалом оголошення війни: вмо­чували спис у кров жертовної тварини, йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.

Норм права в цей період ще не було. Різні суперечки і конфлікти розв'язувалися рексом і понтифіками на основі звичаїв, священних книг, традицій. Іноді конфлікти вирішували через самоуправство й кровну по­мсту. Зрештою, це самоуправство згодом було навіть легалізовано в зако­нах XII таблиць (див. далі). Будь-які провини, злочини тлумачили не тільки як порушення встановлених звичаїв, допустимої поведінки, бать­ківських традицій, ай розцінювали як виступ проти релігії, богів. Наприк­лад, за порушення межевих знаків, знищення чи викрадення посівів, пло­дів, тварин, за чаклування винного не тільки карали люди, а ще й піддава­ли прокляттю ("засег е$іо") — тобто йому загрожувала й помста богів.

5. Реформи Сервія Туллія. Виникнення Римської держави

Зміни в соціально-політичному устрої римського суспільства.

Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та со­ціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

Проте стару родову римську общину найбільш розхитувала безпе­рервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями. Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було немало заможних людей, впливових сімей, не менш давніх, з родинни­ми традиціями і бойовими заслугами, ніж патриціанські. У плебеїв зо-

231

 

середжувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлі­кти з приводу політичного безправ'я плебеїв, неможливість користу­ватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повин-ностей і військової служби) нерідко призводили майже до громадянсь­кої війни. Були випадки, коли плебеї відмовлялися вступати у бій з во­рогом і на знак протесту проти несправедливості щодо них покидали межі Риму разом зі своїми сім'ями. Назрівав соціальний вибух.

Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Реформи Сервія Туллія за змістом і значенням можна прирівняти до реформ Солона і Клісфе-на в Афінах. Отже (і це найголовніше в його реформах), усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке майно, а земля.

Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) полі­тичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, пра­вове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походжен­ням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розря­ди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військо­вих одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. У ті часи воїни озброювались за власний кошт. Перший розряд, наприк­лад, повинен був мати повне озброєння: шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис, Другий розряд — все те ж, окрім панцира; третій — те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвер­тий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий — луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) — ]ипіоге5, яка призначалась для бойових походів, і старшу — 5ЄПІОГЄ5 (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу.

Центуріатна організація мала такий вигляд:

 

 

Розряд	Кількість центурій	Майновий ценз
		в югерах	грошова вартість землі, аси

І               80            понад 20                100000

II             20            15-20       75000

III            20            10-15       50000

IV            20                          5-Ю          25000

V             30            менше 5                11000

 

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утриму­вали вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музи­кантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат. ргоіез — потом-ство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії. Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, гро­мадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Першими голо­сували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у Народних зборах. У випадку одностайності голосування цих центурій інших уже не було потреби запрошувати до голосування. Якщо ж траплялися розбіжності голосів вершників і І розряду, то запрошували до голосування II роз­ряд, і т.д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не доходила. Центуріатні збо­ри незабаром стали основними в суспільстві.

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, пе­репис населення, розподіливши його за розрядами. За свідченням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. громадян. Тим, хто ухилявся від пере­пису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на терито­ріальні одиниці — триби (не плутати їх з попередніми трибами-пле-менами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах проводили набір війська і стягували податок на військові цілі — ігіЬиШт.

Кінець царського періоду. Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походжен­ням, а за майновим і територіальним принципами. Зміцнення Риму внаслідок проведення реформ, консолідація населення, послаблення боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинсь­кому союзі міст, а незабаром — в усій центральній Італії.

 

 

 

232

 

233

 

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політич­ного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще дея­кий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіально­му і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагати­ся рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демок­ратія як форма організації влади в період існування і розкладу родо­племінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої бо­ротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ С.Туллія царської влади (рек-са). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який пра­вив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років*. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викли­кало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія ста­ли приводом до загального повстання (приблизно в 510—507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам —консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусі­дами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситу­ацій, розширюючи свою територію, примножуючи населення за раху­нок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго вою­вав з етрусками, на сході та півдні — з іншими латинськими племена­ми (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих пле-

 

мен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Мо­лода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священ­них гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму*.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжу­ють домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту поки­нули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) ■— своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць (див. далі). Пле­беї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три дуже важливі закони, а саме: 1) відсотки за позику залічувалися у рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років; 2) кожному громадянинові дозволе­но володіти ділянками землі з громадського (державного) поля не більше 500 югерів (югер=0,25 га); 3) відновлено владу консулів, яка була

 

 

 

* Сервія Туллія, який правив Римом 44 роки, як засвідчують матеріали римської історії, вбили прихильники нового царя — Тарквінія Гордого.

 

* Деякі історики стверджують, що отримавши великий викуп, сплачений римлянами, галли самі відійшли на північ.

 

 

 

234

 

235

 

під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і вста­новлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, на­решті, 287 р. до н.е. за диктатора — плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держа­ви в Римі.

Глав а 2

РИМСЬКА ДЕРЖАВА В ПЕРІОД РЕСПУБЛІКИ (УІ-І СТ. ДО Н.Е.)

Римляни називали свою державну організацію республікою, що означає "народна справа" (гез — річ, справа і риЬІісш — публічна, гро­мадська, народна). Це немовби наголошувало, що державна організа­ція, яка прийшла на зміну родоплемінній, також є справою всього на­роду.

З V до І ст. до н.е. — період інтенсивного розвитку і зміцнення Римської держави. З одного боку — внутрішнього, тобто поступової, хоч і тривалої відносної консолідації різних соціальних верств вільно­го населення (зокрема, патриціїв і плебеїв), а з іншого — підвищення міжнародного авторитету, впливу Римської держави, значне розши­рення її території, зростання кількості населення.

Проте на шляху до панування над усією Італією римлянам дово­дилось долати немало серйозних перепон як у внутрішніх справах, так і у зовнішній політиці. Довго і напружено триває боротьба плебеїв з патриціями, постійні конфлікти між заможними і неімущими верства­ми населення, громадянами і негромадянами, рабами і рабовласника­ми. На зовнішньому фронті також були неабиякі невдачі та прорахун­ку Однак римляни наполегливо й чітко йшли до своєї мети — підко­рення спочатку найближчих, а потім дедалі дальших сусідів, народів, племен не тільки всієї Італії, а й поза її межами. Зокрема, у IV—III ст. до н.е. були остаточно розбиті й підкорені етруски, а до того — ла-

 

ТИНСЬКІ племена центральної пали, шдииш два пашсчл ішшш, о л^п-

ми у 332 р. до н.е. був складений мирний договір. Після трьох кривавих Самнітських воєн (IV—III ст. до н.е.) підкорено могутнє плем'я самнітів, котрі теж претендували на панування над Італією. Деякі з підкорених народів були частково винищені або продані в рабство чи переселені на інші території, їхні міста і фортеці зруйновані, а землі приєднано до Риму й заселено римськими поселенцями (така доля спіткала велітрійців, тибуртинців, пренестинців). Інші общини добровільно приєдналися до Риму, їм надано права повного римського громадян­ства (ланувійцям, жителям Ариція, Номента, Педа) або тільки цивіль­ного громадянства, без політичних прав (кампанцям, фунданцям, форміанцям).

Невдачі спіткали римлян у битвах з епірським царем Пірром, якого запросила на допомогу з Греції грецька колонія на півдні Італії Тарент. Поблизу Гераклеї і потім в Апулії римські війська були розбиті. У цих битвах вони вперше зустрілися з бойовими слонами. У другій з цих битв Пірр зазнав таких втрат, що сам запропонував Риму мир (звідси похо­дить вислів "Піррова перемога", тобто перемога, але надто дорогою ціною). Проте римський сенат відмовився вести переговори. У 275 р. до н.е. в битві біля Беневента римляни під командуванням Манія Курія Дентата розгромили військо Пірра і здобули Тарент.   .

Цим завершилось завоювання Італії, яке тривало майже 200 років. У процесі боротьби за гегемонію Риму довелося зіткнутися, з одного боку, з такими противниками, які за суспільним розвитком стояли ниж­че від римлян — у більшості італійських племен зберігався ще родовий лад. Водночас Рим боровся й з народами, які стояли вище від нього в культурному відношенні: з етрусками, італійськими греками та ін. Проте в цих народів не було політичної єдності, їхнє військо складалося пере­важно з найманців, тому вони були підкорені Римом. В успіхах Риму велику роль відіграла дипломатія: принцип сііуісіє еї ітрега ("поділяй і володарюй") став провідним у зовнішній політиці держави. Майже у кожній війні Рим виступав у союзі з якими-небудь племенами і міста­ми, водночас розладнував союзи своїх противників, і це приносило йому перемогу.

Зовнішньополітичні успіхи Риму не можна розглядати незалежно від внутрішніх відносин. Рим був молодою рабовласницькою держа­вою, і перемога його над італійськими племенами була перемогою но­вого рабовласницького ладу над старим, первіснообщинним. Зрештою, не всі народи, племена й міста-общини Рим завойовував силою зброї. Немало з них добровільно визнали його зверхність у зв'язку з різними факторами й обставинами.

 

 

 

236

 

237

 

Наслідком встановлення римської гегемонії в Італії було ство­рення своєрідної федерації племен та міст під керівництвом Риму і поширення рабовласницького устрою на всьому Апеннінському пів­острові.

Так виникла обширна Римська держава, до складу якої увійшли ра­ніше вільні племена і народи разом з теренами, на яких вони про­живали.

1. Суспільний лад

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користува­лися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній під­тримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротив­ники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характер­ною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі пере­бували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'явля­ються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У ІУ-ІП ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціансь­кою чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середи­ни V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська

238

 

знать перебувала у родинних чи ділових зв'язках. Окремі роди були пов'язані договорами "гостинності".

Як уже зазначалося, вільне населення Риму і завойованих ним те­риторій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем пра­воздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально — голова), суб'єкт права — регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповіда­ти трьом статусам: статусу волі (зіашз ГіЬегтапз), статусу громадянства (зіашз сіуігаїіз) і статусу сімейному (зіагш гатіїіае). Статус волі вважа­ли чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набува-лося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від ма-тері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським грома­дянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським грома­дянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим об­щинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримі­нальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забо­роною повернення і надання йому "хліба, води й притулку").

Римляни, будучи великими патріотами, особливо в давнину, дуже пишалися своїм походженням та громадянством. Для них не було жор­стокішого покарання, ніж втрата громадянства. Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть"".

Що ж означала повна правоздатність7. Це: а) щз сопиЬіі — право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) щз соттегсіі — повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) щз зипта^іі — право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) ]из попогшп — право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. По­вна втрата (саріїіз сютіпшіо тахіта) була наслідком втрати свободи. Часткової втрати (саріїіз сютіпиїіо тесііа) зазнавали люди, позбавлені

* Коли, наприклад, епірський цар Пірр у 279 р. до н.е., розбивши римське військо і взявши у полон декілька тисяч римських воїнів, похвалив їх за хоробрість і запропонував зректися римського громадянства та перейти до нього на службу, погрожуючи в іншому випадку смертю, цією пропозицією не скористався жоден римлянин.

239

 

громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата право­здатності (саріїіз сютіпиііо тіпіта) — одруження дівчини, усиновлен­ня (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю вже не розрізнялися — плебеї також були повноправними громадяна­ми Риму (сіуєз оргіто щге).

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благо­родний стан, або "нобілі"(поЬі1ііа5). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (май­нова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом (огсіо зепаїогіш). Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, свя­тах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

ЗII ст. до н.е. формується ще один стан — вершники (огсіо е§ие5іег), проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не мен­ше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкі­ри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях (див. далі), мали де­які почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на ви­довищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та верш­ники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Категорію неповноправних громадян (сіуєз поп оргіто щге) стано­вили, як відомо, вільновідпущеники (ІіЬеПіпі). Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами (ще сопиЬіі), не могли бути магі­стратами (не мали щ$ попопиті) і мали обмеження щодо права голосу­вання (ще $штга§іі), брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.

Чужоземці. У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки непорушним було положення, згідно з яким жод­на особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і

 

не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважали потенційним ворогом — поліз, і тому його можна було безкарно вбити або перетво­рити у раба. Це положення у давнину випливало із замкнутості общи­ни, із специфіки родоплемінних відносин і було характерним не тільки для римлян, а й для багатьох інших народів, коли зв'язки общин між собою були нерозвиненими, обмін і торгівля слаборозвинені, общини жили відокремлено. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за латина­ми — найближчими сусідами римлян. У подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців шораз більше пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона виз­навалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, гру­пою чи народом. Безправне загалом положення чужоземців було вира­зом привілейованого становища римлян як завойовників інших народів чи племен.

Поступове пом'якшення цього положення в роки пізньої республі­ки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва, розши­ренням ринків збуту і випливаючої з цього інтенсифікації торгівлі — внутрішньої і зовнішньої. Ринкові відносини зумовили необхідність удосконалення форм і засад їх правового регулювання, створення відпо­відної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негро-мадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у вста­новленні для них інституту "гостинності" (позріїіит). Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужин-цями(котрі теж діяли через своїх патронів). Його права охороняли як звичаї (потім — закони), так і релігія. Зокрема, у Законах XII таблиць записано: "Хай буде проклятий патрон, який причинить шкоду клі­єнту".

Отже, зміцнення торговельних контактів римлян з ближчими і да­лекими сусідами поряд з іншими причинами сприяли виникненню інституту "гостинності" та збереженню інституту клієнтели. З подаль­шим розвитком господарського життя повна або неповна правоздат­ність починають визнаватися за цілими категоріями негромадян.

Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питання йшло

 

 

 

240

 

241

 

шляхом установлення певної правоздатності окремих осіб чи їх кате­горій. У цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негрома-дян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини (про плебеїв у Стародавньому Римі йшлося у главі 1).

Латини (Іаііпі). Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підко­рення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право }іі5 соттегсіі (майнова пра­воздатність), право виступати в суді, іноді щз сопиЬіі (право на шлюб з римлянами), проте вони не брали участі у політичному житті Риму.

Згодом спеціальне право — }іі$ ші^гатіопіз — надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське грома­дянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.

Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жи­телям інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, навіть цілих регіонів (крім права на шлюб з римлянами). Вони становили окрему категорію латинів — Іайпі соїопіагіі (латини колоній) на відміну від "старих", корінних латинів (Іайпі уеїегез або ргізсі).

Після "латинської війни" (340-338 рр. до н.е.) більшість жителів міст Лація дістали право римського громадянства. Інші ж і далі називалися латинами, за ними зберігалося власне громадянство, однакова з рим­лянами майнова правоздатність, право на шлюб, проте вони не брали жодної участі у римському політичному житті.

Перегрини (реге%гіпі). До категорії перегринів належали: 1) жителі

провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні

прав громадянства, ні прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на

милість римлян (сіесііисіі); 2) жителі общин і держав, незалежних від

Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову право­

здатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою гро­

мадянства.            \

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. ПравЬве становище їх у Римі визначалося конкрет­ними договорами Риму з тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та інших відносин перегринів з рим­лянами чи між самими перегринами на території Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів" (щз §епгішп), обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегри­нів — ргаеіог реге§гіпи$.

Раби. Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Його по­ява призвела до першого глибокого соціального, класового поділу лю-

 

дей на вільних та рабів, а його подальший розвиток — до розкладу пер­віснообщинного ладу.

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави, як уже зазначалося, рабство мало патріархальний характер: раби були не­численними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. їх навіть називали гатиіиз — слово походить від лат. гатіїіа, що означає "сім'я", "домочадці". Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз шир­ших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва, витісняючи дедалі більшою мірою працю вільних селян і ремісників. Максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласни­ки вдаються до найжорстокіших методів експлуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарні­ших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працю­вали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. На зміну тер­міна гатиіш приходить поняття — ішігшпепШт тосаіе (розмовляюче знаряддя). Раб стає просто рабом — зегуиз, або зсіауе.

На цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласни­ками і рабами, щораз частіше виникали повстання рабів, які набува­ють дедалі більшого обсягу (зокрема, у 419,217, 198,192,182,133,104, 100 рр. до н.е.).

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господа­ря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі, речі живої, тілесної, але речі — і не більше. Отже, як об'єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заста­ву. Раба можна було і вбити. Держава у відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних гарантій захис­ту рабів не встановлювала, навпаки, підтримувала щодо них політику терору і насильства.

Раби перебували у приватній і державній власності. Способи вста­новлення рабства були такі: 1) військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Ри­мом жодним договором. Рим, як зазначалося, вів зі сусідами та інши­ми країнами постійні війни, причинами яких серед інших було захоп­лення рабів, котрі користувалися великим попитом на внутрішньому ринку. Продавались вони великими партіями і за кордон — для по­повнення державної скарбниці; 2) народження від рабині, навіть

 

 

 

242

 

243

 

якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей); 3) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві — продаж римсь­кого громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоє­ння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У період монархії віддача у рабство іноді заміняла присуд до смертної кари, а також пов'язувалась з присудженням до праці у руд­никах. Такі раби називались хєгуі роепае (рабство як покарання).

Способи припинення рабства були такі:

1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили в при­сутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. Тоді раб ставав вільним після всту­пу заповіту в дію (смерті господаря). Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але потім вони з'явля­ються (наприкінці існування республіки — на початку імперії). Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг відпускати рабів на волю без вагомих підстав. Звільнення рабів на шкоду кредитору (при житті господаря-боржника чи його заповітом) вважалося недійсним. Вста­новлюється також максимальна кількість рабів, яких можна відпус­тити за заповітом. Отже, якщо господареві належало від двох до деся­ти рабів, то можна було відпустити не більше третини; якщо від 30 до 100 — не більше чверті, понад 100 — не більше п'ятої частини, але всього не більше 100 рабів. У 10 р. до н.е. був виданий сенатускон-сульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які знаходились під одним дахом з господарем, якщо його вбили. Винятки допускались тільки тоді, коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.

Щоправда, іноді були спроби обмежити жорстокість у поведінці господарів з рабами. Так, на початку нашої ери видано закон Петро-нія, згідно з яким господар міг віддати раба на розправу диким звір'ям лише за вироком судді.

Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зок­рема з Греції, Єгипту) були й вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними людь­ми. Вони могли мати навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишала­ся в кінцевому підсумку власністю господаря. Такі раби могли корис­туватися ринком, тобто продавати — купувати, але від імені господа­ря. За певними винятками, така діяльність рабів на господаря жодних зобов'язань не покладала. Матеріальне становище його у випадку дій раба могло лише поліпшуватись, однак не погіршуватись, бо тоді дії раба, що завдавали господареві шкоду, вважались недійсними.

 

2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно у випадках значної заслуги рабів перед суспільством, дер­жавою. Неодноразово, як засвідчує історія, римські урядовці, сенат до­відувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання, таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ тощо. Таких рабів-донощиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського громадянства.

Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з ра­бами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому господареві.

Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотрібного через хворобу, старість).

Правове становище відпущених з рабства людей (ІіЬегшті) визна­чалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущени­ки не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільне­них від їх колишніх господарів. Вільновідпущеник повинен був на свя­та і з нагоди інших урочистих подій приносити господареві подарун­ки, надавати різні послуги, підтримку, працювати певну кількість днів у його господарстві. Без дозволу магістрату він не мав права пред'яви­ти господареві чи його дітям позов у суді. Господар на випадок смерті вільновідпущеника, якщо у того не було дітей, успадковував його май­но. Інтереси патрона гарантувались ще й тим, що коли вільновідпуще­ник не виконував передбачених під час обряду звільнення обов'язків стосовно господаря, то колишній господар мав право карати винного на свій розсуд. У випадках значних проступків винний карався держав­ними органами. В період імперії "невдячний" вільновідпущеник міг бути знову відданий у рабство його колишньому власникові або про­даний, а його вартість віддавали господареві.

Якщо звільнення раба відбувалося без дотримання встановлених правил і обрядів або якщо власник раба був латином, то звільнені на­бували права латинян. Вони не тільки не мали політичних прав і не могли брати з римлянами шлюб, а й не мали права заповідати своє майно, взагалі складати заповіти, їх діти без дозволу влади не могли спадкувати майно батьків; якщо власником раба був перегрин, то й звільнений ставав перегрином; якщо ж власник (римський громадя­нин) був визнаний негідним мати права римського громадянина, то й

 

 

 

244

 

245

 

звільнений позбавлявся цих прав. Інтереси таких людей захищались

лише нормами }ш §епйшп, і вони не могли мешкати у Римі і в межах

100 миль довкола.               ,

.2. Державний устрій

Управління в період республіки. У-І ст. до н.е. — це період швидко­го розвитку Римської держави. Внаслідок успішних воєн територія Риму безперервно зростає. Рим поширює панування на увесь Апеннінський півострів, потім на Іспанію, Францію, Британію, Балкани, частину Ма­лої Азії, Сирію, Палестину, Північну Африку.

В перші століття після утворення держави у Римі формується прав­ління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго зберігались орга­ни з епохи первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської об­щини (Народні збори, сенат, жрецькі колегії).

За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючила реформи Сервія Туллія, відігравали патриції. Впродовж тривалого часу лише з їх числа складався сенат, який в Римі мав більше значення, ніж Народні збори, з їхнього середовища обира­лися найвищі урядовці держави — консули, претори, диктатори, цен­зори, тільки вони здійснювали судочинство, обіймаючи високі судові посади. З їх числа обирався рекс — цар, посада котрого певний час зберігалася навіть після реформ Туллія (щоправда, у царя була відібрана повністю вся світська влада, але залишено релігійні функції). Зберіга­ли вплив жрецькі колегії (авгурів, понтифіків і феціалів), у складі яких до ІУст. до н.е. були тільки патриції.

Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у сус­пільно-політичному житті та державі, яке зберігалося впродовж ще майже двох століть після реформ Сервія Туллія, римляни називали свою державу, як уже згадувалося, Кез риЬНса (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу (рориіш готапиз). З будь-якої нагоди зазначався демократичний, народний характер державних інститутів. Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитетнішим органом держави, і рішення їх вважалось оста­точним.

Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями (сотіїіа). Від зборів відрізнялися звичайні сходки населен­ня, де попередньо обговорювали різні поточні питання. На відміну від

 

коміцій, рішення яких мало найвищу юридичну силу, рішення сходок юридичної сили не мали.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

куріатні коміції (сотіїіа сигіаіа);

центуріатні коміції (сотіїіа сепіигіаїа);

трибугні коміції (сотіїіа ІгіЬиїа).

Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існу­вали ще до виникнення держави. В нових умовах вони зберігаються як пережиток старого ладу, не відіграючи жодної політичної ролі. Основні їхні функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний об­ряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних комі­ціях, владних функцій (Іех сіє ітрегіо). З часом ці збори взагалі зник­ли. Остання з названих функцій перейшла до представників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кож­на центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, по­передньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим ви­дом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а)             обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б)            розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в)             прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, на­

дання громадянства;

г)             прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій ма­

гістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д)             розгляд скарг на вироки про смертну кару;

є) інші справи.

Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість.

У IV—III ст. до н.е. центуріатна система була реформована. У IV ст. згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клавдієм, до

 

 

 

246

 

247

 

розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших грома­дян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. асів).

УIII ст. була проведена ще одна реформа. Кількість центурій у роз­рядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збережено 18 центурій вершників, 2 — музикантів і 2 — ремісників та 1 — проле­тарів. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця реформа ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для розв'язання питання по­трібно було 187 голосів. Вершники позбавлялися права голосувати пер­шими, оскільки порядок голосування визначався жеребом.

Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права зат­верджувати рішення зборів.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були збо­рами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за терито­ріальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цен­зор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістра­ти — плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У прак­тику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими. По­станови спільних зборів називалися рориііксіга, плебейських — рІеЬізсіїа.

Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, вне­сені преторами (1е§ез ргаеіогіае), розглядали скарги громадян на виро­ки про стягнення штрафів.

Трибутні збори скликали у Римі, в самому місті. Триб, як зазнача­лося, налічувалося 20 або 21. Однак кількість їх постійно зростала, і в III ст. до н.е. їх вже налічувалось 35, у тому числі 4 міські і 31 сільська. До цих триб потім входили й ті громадяни, котрі проживали в інших місцевостях (щойно завойованих Римом). Тобто триби вже не були територіальними об'єднаннями громадян за місцем проживання. На­лежність до тієї чи іншої триби стала спадковою. Звичайно, жителі віддалених сільських місцевостей навряд чи могли регулярно з'явля­тися на трибутні збори. Здебільшого в них брали участь мешканці міста і навколишніх регіонів. Але оскільки кворуму як такого тоді не існува-

 

ло, то й збори відбувалися за будь-якої кількості громадян. Голосуван­ня проходило за трибами. Кожна триба (35) мала один голос.

Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гортен­зія (287 р. до н.е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення се­нату. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішу­валося центуріатними зборами.

Щодо порядку скликання названих зборів у Римі, винесення ними рішень, то скликалися вони не регулярно, а в міру потреби вищими магістратами, які мали верховну владу (докладно про це див. далі). Заз­далегідь населенню повідомляли питання, які заслуховуватимуться на зборах. Якщо центуріатні збори, як відомо, обов'язково проводили за межами міста, то трибутні — спочатку в місті (на Форумі чи на Капі-толії), а потім щораз частіше за містом — на Марсовому полі.

Починались центуріатні й трибутні збори на світанку і повинні були закінчитися до заходу сонця. Спочатку виконувались різні релігійні обряди, потім оголошувались питання і пропозиції стосовно їх розв'­язання. При потребі відбувалося обговорення. Якщо не виникало та­кої потреби або були відсутні промовці, проводили голосування. В ранній період республіки воно було відкритим, а з II ст. до н.е. введено таємне голосування. Обираючи магістратів, кожен громадянин діста­вав табличку, на якій писав ім'я кандидата. Потім центуріон чи пред­ставник триби голосували вже від імені центурії чи триби (теж таблич­ками). Тим, хто голосував за закони, видавали дві таблички. На одній була написана буква "II" — ші го§аз — "як пропонуєш", на іншій — буква "А" — апгі§ио — "як було попередньо". В урну кидали одну з табличок. Тим, хто розглядав скарги на вироки, також роздавали дві таблички з буквами "Ь" (ІіЬего) — "виправдати, звільнити" і "В" (сіашпо) — "засудити, винен".

При потребі збори можна було продовжити наступними днями. Вони могли бути призупинені (але не під час голосування) жерцями, зокрема, з приводу "несприяння богів", вищестоящим, (ніж той, хто скликав збори) магістратом, плебейськими трибунами.

У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали знач­ну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державно­го життя вирішувалось поза ними.

 

 

 

248

 

249

 

З часом роль Народних зборів занепала. Про причини цього зане­паду йтиметься далі.

Сенат. У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він збе­рігався ще з додержавного періоду і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед державних органів домінуючу роль. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представ­лений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила ^значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів (аІЬшп), записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли (сошиїаге), претори (ргаеіогіі) та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали ргіпсерз зепаШз. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього терміну список сенаторів переглядався. До наступного списку цензори могли декого і не внести (якщо попередній сенатор чимсь себе скомпромету­вав). Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблиз­но з 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділи­лась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республі­ки почали вимагати навіть певний майновий ценз для введення до скла­ду сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І розряду — не менше як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої спадко­вої аристократії.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Після доповіді го­ловуючого й обговорення питання сенат висловлював свою думку (за підсумками голосування) — кепатуз сопзиІШт, або сксгеШт. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішен­ня органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету, його рішення щораз більше впливають на хід державних справ, на розвиток римської історії загалом.

Визначилася й компетенція сенату — певне коло справ, які він роз-

 

глядав у обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обов'язко­вими до виконання.

Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені збора­ми вибори службових осіб потребували затвердження сенату (раїгшп аисїогігаз). Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів центурі-атних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і спис­ку кандидатів на посади. Очевидно, ці заходи мали на меті уникнути конфліктів сенату з Народними зборами, оскільки тепер вони виража­ли свою волю лише з питань, уже схвалених сенатом. У 287 р. до н.е., як зазначалось, була також скасована вимога щодо схвалення сенатом по­станов плебейських зборів і законів, прийнятих трибутними коміція­ми. Але й після цієї реформи сенат, якщо були порушені формальні обставини під час скликання і проведення Народних зборів, міг ану­лювати їхні рішення.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. Шляхом, скажімо, відмови у субсидуванні того чи іншого заходу сенат міг оста­точно вплинути на його впровадження чи невпровадження у життя.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюд-жетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен­ня — золото, срібло, прикраси тощо. Так було у критичні для Риму періоди його боротьби з ворогами. Сенат здійснював нагляд за управ­лінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У розпоряд­женні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом — недоторканний запас золота і срібла, який зберігався у храмі Юпітера.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

 

 

 

250

 

251

 

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тоб­то в період різкого зростання соціально-економічних і політичних су­перечностей у суспільстві).

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важ­ливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось пе­редусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів. Не випадково у той час (в останні століття республіки) всі офіційні документи, у тому числі дипломатичні, підписувались: Зепаїш рориіиз ^ие гошапих (5Р0К) — "сенат і народ римський".

Магістратура. Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. З'явився він не відразу, не водночас, а поступово, "поструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені пред­ставляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (та§із1:ег — начальник), очолює народ, разом з народом є носієм державної "величі". Образа його, зневага прирівнювалися до образи всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, а Ьопог — честь, пошана.

Магістратури поділялися неординарні (звичайні) йекстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони.

Інститут магістратури характеризується певними загальними ри­сами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відпові­дальність перед народом; 5) безоплатність.

Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними. Тому не слід називати їх чиновниками, як це іноді трапляється в літературі, бо чи-

 

новники призначаються вищестоящими урядовцями. До невиборних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.

Спочатку формально будь-який римський громадянин, що мав пра­во участі в Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (законом 180 р. до н.е.) були вста­новлені такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упро­довж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на най­вищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на по­садах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворчіна перерва.

При Суллі у 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавчо вста­новлений віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, кон­сула — 42 роки.

Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальни­ка кінноти) обирали по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колек­тивно, а працювали окремо, тобто розв'язувати питання одноосібно. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажі­мо, військовий похід). В іншому ж випадку магістрат міг рішення коле­ги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом забороняю — уєїо. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії за­стосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих).

Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Римські політичні діячі вбачали у цьому джерело свободи громадян (НЬеПатіз огі^іпет).

Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Це також є свідченням, що магістратів не можна називати чиновниками. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх повноважень, а середніх і нижчих — і в процесі їх діяльності. Фактично не несли відпо­відальності цензори і плебейські трибуни. Проти них можна було по­рушити справу лише в приватному порядку. Є, однак, відомості, що і їх іноді притягали до відповідальності перед зборами. Часом, зокрема в період пізньої республіки, траплялося засудження магістрату під тис-

 

 

 

252

 

253

 

ком його політичних противників (так, Ціцерон І ст. до н.е. був вигна­ний з Риму за те, що будучи консулом, домігся без суду страти сорат­ників свого противника Катіліни).

Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на виборчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення війська тощо. Тому обій­мати ці посади могли переважно тільки люди заможні. Водночас магі­стратура була й джерелом різних прибутків, часом і збагачення (наприк­лад, у випадку успішних походів).

Влада магістратів характеризувалася поняттями роїезіаз та ітре-гішп. Роїезіаз — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі ма­гістрати. Іптрегіит — вища, верховна влада, якою були наділені тільки  . вищі магістрати?"

Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи — наділених іптрегіит (та§ізІгаІиз сит ітрегіо) і магістратів, не наділених нею (та^ізігаїиз зіпе ітрегіо).

Поняття іптрегіит охоплювало у Римі такі повноваження:

вища військова влада (право командувати військом, право укла­дати перемир'я);

право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх за­сіданнях;

право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і про­блеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в ок­ремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів);

право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними збо­рами;

право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені роїезіаз, мали право: а) на­кладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у межах міста і території не більше милі навколо його стін (ітрегіит сіоті), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскар­жити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межа­ми міста (у воєнному поході) — ітрегіит тіїіііае, то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали.

 

Магістрати були наділені правом у випадку невиконання їхніх роз­поряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати штраф або арешт на їхнє майно. Під тиском плебеїв штрафи обмежили певним розміром.

Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які були на утриманні держави. Це рада при магіст­раті (сопзіїіит), канцелярія, куди входили секретарі, писарі (зсгіЬае), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття з встром­леною в нього секирою — газсез — фаски), глашатаї, посильні тощо.

Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючо­го магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (сапсИсіаІш — людина, одягнута у білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію — виступати перед на­родом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні полі­тичні групи, товариства (упродовж тривалого часу — патриції та пле­беї), які вживали всіх дозволених і часто недозволених засобів, щоб обрали саме їхніх кандидатів.

Окремі магістратури. Ординарні (звичайні) магістратури.

Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасу­вання посади рекса —■ приблизно 510-509 рр. до н.е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї поса­ди. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися вер­ховною владою (ітрегіит). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. Якщо в Римі їхня влада ще обмежувалась Народними зборами і сенатом, то поза Римом вона була необмеженою. Консули мали великі повноваження і у військовій сфері. їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію.

Отже, консули оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджали­ся військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами.

Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульсь­ких посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох пре­торів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Щоправда, патриції недовго тішилися успіхом, бо з 337 р. до н.е. ця магістратура стала доступна й плебеям. Оскільки консули

 

 

 

254

 

255

 

здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися ітрегіит. Головним обов'язком преторів була так звана сшіоаіа игЬіз — охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрис­дикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. З 242 р. до н.е. один з них розглядав судові позови і спори римських громадян, інший, так званий ргаеіог реге§гіпі, — позови і справи іноземців та інших осіб, що не були римськими громадянами.

Володіючи правом вищої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було відповідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється та велика роль, яку відіграли пре­тори в розвитку римського права. Незважаючи на часто архаїчні, зас­тарілі квіритські закони, посилаючись на свою ітрегіит, вони розг­лядали справи і виносили рішення, які були більш доцільними, спра­ведливими, зрозумілими людям і відповідали вимогам часу.

Претори мали право (це траплялося, якщо був хворий або поми­рав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кожного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час здійснення судочинства — два.

З розширенням території Римської держави і збільшенням насе­лення кількість преторів зросла до восьми осіб.

Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього сере­довища центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цен­зорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кож­них п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення май­нового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і три­бами; 2) складання списку сенаторів (згідно зі законом Овінія 312 р. до н.е.). Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх тих, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Так само вони могли викреслювати з розрядів і триб тих громадян, хто втратив потрібне для цензу майно або чимось себе скомпрометував (з цим по­в'язувалась втрата політичних прав), а натомість могли вписувати но­вих громадян.

У зв'язку з цими обов'язками виникли й нові функції цензорів, а саме: здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, бо­ротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Цензори також брали участь у фінансовому управлінні державою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір податків і оренд-

 

ної плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд.

Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними три­бунами, хоч влада їх визначалася тільки як роіезїаз, тобто вони не мали ітрегіит — необмеженої влади. На ці посади обирали видат­них громадян, дуже часто з тих осіб, хто раніше обіймав консульську посаду.

Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особливе значення. Вона виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями як певний результат — здобуток плебеїв (близько 494 р. до н.е.). Народні трибуни були з середовища плебеїв. Основне їх завдан­ня — завжди і всюди захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. до н.е.), а згодом десятьох (з 457 р. до н.е.) трибунів на зборах плебеїв у трибах.

Особа трибуна вважалася недоторканою. Трибуни дістали право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сена­ту Оиз іпІегсе55ІопІ5). їхнє уєто скасовувало розпорядження магіст­ратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і голову­вали на них.

У подальшому трибуни домоглися права вносити законодавчі про­позиції у Народні збори, почали виступати з обвинуваченнями ко­лишніх магістратів у зловживаннях чи порушенні законів та звичаїв, домоглися доступу в сенат, засідання якого фактично були закритими, і навіть набули права скликати засідання сенату.

Отож, повноваження трибунів були достатньо широкими. Проте їх компетенція не простягалася за межі міста. Це дещо полегшувало ускладнення, які виникали через їхнє постійне втручання в усі сфери життя суспільства, іноді й пряме зловживання владою чи зведення осо­бистих та політичних рахунків зі супротивниками, що часто дезоргані-зовувало державно-політичне життя країни. Адже вони були численні й мали майже необмежене право уєіо.

Едили. Належали до магістратів середнього рангу. Прийнято вва­жати, що у тому ж 494 р. до н.е., коли була започаткована посада пле­бейських трибунів, встановлено й магістратуру їхніх помічників — пле­бейських едилів. Плебейські трибутні збори щорічно обирали двох едилів. Місцем їх перебування був храм найшанованішої плебеями бо­гині Цецери. Там зберігався і громадський скарб плебеїв, їхній архів, святощі.

Патриції не поступилися і в цьому випадку. З 366 р. до н.е. у три-бутних (але не плебейських) зборах почали обирати ще двох так зва-

 

 

 

256

 

257

 

них курульних едилів, які були патриціями. їх вважали дещо вищими за рангом, ніж плебейських едилів, оскільки під час вирішення справ вони користувалися правом сидіти у так званому курульному кріслі, що було привілеєм вищих магістратів.

З часом різниця між плебейськими і патриціанськими едилами стерлась. Усі четверо створили єдину колегію.

До їхніх обов'язків входили: нагляд за порядком у місті, протипо­жежним, санітарним станом, керівництво поліцейською та пожежною службами. Вони повинні були піклуватися забезпеченням міста про­довольством, паливом, наглядати за дотриманням правил торгівлі на ринках, за правильністю мір і ваги, відали влаштуванням масових ігор, видовищ, на організацію яких нерідко витрачали значні власні кошти. Це сприяло їхній популярності, відкривало доступ до вищих посад, хоча посідати такі магістратури могли переважно люди заможні.

У зв'язку з широкою сферою діяльності едилів з часом у них з'яви­лася й своя юрисдикція (підсудність): цивільна, у торговельних спра­вах та кримінальна — з різних порушень громадського порядку.

Тому, вступаючи на посаду, едили, як і претори,в своїх едиктах ого­лошували засади своєї майбутньої судової діяльності.

Квестори. Спочатку вони призначалися консулами і були їхніми службовцями — помічниками без чітко визначеної компетенції. Най­частіше консули доручали їм проведення попереднього слідства. З пе­реходом розгляду судових справ до преторів ця функція квесторів відпадала.

З 447 р. до н.е. трибутні збори почали обирати чотирьох квесторів. Це були магістрати середнього рангу, наділені роїезіаз. З 409 р. до н.е. ця посада стала доступною для плебеїв. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями дер­жавного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі.

Есктраординарна (надзвичайна) магістратура. Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнен­ня посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що в давні часи диктатори очолювали деякі міста-об-щини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського со­юзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.

Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кан­дидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба

 

що в сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв. Першого диктатора з плебеїв призначено в 356 р. до н.е. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноважен­ня. Диктатора ще називали та§І5Іег рориіі. Собі на допомогу він при­значав так званого начальника кінноти.

Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; мож­на було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася ітрегішп зиттшп. Ніяке уєіо, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак винятко­вої влади диктатора супроводжувало 24 ліктори.

Десь з V ст. до н.е. по 215 р. до н.е. диктаторів призначали дуже часто. Потім у зв'язку зі зміцненням влади сенату ця магістратура вий­шла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період виник­нення громадянських воєн, знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н.е., Цезар в 48 р. до н.е., а у 45 р. до н.е. Цезаря наділили диктаторськими повнова­женнями пожиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.

Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще та§І5їег е§ішит. Влади ітрегішп не мав, а лише роїеЛаз. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяль­ності, він був помічником, заступником диктатора у військових та ад­міністративних справах. Уєіо магістратів на нього теж не поширюва­лося.

Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притяг­нути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів.

Судова система. У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існувало. Здебільшого громадяни та інші жителі Риму самі повинні були захищатися від пра­вопорушників, тобто широко практикували самосуд. У подальшо­му захист прав та інтересів особи й власності став вкладатися у чітко визначені релігією та правом форми і відкрите самоуправство було заборонене під загрозою покарання.

Розгляд спірних та судових справ уже в VII ст. до н.е. перейшов у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Зрештою, звичаєві правила поведінки та зароджуваного права тоді тісно й без-

 

 

 

258

 

259

 

посередньо перепліталися з релігією, оскільки вважалось, що поведін­ка, взаємовідносини і загалом життя людей цілком залежать від волі богів, які постійно їх контролюють. Жерці вирішували справи, поси­лаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів, жертвопринесень, віщувань.

Органи держави, що частково виникли з попередніх органів ро­доплемінного періоду, а частково з'явилися вперше, відразу почали здійснювати, поряд з іншими державними функціями, й ті, що потім диференціювалися як судові. Навіть претори, котрі згодом стали ос­новними суддями Риму, мали крім судових ще функції управління, у тому числі навіть правотворчі. Судові функції, отже, мали Народні збори, сенат, окремі магістрати (консули, едили). Навіть у період імперії в компетенцію імператора і вищих службових осіб входили і судові функції. Взагалі Рим упродовж усього розвитку не встановив окремої системи судових органів, відмежованої від органів держав­ної влади.

На початку утворення держави судочинство здійснювала стара ко­легія понтифіків. Щоправда, значення її як судового органу дедалі змен­шувалось, а з виникненням магістратури преторів основні судові функції перейшли до них.

Хоча самозахист і самосуд почали державою обмежуватись, а зго­дом були повністю заборонені (крім необхідної оборони), оскільки держава зосередила монополію на здійснення судочинства, все ж цей процес тривав довго. Навіть, скажімо, у II ст. до н.е. крадіжка вважала­ся доведеною лише тоді, коли були свідки її здійснення або у злодія виявляли вкрадену річ (також при свідках). Отже, розслідування кра­діжки було "приватною справою", так само як і справи щодо різних майнових, особистих угод. Отож, сфера державного захисту поруше­них прав поширювалася поступово і повільно. Впродовж століть рим­ляни були далекі від розуміння того, що будь-яке законне право по­винно бути захищене на вимогу потерпілої сторони державою, що судовий захист прав нерозривно пов'язаний з існуванням і суттю са­мого права. Крім того, у давнину права особи захищали лише тоді, коли органи держави встановлювали для даної категорії справ мож­ливість пред'явити позов. Не встановлено позову — немає можли­вості захиститися за допомогою держави. Це стосувалося приватних справ.

Якщо ж порушувались інтереси суспільства, держави, то і в най­давніший період органи держави застосовували каральні засоби, які вважали необхідними — смертну кару, вигнання, конфіскацію майна, штрафи тощо. Жодного особливого порядку розгляду таких справ не

260

 

існувало. Злочини й проступки у багатьох випадках розглядалися як порушення релігії, її законів і тягнули за собою релігійні санкції—про­кляття винного.

З бігом часу судочинство, судовий процес, підходи до службової ролі права змінюються. Зокрема, з'являються поняття ^'исіісіипт 0ш сіісеге) — встановлення права, тобто розв'язання конфлікту властями або застосування відповідною владою встановлених правил.

Поступово встановлюються дві категорії справ: а) ;исіісіа риЬІіса — справи, пов'язані з порушенням публічних, державних інтересів і б) щсіісіа ргіуаіа — справи, що стосуються окремих осіб. Виникають і дві галузі римського права: публічне і приватне. Докладніше про це йтиметься далі.

Поки що, беручи до уваги все сказане, розглянемо органи, які здійснювали судочинство. Отже, до утворення магістратури преторів розгляд справ проводився консулами, частково понтифіками. Не слід забувати, що колегія понтифіків (3, потім 6 осіб) — це не суто жрець­кий орган, бо жрецтва як численної, ізольованої верстви (на зразок східних деспотій) у Римі не існувало. Жрецькі колегії були своєрідни­ми магістратурами, тільки релігійними, що теж обирались або затвер­джувались на Народних зборах.

Як засвідчують джерела, консули, котрі спочатку належали виключ­но до стану патриціїв, стосовно плебеїв чинили сваволю. Тому 509 р. до н.е. на вимогу останніх видано закон Валерія, за яким смертні виро­ки, винесені консулами у межах міста, могли бути оскаржені до центу-ріатних Народних зборів. За межами міста вироки консулів були оста­точними. Крім того, плебеї домоглися видання закону про обмеження розміру штрафів, накладених консулами, — до 30 биків або 3 тис. асів (закон Атернія Тарпея 454 р. до н.е.).

Розслідуванням справ займалися квестори.

З середини IV ст. до н.е. функції судочинства перейшли до преторів, а слідчі — до постійних слідчих комісій при них. Зі зростанням насе­лення збільшувалась кількість спірних та судових справ і претори, навіть коли їх стало більше, та курульні едили не могли охопити обсяг наван­таження. Тому при преторах формуються колегії професійних судів — спочатку невеликі, по декілька осіб, потім щораз численніші — по де­кілька десятків і навіть по 150-200 осіб. Суддями претори призначали осіб з числа внесених у спеціальний список. Спочатку вони мали нале­жати тільки до сенаторського стану, згодом призначали й інших за­можних громадян (ггіЬипі аегагіі), які мали майно вартістю не менш ніж 300 тис. сестерцій. До списку суддів Оисїех ипш) наприкінці рес­публіканського періоду вносили імена 900 осіб.

261

 

Поряд з преторами, едилами і суддями щсіех ипш спори вирішува­лись і деякими іншими органами. Зокрема, в давніші часи існували ще агЬіггі (арбітри), котрі, очевидно, розглядали спори між родичами і су­сідами (наприклад, про межі ділянок, розподіл майна). Вони здійсню­вали суд на місці знаходження майна, з приводу якого виникали спо­ри. Можливо, арбітри розглядали й інші справи (наприклад, сімейні конфлікти). Арбітр відрізнявся від офіційного судді тим, що його оби­рали самі сторони, не звертаючись до офіційних властей (претора), і велике значення у вирішенні справи мало його особисте переконання. Справи він міг вирішувати на власний розсуд, покликаючись або на закон, або на звичаї, традиції чи власну думку.

Деякі спори між римськими громадянами і перегринами та між са­мими перегринами розглядали так зватрекуператори (гесирегаіогез) у колегіальному складі (5-7 осіб). Іноді суд рекуператорів встановлював­ся за договорами Риму з іншими державами. Проте про порядок його утворення і компетенцію достатніх відомостей немає.

Існувала ще колегія сіесетуігі зшііЬик щсіісапсіі — судова колегія децемвірів, яка в період республіки вирішувала справи про те, чи дана людина є вільною чи рабом (на початку імперії вона припинила існу­вання).

Діяла також колегія сєпШгпуігі — центумвірів, що складалася з 105 членів — по три від кожної триби і ділилася на декілька секцій. У ком­петенцію цього органу входили деякі категорії справ про право влас­ності та спадкування. Докладних відомостей про неї також немає.

Суд над членами сім'ї продовжував чинити домовладник (раїег гатіїіаз). Розправу над рабами чинили їхні господарі або (в особливо небезпечних випадках) служителі поліції безпеки, що знаходились у роз­порядженні вищих магістратів. Для придушення повстань використо­вували гарнізонні війська або армію.

Збройні сили. Піднесенню Риму, зростанню його володінь спри­яла міцна і дисциплінована армія. У найдавнішу епоху римське військо, яке поділялося за родами і племенами, складалося з усіх гро­мадян чоловічої статі, здатних носити зброю. Ця система, названа міліційною, збереглася й надалі. Отож, професійної армії не було, а римлянин водночас був і громадянином, і воїном, і господарем у своєму маєтку, і сім'янином. Після бойових походів, війни він по­вертався до повсякденних справ. Воювали римляни, не дотримую­чись якихось правил, а беручи до уваги обставини. Не маючи спеці­альної бойової виучки, вони вже в ті давні часи вирізнялися стійкістю і хоробрістю, почуттям патріотизму. Це засвідчують численні римські та інші історики.

 

Відома, наприклад, розповідь про патриціанський рід Фабіїв, який вирішив покарати ворогів Риму за спустошливі напади на римські землі. Всі 306 чоловіків і юнаків цього роду вирушили в похід, хоробро вою­вали, проте були замануті в пастку і загинули, але ворогові не здалися. Цей рід продовжив хлопчик, якого залишили в Римі як неповнолітньо­го. Відомий і легендарний Горацій Коклес, котрий ще з двома хоробри­ми римлянами завдавав нищівних ударів наступаючому ворогу, без­страшно бився, поки інші римські воїни організувались для відсічі. Цікава розповідь про подвиг юнака Муція Сцеволи, який пробрався у табір ворогів, що оточили Рим, — етрусків, з наміром убити їхнього царя Порсену. Помилково він замість царя убив пишно вбраного пи­саря. Етруські воїни схопили його і відвели до Порсени, котрий, погро­жуючи юнакові тортурами, вимагав видати змовників, що мали намір його вбити. Але Муцій на знак зневаги до ворогів і до тортур сам про­стягнув праву руку над вогнем і спалив її. Вражений Порсена уклав з Римом почесний мир, а громадяни прозвали Муція "Сцеволою" — лівшею.

Реформа Сервія Туллія змінила склад і структуру римської армії. Військову службу могли і повинні були відбувати тільки римські гро­мадяни, зачислені в розряди, тобто ті, котрі мали відповідний майно­вий ценз — мінімум 5 югерів землі, а в подальшому — інше майно на суму не менш ніж 11 тис. асів. Відповідно до тогочасної ідеології військо­ва служба вважалась не тільки обов'язком громадян, а й справою честі. Ухилення від неї викликало загальну зневагу або погрожувало втратою громадянства. Пролетарії, тобто неімущі громадяни, іноземці, раби не мали права служити в армії. Урядовці вважали, що неімущим громадя­нам нічого захищати, отже, і служити в армії вони не повинні.

Військовозобов'язані громадяни поділялись на дві військові кате­горії за віком: від 17 до 45 років — щпіогез, які брали участь у всіх військових походах, і від 46 до 60 років — зепіогез, що були у резерві, несли гарнізонну службу.

Набирали армію консули за кожною конкретною потребою на ос­нові складених цензорами списків. Після бойових дій армію розфор­мовували. Воїни повинні були мати своє озброєння, військове споряд­ження, продукти харчування. Кожному розряду приписувалось мати певне озброєння, та й шикувались воїни на полі за розрядами й центу-ріями. Найменш почесною вважалась служба на флоті, який упродовж тривалого часу був нечисленний, оскільки римляни займалися військо­вими і політичними діями на суші.

У V ст. до н.е. було проведено реформу збройних сил, яку припису­ють знаменитому полководцю диктатору Марку Фурію Каміллу.

 

 

 

262

 

 

 

263

 

Військове спорядження та харчування війська взяла на себе держава. Воїни за час воєнних дій одержували плату (згірепсїіигп). Змінилась структура армії. Місце в строю визначалось уже не майновим станови­щем, а бойовою виучкою і досвідом. Отож, основною бойовою одини­цею війська став легіон — 4500 осіб, з них 3000 були важкоозброєні піхо­тинці, 1200 — легкоозброєні, 300 — вершники. Важкоозброєні піхо­тинці поділялися на три групи — молодші воїни — гастати (пазгагі), досвідчені воїни середнього віку— принципи (ргіпсірез) та старші, ветерани — тріарії(ігіаш). Гастатів і принципів у легіоні було по 1200, тіаріїв — 600. Кожен легіон ділився на дрібніші структурні підрозділи — когорти (по 400 осіб), когорта — на два маніпули (по 200 осіб), маніпул — на дві центурії (по 100 осіб). Кіннота кожного легіону (300 осіб) — ала (аіа) поділялась на 10 турм (по ЗО осіб). Вона була привілейованою частиною війська, і в ній служили здебільшого юнаки зі знатних пат­риціанських родів.

У той час було дві основні армії, якими командували консули або диктатор. Заступниками консулів були легати, а диктатора — началь­ник кінноти. Легатів спочатку призначали консули, а згодом їх обира­ли Народні збори (центуріатні). Легати командували легіонами, їм до­помагали військові трибуни, які також належали до старших офіцерів. Вони обиралися Народними зборами (по шість на кожен легіон). Ма-ніпулами й центуріями командували відповідно старші центуріони і центуріони.

До епохи Пунічних воєн основні збройні сили у римлян складали­ся з чотирьох легіонів*. Але поряд з римським військом дедалі більшого значення набувають війська союзників, які були зобов'язані виставляти певні контингенти.

Бій розпочинали легкоозброєні воїни-новобранці, котрі закида­ли ворога короткими списами і камінням з пращ. Після цього всту­пали у бій гастати, вишикувані в 3-4 ряди, за ними — принципи. Тріарії були резервом, своєрідною гвардією. Перші ряди гастатів, озброєні дротиками (рііит), кидали їх з близької відстані у ворога. Далі йшли у бій з мечами — короткими, двосічними, пристосовани­ми для битви впритул. Задні ряди мали довгі списи. Усі воїни були одягнуті в панцири, шоломи, мали щити. Кіннота розташовувалась на флангах, воювала в кінному або пішому строю (за розпоряджен­ням командувача).

* При потребі кількість війська збільшували. Людських резервів для цього вистачало. У другій половині III ст. до н.е., наприклад, за свідченням римських істориків, кількість римських громадян, здатних носити зброю, становила від 120 до 150 тис. осіб.

264

 

Велику роль відігравали римські укріплені табори, влаштовані за певним планом, обов'язково оточені ровом, валом і частоколом. їх зав­жди будували в тих місцях, де римське військо зупинялося хоча би на одну ніч і обов'язково — на полі битви. Вони були не тільки місцем ночівлі, спочинку воїнів, а й у випадку відступу служили захистом і опорним пунктом у всіх воєнних операціях.

В армії панували тверда дисципліна й усталений порядок. Коман­дувач армії мав право засуджувати винних навіть до страти, і цей при­суд оскарженню не підлягав. На свій розсуд могли карати воїнів й інші командири (крім смертної кари). Широко застосовували тілесні пока­рання. За втечу з поля бою воїну загрожувала смертна кара або втрата громадянства, а всього військового підрозділу — так звана децима­ція— тобто кожний десятий підлягав страті — тут же, після бою, пе­ред усім строєм.

Однак не покарання підтримували дисципліну в армії, та їх і не доводилось часто застосовувати. Римська армія складалася з вільних, патріотично налаштованих і хоробрих громадян, які розуміли, що за­хищають свій край, свій народ, свої сім'ї і в переможних боях здобува­ли для себе нові землі, рабів, багатство. Майже завжди саме воїни і ко­мандири діставали значну частину здобичі (інша надходила в держав­ну скарбницю, в громадський фонд — земля, частина скарбів).

Римські воїни, які відзначалися в боях, діставали особливі почесні нагороди. Зокрема, полководець, який виграв велику битву чи війну, набував право на тріумф — урочистий в'їзд у місто на чолі перемож­ного війська. Він їхав на колісниці у пурпурній, оздобленій золотом тозі, увінчаний лавровим вінком. За ним несли здобуті трофеї, вели полонених тощо*. При менших перемогах полководець мав право на овацію — урочисту, але дещо скромнішу процесію при поверненні до Риму.

Нижчі командири і воїни за хоробрість також одержували відзна­ки: за врятування римського громадянина —почесний вінок з дубо­вого листя (согопа сіуіса); за те, хто перший піднімався на стіну во­рожого міста, палубу ворожого корабля, чи у табір противника — золотий вінок (согопа пшгаїіз). Надавались і значні матеріальні зао­хочення.

* Тріумф надавався сенатом чи Народними зборами з їхньої ініціативи або на прохання самого полководця. Надавали тріумф за певними правилами — ним вирізнявся магістрат — полководець, наділений вищою владою — ітрегішп, який повернувся до Риму зі своїм переможним військом і у битві знищив не менш ніж 5 тис. ворогів.

265

 

Часті війни сприяли тому, що воєнне життя стало у Римі явищем повсякденним, воїни постійно загартовувались й набували воєнного досвіду. Для представників вищих станів римлян тільки служба в армії могла відкрити шлях до політичної кар'єри.

З кінця III—II ст. до н.е. римська армія поступово перетворюється у професійну.

Фінанси. Фінансова система Стародавнього Риму була організована в такий спосіб, що витрати визначалися прибутками. Найважливіші статті витрат — утримання війська, будівництво фортець, оборонних споруд, військових кораблів, храмів, громадських споруд, потреби ре­лігійного культу, утримання службового персоналу.

На військові потреби в період ранньої Республіки з громадян стя­гували спеціальний податок (ггіЬиїит). Але успішне ведення війн, значні трофеї, захоплення нових територій дедалі збагачують держав­ну скарбницю, і цей податок скасовують (у 168 р. до н.е.). Вважалося, що римські громадяни повинні бути звільнені від сплати будь-яких по­датків, і оподатковувались тільки негромадяни, котрі мешкали у Римі. Щоправда, існували непрямі податки у вигляді різних митних зборів, наприклад, увізне мито на закордонні товари, мито за відпуск на волю рабів (5% їхньої вартості).

Не сплачували податків і ті общини й міста в Італії, які добровільно приєдналися до Риму. Згодом звільнили від них, за словами німецько­го дослідника римської історії Теодора Моммзена, з нечуваною в історії проникливістю і великодушністю всіх італіків — у межах італійського союзу не було жодної оподаткованої общини.

Щораз зростаючі витрати держави покривали за рахунок загарб­ницьких воєн.

Засобом розрахунків між людьми тривалий час (упродовж де­кількох століть від заснування Риму) були рогата худоба і мідь на вагу. Монет довго не карбували. Монетною одиницею служив фунт міді (дорівнював 327,45 г), яку не карбували, а відливали. На ній були зоб­раження бика, пегаса або орла. Цю монету називали асом, і вартість її становила 1/288 фунта срібла. В Римі були в обігу карбовані монети етрусків, інших італійських міст, грецькі монети. Перші карбовані римські монети (мідні, потім срібні, а далі золоті) з'явилися тільки під кінець III ст. до н.е. Най-дрібніша з них — секстант (мідна) становила 1/6 частину аса; квадрант — 1/4 частину аса. Лише в 268 р. до н.е. римляни перейшли до самостійного карбування срібної монети. Нова монета називалася денарієм і дорівнюва­ла 10 бронзовим асам, які карбували поряд з мідними. Встановлено відно­шення срібла до бронзи як 1:20. Дрібною срібною монетою був сестерцій, який дорівнював 1/4 денарія. Денарій став загальноіталійською монетою.

266

 

3. Місцеве управління

Організація місцевого управління Римської держави. Тільки у І ст. до н.е. остаточно склалося місцеве управління Римської держави. До того часу в управлінні приєднаними добровільно чи захопленими си­лою зброї Римом землями в Італії і поза нею не було чіткої системи. Зрештою, і сам Рим певний час на рівноправних засадах входив до фе­дерації Латинських міст-держав, яка у різні періоди налічувала від 10 до ЗО членів.

Зміцнення Риму і підкорення ним італійських племен і міст-об-щин ще не означало створення централізованої держави. Тим паче, що це був тривалий і складний процес, який попередньо завершився тільки після перемоги Риму над Пірром (III ст. до н.е.), а остаточно в II ст. до н.е.

Спочатку приєднані міста й племена жили ще самостійно, відо­кремлено. Сам же Рим зберігав характерні ознаки держави, з якою при­єднані міста і області перебували в договірних відносинах. Проте ці договори (гоесіиз) здебільшого були примусовими. Різні племена й міста увійшли до цієї примусової федерації не на однакових правах. Виділи­мо їх категорії.

Першій категорії міст-общин було дароване римське громадянство (інколи повне, інколи обмежене, без політичних прав). Такі міста-об-щини називалися муніципіями. Вони зберігали автономію у розв'язанні внутрішніх проблем, свої органи управління. Щоправда, іноді їх очо­лювали римські службові особи. Для вирішення судових справ туди надсилали спеціальних урядовців (ргаегесїі щге сіісипсіо), тому ці тери­торії іноді називали префектурами.

Другу категорію становили міста-общини, що приєднувалися по­вністю до Риму (теж з повним або обмеженим громадянством), їх на­селення приписувалося до однієї з римських триб. Тут управляли римські урядовці (магістрати).

Третя категорія — це міста-общини, жителі котрих мали латинсь­ке громадянство. Вони також мали своє самоуправління, яке діяло під контролем римських магістратів. У всіх цих містах-общинах стояли римські гарнізони. Всі вони мали певні зобов'язання щодо Риму — поставляти визначені Римом контингенти допоміжних військ, продо­вольство, озброєння тощо. їхні жителі податків Риму не платили.

Ще одну категорію становили так звані союзники — васальні дер­жави чи міста-общини, пов'язані з Римом відповідними договорами. У внутрішньому і зовнішньому житті вони зберігали значно більшу самостійність. Римських урядовців і гарнізонів у них не було. Проте

267

 

 

 

без відома і згоди Риму вони не могли укладати договорів з іншими державами, зобов'язувалися виставляти на допомогу Риму війська, не могли карбувати своєї монети. Такі союзники називалися сіуцагез гоесіегаіае.

Іноді союзники зберігали повну самостійність. З Римом їх пов'я­зували рівноправні договори, а саме: про ненапад, взаємодопомогу тощо.

Особливу категорію міст-общин становили колонії. Перші колонії створені Латинським союзом. Серед поселенців у цих колоніях могли бути і латини, і римляни. Згодом і самі римляни стали засновувати колонії. Це були військово-землеробські поселення римських або й неримських громадян, засновані у новозавойованих областях. Колонії користувалися автономією аж до карбування монети включно і мали міський устрій, що нагадував римський: обиралися магістрати (дуум-віри), місцеві сенати або ради декуріонів та ін. У колонії в середньому мешкало від 2 до 6 тис. осіб. Кожному поселенцю виділялася земля (2-3 югери в давніші часи, 30-50 югерів у період пізньої республіки). Посе­ленці відбували гарнізонну службу, при потребі їх призивали до римсь­кого війська. Такими суто римськими колоніями були, зокрема, Остія, Анцій, Сена Гальська та ін. Головна мета заснування колоній у цю епо­ху — стратегічна. Розкидані у різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати місцеве населен­ня від виступів проти Риму, а у випадку повстань — придушувати їх. Водночас засновуючи колонії, усували з Риму "зайве", переважно ма-лоімуще населення, забезпечували його землею.

Дуже часто, невдоволені другорядною роллю у Римській державі, італійські общини, які брали активну участь у завойовницьких війнах Риму, виявляли непокору, бунт, що іноді виливалося в так звані союз­ницькі війни з Римом. Вони вимагали повної рівноправності з Римом, римського громадянства. У війнах Риму з Пірром чи карфагенянами, коли Пірр і Ганнібал воювали в самій Італії, деякі італійські общини навіть перейшли на їхній бік. Щоправда, після перемоги Риму над цими грізними ворогами вони жорстоко поплатилися за зраду.

Вперта боротьба союзників за рівноправність з римлянами врешті-решт завершилась перемогою: у 91-88 рр. до н.е. всім вільним жите­лям латинських общин і союзних італійських міст надано повне римсь­ке громадянство. Близько 150 міст-общин увійшло до складу римської держави і їх жителів розділено за вже існуючими і новоствореними трибами.

Управління провінціями. Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того,

 

чи ці території (племена, держави) здавались Риму добровільно, чи були завойовані силою зброї, жителі їх або ставали підданими Риму (збері­гаючи свободу, але не набуваючи прав громадянства), або перетворю­вались у рабів. їхні землі в обох випадках переходили у власність Рим­ської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським гро­мадянам, частково їх передавали у користування місцевому населен­ню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та нату­рою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп приват­ним особам, так званим публіканам, які не забували при цьому і про власні інтереси.

Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі от­римували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їх імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магі­страти.

Згодом, з III—II ст. до н.е., порядок управління провінціями (і розмір податків, обсяг повинностей) визначав сенат, який нерідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для орга­нізації управління. Очолювали провінції спеціальні римські намісни­ки з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули про­консулів (якщо він був у Римі консулом), пропреторів, процензорів.

Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого уп­равління провінцією в особливому акті — Іех сіага або Іех ргоуіпсіае. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адмініст­ратором, воєначальником і суддею (лише римські громадяни могли оскаржити його вироки і рішення у Рим). При намісникові, який сам формував увесь місцевий апарат управління, знаходився присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими питаннями.

Основу управління підкореними територіями і народами стано­вив широко відомий у пізніші часи принцип усіх колонізаторів: сііуісіє еі ітрега — "розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, при­гноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у покорі, він правив усіма. Характерним прикладом є надання привілеїв і прав римського громадянства аристократії міста Капуї, що залишилась на боці Риму під час латино-кампанського повстання проти Риму в 414 р. до н.е. Це значною мірою зумовило його поразку. Кампанська аристокра­тична кіннота своєю хоробрістю вирішила битву римлян з союзни­ками при Сентіні на користь перших. Таких прикладів можна навес­ти багато.

 

 

 

268

 

269

 

 

 

Глав а З КРИЗА І ПАДІННЯ РЕСПУБЛІКИ

1. Зовнішня політика Римської держави

Зіткнення з Карфагеном. Пунічні війни. Після перемоги Риму над епірським царем Пірром і встановлення гегемонії над усією Італією Рим перетворився на одну з найсильніших держав Середземномор'я. Не випадково у 273 р. до н.е. навіть Єгипет встановлює з ним диплома­тичні зв'язки. Проте зростання римської могутності призвело до зіткнення Риму з іншою могутньою державою Середземномор'я — Карфагеном*. Перша Пунічна війна (карфагенян називали пунійця-ми) між Римом і Карфагеном почалась за панування над Сицилією і тривала 23 роки (264-241 рр. до н.е.). Ця війна примусила римлян при­ступити до будівництва великого військового флоту, якого раніше вони не мали. У 260 р. до н.е. римляни в морській битві поблизу Ліпарських островів вперше здобули велику перемогу над карфагенським флотом. Карфагеняни були змушені віддати Риму Сицилію, Корсику, низку мен­ших островів, виплачувати протягом 10 років контрибуцію в 3200 та­лантів срібла**.

У 218 р. до н.е. почалась друга Пунічна війна. Карфагенський пол­ководець Ганнібал з великим військом, у складі якого були бойові сло­ни, вирушив з Іспанії через Галію і Альпи в Італію. В Італії римляни зазнали від Ганнібала декілька нищівних поразок — поблизу рік Тиці-на і Требії, біля Тразименського озера, нарешті поблизу міста Канни в Апулії (216 р. до н.е.). В останній битві загинуло близько 50 тис. римсь­ких воїнів, багато вищих офіцерів, сенаторів, консул. Рим опинився на межі повної катастрофи, але не здався. Мобілізувавши всі свої сили й резерви, римляни продовжували боротьбу. Було обрано іншу такти­ку — замість відкритих рішучих битв з головними силами Ганнібала перейшли до тактики вимотування противника й очікування (її про­повідував диктатор Фабій Максим).

Натомість римляни активізували дії в Іспанії, Галії та Сицилії, яку знову захопили карфагеняни. Особливо вдалими для римлян були бої

* Карфаген, центр великої рабовласницької держави, був розташований у Північній Африці на березі Туніської затоки. У сферу його володінь, крім північної і західної Африки, входили Сицилія, Корсика, Сардинія, Іспанія. У політичному відношенні він був олігархією.

** Талант — 25,5 кг.

 

в Іспанії, де римськими військами командував талановитий молодий (25 років) полкододець Публій Корнелій Сципіон. Він, захопивши Іспа­нію і Сицилію, висадився з добірним військом (ЗО тис. осіб) у самій Африці, де розбив карфагенян. Вони у паніці відкликали з Італії Ганні­бала з його військом, котрий воював там упродовж 16 років. У вирі­шальній битві біля міста Зами (на південь від Карфагену) у 202 р. до н.е. Ганнібал зазнав нищівної поразки. Сципіону сенат і народ влаш­тували пишний тріумф, йому присвоїли почесне ім'я Африканський.

Рік після того був укладений мир, за яким Карфаген зберігав воло­діння лише в Африці, не мав права вести війни без згоди Риму, мусив платити Римові впродовж 50 років контрибуцію в сумі 10 тис. талантів та ін.

В результаті третьої Пунічної війни 146 р. до н.е. Карфаген був здо­бутий штурмом і стертий з лиця землі. Нечисленних уцілілих жителів римляни частково переселили в інше місце або продали у рабство. Во­лодіння Карфагену були оголошені римською провінцією, яку названо Африкою.

"Звільнення" Греції. Проте війни Риму не закінчились. Ще в ході другої Пунічної війни розпочалися військові дії у Греції, де Македонсь­кий цар Філіпп V, скориставшись тяжким становищем Риму, у 200 р. до н.е., почав з ним і його грецькими союзниками (Афінами, етолійцями) так звану другу Македонську війну*, захопивши багато грецьких міст і територій. У 197 р. до н.е. Філіпп був розбитий римськими військами під командуванням Тіта Квінція Фламініна. Рим великодушно оголо­сив про "повну свободу" грецьких міст-держав, звільнених з-під маке­донської тиранії, хоч і тут зберігав власні інтереси, відіграючи роль своє­рідного арбітра у всіх грецьких справах. У Греції поставлено численні римські гарнізони, під своєю владою Рим залишив важливі у стратегіч­ному відношенні міста, римські купці й торговці мали привілеї.

Щораз помітнішу роль у здійсненні вигідної для Риму зовнішньої політики виконувала й дипломатія. Для її розвитку римляни немало запозичили з виробленої дипломатичної практики елліністичних країн (наприклад, лозунг боротьби за свободу грецьких міст, систему про­текторатів, розподіл сфер впливу).

Як і в інших країнах античного світу, в Римі не було постійних дип­ломатичних представників, подібних до сучасних послів і консулів. Упродовж тривалого часу обов'язки послів виконували жерці —

* Перша Македонська війна Риму з Філіппом V почалася у 215 р. до н.е. з ініціативи останнього. Закінчилась у 205 р. до н.е. Згідно з укладеним мирним договором римляни були змушені віддати Філіппу деякі території в Іллірії (Греція).

 

 

 

270

 

271

 

феціали. Згодом за ними збереглися тільки функції проведення тради­ційних релігійних обрядів, що супроводжували різні зовнішньопо­літичні акти, а переговори та інші дипломатичні місії доручали спе­ціальним посольствам (1е§аііопе5), які призначав і якими керував сенат. Особа посла вважалася у міждержавних відносинах священною і недоторканною. Вбивство або образа послів неодноразово ставали при­водом до війни. Ще в ранню епоху у Римі сформувалися певний цере­моніал прийому чужоземних послів.

Війна зАнтіохом. Уладнавши справи на Заході та в Греції, Рим пиль-нішу увагу почав приділяти Сходу. Назріває, зокрема, конфлікт з си-рійським царем Антіохом (кінець II ст. до н.е.), котрий захопив чима­ло грецьких міст-держав у Малій Азії, володінь союзних з Римом єги­петських царів династії Птоломеїв, а потім вирушив з військом ще й у Грецію. Проте під тиском римських військ Антіохові довелось покину­ти Грецію і війну було перенесено в Малу Азію, де римські війська очо­лив Луцій Корнелій Сципіон. Антіох, до речі, дав притулок давньому й непримиренному ворогу Риму Ганнібалові, який у 195 р. до н.е. утік з Карфагену.

У битві коло Магнезії (190 р. до н.е.) Антіоха було розбито наголо­ву. В результаті Сирійської війни римляни не збільшили своїх терито­ріальних володінь, оскільки наділили ними союзників: пергамського царя Євмена Другого та родосців. Володіння Антіоха було значно урі­зано, він зобов'язався виплатити римлянам 15 тис. талантів, передати їм свій флот і всіх бойових слонів тощо. За мирним договором Антіох повинен був видати Риму Ганнібала, але той втік у Вініфію, де в 183 р. до н.е. закінчив життя самогубством, прийнявши отруту. За дивним збігом обставин у тому ж році помер і його переможець — Сципіон Африканський.

Невдовзі знову стало неспокійно в Греції. Покровительство Риму перетворилось тут у сувору опіку, систематичне втручання у внутрішні справи грецьких міст-держав. Окрім цього, точилася постійна боротьба між аристократією і демосом (Рим переважно підтримував аристокра­тичні кола). Грецькі демократи дедалі глибше проймалися антиримсь-кими настроями. Поступово знову нарощувала свої сили Македонія. її цар Персей (син Філіппа) оголосив себе захисником усіх, хто втік від римського засилля, від боргової кабали, хто був засуджений на вигнан­ня за політичні злочини тощо. У самій Македонії він подарував борги державним боржникам, звільнив державних злочинців. Симпатії до Персея зростали, створювалася серйозна антиримська коаліція.

Римські провінції. У 171 р. до н.е. почалася третя Македонська війна. В 168 р. до н.е. у битві біля Підни війська Персея і його союзників за-

 

знали поразки. Македонія як окрема держава припинила своє існуван­ня, а 148 р. до н.е. взагалі була оголошена римською провінцією. Со­юзні Персею епірські міста розгромлено, 150 тис. їхніх мешканців про­дано у рабство. Пергамський цар Євмен, запідозрений у таємних зно­синах з Персеєм, втратив колишній вплив. Його навіть не допустили у Рим, оскільки було прийнято постанову, згідно з якою царі взагалі не повинні з'являтися у Римі.

Ахейський союз міст, що виступив проти Риму, теж був розбитий. Низку грецьких міст захоплено, зруйновано, населення продано у раб­ство, територію перетворено у а§ег риЬІісш (державну власність). Лише Спарта і Афіни вважалися самостійними, союзними з Римом держава­ми, всю іншу Грецію приєднано до Риму.

Після Македонії та Греції такої ж долі зазнало й Пергамське цар­ство у Малій Азії. В 133 р. до н.е. пергамський цар Аттал, вважаючи неминучим підкорення Риму, офіційно заповів йому царство, яке пе­ретворилось у римську провінцію Азію.

Власне тоді відбувся чіткий розрив між офіційними гаслами і справ­жніми цілями римської зовнішньої політики. Офіційні гасла, на про­голошення яких, безумовно, вплинула модна в II ст. до н.е. стоїчна філо­софія, були: ІіЬегїаііз — свобода; Ьшпаппаз —людяність; ^шііиа — спра­ведливість; іїсіез — вірність. Насправді ж римська політика була егої­стичною і зважала тільки на інтереси Риму. Зі зміцненням Риму римські дипломати починають розмовляти з незалежними державами дедалі різкіше, безапеляційніше. Рим переходить до відвертої політики анексії ослаблених держав. Характерний такий приклад. Коли 169 р. до н.е. сирійський цар Антіох IV Єпіфан напав на Єгипет, то Рим негайно відрядив до нього посольство. Антіох вийшов йому назустріч, простяг­нувши руку для привітання головному послові Гаю Попілію Ленату. У відповідь той не подав руки, накреслив палицею на піску навколо царя коло і передав цареві вимоги сенату, зазначивши, що Антіох не вийде з цього кола, поки не дасть відповіді. Збентежений цар мусив погоди­тись на римські вимоги.

Значно жорстокішими стали система, форми і методи управління римськими провінціями (ними вважались усі позаіталійські володін­ня Риму). Створювалися посади провінціальних преторів, яким дору­чалося управління певними провінціями. їх, як і інших магістратів, оби­рали Народні збори терміном на рік. Строк управління провінцією міг бути продовжений спеціальною сенатською постановою (ргого§агіо ітрегіі) У провінції іноді посилали колишніх магістратів (після закін­чення ними строку магістратських повноважень у Римі) з титулами проконсулів або пропреторів.

 

 

 

272

 

273

 

Провінціальні намісники у межах провінцій мали вищу владу — ітрегіит, але за межами своєї області вони були приватними особами. Правове становище кожної провінції визначалося сенатом і конкрети­зувалося розпорядженнями намісників. Кожна провінція повинна була сплачувати певну суму прямих і непрямих податків (грішми), постав­ляти у Рим продовольство, зброю, ремісничі та інші товари, утримува­ти римських урядовців і гарнізони, поставляти допоміжні війська, бу­дувати за вказівкою Риму фортеці, військові кораблі тощо. Землі за­хоплених провінцій в основному перетворювались у громадське, дер­жавне добро — а§ег риЬНсш, як і копальні, ліси тощо. їх здавали на­місники в оренду або на цих землях працювали державні раби. Менша частина таких земель залишалась іноді у володіння місцевому вільно­му населенню.

Разом з римськими військами й урядовцями в завойовані та со­юзні держави проникають римські й італійські ділки, і римсько-італій­ський лихварський капітал починає відігравати помітну роль у житті цих територій. Зрештою, як уже зазначалось, і самі війни супроводжу­вались захопленням великої здобичі й полонених, яких перетворюва­ли в рабів. Описи тріумфів, влаштовувані римськими полководцями, засвідчують величезні розміри здобутих трофеїв: золота та срібла, до­рогоцінного посуду і прикрас, монет, дорогої зброї, витворів мистецт­ва, які несли попереду тріумфатора. Чимало трофеїв розділялось відра­зу після бою серед війська.

2. Внутрішня політика Римської держави

Економіка, соціально-політичні відносини. Перетворення Риму в світову державу зумовило в економіці та суспільно-політичному житті країни суттєві зміни. Ця обставина була предметом гордощів римлян, викликала почуття їх зверхності над іншими народами.

Давньогрецький політичний діяч та історик Полібій (II ст. до н.е.) писав: "Де знайти людину таку легковажну або рівнодушну, яка не за­хотіла б зрозуміти, яким чином... майже увесь відомий світ підпав під єдину владу римлян протягом неповних п'ятдесяти трьох років?"4 Сам Полібій був схильний пояснювати піднесення Риму досконалістю його політичного устрою. Він вважав, що в римському державному ладі поєднувались усі три форми правління: монархія, аристократія і де-

* Полібій мав на увазі період з кінця другої Пунічної війни до перемоги над Македонією і захоплення всієї Греції.

 

мократія. Це поєднання різних форм і стало, на думку Полібія, запору­кою успіху Риму в його зовнішній і внутрішній політиці. Проте на­справді це можна пояснити комплексом внутрішніх і зовнішніх обста­вин і факторів.

У II ст. до н.е. в соціально-економічному устрої Риму відбулися глибокі зміни. Війни стали у житті країни майже постійним явищем і саме вони були рушійною силою, яка впливала на розвиток економіки і суспільно-політичного ладу. Під впливом завойовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними надбаннями остаточно сфор­мувалась і стала домінуючою рабовласницька система господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася при­ватна власність на засоби виробництва, встановлювалися товарно-гро­шові відносини, розширявся ринок.

Заможна верхівка суспільства концентрує щораз більші земельні володіння. Створюються великі сільськогосподарські маєтки — лати­фундії (від лат. Іаїігіїпсііигп; Іашз ■— широкий, обширний; гипсіиз — по-містя, маєток). У них працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. Виробле­на ними сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби та інші то­вари за собівартістю були надзвичайно дешеві та й на ринку їх цінили невисоко. Праця ж рабів не оплачувалася, їх утримання, одяг, харчу­вання не потребували великих затрат*.

Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Африки, Азії) надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отож, ціни на про­довольство, ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низь­кими. Це призводило до розорення дрібних товаровиробників — римських селян, ремісників, котрі не витримували конкуренції з лати­фундіями та заморськими товарами. Тягарем для їхнього господар­ства була й обов'язкова військова служба, коли через безперервні війни їм доводилось постійно покидати своє господарство, яке без господа­ря занепадало, а для його відновлення позичати гроші, часто під заста­ву землі, а то й продавати її. Під час нашестя ворогів (зокрема, Ганніба-ла, Пірра) господарства, будівлі, майстерні селян і ремісників вороги спалювали, руйнували, посіви знищували. Відновити це все незаможні прошарки населення були неспроможні. В результаті кількість вільних громадян, що мали відповідний земельний ценз (для внесення у роз-

*У трактаті Катона Старшого "Про сільське господарство" (II ст. до н.е.) зазначено, що раб ні в будні, ні в свято не повинен сидіти без діла. Йому достатньо однієї туніки і одного плаща на рік. Годувати рабів треба хлібом, найгіршою олією, напувати прокислим вином. Від старих та хворих слід негайно позбавлятися. Непокірливі раби повинні працювати в кайданах тощо.

 

 

 

274

 

275

 

ряди) в III—II ст. до н.е. почала зменшуватись. Зокрема, згідно з показ­никами проведеного в 164 р. до н.е. цензу кількість рівноправних гро­мадян становила 337452; у 159 р. до н.е. — 328316; у 147 р. до н.е. — 322000; у 136 р. до н.е. — 317993. Процес розорення селянства був опи­саний й істориками Стародавнього Риму, зокрема Аппіаном.

Основна маса розорених селян через особливості рабовласницько­го способу виробництва не перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками, різними подачками і користувала­ся допомогою держави. Цей люмпен-пролетаріат становив значну ча­стину населення багатьох великих міст античного світу. Разом із розо­ренням селянства зростали пролетарські верстви і в Римі, що у свою чергу породжувало негативні соціальні наслідки, оскільки переважно це були декласовані, деморалізовані елементи, здатні на будь-які про­ступки, заворушення, розбої. Головне гасло їхнього життя було "хліба і видовищ!"

Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів — багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізня­лися старі патриціанські роди — Еміліїв, Корнеліїв, Клавдіїв, Валеріїв та ін. їм не поступалися багатством і впливом окремі плебейські ро­ди — Лівіїв, Семпроніїв і, особливо, Цециліїв, Метеллів. Саме з пред­ставників таких родів комплектувався тоді сенат. З кінця III ст. до н.е. доступ у сенат для нових членів став складнішим, зокрема для пред­ставників латинських і кампанських міст. Лише у виняткових випад­ках досягали вищих посад ті, хто не належав до сенаторської знаті. Це були нові люди— потіпез поуі.

Представники нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії", які мали розбіжності в питаннях зовнішньої полі­тики, а найчастіше конкурували між собою в боротьбі за здобуття ви­щих магістратур, важливих жрецьких посад, провінціальних намісни­ків тощо.

Окремі сімейства і роди утворювали коаліції, закріплюючи полі­тичні союзи династичними шлюбами, взаємно підтримували один од­ного, коли кого-небудь з них притягали до відповідальності.

Колишня простота у побуті, одязі, невибагливість змінюються над­мірною розкішшю. Будинки обставляють дорогими меблями, виро­бами мистецтва, скульптурами, столи сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг, взуття виготовля­ють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами. Знатні сімей­ства дуже дбали про свій престиж: в очах громадської думки велике значення мали давність роду, наявність знаменитих предків. З цією

 

метою нерідко фамільні записи фальсифікувались, кількість знатних предків збільшувалась, з'являлися герої, яким приписували фантас­тичні подвиги. Стало престижним мати воскові зображенні предків, які зберігалися у парадній частині дому. В будинках знаті товпилися численні клієнти, котрі супроводжували свого патрона, голосували за нього на виборах, агітували за нього, захищали.

Економічною основою могутності нобілітету було велике землево­лодіння: землі власні та виділені їм для користування з громадського фонду. Успішні війни також збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Оскільки за законом Клавдія 218 р. до н.е. сенаторам було заборонено займатися торгівлею і про­мислами, то землеволодіння, дорогоцінні метали, мистецькі вироби стали тими формами капіталовкладень, які набули поширення серед нобілітету.

Разом зі зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні рабовласницькі латифундії. На великих земельних масивах розгортається садове господарство, створюються пасовища для худоби. У зв'язку з дешевизною хліба площі орних зе­мель скорочуються. Виробництво сільськогосподарських культур в Італії невпинно падає.

Водночас поступово зміцнюються позиції незнатної верхівки плеб­су — вершників (не плутати з центуріями вершників часів реформи Сервія Туллія).

Після заборони сенаторам-нобілям займатися комерційною діяль­ністю саме ці вершники зосередили у своїх руках велику торгівлю і фінансові справи. Отож, вершники поступово перетворюються у тор­говельну і фінансову знать. Під їх контролем перебували й різні відку­пи, серед яких особливе місце мали відкупи провінційних податків. Для цього створювалися спеціальні відкупні товариства (зосіеїаіез риЬІі-сапогит), до яких могли належати й люди середнього достатку. Всі чле­ни товариства вносили свій пай і відповідно до нього одержували при­бутки. Головну роль у цих товариствах виконували вершники. Членів цих товариств називали публіканами. Стягаючи в провінціях з насе­лення податки, вони чинили при цьому різні зловживання, вдавались і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, публікани давали їм необхідну суму в позику (під відсотки).

Зовнішня торгівля теж опинилася під контролем вершників. Ба­гатство та вплив їх все більше зростали. Вони й у Римі в широких мас­штабах стали займатися лихварськими операціями, набували землі як в Італії, так і за її межами.

 

 

 

276

 

277

 

\

 

З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто між ними відбувалися конфлікти. Зокрема, вершники почали брати активну участь в антисейаторських коаліціях, які виникали в міру поглиблення соціальних суперечностей у другій половині II ст. до н.е. Пояснюється це тим, що сенатори-нобілі, володіючи величезними має­тками й землями, через сенат і магістратуру ще й управляли державою, визначали основні напрями її внутрішньої і зовнішньої політики, а вершники, тримаючи під контролем торгівлю та фінанси, тобто воло­діючи дуже серйозними економічними позиціями, не мали реальної політичної влади.

3. Повстання рабів. Реформи Гракхів

Однак не суперечності між нобілями і вершниками були на той час у Римі основними. Дедалі більшої гостроти набували конфлікти між великими (нобілями) й дрібними (селянами) землевласниками та не­здоланні протиріччя між рабовласниками і рабами.

Зубожіння і розорення італійського селянства тривало впродовж багатьох десятиліть. Цей процес вкрай несприятливо відбився на ста­новищі Римської держави і передусім на бойовій могутності Риму, ос­кільки саме селянство становило основну масу війська. Адже, згідно з цензовим принципом комплектування армії, громадяни, позбавлені землі, вибували зі складу військових контингентів. Отже, чисельність армії, її боєздатність падали. Водночас надзвичайно тяжке становище рабів, їх нещадна експлуатація викликали наростаючий протест, відкриті бунти і щораз грізніші повстання. Більшість рабів була з військовополонених. Ще в недалекому минулому вільні люди, вони з неприхованою ненавистю ставились до своїх господарів, протестува­ли проти свого рабського становища і завжди були готові боротися за визволення.

Впродовж тривалого часу ці протести мали вигляд незначних вис­тупів, які не впливали на політичне життя Риму. Приблизно з початку II ст. до н.е. ситуація змінюється і неодноразово відбуваються завору­шення рабів, що придушуються за допомогою збройного втручання центральних римських властей.

У 199 р. до н.е. у м.Сетії поблизу Риму карфагенські заручники організували велику змову рабів, провели агітацію серед підневільного населення інших місцевостей. Проте два зрадники-раби повідомили власті про змову. Виряджений з Риму з військовим загоном претор упіймав і стратив призвідників. Повстання рабів у м.Пренесте закінчи-

 

лося стратою 500 осіб. У 196 р. до н.е. повстало декілька тисяч рабів у Етрусії. Повстання було придушено, а його організаторів розп'ято на хрестах. В Апулії у 80-х роках за участь у повстанні страчено майже 7 тис. осіб.

Сицилійське повстання рабів. Перше справді велике й особливо тривале повстання рабів почалось 138 р. до н.е. у Сицилії, де надзви­чайно жорстоко поводилися з рабами. Керівником повстання був сирієць Євн, якого вважали пророком. Об'єднаними зусиллями рабів було розбито і вигнано римські гарнізони, спалено римські вілли, вби­то багато рабовласників. Євна проголошено царем і названо іменем сирійських царів — Антіохом. Повстання рабів мало співчуття і підтримку деяких верств неримського вільного населення. Для допо­моги цареві в управлінні створено раду, куди обрано "значних розу­мом людей". Рабство, однак, не ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання.

Римляни довго не могли розправитись з повсталими. У Сицилію довелось відрядити консула Публія Рупілія з цілою армією, який 132 р. до н.е. ліквідував це повстання. Сицилія знову повернулася під владу Риму.

Загострення соціальних протиріч серед вільних, дедалі грізніші повстання рабів були безсумнівними симптомами назріваючої кри­зи у римському суспільстві. Безроздільне панування нобілітету зу­мовлювало все більше невдоволення серед широких верств вільно­го населення. Селянські маси, що витіснялися з землі нобілями і ла­тифундистами, голосніше і наполегливіше вимагали земельного переділу, ліквідації боргових зобов'язань, протестували проти роз­дачі фонду багатіям, як це робила держава, віддаючи землі тим, хто за них більше платив. Отож опозиція сенатові, котрий очолювали нобілі, зростала.

Вже з 145 р. до н.е. народні трибуни на зборах, виголошуючи про­мови, поверталися обличчям до народу, а не до сенату, як це було прий­нято. В 139 р. до н.е. за законом Габінія було введено у Народних збо­рах таємне голосування.

Аграрна реформа Тиберія Гракха. Проте початком могутнього де­мократичного руху слід вважати обрання в народні трибуни у 134 р. до н.е. Тиберія Гракха, ініціатора і рішучого прихильника аграрних ре­форм. Він належав до відомого плебейського роду Семпроніїв. Його батько був видатним полководцем і політичним діячем, мати Корнелія, дочка Сципіона Старшого, вирізнялася розумом і освітою. Тиберій і його молодший брат Гай здобули блискучу освіту. Тиберій брав участь у боях за здобуття Карфагену.

 

 

 

278

 

279

 

 

 

 

 

 

 

"Дикі звірі, — говорив Тиберій, — і ті мають нори та лігва, а люди, що вмирають, борючись за Італію, як кочівники тиняються всюди з жінками і дітьми... їх називають володарями, а в них немає і клаптя землі, нема ні вівтаря, ні кладовища предків".

Тиберій Гракх вважав за необхідне відродити вільне селянство, піднести боєздатність римської армії, скоротити кількість рабів, вико­ристання робочої сили котрих витісняло працю вільних людей, роз­кладало, розбещувало їх.

Тиберій Гракх запропонував проект аграрного закону, згідно з яким глава сім'ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі для себе і по 250 югерів для дорослих синів, але не більше 1000 югерів на всю сім'ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або продану при­ватним особам. Надлишки земель відбирали (за винагороду), ділили на ділянки по ЗО югерів і віддавали селянам у спадкове користування, але без права відчуження і з вимогою обов'язкової сплати певних внесків (натурою і грішми). Для введення цього закону в життя слід було обрати спеціальну комісію у складі трьох осіб.

Законопроет Тиберія Гракха викликав у Римі бурхливі суперечки. Переважна більшість великих землевласників виступили категорично проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли нагальну потребу в проведенні аграрної реформи, у пом'якшенні соціальних протиріч, підтримали Гракха (у тому числі принцепс сенату Аппій Клавдій, з доч­кою якого Тиберій був одружений, Публій Муцій Сцевола, Ліциній Муціан та ін.). Підтримали Гракха і широкі народні маси. "Маси селян стікались у Рим, — писали історики, — наче ріки у море".

Боротьба за аграрну реформу перетворювалась у масовий рух. Коли законопроект обговорювали в трибутних Народних зборах, інший на­родний трибун, Марк Октавій, пов'язаний з нобілями великий земле­власник, наклав на законопроект уєіо. Тоді Гракх застосував нечува-ний доти захід, поставивши на голосування питання, чи може бути народним трибуном той, хто йде проти інтересів народу. І збори одно­стайно дали заперечну відповідь. Октавія усунули з посади. Це було справжнім революційним актом, оскільки уперше в історії Риму три­бун, який мав право припиняти розпорядження магістратури, сенату, відхиляти проекти законів, що вносились на Народні збори, був дост­роково позбавлений повноважень.

Законопроект Гракха було затверджено і для його реалізації об­рали відповідну комісію. Комісія приступила до роботи, проте їй пе­решкоджали великі землевласники. Іноді було майже неможливо ви­значити межі а§ег риЬІісиз — громадських земель. Великі ускладнен­ня виникали під час встановлення прав володіння. Крім того, в про-

 

цесі розмежування земель нерідко порушувалися права союз­ників.

У цей час помер (133 р. до н.е.) пергамський цар Аттал III, заповів­ши своє царство Риму. На пропозицію Тиберія, скарбницею царя мав розпоряджатися не сенат, а Народні збори, і ці гроші повинні були піти на допомогу селянам, новонаділеним землею. Це був новий удар, завданий сенатові, який дотепер безконтрольно розпоряджався фінан­сами країни.

Після закінчення строку річного перебування на посаді Гракх ви­сунув свою кандидатуру на повторний строк, ввівши до своєї програ­ми низку демократичних реформ (судову реформу, скорочення стро­ку військової служби та ін.). Але повторне обрання народного трибуна суперечило римським конституційним традиціям. Розпалилися пристрасті. Збори тривали два дні, і суперечки закінчилися збройною сутичкою. Вороги реформи зі своїми озброєними прихильниками і клієнтами напали на Гракха. У сутичці він і понад 300 гракханців заги­нули.

Проте аграрна комісія продовжувала розподіляти землі. Аграрна реформа була життєво важливою, і сенат не відважувався її відразу ска­сувати.

Отже, вороги Гракха і його реформ поки що перемогли. Позиції сенату, його політична сила, державницькі вікові традиції виявились міцними, а демократичний рух недостатньо об'єднаним, недостатньо цілеспрямованим. Зрештою, не підтримували Гракха не лише нобілі, а й вершники, численні міські жителі, котрі були пов'язані зі знаттю клієнтськими зв'язками.

Трибуналі Тая Гракха. Придушення руху Гракхів. Після смерті Ти­берія Гракха політична боротьба не припинилась. Власне з цього часу можна говорити про виникнення двох основних римських політич­них партій — оптиматів (орпітшз — кращий) і популярів (рориіиз — народ).

Метою оптиматів, як згодом констатував Ціцерон, була охорона і захист консервативних основ Римської держави, зокрема влади сена­ту, привілеїв нобілів. Популяри ж були партією римського плебсу (міського і сільського), опирались на Народні збори, хоч їх керівники здебільшого виходили не з низів, а з тих же нобілів. Це не були партії в нинішньому розумінні слова — вони не мали статутів, чіткої програ­ми, оформленого членства, керівного органу. Нерідко політична бо­ротьба посилювалася інтригами між різними групами нобілітету, пе­репліталася з чварами між окремими родами і сім'ями, але в центрі бо­ротьби між оптиматами і популяторами все-таки перебувало аграрне

 

 

 

280

 

281

 

питання і питання про демократизацію суспільно-політичного устрою Римської держави.

Початок нового етапу демократичного руху пов'язаний з трибу-натом Гая Семпронія Гракха — молодшого брата Тиберія. Джерела описують його як людину рішучу, енергійну, стійку, високоосвіче­ну, з блискучими ораторськими здібностями. Він був членом комісії у справі надання селянам землі, квестором у Сардинії. На 123 р. до н.е. він був обраний народним трибуном, переобраний і на 122 р. до н.е. (у 131 р. до н.е. прийнято закон про можливість переобрання на посаду трибунів на другий строк). У своїй політичній діяльності він став спадкоємцем справи брата — продовжувачем аграрних реформ. Першим законом, прийнятим з його ініціативи, був закон про суд над тими, хто розправився з його братом. Потім він вигнав з країни без суду усіх інших його уцілілих противників. Закон був насампе­ред спрямований проти тодішнього консула Попілія Лената, кот­рий допустив це свавілля. Лената було засуджено і вигнано з Італії. Надалі цей закон почали застосовувати дуже часто, причому навіть в армії, де до того часу не можна було оскаржувати рішень коман­дира.

Гракх домігся прийняття й інших законів — на військову службу не можна було приймати молодь до 17 років (раніше часто це правило порушувалось), а також заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.

Важливим був і так званий хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною (один модій за 6 асів; модій=8,7 л або кг). Такі випадки мали місце і раніше, але відтепер матеріальна, зокрема "хлібна", допо­мога незаможним визнавалася обов'язком держави.

Боротьба проти нобілітету вимагала залучення до популярів верш-ництва, економічна сила котрого зростала. Водночас у вершників з'я­вились і певні свої політичні вимоги. З цією метою Гай Гракх провів закон "Про провінцію Азію" (Іех сіє ргоуіпсіа Авіа), згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився податок-деся-тина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним ком­паніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори у Римі. Цим усувалася конкуренція з боку місцевих (у Азії) фінансистів. Отже, вершникам були гарантовані необмежені права економічної екс­плуатації багатої східної провінції.

Велике значення для вершників мав і судовий закон (Іех ^исНсіагшті), за яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживан­ня у провінціях повинні були засідати і представники вершників. Це

 

завдало тяжкого удару нобілітетові, з середовища котрого підбиралися намісники та інша вища адміністрація провінцій.

Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх розпочав будів­ництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було ви­гідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.

Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських грома­дян як в самій Італії, так і за її межами. Тим самим, з одного боку, з Риму відселялося "зайве", непрацююче населення, а з іншого — зміцню­валась влада Риму на місцях. Колонії створювались на пожвавлених торговельних шляхах і мали значення не тільки як військово-земле­робські поселення, а й як торговельні центри. Гракх вирішив заснува­ти колонію навіть на місці зруйнованого римлянами Карфагену — тобто місці, оголошеному римлянами проклятим, і тому ніхто не пови­нен був там селитися. Це рішення Гракха викликало серед населення гостру полеміку.

Гракх мав великий авторитет серед демократичних і ділових кіл римського населення. У своїй діяльності він вийшов за рамки, визна­чені народним трибунам. Він очолював діяльність аграрної комісії, втручався в зовнішньополітичні справи, відав будівництвом шляхів, засновував колонії тощо. Сенат був безсилим йому протидіяти. За ста­рими звичаями народний трибун не повинен залишати Риму, проте Гай Гракх поїхав до Африки, щоб особисто керувати заснуванням на місці Карфагену колонії Юнонії. Поселенцям (6 тис. осіб) там виділи­ли небувало великі наділи — по 200 югерів.

Водночас з успіхами Гракха зростала й опозиція проти нього, на­самперед нобілів та й інших громадян, прихильників старих порядків і традицій. Особливо різку протидію зустрів законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства союзникам, які нарівні з римлянами брали участь в усіх війнах, проте на відміну від них про­довжували сплачувати військовий податок (ігіБишт), не мали права брати участь у розподілі громадських і завойованих земель, їх особа не охоронялася правом провокації, римські магістрати нерідко зловжи­вали своєю владою. Допускалося навіть їх публічне тілесне покарання. Надання їм прав римського громадянства значно збільшило б число політично повноправних громадян, зміцнило б позиції римської де­мократії.

Цей законопроект зачіпав інтереси різних верств римських грома­дян — не тільки сенаторів, а й плебсу, який не мав наміру поступатися своїми перевагами на користь союзників. Законопроект було відхиле­но. Противники Гракха розпочали проти нього шалену агітацію. За­снування ним колонії Юнонії оголосили порушенням волі богів. Вико-

 

 

 

282

 

283

 

риставши загін крітських найманців, оптимати у Римі вчинили зако­лот. Майже 3 тис. прихильників Гракха було вбито, сам він покінчив життя самогубством.

Отже, у цій рішучій сутичці з римською демократією оптимати здобули перемогу. За сенатською традицією обидва брати-трибуни вважалися "заколотниками". Але плебс шанував їх пам'ять, спорудив їм статуї, люди приносили до їх підніжжя квіти, пожертви. Вони обид­ва стали жерствами реакції, однак і римській олігархії було завдано відчутного удару.

З часів Гракхів починається період напруженої політичної бороть­би в Римі, який триває понад століття. Незважаючи на загибель обох братів-реформаторів, їх діяльність слід вважати одним з великих успіхів римської демократії. Становище окремих соціальних угрупувань зміни­лося: позиції оптиматів послабились, а вершників — зміцнились. Збільшилась кількість дрібних селянських господарств: за цензом 136 р. до н.е. їх було 317933, а у 125 р. — 394736. Отже, майже 80 тис. громадян одержали земельні ділянки. Тим часом у попередній період їх кількість не збільшувалась, а зменшувалась.

Проте успіх аграрних законів був лише частковим. Гракхи не усунули причин, які призводили до обезземелення селянства, прошарок нових дрібних власників не міг відновити попередню селянську армію.

У подальшому було видано ще декілька аграрних законів. Най­більшої уваги заслуговує закон трибуна Спурія Торія (111 р. до н.е.). За цим законом різні категорії громадських і завойованих земель, які були у володінні римських громадян, ставали їхньою власністю. Громадяни мали право ними вільно користуватися й розпоряджатися.

4. Військова реформа Гая Марія

Тоді як у Римі точилася відчайдушна боротьба між оптиматами й популярами, майже на всіх рубежах Римської держави йшли війни з сусідніми народами. Це вимагало значного військового й матеріаль­ного напруження. Крім того, необхідно було тримати в покорі вже за­войовані народи, де час від часу вибухали заворушення.

Завоювавши величезні території в Європі, Азії й Африці, Рим став великою світовою за тогочасними масштабами державою. Це значно ускладнювало функції державного управління. Форми державного ус­трою невеликої держави-міста уже не задовольняли потреби величез­ної країни: і Народні збори, що складалися з воїнів-громадян, і сенат, і магістратура стали непридатними для нової держави. У провінціях, які

 

до того були лише об'єктом експлуатації, з'являються впливові групи місцевих рабовласників — землевласників, торговців, фінансистів. Вони прагнули рівності з римлянами, вимагали політичних прав і функцій. Дедалі більше римлян переселялось у провінції. Державний апарат повинен був представляти інтереси рабовласників усієї держа­ви, а не тільки Риму.

Новим умовам не відповідав і давній принцип організації зброй­них сил як тимчасового ополчення вільних селян та ремісників. Армія мала бути і, по-суті, вже стала професійною, постійною. До того ж для збереження військової могутності Риму потрібна була численна ар­мія — адже вона воювала на різних фронтах далеко за межами Італії.

Отже, все очевиднішою була потреба реформування системи дер­жавного управління, збройних сил та інших невідкладних перетворень, продиктованих вимогами часу. Тим часом простежується початок за­непаду державної і військової системи Риму, ширяться продажність, підкупи, хабарництво. Ці явища спостерігаються і в середовищі воє­начальників.

Югуртинська війна. З усією яскравістю це виявилось під кінець II ст. до н.е. під час Югуртинської війни. Внук вірного союзника Риму в Карфагенській війні царя Масинісси Югурта прагнув силою захопити усе нумідійське царство, поділене Масиніссою між декількома синами. Югурта підкупив кількох римських сенаторів, різних політичних діячів, трибунів, домагаючись влади. Навіть командир римськими військами в Африці, отримавши від Югурти великі хабарі, відвів свої війська з території Нумідії. І хоч під тиском широкої громадськості Югурті була оголошена війна (111 р. до н.е.), велась вона Римом бездарно. Римські війська були змушені капітулювати.

Громадськість, обурена сенаторською олігархією, підкупною та корумпованою, і таким самим командувачем військами, вимагала над ними суду. Багатьох сенаторів, різних магістратів було засудже­но і вигнано з Риму, а їхнє майно конфісковано. Командувачем в Африку призначено Квінта Цецилія Метелла, аристократа, але досвід­ченого полководця, сувору і непідкупну людину. Він завдав Югурті поразки, проте нумідійський цар перейшов до партизанської бороть­би. Війна набула затяжного характеру. Для її завершення в Африку був виряджений новообраний консул Гай Марій. Він був з верстви "нових людей" (Ьото поуцз), походив з латинської сім'ї, яка жила в селі коло м.Арпіна. Марій з раннього віку служив в армії, був на­родним трибуном, претором. Потім служив легатом в Югуртинсь-кій війні у Метелла. Вирізняючись військовими здібностями, він мав великий авторитет серед війська, був близький до солдатів за

 

 

 

284

 

285

 

складом думок і способом життя. Спеціальним рішенням Народних зборів Марію було доручено продовжувати війну з Югуртою. У 105 р. до н.е. він остаточно розбив і захопив у полон Югурту, якого незаба­ром у Римі було страчено.

Одночасно з Югуртинською війною римлянам довелось вести війну на півночі з кельтськими і германськими полчищами кімврів і тевтонів. У битвах коло Аквілеї (113 р. до н.е.) і Араузіона (105 р. до н.е.) римля­ни зазнали поразок. У останній битві загинуло близько 80 тис. римсь­ких воїнів. Подальше ведення війни знову доручили Гаю Марію.

Реформа збройних сил Тая Марія. Найперше Гай Марій приступив до реформи збройних сил (106-105 рр. до н.е.). Марій скасував попе­редній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — неімущих, пролетарів, котрих було в державі дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби. Оскіль­ки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундиру­вання і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє госпо­дарство, сім'ї. Строк служби становив 16 років. Після цього воїни мог­ли йти у відставку і наділялись землею. Так формувалося постійне про­фесійне добре навчене військо.

Дещо змінено структуру війська. Основною бойовою одиницею залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта складала­ся з трьох маніпулів, маніпул — з двох центурій. У когорті було 500 або 600 осіб, отже, в легіоні — 5-6 тис. У кожній когорті були свої маніпули гастатів, принципів і тріаріїв. І озброєння, і місце в строю визначалися командирами, а не за майновим цензом. Кожний легіон мав свого срібного орла, номер і назву. В армії була встановлена жорстка дис­ципліна, солдати мусили постійно навчатися, працювати в таборі, про­кладати дороги, споруджувати укріплення.

В результаті військової реформи Марія замість громадського опол­чення сформувалася професійна, добре навчена римська армія, чи­сельність її зросла, боєздатність значно посилилась.

Реформа мала і значні політичні наслідки. Якщо раніше воїни праг­нули якнайшвидше повернутись з військових походів додому, до гос­подарства, сім'ї, то маріанські воїни перетворились у солдат-професі-оналів, інтереси котрих були цілком пов'язані з армією. Вони прагну­ли нових походів, воєн, які обіцяли їм здобич і збагачення. Змінились і відносини між полководцем та військом, яке самовіддано служило обдарованим, хоробрим командирам у переможних битвах. Солдати

 

вірно служили полководцям не тільки у зовнішніх війнах — при по­требі вони зі зброєю підтримували їхні політичні вимоги.

Перехід до системи добровільної професійної армії немало сприяв виникненню громадянських воєн наступного періоду, наклав певний відбиток на весь хід внутрішньої боротьби періоду республіки. З ре­формованою армією Марій 102 р. до н.е. розбив тевтонів, а в 101 р. до н.е. у грандіозній битві коло Варцелл у Північній Італії — майже по­вністю знищив близько 70-тисячну армію кімврів. Марій досяг у дер­жаві великої влади і популярності. Всупереч тодішнім законам упро­довж короткого часу (восьми років) його 6 разів обирали консулом. Це був один з перших кроків до встановлення довготривалої військової диктатури.

Військова реформа Марія сприяла перетворенню армії в серйозну політичну силу.

5. Громадянські війни. Кінець Римської республіки

Напружена ситуація, що створилася в результаті тяжких воєн, уск­ладнилась наприкінці II ст. до н.е. внутрішніми подіями. У 104 р. до н.е. вибухнуло повстання рабів у Кампанії (Італія), того ж року — дру­ге велике повстання рабів у Сицилії, де знову вони проголосили своє царство, обрали царя (сирійця Сальвія, що прибрав ім'я Трифон). Обидва ці повстання було жорстоко придушено.

Союзницька війна. Боротьба популярів з оптиматами супровод­жувалась актами насильства та індивідуального терору. Не припиня­ли боротьби й італійські "союзники" Риму, які домагалися прав по­вного римського громадянства. Оптимати ж докладали всіх зусіль, щоб не допустити прийняття відповідних законів. Це призвело до вибуху так званої Союзницької війни (90-88 рр. до н.е.), тобто війни між італіками і власне римлянами. Італіки створили свою державну організацію — федерацію міст, обрали свій сенат (50 осіб), двох кон­сулів, 12 преторів. Столицею федерації стало м.Корфіній, перейме­новане в м.Італія. Італіки почали карбувати свою монету, створили об'єднане військо.

Війна була запекла. Тяжкі втрати і небезпека відпадіння племен ет­русків та умбрів, котрі залишалися поки що вірними Римові, приму­сили римлян піти на поступки. Консул Луцій Юлій Цезар увів у 90 р. до н.е. закон (Іех Іиііа), за яким союзники, що зберегли вірність Риму, на­бували права повного римського громадянства.

 

 

 

286

 

287

 

У 89 р. до н.е. законом народних трибунів Сильвана та Карбона такі ж права набували всі ті італіки, хто впродовж двох місяців склав зброю. Війна незабаром припинилася. Майже все вільне населення Італії на­було прав римського громадянства. В італійських містах збереглося місцеве самоуправління, хоч тепер вважалося, що вони населені римсь­кими громадянами, які мають повне право брати участь у політично­му і громадському житті країни. Водночас широких масштабів набула романізація Італії.

Диктатура Сулли. Але спокій тривав недовго. Знову загострюється боротьба між оптиматами, котрих очолив Луцій Корнелій Сулла, що прославився в Югуртинській та Союзницькій війнах, і популярами, яких після деяких хитань очолили Гай Марій та Луцій Корнелій Цінна. Коли Сулла вирушив на Схід на війну з понтійським царем Мітридатом, що захопив майже всю Малу Азію та висадився у Греції, в Італії дійшло до збройної боротьби між популярами — маріанцями і оптиматами та іншими прихильниками Сулли — сулланцями. У запеклій боротьбі марі-анці перемогли. При цьому війська Цінни і Марія нещадно розправля­лися з сулланцями, знищуючи їх і грабуючи їхнє майно.

У 86 р. до н.е. відразу після вступу на посаду консула Марій помер, але його прихильники залишалися при владі. В цей час Сулла вів на Сході успішну війну з Мітридатом. Розбивши його, Сулла перемож­цем, з великими трофеями, повернувся до Італії. Війська Сулли в кількох битвах завдали маріанцям поразки.

Перемога Сулли супроводжувалась жорстокими розправами над супротивниками в Італії та в самому Римі. Було складено спеціальні списки (проскрипції) оголошених поза законом осіб, які підлягали страті, а їхнє майно — конфіскації. При цьому часто зводились осо­бисті рахунки або чинились вбивства з корисливих мотивів. Було вби­то близько 40 сенаторів та 1600 вершників.

З цього часу починаються радикальні зміни у структурі і функціях державних властей. Оскільки обох консулів не стало (Марій помер, а Цінна загинув), згідно з давньоримською традицією, країною тимча­сово управляв інтеррекс (іп1егге§е$), котрого призначив сенат до ви­борів нових консулів. Наприкінці 82 р. до н.е. інтеррекс Луцій Валерій Флакк провів через збори закон про передачу верховної влади на не­обмежений строк диктатору — Суллі.

Диктатура Сулли нагадувала колишню лише за назвою. Диктатор і раніше мав необмежені права, проте призначався він за надзвичайних обставин з певною метою — для ведення війни, придушення повстан­ня — і строк диктатури строго обмежувався часом ■— до 6 місяців. Сул­ла ж був вперше в історії Риму призначений на невизначений час. Крім

288

 

того, йому надавалися необмежені права: він міг видавати закони, регу­лювати соціально-політичний устрій держави, призначати державних службовців, надавати їм верховну владу (ітрегіит), вести зовнішню політику, засновувати колонії, оголошувати війни, виносити смертні вироки, проводити конфіскацію майна та ін. Самі римські історики характеризували його владу як ге§пшп або топагспіа (царську). Вето народних трибунів на його рішення не допускалося. Республіка при­пинила існування. Римом почав правити одноосібно Сулла. Він нале­жав ло оптиматів, і всі його нововведення були пройняті консерватив­ним духом, спрямовані проти римської демократії, мали на меті охо­рону інтересів оптиматів і відновлення того ладу, який існував у Римі до реформ Гракхів.

Сенат згідно з установленими Суллою законами формально пере­творювався у вищий державний орган. Склад його збільшено до 600 осіб, до нього ввійшли воєначальники та інші прибічники Сулли. По­сади сенаторів фактично стали довічними. Розширено судові функції сенату.

Збільшено кількість постійних судових комісій (§иае5Ііопе8 регрешае), з'являються судові комісії для розгляду справ про підкуп, отруєння, підробку заповітів тощо. Суддями цих комісій, як і до ре­форм Гракхів, призначалися тільки сенатори, а головували претори. їх вироки не підлягали оскарженню у Народних зборах.

Збільшилась кількість магістратур. Замість шести преторів обира­ли восьмеро, замість восьми квесторів — 20. Консули і претори повинні були постійно перебувати в Римі. Претори відали тільки судами і судо­чинством. Владу консулів також обмежили: вона поширювалась в ос­новному на Рим та Італію. Існувала певна послідовність у проходженні магістратур та віковий ценз: квестором можна було стати лише досяг­нувши 30 років, претором — 39, консулом — 42. Для обрання на вищу посаду потрібна була перерва — два роки. Переобрання на ту саму по­саду дозволялось лише через десять років. Цензорів позбавлено їх ос­новних функцій (розподіл громадян по цензах-розрядах, обрання се­наторів). Трибуни мали право вносити у Народні збори тільки ті зако­нопроекти, які попередньо схвалив сенат. Право інтерцесії було знач­но обмежене.

Народні збори збереглись, але були змушені беззастережно схва­лювати численні закони Сулли. Плебс позбавили хлібних роздач, що регулярно проводили з часів Гракхів. Народ залякували терором.

Безпосередньо опорою влади Сулли, крім оптиматів, було військо, завдяки якому він прийшов до влади. Заради війська проведено конфіс­кацію частини земель у італійських міст. У Лації і Кампанії на конфіс-

289

 

кованих землях засновано колонії, в яких оселилося майже 100 тис. сул-ланських ветеранів. У самому Римі, крім своїх ветеранів, Сулла опирав­ся на 10 тис. так званих корнеліїв — відпущених на волю і наділених правами громадянства рабів, засуджених та загиблих під час про-скрипцій громадян.

Сулла був необмеженим володарем Риму, але в 79 р. до н.е. він не­сподівано склав повноваження диктатора (як вважають, через важку невиліковну хворобу) і в 78 р. до н.е. помер.

Встановлення диктатури Сулли було виявом кризи старого респуб­ліканського ладу. Ця перша спроба збройного захоплення політичної влади стала прецедентом, прикладом, який наслідували у майбутньо­му інші римські полководці-політики.

6. Повстання Спартака. Тріумвірати

Відразу після смерті Сулли активізувалась опозиція. У заворушен­нях брали участь різні верстви населення. Міський плебс прагнув по­вернути владу народним трибунам, відновити хлібні роздачі; вершни­ки відстоювали своє значення в суспільстві; родини проскрибованих домагались повернення конфіскованих земель, майна; боржники спо­дівались на проведення соціальних реформ. Навіть чимало нобілів вважали, що слід відновити деякі старі порядки, коли у політичному житті могла брати активну участь широка громадськість, а не обмеже­на купка олігархів.

Збройну боротьбу проти сулланців, центром якої стала Іспанія, очо­лив Квінт Серторій, хоробрий і талановитий полководець. Проте між його прихильниками загострились протиріччя, і надісланий в Іспанію сулланець Гней Помпей розбив його військо.

Повстання Спартака. У той час, коли точилася запекла соціально-політична боротьба в Римі, війни з Серторієм в Іспанії і з Мітрідатом в Азії, розпочалося найбільше у стародавньому світі повстання рабів. Війни наводнили Італію великими масами рабів, серед яких були різні етнічні групи: галли, германці, фракійці, сирійці та ін. Рабів за людей не вважали — вони були частиною майна, їх нещадно експлуатували, хворих і старих викидали, мов непотрібну річ.

Особливо нестерпним було становище рабів-гладіаторів. Жодне свято, жодне видовище не проходило без гладіаторських боїв. Рабів-гладіаторів готували у спеціальних школах. В одній з таких шкіл у Ка-пуї й почалося 74 або 73 р. до н.е. повстання, на чолі якого став Спар-так, фракієць за походженням. Отаборившись на Везувії, повсталі за-

 

лучали до своїх рядів усіх, хто тікав від гнобителів, боргів і зневаги. До них збігалися раби, вільні бідняки, розорені селяни та інші знедолені. Повстанці розгромили декілька римських загонів, навіть пропретора Клавдія Глабра з 3-тисячним військом, а потім і претора Публія Варі-нія з легіоном вояків. За словами Плутарха, Спартак став великою і грізною силою. За деякими даними, чисельність його армії сягала 100 тис. Вона була поділена на племінні загони (зокрема, германців, галів, римлян), які очолювали здібні командири — Еномай, Крікс та ін. У Піцені Спартак розбив армії обох консулів — Клодія і Варінія, вия­вивши блискучий полководницький талант і надзвичайну хоробрість. Відмовившись від походу на Рим, Спартак спочатку повів військо на південь Італії, плануючи переправитись у Сицилію. Коли це йому не вдалося, він пішов на схід, у Брундизій, маючи намір перевести армію в Грецію.

Вести війну зі Спартаком було доручено дреторові Марку Ліцинію Крассу. Він зміцнив розхитану дисципліну в римський армії, відновив­ши кару децимації (десяткування), що вже давно не застосовувалась, поповнив легіони і вщент розбив великий загін повстанців, які відо­кремились від Спартака. Загинуло понад 12 тис. рабів. Однак сенат, не будучи впевненим у остаточній перемозі, викликав з Іспанії Помпея з військом і з Фракії Марка Ліцинія Лукулла. Не бажаючи ділити з ними славу, Красс одноосібно почав наступ на Спартака. У 71 р. до н.е. в Апулії відбулась вирішальна битва, повстанці були розбиті, Спартак загинув. Красс та Помпей, який незабаром висадився в Італії, з неймовірною жорстокістю розправлялися з повсталими. 6 тис. полонених розп'яли на хрестах по дорозі з Капуї до Риму, інших убивали на місці.

Повстання рабів під проводом Спартака завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибинну антагоністичну, аморальну суть системи рабоволодіння, і хоч загалом у ті часи ще не визріли умови для її ліквідації, проте основи Римської держави різко похитнулися. Однак ця система була ще міцною, вкорі­неною у тогочасні відносини і порядки, і могутність Римської держави ще не була зламана. Водночас повстання Спартака, як і інші завору­шення, було грізною пересторогою для рабовласників, примусило уря­дові кола Риму вносити корективи до системи управління, краще при­стосувати її до нових соціально-економічних і політичних відносин.

Повстання позначилося й на економіці, зокрема на сільському гос­подарстві. Багато селянських господарств, навіть латифундій, було зни­щено. Винищення і втеча рабів, а також небезпека нових повстань при­мушували власників великих маєтків щораз частіше ділити землі на дрібні ділянки і здавати їх в оренду так званим колонам. У пам'ятках

 

 

 

290

 

291

 

цієї епохи вперше натрапляємо на термін — соїопш саме в значенні дрібного орендаря.

Повстання Спартака сприяло певній консолідації панівних кіл римських рабовласників — нобілітету і вершників. Невипадково обид­ва полководці, які між собою суперничали — Красс і Помпей, хоч і були сулланцями, коли їх обох на 70-й рік обрали консулами, мусили провести низку заходів для відновлення досулланських законів і по­рядків. Зокрема, було повністю відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів, у постійні судові комісії в ролі суддів, окрім сенаторів, знову були допущені вершники та представники інших за­можних верств населення. До речі, саме в цей час розгортається діяльність прославленого римського політичного діяча, письменника і юриста Марка Туллія Ціцерона (106-43 рр. до н.е.), котрий відомий ораторським мистецтвом, блискучими судовими промовами та інши­ми талантами.

Зростають у той період і політичні акції Помпея, що прославився як талановитий полководець, розумний політик. Крім перемоги над маріанцем Серторієм у Іспанії, він звільнив Середземне море від за­силля піратів, зробивши його безпечним для плавання і торгівлі, оста­точно розбив у Малій Азії Мітридата, який після смерті Сулли знову активізувався. У 65 р. до н.е. Помпей з військом дійшов аж до Закав­каззя, в район нинішнього Поті, підкорив Іудею, включивши її до складу створеної провінції Сирія. Він же утворив з завойованих земель ще одну римську провінцію на сході — Вініфію і Понт. Прибутки Римської дер­жави від цих завоювань збільшились майже на 70%. Помпей щедро нагородив воїнів, вніс великі суми до державної скарбниці.

Політика Цезаря. Перший тріумвірат. Серед народу зростала і по­пулярність іншого політичного діяча та полководця — Гая Юлія Цеза­ря (100-44 рр. до н.е.). Він походив із знатного і багатого патриціансь­кого роду Юліїв, підтримував популярів, хоч діяв дуже обережно. Організовував для народу розкішні видовища. Прославився у багатьох битвах як талановитий і хоробрий воєначальник. На 62-й рік до н.е. його обрано претором.

Першу спробу досягти в республіці вищих посад шляхом змови і державного перевороту було зроблено у 66 р. до н.е. У змові брали участь переважно розорені нобілі, у тому числі сенатори. Очолив її Луцій Сергій Катиліна, свого часу сулланець, намісник провінції Африка, де був звинувачений у здирстві. Він домагався посади консула у Римі, да­ючи багато обіцянок широким народним масам. Але змова за актив­ною участю Ціцерона була розкрита. Чимало її учасників страчено, Катиліна загинув у битві.

 

У цей час в Італію зі сходу повернувся Помпей, а з Іспанії — Цезар. Цезаря на 59-й рік до н.е. обрано консулом. Помпея у сенаті, де вели­кий вплив мав його противник Лукулл, зустріли вороже, багато його реформ на сході не затвердили.

Тим часом Цезарю вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за владу. Цим примиренням була підірвана влада сенату. Отже, троє могутніх людей у Римі — Помпей, Цезар і Красс уклали неофіційний союз і зобов'язалися допомагати один одному. Це об'єднання названо першим тріумвіратом ("союз трьох")*. їх опорою були вершники, народ і армія. Сенаторська знать цю угоду зустріла вороже.

У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар просто не звертав уваги. Під страхом суво­рого покарання сенаторів зобов'язали присягнути на вірність усім за­конам.

Цезар провів і низку інших законів: закон (Іех Ішіапш) про здит-ство посилював кару за цей злочин у провінціях і точніше визначав компетенцію провінціальних намісників; закон про обов'язкову пуб­лікацію всіх рішень сенату та ін.

На пропозицію народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства взяв під своє управління Галлію та Іллірію (строком на п'ять років), завдяки чому набував воєнної сили, слави і багатства, а також мав віддане військо. Цезар остаточно завоював і підкорив Риму цю ве­личезну провінцію, яка охоплювала нинішню Францію, Бельгію, час­тину Голландії, більшу частину Швейцарії. Розбивши ще й германців, Цезар першим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принесло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоп­лення у Римі, на його честь були проведені урочистості, які тривали п'ятнадцять днів.

За час відсутності Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову роз­горілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив війну з сильним парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був уби­тий парфянськими воїнами.

* У 43 р. до н.е. виник другий, офіційний тріумвірат.

293

 

292

 

У самому Римі політична ситуація продовжувала загострюватись. Судові процеси, здебільшого у фінансових справах і справах управлін­ня в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адмі­ністраторів та ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Боротьба під час виборів магістратів досягла надзвичайної гостро­ти, передвиборні збори переходили у збройні сутички. Сенат надає Помпеєві надзвичайні повноваження для встановлення спокою в сто­лиці. Він вперше зосередив у своїх руках, всупереч звичаям, різні магі­стратури (консульство, намісництво в Іспанії, повноваження з винят­кового постачання Риму харчами). Таке суміщення раніше ніколи не практикувалося, але відтепер стало прецедентом для майбутніх подій.

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, ідеоло­гом яких був Ціцерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає в Рим, примусили сенат доручити Помпеєві команду­вання усіма військами. Оптимати і сенат готувалися до збройної бо­ротьби проти Цезаря. У 49 р. до н.е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р.Рубікон, яка відділяла галльську провінцію від Італії, і ру­шив у Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись змін на краще. Помпей з при­хильниками, у тому числі більшою частиною сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фес-салії). Переможений Цезарем Помпей, шукаючи порятунку, втік у Єги­пет, де був підступно вбитий і обезглавлений (його голову прислали Цезареві).

Згодом римська політична традиція стала представляти його як мученика за свободу, республіку, батьківські традиції. Проте це не так. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, він, як і Цезар, прагнув до єдиновладдя. Недаремно він вважав себе "новим" Олек­сандром Македонським і намагався його наслідувати.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив у Єгипет, де, втру­тившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клео-патру. Невдовзі у Сирії він переміг сина Мітридата-Фарнака. Саме він надіслав знамените повідомлення про перемогу у Рим: уєпі, уісіі, уісі — прийшов, побачив, переміг. У подальшому Цезар розбив значні сили помпейців у Африці (46 р. до н.е.), потім в Іспанії, де на чолі супротив­ників виступали сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відзначав свій тріумф. З цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. до н.е. Цезар був обраний на посаду пожиттєвого диктатора (сіісіаіог регреіииз).

 

Отже, громадянська війна 49-45 рр. до н.е. була результатом кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи щораз гостріших форм. Почалася ера грома­дянських воєн — кривавих, затяжних, ера військових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова бо­ротьба рабів все частіше поєднувалася з соціальною боротьбою міських і сільських низів. Система управління величезною державою, форми і методи цього управління все більше не відповідали новим умовам. Та й провінції розглядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римсь­кого народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розорен­ня деяких регіонів, викликала протести, які загрожували римському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі покарання за зловживання у провінціях, проте судові процеси, що часто відбували­ся в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом бо­ротьби між окремими групами чи особами панівних кіл.

Об'єктивною потребою був перехід до такого політичного ладу, який змінив би форми і методи управління провінцій, пригальмову­вав соціальну і політичну боротьбу в самому Римі. Події засвідчили, що нобілітет неспроможний самостійно провести радикальні зміни в державному устрої, а вершинство в середині І ст. до н.е. не виконувало самостійної політичної ролі.

Разом з розоренням селянства та розкладом демократії зникли пе­редумови для дальшої демократизації римського політичного ладу. А проте у ході боротьби між різними рабовласницькими угрупуваннями представники пануючих верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало при­душенню виступів рабів і низів вільного населення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав не­минучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей, котрий домагався єдинов­ладдя і водночас мав намір зберегти панування нобілітету, що звужу­вало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні пері­оди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи про­вінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не тільки окремим особам, і й цілим містам, регіонам (зокрема у Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано лише майно Помпея і його найзавзятіших прихиль-

 

 

 

294

 

295

 

 

 

ників. Усі інші дістали амністію. Цезар неухильно стає на шлях прими­рення зі старою аристократією. Він наділяє привілеями визначних сена­торів, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнення знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про мініципії, який надавав містам автономію у розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цен­зу і виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам.

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії,.наділивши їй земельні ділянки. Але була зменшена кількість бідняків з 320 до 150 тис, які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Прий­нято закони, які оберігали особу боржників. Близький Цезарю відо­мий історик Саллюстій закликав його до більш значних соціальних ре­форм, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — головну ваду римського суспільства. Але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Видано закони проти розкоші та розпусти. Цезареві належать широкі проекти осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання доріг, водопроводів тощо. Прийнято суворий закон проти зловживання у провінціях, впорядковується податкова система. Взято під контроль діяльність публіканів (відкупників по­датків). Відкупи на прямі податки ліквідовано, їх вносили державі без­посередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н.е. вве­дено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке знач­но пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Для усієї системи заходів і проектів Цезаря характерними є праг­нення примирити, задовольнити усі верстви населення, уміння ла­вірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Зго­дом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Соціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її при­хильників. За цих умов особливого значення набувала армія, за допо­могою якої Цезарю вдалося домогтися слави і багатства. Його попу­лярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар займав різні високі посади в державі — постійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожиттєво надано звання диктатора. У 48 р. до н.е. він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. до н.е. йому вручено префектуру нагляду

 

за моральністю. Він дістав почесний титул батька вітчизни (рахег раігіаз). Війська проголосили його імператором. Цезар мав права ви­рішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатись державною скарбницею. Сукупність цих повнова­жень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорга­нізував сенат, довівши кількість його членів до 900. Збільшено кількість магістратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до шести, кве­сторів — до 40.

Статуї Цезаря ставили в храмах поруч зі зображеннями богів, він очолював римську релігію. Його прихильники неодноразово улесливо намагалися об'явити Цезаря царем. Зокрема, 44 р. до н.е. у святковий день перед величезним натовпом друг Цезаря Марк Антоній хотів увін­чати його царською діадемою, але Цезар не прийняв її, що викликало вибух оплесків. Це була своєрідна політика "загравання" з римським народом, котрий ще не відійшов від республіканських звичаїв. Безпе­речно, цей жест Цезаря не був щирий (як і в інших випадках, коли він нібито відхиляв відкрите звеличення своєї особи). Насправді ж він схва­лював усі урочистості, організовані на його честь.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень однією особою, тен­денцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчи­нили в 44 р. до н.е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулись змовники з кинджалами, се­ред яких був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Поба­чивши його, закривавлений Цезар вигукнув: "І ти, Брут?" Цей вислів увійшов в історію як символ зради.

Отже, Цезаря було вбито. У заповіті Цезар усиновлював і оголошу­вав спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його бать­ко був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. Октавіан не відважився правити держа­вою одноособово, тим паче, що умови для єдиновладдя в країні не скла­лися — знову настав період конфронтацій, громадянських воєн, деста­білізації. Тому в 43 р. до н.е. прихильники цезаризму утворили так зва­ний другий тріумвірат у складі Октавіана, Марка Антонія і Марка Емі­лія Лепіда. Народні збори офіційно його затвердили. Тріумвірам вру­чили консульську владу і необмежені повноваження "для облаштуван­ня держави". Республіканці вчинили проти них збройний виступ, од­нак у вирішальній битві були розбиті.

 

 

 

296

 

297

 

Другий тріумвірат довго не проіснував. Лепід зійшов з політичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалась ворожнеча, що закінчи­лась війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правлін­ня — до монархії.

Глава 4

РИМСЬКА ДЕРЖАВА В ПЕРІОД ІМПЕРІЇ (І СТ. ДО Н.Е. — V СТ. Н.Е.)

1. Рання імперія — принципат (І ст. до н.е. — кінець Шст. н.е.)

Після тривалих громадянських воєн, які супроводжувалися про-скрипціями, конфіскаціями земель, примусовими податками, набора­ми в армію, втечами і бунтами рабів, пануванням військових, насиль­ствами і розправами, римське населення прагнуло передусім миру, відновлення стабільного життя. Рах Котапа ("римський мир") став гаслом, який об'єднував різні верстви й угрупування рабовласницько­го суспільства.

Найнебезпечніші противники Октавіана загинули у громадянських війнах. Ті представники антицезарівських угрупувань, котрі залиши­лися живими, були політично ослаблені й деморалізовані. Заради збе­реження свого громадянського становища, майна, спокою вони ладні були підтримати Октавіана, піти з ним на угоду. Політичні бурі та війни породжували тугу за ідеалізованими минулими щасливими, мирними часами, простим, невибагливим життям благочестивих предків. Оче­видно, зважаючи на ці настрої, Октавіан постійно наголошував, що братовбивчі війни припинилися і почалось повернення до добрих зви­чаїв старого Риму. Тому одним із перших заходів Октавіана була рес­таврація старих храмів, будова й освячення нових.

Принцепс. У 36 р. до н.е. Октавіан одержав довічну владу народного трибуна. З 31 р. до н.е. він щороку обирався консулом, а в 29 р. дістав ще й цензорські повноваження, на підставі яких у 29-28 рр. до н.е. склав новий список членів сенату і провів ценз римських громадян, який не проводили вже понад 40 років. Кількість сенаторів на той час зросла до 1 тис. осіб, оскільки ще Сулла, а згодом Цезар вводили до його скла­ду своїх прибічників. Щоправда, в січні 27 р. до н.е. Октавіан на засі­данні сенату заявив, що він складає з себе всі повноваження і повер­тається до приватного життя у зв'язку з тим, що термін його повнова-

 

жень як тріумвіра скінчився. Він оголосив про відновлення республі­канських порядків. Проте вірні сенатори (а ворожих він своєчасно поз­бувся) "умовили" Октавіана залишитися при владі, на що він милости­во дав згоду. Того ж дня Октавіану присвоїли почесне ім'я Августа (зве­личений божеством), титул голови сенату — першого сенатора (ргіпсерз зепаіиз). Звідси і пішла назва форми правління — принципат.

Діставши владу ітрегіит та^из, яка поширювалась на всю держа­ву, всі провінції, а з 19 р. до н.е. ще й звання пожиттєвого консула, Ок­тавіан набув ім'я "Імператор Цезар Август, син божественного" (мається на увазі — Юлія Цезаря). Отож, відновлення республіки було лише фор­мальністю. Август став єдиновладним правителем держави.

Титул імператора тоді ще не набув значення необмеженого прави­теля, владики всього народу, всієї держави. Однак таку владу давала йому сукупність усіх титулів і посад, які він одержав. Зрештою, сам ти­тул "імператор" хоч і був почесним, але тимчасовим. Він надавався військом полководцеві за певну видатну перемогу і зберігався за пол­ководцем лише до "тріумфу". Але вже Сулла залишив його за собою довічно. Август приєднав цей титул до свого імені — він почав означа­ти верховну пожиттєву військову владу. Влада Августа дістала і релі­гійну санкцію. Це символівували титул "Август" і означення "син бо­жественного" Юлія. Крім того, у 12 р. до н.е. у надзвичайно урочистій обстановці, при напливі народу з усієї Італії Августа обрали великим понтифіком (ропіігех тахітш). Він став верховним жерцем, главою римської релігії. Найтісніший зв'язок Августа з усім римським наро­дом засвідчував ще й титул батько вітчизни (рагег раїгіае), наданий йому 2 р. до н.е.

Основною опорою Октавіана, джерелом його могутності та авто­ритету було військо. Він також мав величезну моральну підтримку римського народу, котрий був переконаний, що зосередження вели­кої влади однією сильною і достойною особистістю є неодмінною умо­вою досягнути миру й спокою.

Юридично принцепс-імператор вважався найвищим республікансь­ким магістратом, який (як і його урядовці) лише приєднувався до старо­го республіканського апарату державної влади. Фактично ж його влада майже нічого спільного не мала з республіканською магістратурою, оскі­льки вона була пожиттєвою, надзвичайною і зосереджувала повно­важення декількох магістратів. Його влада ґрунтувалася на вищому імперіумі, ніж у будь-якого іншого магістрату. Не обмежений ні місцем, ні часом, цей вищий імперіум давав Августові такі повноваження:

1) командувати усіма збройними силами і мати особисту військову охорону — три (потім дев'ять) преторіанські когорти;

 

 

 

298

 

299

 

укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів;

розв'язувати питання війни і миру;

безпосередньо управляти імператорськими провінціями (їх було три);

видавати загальнообов'язкові рішення і тлумачити закони;

чинити вище цивільне і кримінальне судочинство;

голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади магі­стратів;

верховні релігійні та жрецькі права;

звільнення з-під дії деяких законів і звичаїв;

10)           на нього не поширювалось вето жодних магістратів.

Влада народного трибуна і верховного понтифіка робила Августа особою недоторканою, давала право накладати вето на рішення сена­ту чи будь-якого магістрату.

Влада принцепса-імператора спочатку, зокрема за Августа, не була спадковою. На випадок його смерті обрання нового принцепса здійснювалось сенатом, причому принцепс міг сам призначити кан­дидата на обрання у випадку своєї смерті. За звичаєм принцепс міг призначити своїм помічником брата чи сина, які потім найперші пре­тендували на цю посаду. Отже, обрання принцепса сенатом часто пере­творювалось у просту формальність. До того ж великий, іноді вирішальний вплив на цю процедуру мала армія — преторіанці чи провінціальні легіони. Нерідко, зокрема в III ст., коли розгорнулася нова соціально-політична криза, принцепсів часто усували і призна­чали нових — за вказівкою правлячої верхівки і війська, які влашто­вували "палацові перевороти".

Влада принцепса при наступниках Октавіана Августа щораз зміцнювалась. Під час їх обрання сенат уже видавав закон Іех сіє ітрегіо, згідно з яким принцепс наділявся всією повнотою влади, йому присвоювали титули імператора й Августа. Титул імператора мав уже не тільки військовий характер, а й набував всеохоплюючого значен­ня — правителя держави. Здебільшого принцепсами ставали сильні особистості, але іноді ними були безвольні креатури, маріонетки прав­лячих верхів.

Старі римські державні установи продовжували існувати і формаль­но не зазнали істотних змін. Сенат і за часів перших принцепсів вва­жався найвищим органом управління державою. Крім цього, до сена­ту переходять деякі функції Народних зборів, у нього з'являється за­конодавча і судова влада. Август проводить певні реформи сенату щодо процедури скликання і порядку його роботи, кількісного складу (600 чол). Постанови сенату одразу набувають силу закону.

 

За Августа було зроблено розподіл провінцій на дві категорії: імпе­раторські (Сирія, три галльські, північна Іспанія та інші — вони вва­жалися прикордонними) і сенатські, "замирені" (Африка, Нарбоннсь-ка Галлія, Македонія, Азія). Перші управлялися намісниками, яких при­значав сам Август, а другі — проконсулами чи пропреторами, призна­ченими сенатом.

Була поділена і державна скрабниця та фінанси загалом. Поряд зі старою скарбницею — аерарієм, яким розпоряджався сенат, створюєть­ся окрема імператорська скарбниця — фіск. В аерарій надходили кош­ти з сенатських провінцій, у фіск — з імператорських. Сенатська скарб­ниця карбувала мідну монету, імператорська — срібну та золоту.

Зі складу сенату при принцепсі створено дорадчий орган — раду (сопзіїішп ргіпсірів), що обиралася жеребкуванням. Сенат, на засідан­нях якого головували принцепси, здебільшого слухняно приймав їх пропозиції, хоча інколи справа доходила до гострих суперечок і конф­ронтацій.

Народні збори (коміції) продовжували скликатися. На них прий­малися закони, запропоновані Августом (1е§е8 Іиііае), а згодом іншими принцепсами. Обиралися і магістрати, проте ці вибори вже не були вільними, бо громадяни голосували за тих, кого називав Август за так званим Щ5 гесотепсіаііопіз — правом рекомендації. Коміції при Ав-густі стали слухняним знаряддям принцепса, тому своє попереднє політичне значення вони втратили. Після смерті Августа*, з 14 р. н.е., виборчі коміції зовсім не скликались. Законодавчі коміції іноді ще скликались, але щораз рідше. Адже зібрати громадян з усієї величез­ної держави ставало справою надто складною. Збори були позбавлені судових функцій. Вони втратили будь-яке реальне політичне значен­ня. Востаннє Народні збори були скликані при принцепсі-імператорі Нерві 98 р. н.е.

Щодо магістратури, то при Августі зберігалися ще майже усі поса­ди магістратів, але і їх політичне значення втрачається. Обрання магі­стратів переходить з І ст. н.е. до повноважень сенату. Кандидатів на ці посади рекомендував принцепс.

Консулат, як і раніше, був тим званням, до якого прагнули особи сенаторського стану. Щоб задовольнити честолюбство багатьох з них, за розпорядженням Августа на рік стали обирати не два, а декілька кон­сулів. Двоє з них займали посади 1 січня і називали рік своїм ім'ям (соп5Ше$ огшпагіі). Після них за чергою в управління (по два — три місяці) ставали інші пари (сопзиіез зигГесті). Консули втратили, однак,

* Август помер у 14 р. н.е. у віці 76 років.

 

 

 

300

 

301

 

право командувати військом та адміністративні функції (це все перей­шло до принцепса). Вони стали виконавцями розпоряджень принцеп-са і сенату, їх функції безперервно звужувались.

Магістратури цензорів ліквідовано взагалі. Розподіл громадян за цензами, розрядами та визначення складу сенату перейшло, як зазна­чалось, до принцепса та його урядовців.

Народні трибуни ще обирались трибунними зборами, але оскільки їх влада обмежувалась тільки роком, а збори скликались значно рідше, то дедалі більшими були проміжки часу, коли трибунів не було. Зрештою, їх вето не поширювалося на рішення принцепса і сенату.

Магістратура преторів зберігалась. Август збільшив їх до 18, але щораз більше судових функцій переходило до нього і до призначених ним урядовців. Найперше це стосується кримінальних справ. У галузі цивільної юрисдикції повноваження преторів утримувалось, вони роз­глядали основну масу цивільних справ, яких ставало все більше. Але вони не були вже колишніми повновладними магістратами в сфері судочинства. Розвиток приватного права шляхом преторського едик­ту поступово послаблювався, оскільки Август особисто розглядав важ­ливі кримінальні та цивільні справи, виносив вироки, у тому числі й смертні. А претори стали відповідати за влаштування різних видовищ, урочистостей. Карні злочини розглядали ще й постійні судові комісії ^иезііопез регреШае). Звертатися з апеляцією щодо їх рішень (як і пре­торів) можна було до принцепса.

Функції едилів обмежувались наглядом за громадським порядком і юрисдикцією в галузі торговельних справ.

Квестори втратили повноваження в галузі фінансів, перейшовши в розпорядження принцепса, консулів, преторів і намісників сенатсь­ких провінцій. Вони відповідали також за охорону і зберігання архівів.

Отже, загалом інститут магістратури хоч і зберігся, але втратив попереднє державно-політичне значення. Магістрати поступово пе­ретворились у помічників принцепса, виконавців його розпоряджень. Згодом їх ліквідовано зовсім.

Органи принцепса. Управління величезною державою вимагало розвиненого і розгалуженого апарату управління, кваліфікованих урядовців — адміністраторів. Цей апарат складався уже не з виборних службовців, а з вірних слуг принцепса, котрих він призначав і звільняв на свій розсуд, які беззаперечно виконували його волю і яких він осо­бисто винагороджував за самовіддану працю.

Створюючи цей апарат, Август використовував насамперед особисті зв'язки, сміливо висував на ці посади навіть осіб низького походження, вільновідпущеників та ін. Імператорські чиновники, які спочатку зале-

 

жали особисто тільки від принцепса, поступово набували загальнодер­жавного значення. На найвищі посади Август в основному призначав осіб, що належали до вищих станів; платня залежала від посади.

З цих чиновників при принцепсі утворилася прибічна рада (сопзіїішп ргіпсіріз), до неї ввійшли і юристи. На засіданнях (у присутності принцепса) обговорювались важливі питання внутрішньої і зовнішньої політики держави. Вона поступово замінила і витіснила сенат, з яким у принцепса час від часу виникали різні колізії — сенат намагався зберегти свій вплив у державі, а принцепс — обмежити його на свою користь. Згодом принцепси стали відкрито демонструвати свою нехіть, зневагу до сенату. Зокрема, принцепс-імператор Гай Це­зар Калігула (12-41 рр.) змушував деяких сенаторів бігти поруч зі своєю колісницею, під час трапези ставив їх за спинкою свого ложа у полот­няних фартухах як прислужників, призначив до складу сенату свого коня.

Спочатку консиліум не був офіційним державним органом, але вже при принцепсі-імператорі Адріані (117-138 рр.) став державною уста­новою.

З'явилась посада префекта м.Рима (ргаегесшз игЬі), який насампе­ред забезпечував охорону порядку, відповідав за забезпечення міста продуктами харчування та ін.

Великого значення набула й посада префекта Преторію (начальника преторіанців — імператорської гвардії). Він незабаром став найближ­чим помічником, заступником принцепса-імператора, здійснюючи командування не тільки преторіанцями, а й військами в Італії. Він дістав обширну юрисдикцію з кримінальних і цивільних справ, згодом здійснював ще й нагляд за діяльністю всіх інших органів й окре­мих службових осіб принцепса, міг приймати загальнообов'язкові рішення.

Організовано імператорську канцелярію з різними відділами: відділ, який готував розпорядження імператора; фінансовий відділ; відділ, що проводив розслідування різних справ тощо. їх очолювали — прокуратори (ргосигаїогез) або магістри (та§І5їгі), яким підпорядко­вувався численний штат нижчих чиновників. їх усіх призначав імпе­ратор з числа своїх вільновідпущеників, навіть з рабів. Прокураторам доручався контроль за збиранням податків, управління невеликими провінціями. їх призначали й для виконання різних господарських функцій.

Спеціальні органи створювались для управління громадськими бу­дівлями, виконання суспільних робіт, видачі хлібних пайків, регулю­вання цін на ринках тощо.

 

 

 

302

 

303

 

До створеної окремої імператорської скарбниці (іїзсш), як зазнача­лось, надходили прибутки з особистих маєтків імператора, з держав­ного майна в імператорських провінціях, данина і податки з підкоре­них народів та ін. У ній зосереджувались величезні багатства, які дава­ли принцепсу-імператору змогу здійснювати свою політику, бути не­залежним від загальнодержавної скарбниці (аегагіит), якою відав се­нат.

Збройні сили. Як відомо, з часів другого тріумвірату головну роль у житті держави почала виконувати армія. Упродовж певного часу вона протистояла майже всьому цивільному населенню. У боротьбі за вла­ду на неї покладалися різні політичні діячі й полководці. Вона іноді ставала небезпечною і для них самих — чимало з них було вбито, на­приклад, бунтівними солдатами (маріанців Цінну, Серторія, держав­ного діяча Помпея, імператора Калігулу та ін.).

Август реорганізував армію так уміло, що, використовуючи її, він міг панувати над усією державою.

Командний склад армії призначав імператор, який вважався голов­нокомандувачем збройними силами країни. Усе військо повинно було усвідомити, що Август є його командиром і саме від нього зале­жить кар'єра кожного воїна. Значну кількість війська, яке на тому чи іншому боці брало участь у громадянських війнах, було розпущено. Вірні Августу воїни дістали землю у новозаснованих колоніях або значну грошову винагороду й повернулися в рідні місця.

За правління Августа завершено перехід до постійної найманої армії. Регулярна армія, розташована у прикордонних провінціях, скла­далася з 25 легіонів та інших частин загальною чисельністю майже 250 тис. Легіонери вербувалися з римських громадян, переважно жителів Італії. Оскільки добровольців часто не вистачало, то доводилось вда­ватися до примусового набору, навіть набирати відпущених на волю і наділених правами громадянства рабів.

Поряд з основними, суто римськими військами існували допоміжні, які приєднувались до легіонів і комплектувалися з союзників Риму та провінціалів.

Легіоном командував легат, котрого призначав принцепс (1е§аШз Аи§и5іі 1е§іопі$) або намісник відповідної (де розміщувався легіон) провінції у званні пропретора чи проконсула (1е§атлі5 рго ргаеїогез). До вищого командного складу належали й військові трибуни (по декілька на легіон). Вони, як і легати, призначалися принцепсом з осіб сена­торського стану. До середнього командного складу належали центурі­они, котрі переважно призначалися з вершників. До посади центурі­она міг дослужитися й простий воїн. Допоміжними загонами коман-

 

дували префекти, які також відали зброєю, таборами, постачанням армії тощо.

В армію набирали з 17-річного віку і служили впродовж 30 або 40 років. Воїни присягали на вірність Августу, дисципліну підтримували суворими заходами: тілесними покараннями, призначенням на важкі роботи, службовими пониженнями, переведенням цілих частин у гірші провінції.

У привілейованому становищі перебували преторіанські когорти, розквартировані в самому Римі й Італії. Вони служили для охорони особи імператора та підтримання внутрішнього порядку. Преторіанці одержували високу платню, мали різні привілеї, термін їхньої служби був коротший.

Особливі когорти виконували в Римі та інших містах поліцейську службу (соЬогІез ирЬапае і соЬогїез уі§і1шп).

Армія, дисциплінована й реорганізована, була реальною матеріаль­ною опорою влади Августа та інших принцепсів-імператорів. Але її виняткова роль приховувала в собі й небезпечні для імператорської влади моменти: військо, особливо преторіанці, могло скинути, вбити імператора, проголосити іншого. Таких прикладів можна навести не­мало. І протистояти цьому ніхто не був у силах.

Управління Італією і провінціями. Італія, як і у попередній період, поділялася на муніципії (типісіріа) і соїопіае сіуішті готапогит (такі колонії засновувались й раніше, головно через роздавання земель сол-датам-ветеранам). У вирішенні своїх внутрішніх справ муніципії і далі користувалися певною автономією. В них функціонували свої Народні збори, сенат, муніципальні магістрати. Але компетенцію цих органів значно обмежили. Муніципії перебували під наглядом принцепса і його урядовців. Прокуратори з часу імператора Траяна (98-117 рр.) постій­но перебували на місцях і здійснювали урядовий нагляд за діяльністю місцевих органів управління.

Август поділив Італію на 11 адміністративних одиниць. Італія втра­тила привілейоване становище, різка відмінність у правовому відно­шенні між Італією і провінціями поступово згладжувалася. Вся тери­торія Римської держави отримувала однорідний устрій. Провінції ста­ли невід'ємними частинами Римської держави.

У внутрішних справах деякі общини ще зберігали залишки колиш­ньої самостійності і правові відносини між громадянами врегульову­вали місцевим правом. Але ця самостійність обмежувалась, місцеві провінціальні державні установи все більше зазнавали утисків у своїй компетенції, втрачали своє значення, держава поступово централізу­валась.

 

 

 

304

 

305

 

У провінціях утримувались постійні римські гарнізони, римська поліція, римські чиновники набували дедалі більшого значення. Вони здійснювали функції управління, судочинства, збирали податки тощо. Місцеве право витіснялось правом римським.

Водночас певний час зберігався поділ провінцій на дві категорії — імператорські і сенатські. Імператорські перебували безпосередньо під управлінням принцепса-імператора внаслідок його прокон­сульської влади. До них належали ті провінції, де боротьба місцевого населення проти римлян ще не була остаточно придушена і тому там знаходились римські армії (Сирія, Північна Іспанія та ін.). Управля­ли ними призначені принцепсом легати (1е§агі Аи^изШ рго ргаеіоге), наділені владою пропреторів, які поєднували найвище цивільне уп­равління з військовим командуванням. У легатів були помічники — легат, котрий командував військом, і пропретори, що відали справами цивільного управління, фінансами, збором податків, судочинством та ін.

Сенатські провінції формально підпорядковувались сенатові. Це були спокійніші, "замирені" провінції, де римляни не тримали знач­них збройних сил (Африка, Сицилія, Сардинія та ін.). Очолювали їх проконсули, призначені сенатом. Помічниками проконсулів були ле­гати (командували військами і відали судовими справами), квестори (відали фінансами).

Такий поділ провінцій не означав цілковитої відмови імператора від втручання у справи сенатських провінцій. Маючи вищу владу — ітрегіит, принцепс-імператор здійснював нагляд і за сенатськими провінціями. Він скеровував розпорядження місцевим магістратам, виряджав туди урядовців, зокрема представників фіска, для контролю над надходженням податків для утримання війська, при потребі посилав у ці провінції війська, своєю владою запроваджував новий порядок судочинства (наприклад, у Кіренаїці). Август вершив суд над римськими громадянами в сенатських провінціях, звинуваченими у скоєнні тяжків злочинів. До нього надходили апеляції на рішення місцевих судів навіть у тих випадках, коли їх ухвалювали суди вільних міст і общин.

У всіх провінціях Августа вшановували як найвищу особу в державі, віддавали релігійні почесті, будували присвячені йому храми. У головному храмі кожної провінції щороку збиралися жерці для уро­чистого моління і подяки Августові. Август теж не залишався в боргу: старі провінції діставали пільги, упорядковувалась податкова система. Відкупи остаточно не були скасовані, але втратили колишнє значення, оскільки багато податків збирали безпосередньо прокуратори. При-

 

пинився колишній безконтрольний грабунок провінцій окремими на­місниками і відкупниками.

У деяких провінціях привілейовані групи місцевого населення по­ряд з римлянами дістали право обиратися до складу судів, де розгляда­лися кримінальні справи, за які загрожувала смертна кара. Тільки з провінціалів формувалися суди з розгляду цивільних справ. Спеціаль­ною постановою було запроваджено спрощений порядок розгляду справ про здирство у провінціях. У Римі приймали й уважно вислухо­вували делегації міст і общин, які нерідко скаржились на правителів провінцій.

У всіх провінціях виникли так звані провінціальні збори, які склада­лися з представників усіх верств населення. Влаштовуючи торжества на честь імператора, посилаючи йому з різних нагод поздоровлення, вони водночас висловлювали різні прохання з місцевих проблем, скарги на правителів, — до цього Август ставився дуже уважно.

Всі ці заходи були спрямовані на те, щоб привернути симпатії на­селення провінцій до римської влади, римського панування. Верхівці місцевого населення надавалось усе більших прав і привілеїв, вона до­пускалась до місцевого управління справами. Тим самим Август ство­рював надійну опору своїй владі. Звичайно таку політику проводили не у всіх провінціях. На новозавойованих землях римляни рішуче і жорстоко експлуатували на правах завойовників місцеве населення.

Зазначимо, що завойовницькі війни Риму в період принципату продовжувались. Ще при Августі було завершене підкорення Піренейсь­кого півострова. Підкорено або винищено гірські племена у Альпах, захоплено великі території по Дунаю, де утворено провінцію Панно-нію. Римські війська підходили аж до Дністра. У північній Греції засно­вано провінцію Мезію. Наступальні дії велись проти германців, де рим­ляни встановили свою владу в гирлі Рейну і наближались до Ельби. Між Рейном і Ельбою утворено нову провінцію — Германію. Щоправда, влада римлян тут не була міцною і згодом їх витіснили назад за Рейн.

На сході значних завоювань не відбулось, Август переважно зміц­нював тут римські позиції.

Загалом Римська імперія за часів Августа мала великий авторитет у світі. Август двічі приймав посольства індійських царів, посольства різних народів з причорноморських територій, Кавказу та ін. З другого боку, жорстока політика римлян на новозавойованих землях неодно­разово зумовлювала грізні повстання підкорених народів. Зокрема, це повстання великих племен астурів і кантабрів в Іспанії, паннонців у Східних Альпах і на півночі Балкан, постійні заворушення серед гер­манських племен.

 

 

 

306

 

307

 

Поділ провінцій на імператорські і сенатські незабаром втратив значення. У зв'язку з падінням ролі сенату до III ст. усі провінції ста­ють імператорськими. В них утворюють спеціальні округи, які,не підпорядковувались загальному провінціальному управлінню. Це були обширні особисті володіння імператорів — рудники, великі маєтки (заІШз) тощо.

Римське суспільство в період встановлення принципату. Уста­новлені за Августа політичні порядки завершували кризу, яку впродовж десятиліть переживала Римська держава. Вони означали торжество військової диктатури і зростаючого бюрократизму. Посилення одно­особової влади, створення постійної армії та бюрократичного апарату — неодмінний наслідок перетворення Риму з міста-держави в імперію, до якої ввійшли майже всі країни Середземномор'я.

Правління Августа характерне економічним піднесенням держави, яка поступово приходить до рівноваги від спустошень, завданих їй безперервними громадянськими війнами. З часів встановлення принципату ці війни припиняються, упорядковується система управ­ління. У провінціях відособлені раніше римські поселення злива­ються з місцевою верхівкою, яка засвоїла латинську мову і римську культуру. У новозавойовані землі ввозять італійські товари, а звідти поступає сировина. Утворюється єдиний політико-економічний організм, єдине ціле. Саме Август заклав основи цієї нової провін-ціальної політики, яку розвинули далі його наступники. Це був рішу­чий поворот у розвитку політичного, господарського і культурного життя всієї держави.

Характерна й розважлива політика Августа лавірування між різни­ми соціальними верствами населення в період встановлення його одноособової влади. Він всіляко намагався наголосити на своєму кон­серватизмові, показати, що в римському житті не відбувається жод­них небажаних нововведень, а відновлюються лише старі, "батьківські" порядки й звичаї. Передусім це стосувалось взаємовідносин його з сенаторським станом, в якому в роки громадянських воєн загинуло або зійшло з політичної арени багато представників старих римських родів. У сенаті з'явилося чимало "нових людей", прибічників тріумвірів з багатих італіків, заслужених військових та ін. Август остаточно зат­вердив для сенаторів майновий ценз в 1 млн сестерціїв. Він особисто тричі складав нові списки сенаторів, що було заходом, мало популяр­ним серед сенаторів. Невипадково Август робив це у панцирі, з захо­ваним під одягом мечем, а сенаторів перед входом у приміщення обшукували. І все-таки представники старих родів зайняли в сенаті почесні місця, принцепс виявляв до них увагу, призначав і на інші

 

високі посади. За прикладом Цезаря Август збільшив кількість пат­риціанських родів і завжди наголошував, що привілейоване станови­ще старої аристократії залежить від милості принцепса. Він надавав матеріальну допомогу збіднілим аристократам, визначні сенатори ви­конували його доручення як його друзі (атісі), супроводжували його як супутники (сошпез). Без дозволу принцепса ніхто з сенаторів не міг покидати Італію.

Водночас Август щедро надавав сенаторські звання "новим людям", переважно з італійських колоній і муніципій. Зате серед старих сена­торів, ідеали котрих були повернуті в минуле, незважаючи на "благо­діяння" Августа, було немало його противників, організовувались змо­ви, проте їх викривали, а винних нещадно карали.

Другий привілейованиий стан після сенаторського і далі займали вершники. Август встановив для них ценз у 400 тис. сестерціїв. Верш-ництво розглядалось як стан (огсіо), складались його списки, які сис­тематично переглядав Август, виключаючи недостойних. Щороку влаштовували паради вершників, в яких повинні були брати участь усі, віком до 35 років, вершники. У складі вершництва можна виділи­ти дві частини: стару, "спадкову", пов'язану з римською аристокра­тією, і нову, що склалась з вислужених легіонерів, найвидатніших представників італійської муніципальної знаті, розбагатілих вільно­відпущеників.

Якщо в кінці періоду республіки вершники не виконували особ­ливої ролі у політичному житті, надаючи перевагу розв'язанню еконо­мічних проблем, наприклад, збагаченню, то за часів Августа і в по­дальшому нові елементи вершництва набули у політичному житті вагомого значення. Саме цей прошарок був переважно серед населен­ня основою принципату. Вершництво керувало різними торговельни­ми і лихварськими операціями, тому Август (та інші принцепси) ши­роко використовував їх діловий досвід. їм доручали різні господарські справи, в провінціях призначали прокураторами. Поступово вершниц­тво набувало значення служилого стану.

Ставлення Августа та інших принцепсів до римського плебсу характерне тим, що він довів до логічного завершення систему хлібних й інших роздач, початок якої поклали Гракхи. Понад 200 тис. найбідніших громадян щомісяця безкоштовно одержували зерно. Август, крім того, досить часто роздавав їм гроші, причому кожен діста­вав по 400 сестерціїв. З метою відвернути плебс від політики велику увагу приділяли організації розкішних видовищ. Проте коли одного разу юрба почала вимагати вина, то Август відповів, що у Римі є доб­рий водопровід і вистачає води. Загалом плебс був задоволений по-

 

 

 

308

 

309

 

\

 

літикою принцепса. Втрата політичної активності майже нікого не хви­лювала. Адже заходи принцепса щодо забезпечення їх основної вимо­ги — хліба і видовищ повністю плебс задовольняли. Втім від можливих заворушень чи бунтів юрби Рим охоронявся преторіанською гвардією, міськими когортами, загонами нічної поліції.

Підтримувала Августа і італійська муніципальна знать, оскільки в часи принципату вона зберегла привілейоване становище. А те, що Август встановив громадянський мир і в Італії настав спокій, сприяло розвитку виробництва, торгівлі, припливу багатства. Італійські купці вели торгівлю у найвіддаленіших куточках Римської держави і далеко за її межами, отже, ринок збуту товарів був великий. Видатні представ­ники італійських міст досягли вершницького й сенаторського станів. У виборах місцевих магістратів брали активну участь усі верстви насе­лення.

Проводячи політику умиротворення, консолідації (хоч би й тим­часової) різних верств населення, повернення до старих добрих римсь­ких звичаїв (тоге5 таргит), традиційної вірності (Гісіез), благочестя (ріеїаз), Август видав низку законів (18 р. до н.е.). Мета їх зводилась до зміцнення сім'ї, збільшення кількості римських громадян. Для осіб се­наторського і вершницького станів встановлювалося обов'язкове од­руження; спеціальними законами проти розпусти встановлено суворі покарання за порушення подружньої вірності. Закон 9 р. н.е. (Іех Раріа Рорреа) розмежовував неодружених і бездітних та сімейних громадян з дітьми у майновому плані. Майнові права перших двох категорій гро­мадян були обмежені, зокрема, щодо розпорядження своїм майном, можливості спадкування та ін.

Одним з головних завдань у політиці принципата було забезпечи­ти покірність рабів. Август провів чимало заходів, які й надалі повинні були засвідчувати принципову відмінність між вільними і рабами. Це було дуже важливо, тому що в часи громадянських воєн похитнулася влада рабовласників над рабами, багато рабів утекло від господарів, воювало в різних арміях. Август розшукав і повернув господарям близько ЗО тис. рабів-утікачів; провів ревізію кількості державних рабів; обмежив відпуск рабів на волю. Зокрема, закон Сентія (4 р.н.е.) пе­редбачав вік звільняючого і звільнюваного; закон Канінія (2 р.) об­межував кількість рабів, котрих відпускали на волю за заповітом; у 9 р. підтверджено старий закон, згідно з яким за вбитого господаря до страти засуджували всіх рабів, які перебували у домі.

Так виглядала Римська держава в період принципату, зокрема, у ранній його період. Республіканська зовнішність нового державного ладу, реставраційні тенденції в законодавстві — все це відповіда-

 

ло вимогам часу. Принципат був особливим, раннім видом монархії в

Римі.

Римська імперія після Августа. Після смерті Августа Римом прав­лять члени його сім'ї (Юліїв-Клавдіїв), зокрема пасинок Тіберій, який як принцепс-імператор називався Тіберій Цезар Август. До династії Юліїв-Клавдіїв належали й інші імператори — Гай Юлій Цезар (про­званий Калігулою), Тіберій Клавдій, Нерон.

Влада імператорів в цей час продовжувала зміцнюватися, а сенату і магістратів — падати, слабшати. Знову почастішали повстання рабів, активізувалась визвольна боротьба поневолених народів. Настали фінансові труднощі. Хронічно в державній скарбниці не вистачало грошей, оскільки слабшала інтенсивність зовнішніх воєн і походів, а отже, і притік здобичі. Крім того, ввіз товарів у Рим та Італію значно переважав над вивозом, отже, торгівля мала пасивний баланс. Підви­щувати ж податки імператори спочатку не наважувалися.

Значно розрослась імператорська бюрократія, яка поділялась на кілька відомств. Розширились політичні права провінційної знаті. У І ст. право бути обраним у римський сенат надано жителям Галлії, потім — інших провінцій. Щораз частіше римське громадянство на­давалось різним містам і общинам провінцій. Це зумовило все гос­трішу опозицію сенатського стану. Загострилась його боротьба з імпе­ратором. Дедалі більшу роль почали виконувати імператорський двір і всесильні вільновідпущеники імператорів. Вони не тільки завідували імператорськими канцеляріями, а й брали діяльну участь у всіх при­дворних справах та інтригах.

Під час правління Нерона (54-68 рр.) у Римі відновились пишні видовища, церемонії, розгорнулось грандіозне будівництво. Це, як і утримання великої армії та чиновницько-бюрократичного апарату, потребувало величезних коштів. У результаті збільшились побори з провінцій, накладались податки (прямі і непрямі) на все населення

держави.

Економіка країни в цілому продовжувала розвиватися. Зросла кількість міст, щоправда, переважно дрібних, збільшилась кількість населення (у І ст. в Італії воно становило близько 16 млн осіб). В економіці домінувало сільське господарство, в якому і далі широко застосовувалась рабська праця, зокрема у великих маєтках. Але вона стає все менш продуктивною. Адже рабами переважно ставали військо­вополонені з північних народів — кельтів, германців, бриттів, тобто лю­дей дуже вільнолюбивих. Великі землевласники скаржились, що "раби завдають полям величезної шкоди, ... погано пасуть худобу, погано орють землю, ... усе крадуть, не дбають про майно господарів" та ін.

 

 

 

310

 

311

 

Притоку ж "нових" рабів не було через відсутність завойовницьких воєн. У зв'язку з цим, щоб знайти вихід зі скрути з робочою силою, землі ділили на дрібні ділянки і здавали їх в оренду. Орендарі цих ділянок дістали, як зазначалось, назву колони (соїопш). Спочатку це слово оз­начало будь-якого землероба, котрий обробляв землю; колонами називали й поселенців у колоніях. Поняття соїопш у значенні дрібно­го орендаря знаходимо вже в кінці існування республіки.

Великого значення набула здача землі в оренду колонам за часів Августа. В середині І ст. вона стала вже поширеним явищем. Почали розрізняти дві категорії колонів: 1) місцеві жителі, які обробляли зем­лю своєю працею; 2) міські жителі, котрі посилали своїх рабів працю­вати на поля великих землевласників. Оренда була грошовою, проте колони мусили виконувати і деякі натуральні повинності (наприклад, поставляти певну кількість зерна, вина чи дров). Уже на той час забор­гованість колонів була однією з рис, характерних для відносин їх з влас­никами маєтків. Ця заборгованість приковувала дрібних орендарів до землі. Поширення колонатних відносин було одним з симптомів кри­зи рабовласницького способу виробництва.

Після смерті Нерона (68 р.) принцепсом-імператором проголоше­но Веспасіана (69-79), який не належав до римської знаті, а вийшов з середніх італійських верств. Він був досвідченим полководцем, люди­ною невибагливою, енергійною і суворою. Отже, прийшов кінець ди­настії Юліїв-Клавдіїв і започатковано нову династію — Флавіїв. Сенатсь­ким законодавчим актом йому надано верховну владу. Виконання його розпоряджень, які могли скасовувати закони, що діяли раніше, було обов'язковим. Веспасіан одночасно займав посади консула, цензора, принцепса, імператора. Він оновив склад сенату, ввівши туди не тільки нових представників італійської муніципальної аристократії, а й рома­нізованих римських провінцій. Веспасіан ужив усіх заходів, щоб зміцни­ти державу, дисципліну у війську. Дістали права римського або латинсь­кого громадянства романізовані міста Іспанії, їм надано автономію. Веспасіанові вдалось налагодити справу з державними фінансами, поповнити скарбницю за рахунок упорядкування податків та конфіс­кації маєтків опозиційних сенаторів.

Наступниками Веспасіана були Тіт (79-81), а потім Доміціан (81-96). З 96 р. до влади приходить династія Антонінів. Найвидатніші пред­ставники її — Марк Нерва (90-98) і Траян (98-117), часи якого харак­терні новими завоюваннями Риму. Траян завоював Дакійське царство, збудував систему прикордонних укріплень, розбив на сході парфян, захопивши всю Вавилонію, і дійшов до Перської затоки. Для внутріш­ньої політики Траяна характерним було дальше зміцнення імпера-

 

торської влади. Монархія (або імперія) оголошувалась громадянсь­ким служінням, загальним благом. Велику увагу Траян приділяв про­вінціям. Він дбав про упорядкування провінційних і загальнодер­жавних фінансів, будівництво, права різних міст, їх охорону тощо. В Італії створюється спеціальний грошовий фонд (аліментарний), з якого під невеликі відсотки (5% річних) видавали позички дрібним землевласникам. Відсотки з цих позичок йшли на виховання мало-літних сиріт й дітей незаможних батьків. Відновились роздавання хліба і грошей бідним, грандіозні видовища для населення (гладіа­торські бої, бої з дикими звірами), дотримувались усіх старих тра­дицій і звичаїв. Траян намагався бути добрим і турботливим імпе­ратором для усіх.

За його наступника Публія Елія Адріана (117-138), якого проголо­сили імператором сирійські легіони, для подальшого зміцнення імпе­раторської влади запроваджено низку реформ. Рада принцепса (сопзіїіит ргіпсіріз), утворена ще Августом, стала при Адріані устано­вою офіційною і постійною, причому до її складу, крім сенаторів, вве­ли вершників. Велику роль в імператорській раді почали виконувати юристи. Члени ради одержували встановлену платню, а звання члена ради вважалося високим службовим становищем. Рада висловлювала свою думку, а принцепс-імператор ухвалював рішення. За часів Адріа­на виробляється та норма, яку римські юристи згодом сформулювали висловом: воля принцепса є законом. Імператорські канцелярії стали за­гальнодержавними установами. Замість вільновідпущеників їх очоли­ли солідніші люди, в основному вершники. Штат різних імператорсь­ких чиновників значно розширився.

За дорученням Адріана найвидатніший юрист тих часів Сальвій Юліан опрацював преторські едикти, вибрав і систематизував ті з них, які зберігали значення для даного періоду. Ця кодифікаційна робота завершилась виданням так званого Вічного едикту (ЕсІісШт регретішт), після чого ініціатива у зміні правових норм перейшла від преторів до імператора. У Вічному едикті було поєднано едикти звичайних преторів і преторів для перегринів. Перша його частина стосувалася судочин­ства перед магістратом, друга — формул і позовів, третя містила поста­нови про судові рішення та їх виконання.

За час правління Адріан об'їздив майже усі провінції, приділяючи велику увагу зміцненню обороноздатності імперії та її кордонів. Навіть у далекій Британії було споруджено прикордонний вал. Плавав він і вверх по Нілу. Адріан дозволив приймати у римську армію чужоземців. Кількість війська збільшилася, але армія з цього часу почала вар-варизуватися.

 

 

 

312

 

313

 

Наступними принцепсами-імператорами були Антонін Пій (138-161),Марк Аврелій (161-180),усе життя якого було наповнене війнами, Коммод (180-192). З 193 р. правила династія Северів. її започаткував Септімій Север, котрого знову ж таки військо проголосило імперато­ром. Він проводив послідовну антисенаторську політику. Сенат був усу­нений від управління аерарієм — державною скарбницею, яка повністю підпала під контроль імператора. Фіск набув загальнодержавного зна­чення. Зросло значення імператорської ради та збільшилась кількість юристів у ній (найвідоміший з них у той час — Папініан). Таку ж полі­тику проводили син Севера — Марк Аврелій Антонін, прозваний Ка-ракаллою (211-217) й Олександр Север (222-235)*. За Каракалли 212 р. едиктом Сошіїшгіо Апіопіпіапа права римського громадянства були надані майже всьому вільному населенню імперії.

Після вбивства 235 р. внаслідок змови Олександра Севера настав період так званих солдатських імператорів. Солдати їх легко проголо­шували і так само легко усували, найчастіше — преторіанці. Такий стан тривав, аж поки імператором не став Діоклетіан.

Щодо економіки держави, то в цей період інтенсивно продовжу­вав розвиватись інститут колонату. Високі орендні ціни зумовлювали все більшу заборгованість колонів. їхні недоїмки можна було віддава­ти в заставу, продавати, передавати у спадщину. У зв'язку з цим влас­ники земель заміняли грошову ренту орендою за частину вирощеної продукції. Водночас колон поки що залишався вільним орендарем. В основі відносин між ним і власником землі лежав двосторонній до­говір майнового наймання. Колонат поширювався і в провінціях.

Колонатні відносини вплинули і на становище сільськогоспо­дарських рабів. Власники переводили їх на пекулій, тобто надавали їм ділянку і можливість господарювати на ній, зобов'язуючи вноси­ти встановлений оброк. Усе це засвідчувало, що старі форми госпо­дарювання у великих маєтках за допомогою рабів остаточно втрача­ли своє значення. Раби, котрі одержували землю як пекулій, назива­лись зегуі сазаіі. їх правове становище дещо прирівнювалось до ко­лонів, зокрема їх не можна було зарахувати в інвентар маєтків, пере­давати за заповітом. Колони, як і ці раби, були зазвичай більше заці­кавлені в результатах своєї праці. Проте землевласники, зловживаю­чи владою, часто стягували з колонів зайвину, обтяжуючи їх все но­вими поборами. Зловживали своєю владою й місцева адміністрація,

* 3 218 по 222 рр. імператорами були Марк Опеллій Макрін і Барій Авіт Бассіан (Елагабал) (218-222 рр.), родич дружини Септіма Севера. Жив розпусно, час проводив у оргіях. Його вбили преторіанці.

 

дрібні урядовці. Колони повставали, бунтували, тікали з землі. Часто виступали вони разом з рабами. Щоб запобігти втечам і заворушен­ням, землевласники прагнули прикріпити селян-колонів до землі, об­межити їхню свободу.

Виникнення християнства у Римській державі.)/тїчаси сталося ще одне соціальне явище — поява нової релігії — християнства. У Римі як серед знаті, так і серед нижчих верств населення, навіть бідноти, яка втратила віру у свої сили і сенс існування, поширювались різні ворожін­ня, забобони, магія, східні релігії і вірування. З усіх релігійних систем особливого значення набуло саме християнство. Воно виникло у І ст. н.е. Ранньохристиянська література, що збереглась, з'явилася значно пізніше, коли християнство було сформованою організацією. У ній тісно переплітались легенди і дійсність.

Перша писана історія християнства і його церкви (єпископа Евсе-нія) з'явилася у IV ст. н.е. Контури ранньохристиянського вчення мож­на відновити й за деякими християнськими літературними пам'ятка­ми, найдавнішою з яких є "Апокаліпсис" ("Одкровення") Іоанна, на­писана близько 67-68 рр., потім послання апостолів (Павла), Єванге­лія (від Матвея, від Марка, від Луки і від Іоанна) та ін.

Отже, зародилась нова релігія, творцем якої став Ісус Христос. У Римі виникли християнські громади, яким не була притаманна націо­нально-релігійна замкнутість. Ідеї рівності, братерства людей, взаєм­ної любові, пошани і поваги, байдужості до земних матеріальних благ, терпіння, засудження багатства та інші притягали багатьох. Христи­янство проголосило блаженними злидарів, обіцяло втіху скорботним і плачучим. Раннє християнство характеризується як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і безправних, підкорених і поневолених.

Особливе значення мали в християнських громадах особи, котрих вважали наділеними божою благодаттю — пророки та апостоли. З них утворилася харизматична ієрархія {харизма означає благодать). Вони були проповідниками нової віри, організаторами громад. Переходячи з місця на місце, вони проповідували християнське вчення, привертали до нього все більше людей. Виділяються також так звані пресвітери (старійшини) — найповажніші члени громад, які керували громада­ми, наглядали за порядком під час молитовних зборів. Допомагали їм

диякони.

Християнство на відміну від інших тогочасних релігій значно спро­стило культ, скасувало жертвопринесення. Найдавнішими християнсь­кими обрядами (таїнствами) було хрещення при вступі у громаду та причащання хлібом і вином. Християнин не міг брати участі у жодній язичницькій (поганській) релігійній церемонії, але оскільки тоді будь-

 

 

 

314

 

315

 

які громадські акти у муніципіях, колегіях, видовища і свята супровод­жувались релігійними обрядами, то християни і в них не брали участі, не справляли римських свят. Це був своєрідний пасивний опір римсь­ким порядкам, старим звичаям, державі, що зумовлювало вороже ставлення римських правителів до християн, спричиняло їх пересліду­вання.

Поширення християнства, поступова зміна соціального стану хри­стиян (оскільки спочатку у громадах переважали не римляни, а пере-грини) зумовили зміни в християнській організації та ідеології. Пред­ставників харизматичної ієрархії, яких з приводу переслідувань і страт стає щораз менше, замінюють єпископи, котрі керують громадами. Нижче від них стоять пресвітери, далі — диякони. Тільки цим особам доручали відправлення культу, організацію повсякденного життя гро­мад.

На кінець II ст. остаточно виробляється структура єдиної христи­янської церкви, що організаційно складалась з окремих церков, якими управляли єпископи. їх влада в общинах була необмеженою.

Хоч християнська релігія постійно твердила про неодмінну поко­ру владі, бо "немає влади, щоб була не від бога", проте не всі християни додержувались цієї вимоги, протестуючи проти римських порядків. Тому на них поширюються наклепи, нібито вони займаються розпус­тою, вбивають малих дітей, причащаючись їхньою кров'ю, проти них виступають різні чаклуни, ворожбити, представники інших релігій. Та й римській знаті вкрай небезпечними видаються заклики християн до рівності, милосердя, відмови від матеріальних благ. Християн пере­слідують, вбивають, мучать, кидають у цирки для боїв з дикими звіра­ми. Особливо цим "прославився" Нерон, який, за словами римського історика Таціта, віддав на мученицьку смерть величезну кількість хри­стиян, зваливши на них вину за велику пожежу в Римі. Спеціального закону проти християн видано не було, проте їх звинувачували зде­більшого у безбожності, опорові властям та ін.

Гоніння не послабили християнських громад. Релігійний фанатизм призводив навіть до жадання мученицької смерті, оскільки смерть за віру означала безсмертя у потойбічному світі. Пам'ять про загиблих за віру свято вшановувалася у громадах. Періоди гонінь чергувалися іноді з періодами відносного віротерпіння, коли християн не переслідували і їх общини нічим надзвичайним не відрізнялися від інших колегій і общин. У такі періоди серед певної частини християн виникла думка про можливе примирення церкви і держави.

316

 

2. Пізня Римська імперія-домінат. Падіння Римської держави (ІУ-Уст. н.е.)

Соціально-економічний стан Римської імперії. Починаючи з III ст. Римська держава переживає розпад рабовласницької системи госпо­дарства. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба підко­рених народів, безперервні напади на Рим агресивних сусідів — "вар­варів", збідніння під тягарем податків і поборів широких верств насе­лення підривають могутність Римської держави, її соціально-еконо­мічний устрій. Кидають або продають за безцінь чи віддають за борги земельні ділянки і майстерні селяни та ремісники. Італія поступово втрачає економічні переваги, простежуються відплив коштів, запустін­ня земель. У результаті господарського розвитку Галлія, придунайські провінції, Африка та Іспанія звільняються від потреб в імпорті товарів з інших регіонів. Починає накреслюватись своєрідний економічний сепаратизм провінцій.

Події III ст. ще більше поглибили кризу. Обмін між провінціями порушився, ремісничі майстерні обслуговували переважно місцевий ринок. Більш-менш значні підприємства зникли, оскільки посилився фіскальний гніт. Податки і побори дедалі зростали. Розлад обміну, не­регулярне надходження у Рим податків, привласнення значних коштів окремими узурпаторами в столиці і на місцях , нерівномірне надход­ження у Рим дорогоцінних металів з провінцій у зв'язку з повстаннями і далекими відстанями, величезні витрати коштів на утримання армії, двору, урядовців та малоімущого римського населення, на влаштуван­ня видовищ — усе це призвело до краху фінансової системи. Недоста­чу коштів доводилось покривати збільшенням грошової емісії, роз­продажем земель і цінностей, що належали імператорам, випуском неповноцінних монет. Зокрема, вміст срібла у срібних монетах змен­шився за правління Каракалли на 75 і навіть 90%, отже, фактично це були посріблені мідні монети. Вага золотих монет зменшувалась і їх випускали дедалі менше. Знецінення грошей у свою чергу призводило до зростання цін, до розладу обігу. Повноцінні монети зникали — їх перетворювали на скарби і зберігали в різних схованках.

Отже, економіка держави занепадала, посилювались децентраліза-торські тенденції у її провінціях, Рим зазнав серйозних поразок у війнах з "варварами".

У політичне життя країни все відчутніше втручалась армія, нав'я­зуючи цивільному населенню свою волю, своїх імператорів. До того ж армія була вже не суто римською, у ній дедалі збільшується відсоток чужоземців, тих самих "варварів". Війська, розквартировані в тій чи

 

317

 

іншій провінції, набували самостійного значення. Міцний зв'язок се­ред легіонерів ґрунтувався вже не стільки на військовій дисципліні, яка всюди занепадала і спроби її відновити викликали їх різкий опір, скільки на особливій професійній солідарності, що сформувалась упродовж тривалої спільної служби, умовами табірного і похідного життя. Коли складалися сприятливі умови, то ті чи інші легіони виходили з-під вла­ди правлячого імператора і проголошували імператором свого ставле­ника, щоб тим самим здобути привілейоване становище в державі. Про­голошені ними імператори часто не були навіть римлянами. Зокрема, проголошений військом імператор Гай Юлій Максиміан (235-238) був сином фракійського селянина; Марк Юлій Філіпп (224-249) за поход­женням — араб; з 268 р. до 270 р. країною правив іллірійський уродже­нець Марк Аврелій Клавдій, після нього — знову іллірієць Луцій Доміцій Авреліан (270-275). Спроби деяких з цих так званих солдатсь­ких імператорів відновити дисципліну і порядок у війську, зміцнити кордони і державу загалом закінчувались тим, що солдати їх убивали (Проба, Авреліана, Галлієна та ін.)

Часто, як зазначалось, незважаючи на те, що країною правив імпе­ратор, провінціальні легіони проголошували своїх імператорів і підко­рялись тільки їм, проте лише доти, поки ці імператори виконували волю солдатів, надавали їм всілякі пільги, роздавали матеріальні блага. Офі­ційним, законним імператорам навіть доводилось іноді з цими "про-вінціальними" імператорами воювал-и (наприклад, з Марком Постумом у Галлії). З 235 р. до 283 р. у Римі було 19 офіційно обраних законних ім­ператорів і ЗО місцевих, проголошених в окремих провінціях військами.

Відтак перед широкими політичними колами держави постала не­обхідність створення міцної централізованої влади, своєрідної військо­во-бюрократичної монархії. Така влада була встановлена 284 р., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діоклетіана.

Встановлення домінату. Реформи Діоклетіана. З цього часу почав­ся новий період в історії Римської держави — епоха розвиненої, або пізньої, імперії — домінат. Імператора вже визнали абсолютним мо­нархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх творить. Це вже не перша службова особа в державі, яка очолює республіканських магі­стратів, а владика — сютіпиз, звідки і пішла назва всієї системи, вста­новленої Діоклетіаном.

Усе населення держави перетворилось у його підданих — зиЬ^'есіі. Остаточно визнано, що імператор — особа божественна. Це ви­являється у релігійному обожнюванні імператора, складному і пиш­ному придворному церемоніалі, запозиченому в східних царів. Що­правда, після визнання християнства державною релігією (див. далі)

 

імператори вже не вважались богами, але їхня влада розглядалася як божественна інституція, а вони самі — як представники бога на землі.

Імператор Гай Валерій Аврелій Діоклетіан, син вільновідпущени­ка, народився в Далмації. Вступивши до армії, досяг найвищих чинів, став досвідченим полководцем, улюбленцем солдатів, які й проголоси­ли його імператором. Він правив державою 21 рік — з 284 р. до 305 р. (помер 313 р.).

Діоклетіан остаточно порвав із заснованою Августом системою принципату, коли імператор не був монархом, а тільки першим сена­тором, першим магістром і першим громадянином, котрий має най­вищий авторитет і наділений особливими повноваженнями.

Автократичні тенденції у Римі почали виявлятися ще під час прав­ління династії Антонінів і ще більш виразно — Северів. Автократичну політику проводили імператори-іллірійці (зокрема Авреліан). Але тільки Діоклетіан відкрито порвав зі старою конституційною тради­цією. З часів його правління імператора почали вважати втіленням божества, його воля — це земний вираз волі римських богів. Присутні під час його появи ставали на коліна, падали долілиць, цілували край одягу, взуття. Його поява супроводжувалась складним і пишним цере­моніалом, він одягався у пишний одяг пурпурного кольору, оздобле­ний золотом і дорогоцінним камінням, голову його увінчувала золота діадема.

Людина енергійна і рішуча, Діоклетіан приступив до проведення реформ у державі, які докорінно змінили її державний устрій, систему органів влади й управління, збройні сили, фінанси. Складність управ­ління великою державою, необхідність тримати під контролем хоч би найважливіші галузі державного життя примусили Діоклетіана обрати собі співправителя (такі випадки були відомі й раніше: Марк Ав­релій і Луцій Вер, Септимій Север і два його сини, Валеріан і Галлієн). Ним став його земляк і соратник Марк Аврелій Валерій Максиміан, котрий також дістав титул імператора та ім'я Августа. Кожен з імпе­раторів призначив особистих заступників із титулами цезарів (Діок­летіан — Гая Галерія Максиміана, Марк Максиміан — Гая Флавія Хлора).

Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном*. Кожен з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади. Діоклетіан і Мак-

* "Вічний Рим" вважався по-старому столицею імперії, але не був резиденцією імператорів. Діоклетіан жив у Нікомедії, Галерій — у Сирмії (на річці Саві), Максиміан — у Медіолані (потім у Равенні), Хлор — у Трірі.

 

 

 

318

 

319

 

симіан вважалися рівноправними. Цим ніби відновлювався старий принцип колегіальності влади (двох консулів). Як і консули, обидва імпе­ратори спільно правили, спільно вирішували важливі справи, проте ця колегіальність була суто умовною, бо фактично Діоклетіан вважався основним імператором, мав більший авторитет і більший вплив на ви­рішення всіх справ, у тому числі західних.

Зрештою й розподіл імперії на дві частини мав тоді ще умовний характер*. Це були частини єдиної держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної імператорської сім'ї. Августів вва­жали братами, цезарів—їхніми синами. Діоклетіан віддав дочку заміж за цезаря Гая Максиміана, родичами були Марк Аврелій Максиміан і Хлор. Обом імператорам належала законодавча влада, закони вида­валися від імені їх обох — цим також наголошувалась єдність держа­ви. За задумом Діоклетіана, таке колегіальне правління повинно було забезпечити певний порядок престолоспадкування, запобігти мож­ливості узурпації влади іншими людьми в умовах послаблення тор­говельних, політичних і культурних зв'язків між окремими частина­ми імперії.

Цей захід дав результати. До кінця III ст. майже на всій території імперії вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції, зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розширити римські володіння. Будь-які повстання придушувались (зокрема, у Галлії). Гер­манців, котрі вторглись у межі імперії, розбили і відкинули за Рейн.

Деякі старі республіканські органи у той період ще зберігалися, зокрема сенат, магістратура. Сенат, однак, справами законодавства, судочинства, управління вже не займався. Він відав організацією різних ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повин-ностей сенаторами. На всі його ухвали потрібна була санкція імпера­тора. Збереглися також ще окремі магістратури (консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання. Народні збори не скли­калися.

Діоклетіан провів низку реформ з метою зміцнити політичну, воєн­ну й економічну могутність імперії. Оновлено і розширено за рахунок юристів і фахівців раду при імператорі (сошізіогіит), яка стала голов­ним центром управління країною. Крім неї, при імператорі створено низку нових галузевих органів (управлінь, комісій та ін.), багато нових посад. Зокрема великого значення набули управитель імператорського палацу (§иае5Іог хасгі раїаііі), начальник особистої канцелярії імпера-

* Фактично і остаточно імперію розділено на дві частини у 395 р. при імператорі Феодосії.

 

тора, управитель його скарбниці, управитель імператорських маєтків. Затверджено суворі правила про ранги численних чиновників, права, надані кожному рангові, порядок підвищення по службі тощо. Всі ці органи і посади мали чітко виражені риси бюрократичного апарату. Кадри чиновників нерідко поповнювались вихідцями з різних верств суспільства.

Діоклетіан провів новий адміністративний поділ держави. Основні засади цього поділу — це сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військового (це було завершено вже при Костянтині).

Отже, вся імперія поділялася на 12 діоцезів, межі яких здебільшого збігалися з межами колишніх провінцій. Діоцези у свою чергу поділя­лися на провінції. Італія тепер остаточно втратила привілейоване ста­новище: її було поділено на два діоцези, куди входили не тільки італійські, а й інші області (приальпійські райони, Сицилія, інші острови).

Невідкладного реформування потребували й збройні сили, що слу­жили опорою монархічної влади і мали забезпечувати внутрішній спокій країни й оберігати державні кордони. Діоклетіан з розумінням і відповідальністю взявся за цю справу, яку після його смерті продов­жив Костянтин. До реформи Діоклетіана легіони були розквартиро­вані в окремих провінціях на постійно. Це їх пов'язувало з місцем роз­ташування і при потребі їх було надзвичайно важко перекинути в іншу місцевість. Діоклетіан розпорядився поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували у певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які при потребі, не оголюючи кордонів, можна було перекидати з місця на місце. Це дало позитивні наслідки. Велику увагу приділено зміцненню військової дисципліни. "Вірність солдата" (їїсіез тіїігліт) і "хоробрість солдата" (уігШз тіїітт) ■— ці слова часто карбувалися навіть на монетах.

Водночас було значно збільшено кількість війська. До Діоклетіана війська переважно комплектувались добровольцями. Цей принцип зберігся, але водночас введено правила обов'язкового, рекрутського поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих і середніх землевлас­ників давати державі певну кількість рекрутів — відповідно до кількості наявних рабів і колонів. Зобов'язано служити в армії летів — полоне­них варварів, яких оселено на римській території. Нарешті, за спе­ціальну винагороду на військову службу почали приймати загони вільних варварів.

Реформа армії, зростання чиновницько-бюрократичного апарату потребували величезних коштів, що витрачались також і на неймовір-

 

 

 

320

 

321

 

ну розкіш імператорського двору, будову грандіозних палаців, громадсь­ких споруд, цирків, доріг, мостів, водопроводів. Тим часом економіка імперії, фінанси, незважаючи на окремі заходи Авреліана та інших імпе­раторів, були розхитані.

Діоклетіан і тут провів низку реформ. Вводилася нова система оподаткування населення, оскільки для ранньої імперії характерна різноманітність податків, причому істотна роль відводилася подат­кам непрямим, які втратили значення занепадом господарського життя і падінням цінності грошей.

У фінансовій системі основного значення набули прямі податки і передусім поземельні. Для цього складено кадастр усіх земель. Одини­ця оподаткування визначалася певною кількістю орної землі, її якістю та кількістю голів худоби. З кожної одиниці стягувався певний пода­ток — у натуральній формі або грішми. Від податку ніхто не звільняв­ся, навіть сенатори. Міських жителів, котрі не мали землі, обклали по­душним податком (аріїаіїо). Жителі Італії, які до того часу не платили податків, тепер їх сплачували. За регулярне надходження податків відпо­відали міські ради і персонально декуріони (або куріали), а також влас­ники земель. У свою чергу це спричинило особисте закріплення колонів за своїми господарями.

Податкова реформа Діоклетіана гарантувала державі певну кількість продуктів, потрібну для утримання двору, армії, столиці. Отже, дер­жавне господарство будувалось на натурально-господарській основі, не залежало від інфляції, ринкових цін, підвезення продуктів із провінцій.

Грошове господарство, яке, безумовно, виконувало важливу роль, також потребувало оздоровлення. З цієї метою Діоклетіан провів монетну реформу. Почала карбуватися повноцінна золота монета (аигеиз), що важила 1/60 римського фунта (5,45 грама), срібна і бронзова. Однак особливого успіху ця реформа не мала, оскільки реальна вартість монети не відповідала її номінальній вартості, співвідношення між цінністю металів було визначено довільно. В результаті повноцінна монета зникла в обігу, її перетворювали в злив­ки, ховали; ціни на товари і далі зростали.

Для боротьби зі зростаючою дорожнечею 301 р. видано едикт, яким визначено максимальні ціни на різні продукти, а також макси­мальні ставки оплати праці. За незаконне підвищення цін передба­чено суворе покарання і смертну кару. Але оскільки були прийняті єдині ціни для всієї імперії, без урахування особливостей регіонів, зручностей шляхів сполучення та інших місцевих умов, то вони не узгоджувались з реаліями життя. Отже, едикт не мав ефективних пра­вових наслідків і його, найімовірніше, просто не виконували, —

 

свідчень істориків або документів про покарання перекупників, спе­кулянтів не збереглося.

У політичній системі Діоклетіана велика увага приділялася релі­гійним проблемам. Діоклетіан, подібно до Августа, виступав віднов­ником традиційної римської релігії, старих римських богів на чолі з Юпітером. Водночас, як це спостерігається у східних монархіях, підтри­мувалось божественне походження імператорської влади, самого імпе­ратора. Це суперечило вченню християн, і вони чинили певний пасив­ний опір релігійній політиці імператора, відмовлялися брати участь у релігійних культах, ігрищах, солдати-християни не віддавали релігій­них почестей імператору. Держава, імператор починають знову пере­слідувати християнство, яке на той час набуло великого поширення (навіть дружина і дочка Діоклетіана, чимало придворних були христи­янами) і в останні десятиліття III ст. користувалося значною терпимі­стю держави. На початку IV ст. проти християнства видається чотири жорстокі едикти, поновлюються їх гоніння.

Намагаючись зміцнити і розширити кордони держави, Діоклетіан, Максиміан та їхні заступники — цезарі Галерій і Хлор вели численні війни: з франками у Галлії, карпами і язигами на Дунаї, мавританськи­ми племенами в Африці, з персами на Сході. Противники і повстайці були розбиті, розширено кордони держави, відновлене панування рим­лян у Месопотамії. Проте 305 р. Діоклетіан і його співправитель Мак­симіан зреклися влади.

Оцінюючи реформи Діоклетіана, зазначимо, що різноманітна за­конодавча діяльність, військові походи засвідчують неабияку енер­гійність, ініціативність, авторитет цього імператора, якому вдалось упродовж 20 років твердо утримувати владу. Безперечно, він був полі­тиком консервативного напряму, намагався відтворити колишню сла­ву "Вічного міста", старі звичаї, релігію, але водночас розумів нагальну потребу проведення різноманітних реформ і рішуче їх проводив. Зокрема, він реформував і змінив податкову систему, оздоровив фінан­си, зміцнив збройні сили. Діоклетіан дотримувався основних реалій римського суспільства, використовував досвід інших держав, зокрема перської монархії. З часів Діоклетіана влада імператорів визнавалася абсолютною, більше того — вона обожнювалась.

Правління Костянтина. Після зречення Діоклетіана і Максиміана державою недовго правили цезарі Хлор і Галерій. У Британії 306 р. помер Хлор, і північні легіони проголосили імператором його сина Флавія Валерія Костянтина, а в Римі імператором став син Максимі­ана — Максенцій. Розпочалася шалена боротьба між претендентами за імператорську владу, яка завершилась перемогою Костянтина.

 

 

 

322

 

323

 

Співправителем він оголосив Валерія Ліціана Ліцинія. Разом вони пра­вили імперією упродовж десяти років, проте 324 р. між ними виникла сутичка, внаслідок чого Ліцинія було заслано у Фессалоніки, а Костян­тин правив державою разом зі синами.

Правління Костянтина (306-337) ознаменувало остаточний розрив з традиціями принципату. Він провів низку важливих реформ, видав у Мілані 313 р. так званий Міланський едикт про вільне сповідання християнства. Християни вже не зазнавали гонінь, утисків, вони користувались такими ж правами, як і представники інших релігій. Християнство з переслідуваної релігії перетворилось у релігію держав­ну, пануючу. Тепер церква почала вимагати у віруючих цілковитої по­кори існуючим державним порядкам, сприяла зміцненню імператорсь­кої влади. В свою чергу імператор всіляко підтримував церкву, вважа­ючи, що в єдиній державі повинна бути і єдина церква. До імператора часто почали звертатися єпископи для розв'язання різних церковних проблем і навіть спірних догматичних релігійних питань, імператор брав діяльну участь у їх обговоренні під час церковних зібрань.

Єпископи, обрані общинами, збиралися на собори, які на той час стали найвищою церковною інстанцією. Рішення соборів подавали на затвердження імператорові. У Нікеї 325 р. відбувся важливий собор, який з приводу різних догматичних суперечок серед єпископів прий­няв основні засади догматів християнства. Наприкінці ІІІ-на початку IV ст. виникає чернецтво, а згодом — монастирі.

У політичній і соціальній сферах Костянтин продовжує систему реформ, основи якої заклав Діоклетіан. Зберігши попередній адмі­ністративний поділ на діоцези і провінції, Костянтин утворив ще більші адміністративно-територіальні одиниці — префектури. їх налічувалось чотири — по дві на кожну частину імперії. Західна частина поділялась на Італію з Африкою і Галлію з Іспанією; Східна — на Схід та Іллірію. Очолювали префектури префекти Преторія (ргаегесшв ргаеіогіо). їх призначав імператор. Префектури наділялися на діоцези (в двох захі­дних префектурах було разом шість діоцезів, у двох східних — сім) на чолі з вікаріями (уісагіи$), котрі вважалися заступниками префектів, але мали самостійні повноваження в галузі управління, фінансів, юрис­дикції. Вікаріїв також призначав імператор, і в деяких питаннях вони підпорядковувались безпосередньо йому.

Діоцези поділялися на провінції (в середньому по 15-20 у кожно­му). Провінції очолювали ректори (гесіогез або сопзшагіз чи соггесіог), котрих також призначав імператор. Провінції поділялись на округи (ра§і або уісі), якими управляли препозити (ргаерозпш ра§і або уісі). В округах створено органи місцевого самоуправління населення — се-

 

нати і муніципальні магістрати, щоправда, вони повністю були підпо­рядковані окружній адміністрації.

Управління Римом здійснювалось окремим способом. На чолі його стояв претор міста (ргаеїогіиз сегЬі), безпосередньо підпорядкований імператору. Сенат ще зберігався, але тільки зовні: він виконував роль міського колегіального дорадчого органу і відав лише міськими спра­вами. Як і при Діоклетіані, зберігались ще посади консулів, преторів і квесторів, але жодного реального значення в системі управління вони не мали.

За часів Костянтина цивільну владу остаточно відокремили від військової. Всі управителі префектур, діоцезів, провінцій, округів були цивільними посадами. Військо очолювали військові командири. У збройних силах зберігся і розвинувся поділ війська на прикордонні та мобільні легіони. В армії виділились особливо вірні, надійні привілейо­вані частини — раїатіпі. Замість значно скороченої ще за Діоклетіана преторіанської гвардії утворились особливі частини при імператорі — доместики (сіотезгісі).

Оскільки армія і далі була основною опорою імператора, то воїни діставали щораз більші привілеї. Військова служба стала також про­фесією, причому привілейованою. Доместики мали найліпші місця на видовищах, церемоніях, високу платню, значну частину воєнних тро­феїв та ін. Солдати не повинні були мати сім'ю, а існуючі шлюби на час служби припинялися. В армії знову запанувала чітка дисципліна, суворо дотримувались військової ієрархії. Права і обов'язки воїнів, армійські порядки були закріплені у спеціальному військовому статуті.

За правління Діоклетіана і Костянтина зміцнились органи поліції, сформувалась таємна поліція. За громадський порядок у Римі відповідав префект міста, в розпорядженні якого перебувало шість когорт озброєних поліцейських сил. Існувала ще нічна поліція та поліція боротьби з пожежами. Поліційні сили були в розпорядженні правителів всіх міст. Під час домінату керівником поліції всієї імперії став начальник імператорської канцелярії (та§І5Іег ойісіогит або та§і«їег раїаііі). Він зосереджував також Й інші важливі державні функції.

У таємній поліції було встановлено посаду фрументаріїв, котрі от­римували державну платню і повинні були інформувати владу про всі важливі події у місцевому суспільстві. Широко практикувалась і підтри­мувалась політика доносів, нагляду. Донощики на державних злочинців отримували 25% вартості майна засуджених.

У період правління Діоклетіана і Костянтина відбулися серйозні зміни в судоустрої та судочинстві. Ще раніше магістрати, а потім сенат

 

 

 

324

 

325

 

були позбавлені права чинити суд. Ці уповноваження перейшли до імпе­ратора та його урядовців. У м.Римі кримінальною юрисдикцією відав префект міста, в Італії та інших префектурах — префекти-преторії, а в діоцезах, провінціях, округах — відповідні правителі (вікарії, ректори, препозити). Всі вони могли призначати для допомоги собі суддів, кот­рим доручали розгляд тих чи інших справ. Окрім цього були спеціальні судді у справах нічних пожеж, постачання міст продовольством (останнім навіть надавали право виносити смертні вироки та ін.).

Розгляд цивільних справ теж перейшов від преторів до імператорсь­ких урядовців і суддів. Сторони для розгляду спору могли обирати собі приватних, третейських суддів. Були створені нові посади державних суддів з розгляду справ про опіку, аліменти тощо.

За імператора Костянтина внаслідок послідовно проведеної фіскальної політики відбулося своєрідне закріплення станів: заняття певною професією стало явищем примусово-спадковим, зокрема діти селян мали бути селянами, ремісників — ремісниками тощо. Низка едиктів (316, 317, 325 рр.) людям певних станів забороняла залишати без дозволу властей місця проживання, село чи місто, де вони народи­лися. Ніхто не міг (навіть імператор) звільняти населення від виконан­ня визначених повинностей, сплати податків.

На вимогу землевласників 332 р. Костянтин заборонив колонам переходити від одного власника до іншого. Власник землі, в якого ви­явлено чужого колона, мусив його повернути господареві, сплатити штраф і всі податки за нього за час перебування в його маєтку. Колонів-утікачів заковували в кайдани і повертали власникам. Колонів, як і посаджених на землю рабів, не можна було продавати без землі. Водночас будь-який вільний, хто обробляв чужу землю впродовж ЗО років, ставав колоном. Колонам заборонялося виступати у суді проти землевласників.

У 324-330 рр. на місці грецького міста Візантії Костянтин збудував нову столицю держави, названу його іменем, —Константинополь, куди збирався переселитися з Риму з усім двором і урядовцями. Він вів успішні війни з варварами: на Рейні — з франками, на Дунаї — з готами. За Ко­стянтина різні області імперії продовжували заселятись варварами. Зокрема, не маючи змоги з допомогою зброї вигнати сарматів, їм відвели для поселення землі в придунайських провінціях, а вандалам — у Паннонії. Цим імператор мимовільно сприяв варваризації держави.

Продовжуючи реформи Діоклетіана, позбавлений властивого йому римського консерватизму Костянтин діяв з більшою рішучістю. Уп­равляв він імперією твердо і деспотично, нещадно розправляючись з опозицією. Християнська церква оголосила Костянтина за його заслу-

 

ги перед нею (перед смертю Костянтин прийняв християнство) святим і рівноапостольським. Помер він 337 р.

Реформи Діоклетіана і Костянтина мали на меті подолати кризу, яку переживала Римська імперія. Проте вони тільки загальмували, а не при­пинили той занепад, що розпочався III ст., причини якого коренилися в загальній кризі рабовласницької системи господарства.

Впродовж 16 років після смерті Костянтина між його синами та іншими претендентами на імператорську владу тривала гостра бороть­ба. В економіці, фінансах, політичному житті знову наступив хаос, дег­радація. Значно скоротився грошовий обіг, домінувала натурально-гос­подарська система. Внутрішня і зовнішня торгівля різко загальмува­лась. Велика земельна власність (імператорів та їхньої родини, сена­торського стану) досягла небачених розмірів. Знову зросли податки і побори з населення. Стало дедалі важче охороняти кордони імперії від нашестя варварів і загалом державу від внутрішніх повстань. Розши­рився управлінський апарат — кількість посад, органів,тощо.

Серед чиновників, подібно до армії, встановилась чітка суборди­нація. З'явилась посада особистого секретаря імператора (§иае5їог засгі раїаііі), влада котрого дедалі зміцнювалась. Відомство двора очолили впливові ргаерозішз «асгі сиЬісуІі (цю посаду часто займали євнухи).

Вищі чиновники називались коштами (сотіїез). Вони поділялись на розряди. Кожен вищий імператорський чиновник мав канцеля-рію(оШсіит). За комітами йшли погагіі. Десятки тисяч дрібних чинов­ників (у центрі і на місцях) перебували на ще нижчих сходинках. Усі чиновники мали свою уніформу, ранги, а після закінчення терміну служби отримували пенсію. З'явилася і спеціальна дипломатична служба. Розрослося фінансове відомство, яке поділялося на дві час­тини: загальнодержавних прибутків та податків (аегагшп засшш) на чолі з СОШЄ5 засшш 1аг§іїіопит і приватних коштів імператора, кот­рими управляв соптез гегит рггуаіагит.

Перехід до оборонних воєн різко скоротив приплив рабів. Та й тих, котрих захоплювали (а їх було щораз менше), перетворювали у колонів. Відживши свій час, рабство поступово зникало.

Римська імперія від середини IV ст. дедалі більше занепадала.

Падіння Римської імперії. Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім розбратом, народними по­встаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали колишню могутню Римську державу. Наприкінці IV ст. Риму довелося зіткнути­ся з сильним натиском германського племені вестготів, котрих, у свою чергу, тіснили*племена гуннів, що насунулись зі степів сучасного Ка­захстану. Вестготи біля Адріанополя (в Греції) 378 р. вщент розбили і

 

 

 

326

 

327

 

майже знищили римське військо. Це був страшний удар для Риму. Мо­гутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала розпада­тись. Знову з'явилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив дер­жаву імператор Феодосій, але в 395 р., у рік його смерті, вона остаточно розпадається на дві частини — Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми імператорами на чолі.

У 406 р. германські племена (франки) перейшли Рейн і спустоши­ли Галлію, 408 р. вестготи зайняли Паннонію і вирушили в Італію. До них приєдналось понад 40 тис. римських рабів. Війська вестготів 410 р. здобули і розграбували "Вічне місто", що мало величезний резонанс у тогочасному світі.

Незабаром з-під влади Риму звільнилась Іспанія, значну частину території якої захопили племена вандалів, свевів і аланів.

У 30-х роках на Римську державу напали гунни на чолі з Атіллою. Низка римських провінцій (Паннонія, Мезія, Галлія) та Італія були спустошені, хоч у вирішальній Каталаунській битві (451 р.) ніхто не здобув перемоги. У 455 р. Рим здобули і розграбували вандали.

У 475 р. римський патрицій Орест посадив на престол сина Ромула Августа, котрий і став останнім римським імператором. Але проти нього повстали варварські найманці на чолі з вождем Одоакром, які вбили Ореста, позбавили Ромула Августа влади, а знаки імператорсько­го звання Одоакр відіслав у Константинополь.

Рік 476, коли все це сталося, і є останнім роком існування стародав­ньої Римської держави, яка зникла, проіснувавши близько тисячі років. Розхитана глибокою кризою рабовласницької системи, послаблена повстаннями рабів і колонів та поневолених народів, гострою внутріш­ньою боротьбою різних верств суспільства, кинута напризволяще розбещеною знаттю і громадянами, задушеними злигоднями, числен­ними податками і поборами, вона впала під натиском варварів.

Глава 5 ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ РИМСЬКОГО ПРАВА

1. Джерела права в період республіки

Звичаї та звичаєве право. У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай — тогез таргит. Стародавні зви­чаї регулювали життя общини, порядок ведення господарства, вико-

 

нання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окремих осіб чи груп. Хоч звичаї і не були пов'язані з правовим примусом (бо й самого права в нинішньому ро­зуміння цього слова ще не існувало), однак вони регулювали поведінку людей у суспільстві, організовували їхнє суспільне життя і тому від на­селення вимагали обов'язкового їх виконання.

Постає питання: що примушувало людей підпорядковуватись зви­чаєвим правилам поведінки, якщо не було державного примусу? На­самперед, це — виховання, повага до загальної думки, дотримання традицій загальної поведінки, зрештою потреба певного порядку і правил співжиття у колективі. За недотримання звичаїв на винних чекали такі покарання: зауваження, загальний осуд, вигнання з роду, общини або навіть страта. Поруч з родовими звичаями в перехідний період від родового ладу до державної організації все більшого зна­чення набувають звичаї, котрі виробляла практика нових органів — сенату, жрецьких колегій, а потім і магістратів. Таким шляхом посту­пово склалися точні формули майнових правочйнів, релігійних об­рядів, міжнародних угод та ін.

З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них формується ще одне джере­ло права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових пра­вил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок бага­торазового повторення громадянами типізувалися; виникало пра­вило, вироблялася норма поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою.

Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водно­час першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали сакральним правом (засшш — священне, релігійне), оскільки вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів.

Отже, жерці, покликаючись на волю богів, розв'язували спірні пи­тання і конфлікти, призначали для їх розгляду певні дні, зумовлювали

 

 

 

328

 

329

 

певні формальності щодо їх проведення, оформлення, вели календар, брали участь в укладенні угод, шлюбу.

Водночас уже тоді, у стародавній, ранньодержавний період почали розрізняти суто правові та релігійні норми. Поруч з щ$-правом існува­ли газ-норми поведінки, що стосувалися відносин з богами.

З перебігом часу право почало втрачати релігійний характер, звільнятися від впливу релігії і жерців, ставало суто світським.

Закони. Зі становленням і розвитком римської державності основ­ним джерелом права став закон (Іех). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і вре­гульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин. Спочатку термін Іех означав норму поведінки, що регулювала, визначала діяльність гро­мадян. Воно могло бути встановлене жерцями, сенатом, магістратами чи самими громадянами (як певне зобов'язання). Тільки згодом, зі зміцненням державності, цей термін набув значення повеління народу (через прийняття відповідного рішення Народними зборами). За сло­вами відомого юриста Гая, "закон — це те, що народ наказує і встанов­лює".

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект (на­приклад, закон Гортензія, закон Валерія). Іноді до імені магістрата до­давалась коротка вказівка щодо змісту закону. Наприклад: Іех Іісіпіа а§гагіа (367 р. до н.е.) — "аграрний закон Ліцинія".

Певного порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді у центрі міста встановлювали дошки з текстом прийнятих важливих законів. Зберігались тексти законів у храмах і державній скарбниці (аегагішті).

У республіканський період було видано чимало законів, які мали переважно конкретний характер, тобто торкалися конкретних питань, що мали значення в даний час. Тоді ще не було кодексів, які б регламентували ту чи іншу галузь права, не було писаної, встановленої єдиним актом конституції. Римські закони мали на меті організацію діяльності держави, її органів, її безпеки, охорону системи політичних відносин, правового становища населення, землеволодіння, власності на рабів, судочинства. У ранній період було мало законів стосовно до­говорів, застави, спадкування, сервітутів та ін. Ці правові проблеми розробляли і ґрунтовно врегульовували пізніше — в часи розвиненої республіки та імперії.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були за-

 

кони і законами вони не називалися. Нагадаємо: сенат певний час вва­жався дорадчим органом при вищих магістратах — консулах, прето­рах. Але оскільки його влада і компетенції швидко і неухильно зроста­ли, розширювалися, то й рішення сенату набули загальнообов'язково­го характеру, стали юридичними нормами. А в останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Закони XII таблиць. Появу збірника стародавніх законів "Ьех сіиосіесіт ІаЬиІашт" римська історія відносить до 451-450 рр. до н.е. Як засвідчують стародавні історики, запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, котрі цього наполегливо вимагали, ос­кільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачились патриціями, що захопили владу в державі і використовували неписане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Незважаючи на протести плебеїв, до складу комісії увійшли тільки патриції, яким надавалися найширші повноваження. Того року не обирали ні консулів, ні народ­них трибунів. Однак упродовж року децемвіри не встигли закінчити роботу над складанням зводу законів. Вона була продовжена наступ­ного року комісією вже в іншому складі: до неї було введено п'ять пат­риціїв і п'ять плебеїв.

Висічені децемвірами на 12 мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і увійшли в історію як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані положення і норми, що, за невеликими винятками, відбивали інтереси патриціїв. Отже, плебеї мало що виграли від появи цих законів. Первісний текст законів до нас не дійшов. Найімовірніше, вони були знищені під час завоювання Риму галлами у IV ст. до н.е. Про зміст цих законів людство дізналось з різних праць пізніших римських авторів (юристів, істориків, політиків), де цитувалися ці закони. В результаті дослідники і науковці пізніших часів достатньо повно, хоча не вичерпно, реконструювали зміст законів. Вони нині опубліковані у багатьох спеціальних збірниках і хрестоматіях.

Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні систематизова­них норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідносини в суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих норм з найважливіших питань тогочасного життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, торкаючись переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Вони означа­ли ліквідацію родоплемінних відносин, хоч елементи родового ладу ще залишались.

 

 

 

330

 

331-

 

Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд. Закони починались словами: Зііпщзуосаі, іїо ("Якщо викли­кають на суд, нехай іде"). Проте сама влада не вживала заходів для виклику відповідача, прихід останнього до суду мав забезпечувати сам позивач.

Судова процедура являла собою змагання сторін перед судом, які самі подавали докази своєї правоти. Державні органи регулювали су­довий процес, вислуховували сторони, свідків, виступаючи в ролі своє­рідного третейського судді. Водночас передбачалось обов'язкове ви­конання рішень, ухвалених судовою владою.

Ці постанови законів засвідчили успіхи світського права, але судо­вий розгляд справи ще супроводжувався формулами та обрядами, не­дотримання яких могло призвести до втрати позову чи програшу справи.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, за­повідати.

Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності—манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця. Крім того, мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх гро­мадян і шостий, котрий тримав вагу. Власник речі, торкаючись її па­личкою або рукою, проказував передбачені законом слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись рукою речі і проказуючи обрядові слова. На вагу клали саму річ або її частинку, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації(гехтапсірі), і речі, які не потребували обряду ман-ципації (гех пес тапсірі). До перших належали нерухоме майно (землі та будівлі), раби і тварини, якими користувалися для переїздів і переве­зення вантажів, сільські сервітути (права на чужі речі — право прохо­дити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу землю). Інші речі не підлягали манципації.

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність (сіотіпіит ех щге ОиігШит), яка могла бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. Посягання на цю власність жорстоко каралися. Зокрема, той, хто випасав або жав уночі

 

квіритське поле, оброблене плугом, був приречений до страти в жертву підземним богам. Смертна кара загрожувала паліям і тим, хто крав се­ред ночі. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку чужих де­рев та інші подібні злочини накладався великий штраф.

Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання був пехшп — кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів, які відрізнялися від інших рабів лише тим, що знову ставали вільними, коли сплачували борг. Якщо ж кредитор не хотів брати боржника кабальним рабом, то його впродовж 60 днів у базарні дні тричі виводили на площу, оголошуючи суму боргу. Якщо не знаходилось бажаючих сплатити цей борг, то боржника карали смертю або продавали за кордон у рабство (табл. III). Отже, боргове право було надзвичайно жорстоким. Водночас Закони обмежували відсотки за позику, встановлювався їхній максимальний розмір — не більше ніж 1% на місяць і 8,3% річних.

Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, зга­дується договір зберігання. У таблиці VIII (п.19) записано, що коли хтось дав свою річ на зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у подвійному розмірі вартості речі.

Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг віддавати своїх дітей у боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Якщо після цього син, відробивши борг батька, діставав свободу, то виходив з-під влади батька (табл. IV).

Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Чоловік міг у будь-який момент наказати дружині покинути його дім, повернувши належні їй речі (табл. IV).

Відомим було усиновлення (удочеріння), опікунство тощо. У випад­ку розтрати опікунами майна підопічного до них подавали позов щодо повернення розтраченого у подвійному розмірі (табл. VIII, п.20).

Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте принцип колек­тивної (родової) власності продовжував ще існувати. Наприклад, якщо римський громадянин помирав без заповіту, то згідно з п.4 таблиці V спадщина переходила до "його спадкоємців" (зиі Ьегесіез), під якими малися на увазі особи, котрі перебували безпосередньо під батьківською владою померлого — агнати. Коли ж не було агнатів — то до інших кровних родичів (§епше5) — когнатів.

 

 

 

332

 

333

 

Про колективну (державну) земельну власність (а§ег риЬІісш) За­кони XII таблиць не згадують, хоча вона на той час існувала.

Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них. Кровної помсти вже не було, проте зберігався старовинний таліон (їаііо — відплата) — рівним за рівне. У п.2 таблиці VIII зазначено: "Якщо причинить тілесне пошкодження і не помириться з потерпі­лим, то нехай і йому самому буде вчинене те ж саме".

Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли собою куски міді. Статті Законів мали казуїстичний характер. Наприклад, за перелом людині кістки належало сплатити штраф 300 асів, але якщо це був раб, то сплачували його власникові 150 асів; за образу людини — 25 асів. За крадіжку передбачались значно суворіші покарання. Так, коли крадія впіймали "на гарячому", то його піддавали тілесному покаранню і віддавали "головою" потерпілому. Рабів за крадіжку сікли канчуком і скидали зі скелі у прірву. Якщо ж крадена річ була знайдена у крадія через деякий час, то він сплачував штраф у трикратному розмірі її вартості. Неповнолітніх за крадіжки піддавали тілесному покаранню та стягували збитки з їхніх батьків. Закон забороняв придбання краденої речі.

У деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія вночі впіймали "на гарячому" (п.12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.

За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Якщо це сталося через необережність, то винний був забов'язаний відшкодувати збитки, а неспроможні підлягали м'якшому покаранню. За таємне знищення чужого врожаю призначалась смертна кара "більш тяжка, ніж за вбивство людини" (п.24, табл. VIII), очевидно, з тортурами.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе будь-якого відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Злочини, скоєні підвладними особами і рабами, покладали на гос­подаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки потерпілому або ви­дати йому "голову" винних для покарання (табл. XII, п.2).

Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забо­роняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золо­тими речами тощо.

 

Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п.22 таблиці VIII зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укла­денні угоди як свідок чи вагар, потім відмовлялася цю угоду засвідчи­ти, то її визнавали безчесною, вона втрачала право надалі виступати в цій ролі. Неправдиві свідчення перед судом карали смертю — кидали у прірву.

Отже, Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини римсько­го суспільства в період переходу його від епохи первіснообщинного ладу до рабовласницького. В них зафіксована ще наявність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності та ін. Водночас у них відоб­ражена достатньо розвинена приватна власність, на захист якої чітко і послідовно ставали Закони. Вони регулювали ще вузьке коло право­відносин, зокрема в цивільному, зобов'язальному праві, пройняті сим­волічністю, формалізмом, консерватизмом.

Закони XII таблиць високо оцінювали римляни впродовж усього періоду республіки, і вони мали велике значення в історії римського права. Історик Тіт Лівій називає XII таблиць "джерелом усього публіч­ного і приватного права". Коментуванню їх положень були присвя­чені численні праці римських юристів. На їх зміст посилалися як на найвищий авторитет. За свідченням Ціцерона, він змолоду, як і інші юнаки, вивчив XII таблиць напам'ять як вкрай необхідну річ.

Едикти магістратів. Наголосимо, що записані в Законах XII таб­лиць правила поведінки поширювались тільки на римських грома­дян — корінних жителів римської общини (сМгаз) і тому називались громадянським або цивільним правом — }и5 сіуііє. Дальший розвиток цивільного права відповідно до потреб господарсько-політичного життя відбувався шляхом інтерпретації, тобто розширеного тлу­мачення Законів XII таблиць у процесі їх практичного застосування або ж шляхом прийняття Народними зборами нових законів. Але цього для врегулювання все нових і нових правовідносин виявилось замало.

Розвиток рабовласницької системи, торгівлі й обміну, різних галузей сільськогосподарського і ремісничого виробництва різко змінили правову ситуацію в державі. В умовах бурхливого еконо­мічного піднесення, розширення внутрішнього і зовнішнього ринків виникали в цивільно-правовому житті такі випадки, такі відносини, які не були достатньо врегульовані чи взагалі передбачені в старому цивільному праві, у Законах XII таблиць. З часом ці Закони виявились недостатніми як за обсягом, так і за змістом.

Очікувати, поки потреба правового врегулювання нових відносин, нових явищ повсякденного життя буде усвідомлена всім загалом, зміцниться в його правосвідомості і набуде вияву в формі нових за-

 

 

 

334

 

335

 

конів Народних зборів, — надто довгий і складний шлях. Він був спро­щений і значно прискорений практичною діяльністю римських вищих урядовців-магістратів.

Як відомо, справи судочинства були передані преторам, наділеним владними повноваженнями (ітрегіит). Отже, якщо вади у законо­давстві завдавали громадянам шкоду, створювали проблеми у вирі­шенні справи, вони могли звернутися до претора з проханням допо­могти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо вва­жав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував спра­ву поза законом, своєю владою (проте не всупереч законові, якщо та­кий існував). Наприклад, загрожуючи штрафом або арештом, змушу­вав особу, котра необгрунтовано заволоділа чужою річчю, повернути її власникові. Чи, скажімо, між двома громадянами угода купівлі-прода-жу була укладена без передбаченої законом складної та формальної процедури — манципації, то непорядний продавець, одержавши від покупця гроші за річ, у такому випадку міг вимагати через суд повер­нення речі, бо формальної сили угода не мала. Але претор відмовляв йому в позові, якщо угода була в усіх інших параметрах законною, а непорядність продавця доведена. Тобто претор робив виняток із зако­ну, користуючись своєю владою і керуючись справедливістю.

З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікува­ли вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. Це була своєрідна програма дій преторів у сфері судочинства. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виника­ли в сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами керувався сам пре­тор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізняв­ся від розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань.

Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чин­ність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт — есіісїит поуит, виданий новим претором. Проте часто новий претор офіційно залишав у дії попередні едикти, де чітко і обґрунтовано було

 

сформульовано нові правовідносини. Такі едикти називалися есіісїит ігасІШит. Так безперервно розвивався і сам преторський едикт, і римське приватне право загалом.

Хоч встановлені преторськими едиктами правовідносини і мали загальнообов'язковий характер, однак вони не розглядались як справжнє право — іш. їм не вистачало формального затвердження "народу", тобто Народних зборів. "Правом" у власному розумінні цього слова і далі визнавались тільки ті норми, що приймались На­родними зборами, або традиції, звичаї, що були загальноприйняті та загальновідомі, існували здавна. Юристи зберегли за цим правом на­зву Щ5 сіуііє — цивільне, або громадянське право, тобто таке, що регу­лює відносини між римськими громадянами.

Право, сформульоване шляхом едиктів, визначали терміном щз ргаеїогіит, або щ$ Ьопогагіит (Ьопог — честь, словом Ьопогез визна­чали магістратів). Так виникло ще одне, до того ж дуже важливе дже­рело права — преторське право. Воно йшло в ногу з життям, було гнуч­ким, зрозумілим, оперативним.

]ш %епііит — право народів. Цивільне і преторське право врегульо­вували правовідносини тільки між римськими громадянами. Тим ча­сом у другий період республіки Римська держава в результаті завойо­вницьких війн значно розширила свою територію, захопивши чимало нових племен і народів. Рим став центром світової торгівлі. Різко зрос­ло число негромадян — перегринів, чужоземців, у тому числі купців, торговців та ін. Для них була створена спеціальна магістратура — прето­ри для перегринів (про них уже йшлося). Обіймаючи посаду, вони теж видавали едикти, в яких визначали правила своєї судової діяльності. Ці правові норми вироблялися не лише на основі римського законо­давства і преторського права, й загальних звичаїв міжнародного обігу, торгівлі, інших правових відносин, що складались у процесі контактів Риму з різними країнами і народами. У цих нормах використовувалось, отже, не тільки римське право, а право й звичаї інших держав. Це пра­во, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, набуло назви право народів — щз §епіїшп.

За природою )іі5 §епйшп було близьким до римського преторсько­го права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульову­вало правові відносини між римлянами й іноземцями (перегринами) та між самими іноземцями на території Риму. Оскільки право народів створювалось хоч і римськими магістратами, але з урахуванням пра­вових норм і звичаїв інших держав і народів, тому його небезпідстав­но вважали і вважають першим у світі своєрідним міжнародним, інтер­національним правом товаровиробників.

 

 

 

336

 

337

 

Поступово ця галузь права, яка вирізнялася великою свободою і гнучкістю, відсутністю формалізму і консерватизму, стала щораз більше впливати на рз сіуііє, витісняючи специфічні, але застарілі, архаїчні римські правові інститути.

Коли за законом Каракалли 212 р. всі жителі Римської імперії здобули римське громадянство і перегрини як такі зникли, разом з ними відпала потреба в окремій системі права і воно злилося з римським. Але до цього часу й римське право настільки багато запозичило з міжна­родних правовідносин, правил торгівлі, що саме стало "всесвітнім пра­вом суспільства товаровиробників" і характеризувалося непереверше-ною за точністю розробкою всіх існуючих на той час правових відно­син простих товаровласників (продавець-покупець, кредитор-борж-ник, договір, зобов'язання та ін.).

Значення права народів полягало ще й у тому, що його поява дала поштовх до теоретичного осмислення такого складного соціального явища, як право. Стикаючись з однотипністю, подібністю деяких зви­чаїв, норм і правил у різних народів, римські юристи для пояснення цього збігу висунули концепцію про існування загальнолюдського при­родного права — Щ5 паШгаїе. На їхню думку, цей збіг стояв над конк­ретними державно-правовими системами і відрізнявся від них загаль­ністю, всеосяжністю і незмінністю.

Це був певний крок уперед у розробці теорії права, оскільки на той час римські юристи не займалися науковою обробкою законо­давства, теоретичними проблемами права. їх діяльність зводилась до тлумачення окремих законів і сприяння їхнього практичного засто­сування.

Діяльність юристів. Першими юристами у Римі були понтифі-ки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами. Про походження світської юриспруденції збереглася легенда, згідно з якою близько 300 р. до н.е. вільновідпущеник цензора Аппія Клавдія писець Флавій викрав у жерців і опублікував жрецький календар "сприятливих" для ведення справ днів і книгу позовних формул, доповнивши їх своїми інструк­ціями і вказівками. Опублікований матеріал дістав назву ;и5 сіуііє Науіапшп — цивільне право Флавія.

У III ст. до н.е. плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зро­бив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчитися тлумачити

 

закони, складати позовні формули. Це сприяло розвитку теорії і прак­тики права.

Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбува­лися про мотивацію своїх рішень і консультацій. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи. І якщо праці стародавніх юристів мали здебільшого суто практичний характер і являли собою збірники конкретних юридичних порад і формул, то розвиток юриспруденції, вивчення грецької філософи допомагали римським юристам привести право в логічну систему. Вони ви­значали також певні загальні принципи права, наприклад, те, що бла­го народу є найвищою метою права, а закон не має зворотної сили та ін.

Юристи розробили вчення про різні типи цивільно-правових відносин, яке мало великий вплив на подальший розвиток права в Європі.

У період пізньої і ранньої імперії римська юридична наука досягла найвищого ступеня свого розвитку. Тому цей період в історії римсь­кого права називають класичним. Розвиткові правознавства тоді спри­яла низка обставин.

По-перше, формалізм старого цивільного права потребував суворого дотримання чітко визначених форм для кожної юридично значущої дії. В іншому випадку така дія втрачала правовий захист. Тому укладаючи угоди, треба було добре знати закони, звичаї, вміти їх тлумачити та застосовувати. Отже, потрібні були спеціалісти, які б мог­ли дати кваліфіковану пораду.

По-друге, діяльність магістратів, зокрема консулів, преторів, еди-лів передбачала знання законодавства або ж залучення як порадників-консультантів досвідчених спеціалістів. Власне магістрати, набувши за час своєї діяльності правових знань і досвіду, після складення по­вноважень часто ставали консультантами з правових питань, юрис­тами.

У Стародавньому Римі елементарна юридична освіта була складовою частиною загальної освіти. Як уже зазначалося, за свідченням Ціцерона, діти в школі вчили Закони XII таблиць напам'ять. Глибшу юридичну освіту набували спочатку в процесі практики: бажаючі вивчати право могли бути присутніми на консультаціях будь-якого юриста, і він за потребою давав неохідні роз'яснення.

З ускладненням законодавства і юридичної практики виникали своєрідні юридичні школи, якими керували видатні юристи. Юридичне навчання у них поділяли на два етапи. На першому — іпзїіШгіо — по-

 

 

 

338

 

339

 

чатківці знайомились із загальними засадами і поняттями цивільного права, вивчали законодавство. На другому — іпзігисїіо — давали прак­тичні поради щодо тлумачення і застосування законодавства, складан­ня формул, позовів та ін.

У Стародавньому Римі юристи користувались великою повагою, авторитетом, чимало з них обіймало високі посади. Зокрема, Секст Елій Пет у 200 р. до н.е. був обраний едилом, у 198 р. — консулом, а у 190 р. до н.е. — цензором. Саме Пет склав нову книгу позовних формул замість застарілої, яку свого часу опублікував Флавій.

Історія зберегла чимало імен й інших видатних юристів періоду республіки та імперії, зокрема старшого і молодшого Катонів, декіль­кох видатних юристів з роду Муціїв, Юнія Брута, Марка Манілія. Се­ред юристів, які почали розробляти теоретичні проблеми права, відо­ме ім'я консула Квінта Муція Сцеволи (95 р. до н.е.). У 18 книгах він замість простої "інтерпретації" Законів XII таблиць виклав цілісну систему римського права. Серед видатних юристів пізніших часів виділяються, зокрема, Гай, Юлій, Павло, Доміцій Ульпіан, Гереній Модестин, Емілій Папініан, Сальвій Юліан.

За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох основ­них формах:

надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих чи інших спірних ситуацій (гезропсіеге);

вироблення формул для юридичних дій (сауеге);

керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах (а§еге).

Законодавчої влади юристи, зрозуміло, не мали, проте консульта­ційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права, свої­ми тлумаченнями звичаїв і законів надавали їм потрібний зміст, необхідний напрям і тим самим фактично створювали нові норми. Завдяки авторитету юристів і їх консультаціям такі тлумачення на­бували майже обов'язкового характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом права. Отже, діяльність юристів, основною метою яких було допомагати застосуванню діючих норм права, фактично набула значення самостійної форми правотво-рення.

Правотворчий порядок діяльності юристів у епоху принципату був формально визнаний. Принцепси, починаючи з Августа, стали нада­вати найвидатнішим юристам особливе право на проведення офіцій­них консультацій 0ш риЬІісе гезропсіепсіі). Висновки цих юристів, вик­ладені у спірних правових питаннях, набули на практиці обов'язково­го значення для суддів: вирішуючи справи, на них посилалися.

 

Юристи, котрі дістали таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, посилаючись на його авторитет, тому для суддів цього було достатньо. Зрештою, не тільки офіційні консультації цих юристів мали правову силу, по суті нормативний характер, а навіть їхні міркування, публічно висловлювані думки стосовно тих чи інших правових проблем (1е§із уісет).

Сила юристів, творчість яких зберегла значення впродовж ба­гатьох століть, полягала у нерозривному зв'язку юридичної практики з життям та наукою. Вони творили право на основі розв'язання конк­ретних життєвих казусних ситуацій, в які потрапляли громадяни і дер­жавні урядовці, що до них приходили за допомогою. Свої юридичні мотивування римські юристи будували відповідно до вимог реальної дійсності.

2. Джерела права в період імперії. Кодифікація Юстиніана

Основні джерела права. На першому етапі Римської імперії (за прин­ципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори (зокрема, у перші десятиліття нашої ери), на затвердження яких виносились різні законопроекти. Проте таке затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок ви­дання законів зник.

У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатусконсульти. Законодавча компетенція була закріплена за сена­том у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоп­равда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — принцепса (огагіопез асі зепагдіт). З кінця III ст. сенат втратив законодавчу компе­тенцію.

Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судо­вих справ до компетенції імператора і його урядовців поступово втра­тила значення діяльність преторів, у тому числі правотворча. Преторсь­кий едикт перестав бути передовою формою вираження діючого пра­ва, що постійно вдосконалюється і розвивається. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного перегляду і доповнення. Зосередження ж у руках імператора повноти законодавчої влади зрештою усунуло по­требу попередньої діяльності преторів. Преторський едикт, отже, ви­черпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дору-

 

 

 

340

 

341

 

ченням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів — ЕсіїсШт регретішт. Цей збірник набув загальнообов'язкової чинності на майбутнє. До нас не дійшов текст збірника едиктів Юліана. Зберег­лися лише його уривки, цитовані в працях римських юристів пізніших часів.

Основним джерелом права в період домінату стали розпоряджен­ня імператора. Формальною підставою для видання ним загальнообо­в'язкових розпоряджень було наділення його після обрання верхов­ною владою (Іех сіє ітрегіо). Не випадково Ульпіан зазначав: "Те , що вирішив принцепс, має силу закону", а сам "принцепс вільний від обо­в'язку дотримуватись закону". Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розгля­далась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище від закону, його одноосо­бова воля мала беззаперечний характер. Цю тезу обґрунтовували всі римські юристи часів імперії.

Інші форми правотворчості в період домінату фактично припи­нилися.

Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій (сошиШїіо — встановлюю). Конституції поділяли на чотири види: едик­ти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема прето­рів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності.

Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема су­дових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. За­конодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфіку­валося. Якщо місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин меш­канців провінцій.

Уніфікація права, безумовно, була позитивним явищем. Але вод­ночас імператорські розпорядження, які складались у канцеляріях, ви­давались у величезній кількості, характеризувалися багатослів'ям, важким і заплутаним стилем, різними відступами, наголошуванням з будь-якої нагоди і без нагоди на необмеженості та божественності влади імператора. Між різними розпорядженнями простежувались неузгод-

 

ження, суперечності. Тільки деякі юристи-канцеляристи могли розіб­ратись у цьому лабіринті нормативного матеріалу.

В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста (ргаегесгі ргаеіогіо і ргае£есїі игЬі). Вони видавали роз­порядження з питань, не регламентованих законами імператорів.

Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. У зв'язку зі зменшенням ролі преторів у період прин­ципату правотворча діяльність у цивільних правовідносинах покла­далася на юристів. Оскільки юристи користувалися в суспільстві вели­кою повагою, то принцепси, починаючи з Августа, намагалися залучи­ти їх на свій бік. Значною мірою саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Склався своєрідний союз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які вза­ємно підтримували одна одну. Юристи, зрештою, підтримували полі­тику принцепсів через спільність станових інтересів, обґрунтовували вер­ховенство і божественність імператорів, а держава створювала їм широ­кий простір для правотворчої діяльності, підтримувала їх авторитет.

Класична юриспруденція (І—III ст.) розвивалася дуже інтенсивно. її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку очолював Лабеон, новатор у галузі права (школа названа на честь одного з його найвидатніших учнів і продовжувачів — Прокула), ісабіанська, засно­вана Капітоном і названа на честь його учня Сабіна — найвидатнішо-го юриста І ст.

До основних напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені дальшій розробці цивільного права (Сабіна, Ульпіана та ін.); коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла); збірники праць юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права — інституції (зокрема Гая); збірники казусів (Цельза, Помпонія та ін.).

У період пізнього домінату значення діяльності юристів як джере­ло права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада імператорів та їх урядовців. Однак практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", згідно з яким основу судових рішень могли становити лише праці Папініана, Павла, Ульпі­ана, Гая, Модестина і тих юристів, на яких вони посилались.

Кодифікація Юстиніана. Незважаючи на різнобічний розвиток римського права у класичний період, питання про його кодифікацію

 

 

 

342

 

343

 

упродовж довгого часу не ставилось. Право розвивалось і кодифікація могла обмежити преторів і юристів у їхній діяльності щодо пошуку найдоцільніших рішень в окремих справах. Тому й не була втілена в життя думка Цезаря привести все громадянське право до певної си­стеми.

Спроби кодифікації почалися тоді, коли римське право, досягнув­ши високого ступеня розвитку, вже так інтенсивно не вдосконалюва­лося. Реальною стала й практична потреба привести хоч у якусь систе­му величезну кількість імператорських законодавчих актів, закріпити в систематичній формі існуюче право. Перші спроби систематизації імператорського законодавства(наголошуємо — не кодифікації, а си­стематизації) були зроблені приватними особами (юристами). Зок­рема, наприкінці III ст. (295 р.) був укладений кодекс* Грегоріана, на­званий на його честь. У ньому зібрані конституції імператорів почина­ючи від Адріана. Кодекс дістав офіційне визнання і використовувався аж до появи кодифікації Юстиніана.

Як доповнення до кодексу Грегоріана наприкінці III ст. створено кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача. Він містив 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів. У 438 р. за імператора Феодосія II був виданий перший офіційний збірник конституцій — сосіех Тпеосіозіапш. У ньому зібрано розпорядження імператорів з початку IV ст. Вони систематизовані за окремими питан­нями: кодекс поділяється на 16 книг, а книги — на титули. В кожному титулі розпорядження наведені у хронологічному порядку.

Проте найважливішою стала кодифікація римського права, про­ведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імпе­ратором Юстиніаном (527-565) у Візантії. У часи правління Юстиніа­на Східна Римська імперія набула значної сили і впливу. В результаті успішних воєн значно розширено кордони держави. Юстиніан нама­гався відновити колишню територію, велич і славу Римської імперії. Він провів низку внутрішніх реформ у державі — системи управління, збройних сил, фінансів, розпорядився кодифікувати право. Йшлося вже не про систематизацію римського права, а про його кодифіка­цію — зібрання, опрацювання, усунення архаїзмів, застарілих, недію­чих джерел, пристосування права до сучасних потреб.

Для здійснення кодифікації 528 р. Юстиніан призначив комісію у складі 10 осіб на чолі з константинопольським професором права Тео-філом. Комісії було доручено систематизувати імператорські консти-

* Слово сосіех означало дощечку, на якій писали, або сукупність дощечок — книгу (наприклад, книга прибутків і витрат або книга, у якій зібрані закони).

 

туції. Три попередні кодекси імператорських конституцій значно по­легшили справу і вже через рік було опубліковано зібрання конституцій усіх римських і візантійських імператорів під назвою Кодекс Юстиніа­на. Це була не проста систематизація, а творча праця з усуненням ар­хаїзмів, повторень, недіючих розпоряджень тощо. Кодекс містив 12 книг, які поділялись на титули. Кожен титул мав свій заголовок. У ти­тулах містилися окремі конституції, пронумеровані із зазначенням дати їх прийняття та імені імператора, котрий їх видав. Великі конституції розбиті на параграфи.

Кодекс є цінною пам'яткою римського права, але періоду його за­непаду з домінантою церковних приписів, "божественних повчань". Не випадково вже перша книга містить конституції з церковного пра­ва. Вона починається з санкцій за богохульство, ганьблення святої трійці, церкви тощо. Далі йде виклад прав і привілеїв церкви, обме­ження правоздатності єретиків, іудеїв та ін. З другої по восьму книги присвячені приватному праву, дев'ята — кримінальному, 10-12 — по­ложенням про державне управління.

Кодекс дійшов до нас не в оригіналі, а у вигляді рукописів IX-XII ст. Для вивчення суті справжнього римського права він має знач­но менше значення, ніж три наступні частини кодифікації.

Для кодифікації всього іншого римського права Юстиніан ство­рив у 530 р. нову спеціальну комісію у складі 17 осіб під керівництвом одного з вищих імператорських урядовців Трибоніана. До комісії увій­шли визначні юристи того часу, зокрема професори правових шкіл у Константинополі і Бериті — Костянтин, Теофіл, Леонтій, Доротей, Анатолій та ін. Вона мала переглянути всі праці юристів класичного періоду, вибрати найцінніші з них, привести їх до певної системи, ви­лучити повторення і протиріччя. При цьому комісії була надана повна свобода дій — вона могла скорочувати праці, змінювати тексти урив­ків, пристосовуючи їх до нових умов життя, робити доповнення, змі­нювати застарілі поняття та терміни новими. Такі зміни та оновлення згодом дістали назву інтерполяцій.

Через три роки робота над кодифікацією праць видатних римських юристів була завершена і опублікована як Дигести, або Пандекти. Вони, по суті, — найважливіша частина кодифікації, складаються з 50 книг, які, однак, не мають заголовків. Кожна книга поділяється на титули (окрім 30-32 книг, що не мають титулів). Усього в Дигестах є 432 титу­ли, поділені на фрагменти, великі фрагменти — на параграфи. Кожен фрагмент містить уривок з праць одного юриста, котрий стосується конкретного питання чи інституту права, зі зазначенням імені юриста і назви його праці.

 

 

 

344

 

345

 

У Дигестах зібрано уривки з 2 тис. праць 39 найвідоміших римсь­ких юристів. Основним їх змістом є фрагменти, що стосуються при­ватного права. Дигести прийнято цитувати так: Д. 5.2. 7 (Д — Дигести, 5 — книга, 2 — титул, 7 — фрагмент). Дигести дійшли до нас у декіль­кох пізніших списках, найдавніший з яких датується VI-VII ст.

Кодифікаційна комісія здійснила також переробку Інституцій Гая, видавши в 533 р. нові Інституції. Це третя частина кодифікації. Вони підготовлені як елементарний підручник права для юридичних шкіл і юристів-початківців. У Інституціях наголошено, що вони є "першими елементами всієї юридичної науки" і присвячені молоді, "жадібній до вивчення законів". Одним з основних джерел Інституцій є зновуж таки праці римських юристів, зокрема Гая. Інституції складаються з 4 книг, 98 титулів, титули поділені на фрагменти, а великі фрагменти — на параграфи.

Проте цей підручник мав силу закону: на нього можна було поси­латися в процесі вирішення справ.

Текст Інституцій ми знаємо з пізніших списків, найдавніші з яких належать до IX ст.

Коли Дигести та Інституції були опубліковані, то Кодекс 529 р. пев­ною мірою вже застарів. Довелось його переробляти, доповнювати. З цією метою Юстиніан видав близько 50 нових конституцій, а всього по всій кодифікації — близько 300. У 534 р. видана нова редакція кодексу.

На цьому кодифікаційні роботи були завершені. Юстиніан мав намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши його в самостійну частину під назвою "Новели". Це було здійснено, але вже після смерті Юстиніана.

Всі чотири частини згодом склаліг єдине ціле і в XII ст. були на­звані "Зводом цивільного (або громадянського) права" — Согриз }игіз

СІУІІІ5.

Значення цієї кодифікації надзвичайно велике. Хоч пізніші дослід­ники критикували Юстиніана і кодифікаторів за численні зміни ори­гінального римського права (інтерполяції), тобто за те, що вони част­ково змінили, "спотворили" чисте римське право, проте ця критика втрачає значення на тлі значущості для всього людства тієї величезної кодифікаційної роботи, яка проведена за Юстиніана. Якби не його ко­дифікація, яка хоч і в дублюючих списках, але все ж таки дійшла до наступних поколінь, то ми б нічого конкретного не знали про суть, зміст, цінність римського права. Не випадково саме ця кодифікація служила основою для рецепції римського права як середньовічною Європою, так і всім сучасним світом. Зрештою, інтерполяції, які дик-

 

тувалися вимогами життя, потребою пристосувати римське право до нових, дещо змінених правовідносин Візантії, не були такими значни­ми і суттєвими, щоб могли спотворити римське право.

3. Основні риси права в період республіки. Судовий процес

Суб'єкти права. Суб'єктами цивільного приватного права в період республіки могли бути тільки римські громадяни, які володіли право­здатністю. Проте не всі вільні люди її мали. Правоздатність у Римі мала назву сарш (голова), а суб'єкт права — регзопа (особа). Розрізняли по­вну і неповну правоздатність. Повну правоздатність визнавали за та­ких трьох умов — так званих статусів:

статус волі (зіатиз ПЬегїагіз);

статус громадянства (зіаШз сіуігаиз);

статус сімейний (зтаїиз гатіїіае).

За статусом волі люди поділялися на вільних і рабів. Втрата осо­бистої свободи внаслідок продажу у рабство або захоплення у полон призводила до повної втрати правоздатності. Раб вважався річчю, тому ні волі, ні майна він мати не міг. Отож воля і будь-які дії раба в юри­дичному житті жодного значення не мали. За нього відповідав госпо­дар. Однак за скоєння серйозних протиправних дій раба карали особи­сто. Хоч усі надбання раба належали господареві, однак цивільно-пра­вові зобов'язання раба на нього не поширювались, він за них не відпо­відав. Найпоширенішим способом припинення рабства було звільнен­ня раба його господарем. Звільнений раб спочатку став клієнтом ко­лишнього господаря, і його воля охоронялася тільки релігією. Потім воля рабів стала охоронятися і правом. Звільнення рабів потребувало дотримання певних формальностей, без яких воно вважалося не дійсним.

Повноправними громадянами у римському праві вважалися тільки ті особи, котрі належали до римської общини — римського народу (рориіиз Котапііз). Тривалий час навіть плебеї не були рівноправні з римлянами, а чужоземців взагалі вважали потенційними ворогами, яких можна вигнати з країни або перетворити у рабів. Винятком були лише жителі латинських общин, які разом з римлянами входили до складу латинського союзу (федерації).

Статус громадянства полягав у праві обирати (}из 8ігітега§іі) і бути обраним О'из попопиті) у магістрати; в майновій Оиз соттегсіі) та сімейній Оиз соппиЬіі) дієздатності.

 

 

 

346

 

347

 

Деякі групи населення мали обмеження у правоздатності за стату­сом громадянства. Це:

а)             вільновідпущеники, котрі вважалися римськими громадянами з

обмеженою право- і дієздатністю. їхній колишній господар ставав для

них патроном, що покладало на них певні обов'язки. Вільновідпуще­

ники не могли бути обрані у магістрати, а відомості про допуск іх до

голосування у трибутних коміціях дуже суперечливі та непевні.

б)            латини — населення латинських общин, союзних з Римом або

підкорених ним. Вони набували громадянських прав тільки у винятко­

вих випадках, проте й тоді користувалися тільки майновою дієздат­

ністю.

3. За сімейним статусом римскі громадяни поділялись на повно­владних (регзопае $иі ^игіз) і підвладних (регзопае аііепі ;іигіз). Старо­давня римська сім'я являла собою замкнену, відокремлену від зовніш­нього світу групу, главою і представником якої був батько сімейства (раїег Гатіїіаз). Його влада маладазву тапи$ (рука). Він розпоряджав­ся усім майном і мав право йогб набувати, всі інші члени сім'ї перебу­вали під його владою. Іноді главою сім'ї міг бути і не батько (скажімо, якщо він загинув), а дід, батьків брат тощо. Стосовно прав членів сім'ї, то вони відрізнялися від рабів лише тим, що не вважалися речами, а були особами. Набуте ними майно ставало власністю глави сім'ї, а їх зобов'язання згідно з угодами впродовж тривалого часу, як і у рабів, були неправочинні. Перебування під владою глави сім'ї не мало, од­нак, впливу на політичні права членів сім'ї. Син, скажімо, міг обіймати високу посаду (бути консулом), а в сім'ї господар міг його принижува­ти, покарати, поки він не вийшов з-під влади батька (створивши сім'ю, своє господарство). Єдність давньоримської сім'ї, однак, створювалась не на основі кровної спорідненості, а єдністю влади. Всі, хто підпадав під владу глави сім'ї, ставали її членами і родичами; хто виходив з-під влади глави, ставали для сім'ї чужими, сторонніми людьми.

Така спорідненість, заснована на підпорядкуванні главі сім'ї, нази­валася агнатичною. Кровноспоріднені, котрі вийшли з-під влади гла­ви родини, називалися когнатами.

Відомими у римському праві були й позбавлення або втрата право­здатності, саме такі:

Повна втрата правоздатності (саріїіх сіетіпіиіо тахіта) внаслі­док втрати волі (свободи). Це бувало в тих випадках, коли римський громадянин потрапляв у полон або був проданий у рабство чужозем­цям. Проте у першому випадку, повернувшись з полону, він знову ста­вав вільним і рівноправним.

Часткова втрата правоздатності (саріїіх сктіпиііо тесііа) засто-

 

совувалась до осіб, котрі зберегли свободу, але втратили право грома­дянства (наприклад, у випадку вигнання).

3. Мінімальна втрата правоздатності (саріііз сіетіпиґіо тіпіта) була наслідком зміни соціально-правового становища особи в сім'ї: а) уси­новлення (чи удочеріння), коли раніше самостійна особа потрапляла під владу господаря дому; б) одруження дівчини і входження до нової сім'ї.

Отже, у перший період Римської республіки суб'єктами права ви­знавали тільки римських громадян. Згодом, коли панування Риму по­ширилось на Італію та за її межі і він став центром середземноморсь­кої торгівлі, чисельність суб'єктів права зросла. По-перше, римське громадянство поступово отримали усі вільні жителі Римської держави і, отже, вони стали суб'єктами права. По-друге, коли тривалий час суб'єктами права вважалися тільки громадяни, тобто фізичні особи, то в другому періоді Римської республіки з'явилась категорія юридич­них осіб.

Ще Закони XII таблиць допускали об'єднання громадян у колегії (товариства) і надавали їм права укладати будь-які угоди, аби вони не мали протиправного характеру (табл. VIII). У цей період й почали ви­никати різні релігійні та професійні товариства. Проте вони ще не ви­ступали в ролі юридичних осіб. Як представник товариства виступав хтось один і укладав угоду з іншою стороною. Тільки до нього (а не до товариства) пред'являлися претензії, позови у суді тощо.

Коли ж до складу Римської держави були введені різні міські об­щини (муніципії), які раніше були самостійними, то виникла потреба не тільки у наданні їм самоуправління, а й господарської самостійності. Для цього слід було розв'язати питання організації участі цих общин у торговельному обігу і якому судові іх підпорядковувати. Це було зроб­лено на основі преторського права. У своїх едиктах претори стали ви­знавати за муніципіями право позивати і відповідати у суді через своїх представників — муніципальних магістрів або осіб, спеціально при­значених декретом муніципального сенату.

Вироблений стосовно муніципій підхід як до юридичної особи зго­дом був перенесений на різні приватні колегії (товариства). Першим кроком і тут було визнання за ними у преторському едикті права пози­вати і відповідати в суді через своїх представників.

Розвиток товарообігу, внутрішньої та зовнішньої торгівлі певною мірою відбились на правовому становищі рабів. Спочатку, як зазнача­лося, раб вважався тільки річчю, об'єктом права, отже, ніякої право­здатності він не міг мати. Його дії у юридичному плані не мали жодно­го значення. З часом з'явилися нові, вигідні для рабовласників форми

 

 

 

348

 

349

 

експлуатації рабів. Однак ними передбачалася певна юридична відпо­відальність рабовласників за дії своїх рабів. Наприклад, рабовласник міг призначити раба управителем торговельного закладу чи торговель­ного корабля, і тоді раб міг сам укладати різні угоди, але від імені гос­подаря. У таких випадках була обов'язковою відповідальність рабо­власника за угодою, укладеною його рабами в межах дорученої їм справи. Рабовласник міг виділити рабу частину свого майна — пекулій для самостійного ведення господарства в своїх інтересах.

У таких випадках раб мав змогу вступати в договірні відносини зі сторонніми особами. Проте ці особи укладали угоди з рабами тільки переконавшись, що їх права гарантовані у правовому відношенні. Отже, щоб забезпечити можливість господарської діяльності рабів, державі потрібно було створити для цього певні правові гарантії. Саме тому з ініціативи рабовласників претори в едиктах почали визнавати за рабами право здійснювати юридично значущі дії. Але позови при порушенні договорів, укладених рабами, подавали до їх господарів, за дорученням яких раби діяли.

Речове право. З давніх часів в основі права власності лежало воло­діння якою-небудь річчю. Під правом власності римські юристи розу­міли найповніше, виняткове панування над річчю у вигляді володін­ня, використання і розпорядження нею (іш итепсіі еї аЬшепсіі). Проте володіння і власність не були поняттями тотожними. Для наявності факту володіння треба було мати річ і ставитись до неї, як до своєї. Власник речі завжди був і її володільцем. Однак володілець не завжди був власником речі (наприклад, злодій). Власник у певні моменти міг і не володіти річчю (здавши її в оренду або позичивши), а володілець мусить мати річ у себе. Проте не кожне фактичне панування над річчю, її наявність у когось визнавали юридичним володінням, а лише таке, що поєднувалось з наміром ставитись до речі, як до своєї власної.

За римським правом, усі речі поділялись на категорії. Особливе значення мав поділ на речі, вилучені з цивільного обігу (гез ехіга соттегсішп), і речі, які перебували в цивільному обігу (гез іп сот-тегсіо).

До першої категорії належали храми, предмети релігійного культу, місця поховання, міські укріплення, громадська земля, море, береги, проточна вода, повітря, тобто речі, які перебували в загальному користуванні.

Всі інші речі зараховували до другої категорії. У свою чергу, речі, які перебували в обігу, тобто були предметом майнових угод, поділяли на: а) рухомі й нерухомі; б) манциповані та неманциповані. Нерухомі­стю були земля і все, що з нею органічно пов'язане (дерева, криниці,

 

рудники тощо), а також капітальні будівлі. Всі інші речі вважались ру­хомими.

Різниця між манципованими (гез тапсірі) та неманципованими (гез пес тапсірі) речами полягала в тому, що перенесення права власності для перших передбачало здійснення особливо урочистого акту — манципації. Нагадаємо: у присутності повноправних римських грома­дян — п'ятьох свідків і вагаря з вагою покупець торкався речі, вдаряв міддю по вазі або клав на неї символ речі, якою розраховувався за куп­лену річ, і промовляв певну формулу. Продавець теж торкався речі, "передаючи" право на неї покупцеві, й також промовляв обрядові сло­ва. Без цього договір вважався недійсним.

До манципованих речей відносили землю в Італії, рабів, велику свійську худобу (що ходила під ярмом і сідлом), сільські сервітути (пра­во користування чужою річчю). Всі інші речі належали до неманципо-ваних, тобто могли переходити з рук у руки шляхом простої передачі, без зайвих формальностей.

Поділ речей на рухомі та нерухомі, манциповані й неманциповані засвідчив, що об'єктом приватної власності спочатку були рухомі речі. Акт манципації переконував, що частина рухомих речей, які мали зна­чення для сільського господарства, а також земля були об'єктами ро­дової і сімейної власності значно більше, ніж інші речі. Тому в процесі виникнення приватної власності зберігалась і тенденція стосовно захисту інтересів сім'ї та роду.

Набути право власності, крім купівлі-продажу, можна було також шляхом фіктивного судового процесу (іп щге сеззіо). Покупець і продавець з'являлися до претора, і покупець заявляв, що на підставі квіритського права дана річ належить йому. Якщо продавець не запере­чував, то претор визнавав за покупцем право власності на цю річ. Отри­мане таким способом право власності називали квіритською власністю, оскільки воно ґрунтувалося на Законах XII таблиць. Сюди ж належали і такі формальні способи набуття власності, як її присудження в спорі про розділ майна (асі щсіісагіо); розпорядження влади про виділення з державної землі ділянок у власність громадян; отримання частки май­на, захопленого в завойовницьких війнах і розділеного між воїнами.

Простішими були способи набуття власності, що ґрунтувалися на праві народів. Вони здійснювались без зайвих формальностей і публі­чності. Найважливішими з них були традиція (ігашїіо), тобто проста передача речі в присутності свідків; окупація (оссираііо), тобто захоп­лення речі; володіння за давністю (изираііо).

Основним способом захисту права приватної власності (кві-ритської) була віндикація  (геі уіпсіісаііо). Це речовий позов власника

 

 

 

350

 

351

 

речі щодо людини, незаконно володіючої його річчю. При цьому влас­ник речі повинен був довести своє право на спірну річ. Закони XII таб­лиць призначали певні строки щодо можливості за давністю вирішу­вати належність речей: рухомих — рік, нерухомих — два роки. Тобто, якщо впродовж цього часу до володільця речі претензій ніхто не вису­вав, то річ ставала його власністю (крім крадених речей).

Зміни у праві власності. Нові види власності. У другому періоді Римської республіки відбуваються суттєві зміни у праві власності. Воно втрачає сімейний характер і стає суто індивідуальним. Зросла кількість суб'єктів права власності, стали простіші та різноманітніші способи придбання речей. Поруч з квіритською власністю виникли нові види власності: власність перегринів, преторська (бонітарна) власність, про­вінційна власність (муніципій) та ін.

Власність перегринів спочатку не користувалась визнанням і пра­вовим захистом у Римі. Але після Пунічних воєн (ІП-ІІ ст. до н.е.) Рим перетворився з суто італійської у середземноморську державу, став одним із центрів світової торгівлі й змушений був визнати право влас­ності осіб, які не були римськими громадянами.

Внаслідок діяльності преторів створюються формули судових позовів спеціально для захисту права власності перегринів. Отже, з'я­вився новий інститут права власності — власність перегринів.

Розвиток торгівлі, концентрація приватної власності на землю та інші речі, що належали до категорії манципованих, у руках знаті призводили до того, що тривала, складна й урочиста процедура манципації не дотримувалась, втрачала первісне значення. Якщо річ набували без формальностей, які передбачало квіритське право, то при потребі людина для захисту своїх прав могла звернутися до претора. У свою чергу претор, не маючи права порушити форми і вимоги старих цивільних законів, як виняток своєю владою міг дати потерпілому право на позов проти тих, хто порушував його інтереси як володільця. З погляду квіритського права володілець не був власником речі, бо не дотримав формальних вимог при укладенні угоди, проте набута ним річ рішенням претора вводилась до складу його майна, і він мав право на її захист (іп Ьопіз). Звідси походить термін для цього виду власно­сті — бонітарна власність.

Преторська, або бонітарна, власність поступово набула такого ж за­хисту, як і квіритська. Зусиллями преторів для бонітарних власників ство­рювали формули позовів на зразок віндикаційних. Внаслідок цього де­далі частіше суперечності між старим квіритським правом і правом пре­торським завершувались перевагою останнього, а квіритське ставало }из £иігіщт писіит, тобто голим квіритським правом, не захищеним претором.

 

Преторська власність сприяла звільненню приватної власності від пережитків родоплемінних відносин, що закріплювались квіритським правом.

Крім власності перегринів і преторської (бонітарної), у другому пе­ріоді республіки з'являється провінційна власність, яка мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме майно завойованих територій (провінцій). Вважалося, що землі у провінціях належать усій римській общині. її громадяни мали доступ до цієї землі на правах володіння за певну орендну плату. Однак невдовзі ця форма володіння стала само­стійним видом права власності, для захисту якого були створені фор­мули спеціальних позовів, які нагадували віндикаційні.

Права на чужу річ. Зростання чисельності населення в Італії, на­явність дрібного і середнього землеволодіння, сімейні поділи землі та майна, близькість сусідських ділянок, будівель — усе це потребувало, з одного боку, певного обмеження права власності людини, а з іншого — надання їй права користування чужими речами для певних цілей, при цьому нічим суттєвим не ущімлюючи власника речі. Отже, ще у квіритському праві виникли так звані сервітути, що розглядалися спочатку як право на частину чужої речі для здійснення повного і най­ліпшого використання власного майна.

Римському приватному праву вже раннього періоду були відомі дві групи сервітутів — особисті та речові, або реальні.

Особисті сервітути надавали право користуватися чужою річчю певній (або декільком) особі. Речові сервітути надавали таке право не конкретній особі, а будь-кому. Саме вони були найдавнішими і стосувалися переважно землі. Речові сервітути поділялись на сільські та міські. Давнішими були сільські. Серед них:

ііег — право переходу через чужу землю;

азіиз — право переходу, прогону худоби, а також проїзду на возах;

уіа — право проходу, прогону і проїзду (отже, кожний наступний сервітут включав у себе попередній);

а§иаес!и5гш — право проведення через чужу ділянку води.

Значно пізніше виникли міські сервітути. Вважається, що їх по­ява зумовлена новою забудовою Риму після галлського нашестя і знищення міста в 390 р. до н.е. Серед міських сервітутів можна виді­лити такі:

право проведення через чужу ділянку стоку нечистот до спільної клоаки;

право відведення дощової води через ділянку сусіда;

право споруджувати будівлю впритул до глухої стіни сусідського будинку;

 

 

 

352

 

353

 

— право вимагати, щоб будівлі сусіда не закривали доступу світла у вікна інших будинків.

Наприкінці раннього періоду Римської республіки виникли й осо­бисті сервітути, очевидно, як результат заповітів. Серед них відомі:

шіі5 — право особистого користування чужою річчю, причому її плодами дозволяли користуватися тільки для особистих потреб, а не для продажу;

икиггисШз — пожиттєве право користуватися чужою річчю та її плодами для продажу без права міняти суть речі (наприклад, не можна викопати став на ділянці). Річ можна було здавати в оренду третій особі;

паЬіїаііо — пожиттєве право мешкати в чужому будинку;

орегае зегтогшп уєі апітаїіит — пожиттєве право користуватися працею чужого раба чи тварини.

Всі ці особисті сервітути відрізнялися від звичайної оренди тим, що право користування чужими речами, надане конкретним особам, було для них пожиттєвим і не залежало від зміни власника речі. Крім того, воно здебільшого було безоплатним. Суб 'єкт цих сервітутів міг за винагороду передавати іншим особам здійснення за цими сервіту­тами своїх прав.

Сервітути впродовж тривалого часу належали до категорії ман-ципованих речей. Отже, надавали сервітутні права формальним актом манципації або в процесі фіктивного спору щодо права власника на річ. їх захист здійснювався на підставі спеціального позову — асііо сопГезБогіа. Цей позов суб'єкт сервітуту подавав проти будь-якої особи, котра перешкоджала здійснювати його права.

Поява преторської і провінціальної власності висунула питання про захист відповідних їй сервітутів, наданих без квіритських формаль­ностей.

Крім того, практика виробила два нові способи встановлення сервітутів.

Особи, які бажали встановити сервітут, укладали між собою не­формальну угоду (расїо). Вона потім підкріплювалася вже формаль­ною обіцянкою особи, на чию річ сервітут накладався (згіриіаііо), на­дати реальну можливість користуватися цим сервітутом іншій особі.

Фактичне надання користування сервітутом.

Діяльністю преторів були створені ще два нові види користування чужими речами:

право побудови на чужій землі будівлі та користування нею за щорічну платню;

право користуватися чужою землею з умовою щорічної платні за це.

 

Останній сервітут майже збігався з орендою.

Ще одним видом прав на чужі речі було заставне право. В перший період історії римського права інституту застави не існувало. Згодом він з'явився. Проте спочатку (якщо річ давалась кредитору як гарантія стосовно повернення боргу) боржник мусив розраховувати тільки на "добру совість", порядність кредитора, бо обов'язок останнього по­вернути річ після сплати боргу не був юридично забезпеченим. Цю прогалину знову ж таки заповнили претори, надаючи боржникам (якщо сплачено борг) право на позов у випадку, коли кредитор не по­вертав заставленої речі.

Водночас неодмінно треба було забезпечити й інтереси кредитора. З цією метою, зберігаючи за боржником право власності на закладену річ, кредитору надано право розпоряджатися нею на випадок неспла­ти боргу. Практика складалась так, що кредитор мав змогу або взяти заставлену річ у свою власність, або продати її. Якщо після продажу отримана сума чи вартість речі перевищували борг, то надлишок слід було повернути боржникові.

Проте якщо заставлена річ передавалась кредитору, то боржник вже не міг користуватись нею, отримувати прибутки. Тому для нього важливо було одержати позику та ще й зберегти заставлену річ у себе (скажімо, землю) до настання терміну платежу. Такий вид застави із збереженням речі у боржника виник спочатку обхідним шляхом: річ, передана в заставу кредиторові, поверталась боржнику кредитором тимчасово, до вимоги. Це називалось прекарієм.

Згодом претори узаконили таку форму застави, коли закладена річ залишалась у володінні боржника до настання строку виконання ним зобов'язання, і продавалася тільки тоді, коли боржник був неспромож­ний сплатити борг, тобто якщо він не виконав зобов'язання. Така фор­ма називалася іпотекою.

Зобов'язальні відносини. Зобов'язальні відносини між людьми пе­редбачають певний юридичний зв'язок між ними з певними юридич­ними наслідками. У результаті таких відносин одна особа мала забез­печене державою право вимагати від іншої виконання або невиконан­ня певних дій на свою користь.

Спочатку в римському праві були відомі дві основні підстави виникнення зобов'язань: з договору і з порушення прав приватних осіб (з правопорушення — делікту).

Характерною рисою обох видів зобов'язань була не тільки майно­ва, але й особиста відповідальність.

Зобов'язання з деліктів виникли у римському суспільстві перши­ми, тоді, коли саморозправа і кровна помста поступилися місцем пе-

 

 

 

354

 

355

 

ред системою грошових стягнень, що накладалися владою на правопо­рушників.

У Законах XII таблиць передбачалися такі делікти.

Посягання на особу (ігу'игіа). Найперше це стосовувалось тілесних пошкоджень. Якщо між сторонами не було досягнуто згоди щодо ком­пенсації, то, як уже відомо, діяв принцип таліону— "око за око, зуб за зуб". Якщо пошкодження були тяжкими (голови, костей, ока), то талі-он не застосовувався, а винного зобов'язували сплатити штраф: 300 асів за потерпілу вільну людину і 150 асів — за раба. За образу, легкі побої та інше встановлювали штраф 25 асів (табл. VIII, п.2-4).

Крадіжка (гагшт). Зобов'язання з цього делікту мали два види:

а)             якщо злочинець був схоплений на місці злочину, то його відда­

вали в розпорядження потерпілого. Коли злодій чинив опір, то його

можна було вбити, скликавши перед покаранням народ (очевидно, як

свідків. — табл. VIII, п. 12, 13). У першому випадку, за свідченнями

одних римських юристів, злодій потрапляв у становище раба, за інши­

ми — неоплатного боржника, який міг упродовж 60 днів відшкодувати

потерпілому збитки, а якщо був неспроможний це зробити, то ставав

рабом;

б)            якщо ж злодія не спіймали "на гарячому", але потім виявляли

факт крадіжки, то його піддавали тілесному покаранню і могли віддати

в розпорядження потерпілого або (якщо крадіжка була незначною) він

мусив сплатити потерпілому подвійну вартість речі.

3.             Пошкодження або знищення чужихречей (сІашшт іщ'игіа сіашт).

У Законах XII таблиць передбачено тільки окремі випадки знищення

чи пошкодження чужих речей: якщо з необережності зламано чужу річ,

то винний відшкодовував її вартість (табл.VIII, п.5); якщо це зробила

хатня тварина, то її слід віддати потерпілому або відшкодувати збитки

(табл.'УШ, п.6); якщо потравлено або зжато чужий врожай, особливо

таємно, вночі, то винного належало вбити; якщо це вчинив непов­

нолітній — сікти його або зобов'язати батьків повернути збитки у под­

війному розмірі (табл. VIII, п.9); підпалювачів чужої будівлі або скла­

дених скирд хліба — сікли і страчували; якщо підпал зроблений з нео­

бережності — відшкодовували збитки (табл.VIII, п.10); за злісну по­

рубку чужих дерев належало сплатити по 25 асів за кожне дерево.

У другому періоді Римської республіки відбулася реформація деліктів старого цивільного права і на підставі преторських едиктів передбачалися нові їх види. Деліктами стали вважатися такі дії, що, по-перше, причиняли реальну шкоду іншій особі; по-друге, на відміну від старого цивільного права, яке звертало дуже мало уваги на суб'єктив­ний бік дії, вимагалось, щоб ця дія була визнана або навмисною, або

 

скоєною з необережності. В іншому випадку вона вважалася випадко­вою (сазш) і відповідальність за неї не передбачалась.

У випадку посягань на особу таліон уже не застосовували. Преторсь­кий едикт скасував фіксовані суми штрафів 25-300 асів. Штрафи тепер призначалися залежно від конкретних обставин справи претором або суддею, оскільки попередні їх розміри були надто мізерними*.

За деякі посягання на особу, крім цивільної, була передбачена і кри­мінальна відповідальність. Такі правопорушення, які стосувалися ок­ремих осіб, але одночасно порушували інтереси суспільства загалом, держави, стали називатися публічними деліктами (сШісгдриЬІіса), а зго­дом — злочинами (сгітіпа).

Отже, тілесні покарання за крадіжку були скасовані, а замість них призначена майнова відповідальність у вигляді штрафу. Крім того, потерпший міг вимагати повернення вкраденого на підставі віндикації. Потім відмінено і систему штрафів за навмисне знищення чи по­шкодження чужого майна. За законом Аквілія 287 р. до н.е., той, хто вб'є чужого раба, коня, бика чи вівцю, зобов'язаний заплатити гос­подареві найвищу ціну, яка існувала на них упродовж поточного року. За поранення чужого раба чи тварини, а також навмисне знищення чи пошкодження будь-якої іншою речі належало заплатити господареві найвищу їх вартість, що існувала впродовж останніх ЗО днів. Отже, за­кон Аквілія закріпив перехід від системи штрафів за спричинену шко­ду до відшкодування реальних збитків. Римські юристи, розробляючи у подальшому вчення про вину, нерідко здійснювали це у формі комен­тування законом Аквілія.

Внаслідок діяльності преторів і юристів були законодавчо перед­бачені нові види деліктів.

Грабунок (гаріпа), виділений едиктом претора Лукулла (27 р. до н.е.) з деліктів старого цивільного права. Грабунком вважалося групо­ве пошкодження або крадіжка майна, пов'язані з насильством. Відпові­дальність за це встановлювали у чотирикратному розмірі спричиненої шкоди чи вартості вкраденої речі. Крім того, винні підлягали громадянсь­кому безчестю (ішаптіа), що відбивалось на їхній правоздатності.

Погроза (птешз). На основі едикту претора Октавія не визнава­лись дійсними дії, вчинені під впливом насильства чи страху. Потер­пілий мав право вимагати стягнення чотирикратної вартості шкоди, яка була йому спричинена в результаті погроз.

* В історії збереглося свідчення про багача — Л.Вератія, який розважався тим, що ходив вулицями і давав усім зустрічним ляпаса. За ним йшов раб з мішком грошей і сплачував потерпілим по 25 асів.

 

 

 

356

 

357

 

3. Обман (<іош$). Якщо особа діями чи словами навмисно виклика­ла дезорієнтацію іншої особи або призводила її до помилкових вчинків, унаслідок чого була завдана майнова шкода, то для таких справ претор Галлій у 66 р. до н.е. встановив позов про просте відшкодування збитків.

Зобов'язання з договорів. Види контрактів. Зобов'язання, які виникали між громадянами в результаті угод, договорів, називалися договірними. Договори називали контрактами, і вони являли собою домовленість двох чи більше осіб, згідно з якою одна (чи більше) особа мала право вимагати від іншої (інших) здійснення (нездійснення) пев­них дій.

Контракти старого цивільного права характеризувалися певними особливостями. По-перше, вони були строго формальні, іншими сло­вами, юридичну чинність мали тільки ті, що вкладалися в передбачену законом форму. При цьому зміст контрактів не мав суттєвого значен­ня (якщо не був протиправним), тобто до них могли входити угоди різного характеру. По-друге, контракти були односторонніми, тобто надавали одній особі право вимагати, а на іншу покладали обов'язок виконати цю вимогу; по-третє, обіцянку виконати угоду давали у виг­ляді клятви, тим самим контракти ставили під захист релігії; по-чет­верте, невиконання договору не передбачало судового розгляду, а без­посередньо тягнуло за собою юридичні наслідки — особисту відпо­відальність боржника.

З найдавніших контрактів виділимо позичку (пехшп). Такий кон­тракт укладався з обов'язковим дотриманням форми манципації. За такими ж обрядовими процедурами відбувалось і повернення боргу. Якщо борг не повертали, наслідки наставали негайно — без судового позову, у вигляді так званого накладення руки (тапиз іщ'естїо), тобто боржник потрапляв у повне розпорядження кредитора. Однак упродовж 60 днів, як уже згадувалось, кредитор був зобов'язаний тричі виводити закованого у кайдани боржника на ринкову площу і оголо­шувати його борг. Якщо не було бажаючих сплатити борг і між борж­ником і кредитором не досягнено домовленості про, скажімо, відробі­ток боргу, то боржника можна було продати у рабство або навіть вби­ти. Кредитори, якщо їх було кілька, могли розсікти тіло боржника на частини (які, можливо, потім його родина мусила викуповувати для поховання).

Згодом законом Петелія 326 р. до н.е. було заборонено заарешто­вувати боржників, продавати їх у рабство чи вбивати. Відповідальність за борги переносили з особи на майно боржника. Тому, позбавлений безпосереднього забезпечення особистістю боржника, договір позич­ки у стародавньому вигляді вийшов з ужитку.

 

На зміну йому з'явився значно спрощений за формою контракт — стимуляція (зііриіаііо), яка не передбачала здійснення спеціальних об­рядів, Кредитор задавав боржнику одне або декілька запитань, на які той відповідав за встановленою формою в присутності свідків. Пере­ваги стипуляції, крім простоти, полягали ще й у тому, що таким усним способом можна було надати юридичну силу угодам різноманітного ха­рактеру: позичити гроші чи річ, сплатити борг, подарувати або об­міняти якусь річ тощо. Якщо боржник у названий термін не викону­вав зобов'язання, то кредитор міг притягнути його до судової відпо­відальності.

З розвитком торговельно-грошових відносин у зобов'язаннях з договорів відбулись суттєві зміни. По-перше, укладаючи контракти, стали приділяти увагу справжньому змісту волі сторін, а не тільки зовнішній формі її вираження. По-друге, з'явились і набули значного поширення контракти з двосторонніми зобов'язаннями. По-третє, для забезпечення виконання зобов'язання стягнення остаточно перено­сяться з особи на майно боржника.

Римські юристи звели всі відомі їм контракти в певну систему і ви­ділили чотири їх групи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для наведеної класифікації договорів були відмінності в умовах і формі укладання угоди.

Усі інші види зобов'язань з договорів не вважались контрактами, їх називали пактами (расіо) і спочатку вони не мали правових гарантій захисту. Лише деякі з них згодом стали користуватись юридичним захистом на підставі преторського едикту.

Вербальними контрактами називали такі угоди, які набували юри­дичної сили внаслідок виголошення певної, але простої словесної фор­мули (уєгЬіз — слово). Сюди відносились стипуляція, заприсягання вільновідпущеника патрону, визначення посагу.

Літеральні контракти (Іійегае — буква) — це угоди, юридична сила яких базувалася на певній формі письмової угоди. Наприклад, записи у господарських книгах, які римляни вели дуже пунктуально, могли служити одним із доказів існуючого зобов'язання; або поява контрак­ту, основаного виключно на записах у книгах обох сторін; або у взає­мовідносинах римлян з перегринами існував так званий хірограф — документ (розписка), складений боржником про його борг, чи синг-раф — документ, складений від імені обох сторін про взаємні зобов'я­зання з їхніми підписами.

Реальні контракти. Якщо перші дві категорії контрактів вважали­ся формальними, то третя категорія — неформальні. їх юридична сила ґрунтувалася на фактичній передачі речі, яка була предметом угоди.

 

 

 

358

 

359

 

Саме з цього моменту, а не після досягнення згоди, реальний контракт вважався дійсним. Назва походить від слова ге$ — річ. До реальних відносили такі контракти:

позика (ігшіишп) — неформальна передача однією стороною іншій стороні грошей або інших визначених кількістю, вагою тощо речей, які друга сторона зобов'язана повернути у певний строк;

позичка (соттосіашт) — одна сторона передає іншій якусь пев­ну індивідуально визначену річ у тимчасове і безоплатне користуван­ня. Інша сторона повинна у домовлений термін цю ж саму річ у цілості і тієї ж якості повернути;

зберігання (аерозішт), або поклажа — це договір, згідно з яким одна сторона віддає іншій на безоплатне зберігання якусь річ із зобов'я­занням цієї другої сторони (особи) повернути цю річ за першою ж ви­могою її власникові;

застава (рі§пи$) — одна сторона передає іншій якусь річ для забезпечення боргу, але з умовою, що річ буде повернена в момент спла­ти боргу чи припинення застави.

Консенсуальні контракти (сопзепзш — домовленість, угода). Тут юридичні наслідки наставали з моменту досягнення і оформлення угоди, а не передачі речі, як у попередній категорії.

До групи консенсуальних контрактів відносились такі договори:

купівлі-продажу (етрїіо — уєпсіісіо) — двостороння угода, де одна сторона зобов'язується передати іншій стороні у власність якусь річ і одержати за це винагороду, а інша — одержати річ і заплатити за неї домовлену ціну;

наймання (Іосагіо-сопсшсгіо) — договір, за яким одна особа зо­бов'язується за певну плату дати іншій особі в користування якусь річ або використати працю людини (вільної);

товариства ($осіега$) — угода декількох осіб, які об'єднували своє майно і зусілля для досягнення певної мети (що не суперечила зако­нові). Кожен з учасників повинен був діяти з урахуванням спільних інте­ресів і всією одержаною винагородою ділитися з товаришами. Контракт був суто особистим і припинявся у випадку смерті чи відмови від уго­ди будь-кого з учасників;

доручення (тапсіаШт) — особиста угода, за якою одна особа зо­бов'язувалась безоплатно виконати якісь дії за дорученням іншої.

Шлюбно-сімейне і спадкове право. На ранніх стадіях розвитку римського суспільства встановилася, як вже зазначалося, майже нео­бмежена влада хазяїна дому над членами сім'ї. Одружена жінка займала в сім'ї другорядне становище, перебуваючи під владою чоловіка (сит тапи — "під рукою чоловіка"), який водночас набував усі права на її

 

майно. Однак уже в ранню епоху з'явилася й інша, дещо м'якша для жінки форма шлюбу — зіпе тапи, тобто шлюб без необмеженої влади чоловіка. У такому шлюбі жінка мала дещо ширші права, не була така безправна, принижена, як у шлюбі сит тапи. Вона, зокрема, не відпо­відала за дошлюбні борги чоловіка, він не міг її віддати у боргову каба­лу іншій особі. Наприкінці другого періоду розвитку римського права набуло поширення позашлюбне тривале співжиття — конкубінат.

Упродовж майже всіх періодів розвитку римського права батько зберігав також необмежену владу над дітьми.

Згадаймо, що на ранніх етапах розвитку спадкового права закон­ними спадкоємцями вважалися тільки агнати, тобто ті особи (вільні), які проживали у сім'ї, були під владою раїег гатіїіаз, незалежно від кров­ної спорідненості. Кровні родичі, які звільнилися з-під влади глави сім'ї, виходили з сім'ї — когнати, впродовж тривалого часу не мали права спадкування.

Невдовзі у римському праві поряд зі спадкуванням згідно з законом з'явилось спадкування за заповітом. Проте воно обмежувалось низкою умов, і для надання йому законної сили потрібно було дотримуватись певних формальностей. У подальшому визначено обов'язкові частки спадкового майна для законних спадкоємців у тих випадках, коли май­но заповідалось чужим особам. Спрощувались умови для складення заповітів воїнами та деякими іншими категоріями громадян.

Кримінальне право. У ранньому римському кримінальному праві зберігаються численні риси родового ладу. Власне, кримінальне пра­во як окрема галузь тоді ще не виділилось, оскільки основна частина правопорушень розглядалась у порядку приватного обвинувачення і мала характер позову до порушника. Як відомо, право було тісно по­в'язане з релігією, впродовж тривалого часу вирішуючи кримінальні справи. Керувалися не законами, а встановленими звичаями і тради­ціями. Кровну помсту, що дуже швидко зникла, змінили штрафи і та-ліон.

У кримінальному праві швидко почали розрізняти правопору­шення приватного і публічного (громадського) характеру. У Законах XII таблиць зафіксовані, наприклад, тільки приватні правопорушен­ня, тобто такі, які стосувалися приватних осіб. Громадські, або публічні, правопорушення (аеіісїа риЬНса), що торкалися інтересів держави, спо­чатку не були передбачені законодавством. Визначення того, що є пуб­лічним правопорушенням, а також розв'язання питання про належне покарання за нього було компетенцією магістратів.

Зокрема, до публічних деліктів почали відносити злочини проти держави (зрада або зносини з ворогом, опір владі), вбивство, образу

 

 

 

360

 

361

 

жіночої честі (зґвалтування), підпал, неправдиві свідчення, пасквілі, знищення чи крадіжку врожаю, порушення межових знаків. Для їх розсідування і розгляду створюються спеціальні комісії. Діяли вони згідно з інструкціями, де визначалось, які саме делікти вони повинні розслідувати і які покарання за ці злочини належало накладати. Пер­шою такою комісією була створена за законом Кальпурнія (149 р. до н.е.) комісія у справах хабарництва і здирництва службових осіб у провінціях. Згодом були створені комісії у справах розбоїв з убив­ством, отруєння, крадіжки й розтрати державного майна та ін. Особ­ливо багато таких комісій створено в часи диктаторства Корнелія Сулли.

Через тісний зв'язок права з релігією численні правопорушення вважалися образою богів і, крім звичайних світських покарань, тягну­ли за собою релігійні прокляття (засег езто) або вимогу неодмінного очищення перед ображеними богами. Сюди передусім належали порушення патроном обов'язків перед клієнтом, порушення присяги, порушення межевих знаків, посягання на особу народних трибунів, порушення весталками обітниці невинності тощо.

До деліктів приватного характеру (сіеіісіа ргіуаїа) відносили кра­діжку, посягання на особу (честь, гідність, тілесні ушкодження), зни­щення чи пошкодження чужих речей.

Покарання, які застосовували у Римській республіці, поділяли на тяжкі та легкі. До тяжких належали смертна кара і вигнання з позбав­ленням громадянства, до легких — тілесні кари і штрафи.

Смертну кару застосовували у Римі з найдавніших часів. За Законами XII таблиць, той, хто підбурює ворога до нападу на Рим або віддає римського громадянина ворогові, підлягає смерті (табл. IX, п.5). Вирок виконували мечем. Проте винних у вбивстві батьків сікли палицями, потім зашивали у мішок разом з собакою, півнем, змією і мавпою та кидали у море. Прелюбодіїв сікли різками на смерть. Веста­лок, котрі порушили обітницю невинності, живими закопували в зем­лю. Рабів за злочини (а іноді й вільних, зокрема за неправдиві свідчен­ня) кидали у прірву з Тарпейської скелі.

На початку II ст. до н.е. смертну кару для римських громадян замі­нили вигнанням, однак у період громадянських воєн вона була віднов­лена і часто поєднувалась з конфіскацією майна. В умовах масових ви­ступів рабів з метою залякування смертну кару здійснювали мучениць­кими формами (наприклад, розп'яття на хресті).

Вигнання, відоме з часів родового ладу, називали у Римі "позбав­ленням води і вогню". Воно поєднувалося з утратою громадянства. Римський громадянин, щоб уникнути вироку смертної кари, міг доб-

 

ровільно піти у вигнання. Повернення вигнанця на батьківщину озна­чало для нього смерть або захоплення у рабство.

Тілесні покарання широко застосовували як у найдавніші часи, так і пізніше. їх накладали за розпорядженням Народних зборів чи магіст­ратів. Невипадково вищих магістратів супроводжували ліктори з пуч­ками прутів. Переважно тілесні покарання полягали у побитті різка­ми, батогами, але коли застосовувався таліон, то були й калічницькі кари — відрізання пальців, вух тощо.

Штрафи накладали магістрати без дотримання особливих фор­мальностей. Таке право (іи$ соегсігіопіз) вони дістали з самого по­чатку. Спершу штраф сплачували переважно худобою, його верхня межа була встановлена у ЗО биків і дві вівці. З кінця У ст. до н.е. штрафи здебільшого стягують грішми з розрахунку вартості бика 100 асів, вівці — 10 асів. Магістрат не міг штрафувати на суму, яка перевищувала вартість половини майна винного. Якщо ж таке трап­лялося, то рішення магістрату можна було оскаржити до Народних зборів.

З поглибленням соціальної нерівності, загостренням класової боротьби суворішають і покарання. За найменші провини рабів жорстоко карають. Якщо раніше рабів карали їх власники, то потім їм допомагали магістрати, зокрема ті, котрі наглядали за порядком. Уже згадувався, наприклад, закон 10 р. н.е., згідно з яким за вбивство рабом свого пана карали смертю всіх рабів, які на той час перебували в будинку чи на подвір'ї (за винятком тих, хто протидіяв убивству з небезпекою для життя). Різні покарання за одні й ті самі злочини застосовували й щодо римлян та перегринів.

Водночас у другому періоді існування республіки спостерігається значний розвиток інститутів кримінального права (загальної його частини). З'являються поняття вини (сшра), умислу і необережності (сіоіиз, таїш), випадковості (сазиз). Різними у зв'язку з цим були і покарання. Щоправда, в часи існування республіки спробу вчинити злочин ще не відділяли від здійснення його і за це карали так само, як і за сам злочин. Зате не карали злочинний намір, який не був реалізова­ний, і за приготування до злочину.

Збереглися залишки самосуду — навіть у період пізньої Республіки допускалось безкарне убивство батьком заміжньої дочки і її коханця. Чоловік такого права не мав (хіба якщо коханець був особою "низько­го походження").

У цей період значно розширилась кількість публічних злочинів. їх поділяли на чотири категорії: проти держави, проти релігії, проти мо­ралі та проти приватних осіб.

 

 

 

362

 

363

 

Злочинами проти держави вважали, крім зради і збройного опору владі, образу величі римського народу, заподіяння шкоди державі, опір виконанню своїх функцій магістратами, застосування недозволених засобів під час виборчих кампаній, казнокрадство, підробку монет та ін.

Релігійними злочинами були: образа богів, недотримання релігій­них обрядів, святотатство та ін.

Злочинами проти моралі вважалися подружня зрада, статеві сто­сунки з незаміжньою жінкою, звідництво, кровозмішання, багатомуж­жя, гомосексуалізм.

До четвертої категорії — злочинів проти приватних осіб — нале­жали вбивство, підпал, насильство, примусове перетворення у рабів вільних людей, неправдиві свідчення, захоплення чужих рабів, стягу­вання за борги надмірних відсотків, крадіжку зі зломом уночі та ін.

До приватних злочинів відносили крадіжку звичайну (без обтяж­ливих обставин), тілесні пошкодження, грабунки, образи, пошкоджен­ня чи знищення чужого майна.

Єдиного збірника законів чи кодексу, де були б систематизовані злочини і покарання, не існувало. Діяли різні закони, сенатусконсульти, преторські едикти.

Судочинство. У розвитку судочинства Стародавнього Риму можна виділити три основні етапи.

На першому ще не зміцніла державна влада не вважала за обов'я­зок розглядати спори, що виникали між громадянами, захищаючи їхні інтереси та права. Громадяни повинні були захищати самі себе. Проте швидко це стало вкладатися в чітко визначені правові форми, і відкри­те самоуправство під страхом покарання було заборонено. На цьому етапі вже спостерігається відокремлення цивільних справ від кримі­нальних, хоч втручання державних властей у галузі цивільного права поширюється тільки на незначне коло справ.

На другому етапі, в другу половину існування республіки, коли по­силилась правотворча роль преторів, у цивільному процесі зростає значення магістратів, зокрема преторів, хоча у вирішенні майнових спорів значну роль усе ще виконували приватні третейські суди. На третьому етапі, в період абсолютної монархії, цивільний процес стає виключно монополією державних органів.

Цивільний процес, коли справу розглядали державні органи, скла­дався з двох стадій. На першій (іп ]иге) сторони з'являлися перед магі­стратом, де позивач в урочистих і чітко дотримуваних формулах ого­лошував своє право і претензії до відповідача. Магістрат констатував справедливість та правомірність позову, і якщо відповідач не запере­чував йому, то справа вважалася вирішеною. Якщо ж відповідач не

 

погоджувався з позивачем, то також промовляв відповідні формули (їх було всього п'ять). Сукупність цих формул, які промовляли сторони, називалась 1е§і$ асгіо, що означало діяти згідно з законом, а не самочин­но. Тому і процес називався легісакційним. Отже, він вирізнявся фор­малізмом.

У випадку заперечення відповідачем претензій позивача справа переходила у другу стадію — іп ^исіісіо, і її міг знову ж таки розглянути магістрат (претор) або спеціальні судові колегії, які виникли в період розвиненої республіки. Наприклад, одна колегія (до її складу входило 105 суддів — по п'ять від усіх 21 тріб) розглядала справи про спадку­вання; інша (10 суддів) — справи про свободу осіб (чи людина є вільною, чи рабом). Крім колегій, справу могли розглянути і судді (один або більше), котрих за згодою сторін призначав претор.

Для виголошення промов сторони могли запрошувати спеціальних ораторів, а для консультацій — юристів. На відміну від першої стадії у другій не треба було промовляти формул, робити відповідні жести. Рішення суду оскарженню не підлягало.

У кримінальному процесі жодних правил судочинства не встанов­лювалося. Самі магістрати спочатку проводили розслідування, самі й розглядали справу, керуючись законодавством, звичаями або й на влас­ний розсуд. Цього дотримувались і центуріатні чи трибутні коміції під час розгляду апеляцій на рішення магістратів.

УII ст. до н.е., як уже зазначалось, для розгляду кримінальних справ створюються постійні судові комісії. Особливістю розгляду справ у цих комісіях було те, що ініціатива в порушенні справ і обвинуваченні належала тільки приватним особам. Ті особи, котрі порушували справу, були зобов'язані збирати докази, запрошувати свідків, доводити свою правоту в суді. Коли позивач відмовлявся від продовження справи, вона негайно припинялась. За бездоказовість чи наклепницьке обвинувачення позивач міг бути покараний. Судочинство у комісіях проводилось усно і відкрито, супроводжувалось обвинувачувальними і захисними висту­пами ораторів та ін.

На другому періоді розвитку римського права виникла потреба у реформуванні судового процесу, у більш гнучких його формах, які б давали право на позовний захист широкому колу майнових відносин. Велика роль у цьому належала розвитку товарно-грошових відносин, перетворення Риму в світову державу, потреба надавати судовий за­хист перегринам та іншим торговцям, які не були римськими грома­дянами і не мали права брати участі в легісакційному процесі.

В II ст. до н.е. спеціальними законами проведено реформу цивіль­ного процесу. Суть змін полягала у тому, що на першій стадії сторони

 

 

 

364

 

365

 

вже не повинні були промовляти обрядові формули, робити певні жес­ти, а магістрат виконував пасивну роль, спостерігаючи лише за їх пра­вильністю. Раніше через найменшу помилку в цій обрядовості справа програвалась. Відтепер сторони викладали перед магістратом суть спра­ви у будь-якій формі, а вже він сам був зобов'язаний надати претензі­ям сторін відповідне юридичне оформлення. Отже, магістрат складав письмову юридичну формулу, в якій викладав суть справи і скеровував її судді, котрого призначав для конкретного розгляду справи. Звідси і процес дістав назву формулярного, хоч і зберіг дві попередні стадії роз­гляду. Формула обов'язково повинна була містити:

виклад претензій позивача і заперечень відповідача;

особливі обставини, на які судді слід було звернути увагу;

вказівку судді задовольнити претензії, якщо вони обґрунтовані, а якщо ні, то звільнити відповідача від відповідальності;

призначення судді.

На другій стадії суддя розглядав справу за суттю і виносив рішення, яке знову ж таки оскарженню не підлягало.

Формулярний процес передбачав залучення юристів для допомоги сторонам у викладі їх позиції, забезпеченні доказами, для консультацій у процесі розгляду справи, тим самим він сприяв розвиткові римської юриспруденції. Формулярний процес майже повністю витіснив легісакційний і став звичайним, ординарним процесом у Римській рес­публіці.

4. Римське право в період імперії

Суб'єкти права. В період імперії, коли політичні права римських громадян почали втрачати своє значення, виник процес загладжування правових відмінностей між населенням країни, зокрема римлянами та перегринами. Після видання едикту Каракалли (212 р.), згідно з яким все вільне населення Римської держави дістало права римського гро­мадянства, основним поділом населення країни став поділ на вільних і рабів. Відпущення раба на волю перетворювало його в римського гро­мадянина.

Водночас у римському суспільстві з'являється нова категорія насе­лення — не громадяни, але й не раби, права і дієздатність котрих були обмеженими, колони, кількість яких дедалі зростала. Впродовж трива­лого часу вони вважалися вільними, проте вже з III ст. почався процес їх закріпачення, а 332 р. едиктом імператора Костянтина колонам за­боронялося самовільно залишати господаря та землю, де вони працю-

366

 

вали. Колони стали "рабами землі", яку дозволялося продавати лише разом з ними, а їх самих у випадку втечі били батогами і в кайданах повертали до господарів. Отже, колони, котрі формально не були рабами і вважалися вільними, фактично займали проміжне становище між гро­мадянами і рабами. Як зазначалося, вони мали обмежену право- і дієздатність: могли торгувати, набувати і продавати належні їм речі, тобто виступали суб'єктами права, проте без дозволу господаря не мали права набувати нерухомості. В суді від їх імені виступав господар.

Своєрідну категорію населення становили воїни. В часи імперії ар­мія була вже постійною, професійною і однією з основних опор дер­жавної влади, а солдатська служба стала спадковою — діти ветеранів теж ставали воїнами. Ця категорія населення користувалася багатьма пільгами і привілеями, їх служба високо оплачувалася. Проте в право­вому відношенні воїни були обмежені — під час служби вони не могли вступати у шлюб, займатися торгівлею, промислами тощо.

Перетворення християнства в державну релігію призвело до того, що обсяг право- і дієздатності почав залежати від віросповідання. Зокрема, язичники та євреї не мали права обіймати державні та громадські посади. Іновірцям заборонялося мати рабів — християн, а євреям — брати шлюб з християнами. Відступників від християнської віри позбавляли права складати заповіти і діставати спадок, бути свідками в суді. Єретики, тобто ті, котрі не визнавали догматів релігії, рішень вселенських соборів, не мали права обіймати державні посади, діставати спадок, дарувати що-небудь іншим особам.

У період імперії жінок у майново-правовому відношенні зрівняли з чоловіками. В сфері сімейних і спадкових відносин становище жінки залишалось другорядним, хоча в законодавство й були внесені зміни стосовно правового зрівняння статей, піднесення ролі та значення матері в сім'ї. Не змінилося становище жінок і в галузі публічного права. Вони й надалі залишалися неправоздатними, не мали політичних прав, не допускалися до жодних державних чи громадських посад.

Розширюється коло юридичних осіб. Поряд з муніципіями і товариствами права юридичних осіб набувають ремісничі цехи, церковні общини і монастирі. На ґрунті християнської доброчинності виникло поняття про встановлення фондів (майна і грошей) для ство­рення сиротинців, лікарень, притулків для хворих і старих. Такі фон­ди-установи були самостійним суб'єктом права.

Речове право. Існуюча з часів республіки складна система прав, по­в'язана з наявністю різних форм власності, — квіритської, преторсь­кої (бонітарної), перегринської і провінціальної, створювала безліч практичних незручностей. Після едикту Каракалли припинила існу-

367

 

вання як окрема категорія власності перегринів, що свого часу спра­вила великий вплив на розвиток самого поняття власності у римсь­кому праві.

За правління імператора Діоклетіана після нового адміністратив­но-територіального поділу і ліквідації попереднього державно-право­вого статусу провінцій зникла й система особливих провінціальних ре­чових прав. Збереглися ще деякі відмінності між квіритською і пре­торською (бонітарною) власністю, але головно у різних позовних спо­собах захисту, оскільки поділ речей на манциповані та неманциповані припинив існування. Остаточно різниця між цими двома видами влас­ності була ліквідована за імператора Юстиніана.

Значно спростилися способи передачі права власності. Замість складного обряду манципації чи фіктивного судового процесу звичай­ним способом перенесення права власності стала традиція — нефор­мальна передача речі.

Відбулися зміни у строках давності. Право власності за давністю во­лодіння набувалося особою, якщо вона володіла рухомою річчю три роки, а нерухомістю — десять (потім 20) років. При цьому власник по­винен бути добропорядним, а річ — не вилученою з обігу і не краденою.

Зате у період імперії з'явилися нові заборони відчужувати деякі речі. Зокрема, не дозволялось відчуження церковного майна, рабів, котрі обробляли земельні ділянки, колонів окремо від землі.

Права на чужі речі були розширені. З'явився емфітевзис — довго­строкова оренда необроблених ділянок землі. На суб'єкта цього права покладався обов'язок платити за земельне користування певну суму. Це право можна було передавати третій особі й у спадок. Від звичайної оренди емфітевзис відрізнявся тим, що орендатор зобов'язаний був обробляти землю і в обробленому вигляді повернути власникові, а го­ловне — орендатор не мав надійного способу захисту своїх прав від третіх осіб. Той, хто володів емфітевзисом, набував захищеного речо­вого права користуватися чужою землею сільськогосподарського при­значення, не мусив її обробляти, а міг, скажімо, використовувати як па­совище. Його право не було обмежене жодними строками (на відміну від оренди, де називались терміни).

Виник іще один вид права на чужу річ — суперфіцій — довгостро­кове (вічне), відчужуване й успадковуване право користуватися чужою землею для забудови. Не будучи власниками землі, особи, котрі її отри­мали за емфітевзисом чи за суперфіцієм, фактично здійснювали всі пра­вомочності власника (володіння, користування і розпорядження). Вони мали для захисту своїх прав і відповідні позови, однак не як власники, а як володільці.

 

Сервітутне право загалом було спрощене. Ліквідовано різни­цю між цивільними і преторськими способами встановлення сер­вітутів. Звичайним способом їх встановлення стали договірні від­носини.

Розвинулося заставне право. Застава існувала у двох формах: з пе-реданням речі (рі§пиз) і без передачі заставленої речі (Ьірогека). По­ряд зі звичайною заставою окремих речей з'являється застава у формі іпотеки на все майно боржника — генеральна іпотека. Вона переваж­но застосовувалась тоді, коли кредитором була казна.

Зобов'язальне право. Вироблена юристами в період Римської рес­публіки система зобов'язань зазнала певних змін, хоч і не дуже суттє­вих. Поділ зобов'язань на основні чотири категорії зберігся, однак кла­сичні літеральні контракти поступово вийшли з ужитку. Зросло юри­дичне значення письмових документів, що видавались на підтверджен­ня вербальних контрактів. Стипуляція втратила первісний абстракт­ний характер. З реальних контрактів виділили так звані безіменні, які спочатку не мали правового захисту, а потім його дістали. Це були ре­ального виду контракти, що виникли заново і не вкладались у чоти­ри категорії раніше усталених контрактів.

Вони також були систематизовані в чотири групи:

сіо иг СІЄ5 — "даю, щоб і ти дав", тобто обмін речами;

сіо ш гасіаз —"даю, щоб ти зробив", тобто віддання речі за послугу;

гасіо иі <іе5 — "роблю, щоб ти дав" — послуга за річ;

гасіо ія £асіа5 — "роблю, щоб ти зробив" — послуга за послугу.

Тобто в часи імперії майже всі угоди (не злочинні, реальні) дістали правовий захист. Це був крок уперед на шляху до здійснення засади: 'Договір треба виконувати".

У галузі зобов'язань із деліктів серйозних змін не сталося. З'яви­лись ще дві нові підстави виникнення зобов'язань — зобов'язання ніби з контрактів (§иа$і ех сопігасш) та зобов'язання ніби з деліктів (§иа$і ех сіеіісго).

До перших віднесено:

ведення чужих справ без доручення і навіть без відома господаря (неодмінна потреба ремонту будинку за відсутності господаря; поря­тунок його майна під час пожежі; сплата боргу за боржника без його прохання та ін.). У результаті здійснення подібних справ між господа­рем і особою, котра це зробила, виникали взаємні зобов'язання;

безпідставне збагачення (наприклад, платіж неіснуючого боргу, позика у неповнолітнього, передання речі за певну майбутню дію чи подію, яка, однак, не сталася). У цих випадках потерпілому надавався-позов про повернення його речей чи грошей.

 

 

 

368

 

369

 

До зобов'язань ніби з деліктів віднесено такі, які виникли з проти­правних дій, що не підпадали під категорію деліктів. Це:

відповідальність власника будинку за те, що біля будинку щось поставлено або підвішено так, що воно може впасти і спричинити шкоду іншим;

відповідальність власника будинку за те, що з його вікон щось викинуто або вилито на вулицю;

відповідальність судді за ухвалу незаконного рішення або його неявку без поважних причин на розгляд справи.

Відбуваються зміни у спадковому праві. Не змінюючи співвідношен­ня основних видів спадкування (якщо був заповіт, то спадкування за законом не виконувалось), законодавці розширюють коло спадкоємців за законом, причому за рахунок насамперед кровних родичів — ког-натів. Окрім цього, спостерігається певне обмеження свободи заповітів на користь близьких кровних родичів. Вводиться в практику поняття обов'язкових законних спадкоємців — дітей, батьків, подружжя, які, не­зважаючи на існування заповіту, мають право на певну частку майна померлого.

У період пізньої імперії кровне споріднення остаточно визнається основною ознакою при спадкуванні, повністю витіснивши агнатичне. Встановлено черговість (класи) кровних родичів, котрі спадкують майно померлого, якщо немає заповіту (але завжди кожний наступний клас має право на спадок тільки при відсутності або відмові від спадкування попереднього): 1) нисхідні родичі (діти без різниці статі та віку, онуки); 2) висхідні родичі (батько, мати, дід, баба), а також повнорідні брати і сестри; 3) неповнорідні брати і сестри; 4) всі інші кровні родичі.

Той, хто перебував у подружжі, мав право спадкувати тільки тоді, коли не було спадкоємців основних чотирьох класів або при їх відмові від спадку, оскільки вважалось, що він повинен був мати особисте майно чи придане. Якщо ж цього не було, то для нього встановлювали так звану обов'язкову частку в розмірі четвертини спадщини.

Кримінальне право. У період імперії значною мірою зберігалося і діяло республіканське кримінальне законодавство, яке доповнювало­ся численними імператорськими конституціями. Коментуючи це за­конодавство і в багатьох випадках коригуючи судову практику, юрис­ти впливали на зміст подальших нормативних актів.

Наприклад, у період республіки злочинними вважалися тільки на­вмисні дії, а необережність здебільшого не каралася. Відсутність на­міру (сіоіиз) перетворювала суспільно небезпечні дії у звичайну випад­ковість (сазиз). Однак в імперський період юристи, дотримуючись

 

практики договірних відносин, де безвідповідальне виконання своїх зобов'язань мало велике значення для наслідків, звернули увагу на зло­чини, вчинені з необережності. В результаті в імператорських консти­туціях і за них було встановлено відповідальність, щоправда, меншу, ніж за навмисні. Отже, за злочини і проступки почали карати, беручи до уваги ступінь вини.

В республіканському законодавстві посягання на злочин не від­різняли від скоєння злочину і карали однаково. Юристи імператорсь­кого періоду почали розрізняти приготування і посягання на злочин від скоєного злочину, і покарання за це були різні, а іноді у першому випадку взагалі звільняли від покарання.

Оскільки підставою для кримінальної відповідальності стало вва­жатися навмисне чи необережне діяння, з'явилось й поняття осудності. Неосудними, тобто такими, що звільнялися від кримінальної відпові­дальності, були малолітні та психічнохворі.

У період імперії розширилась система складів злочинів, що по­яснюється подальшим загостренням соціальних протиріч. Зазначимо, що в римському кримінальному праві, на відміну від цивільного, чис­ленні теоретичні питання ще не були розроблені. Не існувало навіть чіткого визначення самого поняття злочину, не чітко розмежовувались види і склади окремих злочинів. Кримінальне законодавство оброста­ло різними тлумаченнями, іноді суперечливими і такими, що прямо не ґрунтувалися на законі. Тому нерідко одна і та сама протиправна дія могла бути віднесена до різних груп злочинів.

За часів імператора Юстиніана весь нормативний матеріал, що стосувався злочинів і покарань, був зібраний у 47 і 48 книгах Дігест, хоч і в них правопорушення не були систематизовані за суттєвими, загальними ознаками. Проте у римському кримінальному праві імператорського періоду можна виділити такі види злочинів:

Злочини проти держави (вони значно розширені): державна зрада, збройний опір властям, самовільне ведення війни, підбурювання війська до бунту, підробка державних документів, убивство державного службовця тощо. Ці злочини карались смертю.

Написання і розповсюдження образливих щодо імператора й існуючого ладу матеріалів. Карались смертю.

Злочини проти релігії (тепер уже християнської): образа релігії, церкви, священиків, проповіді різних єресей, богохульство. Наклада­лися різні покарання, аж до смертного вироку.

Злочини проти порядку управління і правосуддя:

а) публічне насильство (будь-які дії проти порядку управління і громадського порядку, перешкоди у здійсненні правосуддя, підбурю-

 

 

 

370

 

371

 

вання рабів до бунту, незаконне зберігання зброї тощо). Каралось смер­тю або іншими суворими покараннями;

б)            здобуття виборних посад недозволеними способами. Каралось

великим штрафом або громадянським безчестям;

в)             змова обвинувача з обвинуваченим. Обвинувач (державний),

котрий злочинно зрадив свою справу, підлягав тому ж покаранню, яке

загрожувало обвинуваченому;

г)             підробка або фальшивка (домовленість про те, щоб давати не­

правдиві свідчення, підкуп судді, підробка в рахунках і документах,

привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги).

Високопоставлених осіб карали засланням, усім іншим присуджували

перебування на рудниках або розп'яття на хресті;

. д) хабарництво службових осіб. Покарання були такими ж.

5.             Злочини проти власності:

а)             крадіжка державного чи церковного майна (повішання або

віддання на поталу диким звірам). За пом'якшуючих обставин або коли

це скоєно у невеликих розмірах, — заслання або тілесні кари чи штраф;

б)            крадіжка худбби (у великій кількості — смертна кара, у меншій —

рудники);

в)             знищення або переміщення межових знаків (рудники, штраф

або заслання);

г)             підпал (смертна кара у містах; на селі — рудники або заслання).

6.             Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи:

а)             убивство, а також виготовлення і носіння приватними особами

знарядь для вбивства, в тому числі отрути, наклепницькі обвинувачення

в злочині, за який загрожує смертна кара (смертна кара або рудники чи

тілесні покарання);

б)            особисте насильство, під яким розуміли побиття когось за

допомогою залучених з цією метою осіб; вигнання з власного дому,

самовільний вступ кредитора у володіння майном боржника (рудники,

штрафи та ін.);

в)             викрадення вільних людей, а також заманювання і переховування

чужих рабів (рудники);

г)             зґвалтування, а також розтління неповнолітніх, подружня невір­

ність та інші подібні злочини (рудники, а для осіб привілейованих ста­

нів— заслання).

Отже, система покарань у період імперії значно ускладнилася і ще більше диференціювала залежно від соціального стану винного і по­терпілого. Покарання вирізнялися надзвичайною суворістю, вони мали на меті не тільки відплатити злочинцеві за скоєний злочин, а й заляка­ти інших.

 

Ще наприкінці існування республіки була відновлена смертна кара для громадян, яка широко застосовувається і в період імперії, причому і в простій, і у кваліфікованій формах (винних спалювали, розпинали на хресті, кидали на поталу диким звірам). Однак з прийняттям хрис­тиянства спостерігається пом'якшення покарань: ліквідовані особли­во жорстокі їх форми — розп'яття на хресті, клеймування розжареним залізом, криваві видовища в цирках.

Водночас суворо карали за злочини проти моралі: за викрадення жінки або дівчини, незалежно від того, чи давала вона на це свою зго­ду, чи ні, загрожувала смертна кара; за статевий зв'язок вільних жінок з рабами і за кровозмішання також присуджували смертну кару; за го­мосексуалізм — спалювали. Набували поширення й такі покарання, як каторжні роботи в державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у певне місце на визначений строк або навічно, ув'язнення, тілесні кари і штрафи.

У вигляді додаткового покарання часто застосовували конфіскацію майна. Як основне це покарання застосовували, якщо порушувались певні заборони у шлюбно-сімейних відносинах.

Важливо зазначати, що з появою постійної армії виникають норми, які регулюють поведінку воїнів, порядок проходження служби, вста­новлюють дисциплінарну і кримінальну відповідальність воїнів за по­рушення. Ці норми у відносно систематизованому вигляді збереглись у вигляді уривків з праці римського юриста II—III ст. Арія Менандра "Про військову справу".

Військовий злочин визначався як порушення вимог військової дисципліни. Найтяжчим серед них вважалася зрада (винних роз­жалували, допитували під тортурами і карали смертю); далі — непос­лух командирам та заклики до бунту (смертна кара); невиконання на­казу (те саме); образа командирів, фізичний опір (смертна кара); втра­та зброї у воєнний час (смертна кара); дезертирство під час війни або повторне у мирний час (смертна кара).

Менш серйозні порушення: самовільний відхід з частини, але з поверненням (розжалування, биття батогами або переведення у штрафну частину); дезертирство у мирний час (розжалування, биття батогами); ухилення від військової служби (скерування у штрафну ча­стину); за переховування сина від військової служби у воєнний час батькові загрожувало вигнання і конфіскація частини майна, а в мир­ний час — побиття палицями.

Злочинне ставлення до озброєння і військового майна теж суворо каралось. Продаж панциря, меча, шолома чи щита прирівнювався до дезертирства. Коли це траплялося під час походу, карали смертю.

 

 

 

372

 

373

 

Якщо під впливом якихось страждань, розчарування у житті, хво­роби, безумства воїн причиняв собі тілесні ушкодження або робив спро­бу вчинити самогубство, то його з ганьбою виганяли з армії.

Під страхом смерті заборонялася служба в армії рабам (якщо раб видавав себе за вільного), а також тим, хто був покараний за тяжкі зло­чини чи раніше з ганьбою вигнаний з армії.

За загальнокримінальні злочини до воїнів застосовували різні види покарань (окрім повішення — віддання на поталу диким звірам та відсилання на рудники). Проте за одні й ті самі злочини воїнів карали суворіше, ніж цивільних осіб.

Судочинство. В період імперії у судочинстві відбулися суттєві зміни. Ще в часи республіки у тих випадках, коли потерпілий не знаходив за­хисту своїх майнових інтересів у цивільному праві чи формулярному процесі, він міг звернутися до вищого магістрату з проханням захис­тити його інтереси своєю владою. Якщо магістрат вважав прохання обґрунтованим, то він розглядав справу і виносив своє рішення. Такий адміністративний розгляд, на відміну від звичайного формулярного процесу, був надзвичайним і дістав назву екстраординарного (ехгга-огшпагіа со§пгао).

У період республіки така форма розгляду справ була справді над­звичайно рідкісним явищем. Але в часи імперії екстраординарний про­цес поступово витіснив звичайний — формулярний.

Імператор особисто або через своїх урядовців розглядав спірні спра­ви, якщо вони привертали його увагу або про які його просили заці­кавлені особи. Особливо широкого застосування цей процес набув у провінціях, де їх правителі як найвищі урядовці імператора самостійно почали розглядати майже всі справи і здійснювали свої рішення. У 294 р. імператор Діоклетіан спеціальною конституцією офіційно на­дав правителям провінцій право самим вирішувати всі справи.

Заміна формулярного процесу екстраординарним зумовила ліквіда­цію двох стадій у розгляді цивільних справ — іп ;иге та іп ^исіісіо. Спра­ва від початку до кінця тепер слухалась одним урядовцем.

Виклик у суд здійснювався офіційно, за участю представника дер­жавної влади. Скаргу позивача вносили у судові протоколи й офіційно повідомляли відповідачеві. Весь процес ґрунтувавася вже не на домо­вленості сторін і не на принципі третейського розгляду справи, а на засадах ініціативи державного урядовця чи судді, владного рішення державного органу.

У нової форми процесу були й спільні риси з попереднім, форму­лярним процесом: справу починали з ініціативи позивача, сторони самі збирали докази, суд не присуджував більше, ніж вимагав позивач.

 

Водночас обмежувався принцип гласності: засідання відбувалося за за­критими дверима; сторони вносили судове мито на покриття судових витрат, увесь хід процесу вносили у судові протоколи.

У галузі кримінального суду діяльність постійних слідчих комі­сій втрачала своє значення і вони зникали. Кримінальні справи, як і цивільні, розглядали імператорські чиновники за порядком екст­раординарного процесу на інквізиційних, слідчих засадах. При цьо­му розслідування і суд зосереджувались в одного і того самого уря­довця — префекта Преторія або префектів міст чи правителів провін­цій. Кримінальна справа порушувалась і з ініціативи потерпілої сто­рони, і за розсудом урядовця, іноді навіть на підставі доносів і чу­ток. Слідство мало таємний і письмовий характер, його проводили дрібніші урядовці. Оцінка доказів залежала від судді. Вирішальне значення серед доказів мало признання підсудного, якого домага­лись умовляннями, погрозами, тортурами. Тортури не застосовува­ли тільки до осіб з привілейованих станів і до воїнів. Судові засідан­ня часто зводилися до формальної процедури ознайомлення з про­токолом слідства, без допиту свідків, а іноді — самого обвинуваче­ного.

Оскарження цивільних рішень і кримінальних вироків допускало­ся до вищестоящих урядовців, навіть до імператора. Однак у всіх ін­станціях вирішення справи здебільшого залежало від чиновників су­дових канцелярій (як вони підготують справу, як будуть доповідати), де панували тяганина та хабарництво.

В період імперії були створені спеціальні станові суди, котрі роз­глядали справи сенаторів, придворних, духовенства, військових.

Глава 6

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РИМСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА. РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА

Причини падіння Риму. Проіснувавши близько тисячі років, Римсь­ка держава у 476 р. припинила існування. На її окремих територіях ви­никли нові держави, засновані переможцями — "варварами". Довгі сто­ліття на усією Європою, північною Африкою, Малою Азією панували римляни, непорушним здавалося Вічне Місто — Рим. Проте у при­роді, зокрема і в людській історії, немає нічого вічного. Все перебуває у русі, розвивається, виникає, живе і гине. Загинув і Рим. Учені різних

 

 

 

374

 

375

 

часів і народів написали багато праць, досліджуючи причини падіння Риму: внутрішні та зовнішні, суб'єктивні й об'єктивні, економічні та політичні, соціальні й військові.

Не викликають сумніву такі причини, як загострення до крайніх меж класових та соціальних протиріч між вільними і рабами, між різ­ними прошарками в середовищі самих вільних людей, зокрема зневаж­ливе ставлення знаті до низів, їх потреб, життєвих проблем, суспільних питань, інтересів народних мас загалом. Отже, це: разюча прірва між роз­бещеною, розніженою знаттю і трудящими масами; безперервна боротьба за владу між самою знаттю; постійне намагання римлян захопити все нові землі, підкорити все більше народів; нещадний визиск нових земель і народів, які, в свою чергу, неодноразово повстають проти поневолю­вачів — римлян, ведуть невпинну боротьбу за звільнення; натиск на Рим так званих варварів — навколишніх племен і держав, який Рим врешті-решт не зміг стримувати; гостра криза рабовласницького способу ви­робництва, що віджив свій вік, став гальмом соціального розвитку, галь­мом прогресу.

Побудована на підвалинах рабства, Римська держава існувала за його рахунок, і як тільки рабство почало зникати, поступаючись про­гресивнішим соціально-економічним відносинам, вона була прире­чена на загибель, оскільки до нових умов пристосуватися не могла.

Вплив римського права на розвиток правових систем світу. Римсь­ка держава залишила надзвичайно глибокий слід в історії розвитку на­родів Європи й світу, їх державності, права, культури, мистецтва, ар­хітектури, історії та багато іншого. Римляни дали людству численні зраз­ки іноді доведених до досконалості ланок державного механізму, роз­виненої політичної системи тощо. Багато державних термінів, понять, інститутів, введених римлянами, використовували наступні покоління. І хоч падіння Західної Римської імперії супроводжувалось руйнуван­ням продуктивних сил, економічної інтеграції, зовнішньої та внутріш­ньої торгівлі, занепадом культури, проте саме в цій державі були закла­дені основи нового, прогресивнішого суспільства — феодального.

Велике значення у загальному розвитку юриспруденції мало й римське право. Проте одна його частина — право публічне — фактич­но не пережило Римської держави. Збереглися тільки окремі його інсти­тути, окремі поняття — сенат, консул, імператор, окремі положення в галузі злочинів і покарань, організації та діяльності державних органів, судів тощо, які були сприйняті в державотворчій і законодавчій прак­тиці держав пізніших часів.

Водночас римське приватне право пережило Римську державу і мало величезний вплив на розвиток наступних правових систем — Се-

 

редньовіччя, Нового і Новітнього часів. Це була найдосконаліша сис­тема права, що ґрунтувалася на приватній власності. До логічних меж можливого в ньому були розроблені засади найбільшої свободи гос­подарського самовизначення, приватної власності, її правового забез­печення.

Поряд з правом власності юридично майже досконалу, технічну і чітко розроблену регламентацію набули зобов'язальні відносини, зок­рема ті, які виникали з договорів. Розробкою вчення про договори римські юристи повністю задовольнили потреби зростаючого торго­вельного і взагалі ділового обігу. Тому вчення про договори багато в чому зберегло своє значення і для нашого часу.

Право приватної власності знайшло логічне завершення в спадко­вому праві. У ньому були детально врегламентовані умови спадкуван­ня за законом і за заповітом, чітко проводився принцип свободи запо­вітних розпоряджень з деякими обмеженнями на користь найближ­чих родичів.

Після падіння Риму римське приватне право зберігало свою чинність, оскільки колишні римські громадяни продовжували вже в новостворених державах залишатися під дією римського права. Серед римського населення поселялися і варвари, які хоч і мали своє право, але не таке досконале, і воно зазнавало впливу більш розвиненого римського права. У "варварських" державах почали з'являтися нові законодавчі обробки римського права, зокрема "Римські закони вест­готів", або "Вестготський збірник" короля Аларіха II (506 р.), згодом "Бургундський збірник римського права" (VI ст.), "Есіісгит ТЬеосІогісі" (VI ст.) в Остготській державі та ін.

Рецепція римського права. В ХІ-ХИ ст. у Західній Європі розви­ваються внутрішня і зовнішня торгівля, товарно-грошове господар­ство, зростає значення міст. Розвиток продуктивних сил вимагав гнуч­кої, розвиненої, пристосованої до нових умов правової системи, знач­но розвиненішої, ніж консервативне і бідне за змістом феодальне пра­во. Виходом з цієї ситуації стало одне з найсвоєрідніших явищ людсь­кої державно-правової історії —рецепція, тобто відновлення дії римсь­кого права (найперше — приватного). Рецепцію ще розуміють як за­позичення однією чи декількома державами більш розвиненого права іншої держави. Отже, починаючи з XII ст. рецепцію римського права в Європі зумовили насамперед розвиток промисловості й торгівлі, приватної власності загалом, зародження капіталістичних відносин, що потребувало їх юридичної регламентації, правового забезпечення. Римське право з його високими досягненнями в галузі юридичної тех­ніки, з точністю і чіткістю визначень, формулювань, логічною послідов-

 

 

 

376

 

377

 

ністю викладу в поєднанні з дохідливими практичними висновками якнайліпше відповідало новим вимогам. Воно стало незаперечним ав­торитетом у регулюванні нових правовідносин, оскільки в умовах фео­дальної роздробленості численні суперечливі, дріб'язкові, сугубо місцеві норми звичаєвого феодального права не відповідали економічним ви­могам розвитку суспільства.

В рецепції римського права найбільше були зацікавлені купці, бан­кіри, торговці, котрі побачили в цьому визнання і закріплення не­обмеженої приватної власності, вільної від феодальних обмежень і дріб'язкової регламентації, свободу договорів і завершену систему вре­гульованих договірних відносин.

У римському праві в розвиненому вигляді містилось усе те, чого стан середньовічних міщан домагався у феодальній державі.

Королі, імператори та інші правителі також підтримували рецеп­цію римського права. Дотримуючись римського права, королі та їхні юристи відстоювали необхідність єдиної міцної влади, централізова­ної держави, єдиного законодавства, єдиної міри, ваги, фінансової си­стеми та ін. Вони доводили, що саме король має бути верховним пра­вителем держави, виступали проти всевладдя і сваволі феодалів, вер­ховенства церкви у світських справах та ін. Але й самі феодали вико­ристовували формули римського права з метою захоплення селянсь­ких і общинних земель, встановлення своєї необмеженої приватної власності на землю, всебічного захисту цього права. Вони вбачали у нормах римського права обґрунтування для закріпачення селян і збільшення феодальних повинностей.

Рецепція римського права меншою чи більшою мірою захопила всі країни Європи, навіть віддалені Англію чи Росію, де його вплив відчувався через дію церковних судів, які, вирішуючи справи своєї об-ширної юрисдикції, користувалися римсько-візантійськими кодифіка-ціями, через Литовські статути XVI ст. і правові збірники прибалтійсь­ких губерній та Царства Польського.

Значним був вплив римського права на правову систему України, де діяли ті самі Литовські статути, магдебурзьке право. З використан­ням норм та інститутів римського права тут проводили свої кодифі­кації: "Суд та розправа" Ф.Чуйкевича, "Права, по яких судиться мало­російський народ" та ін.

У деяких країнах до ХУ-ХУІ ст. римське приватне право було ре-цептоване майже в повному обсязі, наприклад, у Німеччині. Закон 1495 р. у Німеччині прямо наказував судам керуватися римським правом (і правом римсько-католицької церкви, тобто канонічним правом).

 

Об'єктом рецепції були не всі джерела і збірники римського права, а переважно завершена і вичерпна Кодифікація Юстиніана, відома в Європі під назвою Согрш щгіх сіуіііз.

Спочатку римське право мало зазвичай субсидіарне (допоміжне) значення, тобто воно застосовувалось здебільшого лише тоді, коли те чи інше питання не розв'язувалося прямими нормами місцевого (да­ної держави) права. Але обмеженість, бідність і розбіжності феодаль­ного цивільного права фактично приводили до того, що римське при­ватне право набуло домінуючого значення. І навпаки, в галузях дер­жавного, кримінального і процесуального права рецепція мала значно менше значення, бо в цих галузях права у середні віки вже були роз­роблені нові закони, нові інститути або існували свої звичаї.

У середні віки (та й пізніше) відбувається ґрунтовне вивчення римського права. Воно почалось ще XI ст. в Італії. Тодішні юристи вив­чали текст за текстом в юстиніанівській кодифікації, складали узагаль­нюючі правила, пояснення, усували застарілі тексти, протиріччя. їхні зауваження, примітки до текстів називалися глосами. Тому юристи цього напряму дістали назву глосаторів. Вважалось, що ті місця Кодифікації Юстиніана, які не були пояснені глосами, не є рецептованими і, отже, не мали сили діючого права. На "глосовані" норми та інститути римсь­кого права посилалися урядовці, вирішуючи державні справи, судові справи — судді. Римське право почали викладати в юридичних шко­лах та університетах, які у XII ст. з'явилися в Італії, Іспанії, Франції.

У ХІУ-ХУ ст. виникла школа постглосаторів. Предметом їх розро­бок було не стільки римське право, скільки коментування складених раніше глос. Вони вивчали також канонічне право, нове законодав­ство, їхні праці мали значне практичне спрямування.

Зародження буржуазної ідеології та культури заклало підвалини суспільно-політичного і культурного руху, що дістав назву Ренесансу, або Відродження. На зміну феодальній схоластиці прийшла світська наука — гуманізм. У галузі розробки римського права гуманізм особ­ливо виявився у Франції (ХУІ-ХУП ст.). Цей напрям характерний по­верненням до історичного вивчення оригінальних джерел римського права, безпосередньо до текстів, їх критичного аналізу й осмислення. На цій основі ґрунтовно вивчається римське право з метою його ши­рокого застосування в умовах зародження і розвитку нових буржуаз­них відносин.

У Німеччині в ХУІ-ХУП ст. у зв'язку з тим, що римське право оста­точно стало діючим правом, знову виник практичний напрям, який, однак, ігнорував наукове історичне значення вивчення римського пра­ва. У римському праві шукали підстав для розв'язання того чи іншого

 

 

 

378

 

379

 

 

практичного питання. Цей напрям, по суті, був пристосуванням римсь­кого права до практичних потреб.

У ХУШ-ХІХ ст. з'являється чимало фундаментальних праць фран­цузьких, бельгійських, німецьких, італійських юристів і вчених, при­свячених римському праву (Потье, Жирардо, Вільямса, К'юї, Гроція, Савіньї, Ієринга, Моммзена та ін.).

Однак суто римське право було для багатьох з них лише основою, матеріалом для створення струнких і переконливих логічних структур із завершеними визначеннями, чіткою структурою, теоретичними вис­новками, з допомогою яких треба було виправдати й обґрунтувати нові соціальні відносини, економічний устрій, новий спосіб виробництва.

Кінець ХІХ-початок XX ст. характеризується новою посиленою увагою до вивчення історії римського права, яке вже перестало бути загалом діючим правом. У цей період вивчаються нові римські тексти, інститути римського права, робляться висновки, даються глибші оці­нки, з'являються узагальнюючі праці. Простежується критичний підхід до окремих попередніх гіпотез, накопичується багато нового фактич­ного матеріалу.

Римське право, точніше його досконало розроблені інститути і норми зобов'язального характеру, спадкового права, було одним з важ­ливих джерел у процесі створення знаменитих буржуазних кодифікацій у Європі ХІХ-ХХ ст. Мається на увазі насамперед Цивільний (1804 р.) і Торговельний (1807 р.) кодекси Наполеона Бонапарта, Німецький ци­вільний кодекс (1900 р.).

Норми римського приватного права використовуються (у дещо видозміненому, пристосованому до нових умов вигляді) у наші дні під час розробки конкретних законів і кодексів з цивільного, зобов'язаль­ного, сімейно-спадкового права у багатьох країнах Європи, Латинсь­кої Америки, Африки, в тому числі і в Україні, де продовжується праця над створенням нового Цивільного кодексу.