РОЗДІЛ VIII Держава і право України. 1991—2001рр.

Відродження суверенної і незалежної держави

Україна

 

Наприкінці 80-х рр. український народ, долаючи нескін­ченні кризи, висловив бажання будувати свою суверенну дер­жаву. Відповідно до принципів «Декларації про державний суверенітет» вийшла низка законодавчих актів, що юридичне забезпечували самостійність України в межах Союзу РСР, зокрема закон про економічну самостійність України, в якому наголошувалося, що Українська держава самостійно визначає економічну структуру, форми й методи господарювання і управління суспільним виробництвом.

Навесні 1991 р. поглибилася криза всіх ланок влади, особ­ливо центральної. Це, як, зрештою, і підвищення цін, викли­кало невдоволення широких мас населення, особливо шахта­рів, які вдалися до страйків. Однак ні Президент М. Горбачов, ні Кабінет Міністрів СРСР не вжили заходів щодо стабілізації становища.

Тим часом Верховна Рада УРСР, втілюючи «Декларацію про державний суверенітет України», 12 червня 1991 р. прий­няла Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», згідно з яким українському народові надавалося виключне право самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Того ж місяця Верховна Рада УРСР встановила свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Реорга­нізовану Раду Міністрів УРСР було перейменовано на Кабінет Міністрів; його очолив В. Масол. Нові функції Кабінету Міністрів чи не повністю виключали адміністративне коман­дування «згори». Але на той час головні важелі управління ще залишалися в Москві, оскільки майже 95 % промислової про­дукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядку­вання, тож Україна не мала з цього користі.

У руслі забезпечення суверенітету України Верховна Рада прийняла закони «Про заснування поста Президента Укра­їнської Радянської Соціалістичної Республіки і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», схвалила концепцію нової Конституції України і проект нової Конституції (Основного Закону) Української РСР. Ці документи започатковували новий конституційний устрій, який передбачав побудову президентсько-парламентської держави. За методологічними основами вітчизняного конституціоналізму, сформульовани­ми в концепції нової Конституції, цей Основний Закон мав стати юридичним документом, безпосередньо діючим правом людини і для людини, утверджувати її свободи, гідність, права, матеріальні й духовні блага, захищати громадян від будь-яких виявів приниження і несправедливості. Слід зазначити, що в проекті Конституції (1991 р.) закріплювалися радикальні статті щодо права Української РСР у складі Союзу РСР. За­кріплювалося і право самостійно вирішувати всі питання дер­жавного життя.

Суверенізація республік не сприяла збереженню всевлад­дя центру. Більше того, вона розвалювала тоталітарний режим в СРСР. Для врятування його Кабінет Міністрів СРСР на чолі з В. Павловим поставив перед Політбюро ЦК КПРС і Верхов­ною Радою СРСР питання про надання йому надзвичайних повноважень та встановлення надзвичайного стану. Коли Президент М. Горбачов і Верховна Рада СРСР відхилили ці домагання, сили, зацікавлені у надзвичайних заходах, 19— 21 серпня 1991 р. вдалися до антиконституційного створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Утво­рення ДКНС було спробою загальмувати процеси демок­ратизації, а також розпаду СРСР. Прибувши 20 серпня в Ук­раїну, емісари ДКНС на чолі з генералом Варенниковим зажадали від керівництва республіки підтримати їх.

Однак місцеве керівництво на чолі з Головою Верховної Ради Л. Кравчуком оприлюднило заяву про невизнання пос­танов ДКНС на території республіки. А 24 серпня 1991 р. Вер­ховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. В ньому, зокрема, зазначалося: «Виходячи із смер­тельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом 19 серпня 1991 р., продовжуючи традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи «Деклара­цію про державний суверенітет України», Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави України». Того дня назву Українська Радянська Соціалістична Республіка було скасо­вано. Держава почала називатися «Україною».

Тоді ж Верховна Рада прийняла постанову «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового переворо­ту». З метою захисту суверенітету і незалежності України в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя комісії Верховної Ради розгорнули формування національних зброй­них сил, національної гвардії, служби безпеки України та внутрішніх військ. Відповідно до прийнятої 11 листопада 1991 р. Верховною Радою постанови «Про концепцію оборони та будівництва збройних сил України» передбачалося створення трьох родів військ: наземних, повітряних і військово-морських. Чисельність збройних сил мала відповідати прин­ципові розумної достатності. В мирний час вона могла ста­новити 200—450 тисяч військовослужбовців. З'явилися і деякі новації в комплектуванні армії. Поряд з традиційною служ­бою за призовом запроваджувалася контрактна й невійськова альтернативна служба. Остання призначалася для юнаків, яким релігійні переконання не дозволяли тримати в руках зброю. Докорінно мінялася військова освіта. В листопаді 1991 р. вийшли закони «Про прикордонні війська України» і «Про державний кордон України». Втілення їх у життя вимагало від керівництва держави значних зусиль щодо переобладнання кордонів з адміністративних у державні.

Для захисту національних інтересів, крім силових струк­тур, було створено спеціальні органи безпеки, в тому числі й дорадчо-консультативний орган — Раду національної без­пеки і оборони при Президенті України (липень 1992 р.). Про­тягом 1992—1996 рр. цей орган зарекомендував себе з найкра­щого боку й пізніше набув законодавчого оформлення в Конституції України 1996 р.

Важливе значення для організації державного життя України мали законодавчі акти про власність, зайнятість на­селення, про підприємства, банки, банківську діяльність та багато інших.

Епохальною подією в житті України стало винесення Акта проголошення незалежності на загальноукраїнський рефе­рендум. 1 грудня 1991 р. перед виборцями було поставлено одне питання: чи підтверджують вони зазначений Акт? За підтвердження проголосували 90 % громадян, що брали участь у референдумі, тобто 84 % тих, хто мав право голосу. Отже, за незалежність України висловилося 76 % усіх дієздат­них її громадян.

Того самого дня вирішувалося й питання про обрання Пре­зидента України. Йому передувала гостра передвиборна боро­тьба. З великої групи претендентів набули права стати кан­дидатами в Президенти 7 осіб. Фаворитом вважався 57-річний Голова Верховної Ради Л. Кравчук, який запропонував про­граму із п'яти «Д»: Державність. Демократія. Добробут. Духов­ність. Довіра. Другий рейтинг мав авторитетний у національ­но-демократичних колах 54-річний В. Чорновіл — народний депутат України, голова Львівської обласної ради і колишній політв'язень за статтею «антирадянська пропаганда». Третім подолав 100-тисячний рубіж підписів виборців 64-річний Л. Лу-к'яненко — голова Української республіканської партії, та­кож колишній політв'язень. Симпатією інтелігенції користу­вався І. Юхновновський, на той час голова парламентської комісії народної освіти та науки. Кандидатами в Президенти були також В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради, доктор математичних наук, професор; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України; Л. Табурянський — голова Народної партії України, депутат парламенту.

На президентських виборах 1 грудня переконливу перемо­гу здобув Л. Кравчук, який став першим всенародне обраним Президентом України. Посаду Голови Верховної Ради України посів І. Плющ, його першим заступником було обрано В. Дур-динця.

Вихід України на історичну авансцену як незалежної дер­жави поставив її державних і політичних діячів перед необ­хідністю розв'язання складних проблем. Чи не найголовні­шою з них було ставлення до Союзу. 25 листопада парафування Союзного договору не відбулося. Лідери республік відмови­лися це зробити, дійшли лише згоди подати договір у парла­менти для обговорення. Української делегації при цьому вза­галі не було, республіка готувалася до референдуму.

Настав грудень 1991 р. — поворотний місяць у долі Союзу РСР. Л. Кравчук відбув до Мінська, туди ж вирушив Б. Єль­цин. Тут лідери України, Росії та Білорусії проголосили утво­рення Співдружності Незалежних Держав і ліквідацію СРСР.

За рік незалежності Україну визнав увесь світ: понад 120 кра­їн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні відносини. Вона набула основних ознак державності — кор­дони, прикордонні війська та митна служба. Нарешті, сфор­мувала власну армію.

Так розпочався новий період української історії. Поступо­во вдосконалювалися всі ланки влади — законодавча, вико­навча й судова. Важливим чинником в утвердженні державної незалежності стало відродження духовності й культури ук­раїнського народу, вивчення його історії, традицій, боротьби за соціальну справедливість і національну державність.

' Утвердженню державної незалежності сприяло відрод­ження давньої української символіки. Під тиском Народного руху України, Української республіканської партії та інших патріотичних сил Верховна Рада прийняла малий герб України — тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна». Для забезпечення економічної самостійності в Україні 10 січня 1992 р. було запроваджено нову національну валюту — гривню. До її введення діяли купони багаторазового використання для розрахунків за продовольчі й промислові товари. Після приборкання інфляції у вересні 1996 р. гривня стала єдиним платіжним засобом.

З початком утвердження незалежності настав новий етап у становленні багатопартійності в Україні. В липні 1992 р. Пре­зидент Л. Кравчук підписав Закон України «Про об'єднання громадян», який регулював діяльність політичних і гро­мадських організацій. Якщо до серпневих (1991 р.) подій в Україні було зареєстровано 5 політичних партій, то за рік, що минув, до них додалося ще 10. 1996 р. їх уже налічувалося близько 40, а наприкінці 2001 р.— понад 110. Початковий етап державно-правового будівництва в Україні характеризувався інтенсивним пошуком принципово нових рішень на шляху докорінної перебудови усіх сфер державного і суспільного життя. Центральне місце займав у цьому комплекс питань, пов'язаних з розробкою і прийняттям нової Конституції України. 1992 р. Верховна Рада України відповідно до схвале­ної концепції розглянула перший, а 1993 р. — другий варіанти Конституції України. На кінець 1994 р. було вже шість офіційних варіантів проекту нового Основного Закону, підготовлених робочою групою Конституційної комісії. Але жоден з них протягом 1993—1995 рр. так і не дійшов до обго­ворення у Верховній Раді. Прийняття нової Конституції за­тягнулося через протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та інших структур держави, названих «четвер­тою», «п'ятою» та іншими «владами».

В умовах зволікання з прийняттям Конституції політики та провідні юристи Л. Юзьков, С. Головатий, О. Ємець та інші під керівництвом уже нового Президента України Л. Кучми розробили Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом «Про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції України». Цей Договір набув чинності 8 червня 1995 р.

Згаданий Договір став каталізатором конституційного про­цесу в нашій державі, який мав завершитися прийняттям нової Конституції щонайпізніше через рік. Для розробки ще одного її проекту було створено нову Конституційну комісію з рівною кількістю членів від Президента і Верховної Ради. Протягом другої половини 1995 р. Конституційна комісія роз­робила й подала 24 лютого 1996 р. проект Конституції України Верховній Раді. В складних умовах ідеологічного й політич­ного протистояння 28 червня 1996 р. було прийнято Консти­туцію України. Втратили чинність Конституція Радянської України від 20 жовтня 1978 р. з наступними змінами й допов­неннями і Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України.

Таким чином, прийняттям нової Конституції (Основного Закону) України завершився період юридичного оформлення національної держави Україна.

 

Державний устрій України

 

Державний устрій України грунтується на народовладді. Ст. 5 Конституції України чітко визначила: «Носієм суверені­тету є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Формою безпосереднього здійснення українським наро­дом влади стали референдум і вибори. Це знайшло відобра­ження в Конституції України й окремих законах: «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про вибори на­родних депутатів України», «Про вибори Президента Украї­ни» і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного й місцевого значення.

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референ­думом, мають вищу юридичну силу, ніж постанови і акти Вер­ховної Ради України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів, вищих виконавчих і розпорядчих органів. Разом з тим Конституція України (ст. 74) обмежує коло пи­тань, які виносяться на референдум. Референдум не проводи­ться щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Будь-які спроби органів дер­жави, вищих посадових осіб змінити орієнтири суспільного розвитку, узурпувати владу абсолютно неприпустимі.

Вибори — найчастіше і найширше застосовувана форма демократії, процес, в результаті якого український народ шля­хом голосування формує державні органи влади, місцевого са­моврядування та інші структури народовладдя (прямої демок­ратії). За Конституцією України (ст. 71) вибори до органів державної влади й місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого вибор­чого права шляхом таємного голосування.

Згідно з порядком проведення виборів, встановленим за­коном, обираються представницькі органи держави: Верховна Рада України, Президент України, органи місцевого самовря­дування та ін.

Верховна Рада — єдиний орган законодавчої влади в Ук­раїні, особливий суб'єкт конституційно-правових відносин.

Восени 1993 р. український парламент прийняв Закон про назву, структуру й кількісний склад цього найвищого законо­давчого органу, а також ухвалив рішення провести дострокові вибори до Верховної Ради 27 березня і вибори Президента України — 26 червня 1994 р.

Хоч Верховна Рада дванадцятого скликання у своїй діяль­ності домоглася певних успіхів (прийняла Декларацію про державний суверенітет, проголосила державну незалежність України, заклала підвалини функціонування всіх державно-правових інституцій, створила умови для демократичних реформ, сприяла реалізації політичного плюралізму в країні, напрацювала й прийняла 402 закони і 1108 постанов нор­мативного характеру, була, як зазначалося у її зверненні до но­вообраних депутатів і громадян України, «стабілізуючим фак­тором у суспільстві, сприяла уникненню національного розбрату»), їй далеко не все вдалося зробити для виходу країни з економічної кризи, стабілізації та розвитку національної економіки, хоч депутатський корпус змінив чотири уряди.

Тим-то для України важливе значення мали нові вибори, не кажучи вже про те, хто на них переможе.

Верховна Рада тринадцятого скликання розпочала свою роботу 11 травня 1994 р. з оприлюднення головою Центр-виборчкому остаточних даних. Так, з-поміж кандидатів, що балотувалися на виборах, 49 було обрано народними депута­тами у першому турі. В ході повторного голосування 10 квітня до них додалося ще 289 осіб. Комісія визнала повноваження 338 народних депутатів України. Серед них 168 осіб належали до різних партій. Кожен четвертий був членом Компартії України. Народний рух України представляли 5,9 %, Селянсь­ку партію України —5,3%, Соціалістичну партію України — 4,15 % депутатів. Отримали місця в парламенті й предс­тавники УРП, КУН, ХДПУ, ПДВУ, ДемПУ, Партії праці, СДПУ, УКРП, ГКУ. Серед народних обранців налічувалося 170 безпартійних депутатів, 56 депутатів Верховної Ради мину­лого скликання, 12 жінок, майже три чверті парламенту ста­новили особи віком від 25 до 50 років. Широким спектром ха­рактеризувався національний склад. З-поміж представників 13 національностей українці становили майже 75 %, кожен п'ятий був росіянином. 96 % депутатів мали вишу освіту, кожен п'ятий був доктором чи кандидатом наук. Юридичну освіту здобули 27 чоловік, економічну — 37.

24 і 31 липня, 7 серпня відбувся другий етап виборів. Із

59 дообраних депутатів були чотири комуністи, по одному представнику Селянської парті, ПДВУ, Партії праці, Руху. Решта — безпартійні, керівники промислових і сільськогос­подарських підприємств, установ, правоохоронних органів. Верховна Рада поповнилася чотирма жінками — народними депутатами.

На посаду Голови Верховної Ради України було обрано О. Мо-роза, який набрав 171 голос (треба було щонайменше 168). Го­ловний його конкурент В. Дурдинець отримав 103 голоси.

Верховна Рада України тринадцятого скликання прийняла Конституцію України 1996 р.

Україна вперше на конституційному рівні продемонстру­вала свою відданість визнаному світом демократичному прин­ципові поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Це положення мало надзвичайно важливе значення для судової влади, яка внаслідок втручання компартійних органів і політики правового нігілізму радянської влади вия­вилася найслабшою. В Україні розпочалася трансформація суду: цей колишній орган примусу мав забезпечити належний державний захист прав і свобод людини. Основною функцією судів визнавалося здійснення правосуддя. Держава зобов'язу­валася створити всі умови для функціонування і діяльності судів.

Крім того, було ухвалено 753 закони і 1625 постанов, запро­ваджено нові форми контролю за діяльністю уряду, цент­ральних органів управління. Було проведено вісім парла­ментських слухань і 20 днів уряду, на яких розглядалися актуальні питання суспільного життя. Зазначимо, що майже

60 % законодавчих актів приймалися в новій редакції згідно з нормами нової Конституції. Заходами парламенту було засно­вано Конституційний суд, Рахункову палату, посаду уповно­важеного з прав людини, Вищу раду юстиції. Верховна Рада прийняла Закон «Про Раду національної безпеки і оборони України», а також новий Закон про вибори до Верховної Ради України 29 березня 1998 р. (оприлюднений 24 вересня 1997 р.).

У цьому Законі, на відміну від попереднього, були відсутні деякі положення, як-от: вибори вважаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше 50 % виборців;

обраним вважається кандидат у депутати, якщо він отримав на виборах понад половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менше 25 % від кількості виборців, зане­сених до списків виборців округу.

Прикметне, що за новим законом народні депутати України обиралися на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Із загальної кіль­кості (450) депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (4 %).

За підсумками першого етапу виборів 29 березня 1998 р., оприлюдненими 17 квітня, Центрвиборчком визнав повно­важення 413 народних депутатів України. З них 218 було обра­но в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі й 195 — в одномандатних виборчих округах. Серед них 114 (40,18 %) були безпартійними, 39 (34,38 %) — членами Ком­партії України, 14 (6,25 %) — Народного руху України, 11 (4,91 %) — Народно-демократичної партії, 8 (3,5 %) — Аг­рарної партії України, 7 (3,13 %) — «Громади», по 3 (1,34 %) — Християнсько-демократичної партії України, Соціалістичної партії України, Конгресу українських націоналістів, партії «Реформи і порядок», по 2 (0,89 %) — партії «Союз», Селянсь­кої партії України, Української республіканської партії, Прог­ресивної соціалістичної партії України, Соціал-демократич-ної партії України (об'єднаної), по одному (0,45 %) — партії «Міжрегіональний блок реформ», Ліберальної партії України, Української партії справедливості, Демократичної партії Ук­раїни, Української християнсько-демократичної партії і партії «Християнсько-народний союз».

Уперше в історії України було створено законодавчий орган, в якому ті чи інші політичні сили отримали депутатські місця. За депутатські «крісла» боролося близько 50 політичних партій.

Керівниками Верховної Ради є Голова Верховної Ради, його Перший заступник та заступник. Голова Верховної Ради веде засідання Верховної Ради; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради; здійснює повноваження, передбачені Кон­ституцією України, і деякі інші, не зафіксовані у ній, в поряд­ку, встановленому Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.

Верховна Рада затверджує перелік своїх комітетів, які здійснюють законопроекту роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради. За ст. 85 Конституції України до цих повноважень належить: внесення змін до Конституції; призначення все­українського референдуму про зміну території України; прий­няття законів; затвердження Державного бюджету Украї­ни, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у терміни, передба­чені Конституцією; вирішення кадрових та багатьох інших питань.

Роботу Верховної Ради забезпечує апарат. Його повноважен­ня визначаються законами та Регламентом Верховної Ради Ук­раїни, й носять організаційно-функціональний характер: скли­кання і підготовка сесій; координація роботи комітетів; сприяння народним депутатам у здійсненні ними своїх повноважень і забезпечення їх необхідною інформацією; публікація законів, прийнятих Верховною Радою, тощо. Секретаріат — це, по суті, апарат, до складу якого входять група наукових консуль­тантів, протокольна, правова, аналітична та інші служби. З до­помогою своїх керівних і допоміжних органів Верховна Рада здійснює властиві їй повноваження.

Функції депутата як представника народу у вищому органі влади визначаються Конституцією та Законом про статус на­родного депутата України, де, зокрема, зазначається, що де­путати в період між сесіями працюють у виборчих округах, зустрічаються з виборцями, вирішують інші нагальні соціаль­но-економічні питання.

За Конституцією України главою держави є Президент, який виступає від її імені. Інститут президентства, що чітко вписується в механізм народовладдя, було засновано 5 липня 1991 р. відповідно до «Декларації про державний суверені­тет України», яка закріпила принцип поділу влади на законо­давчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів) і су­дову.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конститу­ції України, прав і свобод людини й громадянина. Він як гла­ва держави забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньо­політичною діяльністю держави; вирішує кадрові питання, призначаючи керівників і заступників найвищих органів уп­равління, глав місцевих адміністрацій; утворює, реорганізо­вує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міні­стерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконав­чої влади. Звертається з посланням до народу та із щоріч­ними і позачерговими посланнями до Верховної Ради Ук­раїни про внутрішнє і зовнішнє становище в країні, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції Украї­ни відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою тощо.

Найвищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, реорганізований з Ради Міністрів УРСР у червні 1991 р. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. За ст. 114 Конституції України до нього входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і міністри. Згідно з Указом Президента «Про склад Кабінету Міністрів України» від 14 грудня 1996 р. до нього (як і передбачається Конституцією, за поданням Прем'єр-міністра) увійшло 29 міністрів.

Кабінет Міністрів вирішує питання державного управ­ління на основі Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента. В межах своїх повноважень він забезпечує дер­жавний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; роз­робляє і втілює загальнодержавні програми економічного, на­уково-технічного, соціального і культурного розвитку України; вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, бо­ротьби зі злочинністю; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, розроб­ляє проект закону про Державний бюджет України, здійснює заходи щодо його виконання, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавочї влади; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента.

Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику законодавства з питань, що належать до їхньої ком­петенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законо­давства і в установленому порядку подають їх на розгляд Президентові, Кабінету Міністрів України. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у формуванні та реалізації державної політики, прогнозують розвиток еконо­міки у виробничій, науково-технічній та інших сферах, здійснюють функції, що випливають з покладених на них зав­дань.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є місцеві органи державної влади і самоврядування.

Наприкінці 80-х рр. на теренах колишнього СРСР розпо­чалася реформа місцевих органів влади. У ході горбачовської перебудови було визнано принцип «поділу влади», а також до­цільність відродження інституту місцевого самоврядування. 9 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про за­гальні засади місцевого самоврядування і місцевого господар­ства в СРСР». 7 грудня 1990 р. Верховна Рада УРСР відповідно ухвалила Закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування». Союзний закон визнавав місцеві ради народних депутатів основною ланкою в системі місцевого самоврядування і представницькими орга­нами влади. Закон Української РСР визначав правовий статус місцевих рад по-іншому: основною ланкою в системі місцевого самоврядування є місцеві ради народних депутатів як представницькі органи державної влади. Розділ III цього закону кваліфікував місцеві ради як державні органи місце­вого самоврядування. Із запровадженням президентства в Ук­раїні виникла проблема організації виконавської вертикалі. Для здійснення конституційних повноважень Президента за його поданням Верховна Рада України 5 березня 1992 р. прий­няла Закон «Про Представника Президента України». 14 квіт­ня того ж року Президент своїм Указом затвердив «Положен­ня про місцеву державну адміністрацію». Згідно з цими законами представники Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах міст Києва та . Севастополя отримали правовий статус найвищої посадової особи державної виконавчої влади — глави місцевої держав­ної адміністрації. На відповідній території місцева державна адміністрація набула правового статусу системи органів дер­жавної виконавчої влади на місцях. Таким чином, в Україні вперше було запроваджено інститут місцевих органів держав­ної виконавчої влади. Доти функції таких органів виконували виконкоми рад народних депутатів.

У зв'язку з цим Верховна Рада 27 березня 1992 р. прийняла Закон України «Про внесення змін до закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 7 грудня 1990 р.». Закон України, який регламентував діяльність місцевих рад, отримав нову назву: «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Згідно з ним сільські, селищні, міські ради народних депутатів визначалися як органи місцевого самоврядування, а районні та обласні ради — як органи регіонального самоврядування. Що ж до районних рад у містах, то Закон відносив їх до складової частини міського самоврядування. Цей Закон виводив місцеві ради із системи органів державної влади. Разом з тим ст. 42 передбачала на­дання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад повноважень, делегованих державою. Закон визначив ком­петенцію Київської та Севастопольської міських, районних у містах Києві та Севастополі рад, які за своїм статусом при­рівнювалися до органів регіонального самоврядування.

В умовах погіршення економічного та політичного ста­новища України й неспроможності органів законодавчої і виконавчої влади загальмувати процес сповзання до еконо­мічної кризи Верховна Рада дванадцятого скликання із закінченням терміну своїх повноважень у лютому 1994 р. знову змінила організацію місцевих органів влади в Україні, прийнявши Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування». Відповідно до Закону органами місцевого самоврядування в Україні ставали сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. А обласні, районні, Київська та Се­вастопольська міські ради одночасно мали виконувати функції органів державної влади. Закон визначив, що голови обласних, районних, міських, селищних і сільських рад оби­раються безпосередньо населенням і їм підпорядковуються виконавчі комітети відповідних рад. Постановою про набуття чинності цим Законом на 26 червня 1994 р. призначалися вибори місцевих рад та їхніх голів. Закон встановив, що після виборів та формування виконавчих органів рад втрачає чин­ність Закон України «Про Представника Президента Украї­ни». Після виборів місцевих рад та їхніх голів влітку 1994 р. й було скасовано інститут Представника Президента України і місцевої державної адміністрації. Фактично це стало ліквіда­цією президентської державної виконавчої влади на місцях.

Але потреба в цій вертикалі Президента України залиша­лася. Тому Верховна Рада тринадцятого скликання наступ­ного дня після виборів і формування виконавчих органів рад (28 червня 1994 р.) прийняла Закон «Про внесення змін і до­повнень до Закону України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування». Фактично набула чинності нова редакція Закону. Внаслідок цього акта змінилися статус і компетенція місцевих рад. Органами місцевого самовряду­вання в Україні ставали сільські, селищні, районні, міські, районні в містах і обласні ради. Вони наділялися власною компетенцією, в межах якої мали діяти самостійно. Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних рад та очолювані ними виконавчі комітети в порядку і межах, визначених Законом, повинні були здійснювати делеговані їм повноваження державної виконавчої влади. На­голошувалося, що після виборів рад і формування їхніх ви­конавчих комітетів повноваження обласних, Київської, Севас­топольської міських, районних у містах Києві та Севастополі місцевих державних адміністрацій, передбачених Законом «Про Представника Президента України», який втрачає свою силу, передаються головам і виконавчим комітетам відпо­відних рад. Інакше кажучи, виконкоми відповідних рад отримали право виконувати функції виконавчих органів місцевого самоврядування і одночасно місцевих органів дер­жавної виконавчої влади. На голів відповідних рад було пок­ладено виконання функції глав місцевих державних адміні­страцій.

Президент України намагався на основі власних нор­мативно-правових актів очолити цю виконавську державну вертикаль, встановлену вищеозначеним Законом. 6 серпня 1994 р. він видав Указ «Про забезпечення керівництва струк­турами державної виконавчої влади на місцях», згідно з яким відповідальними за здійснення делегованих державою голо­вам місцевих рад та очолюваним ними виконавчим комітетам повноважень державної виконавчої влади є голови обласних, місцевих, районних, районних у містах, селищних і сільських рад. Цим же Указом до прийняття відповідного Закону деле­гованими повноваженнями державної виконавчої влади визнавалися повноваження, передбачені «Положенням про місцеву державну адміністрацію». Відновлення дії цього «По­ложення» було спробою в межах виконкомів рад утворити нову державну адміністрацію.

І Верховна Рада, виходячи із старих підходів до місцевих органів влади, намагалася впливати на виконкоми, а через них на органи місцевого самоврядування, тобто на ради. Законо­давча влада хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу.

Дві виконавчі вертикалі не сприяли справі подолання кризових явищ у суспільстві, а навпаки, загострювали їх. По­літичне протистояння двох гілок влади, яке виникло з цього приводу, завершилося прийняттям у червні 1995 р. Консти­туційного Договору між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на пе­ріод до прийняття нової Конституції України». Згідно з Кон­ституційним Договором сталася чергова (четверта в 90-х рр.) реорганізація органів влади на місцях. У ньому зазначалося, що органами державної виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі і районах (крім районів у містах, за винятком міст Києва і Севастополя) є відповідно обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації на чолі з голова­ми цих адміністрацій. У здійсненні своїх повноважень органи місцевої державної влади підпорядковуються органам держав­ної виконавчої влади. Органами місцевого самоврядування в селах, селищах, містах виступають відповідно сільські, селищні й міські ради, що обираються згідно з законодавством України громадянами України, які проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Виконавчими орга­нами цих рад є виконавчі комітети, персональний склад яких формував голова ради. Голови й очолювані ними виконкоми здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування набули таких повнова­жень: розробка, затвердження і виконання бюджетів; встанов­лення передбачених Законом місцевих податків і зборів; роз­порядження комунальною власністю та ін.

Вищеозначені зміни в законодавчому регулюванні міс­цевих органів влади й місцевого самоврядування були тим­часовими. З прийняттям Конституції України 1996 р. розпо­чався новий етап у формуванні органів виконавчої влади. За ст. 18 Конституції України виконавчу владу в областях і рай­онах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві дер­жавні адміністрації на чолі з головами, яких призначає і звільняє з посади Президент. Голови під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед ним і Кабінетом Міністрів України, підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Якщо рішення місцевих державних адміні­страцій суперечить законам України і рішенням вищих орга­нів влади й управління, а також органів місцевого самовряду­вання, то воно може скасовуватись відповідно до закону. Це визначено самою Конституцією України й законом про місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують: 1) вико­нання Конституції та законів України, нормативно-правових актів Президента, Кабінету Міністрів та інших органів вико­навчої влади; 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного й культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного прожи­вання корінних народів і національних меншин — також програм їхнього національно-культурного розвитку; 4) під­готовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодію з органами місцевого самоврядування; 7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Ради (сільські, селищні, міські) та їхні виконавчі комітети виступають органами місцевого самоврядування. Останнє є правом територіальної громади — жителів села, селища та міста. Крім цих органів місцевого самоврядування можуть ут­ворюватись будинкові, вуличні, квартальні та інші органи са­моорганізації населення і наділятися частиною власної ком­петенції, фінансів, майна.

Місцеве самоврядування і є виявом народовладдя. Стат­тя 143 Конституції України визначила конкретні повноважен­ня територіальних громад. Вони безпосередньо або через ут­ворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують про­грами соціально-економічного та культурного розвитку і кон­тролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та лік­відовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої ком­петенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися за­коном окремі повноваження органів виконавчої влади. Діяль­ність з питань цих повноважень підконтрольна відповідним органам виконавчої влади.

На основі Конституції України було ухвалено 1997 р. нові закони про місцеві державні адміністрації, про місцеве само­врядування в Україні, про територіальний устрій України і статус адміністративно-територіальних одиниць та інші. Ці закони враховують положення Європейської Хартії про міс­цеве самоврядування, прийнятої Радою Європи 15 жовтня 1985 р. Рада Європи вважає демократичне місцеве управління однією з головних підвалин демократичного устрою держави.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. За Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судовому захистові підлягають усі права, свободи й обов'язки громадян. Судо­чинство здійснюється Конституційним судом України і суда­ми загальної юрисдикції.

Конституційний суд України — єдиний орган консти­туційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного суду є гарантування верховенства Конституції України на всій її території. Конституційний суд утворюють Президент, Вер­ховна Рада України та з'їзд суддів України, призначаючи по шість суддів кожен (всього вісімнадцять).

До повноважень Конституційного суду України належать:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України; 3) подання висновків про відпо­відність Конституції України чинних міжнародних договорів України, законність актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.

, Конституційний суд не є наглядовою, апеляційною чи конт­рольною інстанцією над судовими та державними органами.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і сво­бод громадян шляхом розгляду цивільних, адміністративних і кримінальних справ. Систему судів загальної юрисдикції ста­новлять районні (міські) суди, обласні й прирівняні до них за компетенцією суди, Верховний суд України.

Місцеві (раніше районні, міські) суди розглядають у першій інстанції усі цивільні й адміністративні справи одно­особове і кримінальні справи одноособове або колегіальне в складі трьох суддів.

Згідно з законом про судоустрій 2001 р. для розгляду спір­них питань створюються апеляційні суди.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України.

Поряд із судами загальної юрисдикції в Україні діють гос­подарські (раніше арбітражні) суди, які розглядають госпо­дарські справи в порядку позовного провадження, справи про банкрутство. Діяльність господарських судів України регла­ментується Господарським процесуальним кодексом України 2001 р.

В кінці 90-х рр. XX ст. судова система України перебувала у стані реформування, започаткованого ще 28 квітня 1992 р. концепцією судово-правової реформи. Протягом 90-х рр. було прийнято низку законів («Про статус судів», «Про судо­устрій України», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дис­циплінарну відповідальність суддів судів України», «Про Вищу раду юстиції» та ін.). Однак, попри все це, судова система України ще не відповідала потребам економічної свободи, беззастережної охорони прав і законних інтересів громадян.

Отже, розбудова української національної державності включала всі сфери духовного і суспільного життя. Було не лише демонтовано підвалини колишньої тоталітарної сис­теми, покінчено з однопартійністю та ідейним монополізмом, а й утверджено нові складові демократичного устрою, прого­лошено курс на радикальні ринкові реформи, проводилася жорстка монетарна політика, спрямована на стримування росту інфляції, стабілізацію національної грошової одиниці — гривні.

 

Право

 

У період становлення незалежності України фахівці різних галузей права, Міністерство юстиції, Кабінет Міністрів, Вер­ховний суд, Президент, Верховна Рада та інші органи влади й управління виступали з законодавчими ініціативами, проек­тами законів і «офіційними» проектами нового Основного За­кону України, намагаючись утвердити принцип верховенства права. Цей принцип знайшов відображення у ст. 8 Консти­туції, де зазначається: «В Україні визнається і діє принцип вер­ховенства права». Виходячи з цього, чільне місце в Консти­туції України посідають найважливіші права людини й громадянина: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її осо­бистості» (ст. 23).

Відомо, що основні права людини (а відповідно й грома­дянина) поділяються на особисті, культурні, економічні, політичні та ін. Всі вони закріплені в Конституції України. Наприклад, за ст. 27 «кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обо­в'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань», за ст. 29 «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність», за ст. ЗО «кож­ному гарантується недоторканність житла». Ці та інші статті стосуються особистих прав. Особисті права також добре виписані в Конституції України та інших законах, зокрема «Про свободу совісті і релігійні організації» та «Про інфор­мацію». До групи культурних прав входять право на освіту й виховання, навчання рідною мовою, користування надбан­нями культури та мистецтва, наукову, технічну і художню творчість, авторство. Кожному з цих блоків відповідають спеціальні закони. Серед прийнятих у 90-х рр. законів Украї­ни регулюють економічні права такі: «Про власність» (1991 р.), «Про зайнятість населення» (1991 р.),«Про підприємництво» (1991 р.), «Про селянське (фермерське) господарство» (1992 р.), «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.), «Про страху­вання» (1996 р.), «Про державне регулювання цінних паперів» (1996 р.) та ін. Законодавче оформлення прав людини й гро­мадянина стало поступальним у незалежній Україні.

У такому соціальне неоднорідному суспільстві, як україн­ське, державна влада взялася забезпечити умови, необхідні для здійснення та захисту прав кожної людини. Права охоро­нялися законом і відповідними органами: судом, прокурату­рою, службою безпеки, міліцією.

Майнові права громадян України, як і інших суб'єктів, та захист цих прав регулювалися нормами Цивільного кодексу 1964 р. (зі змінами й доповненнями). Останній протягом 1992—1998 рр. зазнав суттєвих змін, особливо норми ци­вільного права, що регулювали право власності, підприєм­ницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність.

Суть захисту права власності полягає у забезпеченні влас­никові можливості здійснювати правомочність щодо воло­діння, користування і розпорядження майном. Для захисту права власності подаються такі позови, як виндикаційний (спрямований на вилучення свого майна з чужого незаконно­го володіння) і негаторний (вимога власника усунути переш­коди на шляху здійснення його права власності). Основними правовими актами регулювання права власності є Конституція та закони України. Законодавство передбачає такі рівноправні форми власності: а) індивідуальну, в тому числі власність особисту й приватну, що базується в основно­му на власній праці (право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; Конституція захищає приват­ну власність; виходячи з конституційного права, Верховна Рада внесла відповідні зміни й у Цивільний кодекс); б) ко­лективну власність господарських товариств (спілок орен­дарів, кооператорів, акціонерних товариств, релігійних та ін. організацій); в) державну власність, що складається із загаль­нодержавної і комунальної власності, тобто власності адмі­ністративно-територіальних одиниць.

Важливими об'єктами цивільного права є результати ду­ховної та інтелектуальної творчості, так звана інтелектуальна власність, зокрема літературні, наукові, драматичні твори, сценарії кінофільмів, радіо і телевізійних передач, винаходи, відкриття. Держава Законом України «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.) зобов'язалася охороняти особисті не-майнові і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов'язані із створенням і використанням творів науки,' літератури й мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлень.

Особливість українського цивільного права полягає в тому, що його норми містять широкий арсенал заходів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси й запити, зокрема шляхом застосування цивільно-правової відповідальності. Так, наймачі державного житла й користу­вачі довгий час щомісяця сплачували квартирну плату та інші платежі за користування комунальними послугами (газ, світло тощо) не пізніше 10-го числа наступного місяця. За порушен­ня цього обов'язку нараховувалася пеня в розмірі 0,1 відсотка суми платежу за кожен день прострочення, починаючи з 11 -го числа наступного за оплачуваним місяця, хоч виплата зар­плати значно затримувалася.

В Україні 1983 р. було укладено Житловий кодекс, який регулює відносини між власниками житла і користувачами. Протягом 90-х рр. він зазнав суттєвих змін, що випливають із Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (1992 р.). Метою цього закону є створення умов для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні і збере­женні існуючого житла та формування ринкових відносин. Власник приватизованого житла має право розпоряджатися ним (квартирою, будинком) на свій розсуд: продати, подару­вати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Зміни у праві власності стосуються значної кількості правовідносин в Україні, зокрема у зобов'язальному праві. Значного поширення набула форма зобов'язань на основі договорів про оренду. Вони регулюються спеціальними зако­нами. Так, оренда майна державних підприємств та орга­нізацій регулюється відповідним законом Верховної Ради України за 1992 р. із суттєвими його доповненнями у березні 1995 р. Закон про оренду майна державних підприємств і організацій не регулював набуття, реалізацію та припинення права на оренду земельної ділянки. В умовах же набуття приватного права на землю проблема оренди землі потребува­ла прийняття відповідного закону.

Восьма сесія Верховної Ради України третього скликання, що завершила свою роботу в січні 2002 р., стала заключним акордом законотворчої діяльності парламенту. Вона дістала назву «сесія кодексів». Якраз на ній було ухвалено низку життєво важливих і довгоочікуваних кодексів, як-от: Цивіль­ний, Господарський, Кримінальний, Сімейний, Митний і Зе­мельний; прийнято 170 законів; ратифіковано 55 міжнарод­них договорів і угод; внесено зміни до багатьох законів України, зокрема «Про судоустрій», «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність»; ухвалено Цивільний та Господарський процесуальні кодекси.

Інтеграція до європейської спільноти вимагала приведен­ня національного законодавства у відповідність до загально­європейських правових норм. Однак законотворчий процес відбувався здебільшого безсистемне, без врахування нагаль­них потреб суспільства й подальших перспектив. Ухвалені закони були недосконалими й нерідко до них одразу ж вно­силися зміни й доповнення. Парламент не спромігся прийня­ти Податковий кодекс, провести судову, пенсійну й адміні­стративну реформи. Розгортання законотворчого процесу раз у раз наштовхувалося на догми й ідеологічні штампи радянсь­кого права.

Кримінальний кодекс, прийнятий у квітні 2001 р., грун­тується на Конституції України, загальновизнаних нормах міжнародного права, принципах гуманізму й законності. Зе­мельний кодекс передбачає приватну власність на землю і встановлення п'ятирічного мораторію на операції з купівлі й продажу землі. Митний кодекс досить чітко регламентує роботу державної митної служби, передбачає її співдію з МВС та СБУ в інтересах України.

Розвиваючи вітчизняне законодавство, Верховна Рада Ук­раїни приводила його у відповідність до Конституції Украї­ни, а також до міжнародно-правових актів.

Від дня проголошення незалежності в Україні здійснюва­лася державно-правова реформа. Основними завданнями її було:

— формування нормативно-правової бази, що визначала організацію і функціонування державних органів та органів місцевого самоврядування відповідно до Конституції Украї­ни;

— реорганізація системи державної влади й місцевого са­моврядування на основі Конституції України і законів Ук­раїни, утвердження режиму законності в діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб;

— ефективне правове забезпечення економічних, соціаль­них і політичних реформ, спрямованих на утвердження і га­рантування державою конституційних прав і свобод людини й громадянина.

Основними напрямами розвитку законодавства в Україні є розробка нових законів, необхідність в яких випливає з Конституції України, приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація чинного законодавства до норм європейського і міжнародного права. Для вирішення цих питань 9 лютого 1999 р. вийшов Указ Пре­зидента України «Про заходи щодо вдосконалення нормо-творчої діяльності органів виконавчої влади».

Вирішальною умовою будівництва правової держави стало закладення в Україні правової бази, яка передбачала парла­ментську, судову, адміністративну реформи. Центральними в нормотворчості виконавчої влади є питання про право влас­ності, боротьба з корупцією і організованою злочинністю.

Важливий напрям реформування правової системи Украї­ни — це її участь у конвенціях Ради Європи, передбачена пос­тановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 р. «Про здійснення механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». В державі створено правотворчий механізм з метою впровадження європейських норм і стандартів в українське право, що враховує створення такого законодавства України, яке б відповідало правовому менталітету українського народу, звичаям, традиціям, цін­ностям і самобутності його правової культури й використову­вало б досягнення юридичної науки в Україні.

Поступ у цьому напрямі є незаперечним. Так, вибори 1998 і 2002 рр. до Верховної Ради України й місцевих органів само­врядування відбулися легітимним шляхом, демократично, вільним волевиявленням народу. Вони продемонстрували, що, незважаючи на загострення політичного протистояння, продовжувалося реформування суспільства, впроваджувалися демократичні форми здійснення влади, налагоджувалася співпраця між органами законодавчої та виконавчої влади й місцевого самоврядування. Започатковано нову модель по­літичного устрою України, покінчено з однопартійною систе­мою та ідеологічним монополізмом. Україна утвердила себе повноправним суб'єктом міжнародного права, стала важли­вим фактором стабільності на Європейському континенті.

Налаштовувався механізм законодавчого регулювання діяльності владних структур. Закон України «Про місцеве са­моврядування» (1998 р.) затвердив, згідно з Конституцією України, первинним суб'єктом місцевого самоврядування територіальну громаду (село, селище, місто). Зазначимо, що раніше такими суб'єктами виступали адміністративно-тери­торіальні одиниці (район, область). Низка положень цього за­кону почала впроваджуватися з 1 січня 1999 р.

Необоротність становлення української правової держави і громадянського суспільства в ній підтверджує здатність ук­раїнського народу до демократичного державотворення на принципах розподілу влади.

Стаття 1 Основного Закону держави проголосила Україну правовою державою, основною ознакою якої є те, що в ній панує і бере гору право. Між відповідними державними орга­нами, спираючись на принцип єдності державної влади, принцип стримування і противаг різних гілок влади, розпо­діляються повноваження.

Головним підсумком періоду від проголошення у серпні 1991 р. незалежності України до початку XXI ст. є те, що Україна відбулася як незалежна, суверенна, демократична держава. Незалежність і відродження української державнос­ті — безпосередній результат кризи й розпаду Радянського Союзу, однак вони були б неможливими без національно-визвольних змагань початку й середини XX ст., без пам 'яті про відчайдушну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів, руху опору другої половини XX ст.

Які висновки слід зробити з історії української державності й права?

Неможливо досягти успіху в розбудові національної дер­жави без єдності всіх державницьких сил. Через відсутність такої єдності загинули Київська Русь, Гетьманська держава, зазнали краху Українська Центральна Рада, УНР, ЗУНР, Геть­манат П. Скоропадського, Директорія, не змогли вибороти державу розрізнені повстанські загони й УПА.

Неможливо збудувати державу без орієнтації на власні сили, без використання досвіду державотворення попередніх епох і волевиявлення українського народу та боротьби за практичну реалізацію ідеї національної державності.

 

ЛІТЕРАТУРА

для поглибленого вивчення предмета

 

Апановчч О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.— К., 1993.

Бабій Б. М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917— 1920 рр.- К, 1967.

Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного гос­подарства (1921-1925).- К., 1961.

Бандера С. Перспективи Української Революції. — Мюнхен, 1978; Дрогобич, 1999.

Бардах Ю., Леснодорский В., Пистрчак М. История государства й права Польши.— М., 1980.

Білас 1. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний і правовий аналіз.— Львів, 1994.

Блаватская Т. В. Очерк политической истории Боспора в \—\\ вв. до н. з.— М., ,1959.

Бондаревський А. В. Волосне управління та становище селян після реформи 1861 р.-К., 1961.

Борисенок С. Списки Литовського статуту 1529 р. // Праці комісії для виучу­вання західноруського та вкраїнського права. Вип. II.— К., 1929.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К., 1968.

Буйских С. Фортификация Ольвийского государства (первьіе века нашей зрьі).- К., 1991.

Василенко М. П. Матеріали до історії українського права.— К., 1929.

Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського.— К., 1992.

Вивід прав України.— Львів, 1991. Винниченко В. Відродження нації.— Київ—Відень, 1920 (ч. І—ІІІ). — К., 1990.

Воробейникова Т. У., Дубовина А. Б. Преобразование административно-поли-цейского аппарата, суда й тюремной системи россии во второй половине XIX в. - К., 1977.

Головацький В. К. Самостійна Українська радянська держава. — Чикаго, 1946. Городиський 3. Українська Національна Рада. — К., 1993.

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського держа­вотворення. — К., 1995.

Горліс- Горський Ю. Холодний Яр.— Львів, 1992.

Грищук В. К. Кодифікація кримінального законодавства України.— Львів, 1992.

Грушевський М. С. Українська Центральна Рада та її Універсали.— К., 1991. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991. Гунчак Т. Україна: Перша половина XX ст. Нариси політичної історії.— К., 1993.

Гурбик А. О. Копні суди на українських землях у XIV—XVI ст. // Український історичний журнал.— 1990. № 10.

Гуржій О. І. Право в українській козацькій державі (друга половина XVII— XVIII ст.).- К., 1994.

Гуржій О. /., Смолій В. А. Становлення української федеральної державнос­ті // Український історичний журнал.— 1990. № 10.

Дашкевич А. Гетьманська Україна: полки сотні Лівобережжя // Пам'ятки України.— 1990. № 10.

Демиденко В. В., Шемяка О. М. Право України. Навчальний посібник для вузів.— К., 1994.

Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи //За ред. Ю. С. Шемшученка.—К., 2001.

Деркач Г. 29 квітня 1918 р. в світлі «Споминів гетьмана Павла Скоропадсько­го» // За велич нації. У двадцяті роки відновлення Української гетьманської держави.— Львів, 1938.

Дзейко Ж. Правовий статус вищих органів державної влади періоду Геть­манщини // Розбудова держави,— 1996. № 3.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918).— Львів, 1923.

Драгоманов М. Пропащий час: українці під Московським царством (1654— 1876).-К.; 1992.

Дубровіна А. Б. Суспільний лад і механізм управління та право України в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин (перша половина XIX ст.).— К„ 1966.

Захарченко 17. Селянська війна в Україні.— К., 1995. Іванис Д.'Симон Петлюра — президент України.— Дрогобич, 1991.

Іванченко 1. Директорія Української Народної Республіки // Етнонаціо-нальний розвиток України. Терміни, визначення, персоналі'!'.— К., 1993.

Історія держави і права України. Курс лекцій / За ред. проф. В. Г. Гончарен­ка.- К., 1996.

Історія держави і права України. Підручник.— У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина...— К., 2000.

Історія Русів.— К., 1991.

Канюк С. Під чоботом румунських бояр.— Харків, 1930.

Канюк С. Буковина в румунській неволі.— Харків, 1930.

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х рр.— К., 1995.

Кириченко В. Є. Правова регламентація селянського землеволодіння і земле­користування в Україні наприкінці XIX — поч. XX ст.— Харків, 1992.

Коваль І. В. ОУН—УПА і «Третій рейх» // Політика і час.— 1990. № 5. Коваль Р. Повернення отаманів гайдамацького краю.— К., 2001.

Копєйчиков В. Державний устрій. Забезпечити баланс інтересів // Віче.— 1994. № 7.

Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917—1920.— К., 1997.

Косик В. Україна під час другої світової війни 1939—1945.— К., 1992. Крип 'якевич 1. П. Галицьке-Волинське князівство.— К., 1984.

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії/ Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.).— Івано-Франківськ, 1993.

Кульчицький В. С. «Суд і розправа» Ф. Чуйковича — пам'ятник українського права XVIII ст. / Ювілейна наукова сесія. Тези доповідей секцій історичних та юридичних наук.— Львів, 1961.

Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України.— Львів, 1996.

Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й., Глубіш М. І. Входження Галичи­ни, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939—1945 рр.).— Дрогобич, 1995.

Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998.

Лисенков С. Л. Основи правознавства.— К., 2000.

Лисяк-Рудницький 1. Нариси з історії нової України.— Львів, 1991.

Литвин В. Політична арена України.— К., 1994.

Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва.— Львів, 1991.

Літопис Руський.— К., 1989.

Мазепа 1. Україна в огні і бурі революції.— Прага, 1941.

Максимейко М. А. Источники уголовньїх законов Литовского статута.— К., 1894.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності.— Львів, 1995. Мельник Л. Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.).— К., 1995.

Месяц, В. Д. История кодификации права на Украине в І пол. XVIII в.— К., 1963.

Мироненко О. М., Бенько О. П. Правоохоронні органи Центральної Ради.— Київ—Дніпропетровськ, 1993.

Мицюк О. Доба Директорії УНР. Спомини і роздуми.— Львів, 1939.

Мірчук П. Українська повстанська армія 1942—1952: Документи і матеріали.— Львів, 1991.

Мішуга А. Державна адміністрація на Україні.— Камінець, 1919.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття.— К., 1993.

 

 

Нелин А. Й. Собрание малороссийских прав 1807 года, его содержание й зна-чение.— К., 1990.

Окіншевич Л. Лекції з історії українського права: право державне. Доба ста­нового суспільства.— Мюнхен, 1947.

Основи етнодержавознавства.— К., 1997.

Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: Ставлення влади і умови перебування (1919— 1924 рр.).- К., 1999.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність в 1917—1919 рр. (Історико-генетичний аналіз).— К., 1995.

Падох Я. Нарис історії українського карного права.— Мюнхен, 1951. Падох Я. Суди і судовий процес Старої України.— Нью-Йорк—Львів, 1990.

Пошук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст.— Львів, 1967.

Петров В. Походження українського народу.— К., 1992.

Полтавский М. А. История Австрии. Пуги государственного й национального развития, ч. 2.— М., 1992.

Потарикіна Л. Л. Ревкоми України в 1918—1920 рр.— К., 1957. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743.— К., 1997.

Пріцак О. Пилип Орлик, його Конституція і бачення проблем тогочасної України//Дзвін.— 1990, № 2.

Прокоп М. Україна і українська політика Москви.— Сучасність, 1981. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України.— Львів, 1994.

Румянцев В. О., Страхав М. М. Історія держави та права України. Вип. 2. (Кін. XIV - сер. XVII ст.).- К., 1992.

Руська правда. Посібник із законодавства Київської Русі.— Кіровоград, 1995.

Сафронова 1. П., Зайцев Л. О. Історія держави і права України. Вип. 3.— К., 1993.

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького.— К., 1996.

Сергійчук В. ОУН — УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., 1996.

Сидельников С. М. Аграрная реформа Стольшина.— М., 1973.

Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917— 1921 рр. (невідомі сторінки історії). — К., 1998.

Скоропадський П. Спогади.— Київ — Філадельфія, 1995.

Слабченко М. Є. Судівництво в Україні XVII—XVIII ст. Конспект лекцій,— Харків, 1919.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української Конституції.— К., 1993.

Смолій В. А. Українська козацька держава // Укр. історичний журнал,— 1991. № 4, 5.

Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна в другій половині XVII— XVIII ст. Проблеми державотворення.— К., 1993.

Стерно П. Карпатсько-Українська держава.— Торонто, 1965.

Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори, ч. 1.— Мюнхен, 1987;

ч. 2.— Мюнхен, 1991.

Субтельний О. Україна: історія.— К., 1991.

Темченко А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України.— К., 1968.

Тішошевський В. Історія української влади.— Відень—Київ, 1920. Тимошук О. Державна варта Української держави.— К., 1998.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. Л. Західно-Українська Народна Республіка 1918— 1923 рр.— Коломия, 1993.

Ткач А. П. Право України.— Київ — Хмельницький, 1992. Федоров-Давидов Г. А. Общественньїй строй Золотой Ордьі.— М., 1973. Хазанов А. М. Социальная история скифов.— М., 1975.

Чизманда А., Ковач К., Асталош Л. История Венгерского государства й права.— М., 1986.

Чубатий М. Огляд історії українського права. — К., 1994.

Шаповйл Ю., Пристайно В., Золотарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Україні:

особи, факти, документи.— К., 1997.

Шевальє П'ер. Історія війни козаків проти Польщі.— К., 1993.

Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії Українського державотворен­ня.- К., 1995.

Шестопал М. Євреї на Україні.— К., 1998.

ЩаповЯ. Н. Византийское й южнославянское правовое наследие на Руси в ХІ-ХІП вв.- М., 1978,

Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине.— Львов, 1974.

Яворницький Д. 1. Історія запорозьких козаків: В 3 т.— К., 1990—1992. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.— К., 1993. Яковлів А. Основи Конституції УНР.— Нью-Йорк, 1964. Юридична енциклопедія.— К., 1998—2001. Т. 1— 3. Юридична термінологія. Довідник.— К., 1998.

 

Перші державні утворення на території України

і етапи формування української державності

Середина VI—III тисячоліття до н. е. Держава Аратта (Оратанія, Оріяна)

УІІ-ІІІ ст. до н. е. Скіфська держава (царство)

VII ст. до н. е.

Початок становлення окремих республік з давньогрецьким рабовласниць­ким демократичним ладом у Північному Причорномор'ї — Ольвії, Тіри, Херсонеса, Пантікапея, Феодосії та ін.

480—438 до н. е.

Об'єднання грецьких міст-держав Північного Причорномор'я в Боспорське

царство.

IV - поч. VI ст. Держава антів.

УІ-УІІІ ст.

Розпад антської держави і утворення княжінь дулібів, волинян, полян,

сіверян, кривичів, уличів, хорватів.

VIII - сер. XIV ст.

Формування, розвиток і функціонування держави русів. Київська Русь.

Галицько-волинська держава.

XVI - до пол. XVIII ст. Козацька республіка (Військо Запорозьке). Гетьманська держава.

1917-1921 рр. Становлення і розвиток української національної держави.

1917-1991 рр. Радянська Україна (УСРР, УРСР).

1991, 24 серпня Постала незалежна держава Україна.

 

Коротка хронологія

історії держави і права України

839р.

Згадка Бертинської хроніки про Русь у зв'язку з посольством до Людовика І Франконського.

860р. Перший похід Русі на Константинополь (Царгород).

945р. Договір князя Ігоря з Візантією.

960-ті рр.—972 р.

Походи Святослава проти хозарів, походи на Оку і Волгу та за Дунай, проти

печенігів.

979р., Папські посли у Києві.

988р. Прийняття князем Володимиром християнства як державної релігії.

1019-54 рр. Князювання Ярослава Мудрого.

ХІ-ХІІ ст. Кодекс права Київської Русі («Руська Правда»).

1019р.

Вперше укладено збірник найдавніших українських правових норм — «Прав­ду Ярослава».

1054 р. Поділ Русі на уділи (окремі князівства).

1072 р. Укладено нову редакцію збірника руських законів — «Правду Ярославичів».

1153-1187рр.

Князювання Ярослава Осмомисла у Галичі. Поширення Галицького князів­ства до гирла Дунаю.

1155-1157рр. Князювання у Києві Юрія Долгорукого Суздальського.

1169р.

Зруйнування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм — сином

Юрія Долгорукого.

1187р. Перша згадха у літописі назви «Україна».

1239 р. Князь Данило Галицький підпорядкував Київ владі Галицько-волинського

князівства.

1242-1245 рр.

Заснування монголо-татарами нової держави на південно-східних кордонах Русі. Перехід у васальну залежність удільних князівств України (Галицько-Во-линського, Київського, Переяславського та Чернігівського) до ханів Золотої орди.

1253 р.

Коронування в Дорогочині папським легатом Данила Романовича як короля

Руси.

1287 р. «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича.

1289 р. Грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича.

20-40 рр. XIV ст.

Послаблення влади ханів Орди й утворення удільних ханств. В Україні засно­вано Кримське ханство на місцевому кіпчакському етнічному елементі династією Гіреїв.

20-60-і рр. XIV ст.

Загарбання і перехід земель Південно-Західної Русі (України) до Польщі

(Галичини) і Литви (Волині, Поділля, Київщини та Переяславщини).

1385 р.

Кревська унія. Об'єднання Королівства Польського і Великого князівства Ли­товського.

1388 р.

Початок боротьби руських і литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом

Кейстутовичем проти Кревської унії.

1392р.

Острозька угода між князями Ягайлом і Вітовтом про збереження

самостійності Великого князівства Литовського.

1440-1447 рр.

Княжіння Казимира Ягайловича. Централістська політика, наступ на авто­номію українських земель. Скасування Волинського і Київського князівств.

1468 р. Судебник Казимира Ягайловича — перший литовський кодекс законів.

1475 р. Перехід Кримського ханства під протекторат Туреччини.

1490-1492 рр. Перші документальні згадки про українських козаків.

1529 р.

Прийняття першого Литовського статуту — збірника законів Великого кня­зівства Литовського.

1556р.

Спорудження черкаським і канівським старостою Дмитром Вишневеньким (Байдою) фортеці на острові Мала Хортиця — столиці Запорозької Січі (Війська Запорозького).

1566 р. Прийняття другого Литовського статуту.

1569 р.

Люблінська унія між Великим князівством Литовським і Королівством

Польським. Утворення Речі Посполитої.

1588 р. Затвердження третього Литовського статуту.

1592р.

Перегляд і затвердження Нового (третього) Литовського статуту польською

мовою.

кінець XVI — перша пол. XVII ст. Боротьба козаків і селян за незалежність;

1648-1657рр.

Національно-визвольна війна українського народу. Утворення нової україн­ської держави — Війська Запорозького (Гетьманщини).

1649 р. Укладення Зборівського трактату.

1651 р. Укладення Білоцерківського трактату.

1654 р., березень

Затвердження Олексієм Михайловичем договірних статей між Військом

Запорозьким і Великим Московським князівством («Березневі статті»).

1658 р.

Укладення Гадяцького трактату між Руським князівством (Україною) і Річчю

Посполитою.

1659 р.

Укладення Переяславських статей Юрія Хмельницького з Московією.

1660 р.

Слободищенський трактат Юрія Хмельницького з Річчю Посполитою.

1663-1722 рр.

Діяльність Малоросійського приказу, що керував справами Лівобережної

України як автономії у складі Московської держави.

1665 р.

Укладення Іваном Брюховецьким Московського договору, який значно

обмежив автономію України.

1667р. Андрусівський договір. Поділ України між Московією і Річчю Посполитою.

1669р. Укладення Глухівських статей.

1672 р. Бучацький договір між Туреччиною і Річчю Посполитою.

1677-1678рр. Бахчисарайський договір між Московією і Туреччиною.

1686 р.

Підписання «Трактату про вічний мир» між Московією і Річчю Посполитою.

1687 р.

Підписання Коломацьких статей. Гетьманство І. Мазепи.

1707 р. Таємний договір гетьмана І. Мазепи із шведським королем Карлом XII.

1710р. Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького.

1712р. Складення П. Орликом Конституції української держави «Виводу прав України».                         

1722 р.

Указ Петра І про заснування Малоросійської колегії. Наступне обмеження ав­тономії України.

1727 р. «Решительньїе» статті Данилу Апостолу.

1734 р. «Правління гетьманського уряду».

1734 р.

Збірник українських законів «Процес короткий наказний, виданий при

резиденції гетьманській».

1743 р.

Кодекси українських прав: «Права, за якими судиться малоросійський народ»

та «Суд і розправа», підготовлений Ф. Чуйкевичем.

1764 р.

Скасування. Катериною II Гетьманщини й відновлення Малоросійської ко­легії на чолі з графом Петром Румянцевим.

1765 р.

Перетворення Слобідської України на Слобідсько-Українську губернію

Російської імперії.

1772 р.

Перехід Галичини до Австрійської імперії внаслідок першого поділу Речі

Посполитої.

1774р.

Кючук-Кайнарджійський мирний договір, внаслідок укладення якого Буко­вина перейшла до Австрійської імперії, а Північне Причорномор'я — до Російської імперії.

1775 р. Проголошення Маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі.

1775 - 1796 рр.

Підписання Катериною II «Установлення про губернії Всеросійської імперії»

і поширення його на Україну.

1780-1783 рр.

Поділ Лівобережної України на намісництва (Київське, Чернігівське, Новго-

род-Сіверське, Харківське, Катеринославське).

1783 р.

Підписання Катериною II рескрипту про включення Кримського ханства до

складу Російської імперії.

1784 р.

Утворення Таврійської області на землях колишнього Кримського ханства.

1793 р.

Перехід Правобережної України до складу Російської імперії внаслідок дру­гого поділу Речі Посполитої.

1795 р.

Перехід Західної Волині до складу Російської імперії внаслідок третього

поділу Речі Посполитої.

XIX ст., початок

Адміністративна реформа в Україні. Поділ Малоросійської губернії на Чер­нігівську і Полтавську. Утворення з Новоросійської губернії трьох: Катери­нославської, Херсонської і Таврійської.

18Є7 р. «Зібрання малоросійських прав».

1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії.

1833р. «Звід законів Російської імперії».

1837 р. Наступний етап адміністративної реформи. Поділ повітів на стани.

1845-1847 рр. Діяльність товариства св. Кирила і Мефодія в Києві.

1848-1856рр. Діяльність Головної руської ради у Львові.

1861 р.

Затвердження Олександром II Маніфесту й «Загального положення про

селян, звільнених від кріпосної залежності».

1863 р.

Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкувати і викла­дати українською мовою.

1864р. Земська, судова й освітня реформи в Російській імперії.

1870 р. Міська реформа в Російській імперії.

1876р.

Емський указ імператора Олександра II про заборону друкувати, викладати

українською мовою і завозити з-за кордону українські видання.

1881 р.

Закон про обов'язковий викуп до 1 січня 1883 р. всіх тимчасово зобов'язаних ; селян.

| 1885 р.

Заснування Народної Ради у Львові.

| 1891 р. | Утворення «Братства Тарасівців».

' 1895р.

Вихід брошури «икгаіпа іггеаепіа» Юліана Бакинського й проголошення ідеї І самостійності України.

І 1900р.

І, Створення в Харкові Революційної української партії. Видання у Львові бро-

I шури М. Міхновського «Самостійна Україна».

| 1902р. ї Указ царського уряду про скасування кругової поруки серед селян.

1904р. : Указ царського уряду про скасування тілесних покарань селян.

1905р.

Масовий страйковий рух в Україні, утворення рад робітничих депутатів, за­твердження Миколою II Маніфесту «Про вдосконалення державного ладу».

1906 р., січень — липень Діяльність І Державної думи й Української Парламентської Громади в ній.

1906 р., серпень

Створення військово-польових судів.

1907 р., лютий — червень

Діяльність II Державної думи й Української Парламентської Громади в ній.

1907 р., З червня

Царський маніфест про розпуск II Державної думи і зміну виборчого за­кону.

1908 р.

Утворення Товариства українських поступовців (ТУП).

1912 р., 15 листопада — 1917 р., 25 лютого Діяльність IV Державної думи.

1914 р., 1 серпня Початок 1-ї світової війни. Створення у Львові Головної Української Ради.

1914 р., серпень Створення у Львові Союзу визволення України.

1917 р., 2 березня Зречення Миколи II престолу.

1917 р., 4 березня Створення Української Центральної Ради. .

1917 р., березень — квітень Створення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні.

1917 р., 5—7 квітня

Проведення Всеукраїнського національного конгресу. Легітимізація Цент­ральної Ради.

1917 р., 18 квітня                                        

 Початок створення українських військ.

1917 р., 10 червня

І Універсал. Проголошення автономії України в складі Росії.

1917 р., 15 червня            

Створення Генерального секретаріату Української Центральної Ради.

1917 р., З липня II Універсал Центральної Ради.

1917 р., 16 липня Вироблення Центральною Радою «Статуту вищого управління України».

1917 р., 4 серпня

Затвердження Тимчасовим урядом «Тимчасової інструкції для Генерального

секретаріату тимчасового Правительства на Україні».

1917 р., 22 вересня Ухвала Центральної Ради про скликання Установчих зборів України.

1917 р., вересень Більшовизація рад в Україні.

1917 р., 24-25 жовтня Більшовицький збройний переворот у Петрограді.

1917 р., 25 жовтня

Створення за ініціативою Центральної Ради Крайового комітету для охорони

революції.

1917 р., 27 жовтня Відозва Генерального секретаріату «До усіх громадян України».

1917 р., 27 жовтня

Скликання більшовиками об'єднаного засідання Ради робітничих і сол­датських депутатів, а також представників військових частин, фабзавкомів та профспілок.

1917р., 1 листопада Перехід влади у Києві до Центральної Ради.

1917 р., 7 листопада III Універсал Центральної Ради.

1917 р., 25 листопада Ухвала Генерального секретаріату про друкування українських грошей.

1917 р., 4 грудня Відкриття І Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських

депутатів у Києві.

1917 р., 4 грудня

«Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Україн­ської Ради» Раднаркому РСФСР.

1917р., 11—12 грудня

І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Харкові. Проголошення України Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

1917 р., 23 грудня

Випуск перших українських грошей.

1917р., 27 грудня Вибори до Українських Установчих зборів.

1918 р., 9 січня

IV Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності України. Пе­рейменування Генерального секретаріату на Раду Народних Міністерств.

1918р., 14 січня Закон Центральної Ради про підпорядкування Чорноморського флоту УНР.

1918р., 18 січня Схвалення Земельного закону Українською Центральною Радою.

1918 р., 27 січня Укладення мирного договору УНР із країнами Четверного союзу.

1918 р., 1 березня

Прийняття закону про Державний герб (тризуб), грошову систему, громадян­ство УНР.

1918 р., З березня

Підписання Раднаркомом РСФРР Брестського мирного договору. Визнання

відокремлення України від Росії.

1918 р., 23 березня Постанова Ради Міністрів УНР про українізацію.

1918 р., 23 квітня

Укладення економічної угоди між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною. Зобов'язання Центральної Ради про поставку 60 млн. пудів хліба, 400 млн. яєць, 2,75 млн. пудів м'яса, 37,5 млн. пудів залізної руди.

1918 р., 18 квітня

Угода між німецьким головнокомандуючим фельдмаршалом Ейхгорном та

П. Скоропадським про майбутнє України.

1918 р., 26 квітня

Наказ фельдмаршала Ейхгорна про запровадження в Україні німецьких вій­ськово-польових судів і протест проти цього Центральної Ради.

1918 р., 29 квітня

Державний переворот в Україні. Розігнання Центральної Ради. Проголошен­ня гетьманом України П. П. Скоропадського.

1918 р., травень — серпень Утворення Українського Національного Союзу.

1918 р., 24 липня Прийняття Радою Міністрів закону про загальну військову повинність.

1918 р., 5 серпня

Наказ № 1 Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету в м. Курську, створеного Раднаркомом РСФРР, про початок повстання проти німецьких військ і гетьманської влади.

1918 р., 16 жовтня Універсал гетьмана про відновлення козацтва.

1918 р., жовтень

Створення Української Національної Ради у Львові. Проголошення Україн­ської Держави на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

1918 р., 1 листопада Перехід влади у Львові до Української Національної Ради.

1918 р., 13 листопада

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Створення

Державного секретаріату у Львові.

1918 р., 13 листопада Анулювання ВУВК РСФРР Брестського мирного договору.

1918 р., 13—14 листопада Створення Директорії УНР на чолі з В. Винниченком.

1918 р., 14 листопада

Грамота П. Скоропадського про федерацію України з майбутньою яебіль-

шовицькою Росією.

1918 р., 28 листопада

Утворення Тимчасового робітничо-селянського уряду України в м; Суджі

(Курська область) на чолі з Г. Пятаковим.

1918 р., 1 грудня

Укладення у Фастові попереднього договору між ЗУНР та УНР про державне

об'єднання.

1918р., 14 грудня Зречення П. Скоропадського гетьманської влади на користь Директорії УНР.

1918 р., 26 грудня

Декларація Директорії про відновлення законів Центральної Ради УНР. Фор­мування уряду Директорії на чолі з В. Чехівським.

1919 р., 6 січня

Встановлення Тимчасовим робітничо-селянським урядом України нової

назви України: Українська Соціалістична Радянська Республіка.

 

 

1919 р., 7 січня

Постанова ЦВК РСФРР про поширення на територію України декретів і роз­поряджень владних структур Росії з військових питань.

1919 р., 22 січня Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР у Києві.

1919 р., 6—10 березня

III Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві. Затвердження незалежності УСРР.

Прийняття Конституції УСРР.

1919 р., 1 червня

Укладення військово-політичного і господарського союзу радянських рес­публік у Москві.

1919 р., листопад

Резолюція ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні.

1919р., 11 грудня ,. Утворення в Москві Всеукраїнського ревкому на чолі з Г. Петровським.

, 1920 р., 5 лютого

Прийняття Всеукрревкомом «Закону про землю».

1920 р., 26 лютого

Утворення Раднаркому і ВУЦВК на базі Всеукрревкому. РНК УСРР прий­няла закон про хлібну розкладку.

1920 р., 21-23 квітня

Варшавський договір УНР (Петлюри) із Польщею (Пілсудським). Поділ

української території.

1920 р., 9 травня Прийняття ВУЦВК закону про утворення комнезамів.

1920 р., 8 липня

Утворення Галицького ревкому проголошеної Галицької Соціалістичної Ра­дянської Республіки.

1920 р., грудень

Договір між РСФРР і УСРР. Визнання обома сторонами суверенності кожної

й утворення військового та господарчого союзу.

1921 р., 18 березня

Підписання Ризького мирного договору між РСФРР, УСРР і Польщею.

1921 р., 27 березня Прийняття декрету про заміну продрозкладки продподатком.

1921 р., 18 жовтня Створення у складі РСФРР Кримської АСРР.

1922-1925 рр. Проведення в Україні адміністративно-територіальної реформи.

1922р., 22 жовтня Прийняття Земельного кодексу УСРР, за яким усі землі оголошувалися власністю держави.

1922 р., 26 жовтня Визнання автономії Східної Галичини у складі Польщі.

1922 р., 10 грудня

Схвалення VII Всеукраїнським з'їздом Рад Декларації про утворення СРСР

і проекту основ Конституції СРСР.

1922 р., ЗО грудня І з'їзд Рад СРСР. Утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

1922 р.

Розробка і прийняття Кримінального і Кримінально-процесуального кодек­сів УСРР, Положення про судоустрій УСРР, Цивільного кодексу.

1923 р., 17- 25 квітня

XII з'їзд РКП(б), на якому голова Раднаркому України X. Раковський виступив із заявою про обмеження прав республіки центром, порушення федеративних засад СРСР.

1924 р., 12 жовтня

Утворення Молдавської АСРР у складі УСРР.

1924 р., 29 жовтня

Затвердження «Основних засад кримінального законодавства СРСР і союз­них республік».

1925 р., травень

IX Всеукраїнський з'їзд Рад. Затвердження Конституції УСРР.

1932 р., 9 лютого

Постанова ВУЦВК про утворення областей і перехід на триланкову систему

адміністративно-територіального поділу УСРР.

1932 р., 7 серпня

Постанова ВЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної соціалістичної влас­ності».

1937 р., 25-30 січня Затвердження нової Конституції УРСР.,

1939 р., 15 березня

Проголошення самостійності Карпатської України на чолі з президентом

А. Волошиним.

1939 р.

Закон СРСР про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання

її з УРСР.

1941 р., 22 червня Напад фашистської Німеччини на СРСР.

1941 р., 29 червня

Директива ЦК ВКП(б) та РНК СРСР партійним і радянським організаціям

прифронтових областей.

1941 р., ЗО червня Акт проголошення Української держави у Львові.

1941 р., 20 серпня

Створення на окупованих землях рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Еріхом

Кохом.

1944 р., 26 листопада

Рішення І з'їзду народних депутатів Закарпатської України про возз'єднання

з УРСР.

1945 р., 26 квітня

Рішення конференції в Сан-Франціско про входження УРСР до 00Н як

члена-засновника.

1945 р., 29 червня

Угода між СРСР і Чехословаччиною про входження Закарпатської України до

складу Української РСР.

1946 р., 15 березня

Перетворення Раднаркомів СРСР і УРСР відповідно на Ради Міністрів СРСР

і УРСР.

1954 р., 19 лютого         

 Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму до складу УРСР.

1956 р., 14 травня

Постанова Президії Верховної Ради УРСР «Про перегляд кодексів законів

Української РСР».

1957 р., травень

Зміна відповідно до закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом» в УРСР системи управління на­родним господарством через раднаргоспи.

1960 р., 28 грудня

Затвердження Верховною Радою УРСР Кримінального кодексу УРСР.

1961 р., 8 грудня

Прийняття Верховною Радою СРСР «Основ цивільного законодавства Союзу

РСР і союзних республік».

1963 р., 18 липня Прийняття Верховною Радою УРСР Цивільного кодексу УРСР.

1965 р., ЗО вересня

Ліквідація постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення

управління промисловістю» системи раднаргоспів і відновлення міністерств.

1976-1986 рр. Видання Зводу законів УРСР.

1978 р., 20 квітня

Прийняття сьомою позачерговою сесією Верховної Ради УРСР Конституції

УРСР.

1990 р., березень Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад.

1990 р., Іблипня

Прийняття Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України».

 

1991 р., 24 серпня Акт проголошення незалежності України.

1991 р., 1 грудня

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України.

1992 р.

Затвердження гімну України «Ще не вмерла Україна», національного синьо-жовтого кольору прапора і малого герба «тризуба».

1992-1996 р. Підготовка й обговорення Конституції України.

1996 р., 28 червня Прийняття Конституції України.

1996 р., вересень Запроваджено національну грошову одиницю — гривню.

1999 р., листопад Вибори Президента України. Вдруге підряд Президентом України обрано

Л. Д. Кучму.

2001 р., січень Верховна Рада України прийняла Сімейний кодекс України.

2001 р., квітень Верховна Рада України прийняла Кримінальний кодекс України.

2001 р., жовтень

Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс України.

2002 р., березень

Чергові вибори до Верховної Ради України.

Головою Верховної Ради України

четвертого скликання обрано В. М. Литвина.