Розділ І ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Глава 1 ГОМЕРІВСЬКА ГРЕЦІЯ

Історія Стародавньої Греції розвивалася майже одночасно і у взає­мозв'язках з історією країн стародавнього Сходу. Більше того, як за­свідчують розкопки останніх десятиліть, південь Балканського півос­трова є одним з найдавніших місць людського поселення — тут жили люди ще в добу палеоліту. УIII тис. до н.е. на Балканському півострові, особливо на півдні та на островах, існувало вже відносно розвинене суспільство, зокрема, висока крітомікенська культура і писемність. Жили тут племена пеласгів та ін. Водночас у цей період, як розповіда­ють стародавні джерела, відбуваються постійні великі переміщення народів. Так, наприкінці III тис. до н.е. у центральну та південну части­ну Балканського півострова з півночі переселяються племена ахейців та іонійців, а в XII ст. до н.е. — грецькі племена дорійців. У І тис. до н.е. давньогрецькі племена остаточно переселились і сформувались. Отже, на півночі Греції і частково в середній частині проживали еолійці. Східну частину середньої Греції, Аттіку та деякі острови заселяли іонійці. Ахейці оселились на півночі та в центрі Пелопонесу, а на півдні — дорійці. Впродовж тривалого часу греки розмовляли на різних діалек­тах, а єдина мова сформувалася лише в період еллінізму.

Дорійське завоювання Балкан прискорило розклад первіснооб­щинного ладу як у завойовників, так і у завойованих. Ще одним на­слідком цього завоювання було масове переселення переможених (ахейців, іонійців) зі своїх земель на острови та узбережжя Малої Азії. Тут виникають їхні численні колонії (у тому числі Троя, Ефес, Галікар-нас). Грецькі колонії виникають і у Північній Африці, Італії, навіть Франції (Массалія — нині Марсель) та Іспанії (Сагунт), Криму і Кав­казі. Колонізації сприяли й такі фактори, як нестача придатних для заселення й обробітку земель. З тогочасних джерел дізнаємось, що в Греції навіть виникала необхідність обмежувати дітонародження, зо-

 

крема синів, щоб не дробити господарство. Адже Балкани — країна гориста, і землеробство було можливим тільки на рівнинах, тому хліб довозили. На схилах гір вирощували виноград, оливки, фрукти, але у зв'язку з бідністю грунтів на це витрачали багато праці. Розвивалося скотарство, проте через нестачу прісної води це була переважно дрібна худоба — кози, вівці та ін. Водночас Греція була достатньо багата на корисні копалини: залізо, мідь, срібло, золото, глину, будівельні мате­ріали (камінь, мармур, граніт). Отже, інтенсивно почало розвиватися ремесло. Географічне положення Греції (тепле море, берегова лінія з численними затоками, безліч островів та ін.) сприяло розвитку мо­реплавства, рибальства, морської торгівлі. Економічному розвиткові Греції сприяла і близькість до країн стародавнього Сходу, які вступи­ли на історичну арену швидше й економічно та культурно були роз-виненішими.

Отже, як зазначалось, дорійське завоювання і переміщення племен прискорили розклад родоплемінних відносин. Розвивається приватна власність, поглиблюється майнова нерівність, відбувається класоутво-рення. Особливо інтенсивно ці явища спостерігаються у ХІ-ІХ ст. до н.е. В історії цей період називають "гомерівським" за іменем легендарно­го сліпого співця Гомера, якого стародавні греки та в пізніші часи вва­жали автором знаменитих епічних поем "Іліада" й "Одіссея" (нині це беруть під сумнів). Тривалий час майже всі знання про цей період чер­пали саме з цих творів. Потім їх доповнювали численними археологіч­ними знахідками.

Отже, в ХІ-ІХ ст. до н.е. греки жили ще на стадії первіснообщин­ного ладу. Населення поділялося на роди, декілька родів об'єднували­ся у фратрію, а декілька фратрій — у плем'я, так звану філу. Членів філ пов'язували спільність походження, ведення господарства, спільність релігійного культу (власне опікунське божество та осередок його куль­ту). Племена вже об'єднувалися в невеликі народи, родові відносини ще були міцними. Людина, котра не належала до якогось _р_оду_, була поза суспільством, вона ніким і нічим не захищалась. Зберігається зви­чай кривавої помсти. Залишити вбивство родича без помсти вважали безчесним, це викликало б гнів богів і накликало б біду на весь рід. Проте вбивця за згодою роду міг відкупитися — заплатити штраф родичам вбитого або піти у вигнання. Земля перебувала ще у колек­тивній власності общини (роду), але була розбита на ділянки, якими володіли окремі сім'ї. Спочатку ділянки розподіляли щороку за жере­бом (клерос), потім вони закріплювалися за сім'ями назавжди, а врешті перетворювалися у приватну власність і були одним з основних мірил багатства.

 

 

 

138

 

139

 

Населення, крім землеробства, активно займалося скотарством, ре­меслами, торгівлею. У гомерівських поемах згадуються лікарі, ворож­бити, гончарі, ковалі, зброярі, кушніри, столяри, каменярі та ін. Здійснюється перехід до використання заліза, золотих і срібних виробів. Виникають численні укріплені міста, які стають осередками господарсь­кого, культурного, політичного життя. Розвивається торгівля. Платежі здійснюють спочатку зерном, худобою та іншим, потім з'являються гроші. Однак загалом господарство мало ще натуральний характер, продукція виготовлялася головно для власного вжитку і споживання. Численні ремісники працюють не у власних майстернях, а вдома у за­мовника, користуючись його матеріалом і знаряддям.

У цю епоху з'являється вже рабство, яке має домашній характер. Рабів ще небагато, здебільшого — це домашні, дворові люди, які до­помагають вести господарство, у польових роботах чи ремеслі, пасуть худобу, їхня праця не є основною в господарстві. Іноді господарі да­ють їм невеликі земельні ділянки, хату, дозволяють мати сім'ї.

Серед вільних поглиблюється майнова і соціальна диференціація. Верхівка общини поступово виділяється в родову знать — це вожді, старійшини, герої. Вони володіють кращими і більшими наділами землі, мають багато рабів, худоби, золото, срібло. До них потрапляють в економічну залежність щораз більше збіднілих общинників, котрі позичають у багатіїв зерно, інвентар, насіння, гроші. Чим людина ба­гатша, тим вона впливовіша, авторитетніша, краща. Вже у поемах Го-мера біднота характеризується як елемент ненадійний, хиткий, непев­ний, словом — жалюгідний. Але багатії і знать ще не зовсім відокре­мились у суспільстві. Вони особисто працюють у своєму господарстві, виконують різні, у тому числі важкі роботи.

Організація суспільства гомерівської доби

Держави у греків у той час ще не існувало, проте певні органи уп­равління суспільством, безумовно, існували. Найважливішими з них були такі постійнодіючі органи:

\)Рада старійшин — буле. До її складу входили всі старійшини роду, а якщо їх було надто багато, то обирали осіб з їхнього середовища. Своя рада старійшин була не тільки у кожному роді, а й у фратрії та пле­мені. Старійшини виступають представниками даного роду, фратрії, філи, у переговорах з чужинцями чи іншими грецькими племенами дають клятви від імені общини, беруть участь у родоплемінному суді. Вони ж разом з вождем розв'язують усі питання стосовно життя і діяль-

 

ності роду, фратрії, філи. В епоху Гомера рада старійшин — це вже не зібрання мудрих, досвідчених літніх людей, а орган найважливіших представників родової знаті, заможної верхівки суспільства.

2)Вождь — базилевс. Його обирали всім чоловічим населенням роду, фратрії, філи. Це — військовий керівник, воєначальник, який команду­вав військом і мав завдання захищати народ і землю. Базилевс — це не король, не правитель з необмеженою владою чи щось подібне до того. По-перше, його обирав народ, він відповідав перед народом і був його лідером. Він був рівним серед своїх воїнів, спав і харчувався разом з ними, у битвах з ворогами виступав у перших рядах війська. Однак на­кази його були обов'язкові до виконання. На війні він мав необмежене право життя і смерті над своїми воїнами. Він повністю відповідав та­кож за результати битви. Зате у випадку перемоги він діставав кращі трофеї, більше, ніж інші воїни, рабів та почесті. У мирний час влада базилевса мала швидше "батьківський" характер: він розглядав і ви­рішував різні поточні справи, спори і конфлікти, управляв життям колективу, приносив разом з жерцями жертви богам, керував релігій­ними обрядами тощо. Разом із_ старійшинами базилевс розв'язував різні важливі справи, судив з ними порушників традицій і звичаїв.

На користь базилевса були встановлені серед населення певні по­жертви, якими покривали його витрати, наприклад, на прийняття чу­жоземців, бенкети і подарунки для них та інших почесних гостей. Ба-зилевсу виділяли найкращу ділянку землі — теменос. На випадок його одруження чи одруження його дітей населення робило внески, зате всіх запрошували до нього на святкування. Ні корон, ні мантій бази-левси не носили. Єдиною відзнакою їхньої влади був скіпетр — багато прикрашений жезл або посох.

3)Народні збори — агора. Це збори всього дорослого чоловічого населення роду, фратрії чи філи. їх скликали базилевс чи рада старій­шин в міру потреби, здебільшого для розв'язання найважливіших про­блем війни і миру, про хід військових подій, з приводу епідемій, сти­хійних лих та ін. Кожен громадянин міг виступити на зборах, беручи в руки спеціальний жезл, — знак того, що він виконуватиме публічну фун­кцію. Голосування не було, а волю свою народ висловлював криком. Отже, базилевс чи рада старійшин або вмілі оратори могли легко пове­сти за собою маси. Збори повинні були закінчуватися до заходу сонця.

Дальший розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь і за­собів виробництва, поглиблення соціальної та майнової диференці­ації, збільшення кількості рабів і посилення їх експлуатації, щораз ширше використання рабської праці в усіх галузях господарства — усе це призводить до остаточного розкладу родоплемінних відносин,

 

 

 

но

 

141

 

первіснообщинного ладу загалом. У VIII—VII ст. до н.е. в Греції зміцнюється влада і зростають привілеї родової знаті. З'являється бор­гове рабство неоплатних боржників. Дедалі більше майнове розшару­вання породжує гострі соціальні та політичні суперечності між родо­вою аристократією, яка тепер уже перетворилася на правлячу групу багатих землевласників, та простим міським і сільським населенням — демосом — нащадками рядових общинників гомерівської доби. По­ступово виникає і посилюється торгово-реміснича верства міського населення, не пов'язана безпосередньо з сільським господарством. Де-"~мос, зокрема міський, зі зміцненням своєї економічної сили почав ак­тивніше домагатися своєї участі в управлінні суспільством і водночас обмеження влади родової аристократії. Це був період зародження у Греції державності.

НаІгерТШУрігВалкаи виникло багато невеликих так званих держав-полісів (поліс-місто). Форми правління у них були різними. Спочатку здебільшого виникали тиранії. Тирани — одноособові правителі — вихідці з аристократії, що примкнули до демосу, або з верхніх про­шарків самого демосу. Вони проводили енергійну політику обмежен­ня прав старої родової знаті, конфісковували частину її земель, вбива­ли або виганяли найактивніших прибічників старих порядків. Попри всю недосконалість тиранії це була прогресивна на той час форма вла­ди. Щоправда, тирани часто проводили непослідовну політику і тим самим налаштовували проти себе демос, що їх обрав. Ранні тиранії були недовгочасними. Поваливши владу аристократії і відкривши простір для діяльності демосу, тирани втрачали свою владу і виявлялися не­потрібними. Під час тиранії зростали і набували політичного досвіду і  політики, які послідовніше відстоювали інтереси демосу, в результаті ;  народ знову повставав — тепер уже проти тиранії.

Після повалення тиранії в найбільш економічно розвинених по­лісах звичайно встановлювали нові форми правління демосу. Зокре­ма, у тих полісах, де майнове розшарування громадян було порівняно невеликим, виникала стародавня демократія ("демос" — народ, "кра-тос" — правління, влада), тобто правління вільних корінних жителів, усього поліса. А в тих полісах, де майнове розшарування виявилося різким і вплив багатіїв великим, виникала олігархія (тобто влада неба­гатьох). Слід чітко розуміти відмінність між аристократією (теж вла­дою небагатьох) і олігархією. Аристократія була владою в ранньора-бовласницькому суспільстві, яке щойно виникло після розкладу родо­вого ладу. Це влада родової знаті. Олігархія виникає на вищому еко­номічному і соціальному рівні. Олігархами були не обов'язково родові аристократи. Влада олігархів ґрунтувалася на їхньому багатстві та

 

пов'язаній з ним економічній і політичній могутності. В складі олі­гархів були і найбагатші представники демосу, і нащадки родової арис­тократії.

Рабовласницька демократія й олігархія, які виникли в VI ст. до н.е., повністю розвинулися в V ст. до н.е., тобто вже в наступному, класич­ному періоді.

Отже, на території Греції з розкладом первіснообщинного ладу утворилося багато відносно невеликих держав. Що зумовило їх появу? Причини слід шукати насамперед у природних та економічних умовах розвитку Греції. Природні умови — високі дикі гори, порослі густими лісами, урвища, ущелини, які покривають Балканський півострів, не сприяли об'єднанню племен, єдиному господарському розвитку, фор­муванню єдиного внутрішнього ринку, встановленню тісних контактів та взаєморозумінню між людьми. Навпаки, природні умови їх роз'єд­нували. Крім того, Греція була заселена різними народами, які прийш­ли туди в різні часи, були на різному ступені соціального розвитку, являли собою різні племена, кожне зі своїми мовними, етнічними, ре­лігійними та іншими особливостями.

Глава 2 ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНІХ АФІН

1. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея

Серед грецьких держав-полісів, які виникли на території Бал-канського півострова, найбільш могутніми і впливовими були Афі­ни і Спарта.

— Афінська держава виникла у південно-східній частині Балкансько-го півострова, так званій Аттіці. Аттіка — кам'янистий півострів, май­же без родючих земель, зате там була якісна глина, родовища срібла, свинцю, мармуру. Природні умови сприяли розвитку виноградарства, маслинництва та скотарства. Населення активно займалося й торгів­лею, вимінюючи ремісничі вироби на зерно. Тут поселилися племена іонійців і виникло багато міст-полісів, які між собою вели постійні війни, що гальмувало процес об'єднання (синойкізм) та зумовлювало пізнє утворення державності. Серед полісів Аттіки на перше місце не­забаром виходять Афіни, де, як і в інших грецьких общинах, діяла рада старійшин, базилевс, Народні збори. У Х-ІХ ст. до н.е. тут розгорнулася

 

 

 

142

 

143

 

гостра боротьба між родовою аристократією і демосом. Влада арис­тократії була ще міцною. У зв'язку з ускладненням функцій управлін­ня суспільством за домаганням аристократії створено нову посаду — архонта (начальник, старший), якого обирали на Народних зборах за­звичай із середовища родової знаті. Утворено й спеціальну посаду * військового вождя — полемарха. Посада базилевса, хоч і не була оста­точно скасована, стала другорядною. За ним зберігалися лише релігійні функції.

На ці нові посади почали обирати виключно представників родової знаті: спочатку пожиттєво, потім на 10 років, а з першої чверті VII ст. до н.е. — щорічно. Причому обирали вже не одного, а дев'ять архонтів, які створили колегію. До її складу входили і базилевс, і полемарх. Очо­лював колегію архонт — епонім, який здійснював нагляд за управлінням і виконував судові функції. Його іменем називали рік, упродовж якого управляла колегія. Після закінчення своїх повноважень архонти авто­матично і пожиттєво входили до складу ареопагу (див. нижче).

Подібна доля спіткала і раду старійшин — буле, яка за нових умов не влаштовувала родову знать. Вона була витіснена новим органом — ареопагом, який хоч і обирали на Народних зборах, але тільки з пред­ставників найбільш знатних і багатих сімей. Ареопаг збирався на узгір'ї, названому іменем бога війни Ареса. До нього перейшли функції об­рання архонтів, він розв'язував усі найважливіші питання управління суспільством, здійснював контроль над діяльністю службових осіб. Народні збори скликалися зрідка. Держави у той час ще не було.

Першим кроком до утворення держави стали реформи легендар­ного грецького героя і мудреця Тесея (VII ст. до н.е.). Тесей об'єднав чотири найбільші племена (філи) Аттіки в один народ з центром у Афінах. Поряд з племінними органами управління було утворено єдині Народні збори, колегію архонтів та ареопаг. Створено культ богині Афіни — опікунки міста і народу. Кожне з чотирьох племен поділено на три фратрії (усього - 12), а кожну фратрію на 30 родів. Усіх вільних повнолітніх громадян чоловічої статі Тесей поділив на три розряди: \    благородних (евпатридів), землеробів (геоморів) і ремісників (демі-

1 ^ургів).

До розрядів входили громадяни незалежно від приналежності до племені. Евпатриди — це родова знать, аристократія. Вони покликані були управляти суспільством. Землероби і ремісники повинні були працювати відповідно до роду занять. Отже, влада в суспільстві воче­видь закріплялася за знаттю.

Всі справи, що стосувалися всього народу, вирішували тепер цент­ральні органи. Почало зароджуватись спільне для всіх афінське право.

 

Громадян усіх об'єднаних племен не вважали тепер безправними чу­жинцями на території будь-якого з об'єднаних племен, як це було ран­іше — вони стали рівноправними з місцевими громадянами.

Згодом, коли утворюється військовий флот для захисту Аттіки й охорони морської торгівлі, країна була поділена на невеликі територі­альні райони — наукрарії, кожен з яких мав збудувати і спорядити і військовий корабель. їх налічувалося 48 — по 12 на кожну філу. Очо­лювали такі райони притани, які теж належали до евпатридів. Отже, розпочався поділ населення за територіальною ознакою, і виникла ще одна посада.

Родовий устрій дедалі більше розпадається. Колегія архонтів, аре­опаг — це вже не органи всього суспільства, що виражають волю ши­роких мас населення, а органи родової аристократичної, землевлас­ницької та рабовласницької знаті. Все інтенсивніший розвиток ремес­ла і торгівлі, зростання товарності сільського господарства, втрата ним замкнутого натурального характеру, розширення функцій грошей — це поступово, але невпинно розхитувало первіснообщинний лад, який був безсилим проти переможного наступу приватної власності, грошей.

Евпатриди на той час захопили майже всю найкращу землю, зали­шивши колишнім общинникам — геоморам — невеликі неродючі ділянки, переважно на схилах гір. Геомори, аби прожити до нового врожаю, часто змушені були брати позики натурою чи грішми під заставу своїх ділянок або навіть під заставу особи самого боржника. За вчасне неповернення боргу у геоморів кредитори забирали частину ділянки або й всю, а боржник ставав залежним орендарем, сплачуючи часто кредитору до 5/6 частин врожаю. Якщо ж позику зроблено під заставу особи чи дітей, дружини боржника, то вони ставали боргови­ми рабами кредитора. Така ситуація ще більше загострювала відноси­ни між родовою аристократією і демосом. До речі, серед демосу теж було немало багатих людей — власників торгових домів, ремісничих майстерень, кораблів, а також лихварів і купців та політично безправ­них, які всіма засобами намагалися захистити себе від насилля знаті. Зрештою, і серед самих евпатридів відбувається певне'розшарування. Декотрі з них починають "організовувати торговельні промисли, реміс­ничі майстерні, зближуються за своїми інтересами з багатими елемен­тами міського демосу.

Глибокі соціальні протиріччя -афінського суспільства у будь-який момент могли призвести до вибуху або політичного перевороту. Грець­кий історик Плутарх писав про тодішні Афіни: "...різка нерівність між багатими і бідними дійшла до крайніх меж, суспільство було зовсім

 

 

 

144.

 

145

 

розхитане кризою, увесь народ був у боргу в багатих". У 30-40-х роках VII ст. до н.е. спробував вчинити переворот переможець Олімпійсь­ких ігор Кілон. Але народ ще не був готовий до активних дій проти евпатридів, і Кілон був змушений утекти, а його прихильників пере­били. Евпатриди одержали перемогу, але змушені були піти на деякі -поступки. Зокрема, вони погодились на запис законів, проти чого тривалий час заперечували, бо відсутність писаного права давала їм змогу судити населення на підставі вигідних їм звичаїв, ними ж при­думаних правил та ін. У 621 р. до н.е. архонтові Драконтові доручено провести запис діючого права, що він і зробив. Докладніше про це розповімо далі.

2. Реформи Солона

Проте запис законів не міг покласти край суперечностям між ев-патридами і демосом, бо майже не змінював економічного становища демосу і зовсім не торкався його політичного, як і раніше, безправного стану. Сили демосу зростали. Крім власних громадян його ряди по-повнювали люди інших полісів, які прибували в Афіни, приваблені швидким економічним розвитком. Ці люди нерідко були дуже багати­ми і мали значний вплив у суспільстві, хоч стояли поза общиною і були позбавлені політичних прав.

Арістотель зазначив, що народ, позбавлений будь-яких прав, на­решті повстав проти своїх правителів, і ця боротьба була тривалою. На політичну арену вступив Солон (згідно з легендою, один з семи знаменитих грецьких мудреців). Він належав до евпатридів, походив з роду легендарного афінського базилевса Кодра, який свого часу вря­тував Афіни від дорійців. Солон був поетом, людиною середнього достатку, багато подорожував, займався торгівлею. З його ініціати­ви і під його керівництвом афіняни після багатьох невдач звільнили від мегарців острів Саламін, з якого контролювався вхід до афінсь-кої гавані Пірей. Цим самим Солон здобув надзвичайну популярність в Афінах. У 594 р. до н.е. він був обраний архонтом з надзвичайними повноваженнями. Солон добре розумів необхідність проведення до­корінних перетворень у Афінах. За переконаннями він твердо стояв на боці демосу, зокрема його торговельно-промислових кіл. За сло­вами Арістотеля, він був тим, хто перший з евпатридів виступив на захист інтересів народу. Спираючись на активну підтримку Народ­них зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх мож­на поділити на економічні та політичні.

146

 

Економічні реформи. Головна економічна реформа Солона відома під назвою "сисахфія", що означає "скидання тягаря" у прямому і пере­носному розумінні._Вона полягала у "скиданні тягаря" боргів, тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів, заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх попереднім володільцям.

Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Такі боргові зобов'язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня, були заборонені. Всіх афінян, що стали борговими рабами, та членів їх родин відпускали на волю. Солон ужив усіх заходів, щоб ви­купити за рахунок громадських коштів громадян, проданих у рабство за межі Аттіки.

Арістотель наводить і такий факт, що Солон встановив максимум землеволодіння в одних руках, проте це іншими джерелами не підтвер­джено. Був виданий закон про свободу заповітів, чого раніше не було. У тому випадку, коли заповідач не мав законних дітей, він міг запові­сти своє майно будь-якій особі чи віддати його на суспільні потреби. До речі, з цього часу під виглядом заповідання в Афінах почали про­давати і купувати землю, а Аттіка на тривалий час перетворилася в країну середнього і дрібного землеволодіння.

До Солона в обігу були різні грецькі гроші, навіть родові міри та монети. Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги, запозичивши їх у Евбеї, що розширило торговельні контакти Афін. В інтересах міського демосу він заборонив на деякий час вивозити з краї­ни продовольство, за винятком олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню нових і розширенню старих вино­градників, садів, городів та регулювали правила користування города­ми та колодязями, зрошувальними системами.  !.

Щоб успішніше розвивалися ремесла і торгівля, був виданий закон про обов'язок батька навчити сина будь-якого ремесла, а інакше син мав право відмовитись допомагати батьковГчи утримувати його в по­хилому віці. Видано закон проти неробства.

Політичні реформи. У політичній сфері реформи Солона теж були вагомими і глибокими._Він скасував генократію (гр. "генос" - рід) — „владу родової аристокра^тії1піо^.снувала до цього часу, і замінив її ти-мократією (гр. "тиме" - ціна, вартість) — владою, яка грунтувалася на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв, пов'яза­них з пережитками родового ладу:

Усіх вільних громадян чоловічої статі було поділено на чотири роз­ряди за майновим цензом. До першого, найвищого розряду, належа­ли громадяни,- які одержували з землі не менше 500 медимнів сипучої

-\    '         ■             .               .               147

 

або рідкої сільськогосподарської продукції на рік (медимн становив у середньому 50 кг або літрів). Згодом до них були прирівняні інші гро­мадяни (не тільки землевласники), що мали майна на таку ж суму. їх називали п'ятсотмірниками, вони мали обов'язок оснащувати військові кораблі, тримати їх у доброму стані, а також служити у важ-коозброєній піхоті^До другого розряду належали громадяни, які одер­жували не менше 300 медимнів, їх називали вершниками, оскільки вони повинні були служити у кінноті на власному бойовому коні або у важ-коозброєній піхоті. До третього розряду належали громадяни, котрі мали прибуток не менше 200 медимнів — зевгіти (гр. зевгос — запряг волів). Вони також служили у піхотному ополченні й повинні були мати власне важке озброєння. До четвертого розряду належали всі інші громадяни, тобто ті, які мали прибуток із землі менше 200 медимнів або відповідне рухоме майно, їх називали фетами (виробниками), вони служили у легкоозброєній піхоті й на флоті.

Тепер уже політичні права, як і взагалі правове становище людей у суспільстві, повністю залежали не від знатного, родового походження, а від майнового стану громадян. Отже, бути архонтами, членами арео­пагу, займати інші високі посади в державі могли тільки громадяни, котрі належали до першого розряду. Всі інші посади обіймали грома­дяни другого і третього розрядів. Фети не могли бути обраними на жодні посади — вони тільки брали участь у Народних зборах. Але й це мало неабияке значення, бо саме Народні збори обирали всіх службо­вих осіб, тут вони звітували про свою діяльність, тут приймались зако­ни і, власне, в Народних зборах фети становили більшість.

Саме ця реформа завдала найвідчутнішого удару пережиткам пер­віснообщинного ладу. Права і обов'язки громадян з цього часу почали визначатися залежно від їхнього майнового стану, а не від родової знат­ності. Народні збори з часів Солона стали відігравати значно більшу роль у житті суспільства, компетенція їх розширилась. Вони мали на­зву "еклезія", тобто збори викликаних, оскільки про день зборів зазда­легідь повідомляли оповісники, закликаючи всіх громадян.

Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його компетенції підготовку справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготов­ки цих справ, а також загального управління країною він створив но­вий державний орган — Раду 400. До неї кожне плем'я (всього чотири) обирало на своїх зборах з громадян перших трьох розрядів, що посяг­ли 30-річного віку, по 100 представників (щорічно).

Збереження племен (філ) було поступкою родоплемінній знаті, одним з проявів незавершеності, половинчастості реформ Солона. Це засвідчило також збереження ареопагу, який був і залишався далі оп-

148

 

лотом родової знаті. Ареопаг зберігав за собою нагляд за дотриманням законів, контроль за діяльністю Народних зборів і службових осіб, су­дові функції, які навіть були розширені. За словами Солона, Рада 400 і ареопаг — це ті якорі, які повинні стримувати державний корабель від наслідків бурі.

Зберіг Солон і колегію архонтів, яка була наділена виконавчою вла­дою, здійснюючи також судові та релігійні функції. Кожна філа обира­ла з-посеред своїх громадян першого розряду по 10 кандидатів (усього 40). Народні збори Афін обирали серед них дев'ять архонтів і одного секретаря. Про це йдеться докладно далі.

Солон заснував ще один новий орган — суд присяжних (геліею). До складу цього суду обирали громадян усіх чотирьох розрядів! Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з обширною ком­петенцією, а й мала важливі політичні функції, зокрема у сфері законо­давства (див. далі).

Зберігши чотири племені, Солон зберіг і поділ країни на наукрарії

(48 - по 12 на кожне плем'я) з їхнім обов'язком поставляти державі по

бойовому кораблю на рік. Провів він ще й інші реформи. Так, було

прийнято закон про політичну активність громадян,' згідно з яким,

обговорюючи важливі питання у Народних зборах стосовно долі краї­

ни, всього народу, присутні повинні були висловити свою думку,

відкрито сказати "так" або "ні", не ховатися за спини інших, не відмов­

чуватись. Будь-який громадянин мав право притягнути до суду зло­

чинця, порушника. Раніше таке право мали тільки сам потерпілий або

представники його роду. Прийнято закони щодо фізичного вихован­

ня молоді, проти марнотратства жінок та ін.               .,   ■

Реформи Солона мали надзвичайно велике значення. Він, по-пер­ше, розпочав еру так званих політичних революцій, які давно назріва­ли в афінському суспільстві. По-друге, Солсда 'Завдав рішучого удару залишкам первіснообщинного ладу в усій Аттіці. Він продовжив роз­почату колись Тесеєм справу розбудови Афінської держави, створив, по суті, цю державу у цілісному вигляді, її механізм, систему держав­них органів. Після вилучення у евпатридів земельних ділянок, які вони захопили за борги, скасування боргів і боргового рабства та повернен­ня земельних ділянок селянам з'явилося багато дрібних власників, яких евпатриди не мали змоги поневолювати. Ці реформи привели до роз­витку рабовласницького господарства на основі ввезення рабів з-за кордону і, отже, заклали основи для розвитку античного рабства. Ре­форми Солона, спрямовані проти засилляевпатридів, зміцнювали ста­новище міського Демосу. Розділена за майновими ознаками на різні розряди, родова аристократія втратила колишню силу і вплив. Тому

і    і          149

 

вона активно виступала.проти Солона, його реформ, намагаючись відновити старі порядки.

Не зовсім задовольняли реформи Солона і низи демосу, зокрема селян. Вони сподівалися на переділ земель, конфіскацію великих во­лодінь знаті, проте Солон не насмілився на такий крок. Окрім збере­ження старих племен, впливу знаті в ареопазі, це було ще одне свідчення половинчастості його реформ. Отже, знать вважала реформи над­мірними, а низи — замалими, неповними, всі разом вимагали їхнього удосконалення.

Отож, гостра політична боротьба в Афінах, щоправда, вже іншо­го спрямування, ніж попередня, продовжувалась.

Намагаючись зберегти реформи, Солон вирішив зректися своєї посади, всіх повноважень, і, взявши з громадян обіцянку не змінюва­ти реформ, зберігати їхню дію і перевірити її часом до його повернен­ня, на десять років покинув Афіни.

3. Реформи Клісфена

Цей крок Солона не зупинив боротьби. У 584 р. до н.е. було виріше­но збільшити кількість архонтів до десяти, причому евпатриди пого­дились, що троє з них будуть геоморами і двоє — деміургами. Але й це не розрядило ситуації. Спираючись на міську і сільську бідноту, 560 р. до н.е. владу захоплює Пісістрат, який у молоді літа прославився, відвоювавши (за ініціативою Солона) у мегарців острів Саламін. Він проголосив себе тираном, ставлеником демосу і перебував на цій по­саді 33 роки. Реформ Солона він не змінив, усі попередні органи теж залишались. Пісістрат та його сини дбали тільки про те, щоб на всіх важливих посадах були їхні прибічники. Тиран конфіскував частину земель у евпатридів, наділивши ними бідних селян, запровадив дер­жавний довгостроковий кредит селянам і ремісникам, увів інститут роз'їзних суддів, щоб люди з місць не мусили їздити по судових спра­вах у Афіни. Він призначив єдиний поземельний податок (залежно від розміру землеволодіння), сприяв створенню афінських колоній, зок­рема на кримському і кавказькому узбережжях Чорного моря, зробив спробу захопити Дарданелли (Геллеспонт), вів в Афінах обширне бу­дівництво. У 527 р. до н.е. Пісістрат помер і тиранами стали двоє його синів, їхня політика була дещо іншою: збільшувались податки, чини­лись розправи над політичними супротивниками, посилився терор. Незабаром одного з них вороги тиранії вбили, другий 510 р. до н.е. був змушений зректися влади.

 

Боротьба між аристократією та демосом спалахнула з новою силою. Спроба спартанців втрутитись у події і допомогти аристократам відновити свою владу закінчилась невдачею. Демос переміг. На чолі Афін став вождь демосу, непримиримий противник тиранії, арис­тократів і спартанців Клісфен, що походив зі знатної родини Алк-меонідів.

У 509 р. до н.е., ставши першим архонтом, Клісфен провів серію реформ. Ці реформи остаточно ліквідували залишки родового ладу і сформували систему афінської демократії, яка зберігалася з невелики­ми змінами впродовж усього періоду існування Афінської держави. Ос­новною метою Клісфена було остаточно ліквідувати вплив і силу реак­ційної землевласницької родової знаті, демократизувати суспільно-по­літичний устрій Афін.

Насамперед Клісфен ліквідував чотири родові племена і натомість запровадив територіальний поділ: поділив Аттіку на 10 територіаль­них філ. При цьому враховувався природний поділ країни на три ос­новні регіони: міський (Афіни), прибережний і внутрішній. У двох перших переважав демос, у третьому — аристократія. Кожна філа поді­лялася на три частини — триттії: по одній з кожного регіону. Отже, всього було 30 триттій. Філи не становили єдиної, цілісної території, бо питання, з яких саме триттій складатиметься філа, вирішувалося жеребкуванням. Часто триттії однієї філи не мали спільних кордонів, бо розташовувались далеко одна від одної. Клісфен мав на меті згурту­вати раніше розірваних родовими і племінними відносинами людей з різних частий Аттіки. Причому у кожній філі 2/3 населення були міські жителі і ті, що тяжіли до міст, і тільки 1/3 — сільські, де відчутними були вплив і влада аристократії. Клісфен увів до складу філ не тільки корінних афінян, але й значну частину метеків та інших чужоземців, що оселилися назавжди в Афінах.

Водночас ця обставина (розкиданість триттій) у зв'язку з невели­кими розмірами території Аттіки не утруднювала управління такими черезсмужними філами.

Клісфен поділив територію Афін на 100 ще дрібніших одиниць — демів. На триттію припадало по три-чотири деми та по 10 демів на кож­ну філу. Згодом кількість демів зросла. Кожного афінського громадя­нина було приписано за місцем проживання до якогось дему. Прина­лежність ця була спадковою. Називати себе родовим походженням за­боронялось. Кожен громадянин поруч зі своїм іменем повинен був за­значати ще й назву дему. Тільки приналежність до дему давала грома­дянам повноправність. Отже, на той час була така адміністративно-те-глгторіальна структура: 10 філ, 30 триттій, 100 демів,

 

 

 

150

 

151

 

 

 

Найвищим органом влади філи були Народні збори (агора), поточ­не управління здійснювала колегія трьох епімелетів, яку обирали що­річно Народні збори (здебільшого це були начальники триттій, але не обов'язково). Кожна філа мала свого покровителя — бога або леген­дарного героя. У триттії діяли свої Народні збори, які щорічно обира­ли начальника. У демах також управляли Народні збори і щорічно оби­раний ними староста (демарх). Його обов'язками було скликати На­родні збори, виконувати їхні рішення, здійснювати поточне управлін­ня. Народні збори обирали також скарбника та інших урядовців. Деми, з одного боку, мали свою, внутрішню, автономну компетенцію, з іншо­го — виконували доручені їм державою справи (наприклад, ведення обліку військовозобов'язаних — каталогів, збирання податків — ей-сфора). До демів перейшли усі фінансові, поліційні та інші справи, якими раніше відали наукрарії, проте самі наукрарії збереглися (замість 48 їх стало 50 — по п'ять на філу). Вони і далі повинні були щорічно будувати по одному військовому кораблю.

Клісфен утворив нові державні органи. Рада 400 у зв'язку з ліквіда­цією чотирьох племен була теж ліквідована. Замість неї утворено Раду 500 — по 50 осіб від кожної філи (докладно це розглянемо далі).

Створено також колегію десяти стратегів — по одному від філи. Головно це були військові вожді, але не тільки — вони мали також важ­ливі адміністративно-політичні повноваження.

Інші державні органи — геліея, ареопаг, колегія архонтів — з дея­кими змінами в їх компетенції залишилися і діяли.

Щоб зміцнити демократичні засади суспільства, зокрема запобігти ' відновленню тиранії чи влади аристократії, Клісфен запровадив так званий остракізм — суд черепків (гр. остракон — черепок). Один раз на рік на головних зборах шостої пританії (про це докладніше — далі) присутні повинні були відповісти на запитання, чи є в державі люди­на, яка своєю діяльністю шкодить демократії, існуючому суспільству, устрою. Якщо народ на це запитання відповідав ствердно, то присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писали ім'я цієї людини. За більшістю голосів таку людину виганяли з Афін на десять років (згодом на п'ять) без позбавлення громадянських чи будь-яких майнових або спадкових прав.

Отже, реформи Клісфена, завдавши остаточного удару пережит­кам родоплемінного устрою, завершили так звану епоху політичних революцій і формування афінської державності.

 

4. Реформи Ефіальта і Перікла. Розвиток афінської державності та її падіння

У першій третині V ст. до н.е. Афінській державі разом з усією Гре­цією (Елладою) довелося пережити тяжкі часи. На близькому і серед­ньому сході на той час утворилася велцка і могутня Перська держава. Вона завоювала цілу Малу Азію, Вавилон, Єгипет та багато інших ста­родавніх держав і середньоазіатських територій. Перські царі назива­ли себе царями усіх чотирьох сторін світу і претендували на світове (в їхньому розумінні) панування. Невеликі, але багаті грецькі держави, які існували буквально під боком Персії, викликали у перських царів бажання негайно їх завоювати, тим паче, що противник, як їм здава­лося, був слабкий, сили його розпорошені. Приводом для нападу по­служила допомога Афін і деяких інших держав Еллади грецьким коло­ніям у Малій Азії в їхній боротьбі проти Персії. У 492 р. до н.е. персь­кий цар Дарій І спорядив велике військо і флот на Балкани. Над усією • Грецією нависла смертельна загроза бути поневоленою. Ця загроза була. цілком реальною, бо серед греків виникали постійні суперечки, грецькі держави ворогували між собою, вели безперервні міжусобні війни. Але грекам, які так і не зуміли на той час об'єднатися, доля дала шанс вря­туватися від поневолення. Перський флот потрапив (біля сучасного Афону) у жорстокий шторм і більша частина кораблів була^нищена, а сухопутна армія зазнала значних втрат у боях з войовничими фра­кійськими племенами, територією яких просувалася до Греції.

Персам тимчасово довелось відступити. Цар, однак, відрядив у Гре-и цію послів з вимогою дати Персії "землю і воду", тобто добровільно підкоритися. Деякі грецькі держави так і зробили (у фессаліїі Беотії), проте більшість з них відмовилися. В Афінах перських послів скинули зі скелі, а у Спарті втопили в колодязі, говорячи, що там вони діста­нуть і землю, і воду.

У 490 р. до н.е. відбувся другий перський похід проти Греції. Голов­ний удар був спрямований проти Афін. Афіни до бою залучили всіх, кого тільки можна, і було зібрано 10 тис. воїнів. Ще тисячу надіслало союзне місто Платеї. Інші держави вичікували. Спарта, до якої афіня­ни звернулися за допомогою, заявила, що вона готова допомогти, але у зв'язку з релігійним святом воїни не можуть виступити в похід. Персів же було понад 100 тис. Полководець Мільтіад звернувся до воїнів Афін із закликом: перемога або смерть чи неволя — це єдиний вибір. Афіняни перші пішли у наступ і здобули блискучу перемогу. Бій, що відбувся у Марафонській долині, увійшов в історію як приклад нечуваного героїз­му і безмежної любові до свого краю, народу, прагнення свободи.

 

 

 

152

 

153

 

З часу реформ Клісфена в соціально-економічному ладі Афін відбу­лися значні зміни. В економіці великого значення набули морська тор­гівля, ремесла, значно збільшився флот. У державно-політичному житті зріс вплив торговельно-ремісничих верств населення, зміцніли демок­ратичні сили. Великі кошти були виділені на будівництво військових кораблів, оборонних споруд. Афіни стали наймогутнішою' морською державою Греції, і це було надзвичайно важливо, бо Персія, яку після смерті Дарія очолював цар Ксеркс (486-465 рр. до н.е.), знову готувала похід проти Греції, який розпочався у 480 р. до н.е. За Геродотом, Ксеркс мобілізував величезні сили: понад 1 млн воїнів, 1200 суден. Хоч пізніші історики вважають ці цифри явно завищеними, не викликає сумніву, що вони були значними. Але й греки, навчені досвідом, не сиділи, склав­ши руки. Більшість грецьких держав об'єднали сили, хоча Фессалія та Беотія і далі стояли за персів, а Аргос оголосив нейтралітет. Невеликий загін грецьких воїнів, ядром якого було 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, декілька днів стримували персів у гірському Фермопільсько-му проході. Всі вони героїчно загинули. Перська армія прорвалася в Аттіку, Афіни були спустошені, але не підкорені. Війна продовжувала­ся. У 480 р. до н.е. об'єднаний грецький флот на чолі з афінянином Фемістоклом біля острова Саламін вщент розбив перський флот, а в 479 р. грецькі війська біля Платеїв розбили й сухопутну перську армію. Загроза перського поневолення була відвернена.

Наслідком греко-перських воєн стало зміцнення Афін, небувале зростання їхньої економічної і політичної могутності. Афіни органі­зували великий морський союз грецьких держав. Члени союзу повинні були будувати кораблі для спільного флоту (війна з Персією ще не за­кінчилася) і робити щорічні внески (форос) у спільну скарбницю, що знаходилася на острові Делос. Незабаром будівництво флоту, як і ке­рівництво союзом, було доручено Афінам. Та й скарбницю перевели в Афіни. З того часу Афіни щораз частіше використовували ці величезні кошти для своїх цілей. Вони захопили у знесиленої Персії її численні володіння у Фракії, на малоазійському узбережжі. Афінські колоністи, купці, работорговці розосереджувались по всіх островах і берегах Егейського, Чорного, частково Середземного морів. Афіни почали практикувати втручання у внутрішні справи союзних держав, поши­рювали на них дію свого права, встановлювали вигідні їм форми прав­ління. У багатьох з цих держав були афінські наглядачі, контролери, там розміщували афінські гарнізони, створювали колонії афінських поселенців (клерухії). Встановлено обов'язок для всіх членів морсько­го союзу розглядати спірні справи, що стосувалися союзу, в афінських судах, а згодом й усі інші справи, де сторонами були громадяни різних

 

міст- держав. Це збагачувало афінську скарбницю. Афіни самовільно збільшували або зменшували розміри членських внесків союзників. Вони стали могутньою, хоч і невеликою державою, жвавим центром грецької та міжнародної торгівлі, ремесла тощо. Обіг афінської торгівлі досяг величезних розмірів. "Усе, що є найкращого в Італії, Сицилії, на Кіпрі, в Єгипті, у Лівії, в Понті, в Пелопонесі і в інших місцях, усе стікається сюди, в Афіни, завдяки нашому пануванню на морі", — за­значено в одному з політичних трактатів V ст. до н.е. Збільшуються на­селення Афін, кількість рабів, притік іноземців.

Надзвичайно високого розвитку досягла культура Афін. їх вважа­ли центром грецької науки і філософсько-політичної думки. Тут про­цвітають точні, природничі та гуманітарні науки, розвиваються основні напрями філософії, блискучих успіхів досягає образотворче мистецт­во, література, поезія та інші галузі культури. І сьогодні грецька мова широко вживається в науковій термінології, значна частина наших імен грецького походження. Грецькі трагедії і комедії не сходять зі сцен те­атрів усього світу.

Важливим наслідком греко-перських воєн була дальша демокра­тизація державного ладу та політичного режиму Афін. Цього вимагав демос, зокрема його низи — селяни, ремісники, на яких лягав основ­ний тягар війни. Вже у 487 р. до н.е. обрання архонтів шляхом голосу­вання було замінено обранням за жеребом. Крім громадян першого розряду допущено до цих посад громадян другого розряду. Роль ар­хонтів, однак, падає у зв'язку з посиленням колегії стратегів.

Зазначимо, що в Афінах увесь час не припинялася боротьба між демократами і аристократами. Вона дещо стихла в час греко-перських воєн, проте згодом знову активізувалась (остаточниц мир між грець­кими державами і Персією був укладений 449 р. до н.е.). У 462 р. до н.е. вождь демократів Ефіальт, якого Арістотель називав людиною спра­ведливою і непідкупною, провів ще одні реформи. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й далі гуртувалася аристократія. Ареопагу, нагадаємо, належало право контролювати діяльність Народних зборів і службових осіб. Ареопаг міг накласти за­борону на рішення Народних зборів і урядовців, наглядав за виконан­ням законів, за поведінкою громадян і т.д. Спочатку Ефіальт повів бо­ротьбу з окремими членами ареопагу, притягнувши їх до судової відпо­відальності за зловживання службовим становищем, за хабарі. Підго­тувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його політичної влади. За ареопагом залишилися лише деякі судові функції (докладно — далі) та нагляд за релігійним культом. Відбулося дальше зниження майно-

 

 

 

154

 

155

 

вого цензу для зайняття посад архонтів: до них допущено третій роз­ряд громадян — зевгітів. Ефіальт поплатився за здійснення своєї ре­форми життям — його було вбито.

Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого стратега став ще один вождь демократів (хоч походив з аристократів і мав великий маєток), знаменитий політичний діяч, оратор, перемо­жець Олімпійських ігор Перікл. Він був глибоко відданий ідеям демок­ратії, піклувався про поліпшення життя афінського демосу і метою свого життя поставив політичну діяльність На користь демосу. Перікл керував державою 15 років (443-429 рр.), помер під час епідемії, як тоді гадали, чуми. Коли перед смертю його запитали, що він вважає найго­ловнішим у своєму житті, Перікл відповів: "Те, що жоден афінський громадянин з моєї вини не одягнув чорного плаща" (знаку жалоби).

Період правління Перікла вважався "золотим віком" Афін, епохою їх найвищого розвитку. На цей час остаточно склалася демократична державність Афін, їх конституційне законодавство, правове станови­ще громадян та ін.

Перікл також провів низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх гро­мадян у політичних правах і допустив їх, незалежно від розряду, тобто від майна, до будь-якої посади в державі. До правління Перікла дер­жавна праця, виконання громадських обов'язків не оплачувались. Отож, щоб зробити доступ незаможних представників населення до державної служби реальним, Перікл домігся через Народні збори вве­дення оплати за державну службу. Ввели оплату і за військову службу. Навіть за участь у Народних зборах почали платити гроші (2 оболи — розмір денного середнього заробітку ремісника). До речі, Народні збо­ри при Періклі почали відігравати значно більшу роль, ніж раніше. Скликали їх регулярно, і вони розв'язували всі найважливіші питання в державі. Всі державні посади обирали за жеребом, щоб усі кандидати були рівноправними, ніхто, особливо знать, не міг скористатися соїм впливом, розгортати закулісну діяльність. Відкритим голосуванням обирали тільки стратегів і скарбників, оскільки вважалось, що для цих посад потрібна спеціальна підготовка.

Дбаючи про розвиток науки і мистецтва, просвіти, Перікл сприяв їхньому розвиткові. Для найбідніших громадян він увів оплату так зва­них театральних грошей, щоб усі могли відвідувати театри.

Перікл організував велике оборонне будівництво. Афіни і "кори­дор" до їхнього порту Пірей були оточені стінами, велике і пишне бу­дівництво велося у самому місті. Зі старого напівсільського міста Афі­ни перетворилися у велике місто світового значення, яке блиском зать­марило всі інші міста Греції. В центрі його, біля храму богині Афіни,

 

стояла статуя цієї богині висотою близько 20 м, виготовлена зі золота та слонової кістки. Сюди з'їжджалися філософи, вчені, письменники, скульптори з усіх навколишніх країн. Тут деякий час мешкали і працю­вали історик Геродот, філософ Анаксагор, скульптор Фідій та багато інших, імена яких донині відомі всьому світові. Перікл мріяв, щоб афінські громадяни досягли людського ідеалу, були прекрасними. А прекрасною греки вважали людину з такими якостями: доброчесність, хоробрість, духовна і фізична краса, почуття міри.

Однак у тому ж V ст. до н.е. Афіни спіткало ще одне випробуван­ня: вибухнула нова війна. На цей раз зі Спартою та грецькими держа­вами так званого Пелопонеського союзу, який очолювала Спарта. Міжусобний конфлікт між цими двома могутніми державами назрівав давно. Причин було багато — як економічних, так і політичних (ос­кільки Спарта була аристократичною державою). У 421 р. до н.е. війна розпочалася і зі змінним успіхом тривала близько 30 років. Супро­воджувалася вона гострою внутрішньою боротьбою різних політич­них сил. Зокрема, в Афінах та в деяких їхніх союзників підняла голову аристократія. Аристократія, землевласницька знать, прихильна до Спарти, об'єднувались, створюючи союзи, товариства, так звані ге­терії. Афіни придушували їхні виступи, навіть повстання, безоглядно і жорстоко. •

У 410-413 рр. до н.е. афіняни зазнали серйозної невдачі у Пелопо-неській війні. Вони здійснили великий морський похід до Сицилії, яка забезпечувала Спарту продовольством та військовою допомогою. Про­те флот потерпів там поразку. На суші афіняни теж були розбиті, воїнів, що уціліли, було продано у рабство. Невдача сицилійської експедиції, великі втрати у кораблях і війську, затрати величезних грошових і ма­теріальних ресурсів—усе це суттєво підірвало міцність Афінської дер­жави, позиції демократів. До того ж Афіци охопила завезена зі сходу епідемія чуми (або тифу).

У 411 р. до н.е. в Афінах, за допомогою Спарти, стався олігархіч­ний переворот. Була створена комісія у складі 30 осіб для вироблення нових законів. Ліквідовано низку демократичних інститутів, посад, усі виплати і допомоги громадянам. Створено новий орган зі знаті та вер­хівки демосу — раду 400, до якої перейшли повноваження всіх інших органів афінської демократії. Обмежено кількість повноправних гро­мадян — до 5 тис. осіб (закон Ферамена). Оплату за здійснення дер­жавної служби скасували. Низи народу, отже, знову були усунені від влади. Оскільки олігархи обіцяли закінчити війну (а це було на той час основним), то народ спочатку їх підтримав, але незабаром відвер­нувся, бо миру зі Спартою так і не було укладено (з вини Спарти).

 

 

 

156

 

157

 

Олігархи спробували правити за допомогою терору, це скінчилося не­вдачею.

У 403 р. до н.е. демократію в Афінах було відновлено, але внутрішня боротьба політичних сил не припинилася. На рік раніше закінчилася Пелопонеська війна, Афіни були змушені капітулювати. Афінський морський союз було ліквідовано, більшість грецьких держав, у тому числі Афіни, введено до складу Пелопонеського союзу. Афіни втрати­ли колишню свою славу і могутність, пальму першої у Греції держави.

Як сталося, що відстала Спарта перемогла набагато розвиненіші в економічному і політичному відношенні Афіни?

Причина полягає в тому, що Афінський демократичний уряд при­пустився суттєвих військових помилок, серед яких особливо грубою була сицилійська експедиція. Спарта мала кращу і міцнішу військову організацію, та головне те, що Спарті надавала велику фінансову до­помогу Персія. Тому Спарта мала змогу постійно відновлювати свій економічний і військовий потенціал. Неміцним був і Афінський морсь­кий союз, де Афіни правили методами диктату. Нестійкою, небезпеч­ною для демократії була внутрішня ситуація Афін, де підривну роботу постійно вели аристократи, знать.

Згодом Афінська держава дещо зміцніла, демократія знов перемог­ла. У 378 р. до н.е. навіть відновлено Афінський морський союз. Але Афіни вже не відігравали в ньому такої домінуючої ролі, як раніше. Скарбниця Афін збідніла, суспільство роздирають соціальні та полі­тичні суперечності. Різко поляризуються розкіш небагатьох і бідність низів.

У другій половині IV ст. до н.е. грецькі держави стикаються з но­вою небезпекою: підноситься на півночі Греції Македонія (елліни, до речі, не вважали македонців греками). Македонія, створивши потуж­ну армію, починає захоплювати одну за одною грецькі держави. У битві при Хіронеї 338 р. до н.е. було розбито й афінське військо. Майже всі грецькі держави, крім Спарти, увійшли до складу імперії Александра Македонського. Після її розпаду (323 р. до н.е. Александр Македонсь­кий помер) усю Грецію (II ст. до н.е.), в тому числі Спарту, захопив Рим.

5. Суспільний лад

Громадяни. Населення стародавніх Афін поділялося на дві основні категорії — вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і негромадян. До останніх належали

 

метеки, чужинці, вільновідпущеники. Кожен грецький поліс, кожна держава, в тому числі Афіни, — це була тісно згуртована община гро­мадян.

Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту людину, чиї батько і мати були афінськими громадянами і проживали у закон­но оформленому шлюбі. Щоправда, спочатку деякий час діяло прави­ло, що для наявності громадянства було достатньо, аби тільки батько мав таке право, а мати могла бути й чужоземкою, але при законно офор­мленому шлюбі. Згодом з'явився закон, згідно з яким для повноправ­ності дитини необхідно мати афінське громадянство обом батькам (час його прийняття невідомий). Його, однак, не завжди дотримувались. Тому Перікл у 461 р. до н.е. домігся через Народні збори підтверджен- , ня цього закону, встановивши так зване "чисте громадянство". Водно­час проведено перевірку усіх афінських громадян, внаслідок якої близь­ко 5 тис. осіб виключили зі списків з усіма наслідками, що з цього вип­ливали. Друга велика "чистка" була проведена у 345 р. до н.е. за архонта Арея. Позбавлення громадянства неодноразово супроводжувалося кон­фіскацією майна і продажем "самозваних" громадян у рабство.

Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. За правильність внесення людей до цих списків стежили окремі службовці. Приймали громадян у члени дему на за­гальних зборах дему. Кожен повинен був скласти клятву і прийняти громадянську присягу такого змісту: "Я не посоромДю священної зброї і не залишу товариша в бою, буду захищати сам і з усіма все священне і заповітне, не применшу сили і слави вітчизни, але збільшу їх, буду розумно коритися існуючій владі та законам, встановленим і тим, що мають бути прийняті, а якщо хтось намагатиметься знищи­ти закони або не коритиметься їм, я не допущу цього і буду боротися проти нього і сам, і з усіма. Буду також шанувати вітчизняні святині. В цьому хай будуть мені свідками боги". Відмову в прийнятті у гро­мадянство можна було оскаржити до суду — геліеї. Але якщо суд підтвердив рішення зборів дему, то скаржника віддавали у рабство. Якщо ж визнав його скаргу правомірною, то його вписували до списків громадян дему.

Стародавні греки право громадянства вважали священним, ретель­но оберігали його, бо воно вважалось за честь. Вчинки і дії, які пляму­вали цю честь, тягли за собою (постійну або тимчасову, часткову або повну) втрату прав громадянства ("атімія"). Стародавні письменники та історики наводять чимало фактів атімії. Повне позбавлення прав означало для засудженого і його потомства позбавлення права з'явля-

 

 

 

158

 

159

 

тися у публічних місцях, на святах, ринках, у Народних зборах, бути позивачем і відповідачем у суді, служити у війську. Як додаткове пока­рання могла бути конфіскація майна. Повернення громадянських прав допускалось тільки за рішенням Народних зборів.

Афінські громадяни — і тільки вони — користувалися всією по­внотою цивільно-правових, економічних і політичних прав. Уся їх су­купність називалася їате — честь. Звідси й атімія — безчестя.

Серед найважливіших прав були: право брати участь у Народних зборах, право бути обраним на різні державні, а також громадські по­сади (з ЗО років), право на службу у війську (з 20 років), отримання у випадку успішних воєн землі, рабів, трофеїв, право на різну державну допомогу тощо. За важливі заслуги перед суспільством і державою, згідно з постановою Народних зборів, громадян наділяли пільгами і почесними правами, зокрема, звільняли від літургії (див. далі) чи по­датків, правом займати почесні місця на святах і в Народних зборах, носити почесний вінок, правом на почесний обід чи постійне харчу­вання в приміщенні ради 500 та ін.

Політичні права громадян тривалий час (до реформ Перікла) зале­жали ще й від належності до одного з чотирьох розрядів (див. рефор­ми Солона). Нагадуємо, що вищі посади в державі діставали тільки громадяни першого розряду, а фетів на жодну посаду не можна було обирати. Після реформ Перікла, як зазначалось, усі громадяни були зрівняні у політичних правах. Проте поділ громадян на чотири май­нові розряди і у зв'язку з цим певні переваги і привілеї громадян ви­щих розрядів збереглись. Наприкінці IV ст. до н.е., однак, були вве­дені деякі зміни: замість прибутку із землі критерієм належності до того чи іншого розряду слугував грошовий прибуток. Отже, до першого розряду віднесено громадян з річним прибутком 6 тис. драхм, до дру­гого —3 тис, до третього — 1 тис. драхм. Усіх інших, що мають ниж­чий прибуток, віднесено до четвертого розряду.

Врешті, як вважають дослідники, в Афінах були повноправними громадянами тільки 1/10 частина населення.

Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважливі­шим була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради 500, державних урядовців та власників кораблів, які служили державі. Важ­ливими були й обов'язки брати участь у роботі Народних зборів, вико­нувати певні повинності й сплачувати податок на користь суспільства, держави. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обо­в'язок перед суспільством — так звані літургії. Чим багатший був гро­мадянин, тим складнішими були літургії, пов'язані зазвичай зі значни­ми видатками. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторю-

 

валися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хо-регії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних зма­гань, театральних вистав та ін.), гімнасіархії (організація і харчування учасників спортивних змагань), фінансування спільних обідів під час різних святкувань та ін.

До надзвичайних літургій відносили трієрархію — обов'язок спо­рядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання. За це такому громадянинові давалась змога рік командувати цим кораблем з правом отримання певної частки воєн­них трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива, то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого громадянина. Коли ж і той заперечував, то пер­ший міг запропонувати другому обмінятися майном і тоді виконати літургію. Такі випадки насправді траплялися. Водночас зазначимо, що багаті громадяни самі нерідко пропонували взяти на себе різні літур­гії — щоб здобути в суспільстві повагу і славу, популярність й політичні дивіденди. Як засвідчують джерела, щорічно близько 60 громадян ви­конували літургії.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав тільки в межах своєї держави, зрештою, як гтромадя-ни всіх інших держав — полісів Греції. За межами свого поліса вони були безправними іноземцями. Це викликало гостру критику прогре­сивних політичних діячів, філософів Стародавньої Греції. Але до зрівняння в правах усіх греків незалежно від того, звідки вони були родом, не дійшов жоден поліс. Виникли, однак, міждержавно-пра­вові інститути, які регулювали відносини різних міст-держав. Це зу­мовлювалось щораз тіснішими торговельними, дипломатичними, військовими та іншими зв'язками між грецькими державами. Так виникла проксенія — інститут "гостинності", що регулювала відно­сини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності. Про­ксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями грома­дян різних полісів, а згодом між державами. Уряд доручав піклуван­ня про таких іноземців спеціальним уповноваженим — проксенам або одні держави посилали своїх проксенів у інші, щоб ті були захис­никами і посередниками для своїх громадян перед громадянами і вла­стями інших держав. Через проксенів вели й дипломатичні перегово­ри з іншою державою, спершу звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але, поза цією системою "гостинності", іноземець не

 

 

 

160

 

161

 

міг користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних політичних прав, більшості цивільно-правових та ін. (не міг, наприклад, купувати нерухомості).

Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою уго­дою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад, платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли її діставали приватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв'язку з практикою ісополітій виникла ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів — для розв'я­зання мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжна­родне, точніше, загальногрецьке право, яке відповідало новим умо­вам економічного і політичного життя.

Отже, узагальнимо: всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінян-ки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичай­но, раби. Про чужинців-гостей ми щойно згадували. Але була в Афі­нах ще одна, як уже зазначалося, категорія вільних людей — метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно проживали в Афінах. Звідси й їхня назва — "спільнопроживаючі". Переважно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоч зустрічалося немало людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремес­лом, бо купувати землі чи здобувати їх якимось іншим шляхом (на­приклад, через дарування) не мали права. Афінські власті загалом сприяли їх появі та поселенню в країні, тому кількість їх зростала і становила в певний період понад 10 тис. осіб. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах, обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість. Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожчий 2 тис. драхм, і навіть землю вартістю не більше 12 тис. драхм.

Шлюб метека з афінянкою (чи навпаки) вважався незаконним, діти від такого шлюбу прав громадянства не мали. Водночас це були люди особисто вільні, мали змогу вільно пересуватись по території країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за межі Афін. Кожен метек повинен був, однак, вибрати собі з-посеред громадян опікуна-простата. Цей опі­кун був посередником між метеком і властями, захищав інтереси мете­ка (можливо, й за оплату).

 

Метеків вносили по демах у спеціальні списки, тобто їх реєструва­ли. Вони сплачували державі окремий податок (метейкон). За нереєст-рацію, несплату податку або навіть необрання опікуна метек міг бути проданий у рабство. Метеки служили в афінському війську — в допо­міжних загонах, легкоозброєній піхоті (лучники, пращники). Майно­ве положення метеків було дуже різним: серед них траплялися бідня­ки, люди середнього достатку і багаті. На багатих також покладався обов'язок проведення літургій.

Деяким метекам за заслуги перед Афінами надавали певні пільги: право купувати будівлі й землю, вступати у шлюб з афінськими грома­дянами, безпосередньо (без простата) спілкуватись з властями, звільня­ли від податку. Іноді їм надавали й афінське громадянство.

Подібним до метеків було правове становище вільновідпущеників — звільнених на волю рабів. Вони теж мусили мати простата, котрий пред­ставляв їх перед властями і в суді, платили той самий податок (метей­кон) та ще й спеціальну оплату (тріоболон).

Раби. Говорячи про античні суспільства, античну демократію і куль­туру, не слід забувати, що ці суспільства були рабовласницькими. Ра­боволодіння накладало відбиток на весь політичний лад, весь спосіб життя грецьких держав, у тому числі Афін. Раби становили основну масу трудового населення стародавнього світу.

Рабоволодіння і використання рабської праці почалося ще в най­давніші часи середземноморської культури, але провідним рабський спосіб виробництва у Греції став лише у так званий класичний пері­од — у VI-V ст. до н.е. Соціально-економічна роль рабської праці зале­жала не тільки від епохи, а й від рівня економічного розвитку тієї чи іншої грецької держави. Рабовласницькими у повному розумінні сус­пільствами були суспільства з розвиненим товарно-грошовим госпо­дарством, до яких належали й Афіни (Корінф, Мілет та ін.). В еконо­мічно відсталих країнах рабство зберігало патріархальний характер, зок­рема у Фессалії та Македонії.

Існування рабства в ту епоху вважали явищем природним і необ­хідним. На людей, які жили тільки зі своєї праці, наприклад, ремісників, дивилися зверхньо. Принципом рабського способу виробництва було застосування праці рабів не тільки як робочої сили, а й як знарядь праці. Найчастіше перше і друге збігалося. Адже недаремно Арістотель, вис­ловлюючи погляд сучасників, називав раба живим знаряддям, розмов­ляючим інструментом.

Характерною ознакою рабського стану з юридичного погляду було абсолютне безправ'я. Рабів взагалі не вважали за людей, тому рабо­власник міг вільно розпоряджатися рабом, який йому належав. Єди-

 

 

 

162

 

163

 

■

 

ним обмеженням сваволі рабовласника, та й то не всюди і не завжди, була заборона (в Афінах) вбити раба. Раб часто не мав навіть імені. Його називали якимось прізвиськом або назвою тієї країни, в якій він наро­дився, наприклад, скіф, сирієць.

Рабів у Греції було багато. Так, пізній грецький письменник Афі-ней зазначає, що в епоху Александра Македонського, тобто в період найвищого розквіту рабоволодіння, кількість рабів у Егіні становила 470 тис, Корінфі — 460 тис. (при вільному населенні в 40 тис. осіб), в Афінах—400 тис. при 21 тис. вільних громадян і 10 тис. метеків. Пізніші дослідники вважають цифру рабів завищеною, визначаючи її в Афі­нах у 100 тис. при 100 тис. вільного населення і 30 тис. метеків та вільно­відпущеників. Зрештою, точних цифр, документів з цього приводу не знайдено.

Головним джерелом рабства були війни з негрецькими державами і племенами (варварами). Зберігся переказ, що стратег Кімон після однієї з поразок персів вивів на ринок близько 20 тис. рабів. Захопле­них у полон держава доставляла на спеціальні рабські ринки і продава­ла їх громадянам. Частину рабів використовували на державних робо­тах. Крім того, джерелами рабства були купівля рабів за кордоном, на­родження дітей від батьків-рабів, віддача у рабство за злочини та інші правопорушення, а до реформ Солона — за борги.

Розрізнялися раби державні та приватні. Державні були в дещо кра­щому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й про­давати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працювали на руд­никах, на будівництві оборонних споруд, фортець, прокладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували тюремних наглядачів, обслуговуючий персонал, виконавців судових вироків (у тому числі катів), писарів. Вони служили у відділах охорони громадського порядку (в поліції), оскільки афінські громадяни таку службу вважали ганебною. Іноді, у надзвичайних випадках, їх притяга­ли до участі у військовому поході. Не раз за заслуги перед державою вони здобували волю.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони пра­цювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Окремі рабовласники мали по 300, 400, 600 і навіть по 1000 рабів. У середньому на афінського громадянина припадало по 8-12 рабів. Відо­мо, що Арістотель мав близько 15 рабів, його учень Феофраст — 9, Стра-тон — 6, оратор Лісій — 12. Це були люди середнього достатку. В за­можному домашньому господарстві, за словами Платона, працювало близько 50 рабів.

 

Велика кількість рабів працювала у приватних ремісничих майстер­нях, дуже поширених в Афінах (по кілька десятків у кожній). Майстерні називалися ергастеріями, в них виробляли одяг, взуття, зброю, при­краси, вози, меблі та ін. Багато з цих виробів вивозили за кордон. Підра­хунки зазначають, що ергастерії приносили їх власникам великі при­бутки. Так, ціна раба у У-ІУ ст. до н.е. становила 100-150 драхм (драх­ма = 6 оболам). Щоденний прибуток від раба дорівнював 1 оболові. Отже, за півтора року раб себе повністю окуповував. У збройовій май­стерні батька афінського оратора і політичного діяча Демосфена (IV ст. до н.е.) працювало 32 раби, які приносили щорічний прибуток близь­ко 3200 драхм. Хоч ергастерії й були у дечому подібні до пізніших ма­нуфактур і багато рабів-майстрів досягали іноді високої досконалості, однак загалом таке виробництво було дрібним, без застосування склад­них приладів. Тут працювали простими, часто примітивними інстру­ментами. Примітивною була й організація праці. У такій економіці спостерігалося ще багато елементів натурального господарства, надто повільним був розвиток виробничої техніки.

Дуже популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Рабовласник Нікій мав, наприклад, близько тисячі рабів, кот­рих здавав в оренду для роботи в копальнях. Інший багач, Гіппонік, здавав в оренду з 10% чистого прибутку 700 рабів.

Раб в Афінах, як уже зазначалось, був повною власністю госпо­даря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, набувати майно. Все, що йому вдалось зберегти або набути, вважалося власністю його господаря, який з ласки міг дозволити йому дечим користуватись. За шкоду, спричинену кимось здоров'ю раба, присуджену винаго­роду отримував його господар. Він же відповідав за шкоду, спричи­нену його рабом третім особам. У такому випадку господар міг звільнитися від відповідальності, віддавши раба особі, якій було завдано шкоду. Однак убити свого раба господар не міг. За це він ніс відповідальність перед судом. Тільки суд міг присудити раба до смертної кари. За вбивство чужого раба у публічному місці вільний громадянин міг бути засуджений на вигнання. Проте власники рабів мали інші можливості тримати їх у покорі. Вони широко застосо­вували до них фізичні покарання, морили голодом, жорстоко били. Навіть коли раб гинув від побоїв чи голоду, господар відповідаль­ності не ніс — достатньо було принести очищувальну жертву бо­гам. Водночас рабу дозволяли шукати захисту від жорстокостей гос­подаря у спеціальних притулках для рабів, якими оголошено храм Тесея і вівтар еріній в ареопазі. Раб у такому випадку міг просити суд продати його іншому господареві. Засуджений на смерть раб,

 

 

 

164

 

165

 

якщо йому вдалось звільнитися з в'язниці, міг шукати порятунку в храмі богині Афіни.

У суді раб самостійно виступати не мав права. При потребі від його імені виступав господар. Свідчення рабів у суді зазвичай до уваги не брали, доказом не слугували, хіба що це було вкрай необхідно і, по-друге, якщо такі свідчення здобували під тортурами. Проте були й ви­нятки. Так, раб міг самостійно вносити скаргу чи повідомляти про сус­пільно небезпечні та антидержавні дії будь-якого громадянина або іно­земця, навіть свого господаря. Якщо таке звинувачення підтверджува­лось, раб винагороджувався, а іноді йому надавали волю.

Звичайно, деякі раби, котрі перебували у приватній власності, мали кращі умови, ніж усі інші. Це раби-лікарі, вихователі, актори, музикан­ти. Були навіть раби-філософи. Деякі з них користувалися повним довір'ям господаря, мали своє житло, господарство, сім'ю. Так, раб Перікла Евангел завідував усім його господарством, був достатньо за­можним, мав у своєму розпорядженні інших рабів, виконував різні серйозні доручення господаря.

Для збільшення прибутку, піднесення продуктивності праці рабів деякі господарі їх всіляко заохочували: краще харчували, давали одяг, взуття, дозволяли мати сім'ю, іноді відпускали на волю. Зазвичай це зазначалося у заповіті.

Такими були характерні риси та особливості рабства в Афінах. Треба сказати, що воно було легшим, ніж у багатьох інших грецьких держа­вах. Це пояснюється, напевне, демократичнішим політичним устроєм Афін, високим рівнем їх економічного розвитку. Однак і тут станови­ще рабів було нелегким. Достатньо згадати, що під час Пелопонеської війни понад 20 тис. рабів втекло з Афін до спартанців, у місто Декелею (413 р. до н.е.).

6. Державний устрій

Найважливішими органами державної влади й управління в Афі­нах були: 1) Народні збори; 2) Рада 500 — буле; 3) виборні службові особи — стратеги, архонти та ін. Брали участь у державному управлінні також ареопаг і геліея.

Народні збори — еклезія. Це юридично і фактично найважливі­ший орган Афінської держави, який вирішував найважливіші справи країни. В засіданнях Народних зборів мали право й обов'язок брати участь тільки повноправні громадяни Афін чоловічої статі, які до-сягли 18 років, але фактично — з 20 років, бо молодь з 18 до 20 років

 

навчалася військової справи у спеціальних таборах і служила в охороні кордонів. Не мали права участі в зборах позбавлені політичних прав громадяни, жінки, метеки, чужинці та раби. Отже, кількість учасників Народних зборів була невеликою. Та ще й не кожен уповноважений до участі в зборах громадянин у зв'язку з різними обставинами міг з'я­витися в Афінах на збори. Отож, незабаром був встановлений кворум — 6 тис. осіб. З меншою кількістю громадян збори не проводились. Місцем зібрань був пагорб Пнікс біля Акрополя, потім афінський театр або агора (площа в Афінах). Спочатку Народні збори скликали раз на місяць (місяців у греків було десять). Потім (у IV ст. до н.е.) — чотири рази на місяць, тобто 40 разів на рік. При потребі відбувалися позачергові, над­звичайні збори. Скликала збори урядова колегія Ради 500 — притани (див. далі). Вона складала й порядок денний Народних зборів, який ви­рішувала за чотири дні до скликання зборів.

Збори скликали спеціальні герольди. При вході урядовці (сіархи) перевіряли за списками правомочність учасників. Кожному громадя­нинові видавали значок (символ), на підставі якого потім виплачува­ли за присутність на зборах гроші. За головні збори — по 9 оболів, за всі інші — по 6 оболів (з IV ст.). За порядком стежили 30 наглядачів, що мали загін поліцейських — токсотів. Перші збори кожного місяця (пританії) вважалися головними (кугіа еккіекіа). На них приймали най­важливіші закони і загальнодержавні рішення, проводили перевірку діяльності вищих службових осіб (епіхайротонія). Кожне з питань, яке виносили на Народні збори, попередньо обговорювали у Раді 500, яка пропонувала свій проект рішення. Він, однак, не був обов'язковим для зборів. Другі збори були призначені для розгляду поданих громадяна­ми всіляких заяв і прохань (зокрема, про надання громадянства). Ко­жен громадянин міг звернутися до Народних зборів з приводу як дер­жавних справ, так і особистих проблем, які не могли бути вирішені органами виконавчої влади. Треті і четверті збори призначалися для розгляду всіх інших державних питань, причому три питання порядку денного могли стосуватися культу, три — прийому послів і три — інших справ.

На головних зборах шостої пританії (шостого місяця) слухали пи­тання про остракізм (докладніше про остракізм буде далі).

Присутні на зборах громадяни сиділи, де хто хотів, за винятком випадків, коли обговорювали надзвичайний закон стосовно долі гро­мадянина. Тоді розміщувались і голосували по філах. Головував на збо­рах один з пританів, визначений шляхом жеребкування. Потім (з IV ст. до н.е.) Рада 500 обирала спеціальну колегію (президію) у складі дев'я­ти осіб.

 

 

 

166

 

167

 

Перед початком зборів приносили жертви, читали молитву. Обгово­рення питань починали з викладення їх суті й оголошення проекту рішення Ради 500 — пробулевми. Після цього приступали до голосу­вання: 1) чи збори погоджуються з пробулевмою; 2) чи слід знову роз­почати обговорення питання. В обговоренні питань міг брати участь кожен громадянин. Виступаючий вставав на відведене місце й одягав миртовий вінок — в знак того, що він виконує державну функцію і в цей момент є недоторканою особою. Оскільки в Афінах було високо-розвинене і цінувалось ораторське мистецтво (існували спеціальні ора­торські школи), то виступали зазвичай професійні політики, оратори ("демагоги").

Щоб пропозиції громадян і рішення самих Народних зборів не су­перечили вже існуючим законам країни, діючому праву, збори щоріч­но обирали спеціальну колегію семи номофілаків, які разом з голову­ючим зборів стежили за цією справою. Крім того, будь-який громадя­нин, покликаючись на незаконність пропозиції іншого, міг домагати­ся зняття її з голосування і навіть з обговорення, заявляючи, що пору­шить проти автора пропозиції судове звинувачення (§гарЬе рагапо-топ) (докладніше про це буде далі).

Голосування в Народних зборах проводилось у давні часи криком, згодом — піднесенням рук (хейротонія). Таємне голосування іноді та­кож мало місце (білими і чорними камінцями) — у справах, що стосу­валися окремих громадян. Остракізм проводили шляхом таємного го­лосування глиняними черепками, де писали ім'я людини, яку вважали за потрібне вигнати з Афін.

Компетенцію Народних зборів не було чітко визначено. Вони, як уже зазначалось, могли розглядати будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін, як загально­державних, суспільних справ, так і справ окремих громадян. Компе­тенція Народних зборів постійно розширювалась паралельно з демок­ратизацією афінського суспільства та політичного ладу. Народні збо­ри передусім були законодавчим органом, а також найвищою інстан­цією у сфері політичній, адміністративній і судовій. Вони ж обирали всіх службових осіб.

У законодавчій сфері розрізняли загальнообов'язкові закони (потоз), а також постанови, що торкалися конкретних справ чи осіб (рзерпізта).

Прийняття законів становило собою демократичну, проте складну процедуру. Щорічно на перших Народних зборах нового року можна було висувати питання про зміну існуючих законів чи видання нових. Якщо збори проголосували за таку необхідність позитивно, то грома-

 

дянину, що вносив цю пропозицію, пропонували подати у Раду 500 прбект нового закону. Там його й обговорювали. Якщо проект був схва­лений Радою, то разом з рішенням Ради його виносили на найближчі головні Народні збори. Законопроект одночасно публікували для все-загального ознайомлення. Схвалений Народними зборами законопро­ект ще, однак, законом не був — його передавали у суд присяжних — геліею. У геліеї в спеціальній колегії номофетів проводили судову про­цедуру розгляду законопроекту. Народні збори шляхом жеребкування обирали п'ятьох офіційних опонентів нового проекту, захисників ста­рих законів — синдиків, або синегорів. Так відбувався своєрідний су­довий процес: громадяни, які пропонували законопроект, доводили його-доцільність і необхідність, а синдики захищали старі закони. Но-мофети вирішували долю проекту голосуванням. У випадку позитив­ного вирішення законопроект набував сили закону. Отже, роль геліеї у прийнятті законів була, по суті, вирішальною.

З процесом законодавства пов'язана ще одна цікава процедура. Про неї вже була коротка згадка. Йдеться про §гарЬе рагапотоп. Суть її полягає в тому, що на будь-якій стадії проходження законопроекту, навіть у колегії номофетів, проти нього міг виступити кожен громадя­нин, заявивши під присягою, що впродовж року порушить проти ініціатора законопроекту судову справу. Дальше проходження законо­проекту чи-його дія, навіть якщо він був апробований колегією номо­фетів, призупинялись. Справу передавали в геліею, де її розглядали під головуванням шести архонтів — фесмофетів. Ініціатор проекту відсто­ював його доцільність і корисність, а скаржник, навпаки, доводив його шкідливість для суспільства, антидемократичний чи навіть антидержав­ний характер. Якщо вигравав справу скаржник, то ініціатора законо­проекту карали штрафом чи чимось іншим, а в особливо серйозних випадках він навіть міг бути засуджений до страти. Законопроект вва­жався скасованим. Той, хто тричі був засуджений на підставі §гарЬе рагапотоп, надалі позбавлявся права вносити на Народних зборах за­конопроекти. І навпаки, коли справу програвав скаржник, то він втра­чав велику грошову заставу (1 тис. драхм), яку мусив внести, складаю­чи скаргу (за умови, якщо не було зібрано хоч би У голосів суддів).

Народні збори розглядали також питання про війну чи мир, фінан­сові питання (накладання податків, встановлення зборів, мит), питан­ня заборони чи дозволу ввозити чи вивозити певні товари, культові справи, обрання державних урядовців, а у військовий період — військо­вого командування. У будь-який час вони могли зажадати від урядовців звітувати про свою діяльність, притягати їх до відповідальності та відда­вати до суду.

 

 

 

168

 

169

 

Народні збори виступали і як найвища судова інстанція. Вони роз­глядали справи про антидержавні злочини (зрада, перехід на бік воро­га, видача державної таємниці, спроба повалити існуючий лад, бунт) і будь-які інші справи, розслідуючи їх від початку і до кінця, або тільки в принципі висловлювали думку стосовно винного з тим, щоб деталь­ніше цю справу розглянув суд. Такий засіб розгляду справи переважно застосовували у тих випадках, коли виникало побоювання, що суд може виправдати впливових, знатних громадян, незважаючи на їх очевидну вину.

Народні збори розглядали скарги громадян з приводу хабарницт­ва, зловживань державних урядовців владою, на зловмисних доно­щиків ("добросовісні" донощики одержували половину майна засуд­жених ворогів держави). В Афінах навіть були спеціальні люди, які порушували звинувачення проти недобросовісних урядовців і політич­них діячів — сикофанти.

У Народних зборах, як уже згадувалось, проводився і остракізм. Для законності рішення на зборах мав бути встановлений кворум — не менш 6 тис. громадян. Засуджений остракізмом повинен був упро­довж десяти днів залишити Афіни. Остракізм тривав десять років, зго­дом — п'ять. Засуджений не позбавлявся ні громадянських, ні інших прав, майно теж не конфісковувалось.

Рада 500—буле. Створена Рада, як зазначалось, Клісфеном. Членів Ради обирали за жеребом у кожній філі — по 50 осіб. До реформи Пе-рікла обраними могли бути тільки громадяни перших трьох розрядів, потім усі громадяни незалежно від розрядів, які досягли 30-річного віку і не позбавлені політичних прав. Потрібна була також згода самого громадянина. Особи, обрані у Раду, — булевти, проходили спеціальну перевірку Радою попереднього скликання — виясняли громадянську позицію булевтів, політичні погляди, моральність, відсутність комп­рометуючих фактів, боргів та ін. При виявленні якихось негативних відомостей булевта переобирали. Раду обирали на рік. Переобирати булевтів можна було тільки раз. Булевти складали клятву, що будуть сумлінно виконувати свої обов'язки і діяти відповідно до закону. Спо­чатку виконання функцій булевтів було безплатним. З часів Перікла їм виплачували по 5 оболів у день і ще по 1 оболу на обід. Під час засідань булевти накладали миртові вінки (на знак виконання державних функцій), у театрі, на видовищах їм виділяли кращі, почесні місця.

Після закінчення строку повноважень кожен булевт складав звіт про свою роботу. Під час діяльності Ради будь-який громадянин міг оскар­жити дії булевтів до Народних зборів. За здійснені злочини булевти притягались до кримінальної відповідальності. Рада 500 виключала та-

 

кого булевта зі свого складу, його могли віддати до суду і кинути до в'язниці.

Засідання Ради відбувалися щоденно, крім святкових і траурних днів. На засіданнях могли виступати з власної ініціативи або викли­кані для цього службові особи держави.

З самого початку виявилося, що Рада 500 є занадто чисельним ор­ганом і тому обговорення рішень надто затягувалось, приймалися вони з труднощами. У зв'язку з цим виникла необхідність поділити Раду на 10 колегій що 50 осіб у кожній. Кожна колегія управляла краї­ною місяць, а який саме — вирішували за жеребом. Час урядування називався пританією, а члени цієї колегії — пританами. З-посеред пританів щодня обирали головуючого (ерізгаїе — епістат). Таку фун­кцію можна було виконувати під час своєї пританії тільки раз. Голо­вуючий постійно, якщо була потреба, то й вночі, мусив знаходитись з третиною пританів у приміщенні Ради — фолосі. Тут вони вирішу­вали всі справи, приносили жертви, обідали. Головуючий мав дер­жавну печатку і ключі від головної святині, де зберігались державна скарбниця й архів. Він головував на засіданнях усієї Ради і в Народних зборах. У IV ст. до н.е. такий порядок управління змінюється: голо­вування у Раді та в Народних зборах перейшло до дев'яти так званих проедрів, яких обирали за жеребом на місяць — по одному від кож­ної з дев'яти неурядуючих колегій Ради. За жеребом обирали і голо­вуючого — епістата проедрів. Ніхто не міг бути обраний на цю поса­ду двічі впродовж року.

Раду 500 при потребі збирали у повному складі в спеціальному при­міщенні — булевтерії або у храмі Деметри чи в інших місцях.

Засідання Ради, як і пританій, були переважно відкриті, хоч в окре­мих випадках їх оголошували закритими. На весь рік обирали трьох секретарів: один вів протоколи засідань Ради і Народних зборів, відав архівом; другий доповідав суть справ і скарг, оголошував рішення Ради і Народних зборів; третійконтролював ведення фінансових справ.

Компетенція Ради 500 була широкою (це був своєрідний уряд краї­ни), вона охоплювала законодавчу, виконавчу і судову сфери. Рада по­передньо слухала і підготовляла всі питання, які виносили на обгово­рення Народних зборів, пропонуючи свій проект рішення (пробулев-му). Без рішення Ради збори не могли прийняти жодного закону чи іншої відповідальної постанови. Рада брала участь у самому процесі прийняття законів: усі законопроекти Народні збори спрямовували у Раду для детального обговорення й оцінки. При відхиленні законопро­екту Радою здебільшого його, не обговорюючи, відхиляли й Народні збори.

 

 

 

170

 

171

 

Рада 500 відала також впровадженням прийнятих законів у життя. Вона повинна була чітко дотримуватися рішень Народних зборів. Про­те нерідко збори залишали Раді широке поле діяльності, навіть надава­ли їй майже необмежені повноваження щодо реалізації законів.

Раді належали широкі повноваження у сфері фінансового управ­ління. Вона визначала джерела державних прибутків, статті витрат, віда­ла всіма надходженнями в державну скарбницю, стягувала державні борги, здійснювала продаж конфіскованого майна, розподіляла допо­могу між малозабезпеченими громадянами. Рада визначала розмір; внесків у загальну скарбницю афінських союзників — членів Морсь­кого союзу, укладала різні угоди, давала на відкуп державні прибутки, відала випуском грошей. Під загальним керівництвом і наглядом Ради перебували військо і всі військові справи — військовий флот, армія, кіннота, будівництво нових кораблів, укріплень, нагляд за арсенала­ми, доками, гаванями, забезпеченням війська.

У галузі цивільної адміністрації Рада здійснювала все поточне уп­равління країною, контролювала діяльність усіх органів адміністрації та службових осіб, могла порушити справу про притягнення їх до відпо­відальності. Рада відала дипломатичними зносинами з іншими держа­вами: приймала чужі й виряджала свої посольства, вела переговори, укладала міжнародні угоди, заслуховувала звіти афінських послів про виконання ними доручених справ та ін.

Раді належала також судова влада. Спочатку вона була широкою, але з IV ст. до н.е. скоротилась, бо чимало судових повноважень Ради перейшло до Народних зборів і геліеї. До Ради, щоправда, надходили заяви про державні злочини, службові порушення та ін. Однак права стосовно покарання винних у неї були обмежені: вона могла наклада­ти штраф — до 500 драхм, але й такий вирок можна було оскаржити в геліею.

Рада піклувалася про храми, громадські будівлі, влаштовувала свя­та та ін.

Виборні службові особи. Колеги архонтів і стратегів, інші службовці. В Афінах, окрім Народних зборів і Ради 500, важливу роль у системі управління країною відігравали службові особи — державні урядовці. На ці посади їх обирали на Народних зборах чи зборах філ відкритим голосуванням або шляхом жеребкування. Особи, яких обирали, по­винні були дати згоду на зайняття даної посади. Щоправда, така згода була не обов'язковою для тих, котрі обиралися за жеребом. Обраний не міг відмовитися від посади, хіба що мав на це важливі підстави, підтверджені свідками або особистою присягою. Жеребкування здійснювали білими і кольоровими квасолинами: з однієї урни витя-

 

гали квасолину, з іншої — табличку з іменем кандидата. Витягнута біла квасолина засвідчувала обрання даного громадянина на посаду. Обирали таких осіб шляхом голосування:

а)             військових командирів і службовців — 10 стратегів (командирів

загонів), двох гіппархів (командирів кінноти), 10 філархів (командирів

окремих загонів кінноти), каталогістів, які відали набором кінного

війська, софроністів і епімелетів — осіб, котрі відали набором та

військовою підготовкою ефебів — юнаків з 18 до 20 років;

б)            урядовців фінансового управління; державних скарбників-елле-

нотаміїв; військових скарбників, скарбника видовищного фонду;

в)             інших урядовців: відповідального за водопостачання і стан кри­

ниць та джерел; відповідального за будівництво суден; завідувача теат­

ральними виставами (містеріями) і 10 осіб, які відали влаштуванням

свят Діонісія та інших видовищ і урочистостей.

Більшість кандидатур на названі посади попередньо розглядали на Раді 500. Необхідним було їх схвалення (рекомендація) Радою (зокре­ма, стратегів, гіппархів, скарбників).

Обрані шляхом відкритого голосування названі урядовці належа­ли до категорії хейротонетой (хейротонія — голосування). Всіх інших урядовців обирали шляхом жеребкування — за філами. Вони належа­ли до категорії клеротой (жереб). Сюди відносили архонтів, атлотеків (організаторів ігор, розваг) та ін. Крім звичайних, так би мовити, по­стійних урядовців, іноді обирали ще надзвичайних, тимчасових — для виконання одноразових доручень — послів, наглядачів за будівницт­вом якоїсь громадської споруди тощо.

Службових осіб обирали строком на рік. Не можна було обіймати дві посади одночасно або одну і ту ж саму посаду двічі підряд (за ви­нятком військових посад, зокрема стратегів).

Спочатку за виконання своїх функцій, як уже зазначалось, служ­бові особи жодної винагороди не одержували (крім тих осіб, що обій­мали другорядні посади — герольди, писарі, та ін.). З часів Перікла > майже усі вони почали діставати певну платню — дієти. Лише страте­ги і скарбники й надалі залишалися безоплатними, отже, ці посади могли займати люди заможні:

Всі урядовці, обрані на посади за жеребом чи голосуванням, по­винні були пройти спеціальну перевірку, що мала назву докимасія, її метою було виявити професійні якості урядовця, відсутність (чи на­явність) компрометуючих фактів^, моральне обличчя та ін. Перевіряли його громадянство, вік, відсутність боргових зобов'язань, особливо перед державою, відношення до військової служби та ін. До деяких уря­довців висували спеціальні, професійні вимоги. Так, архонти повинні

 

 

 

172

 

173

 

були довести своє громадянство щонайменше до трьох поколінь (по батькові і по матері), стратеги мусили мати землю в Аттіці та дітей від законного шлюбу, а також військові знання і досвід.

Архонти підлягали докимасії у Раді 500 і геліеї, інші урядовці — лише в геліеї.

До загальних ознак афінських урядовців належали: 1) безоплатність (до реформ Перікла); 2) колегіальність; 3) виборність; 4) підзвітність; 5) короткотерміновість.

Спочатку здебільшого посади були в Афінах колегіальними — ко­легії архонтів, стратегів та ін. Тільки деякі з них були однбо'собовими, наприклад, скарбник військового фонду. Колегії мали свого голову, всі інші члени колегії посідали приблизно рівне становище. Згодом, по­чинаючи з середини IV ст. до н.е., тобто в часи занепаду Афінської де­мократії, спостерігається щораз частіше встановлення одноособових посад.

Між різними урядовцями звичайно не було безпосереднього ієрар­хічного підпорядкування. Однак воно існувало в сфері військового управління.

Всі службові особи були підзвітні, підлягали повсякчасному конт­ролю. Зокрема, на перших зборах кожної пританії висували питання про те, чи сумлінно виконують свої функції службові особи. Відбува­лася їх перевірка, залежно від результатів якої службовця або затвер­джували на його посаді, або звільняли з посади чи навіть віддавали під суд.

Усі службовці після закінчення строку служби звітували про свою діяльність перед геліеєю, їх письмові звіти, зокрема фінансові, до роз­гляду у геліеї перевіряла комісія 10 логістів, виділена Радою 500, та комі­сія Народних зборів теж у складі 10 логістів і виділених їм для допомо­ги 10 синегорів. До закінчення перевірки жоден урядовець не міг бути обраний на іншу посаду, не міг вільно розпоряджатись своїм майном або від'їжджати за межі держави. Затвердження звіту геліеєю, тобто схвалення діяльності урядовця, ще не означало кінця справи, бо впро­довж трьох днів після рішення геліеї будь-який громадянин міг пору­шити звинувачення проти урядовця (наприклад, у зловживанні служ­бовим становищем тощо). Справу розглядали у суді.

Виконання розпоряджень службовців було для всіх громадян обо­в'язковим. За непослух, невиконання чи порушення законів у межах своєї компетенції службовці могли на порушників накладати штраф. Це рішення, однак, можна було оскаржити до геліеї. Для накладання суворішого покарання винного можна було притягнути до відповідаль­ності перед геліеєю.

 

Колегія архонтів.. Тривалий час архонти були найвищими службо­вими особами Афін. У їхніх руках знаходилось управління державни­ми справами, судочинство. З часу реформ Клісфена їх значення поча­ло втрачатись, оскільки зростала роль колегії стратегів. Спочатку ар­хонтів у кількості дев'яти осіб обирав за жеребом із середовища з,цаті ареопаг. З часу реформ Солона громадяни кожного племені, яких було чотири, обирали по 10 кандидатів — усього 40 осіб. З них на Народних зборах шляхом жеребкування обирали дев'ять архонтів. Клісфен вста­новив відкрите голосування, архонтів обирали тільки з громадян пер­шого розряду. У 487 р. до н.е. було відновлено жеребкування, але з-посеред більшої кількості кандидатів (500), яких обирали по демах. Тоді ж було дозволено обіймати посади архонтів і громадянам другого роз­ряду, а в 457 р. до н.е. — третього. Після року урядування всі архонти автоматично входили до складу ареопагу.

Архонти обирали голову колегії — архонта-епоніма. Його іменем називали рік, упродовж якого діяла колегія. Він не тільки головував на засіданнях колегії, — до його компетенції входив також попередній розгляд сімейних справ, які потім при необхідності спрямовували до суду. Це, зокрема, справи про негідну поведінку дітей щодо батьків, жорстоке ставлення до сиріт, незлагоди між подружжям, марнотрат­ство, опіку, розподіл майна, спадкування та ін. Архонт-епонім здійсню­вав загальну опіку над сиротами, вдовами, організовував деякі свята, споряджав посольства у священні місця (у Дельфи, о.Делос та ін.).

Другий архонт, базилевс, спадкоємець колишніх родоплемінних базилевсів, наглядав за здійсненням релігійних культів і водночас був ніби верховним жерцем. Він також відав містеріями та іншими свята­ми, проведенням різних змагань, пов'язаних з деякими урочистостя­ми. Він же приймав і скарги та головував у суді по справах з релігійно­го культу (безбожність, богохульство та ін.) і пролиття крові (вбив­ство, поранення), оскільки це вимагало сакрального очищення і пока­рання, яке відвернуло б гнів богів. Базилевс був також головою арео­пагу.

Третій архонт — полемарх. Спочатку це був військовий вождь (до греко-перських воєн). Потім від керівництва військовими справами його усунули. Наприкінці першої половини V ст. до н.е. він здійснював жертвоприношення на честь богів війни Артеміди й Еніалія, влашто­вував похорони загиблих воїнів і на їх честь — надгробні змагання, Поь лемарх також відав цивільними справами метеків та іноземців, пере­важно сімейними і спадковими. Він«був для них тим, чим архонт-епонім для громадян. Полемарх порушував справи проти вільновідпущеників, які виявляли невдячність щодо, своїх колишніх господарів, проти

 

 

 

174

 

175

 

метеків, які не обирали собі патрона (простата). Кожен з названих трьох архонтів міг підібрати собі двох помічників (так званих паредрів). Пе­ред тим як приступити до виконання своїх обов'язків, вони повинні були пройти докимасію в геліеї, а після року — прозвітувати перед нею про свою діяльність.

Інші шість архонтів становили судову колегію фесмофетів. Вони порушували самі та приймали до розгляду судові позови про незакон­не присвоєння громадянських прав, про одержання їх нечесним шля­хом, хабарництво, фальшиві показання свідків, чужоложство. Самі вони судові справи не розглядали, а скликали для цього судові засідан­ня геліеї чи її колегій, головували на них, особливо у таких важливих справах, як звинувачення в державних злочинах, при докимасії служ­бових осіб, розгляді їх звітів та ін.

Вони мали обов'язок щороку здійснювати перегляд усього діючо­го законодавства стосовно його доцільності й ефективності та подава­ти Народним зборам пропозиції про необхідність прийняття нових законодавчих актів, уточнення чи зміни старих, усунення в них супе­речностей, вад тощо.

Отже, в епоху розвиненої демократії компетенція колегії архонтів зводилась до справ релігійних, культових та судових. Та й судові по­вноваження полягали не у безпосередньому розгляді справ, а у прий­нятті скарг, позовів, підготовці до розгляду справ у відповідних судо­вих інстанціях та головуванні у цих судахі ,

Колегія стратегів. Замість військового вождя-полемарха, згідно з реформами Клісфена, для військового керівництва був утворений ко­легіальний орган — колегія десяти стратегів. Згодом (у V ст. до н.е.) вони стали не просто військовими вождями, а найвищими державни­ми урядовцями країни.

Стратегів спочатку обирали по філах — по одному від філи. Кожен стратег командував ополченням своєї філи. З середини V ст. у зв'язку зі змінами в організації збройних сил обрання стратегів перейшло до компетенції Народних зборів. Вони обирали стратегів незалежно від приналежності до філ. Від кандидатів вимагали знань свого фаху — військової справи і певного майнового цензу (володіння землею у Аттіці). До них єдиних не застосовували річного строку обрання: стра­тегів могли переобирати без обмежень у строках. Перікла, наприклад, 15 разів обирали на цю посаду. Стратеги мали право вносити свої про­позиції у Раду 500 (нарівні з членами Ради), потім — безпосередньо Народним зборам.

Усі стратеги займали рівне становище і мали однакові права. У ви­падку війни всі вони вирушали на чолі війська і кожного дня інший

 

здійснював верховне командування. Народні збори могли визначати одного з них на увесь час походу як головнокомандувача. Траплялися випадки, коли одному чи декільком стратегам вручали всю повноту військової і державної влади з правом вирішувати державні справи незалежно від Народних зборів і Ради 500. їх називали стратегами-ав-тократорами.

У другій половині IV ст. до н.е. кожному стратегу почали шляхом голосування у Народних зборах визначати певну компетенцію. Дехто з них командував військом поза межами Аттіки, інші відали такими ділянками: важкоозброєною піхотою; легкоозброєним військом; охо­роною країни і веденням війни у її межах; опікою портів і доків (двоє); командуванням флотом; наглядом за будівництвом і оснащенням ко­раблів. Всі інші стратеги виконували завдання залежно від обставин. Як керівники армії та флоту стратеги мали широкі повноваження у сфері закордонної політики (могли вести мирні переговори, укладати перемир'я, вносити свої пропозиції Народним зборам). У походах вони представляли державу, розв'язували від імені держави конфлікти і спо­ри, затверджували заповіти воїнів, головували у судах, які розглядали справи про військові злочини, та ін. Стратеги мали право одноособо­во визначати винним воїнам покарання — усунення з рядів війська або штраф.

Колакрети, аподекпіи йуправління фінансами. Колакрети до реформ

Клісфена відали державним майном, контролювали всі прибутки і ви­

датки держави. Потім їх компетенцію значно обмежили — вони поча­

ли відповідати лише за деякі державні видатки (на культові потреби,

утримання пританів тощо). У IV ст. до н.е. ці урядові посади були

ліквідовані в зв'язку з появою колегії аподектів. Вона складалася з 10

осіб, яких обирали на Народних зборах. Аподекти стали скарбниками

Афін, контролювали надходження до державної скарбниці всіх пла­

тежів, вели книгу прибутків, видавали всім службовцям кошти на ут­

римання та витрати, спрямовані на управління. Аподекти розглядали

спори з приводу податків, дрібні (до 10 драхм), вирішували самі, а

значніші передавали в геліею. Наприкінці IV ст. замість колегії апо­

дектів створено посаду одноособового державного скарбника, а зго­

дом — фінансову колегію.               \

Скарбницею храму богині Афіни завідували 10 скарбників священ­них скарбів. Це була окрема від державної скарбниця, але держава при потребі часто нею користувалася (у вигляді позик). Були також скарб­ниці храмів інших богів.

У середині IV ст. до н.е. створили касу для розподілу "театральних" грошей між населенням. Нею завідувала окрема колегія скарбників.

 

 

 

176

 

177

 

Кошти колегії складалися зі залишків державного бюджету. Наприкінці IV ст. до н.е. ці кошти передусім почали використовувати на військові цілі, для чого було створено окрему військову скарбницю. Очолював її скарбник військового фонду.

На місцях, у філах, діяли спеціальні урядовці (їх обирали Народні збори по одному на філу) — полети, котрі відповідали за збір податків і мита у доход держави, укладали від імені держави угоди з орендато­рами її маєтків, копалень та іншими, продавали конфісковані землі, майстерні.

Обирали в Афінах і службовців державної поліції (в широкому ро­зумінні цього слова). До них належали астиноми, які відповідали за чистоту, наглядали за будівельними роботами, благоустроєм міста; аго-раноми — наглядали за ринками, якістю продовольчих товарів; мет­рономи — контролювали за мірами і вагами; ситофілаки — контро­лювали ціни на ринках; інспектори портів і гаваней (митна служба); урядовці, котрі стежили за порядком під час видовищ, свят тощо. Були це органи колегіальні, по десять осіб у кожному. Обирали їх Народні збори шляхом жеребкування.

Існували й інші службові посади.

Геліея, або суд присяжних. Утворена згідно з реформами Солона. Складалася з 6 тис. членів (геліастів), яких за жеребом щорічно обира7 ли архонти з середовища повноправних громадян чоловічої статі кож­ної філи (по 600 осіб), що досягли 30-річного віку. Після жеребкуван­ня обрані геліасти складали клятву, потім, також через жеребкування, у делегації кожної філи визначали по 500 основних суддів і 100 запас­них. Утворювалось у такий спосіб десять колегій — дикастерій. Кожна колегія виконувала свої безпосередні функції впродовж місяця. У ви­падку потреби (для розгляду важливих справ) скликали дві-три колеги разом. У повному складі геліея засідала рідко. Геліея діяла передусім як найвищий суд країни у ролі першої і другої (апеляційної) інстанцій. Вона також здійснювала контроль за діяльністю службових осіб, зас­луховувала їхні звіти (докимасія), притягала при потребі до відпові­дальності. Геліея брала активну участь у процесі законодавства: їй на­лежало право вирішувати долю законопроекту, прийнятого вже На­родними зборами.

Ареопаг. Як уже зазначалося, ареопаг у ранню епоху був у Афінах одним з найважливіших органів державної влади. Він контролював роботу службових осіб, діяльність Народних зборів, затверджував їхні рішення, мав судові й релігійні функції. Після реформ Ефіальта (462 р. до н.е.) ареопаг втратив політичне значення і став органом майже вик­лючно судовим, частково — релігійним. До його складу входили діючі

 

архонти й усі колишні, які успішно пройшли докимасію. Члени ареопа­гу були обрані пожиттєво, вони щорічно звітували про свою діяльність, їх можна було притягнути до відповідальності. Винних засуджували, і вони втрачали свою посаду. Засідання ареопагу відбувалися на Ареєво-му узгір'ї і були переважно закритими. Головував на засіданнях архонт-базилевс. Крім розгляду судових справ, про що йтиметься далі, ареопаг доглядав священні місця, святині, стежив за мораллю, додер­жанням звичаїв. Народні збори іноді доручали ареопагові проводити розслідування антидержавних злочинів, про результати якого треба було доповісти на зборах, після чого справа поступала на розгляд геліеї.

Судова система. Судові органи Афінської держави також зазнали певних змін. Найдавнішим судовим органом країни був ареопаг. Потім виник суд ефетів. Солон утвердив як найвищий судовий орган країни геліею — суд присяжних. При Пісістраті для розгляду дрібних справ, полегшення громадянам можливості вирішувати свої справи були ство­рені суди за демами. Згодом створено ще інші судові органи — колегію одинадцяти та колегію тридцяти (згодом колегію сорока). Крім того, для розгляду цивільних справ існував суд діететів — третейських суддів. Були також своєрідні спеціальні суди, зокрема у справах заморсь­кої торгівлі, рудників, щодо порушення порядку проведення містерій та ін. Розглянемо детальніше судові органи Афінської держави.

Ареопаг. До його компетенції після реформ Ефіальта належали справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення каліцтва при замаху на життя людини, підпал і отруєння незалежно від того, закінчилися вони смертю людини чи ні (з мотивів, що могли закін­читися смертю). Справа підлягала компетенції ареопагу тільки у тому випадку, коли потерпілою стороною був повноправний афінський громадянин. Убивство громадянина вважалось не тільки антидержав­ною справою, а й антирелігійним вчинком, який викликає гнів богів. Тому такі справи слухали під відкритим небом, щоб присутніх не ос­кверняло перебування під спільним дахом зі злочинцем. Обвинувач і обвинувачений стояли на двох каменях, один з яких називався каме­нем образи, інший — каменем прощення. Найпоширенішим пока­ранням за вбивство була смертна кара, а за навмисне каліцтво, пора­нення —вигнання з країни з конфіскацією майна. Вирок виносили за більшістю голосів. При рівності голосів підсудного вважали ви­правданим. Після того як потерпілий пред'явив звинувачення, перед винесенням вироку звинувачений міг оголосити, що йде у вигнання. Тоді вирок не виносили, але злочинець ніколи не міг більше з'явля­тися у країні.

 

 

 

178

 

179

 

Ареопаг, як уже зазначалося, за дорученням Народних зборів міг розслідувати, але не розглядати, справи про антидержавні злочини. Ком­петенція ареопагу знову розширилася після битви при Хіронеї (338 р. до н.е.), коли йому було доручено судити всіх громадян, які не захи­щали батьківщину, покинули її напризволяще, а також під час римсь­кого панування.

Суд ефетів. Складався з 51 особи, по п'ять від філи, і головуючого. Обирали ефетів на Народних зборах громадян, яким минуло 50 років. Компетенція: 1) вбивство з необережності; намовляння до вбивства або співучасть у ньому; вбивство негромадянина; 2) справи про вбив­ство, дозволене законом (при самообороні; вбивство злодія, спійма­ного на гарячому, коханця дружини та ін.); 3) справи громадян, засуд­жених на вигнання за ненавмисне вбивство, але котрі знову вчинили вбивство. У цьому випадку злочинця, який не мав права вступати на територію Афін, саджали біля берега моря у човен, а судді були на бе­резі; 4) справи про вбивство, коли злочинець не встановлений або якщо воно спричинено твариною чи предметом (упав камінь). Невстанов-леному злочинцю теж виносили вирок, а тварину чи предмет вистав­ляли за межі Афін.

Геліея — найвищий судовий орган держави —і діяла як перша і друга інстанції. Як перша судова інстанція вона розглядала найважливіші публічні та приватні справи. До публічних належали антидержавні — зрада, перехід на бік ворога, видання державної таємниці, завдання шкоди суспільству, державі та ін.; службові злочини і проступки. При­ватні справи розглядали за приватними скаргами. Згодом приватні справи з компетенції геліеї вилучили і передали іншим судам. Анти­державні справи могли розглядати й Народні збори та Рада 500.

Як друга інстанція геліея розглядала скарги щодо рішень інших судових органів.

Колегія одинадцяти. Створена для розгляду інших важливих кри­мінальних справ: стосовно розбійників, злодіїв, викрадачів дітей і до­рослих громадян та ін. Спійманого на гарячому також відводили у ко­легію. Якщо злочинець визнавав себе винним, то колегія тут же вино­сила вирок (здебільшого смертну кару). Якщо не визнавав або запере­чував проти розгляду справи колегією, то злочинець залишався в ув'­язненні, а його справу передавали на розгляд геліеї. Колегія одинадця­ти здійснювала також нагляд над місцями ув'язнення і відповідала за виконання вироків (засуджених до смертної кари, тілесних покарань, ув'язнення).

Членів колегії одинадцяти обирали шляхом жеребкування Народні збори (по одному від філи і секретар).

 

Колегія тридцяти (потім — сорока). Вона замінила демних суддів, які діяли недовго — тільки в часи управління Пісістрата. Обиралася Народними зборами жеребкуванням, по чотири особи з кожної філи. Судді цієї колегії постійно виїжджали в населені пункти, розглядаючи дрібні цивільні (до 10 драхм), сімейні та кримінальні справи.

Вищою інстанцією з цивільних, зокрема майнових справ (понад 10 драхм) та дрібних кримінальних, були суди діететів, що діяли у філах і демах. Це були своєрідні третейські суди, але державні. На по­сади діететів обирали громадян з 60-річного віку, тобто тих, які відслу­жили військову службу. Діяли діетети одноособово, а не колегіально, їх завданням було мирно, за згодою сторін, вирішувати справи. Якщо ж це не вдавалось, то діетет виносив рішення від імені держави. Сто­рони могли з ним погодитись (тоді справа закінчувалась) або не пого­дитись (тоді справу передавали у геліею).

Крім публічних, тобто державних третейських судів, були при­ватні, котрих обирали самі сторони. Оскарженню їх рішення не підля­гали.

Існував ще інститут так званих ейсагогейсів і аподектів. Ейсагогей-си (їх було п'ять, по одному від двох філ) здійснювали нагляд за спра­вами, для розгляду яких надавався строк не більше місяця. Зокрема, це були справи про повернення приданого вдові після смерті чоловіка чи дружині після розірвання шлюбу, несплату відсотків за позиками, скар­ги про вчинення образи та ін. Після спливу терміну ейсагогейси вилу­чали такі нерозглянуті чи незакінчені справи з місцевих судів і переда­вали геліеї. Аподекти розглядали скарги відкупників і проти відкуп­ників.

Нарешті, справи, пов'язані з мореплавством і морською торгівлею, перебували у компетенції наутодиків (їх обирали жеребкуванням — 10 осіб).

Збройні сили. Основою збройних сил Афін було ополчення грома­дян. З цією метою всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці з 18 до 60 років повинні були нести військову службу. Молодь'з 18 до 20 років ( ефеби) проходила військове навчання під керівництвом спеці­ально виділених фахівців (софроністів, педотрібів та ін.). Вони відпові­дали за фізичну справність, військову виучку і морально-патріотичне виховання юнаків. Ухилятися від військової служби було ганьбою. Це загрожувало позбавленням громадянських прав. І навпаки, хоробрість, взаємовиручку, мудрість у бою всіляко стимулювали, вшановували і відкривали дорогу до політичної кар'єри, високих посад у державі. Вої­ни старшого віку (понад 20 років) теж постійно загартовувались, зай­мались фізичними і військовими вправами.

 

 

 

180

 

181

 

Головну частину війська становили загони важкоозброєної піхо­ти — гоплітів. У них служили громадяни перших трьох розрядів. Військо гоплітів поділялось на десять загонів, так званих таксейс (за кількістю філ) на чолі з таксіархами (яких обирали Народні збори). Загони в свою чергу поділяли на так звані лохи, командирів котрих при­значали таксіархи. Фети (громадяни четвертого розряду) служили у лег­коозброєній, рухливій піхоті, їх теж поділяли на загони за філами. Фети служили і на флоті. З метеків формували допоміжне військо.

Згодом з'явилися і наймані війська, легкоозброєна піхота — з крітян, родосців та ін. Була в Афінах і кіннота. Всі багаті громадяни (перший розряд) зобов'язані були мати коней і при потребі служити у кінноті (або в гоплітах). Налічувалося десять загонів кінноти, нею ко­мандували два обраних гіппархи.

З часів Пелопонеської війни в Афінах створено постійні професійні війська, загони періполой — для охорони кордонів, фортець тощо. Переважно це були найманці, частково —-ефеби. Армія у ті часи, коли майже перманентно відбувалися оборонні або наступальні війни, відігравала велику роль у механізмі держави.

Фінанси. Бюджет країни складався з двох основних частин: при­буткової та видаткової. Прибутки афінської скарбниці поділялись на звичайні (постійні) та надзвичайні (непостійні, одноразові).

До звичайних прибутків належали:

а) надходження від державних маєтків, земель, лісів, рудників (особ­ливо срібних і золотих); б) податки, що сплачували метеки та вільно­відпущеники (12 драхм на рік), а також податок за володіння рабами (З оболи за раба); в) мита за ввіз і вивіз товару (2% його вартості), також ринкові оплати (за право торгівлі) та портові; г) судові мита, штрафи та інші надходження від судових присудів; д) членські внески членів Афінського морського союзу.

Надзвичайні прибутки: а) добровільні внески і пожертвування афін-ських громадян і чужинців; б) майновий податок, який стягувався за надзвичайних умов (для поповнення скарбниці) з громадян, що мали майно понад 1 тис. драхм; в) трофеї, захоплене на війні майно, цінності тощо.

Витрати держави також поділялись на звичайні та надзвичайні. До звичайних (постійних) належали:

а) оплата нижчих урядовців (герольдів, писарів, наглядачів), а з часів Перікла — всіх урядовців; б) одноразові або регулярні виплати і допо­моги громадянам (наприклад, виплати біднішим громадянам "теат­ральних" грошей — по 2 оболи для оплати права входу в театр); допо­моги непрацездатним, що мали майна менше ніж на 13 мін (міна = 100

 

драхм = 600 оболів; міна = 436 г. срібла); допомоги сиротам (за полег­лих воїнів") — до досягнення ними повноліття; в) витрати на культові урочистості, ігри з нагоди свят та ін. Щоправда, покриття останніх ви­датків значною мірою здавна покладалося на найбагатших громадян '(літургії); г) витрати на військові цілі, до речі, найбільші за питомою вагою: виробництво зброї, будова кораблів, фортець та інших оборон­них споруд, верфей, обладнання гаваней тощо; д) витрати на громадські будівлі і споруди (храми, театри, службові приміщення, статуї та ін.); в) оплата воїнам (з часів Перікла) за час походу.

7. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Пам'ятників давньогрецького права знайдено відносно небагато. До найдавніших нам відомих належать обширні фрагменти законів міста-держави Гортин на Кріті (V ст. до н.е.). Ці фрагменти стосуються сімейного та спадкового права, частково кримі­нального. Знайдено фрагменти законодавства багатьох інших грець­ких держав, численні документи практики (договори купівлі-прода­жу, позики, поручництва, застави та ін.).

Однак більшість інформації про грецьке право ми маємо з джерел посередніх, зокрема, з уже згадуваних епопей Гомера — Іліади й Одіс­сеї, з творів істориків, зокрема, Геродота (V ст. до н.е.), Фукідідеса (V ст. до н.е.), Ксенофонта (У-ІУ ст. до н.е.), Діодора Сіцілійського (І ст. до н.е.), Плутарха (І-ІІ ст. н.е.), філософів Платона і Арістотеля. Так, Арістотель написав ґрунтовну працю, присвячену Афінам — "Афінська політія", де йдеться і про право.

Важливим джерелом пізнання афінського зокрема і грецького за­галом права є судові промови спеціальних промовців-ораторів. Вони виголошували їх самі або писали для інших. У цих промовах оратори покликаються на різні нормативні акти, а іноді наводять їхній зміст. Це промови Лізія (У-ІУ ст. до н.е.), Ізайоса (IV ст. до н.е.), Ізократа (V-IV ст. до н.е.), а особливо знаменитого Демосфена (IV ст. до н.е.). До нас дійшли 42 його судові та численні політичні промови. Однак по­вернімось до Афін. Отже, найдавнішим джерелом права в Афінах, без­перечно, був звичай. Дуже часто покликався на звичай на ранніх стаді­ях своєї діяльності ареопаг, пристосовуючи ті звичаї, що походили з епохи первіснообщинного ладу, до нових умов, відповідно їх трактую­чи. Поступово з'являється щораз більше законів.

У 621 р. до н.е. в Афінах архонт Драконт уперше видав системати­зовані писані закони. Найвірогідніше, вони були записом діючих норм

 

 

 

182

 

183

 

звичаєвого права, які втілювали у судову практику. Не випадково дже­рела називають Драконта фесмофетом (архонтом-суддею) на відміну від Солона, котрого називають законодавцем (номотетесом). Якщо це були звичаї, то їх пристосували до нових умов, аби захищати інтереси власників. їх запис, створення писаного права — це наслідок посилен­ня ролі міських торговельно-промислових кіл, які були в цьому заці­кавлені, бо писане право обмежувало сваволю евпатридів, родової знаті, що монополізувала владу й судочинство.

Закони Драконта до нас не дійшли, хіба що окремі їх фрагменти. Як зазначає Плутарх, вони славились своєю суворістю. Не тільки свято­татцям і вбивцям, а майже всім іншим злочинцям загрожувала смертна кара, наприклад, за крадіжку овочів, плодів, предметів вжитку, навіть за лінощі та небажання працювати. Недарма деякі грецькі історики й ора­тори зазначали, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. Поряд зі смертною карою закони передбачали й тілесні покарання, штрафи, безчестя та ін. Було встановлено різницю між навмисним і ви­падковим убивством. Якщо трапилось випадкове вбивство, то винний міг уникнути покарання — він міг піти у вигнання або відкупитись у рідних убитого. Для розгляду таких справ Драконт створив колегію ефетів, а справи про навмисне убивство розглядали в ареопазі.

З V ст. до н.е. основним джерелом права в Афінах стали закони. їх приймали тільки Народні збори і вони містили загальні, обов'язкові для всіх правила поведінки, діяльності. Від законів відрізняли псефіз-. ми, що стосувалися конкретних осіб, справ, предметів. Тексти багатьох законів дійшли до наших днів (на металах, камені, у викладенні пізніших істориків).

Як же в Афінах регулювалися правовідносини людей? Як вигляда­ли основні галузі та інститути права?

Нагадаємо, що повністю правоздатними та дієздатними були лише повнолітні громадяни чоловічої статі, вільні, не обмежені в громадянсь­ких правах. До 18-річного віку громадянин не був дієздатним і перебу­вав під опікою так званого киріоса, тобто опікуна в широкому розумінні цього слова: батька чи опікуна в правовому, буквальному розумінні. Щоправда, проти малолітнього чи неповнолітнього (до 18 р.) можна було внести скаргу, але у суді його представляв киріос.

Жінка завжди перебувала під опікою киріоса. Спочатку це був бать­ко, якщо не було батька — то повнолітній брат або його опікун, після одруження — чоловік. Вдову опікував її повнолітній син. А втім, у Афінах жінка мала деяку обмежену дієздатність. Вона, зокрема, могла самостійно укладати угоди, якщо вартість предмета угоди не переви­щувала рівновартості одного медимна зерна. Коли ж вартість предме-

 

та угоди була більшою, то вимагали згоди опікуна. Дочка, яка через відсутність братів спадкувала після смерті батька майно, не ставала його власницею; власником такого майна був тільки її син.

Обмеженою була право-і дієздатність метеків.           ^

Право власності. Спочатку приватна власність у Афінах була мало розвинена, оскільки зберігалася общинна, колективна власність. Про­те у У-ІУ ст. до н.е. вона набула вже значного розвитку. Але і тоді ще не склалася уява про абсолютні права приватного власника, подібні до римських. Не виникло навіть таких термінів, які б означали ці права чи поняття власності взагалі. Термін ошіа означав майно, сукупність речей, благ, якими володів власник, але не право власності. Приватну власність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Недаремно кожен архонт, обійнявши посаду, оголошував, що зберігає за кожним громадянином те майно, яке йому належить. А земельні володіння називалися кіегоз — жереб, що відображало колишні об­щинні порядки, коли землю надавали за жеребом. До того ж приватні власники, здебільшого багаті, були обкладені на користь держави, сус­пільства значними повинностями (літургіями, хорегіями та ін.), що означало, без сумніву, обмеження права приватної власності в інтере­сах усього суспільства. Це засвідчують часті експропріації державою у випадку надзвичайних обставин у громадян майна чи його частини. *

Не знало грецьке право також розмежування понять і суті влас­ності та володіння. Зате відомий поділ на різні види речей, зокрема, на рухомі й нерухомі. На рухомі речі індивідуальна власність з'явилася значно раніше. Власником рухомих речей міг бути як афінський гро­мадянин, так і чужоземець. Власником нерухомих — тільки афінський громадянин, а чужоземець — лише після одержання спеціального доз­волу. В Афінах громадянин міг набути нерухомість без будь-яких об­межень у межах свого дему (землі, будівлі). Якщо ж набута власність знаходилась в іншому демі, то сплачували певний податок адміністрації цього дему. Набути власність можна було первинним або похідним способами. Первинний — це коли річ раніше не була чиєюсь власні­стю. Похідний — коли річ раніше вже перебувала у чиїйсь власності. Похідні способи — це купівля, обмін, дарування тощо. При похідних способах обидві сторони діяли на підставі публічної угоди: наявність свідків або укладання угоди в присутності відповідного урядовця, пуб­лічне оголошення або реєстрація факту набуття речі у спеціальних реє­страх.

Право власності охоронялось декількома позовами. Один з них — це позов власника майна до володільця (скажімо, орендатора) про спла­ту домовленої ціни за оренду чи стягнення прибутків за користування

 

 

 

184

 

185

 

майном. Ще одним видом позову, складнішим, був позов про влас­ність — (сііке оизіаз). Можливо, що це стадії однієї процедури: якщо першого позову виявилось недостатньо для захисту права власності, то подавали другий. Для першого — достатньо було мати свідків або подати письмову угоду, для другого існували складніші докази. Влас­ник майна мав ще третю можливість, щоб захистити свої права, а саме: він міг подати спеціальний позов про порушення володіння його май­ном з боку інших осіб. Сторона, яка програла справу, сплачувала ще й штраф на користь держави. Такий своєрідний позов міг подавати, на­приклад, власник поля, якщо хтось заважав йому обробляти поле чи збирати врожай.

Зобов'язальне право. Грецьке право розрізняло два види зобов'я­зань (5упа11а§тага) — добровільні та примусові, які виникали відпо­відно на підставі договору (угоди) або правопорушення (делікту).

Договірні зобов'язання. Поняття договору Арістотель розкрив у "Риториці", зазначаючи, що договір — це начебто спеціальний закон, який пов'язує між собою особи. Кількість договорів не була обмежена. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла слугувати підста­вою договірного зобов'язання. Спочатку жодної спеціальної форми укладення договорів не існувало — достатньо було лише згоди сторін. Особливо це стосувалося простих угод, наприклад, купівлі продуктів на ринку. Однак у подальшому з метою полегшення доказу факту, ук­ладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст до­говорів підписували обидві сторони. З'явився й інститут свідків. На­решті, договір можна було укласти в присутності урядовця, зареєстру­вати його у спеціальних книгах. Отож, форму укладення договору оби­рали самі сторони. Формалізм порівняно швидко зник з афінського права, хоч, напевне, він мав місце на ранніх стадіях його розвитку (в гомерівський період, наприклад, велике значення мало виголошення певних сакраментальних слів, формул). Невиконання договірних зо­бов'язань до появи реформ Солона тягнуло за собою особисту відпо­відальність боржника, котрому загрожувало боргове рабство. Згідно з реформами Солона, встановлено лише майнову відповідальність. З'я­вилися й способи забезпечення виконання зобов'язань — завдаток, застава, поручництво.

Завдатком (аггаЬоп) називали суму, яку виплачувала одна сторона іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору. При не­виконанні зобов'язання: а) стороною, яка дала завдаток, вона його втра­чала; б) стороною, яка його отримала — повертала у подвійному розмірі.

 

Другим способом забезпечення інтересів кредитора була застава. В заставу боржник міг давати рухомі або нерухомі речі. Рухомі речі, здебільшого, передавали у володіння кредитора, який зберігав їх у себе до сплати боржником боргу (а після сплати повертав). Прибутки від такої речі (якщо такі були) кредитор присвоював собі як відсотки за позичене. При невчасній сплаті боргу кредитор міг ці речі продати, компенсуючи позичене, а решту віддати боржникові.

Щодо нерухомостей, наприклад землі, то вони могли або залиша­тися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кредитора, який мав право використовувати, навіть здавати їх в оренду, одержу­ючи від орендарів за це платню. Щоправда, здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника. Така застава дістала назву іпотека (Ьіротека). Боржник не міг своє заставлене майно подарувати, прода­ти чи своїми діями заподіяти цьому майну якусь шкоду. При несплаті боргу нерухомість переходила у розпорядження кредитора, який міг її продати, погасивши кредит.

Третім способом забезпечення виконання зобов'язань було поруч­ництво. Третя, стороння особа, брала на себе відповідальність за своє­часну сплату боргу боржником. Це зазначали у договорі.

У випадку невиконання боржником зобов'язання кредитор міг звернутися з позовом до поручника, який повинен був повністю або частково (залежно від умов договору) віддати позичене.

Окремі договори. Купівля-продаж. Цей договір укладали у вигляді простої неформальної угоди сторін. Предметом договору могли бути різні рухомі та нерухомі речі, не вилучені з обігу, раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся, договір вважався недійсним. Винятки допускали тільки щодо конфіскованого майна. Укладення договору приводило до безпосереднього, без зайвих формальностей переходу права власності на річ до покупця. Однак попередньою умо­вою цього переходу була виплата домовленої оплати. Якщо цього не зробили або суму виплачували не повністю, то до повної оплати влас­ником речі залишався продавець. Однак навіть у такому випадку ри­зик випадкової загибелі речі брав на себе покупець.

Отже, покупець залежно від умов договору повинен був виплати­ти продавцеві одразу всю встановлену за річ суму або сплачувати її ча­стинами. Це допускалося. Продавець був зобов'язаний передати річ з усіма її приналежностями покупцеві й гарантувати неможливість її вилучення у покупця третіми, сторонніми особами. Насамперед це сто­сувалося нерухомостей.

Крім того, на випадок продажу землі, будівель тощо сторони муси­ли повідомити про свій намір властям, котрі вивішували відповідне

 

 

 

186

 

187

 

оголошення на агорі або про це доводили до відома громадськості че­рез герольдів. У такий спосіб виясняли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати.

Чи була відповідальність продавця за приховані недоліки речі — невідомо. Відомо тільки те, що в Афінах існував закон, який передба­чав відповідальність за продаж хворого раба. Цей закон передбачав, крім того, можливість для покупця у такому випадку розірвати укла­дений договір.

Договір позики був також поширений у Афінах. Він укладався в

письмовій або усній формі в присутності свідків. Жінка без згоди опі­

куна не могла укладати цього договору — ні як кредитор, ні як пози­

чальник. Предметом договору позики були переважно речі, визначені

родовими ознаками — вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). В

більшості випадків цей договір передбачав сплату боржником відсотків.

У Афінах, як і в інших грецьких державах, процвітало лихварство. Були

навіть спеціальні банкіри (трапезити), котрі займалися майже виключно

кредитними операціями. Займалися ними і храми. Нормальним вва­

жалося стягнення 12-18% на рік, хоч часто розмір відсотків досягав

25 і навіть 30%. При невчасній сплаті відсотків практикувалося нараху­

вання відсотків на відсотки.              .    •

Відомою була і безвідсоткова позичка: позичка у друзів для викупу з полону, оплати штрафу тощо. Позичене слід було повернути однора­зово або частинами. Кредитор і в цьому випадку мав право на судовий позов (у випадку неповернення боргу).

Взяте у позику боржник повинен був повернути у зазначений у до­говорі строк. При простроченні сплати боргу кредитор, по-перше, міг звернутися в суд з позовом до боржника. По-друге, якщо боржник мав поручника, — то до поручника. По-третє, якщо у договорі було перед­бачено, що кредитор самостійно може задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він це робив сам (ніби судове рішення відбулося).

Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (до них належали й раби) і нерухомих речей та наймання послуг (рабів, худоби, судна, будівлі, землі та ін.). Зокрема, був поширений договір наймання будинків метеками, оскільки вони як іноземці не мали права купувати нерухомість на території Афінської держави. Наймали майстерні чи підприємства разом з рабами, земельні ділянки, сади.

Договір укладали зазвичай у письмовій формі, його підписували сторони і свідки. Згідно з договором, наймодавець зобов'язувався на­дати на певний час у користування наймача якусь річ. Вона мала бути якісна, гарантована від будь-яких претензій з боку третіх осіб. Наймо-

 

давець не міг (і це часто передбачалось у тексті договору) продати цю річ третій особі до закінчення терміну договору.

Основне зобов'язання боржника — це своєчасне внесення обумов­леної платні, яка, зокрема за землю й будівлі, була достатньо високою (іноді становила 7-8,5% вартості нерухомості щорічно). При несвоє­часній сплаті орендної плати власникові надавали право звернутися до суду або самому вжити заходів для вигнання недобросовісних най­мачів (розібрати дах, познімати вікна, двері тощо). Наймач був зо­бов'язаний ставитись до найнятої речі як добрий, уважний господар, а після закінчення договору повернути річ у такому ж стані, в якому він її отримав.

Строк, на який укладався договір, встановлювали самі сторони. Відо­мим було і безстрокове наймання (землі, будівель). Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок.

Щодо особистого наймання, то такий договір поширення не на­був, бо в Афінах здебільшого використовували працю рабів, а не най­нятих робітників. Однак договори особистого наймання в ті часи відомі, зокрема в сільському господарстві, домашньому господарстві, для надання різного виду послуг, особливо кваліфікованих (лікаря, будівельника тощо). Наймані робітники споруджували громадські будівлі, храми, кораблі та ін. Наймач повинен був забезпечити найня­того роботою та оплатити його працю (поетапно або після повного її виконання — залежно від умов договору), а найнятий — сумлінно і якісно виконати працю. Обидві сторони для захисту своїх прав та інте­ресів могли звертатись до суду.

Дещо відрізнявся від договору наймання договір підряду. Будь-яка особа чи група людей укладала договір на виконання громадських робіт, наприклад, проведення каналу, будівництво чи ремонт будівлі, дороги, осушення боліт тощо. Ця особа могла, в свою чергу, наймати робіт­ників, спеціалістів, забезпечувати їх будівельними матеріалами, але не вони несли відповідальність перед замовником за якість і своєчасність виконаної роботи, а підрядчик.

Договір зберігання речей (поклажа). За цим договором особа відда­вала іншій на безоплатне зберігання певну річ без права користування нею. Особа, котра прийняла річ, була зобов'язана добросовісно берег­ти її і повернути власнику за першою його вимогою.

Якщо зберігач відмовлявся повернути річ, власник її міг звернути­ся до суду. В свою чергу зберігач міг вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав, зберігаючи річ. Своєрідним різновидом цього дого­вору було передавання на зберігання грошей банкірам (трапезитам). Вони могли користуватися грішми, повертаючи за вимогою вкладни-

 

 

 

188

 

189

 

ка інші монети. Цей договір близький до договору позики, але афіняни розглядали його саме як договір зберігання. Вкладники грошей також мали вигоди: за свої вклади вони отримували певний відсоток, за їхніми вказівками банкіри виплачували гроші кредиторам вкладників, так вони уникали ще й ризику бути обкраденими чи пограбованими.

Відомий ще договір товариства. В Афінах існували різні об'єднан­ня громадян, свобода створення яких була визнана ще реформами Солона. Громадяни об'єднувалися на підставі договору товариства, який укладали переважно у письмовій формі, який передбачав утво­рення спільного майнового фонду. З цією метою всі члени товариства робили певні внески. Відповідно до їх вкладів (або порівну) вони діли­ли прибутки, несли один перед одним відповідальність за збитки, вик­ликані несумлінним, безгосподарським веденням справ.

Товариства користувалися правом набувати через своїх представ­ників майно (рухомей нерухоме), розпоряджатися ним. У Афінах були відомі торговельні товариства, корабельні, банківські, товариства співтрапезників (звичайно нежонаті, вдівці об'єднувалися для органі­зації спільного харчування), релігійні товариства, товариства поетів, артистів, музикантів (своєрідні клуби) та ін.

Афінське право знало й інші договори, наприклад, коли якусь річ передавали у безоплатне користування, договір доручення.

Зобов'язання з правопорушень (деліктів). У афінському праві недо-зволені дії, правопорушення, які завдавали шкоду особі чи майну гро­мадян, інколи тягнули за собою не кримінальні покарання, а штрафи на користь потерпілих. Ці штрафи нерідко були великими, іноді пере­вищували за розмірами шкоду, заподіяну деліктом. Отже, покарання винного, яке відбувалося з ініціативи і в інтересах потерпілого, було відчутним.

Особа, майну котрої неправомірними діями іншої особи завдано шкоду, мала підставу для подання спеціального позову — сііке ЬІаЬез. Позов цей подавали, наприклад, на сусіда, з вини якого вода залила поле чи худоба якого потравила посів; на особу, з вини котрої пожежа зни­щила майно чи втрачено річ. Можна було подати цей позов й особі, з вини якої зірвалась прибуткова справа чи позов про збитки, спричи­нені недбалим веденням справи, що була комусь доручена.

За шкоду, заподіяну чужому майну неповнолітніми, відповідав їхній батько, а рабом — його господар. В останньому випадку господар раба міг уникнути відповідальності, віддавши раба потерпілому. Деякі дослід­ники афінського права вважають, що позов сііка ЬІаЬез можна було засто­совувати й у випадку учинення шкоди внаслідок невиконання або нена­лежного виконання договору. Проте єдиної думки в цьому питанні немає.

 

Шкода, завдана не майну, а особі, була підставою для інших позовів і скарг. Сюди відносять образу дією, словами, побої, різні насильства тощо. Тут вже йшлося, швидше, про злочини проти особи й суспільства, ніж про майнові інтереси.

Шлюбі сім'я. Вступ у шлюбв Афінах був обов'язковим. Платон зга­дує про закон, який зобов'язував громадян укладати шлюб..Небажан­ня одружуватись, однак, не каралося, а розглядалося як лихо, нещастя, оскільки безшлюбність призводила до припинення роду, культу предків. Безшлюбність не давала можливості займати деякі державні посади, наприклад, архонта-базилевса, стратегів та ін.

Важливе значення мала форма укладення шлюбу. Законним, особливо з часів Перікла, вважали тільки шлюб між повноправни­ми афінськими громадянами. Одруження з негромадянами, чужгга-' цями засуджувалось. Шлюбний вік для чоловіків був встановлений 18 років, тобто з досягненням повноліття і прийняттям у члени дему; для жінок — 14 років. Платон у своїх працях, однак, висловлює дум­ку, що для жінок найкращим для шлюбу є вік від 16 до 20 років, для чоловіків — 30-35 років; Арістотель — відповідно 17-18 та 35-37 років.

У гомерівську епоху шлюб укладали у вигляді договору між бать­ком нареченої та нареченим про купівлю дівчини. Наречений платив батькові дівчини чи її опікунові худобою, золотом та іншими цінними речами, а батько, в свою чергу, робив нареченому подарунок.

Сліди договірної форми укладення шлюбу зберігаються і в пізніші часи. Першим і головним актом була угода, укладена між майбутнім чоловіком нареченої та її батьком чи опікуном. Наречена грала пасив­ну роль, її не питали згоди. Платня за наречену — гедна — і далі була необхідною умовою укладення угоди. Обов'язковою була також при­сутність свідків. У процесі укладення угоди узгоджувався розмір при­даного нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила з-під влади батька під владу чоловіка, який ставав її опікуном.

Доповненням угоди була шлюбна процедура (гамос), поєднана з різними церемоніями, переважно релігійного характеру.

Крім цієї, найпоширенішої форми одруження, існувала ще одна, коли шлюб оформлявся в присутності державних урядовців або в суді. Цю форму застосовували в особливих випадках: при виході заміж доч-ки-спадкоємиці, при одруженні усиновленого.

Дівчина-спадкоємиця (якщо у батька не було синів), згідно з афінсь-ким правом, мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля чи інше майно не потрапили до чужого роду (деми).

 

 

 

190

 

191

 

Перешкодою до укладення шлюбу були: близька спорідненість по висхідній і низхідній лініях, між братом і сестрою. Між ними допус­кався шлюб, якщо спільним був батько, а різні матері.

Афінська сім'я була моногамною (парною), при цьому дружина займала у ній другорядне становище. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинями, відвідування гетер — жінок легкої поведінки. Такі зв'язки не мали жодних правових наслідків. Дружина повністю підпорядковувалась волі чоловіка, вела замкнений спосіб життя. Вона мешкала в окремій, жіночій частині будинку, куди не допускали сто­ронніх чоловіків. Виходили жінки з дому тільки у супроводі рабинь чи служниць. Інтереси дружини обмежувались турботами про сім'ю, ко­лом домашніх справ, управлінням рабинями.

Припинення шлюбу наставало у зв'язку зі смертю одного з подруж­жя, внаслідок позбавлення чоловіка громадянських прав (атімія) та че­рез розлучення.

Розлучення для чоловіка не становило труднощів. Він міг у будь-який момент, без жодних формальностей відіслати дружину до батьків чи опікуна, повертаючи, однак, її придане. Якщо ж розлучення було зумовлене негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловгк міг пробачити провинність дружини, але йому в такому випадку (якщо він все-таки не прагнув розлучення) загрожува­ло позбавлення громадянських прав (атімія). Дружина, бажаючи роз­лучення, мусила звернутись з письмовою скаргою до архонта-епоніма, який і вирішував цю справу. Підпорядковане становище жінки в сім'ї дуже ускладнювало її домагання розлучитися із чоловіком. Чоловік міг (за згодою дружини) видати її заміж за іншого. Так, Перікл (за свідчен­ням Плутарха) віддав свою дружину другові, а банкір Сократ видав заміж за вільновідпущеника Сатира.

Навіть перебуваючи у шлюбі, дружина підлягала, крім влади чоло­віка, ще й владі батька (чи опікуна).

Майнові відносини подружжя були такими: придане залишалося власністю дружини, чоловік лише ним управляв. Воно переходило у спадок дітям. Для забезпечення його цілісності встановлювали заставу (іпотека) майном чоловіка. Якщо сім'я дітей не мала, то придане після смерті дружини повертали її батькам чи спадкоємцям. Предметами (речами) особистого вжитку дружина розпоряджалась сама.

Влада батька над дітьми також була дуже великою. Впродовж пер­ших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це його дитина. Тільки після визнання дитини батьком вона ставала членом сім'ї. До Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей у рабство за борги. Солон ліквідував це право, але визнав право батька

 

вигнати дитину зі сім'ї за недостатню повагу, публічно зректися її. У такому випадку сина виключали зі списку членів деми, позбавляли права спадкування батьківського майна. Батько міг віддати дитину на виховання в іншу сім'ю, міг призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка та ін.

Навіть дорослі діти, які мали сім'ї, повинні були слухати батьків, поважати їх, при потребі — утримувати. За невиконання цих обов'язків їх могли притягнути до відповідальності.

Відомим було усиновлення (удочеріння), на яке мали право повноп­равні, дієздатні громадяни, котрі були бездітними або мали тількидо-чок. Усиновлювати можна було тільки при житті або в заповіті. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то усиновлення все одно зали­шалося дійсним, а усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми — і спадкував майно батьків нарівні з ними. Не мав права усиновлювати той громадянин, який сам був усиновленим.

Здебільшого усиновлення мало, на меті збереження у сім'ї родин­ного майна, традицій, вшановування культу родинних богів, прине­сення жертв богам і померлим предкам тощо (це могли робити тільки чоловіки). Усиновлення спричиняло вихід усиновленого з фратрії і дему попередньої родини, припинення спорідненості, звільнення від будь-яких попередніх обов'язків.

Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною згодою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й односторонньо, з власної ініціативи, але тільки тоді, коли залишав названому батькові свого сина.

Поширена була й опіка, яку встановлювали над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису в заповіті або урядово (дер­жавою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити навчання і здобуття професії, захищати його інтереси, управляти його майном. Опікуна за невиконання чи недобросовісне виконання обо­в'язків можна було притягнути до відповідальності. Таке право мала родина підопічного або архонт-епонім.

Опіка закінчувалася з досягненням підопічним 18 років і прийнят­тям його до складу дему або з одруженням дівчини. Опікун звітував про свою діяльність. Упродовж п'яти років після припинення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.

Спадкове право. На ранніх етапах розвитку афінське право знало тільки спадкування згідно зі законом. Реформи Солона встановили й спадкування за заповітом.

Отже, згідно зі законом, спадок мали передусім сини померлого. Дочки при наявності синів не спадкували. Однак вони мали право при виході заміж на отримання від братів приданого. Між синами майно

 

 

 

192

 

193

 

ділили порівну. Вони не могли відмовитись від спадку. Якщо син по­мер до отримання спадку, то його частку спадкували його сини.

При відсутності синів майно батька спадкували дочки. Позашлюбні діти прав спадкування не мали. Закон дозволив виділяти їм з батькі­вського майна не більше ніж по одній тисячі драхм.

Якщо померлий не мав дітей, то спадкували майно його бокові ро­дичі — передусім брати і племінники (при їх відсутності — сестри й племінниці); потім — дядьки, двоюрідні брати та їхні діти. Чи мали право спадкувати батько та дід померлого — науці не відомо. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії вик­лючали родичів дальших ліній.

Спадкування за заповітом передбачало такі умови: заповідач по­винен був бути дієздатний і правоздатний, при здоровому розумі, не складати заповіту під фізичним чи психічним примусом. Заповідати майно міг тільки той громадянин, у якого не було дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні й жінки, як і усиновлений син. Не мали права заповідати й особи, що обіймали державні посади, пов'я­зані з матеріальними засобами, аж до затвердження 'їх службових звітів. Якщо у спадкодавця була дочка, то він міг заповідати майно сторон­ньому, але за умови, щоб той одружився з нею (або з однією з них), а іншим виділив придане.

Заповіт укладали в присутності свідків у письмовій чи усній формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі чи влас­тям. Заповідач міг у будь-який момент відкликати (анулювати) свій заповіт.

Кримінальне право. Злочином у грецькому праві впродовж три­валого часу вважали тільки таку дію, яка викликала будь-які нега­тивні наслідки. До уваги не брали характер волі правопорушника (злочин вчинено з наміром чи з необережності), посягання на зло­чин (коли дія не наставала з незалежних від волі злочинця причин) та ін. Однак уже Драконт у своїх законах розрізняв навмисне й не­навмисне вбивство. Проте й далі у питаннях про злочини й пока­рання зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу. Це виявлялося насамперед у тому, що ініціатива у порушенні кримі­нальної справи, покаранні злочинця належала потерпілому чи його родичам, а не органам держави. Вважали цілком нормальним яви­щем домовленість родичів убитого з убивцею про матеріальну ком­пенсацію за злочин. Якщо близьких родичів не було, то винагороду одержували 10 членів фратрії, до якої належав убитий. Позов, пору­шений родичами, мав приватний характер (сііке), а не публічний (§гарЬе). Допускали й самосуд: чоловік міг убити коханця дружи-

 

ни на місці вчинення зради; убити на місці злочину можна було й нічного злодія.

Держава виступала ініціатором у порушенні справи й винесенні вироку тільки при скоєнні таких злочинів, як зрада, втеча до ворога, видання державної таємниці, ухилення від військової служби. Ці зло­чини вважали такими, що порушували інтереси загалу, суспільства. Власне тому й виникли два види процесу: сііке й §гарЬе — приватне звинувачення та публічне. Причому до приватного звинувачення відно­сили дуже серйозні правопорушення, зокрема, як зазначалося, вбив­ство, підпал, пограбування, отруєння, зґвалтування та ін. У приватно­му процесі винний переважно відшкодовував потерпілій стороні ма­теріальним способом, а у публічному — ніс покарання аж до смертної кари включно. Потерпілій стороні нерідко надавали право вибирати між обома видами процесу. Є відомості, коли зі скаргою проти право­порушника виступала не тільки потерпіла сторона, а й будь-який гро­мадянин Афін.

Згодом, у У-ІУ ст. до н.е., кримінальне право Афін досягло значно­го розвитку. Розрізняли такі злочини:

Антидержавні. Насамперед сюди відносили зраду, яку тлумачили "" достатньо широко: перехід на бік ворога, видавання державної чи військової таємниці, якщо здавали ворогові міста або здавалися у по^ лон, поїздка у ворожий край без дозволу влади, поселення у чужому краї та ін. Сюди ж відносили й спроби повалити існуючий лад, шкодити де­мократії, спроби відновити тиранію. За зраду загрожувала смертна кара з конфіскацією майна й вивезення тіла злочинця за межі країни. За спроби повалити існуючий лад — позбавлення громадянських прав (атімія), при­чому не тільки самого злочинця, а й близької його родини.

Антидержавними злочинами вважали також обдурювання народу (неправдива інформація, фальшиві обіцянки) та підробку грошей.

Проти порядку управління. До них належали розтрати державних грошей (розтратник повинен був повернути суму в 10-кратному розмірі); зловживання владою; несумлінне виконання дипломатичної місії.

Проти релігії: блюзнірство (богохульство); зневіра в існуванні богів; невиконання обрядів. Оскільки релігія мала державний харак­терно такі злочини карали смертною карою або вигнанням з конфіс­кацією майна.

Проти особи. Насамперед це злочини проти життя і здоров'я лю­дини: вбивство, кваліфікованим видом якого було поранення інших людей при спробі когось убити, каліцтво, поранення. Сюди ж афіняни відносили й підпал.

Проти честі. Це образи словесні й дійові. При дійовій зневазі, якщо

 

 

 

194

 

195

 

зневажений у свою чергу відповів словесно чи дійовою образою, кара­ли тільки ініціатора, призвідника.

Проти моралі. Сюди відносили подружню зраду. Коханця дружи­ни, спійманого на місці проступку, можна було безкарно вбити; не спійманому на аморальному вчинку, але винному, загрожувало безчес­тя. З невірною дружиною чоловік мусив розлучитися, в іншому ви­падку йому загрожувало позбавлення громадянських прав. Невірна дружина навіть після розлучення не мала права з'являтися на свята, видовища, у храми.

До цих злочинів відносили розтління малолітніх — за це засуджу­вано до смертної кари або атімії.

Проти майна. Це крадіжка (явна або прихована) — злодій мусив повернути викрадену річ і платив штраф у подвійному розмірі її вар­тості. До кваліфікованих видів крадіжки належала крадіжка з храмів, предметів культу тощо (смертна кара). Пошкодження чужого майна, вчи­нення комусь збитків також вважали злочином проти майна.

Покарання за вчинені злочини були різними. Одним з найсуворі-ших покарань була смертна кара, що здійснювалася різними засобами. Так, винних скидали у провалля або застосовували отруту. Злочинцеві пропонували прийняти її самому, іноді на вибір пропонували ще й меч чи шнурок. Розбійників, злодіїв і рабів зазвичай вішали або вбивали, закидаючи камінням, розпинали на хрестах.

Ще одним видом покарання був продаж у рабство. Іноді так карали розбійників і грабіжників, метеків чи вільновідпущеників. Воно не за­стосовувалось до афінських громадян.

Відомі й тілесні покарання. Найсуворішим було членопошкоджен-ня (відрубування рук і ніг, кастрація), яке застосовувалось тільки до рабів, чужинців та й то дуже рідко. Частішим видом було побиття ба­тогами (рабів).

Поширеним видом покарання були штрафи і конфіскація майна. Остання була як основним, так і додатковим видом покарання.

Ув'язнення як самостійний вид покарання не застосовували. В ув'язненні тримали злочинця тільки тимчасово, до суду, а державних боржників — до сплати боргу.

Достатньо широко застосовували позбавлення прав — атімію. Вона полягала у повному або частковому позбавленні політичних чи грома­дянських прав — на певний час чи пожиттєво. В деяких випадках аті-мія супроводжувалась конфіскацією майна. При повному позбавленні прав засуджений не міг обіймати жодних громадських чи державних посад, брати участь у Народних зборах, відвідувати храми, театри,- ви­довища й свята, не мав права звертатися до суду.

 

Ще одним видом покарання було тимчасове (наприклад, при ост­ракізмі) або пожиттєве вигнання. Якщо засуджений до пожиттєвого вигнання зволікав з виїздом чи повертався в Афіни без дозволу, то він підлягав смерті. Карався і той громадянин, який будь-чим допомагав вигнанцеві (переховував його, годував та ін.).

Процес. Подавати скарги, порушувати судові справи могли тільки афінські громадяни чоловічої статі. За жінок це робили опікуни, за метеків — їхні простати, за рабів — їхні господарі. Уже відомо, що в Афінах розрізняли два види судових справ і відповідно два процеси.

Процес приватний — сііке — порушували за заявою потерпілої сто­рони або її законного представника — кугіоза. Процес публічний — §гарЬе — починали з ініціативи державних органів або за заявою по­вноправного громадянина незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси чи ні.

Процес приватний потерпілий міг у будь-який момент припини­ти, а процес публічний обов'язково треба було довести до завершен­ня справи (під загрозою штрафу в тисячу драхм). Жодних матеріаль­них вигод при виграші справи зазвичай ініціатор процесу не мав, а програвши справу, сплачував штраф у тисячу драхм, якщо при голо­суванні у суді на його користь було подано менше 75 голосів суддів. Ініціатори приватного процесу сплачували судове мито. Ініціатори публічного процесу були від нього звільнені. Однак зауважимо, що при процесі §гарЬе громадянин у деяких випадках міг мати матері­альну вигоду, а саме, якщо він скаржився на порушення фінансових інтересів держави (несплата податків, мита тощо) будь-якою особою. Якщо процес закінчувався виграшем, то ініціатор отримував частку конфіскованого майна чи штрафу, присуджену винному. Такий по­рядок призводив до появи специфічної групи людей — професійних донощиків (сикофантів). Водночас звинувачені громадяни мали право подати скаргу на дії сикофантів і почати проти них судовий процес.

Виклик обвинуваченого чи відповідача до суду здійснювали не орга­ни держави, а потерпіла сторона, яка при свідках повідомляла його про день і годину розгляду справи. Якщо обвинувачений не з'являвся, спра­ву слухали без його участі.

Службова особа чи судовий орган, котрим подавали скаргу, вивча­ли справу. Відповідачеві (злочинцеві) давали можливість подати дока­зи для свого виправдання (рага§гарЬе).

Доказами вважали власне признання, документи, показання свідків, у тому числі навіть рабів (їх допитували здебільшого під тортурами), присягу сторін. Жінки, діти і раби свідчити не мали права.

 

 

 

196

 

197

 

Після закінчення попереднього слідства всі докази, зафіксовані в натурі та на письмі, вміщували в спеціальні посудини, які опечатували. Нові докази до уваги вже не брали. Після цього призначали день суду. На суді виступали сторони, яким надавався однаковий час: зачитували закони, документи, покази свідків та ін.

Судове засідання закінчували таємним голосуванням суддів без попередньої наради. Голосували білими і чорними камінцями. При рівності голосів підсудного вважали виправданим. Оскільки не з усіх видів справ у законах було передбачено конкретне покарання, то відбу­валося голосування щодо вибору міри покарання. Свої пропозиції сто­совно цього могли вносити як потерпілий, так і засуджений. У відомо­му процесі Сократа, обвинуваченого у зневазі богів, він не визнавав себе винним, заявивши, що за заслуги перед суспільством його нале­жить нагородити, а у крайньому випадку він погоджувався заплатити невеликий штраф. Суд, однак, погодився з пропозицією обвинувача і засудив Сократа до смертної кари.

Судові рішення і вироки можна було оскаржити, подавши скаргу до геліеї. До неї можна було апелювати навіть на рішення Народних зборів. Рішення геліеї було остаточним.

Виконання вироку (смертна кара чи тілесні покарання) належало до обов'язків колегії одинадцяти. Засуджений до штрафу на користь держави ставав її боржником і якщо у вказаний термін штраф не був сплачений, то боржника ув'язнювали і тримали за ґратами, поки він не сплачував боргу. Через деякий час борг подвоювався. У приват­них позовах боржнику також надавали певний термін для сплати бор­гу. При його порушенні позивач мав право захопити майно боржни­ка, а при вчиненні йому опору — подати ще один позов, унаслідок якого боржник сплачував на користь держави ще й штраф, рівний сумі позову.

ГлаваЗ ДЕРЖАВА І ПРАВО СПАРТИ

1. Утворення і розвиток Спартанської держави

Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується істо­рія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і міфах, тво­рах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрідна країна — у розумінні як соціального ладу і побуту, так і державно-політичного

 

устрою та права. Значною мірою ці особливості пояснюються природ­ними умовами. Спарта лежала у південній частині Балканського піво­строва — в Пелопонесі. Південь Пелопонесу, де була стародавня Спар­та, — це Лаконська долина, зрошувана рікою Евротом, близько ЗО км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була покрита високими горами, а з півдня болотами, які тяглися до самого моря. Для Лаконсь-кої долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней схи­ляли місцеве населення, з одного боку, до замкнутості, а з іншого — до загарбницьких походів на своїх сусідів, особливо на західну територію Мессенію.

Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її те­риторія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказами, пра­вив базилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку почалася Троянська війна. Близько XI ст. до н.е. усю Лаконіку завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на рабів — ілотів, а частково (у важкодоступ-них гірських районах) — поставлені в залежність від дорійців і об­кладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміні­стративно-політичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені у міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо міста укріплення. Це було єдине неукрі-плене місто в Греції.

Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали роз­клад первіснообщинного ладу у дорійців, стимулювали процес утво­рення держави. Сприяли цьому й часті сутички з сусідами, внутріш­ня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення майнової та соці­альної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у дорійців досить швидко — приблизно в Х-ІХ ст. до н.е. — розкладаються родо­племінні відносини й утворюється рабовласницька держава.

Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економічний та дер­жавно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застій­ний характер. Довгий час зберігалися численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розвивалися слабо. Роз­ташована на сприятливих для землеробства й скотарства землях Спар­та стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям пе­реважної більшості населення. Господарство мало натуральний харак­тер, майже не будучи пов'язане з ринковими відносинами.

 

 

 

198

 

199

 

З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над ма­сами поневоленого населення, кількість якого значно перевищувала число спартанців-дорійців, вимагала існування міцної держави, цен­тралізованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала харак­теру військового табору зі збереженням аграрних рис.

Міцна, централізована влада у поєднанні з численними елемента­ми первіснообщинного ладу, з домінуючим в економіці землероб­ством складають особливість всього спартанського (і взагалі дорійсь­кого) ладу.

Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов'язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікур­га, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. до н.е.). Лікург, що був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів — ретру (бук­вально — "угоду"), оскільки в суспільстві на той час значно поглибила­ся майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, росло незадоволення бідноти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.

Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках зе­мельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю територію Спар­ти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спар-танців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуван­ням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вважаючи свою місію вико­наною, він покинув країну, взявши з громадян присягу не порушува­ти встановлених законів і порядків. Після смерті Лікурга йому у Спарті збудовано храм, а сам він оголошений героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало символом справедливого та ідеального вождя, патріота.

В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною силою зовнішньої політики країни. Однією із перших загарбано Мессе-нію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст — "полісів" Пелопонесу, інші примушено вступити у ство­рений Спартою т. зв. Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Міке-ни, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з найвпливові-ших і наймогутніших держав Стародавньої Греції.

 

2. Суспільний лад

.

Як зазначалося вище, суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родо-племінного устрою, діяли старі звичаї, обря­ди, традиції.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періе-ків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним кош­том спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але все більше родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювали­ся територіальними. Щодо самих спартанців, то їхня держава, полі­тичний режим, право були демократичними, а щодо маси залежного населення — аристократичною формою правління, тиранічною за методами і суттю.

Рівноправних спартанців у IX-VIII ст. до н.е. налічувалося близько 9-10 тис. чол., а у V ст. до н.е. їх вже було не більше 6 тис. Рівноправним спартанцем вважався тільки той, обоє батьків якого були громадяна­ми Спарти.

Після досягнення повноліття — 20 років — спартанець ставав повноправним громадянином і воїном. Одне було невіддільне від іншо­го. Спартанець не воїн не був повноправним громадянином.   :

"Община рівних" була військовою общиною з колективною влас­ністю і колективною робочою силою. Всі її члени вважалися рівно­правними. Матеріальну основу общини становила земля, оброблюва­на підкореним населенням, — ілотами. З колективної землі кожен спар­танець за жеребкуванням одержував ділянку (кіегоз) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наді­ли спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у май­новому становищі різних громадян, хоч і надалі вони йменувалися потоіоі — "рівні". Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків: кожен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж інший громадянин, який свою землю не ділив. Крім того, якщо землю успадковували дочки, то при одруженні з ними хтось, звичайно, збільшував своє землеволодіння.

Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

 

 

 

200

 

201

 

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирно­го часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, бороть­бою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Обов'язко­вою стравою на цих трапезах була юшка з бичачої крові, яка нібито додавала сили й мужності.

Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, виключа­лися з числа "рівних" і переходили в категорію "гіпомейонів" — збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шля­хом голосування (хлібними кульками). Якщо хоч один голос був проти (хлібна кулька роздушена) — кандидата відхиляли. У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою соки­ри й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (монети), найбільші з яких доводилось перевозити возами (щоб не з'я­вилося бажання до їх накопичення).

Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонародже­ну дитину батько повинен був принести геронтам (див. далі), які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спе­ціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (пе-дономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично за­гартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріотизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали спо­живати грубу, абияку їжу, одягатися в грубий, невибагливий одяг, спати на твердій постелі або й без неї, у простих житлах (без вікон і дверей) чи під голим небом.

Діти постійно перебували разом: разом вчилися грамоти, грали­ся, їли, спали. Голови стригли їм наголо, ходили увесь час босі. Го­лодним дозволялося самим здобувати собі додаткову їжу, навіть шля­хом крадіжки. Але спійманих на цьому жорстоко били. Хлопці ку­пались і мились тільки в холодній воді, нічим не змащували свого тіла. У старшому віці починалася військова виучка, яка тривала до 20-річного віку. Хлопців вчили скромності, невибагливості, мало-мовності. Спартанець повинен був висловлюватись просто, коротко.

202

 

Для перевірки фізичної витривалості у храмі Артеміди часто влаш­товували справжні бичування підлітків. За екзекуцією стежили жерці. Підлітків призначали на важкі фізичні роботи, які вони мусили ви­конувати без будь-якого ремстування. За поведінкою молоді стежи­ли не тільки вихователі, а й усі громадяни під загрозою штрафу і безчестя за недбалість. В основу всього виховання був покладений принцип: перемагати в бою і підкорятися вождям. Це робилось, як вважали, з благородною метою: процвітання держави і добробуту її населення.

У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. З 20 років наставала й громадянська рівноправність (не з 30, як вважалося раніше). Правда, деякі права спартанець набував тільки з 30-річного віку — одружуватись, бути обраним на посаду ефо-ра (див. нижче). Одруження було обов'язковим. Небажання одружува­тись, затягування з цим або одруження чи відмова від нього з корисли­вих міркувань — підлягали покаранню.

Немалу увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які зай­мали в суспільстві дуже своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоти, ведення домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки: гімнасти­кою, бігом, боротьбою, киданням диска та списа й ін. Виховання жінок розглядалось як важлива державна справа, бо на їх обов'язку лежало народження здорових дітей, майбутніх захисників батьків­щини. Вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася сімейним обов'язкам. Формою шлюбу була моногамна сім'я, хоч зберігалося чимало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну жінку. З іншого боку, кілька братів могли мати спільну жінку; мужчина, якому сподобалася жінка його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Не вважалося га­небним запропонувати свою жінку гостеві, подорожньому, від яко­го, до того ж, можна було сподіватися гарного потомства. Але тає­мне порушення подружньої вірності жорстоко каралось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших грецьких дер­жавах.

Повертаючись до чоловіків-спартанців, зазначимо, що військові заняття, тренування, фізичні вправи були їх основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, проявив на полі бою боя­гузтво, не допоміг товаришеві або втратив зброю — його позбавляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особистих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подав руки, не бажав знаходитись

203

 

поруч. Земельна ділянка забиралась. Він потрапляв в категорію ніби прокажених.

На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого населення перетворено в рабів — ілотів. У їх положенні теж було не­мало своєрідного. ІДе не були приватні, домашні раби, а колективні, державні, котрі не мали ні політичних, ні цивільних прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартанців — по 10-15 осіб. Могли мати сім'ю.

Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Зменшувати розмір об­року не можна було. Помимо стягування оброку господар міг вико­ристовувати ілотів у своєму домашньому господарстві. Там викорис­товувались і військовополонені — раби, яких держава продавала на публічних торгах.

Ілоти були зобов'язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті розладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в ілотів відбирали.

Як зазначалось, ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів.

Ілотів у кількісному відношенні було значно більше, ніж спартанців, вони неодноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали по­встання. Ці повстання нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, у постійній бойовій готовності, в умовах військо­вого табору. Не вдовольняючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щорічно оголошували беззбройним ілотам "священ­ну війну" (так звані криптії), під час якої вбивали сотні й тисячі най-міцніших, найрозумніших, найвідважніших ілотів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побудували храм Страху, а в Афінах стояв храм Милосердя.

При кожній нагоді і без неї ілотів нещадно били, щоб "вони ніколи не відівчились почувати себе рабами". Господарі-спартанці повинні були під страхом покарання вбивати тих ілотів, які виділялись силою, добрим здоров'ям, розумом.

 

Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Так, під час землетрусу 464 р. до н.е. ілоти масово повстали, боролись майже 10 років, а Спарті навіть дове­лось просити військову допомогу в Афін. Історик Ксенофонт, харак­теризуючи настрої ілотів, пише, що вони "готові були негайно з'їсти своїх панів зі шкірою і волоссям".

Іноді ілоти відпускались державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Це мало місце, зокрема, під час Пелопонеської війни, коли відразу 2 тис. ілотів надали волю. Щоправда, як розповідає Фукідід, вони тут же зникли невідомо куди. Очевидно, спартанці їх знищили. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодамоди. Про їх правове ста­новище певних відомостей немає.

Періеки (грец. регіо]'ко$, дослівно проживаючі довкола). Це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпо­рядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене насе­лення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли про­давати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, ско­тарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були громадянами Спарти. На них не поширювались пра­вила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата оброку на­турою і грішми), служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).

У сфері управління користувались певною автономією, обираючи свою адміністрацію, різних службових осіб. Проте над ними був вста­новлений нагляд і контроль Спартанської держави в особі спеціальних урядовців-гармостів. Вказівки гармостів були обов'язковими до вико­нання. Для утримання періеків (а їх було значно більше, ніж вільних громадян) у покорі спартанці теж застосовували до них режим страху і терору. Зокрема, ефори без суду й слідства могли карати смертю будь-кого з періеків чи будь-яку їх кількість.

Ось таким був суспільний устрій Спарти. Наголосимо, що спар­танці робили все для того, придумували всякі засоби і заходи, щоб ут­римати в рівновазі суспільний порядок, який історично склався.

Звідси походив їх консерватизм у поглядах, звичаях і традиціях, нормах поведінки, побуті, їх побоювання всього нового, невідомо-

 

 

 

204

 

205

 

го і що виходило за межі звичайного способу життя, підозріле став­лення до чужоземців та ін. Однак спартанський лад при всій його зовнішній стабільності і непохитності поволі руйнувався як ззовні, так і зсередини.

3. Державний устрій

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені ре­формами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н.е., при царях Полідорі та Фео-помпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади — ефорат.

Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза вся­ким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легенда­ми, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалу­женнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного ро­дича.

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокре­ма, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існу­вала постійна ворожнеча і між двома царськими родами .

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефо-ри, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала

 

вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'яз­ковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів на місці на свій розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у ви­падку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а та­кож при досягненні 60-річного віку.

З V ст. до н.е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командуван­ня військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і мог­ли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У та­кому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками стосов­но діяльності царів. Якщо на небі появилась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), то це означало негативну оцінку царської діяльності бо­гами. Тоді здійснення влади царями призупинялося аж до отримання вияснення від так званого Дельфійського оракула або з Олімпії. Коли це вияснення було негативним для царів ( чи так його інтерпретували ефори), то царів судили і позбавляли влади.

Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вважа­лись представниками народу і держави перед богами, приносили бо­гам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями збережено право розглядати й вирі­шувати справи про спадкування майна померлого батька його доч­ками і їх видання заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.

Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводились спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, при їх появі усі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори ( переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно хоронили, в країні оголошу­валась десятиденна жалоба.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин — герусія. Вона бере початки, очевидно, з колишньої родоплемінної організації — ради племінних старійшин. Проте з утво­ренням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки суспільства. До складу герусії

 

 

 

206

 

207

 

входило ЗО осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які до­сягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Вибори відбува­лись примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).

Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керував виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяль­ність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо у ранню епоху вона вважалась дорадчим органом при царях. Вони й головували на засі­даннях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях та­кож ефори.

Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. геру-сія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.

Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готува­ла проекти рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія виносила й ті державні спра­ви, з яких серед її членів не було одноголосності, тобто панували роз­біжності. Герусія мала право (з VIII ст. до н.е.) накладати заборону, при­зупиняти будь-яке рішення Народних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.

Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні спра­ви, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнання або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабарництво й ін. Ге­русія розглядала й справи зі звинувачення царів.

З IV ст. до н.е., особливо під час Пелопонеської війни, значення ге­русії почало зменшуватися у зв'язку зі зростанням у державному житті ролі ефорів.

Народні збори — ареііа. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відіграва­ли домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афінах, значення. Участь у Народних зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Отже, спар­танські жінки, молодь до 20 років, чужинці, періеки, ілоти в Народних зборах участі не брали.

208

 

Стосовно регулярності їх скликання, то одні дослідники вважають, що скликались Народні збори при потребі, інші — що регулярно, у певні строки, але не частіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок денний. Скликали збори за розпорядженням царів, у пізніші часи — ефорів. Вони ж і головували на зборах — спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н.е. — ефори.

Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозво­лу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизу­вався і виступати дістали змогу й рядові громадяни. При необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни. Ці збори називали малими (тікга ареііа).

; Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували пи­тання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фрон­ти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення спорів з приводу спад­кування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими держава­ми, вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або поз­бавляли громадянства.

Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискуту­вати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосування про­водилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні сторони: в одну — ті, хто "за", в іншу — хто "проти".

Народні збори іноді виступали в якості судового органу. Це було тоді, коли порушувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь-кого із службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували — усува­ти або ні.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату — не встановлено. Не було єдиної думки з цього при­воду навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші — що його створив Лікург, ще ін­ші — що цар Феопомп у 755-754 рр. до н.е., бо саме з цього часу збе­реглись листи й рішення ефорів та роки стали називати іменами ефорів — епонімів (тобто тих ефорів, які у даний рік очолювали ко-

209

 

легію). Немає також єдиної думки стосовно компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, при Лікургові вони вже існували. Та обставина, що у своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не зга­дує — засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне зміню­вати їх правове становище чи компетенцію.

Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. до н.е.) царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Так пише Плутарх.

Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони ніби­то виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких уза-лежнила від себе. З цією метою встановлено, що ефори призначати­муться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури про­понувала герусія, котра, як відомо, керувала тоді роботою Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.

Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний коле­гіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма, іменем якого називався рік. Рішення у колегії приймалися за більшістю голосів. Засідала колегія при потребі.

Отже, влада ефорів, як зазначалось, при підтримці знаті зростала і у другій половині V ст. до н.е. досягла свого апогею.

Ефори скликали Народні збори та герусію і головували на їх засі­даннях, очолювали їх діяльність. Причому скликали ці органи неза­лежно від волі царів, а іноді і всупереч 'їхньому бажанню. Відали зовні­шніми зносинами — вели переговори з іноземними послами, висува­ли перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними краї­нами. У випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кож­ного царя у поході та на війні, контролювали його дії, доповідаючи про все це усій колегії ефорів. Фактично у їхніх руках перебувало все внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагля­ду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а та­кож вихованням молоді. їм належали обширні поліцейські функції, зокрема, нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони зверталися до всього населен­ня з вимогою голити вуса й шанувати закони, тобто неухильно підпо-

 

рядковуватись суворій дисципліні військового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її притримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а ок­ремо.

Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, у тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усунути з посади і відда­ти до суду: справу розглядала герусія або Народні збори. До відпові­дальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносити й вирок — аж до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (прогнати) й будь-якого чужоземця.

Ефорам належали судові функції зі цивільних справ громадян. У таких випадках вони розглядали справи одноосібно.

Після закінчення однорічного терміну урядування ефори звітува-лись про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла при необхідності притягнути попередніх до відповідальності.

Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кримінальні справи, справи про спадкування, видання заміж дочок-спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військо­вих походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужоземців, цивільні справи громадян, періеків і чужоземців. Герусія і Народні збори розглядали важливіші кримінальні справи, спра­ви про службові злочини і проступки службових осіб, у тому числі царів.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів). Це ж стосувалося і періеків. При необ­хідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів. Періеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, не був великим. Гопліти поділялися на 12 лохів — по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори)поділялися на дрібніші військові заго­ни — еномоти (по 40-50 осіб) на чолі з еномархами. Командував ар­мією (чи окремими арміями) цар, котрого визначили Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі — то один визначався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кількість спартанців — гоплітів у різні часи колива­лась від 7 до 9 тис. У часи Пелопонеської війни їх було близько 6 тис. Тисячу воїнів — найбільш молодих і старих — виділяли для охорони міста і держави.

 

 

 

210

 

211

 

У складі війська була й кіннота — невеликий загін у 300 осіб, де слу­жили найбагатші громадяни, що могли мати й утримувати коней. У мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, забезпечував безпеку держави.

У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпорядкуван­ня наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, невиручення то­вариша вважались негідними спартанця. За це воїна позбавляли гро­мадянства, земельного наділу, політичних прав, а іноді й карали смер­тю (залежно від тяжкості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась вартіснішою, ніж ганебне, непомітне життя.

4. Джерела та характерні риси права

Джерелами права у Спарті були звичаї, звичаєве право, потім зако­ни. У VIII ст. до н.е. появився, як зазначалось, збірник законів — зако­нодавство Лікурга. Однак незважаючи на це, у Спарті переважало не­писане, звичаєве право, законодавство тривалий час не отримувало помітного розвитку. Загалом право країни було спрямоване на забез­печення прав і привілеїв спартанців та закріплення безправного ста­новища ілотів.

Право власності. Пануючи над масами поневоленого населення, спартанці постійно мусили турбуватись про забезпечення повсякчас­ної консолідації вільних громадян, дотримання повної солідарності між ними. Власне тому тривалий час у Спарті зберігалась общинна власність на землю, а керівники держави докладали чимало зусиль, щоб не допу­стити до різкої майнової диференціації серед "рівних".

Общинна земля, як зазначалось, була розділена на наділи, які що­річно за жеребкуванням розділялись між громадянами. Відчужувати ці землі не можна було. Проте згодом появилась і приватна власність на землю. Це передусім землі, які надавались державою громадянам за певні заслуги. Ними можна було вільно розпоряджатись. Далі — це землі, заселені періеками, тобто у гірських і передгірських районах, на окраї­нах держави. Щоправда, їх купівля вважалася недостойною, мало чи не ганебною справою. Тому соціальна нерівність, у тому числі в земель­них питаннях, все одно виникала.

У першій половині IV ст. до н.е. появився закон, який дозволяв дарування і заповідання будівель і земельних ділянок, що раніше су­воро заборонялось. Хоч продаж-купівля землі все одно не допускали-

 

ся, але це вже був серйозний крок до ще більшої майнової диферен­ціації.

Існувала в Спарті й заборона її громадянам займатися торгівлею, ремеслом, але й це не слугувало ефективною гарантією проти появи приватної власності, до речі, як і введення важкої, громіздкої монети.

Помимо спільної земельної власності збереження елементів пер­віснообщинних відносин проявлялося і у тому, що вважалось допус­тимим безоплатно користуватись чужими рабами, чужим реманентом, кіньми, мисливськими собаками, навіть брати з чужих комор харчові припаси. Це не означає, що у Спарті зовсім не було торгівлі, норм зо­бов'язально-договірного права тощо. Вони, очевидно, існували, дія­ли, але загалом договірне право було нерозвинене, непоширене, бо в країні домінувала не приватна, а спільна, колективна власність, існува­ли численні пережитки первіснообщинних відносин. Купівля-продаж, позичка, обмін речей тривалий час відбувалися у простій, усній формі, щоправда, при свідках, зазвичай не за гроші, а у бартерній формі (то­вар за товар, річ за річ).

Сімейне право. У Спарті існував парний шлюб, але з багатьма спе­цифічними рисами, елементами групового шлюбу. Як зазначалось, декілька братів могли мати одну дружину, а одна жінка — декілька чо­ловіків. Не вважалось ганебним "позичити" дружину товаришеві або запропонувати гостеві. Водночас жінки посідали у суспільстві високе становище, користувались повагою і пошаною. Спартанка сама виби­рала чоловіка, без згоди дівчини шлюб не укладався. Жінки мали своє майно, розпоряджались ним, а коли у Спарті почали активніше роз­виватись торговельно-грошові відносини, то появлялось немало бага­тих жінок, котрі мали свої землі, рабів, багатства.

У сім'ї жінка теж користувалась повагою, авторитетом. Вона керу­вала веденням всього домашнього господарства, вихованням ма­лолітніх дітей, оскільки чоловік, постійно знаходячись у військовому таборі і там харчуючись, вдома появлявся нечасто. Однак влада чоло­віка у сім'ї була великою, авторитет — беззаперечним, слово — вважа­лось законом.

Розлучення відбувалося без зайвих формальностей, за згодою сторін. У випадку сімейного конфлікту справу розглядали царі або ефори.

Спадкування майна померлого батька чи чоловіка відбувалося згідно зі законом. Спадкували передусім сини, при їх відсутності — дочки. Дружині померлого поверталось її придане, залишались пода­рунки чоловіка. У випадку відсутності дітей майно померлого спадку­вали його найближчі кровні родичі за чоловічою лінією — брати, бать­ко, дід та ін.

 

 

 

212

 

213

 

Кримінальне право. Знову ж таки норм кримінального характеру, як і інших галузей права, існувало дуже мало. Діяли звичаї, традиції. Норми кримінального права обмежувались зазвичай вказівкою на за­борону, каральність тих чи інших вчинків. Саме покарання обирали судді. Це могли бути штрафи, конфіскація майна чи навіть земельного наділу (клеросу), вигнання, позбавлення прав, позбавлення громадян­ства, смертна кара (мечем, задушенням чи скиданням зі скелі).

Позбавлення прав (атімія) вважають одним з найтяжчих покарань. Така людина не могла звертатися до суду для захисту своїх інтересів, брати участь у політичному житті, зазнавала постійної зневаги, бойко­ту громади. Атімією карали за боягузтво на полі бою, втечу з бою, зда­чу в полон ворогові. За вчинення надалі якогось героїчного поступку, подвигу атімію могли з воїна зняти.

Оскарження судових вироків не допускалось. Тільки у виняткових випадках засуджений міг апелювати до Народних зборів.

Судовий процес між громадянами мав змагальний характер, але часто звинувачення брали на себе державні органи — царі, ефори, ге-ронти. Доказами слугували власне признання, покази свідків, речові докази, документи, присяга.

Впродовж декількох століть Спарта зберігала зазначені риси військово-землеробської держави, з владою аристократії, численними пережитками родо-племінних відносин. Менш-більш серйозні пере­міни в її суспільно-політичному ладі, економіці намітились аж у У-ІУ ст. до н.е. Сприяли цьому передусім греко-перські війни, а також Пе-лопонеська війна (431-404 рр.).

Ставши в УІ-У ст. до н.е. наймогутнішою державою Пелопонесу, в процесі греко-перських воєн Спарта стала поряд з Афінами фактич­ним організатором і керівником антиперської боротьби греків. Після перемоги у цій кривавій війні між Спартою і Афінами виник конфлікт, який завершився спочатку укладенням на 30 років перемир'я (446 р. до н.е.), а далі — Пелопонеською війною. На боці Спарти виступили держави Пелопонеського союзу та інші, де правила аристократія, на боці Афін — держави Афінського морського союзу та ті, де існувала демок­ратія. Хоча чіткого такого поділу не існувало, бо, як засвідчують Фукідід та інші історики, у кожній грецькій державі постійно існували і боро­лись дві партії, дві сили — аристократична і демократична, і залежно від того, яка в даний момент перемагала, відповідно приєднувались то до Спарти, то до Афін.

Отже, війна була виявом антагонізмів — економічних, політичних, соціальних, які давно вже визрівали, накопичувались, двох різних ук­ладів, двох систем. Не останню роль відігравала й торговельна конку-

 

ренція між Афінами та деякими членами Пелопонеського союзу. Війна продовжувалась 27 років і закінчилась перемогою Спарти з покладен­ням на переможені Афіни великої контрибуції.

Пелопонеська війна привела до серйозних змін в політичному ладі багатьох грецьких держав. По-перше, розпався Афінський морський союз, втратили свою економічну і політичну гегемонію у південній Греції Афіни, у багатьох державах прийшли до влади або зміцніли ари­стократичні кола, олігархії. Та й у самій Спарті перемога, притік афін­ського золота й срібла призвели до послаблення Лікургівського устрою, поглиблення майнової диференціації, розвитку приватної власності, торгівлі. Війни значно скоротили кількість повноправних грома­дян — спартанців. У V ст. до н.е. їх налічувалось уже 8 тис, а наприкінці IV ст. — 2 тис, далі — ще менше. Власті намагалися запобігти цьому процесові, вживали заохочуючих заходів до збільшення народжуваності дітей. Так, громадянин, який мав трьох синів, звільнявся від військо­вої служби, а чотирьох — ще й від будь-яких податків. Але, з іншого боку, це вело до роздрібнення земельних ділянок, і немало спартанців потрапляло в категорію так званих гіпомейонів. Багатьом з них не по­добався постійний військовий режим життя, побуту. Перша відома спроба здійснити суспільно-політичний переворот відноситься до 399 р. до н.е., коли владу, щоправда, невдало, спробував захопити спартанець з категорії так званих Кінадон. Зростало невдоволення свавільним, диктаторським пануванням Спарти у багатьох грецьких державах, де спартанці настановили своїх гармостів (намісників). Першими вис­тупили Фіви. У битві 371 р. до н.е. під Левктрами спартанці вперше у своїй історії потерпіли нищівну поразку. Гегемонії Спарти у Греції по­кладено кінець.

Крім того, наслідком цієї поразки було чергове повстання ілотів і відродження держави Мессенії (369 р. до н.е.).

В 243 р. до н.е. проект докорінних реформ запропонував цар Агіс Він спробував відновити суворі лікургівські звичаї і порядки, у тому числі щодо "спартанського" способу життя; з метою збільшення кількості повноправних громадян (яких тоді налічувалося всього близь­ко 700 осіб) запропонував надати громадянські права частині періеків, деяким чужоземцям; провести перерозподіл землі, надавши кожному спартанцю однакову ділянку; ліквідувати всі борги та ін. Він перший віддав усі свої землі і майно для перерозподілу. Проте знать і багаті виступили проти Агіса, проти його реформ, віддали його до суду ге-русії, домоглися страти.

Але на цьому спроби реформувати суспільно-політичний устрій країни не закінчились. У 226 р. до н.е. цар Клеомен III, спираючись на

 

 

 

214

 

215

 

 

бідноту, періеків і найманців, яких було немало у війську, все-таки здійснив переворот. Він перебив ефорів та їх прибічників, ліквідував ефорат взагалі, а компетенцію герусії значно обмежив. Відновив сиссітії, спартанські методи виховання молоді. Надав громадянські права ба­гатьом періекам, через що кількість повноправних громадян зросла до 4 тис. осіб. Проведено перерозподіл землі, лишки земель у знаті кон­фісковано. Дозволено ілотам викуплятися на волю, чим скористалося близько 6 тис. ілотів.

Перелякана спартанська знать запросила на допомогу македонсь­кого царя Антігона. У 221 р. до н.е. військо Клеомена було розбито, він утік до Єгипту, де незабаром загинув. Усі його реформи у Спарті були скасовані. У кінці III ст. до н.е. тут знову розгортається широкий рух за реформи, в якому поруч з біднотою активну участь беруть ілоти. До влади приходить тиран Набіс. Він надав права громадянства всім пері­екам та ілотам, ліквідував борги, конфіскував землі у знаті та наділив ними всіх безземельних, створив сильну армію. Але знову ж таки про­ти нього виступили Македонія, власна знать та ін. Набіс був розбитий, незабаром його вбили. Спарту змусили вступити у так званий Ахейсь­кий союз, створений під егідою Македонії. У 146 р. до н.е. Спарта ра­зом з усією Грецією потрапила під владу Риму.

 

'