Панування монгольської орди на південно-західних зем­лях Руси-України призвело до поступового економічного за­непаду удільних князівств-держав (Київського, Чернігівсько­го, Переяславського, Володимиро-Волинського та Галицького), чим скористалися Королівство Польське, Велике князівство Литовське, Угорське Королівство, Кримське ханство, Моско-вія та інші держави.

1349 р. здобиччю Королівства Польського стала Галичина, а 1377-го — частина Західної Волині. Галичина спершу ма­ла обмежену автономію, але 1434 р. була повністю інкорпо­рована до складу Королівства Польського й разом із Львівсь­кою та Перемишльською землями перетворена на «Руське воєводство».

Землі Північної Буковини тоді ж потрапили під владу Угор­щини, а 1359 р. — Молдавії. В середині XVI ст. Північна Буко­вина разом з Молдавією опинилася під владою Туреччини.

З фактичним розпадом 1453 р. внаслідок турецької неволі Угорського Королівства західна частина залежного від нього Закарпаття підпала під владу імперії Габсбургів, а східна — Трансільванії.

Крим і Північне Причорномор'я, що було частиною мон­гольської держави, після розгрому Тімуром Золотої орди 1385 р. увійшли до новоствореної кочовою знаттю держави, 1443 р. в ході тривалої боротьби феодальних угруповань пере­могу здобув Хаджі-Гірей. Він заснував незалежне Кримське ханство. Це ханство спершу вступило в союз з Литвою, а 1475 р. — з Османською імперією.

Основна ж частина політичне роз'єднаних земель Руси-України опинилася (внаслідок шлюбів і військових союзів, а також експансії з боку литовських князів династії Гедимі-новичів) у складі Великого князівства Литовського. В 70-х рр. XVI ст. чи не всі ці землі було визволено під проводом великого князя Ольгерда від ординських ханів.

Литовці не міняли укладу життя у приєднаних українських землях, якими за князювання Ольгерда управляли члени його родини. Більше того, устрій і право Руси-України стали взір­цем у подальшій розбудові Великого князівства Литовського.

У Північно-Східній Русі землі згуртовувало Московське князівство, що неабияк зміцніло за князювання Дмитра Івано­вича, прозваного Донським. Як і попередники, його наступ­ники, вступивши у політичне протиборство з Великим князів­ством Литовським і Кримським ханством, прагнули об'єднати навколо Москви всі землі Київської Русі. В цьому проти­борстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв'язку з агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385,1413,1569 рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Польща об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі.

Попри все це, у XIV— XVII ст. не припинявся процес роз­витку української народності.

 

Суспільний лад в Україні

за Великого князівства Литовського, Королівства

Польського й Речі Посполитої Польської

 

За так званої литовсько-польської доби суспільство поді­лялося на феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), за­лежних селян і міщан. Особливим станом було реєстрове ко­зацтво.

Соціальне й правове становище представників феодально­го стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовсь­кий. Йому і його родові належало близько половини усіх зе­мель держави. Прибутки від них йшли на покриття державних витрат і потреби двору. Великокнязівські володіння в Україні розташовувались біля Київського, Житомирського, Луцького, Володимирського, Вінницького, Кременецького та інших замків. Великий князь роздавав свої маєтності литовським, українським і польським можновладцям на правах вотчин­ного (дідичного) або умовного володіння («на поживаньє», «в хлебокормленьє», «до волі і ласки господарской» тощо), від чого його земельний фонд поступово зменшувався.

Наступна після великого князя феодальна верства, так звана князівсько-панська аристократія, складалася з нащад­ків удільних князів і вищих бояр. Земельні володіння й маєт­ності українських феодалів були зосереджені головним чином на Волині (князів Острозьких, Заславських, Сангушок, Чор-торийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружин-ських), на Київщині (бояр Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів), а також на Брацлавщині. На Чернігівщині й Захід­ному Поділлі переважали володіння польських панів Ор-довонжів, Бугацьких та ін. Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися на магнатів (вищий феодальний стан).

Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жа­лування великого князя литовського, спадок, купівля-про­даж, освоєння пустищ, а також загарбання общинних і се­лянських земель. На них феодали засновували свої нові господарства — двори або фільварки (садиби з орною землею). Ці землі, поділені на волоки (приблизно 23,3 га), обробляли селяни. Панський двір мав прибутки від землеробства, ско­тарства, полювання, бджільництва (бортництва), рибальства та інших видів господарства. Здобувши широкі політичні пра­ва та привілеї, імунітет і право вотчинного (документального) суду, магнати стали правлячою верхівкою Великого кня­зівства Литовського, Королівства Польського, а пізніше Речі Посполитої.

Проміжною феодальною верствою між аристократією і нижчими станами суспільства була шляхта (на початку ста­новлення Литовської держави — бояри, земляни), яка в ос­новному займалася військовою справою.

У зв'язку з неефективністю старої дружинної організації, а також за браком коштів на її утримання уряд залучав до вій­ськової служби заможних людей, що мали земельну влас­ність. Їхні ранги визначалися доходами шляхетського двору.

Спершу шляхта була неоднорідною. До неї належали: 1) зем­ські бояри (нащадки бідніших феодалів, що не увійшли до аристократичної верстви); 2) військові слуги панів; 3) міщани й заможні селяни (звільнені від повинностей). Однак шляхта внаслідок привілею Казимира Ягайловича (1447 р.), який зрівняв у правах усі її прошарки, протягом XIV—XV ст. консолідувалася. Цей стан отримав імунітети! права і право шляхетського (панського) суду над підданими. Останні звіль­нялися від грошових податків, мостового й шляхового обов'язку, замкової служби тощо. Привілей 1447 р. визначив соціально-політичне становище шляхти як панівного стану.

Слід зазначити, що становище шляхти час від часу зміню­валося. Після приєднання Галичини до Королівства Польсь­кого наприкінці XIV ст. державні пожалування отримувала лише католицька польська шляхта, що мала й більші привілеї, ніж українські феодали. Це викликало протести з боку ос­танніх. Спроби задовольнити їхні вимоги мали місце у 1425, 1430 і 1433 рр. Врешті, королівським привілеєм 1434 р. галицьку шляхту було зрівняно в правах з польською.

В українських землях, що входили до Великого князівства Литовського, українська шляхта сформувалася пізніше — на початку XVI ст. 1522 р. Сейм видав постанову про «вивід» шляхти, за якою до шляхетського стану зараховувалися лише нащадки землевласників, що належали до бояр за князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира IV. Згідно з цією постановою 1528 р. відбувся перепис шляхти, так званий «попис земський», з метою з'ясування законності володінь. Списки, складені під час перепису, посвідчив Сенат. Таким чином, «попис земський» став законом. Посилання на нього було не­заперечним доказом шляхетства.

Крім того, за ухвалою Сейму 1562 р. періодично про­водилися люстрації замків і списків служилої шляхти, що складалися чиновниками-люстраторами або люстраційними комісіями, які виконували водночас ревізорські функції. Люс­трації містили відомості про якість земель, господарські витрати й чистий прибуток маєтностей.

Із запровадженням «Устави на волоки» 1557 р. великий князь литовський Сигізмунд II Август здійснив аграрну реформу, так звану «волокову поміру», під час якої визнача­лося право власності на землю. Всі ті, хто не зумів документально підтвердити законність свого землеволодіння чи зем­лекористування, мусили повернути землі державі. На них за­сновувалися фільваркові господарства.

За «Уставою на волоки», орні землі у великокнязівських маєтках поділялися на рівні ділянки — волоки. Частину їх отримували селяни. Одна волока мала ЗО моргів (у Литві морг дорівнював 0,7123 га) і була мірилом феодальних повиннос-тей. Згодом волочну систему було запроваджено й у маг­натських та шляхетських землеволодіннях.

Усе це сприяло поступовому перетворенню шляхти на панівну верству Великого князівства Литовського.

У 50 — 60-х рр. XIV ст. Сейм під тиском шляхти видав низку постанов, які зрівнювали шляхту в правах з магнатами. 1563 р. було остаточно скасовано статті Городельського при­вілею про обмеження прав православних феодалів, а 1564 р. шляхта домоглася постанови Сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, уповноважених розглядати всі цивільні справи панів. Віденським привілеєм 1565 р. засновувалися шляхетські повітові сеймики, що стали представницькими становими органами шляхти.

Отже, реформи 60-х рр. XIV ст. зумовили зростання полі­тичної ролі шляхти.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у громадсько-політичному житті українських земель заявляє про себе нова суспільна верства — міщани.

Правове становище міського населення було різним і зале­жало від ролі, значення та прав міста, багатства громадян і ха­рактеру праці. Всі міста й містечка в українських землях поділялися на 4 групи. До першої належали королівські міста, що мали, як правило, важливе стратегічне значення. До дру­гої — приватновласницькі міста польських, литовських та українських магнатів. До третьої — церковні й монастирські міста. До четвертої групи належали міста, що користувалися Магдебурзьким правом. Так, у Київському воєводстві (м. Київ мав Магдебурзьке право з 1494 р.) із 206 міст і містечок, 46 були королівськими, 150 — приватновласницькими, 10 — церков­ними. Разом з тим розвиток міст гальмувався пануванням феодально-кріпосницького ладу, безправним становищем більшості міської людності, всевладдям магнатів і шляхти. Внаслідок відокремлення ремесла від сільського госпо­дарства упродовж другої половини XIV — першої половини XVI ст. у феодальних маєтностях побільшало ремісників, зок­рема шевців, бондарів, слюсарів, ковалів, гончарів, кожум'я-ків, броварів, для яких робота за фахом була основним занят­тям. Ремісники залишали села й поселялися в містах, де частина з них володіла земельними наділами. В середині XVI ст. в Луцьку налічувалося 225 ремісників, у Володимирі — 1 ЗО. На той час в Києві, за неповними даними, існувало близько 17 ремісничих спеціальностей, а у Львові — 28.

Прагнучи захистити власні інтереси, міські ремісники об'єднувалися в цехи, так звані ремісничі корпорації. У зазна­чений період в Києві діяли цехи шевців, скорняків, ковалів, чоботарів та інші. Знаряддя праці й засоби виробництва нале­жали цеховим майстрам, які були вищим і навіть панівним прошарком ремісництва.

Існувала й нижча (залежна) верства ремісництва — під­майстри та учні. Ця реміснича категорія, визискувана майст­рами, створювала свої організації — «господи». Наприклад, у Львові 1469 р. успішно діяла «господа» підмайстрів ткацького цеху.

Ремісничий цех як корпорація мав низку прав і привілеїв, закріплених у пожалуваннях сюзерена, постановах місцевих властей, а також у своїх статутах. Тож в Україні ремісничі кор­порації послуговувалися «цеховим правом».

З подальшим поглибленням суспільного поділу праці, який сприяв відокремленню ремесла від землеробства, при­множувалася чисельність неземлеробського населення. В міс— тах зростав попит на продукти сільського господарства, а в селах—на ремісничі вироби. В українських землях напри­кінці XIV ст. й особливо у XV — XVI ст. бурхливо розвивалася торгівля, розширювався внутрішній ринок. Торги і ярмарки ставали звичним явищем, зміцнювалися економічні зв'язки між окремими містами й землями.

Купецтво відігравало важливу роль у житті суспільства. Спочатку воно як соціальна верства було нечисельним. У XV— XVI ст. торгівлею займалися самі виробники продукції або власники маєтностей. Але з розширенням торговельно-економічних відносин почали з'являтися всілякі скупники, баришники, спекулянти, перекупники. З цього середовища згодом постав професійний купецький прошарок.

Українські купці зміцнювали торговельні зв'язки з біло­руськими, польськими, литовськими, молдавськими, італій­ськими, московськими та іншими землями.

Зрозумівши значення торгівлі як джерела доходів, великі князі, місцеві магнати й шляхта створювали митниці. Ними були вкриті Велике князівство Литовське й Королівство Польське.

Однак основним заняттям більшості української людності залишалося сільське господарство, а основну її масу (80 %) становило селянство.

За правовим становищем селяни поділялися на дві кате­горії; 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на цер­ковних чи монастирських землях; 2) тих, хто жив на вели­кокнязівських землях.

Селяни становили три групи, різні за ступенем залежності від феодалів: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов'язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов (у визначений час, після виплати встановленого викупу або надання «замінника»); 3) покрі-пачені селяни, що втратили право виходу від феодала або не мали його взагалі. Ці селяни походили від невільників, які поступово, протягом XIV — XVI ст. перетворилися на на­півзалежних селян. За Литовським статутом 1588 р. всю челядь (невільників) було переведено на селянські «тяглі» грунти й остаточно закріпачено.

Слід назвати й такі категорії селян: 1) люди тяглі або роботні; 2) данники; 3) слуги путні.

Тяглі — це селяни, що «сиділи» на панській землі, платили оброк і виконували різні господарські роботи в панських маєтках. Вони становили більшість сільського населення. Данники платили данину зі свого господарства натурою, тобто продуктами промислу. Основою оподаткування було «дворище». До цієї категорії селян, зокрема, належали: боб-ровники, борники, жарі, ловці, сокольники, свинухи, ко­нюхи, плотники, рудники, риболови, дьогтярі, млинарі та інші.

Слуги путні несли службу, пов'язану з охороною кордонів . держави або земель, а також займалися сільськими ремес­лами. Таких чимало було на півдні Київщини, в Переяс­лавщині, Брацлавщині, Поділлі й Галичині.

Звичайно ж, така класифікація селян умовна. Багато з них водночас вважалися і тягловими, і данниками, і служилими. Вони могли бути напівзалежними, залежними або повністю залежними.

Форми економічної залежності селян чимдалі ускладню­валися. Спершу феодали домоглися низки привілеїв, які обмежували право виходу селян з-під їхньої залежності, а потім таке право було скасовано для селян, що «сиділи» на землях феодала («отчичів», або «людей з вічним»). Привілей князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватновлас­ницьких селян до великокнязівських маєтків. Постановою сейму 1496 р. дозволявся лише один перехід селянина на рік від пана до пана. А законами 1500 — 1543 рр. і цей перехід за­боронявся без дозволу пана.

На селянстві лежав увесь тягар панщини, натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів і церкви.

З обмеженням переходу селян до інших станів та їх посту­повим покріпаченням виникла ще одна соціальна верства — козацтво.

Польсько-литовське право фактично в середині XVI ст. не знало такого стану, як козацтво. Воно зародилося і розвину­лося в степовій частині України як результат особливих умов життя українського народу. Виникнення козацтва було безпо­середньо викликане посиленням соціально-економічного, національного і релігійного гніту.

Козак — вільний дрібний власник і виробник. Він стояв осторонь феодально-кріпосницької системи й був принци­пово ворожим їй, виступав соціальним ідеалом для переваж­ної маси поневоленого населення України.

Перші згадки про козаків датуються кінцем XV ст., а на початку XVI ст. відомості про них стають різноманітнішими. Історичні джерела називають їх втікачами-кріпаками, непо­кірними холопами, розбишаками. Ще в Київській Русі втечі селян були однією з найпоширеніших форм боротьби, що відбилося і в «Руській Правді». Генезис козацтва пов'язаний і з колонізацією південних степів України. На певній стадії історичного розвитку його важливими функціями стали:

національно-визвольна боротьба, відродження української державності, захист кордонів.

Селяни і міщани, шукачі пригод, оселяючись на незай­маних землях, творили свій суспільно-політичний лад — спочатку на низу Київщини й Поділля, а потім і за Дніпровими порогами. Ця неоднорідна за майновим станом соціальна вер­ства поділялася на заможних козаків, які верховодили грома­дою, і бідних (голоту), що заробляли на життя службою в багатих людей, а також у найманих загонах при замках «добичництвом». Чимало козаків мали власне господарство.

Були й міські козаки. Вони становили значну частину на­селення міст Подніпров'я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Ці козаки займалися торгівлею і промислами, не підлягали магістратам і не виконували повинностей, тому їх називали «непослужними». Склад козаків-громадян поповнювався за рахунок покозачених міщан. Озброєні й обізнані з військовою справою, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.

Найчисельнішою козацькою верствою були «добичники». Опанувавши методи партизанської боротьби з татарами в не­простих умовах степу, вони стали тим важливим соціальним чинником, який убезпечував від ординців кордони півдня Великого князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої.

3 цією метою і навіть для нападів на татар чи не першим з прикордонних воєвод і старост використав козаків черкась­кий староста Остап Дашкевич у 1514—1535 рр. За свідченням хроністів, справі згуртування козацтва плідно прислужилися Предслав Лянцкоронський, Берната Притвич, Семен Поло-зович, Криштоф Кмітич, Богдан Галицький та багато інших. А Дмитро Вишневецький у 50-х рр. XVI ст. при підтримці Сигізмунда II Августа заклав на острові Хортиця фортецю (січ) і вів успішну боротьбу проти Кримського ханства й . Туреччини.

Литовський, а згодом і польський уряди формували з коза­ків спеціальні військові відділи, брали їх на державну службу й призначали платню. 1541 р. князь Сигізмунд І наказав зробити козацький перепис і скласти реєстр у Київському, Канівському й Черкаському округах. Чи було виконано його наказ — невідомо.

Через 27 років Сигізмунд II Август доручив коронному гетьманові Юрію Язловецькому сформувати з козаків дер­жавний військовий загін. Його було створено 1572 р.

Пізніше Стефан Баторій видав наказ про формування дер­жавного козацького війська.

Козаки, набрані на службу, записувалися в реєстр, отри­мували платню, тож називалися «реєстровими».

Таким чином, козацтво України, що виникло в непростих умовах феодально-кріпосницького ладу як явище самобутнє, національне, народне, стало загальновизнаним суб'єктом сус­пільно-політичного устрою Великого князівства Литовського й Речі Посполитої Польської.

 

Державний устрій України

в складі Великого князівства Литовського,

Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

 

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпос­ницькі відносини, мав систему центральних і місцевих орга­нів державної влади.

Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго зберігався устрій старого державно­го удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У дру­гій половині XV ст. Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звіль­няв службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і коштами; керував міжнародними спра­вами; виконував судові функції тощо. По суті, він був монар­хом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний, чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі (двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи. Управ­лінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани радники». До нього входили особи з най­ближчого оточення князя, що пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося широ­ким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління, він керував зовнішньою і внутрішньою політи­кою. Але найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами радниками. Він не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, само­стійно витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою. Якщо ж думки панів радників роз­ходилися з поглядами князя, останній повинен був підко­ритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька уста­нова. Спочатку так називали з'їзди литовсько-руських фео­далів, а також литовського, українського та білоруського ли-царств, зокрема з'їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з'їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань, приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лави­цею. До другої палати (кола) входили нижчі державні уря­довці й лицарство (шляхта).

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перет­ворився на законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту, розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адміністративною реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і 13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти: Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінсь­кий, Туровський), Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське (Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський), Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське (Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський).

Кожен повіт об'єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості, стали основними адміністративно-терито­ріальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовря­дування сільських общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці (на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші). Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призна­чалися великим князем на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило, воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства. Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних податків, займалися питаннями організації вій­ська під власною корогвою, вирішували судові справи.

Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими адміністративними й судовими повнова­женнями.

Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об'єднувалися в більші військові одиниці — воєвод­ства під орудою воєводи. Головним командувачем війська був великий гетьман.

Більшість міст, розташованих у тих чи інших адміністра­тивно-територіальних одиницях України, належала феода­лам. Так, 1625 р. в Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х рр. XVII ст. налічувалося більше 1000 міст і містечок.

Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску міщан зростав опір міського населення, яке домагалося са­моуправління.

В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р. Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.— Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги.

Відповідно до Магдебурзького права в містах України ство­рювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверд­жував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали рад­ців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самовряду­вання виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.    

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів.

Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повно­важення. Бургомістр і ротмани розпоряджалися міськими до­ходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпе­чували функціонування міських служб.

Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням.

Зазначимо, що міста з Магдебурзьким правом існували майже в усій Європі (окрім Московії). Не було винятком з цього правила й Королівство Польське, державний лад якого майже нічим не відрізнявся від устрою Великого князівства Литовського. В Польщі найвищими представниками держав­ної влади й управління були: король, королівська рада і Сейм. А з 1386 р. тут утвердився принцип обрання глави держави. Повноваження короля (господаря) залишалися такими ж широкими, як і раніше, але тепер його влада врівноважувалася королівською радою і Сеймом.

Королівська рада — це постійно діючий дорадчий орган влади, що сформувався приблизно в XIV ст. До її складу вхо­дили: королівський (коронний) канцлер; його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і творив суд над придворними чиновниками й слугами; його заступник — надвірний маршал;

королівський підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій; воєводи; каште­ляни й католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися «великою».

У XIV ст. почав формуватися Сейм. Спочатку король про­водив наради з шляхтою і панами періодично. Пізніше ці наради стали постійними. На них делегувалися представники шляхти й панів. Таким чином, у XV ст. сформувався вальний (загальний) Сейм. До його складу входили член великої ради й депутати від шляхти. Згодом вальний Сейм поділився на дві палати: 1) Сенат, що виник з великої ради; 2) посольську ізбу, яка складалася з представників земської шляхти. Валь­ний Сейм скликався щорічно. Він вирішував питання, по­в'язані з податками, приймав різні законодавчі акти. А пізніше його основною функцією стало обрання глави держави.

Влада державних структур Королівства Польського поши­рювалася на землі Галичини й Західної Волині. У 30-х рр. XV ст. українські землі було поділено на три воєводства: 1) Руське, що складалося з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяницької; 2) Подільське (Західне Поділ­ля й Борщівський повіт) і 3) Белзьке (повіти Цішанівський, Равський, Белзький, Сокальський, частина Жовківського, Кам'янко-Струмилівського, Бродського і частина південно-західної Волині).

Кожне воєводство на чолі з воєводою мало виборний земський суд. У землях і повітах керівництво здійснювали ста­рости.

Після Люблінської унії 1569 р. Річ Посполиту було поді­лено на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до неї входили українські землі) й Литву (Берестейщина і Пінщина) зі збереженням поділу на воєводства і повіти, а також апарату управління.

Литва втратила свою державність і лише стосовно місцевого управління, організації війська й судочинства збе­регла автономію. Як зазначає І. Крип'якевич «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що захо­валися під формами автономії у Великому князівстві Литовському... Весь розвиток життя йшов під великим наступом Польщі». Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського суспільства. Посилився національний і релігійний гніт, що призвело до зростання національно-визвольного руху.

 

Запорозька Січ: політичний

та адміністративно-територіальний устрій. Право

 

Започаткування і зміцнення козацтва протягом кількох десятиліть завершилися створенням унікальної військово-політичної організації — Запорозької Січі.

Дослідники її історії переконливо довели, що в межах так званих «вольностей» створилося своєрідне українське війсь­ко й утвердилися особливі суспільні відносини. Принцип військової демократії визначав фактично все — функціону­вання, управління, звичаєве право, побут тощо.

Початок дала фортеця, поставлена 1550 р. на острові Хортиця українським князем Дмитром Вишневецьким. Під його керівництвом значна частина земель нижче Дніпрових порогів, між Дністром і Доном, стала територією нового військово-політичного організму, названого Запорозькою Січчю.

Протягом свого 200-річного існування запорозькі козаки змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову (Підпільненську).

Проблема козацтва — одна з центральних в історії держав­ності українського народу періоду феодалізму, тому завжди перебувала в центрі уваги дослідників. Існують різні точки зору вчених. Найбільш вдалу оцінку козацтва дав М. Гру-шевський, який розглядав це питання в історичному роз­витку, трактував козацтво на першому етапі його існування як руйнівну стихійну силу, і лише пізніше — як певний сус­пільний стан, що став виразником національних інтересів свого народу і взяв на себе відродження державності України.

Запорозька Січ мала свій адміністративний поділ. Окремі райони тут називалися паланками. В останні роки існування Запорозької Січі було вісім паланок: Бугогардівська, Кодаць-ка, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська і Прогнойська. Паланки (від турецького «невелике укріплення»), як і Січ, мали фортифікаційні споруди, де пе­ребувала козацька залога. В основних паланках, слободах і зимівниках чи хуторах жили й господарювали одружені козаки та посполиті.

Верховна влада в Січі належала козацькій раді, в роботі якої брали участь усі приписані до куренів січовики. Рада збиралася щороку першого січня, щоб обрати січову старши­ну — кошового отамана, суддю, писаря і осавула. Це був уряд Запорозької Січі, юрисдикція якого поширювалася на всі паланки.

Влада кошового отамана — адміністративна, судова і на­віть духовна — була значною. Під час війни він командував усім запорозьким військом чисельністю понад 10 тис. осіб.

Суддя на Січі посідав після кошового отамана друге місце. За відсутності кошового він командував на правах наказного отамана. Суддя був також головним скарбником Січі. Важ­ливі посади в січовому уряді займали писар і осавули. За ролями, які вони відігравали, їх можна порівняти з першим міністром уряду й міністром внутрішніх справ.

Були на Січі й інші, не менш значні посади — пушкар, тов­мач тощо. Перший відав січовим арсеналом зброї, а також в'язницею, розташованою в пушкарні. Товмач, крім прямих своїх обов'язків бути перекладачем, займався делікатною «секретною» справою (щось на зразок контррозвідки).

У паланках функції глави уряду виконували полковники, що підлягали кошовому отаманові. Йому допомагали суддя, писар, осавул, а в слободах — слободські отамани.

Запорозьке військо поділялося ще й на курені. Їх було 38. Свої назви вони отримали здебільшого на згадку про міста України, з яких прибули на Січ козаки, що заклали курінь. Назви деяких куренів походили від імен славних козаків, наприклад Пашківський, Кущевський, Кисляківський, Іва-нівський або Канівський, Батуринський, Корсунський, Уманський та ін. Кожен курінь обирав курінного отамана й кухаря.

Закон (право) на Січі віддзеркалював традиції козацького життя. Писаних законів там не було. А відомих на той час Литовських статутів і польського права січовики не визна­вали. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим козацьким правом. Суворість цього права Д. Яворницький пояс­нює трьома причинами: 1) на Січ приходили люди сумнівної (невідомої) долі; 2) козаки постійно перебували у бойовій го­товності; 3) відсутність пом'якшувального впливу жінок.

Покарання за провини були досить суворими, особливо за вбивство. Охороняв норми закону й права кошовий суддя. В польових або складних умовах діяла норма звичаєвого ко­зацького права для тих, хто вчинив злочин. Двоє козаків мали право судити одного. Їхній вирок виконувався негайно.

У Запорозькій Січі існувало й багато інших звичаєвих пра­вових норм: приводити жінку в Січ суворо заборонялося; страшенним злом у межах козацького співтовариства вважа­лася крадіжка, що каралася смертю. Для козаків був харак­терним пріоритет суспільного над особистим.

Отже, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, ски­дався на справжню політичну аномалію на тлі безмежного панування феодальних відносин та абсолютизму. Проста, але життєздатна система законодавчих (Загальновійськова рада) і виконавчих (кошова старшина) органів влади грунтувалася на демократичних засадах. Вона стала зразком для майбутньої гетьманської держави в Україні.

 

Крим і Північне Причорномор'я в складі

Золотої орди. Кримське ханство

 

У 20 — 40-х рр. XIII ст. Крим і Північне Причорномор'я за­знали економічного й культурного занепаду, пов'язаного з монгольськими завоюваннями і перетворенням Тавриди на один з улусів (наділів) Монгольської орди.

Зазначимо, що назва «Золота орда» набула поширення вже після розпаду монгольської держави. Вперше вона з'явилася в «Козацькому літописі» в другій половині XVI ст.

У всіх монгольських державах, які виникали у XIII ст., правлячими були династії, що брали свій родовід від Чин-гісхана, й кожна з них вважала надану їй чи завойовану територію своїм родовим володінням. Кипчацькі степи, які почасти входили до Північного Причорномор'я, дісталися старшому синові Чингісхана Джучі. Він і став засновником правлячої тут династії Джучідів. Улуси, своєю чергою, роз­межовувалися на дрібніші наділи. Деякі з них (наприклад, Тавріку) хан надавав улусним емірам (темникам) за їхню вірну службу в тимчасове феодальне володіння.

Улусному емірові підлягали тисячники, сотники й де­сятники з відповідними володіннями і визначеною кількістю населення. Звичайні кочовики виконували господарські по­винності й сплачували податки до ханської скарбниці, а в разі війни мусили за наказом з'явитися для військової служби у повному бойовому спорядженні.

У Криму й Таврійських степах з давніх-давен жили пред­ставники різних національностей — греки, алани, руси-українці, болгари, караїми, ейхи, кипчаки (половці), італійці, вірмени, ногаї, турки (османи), монголи. Найчисельнішим народом були кипчаки, які до монгольської навали мали тут свою державу. З усіх цих етносів поступово сформувалася кримська (північно-кримська) народність — кримські татари, що поглинула монголів як одну з національних меншин.

У XIII — XIV ст. Кримський півострів розмежовувався на дві частини. В північній (степовій) жили кочовики, а в пів­денній (приморській) — осіле населення. В середині XIII ст. вздовж південного Кримського узбережжя налічувалося близько 40 феодальних замків.

Після нищівних ударів, завданих Золотій орді у 1389, 1391, 1394 — 1395 рр. середньоазіатським правителем Тімуром (Тамерланом), вона розпалася на окремі самостійні ханства — Хорезм, Сибірське ханство, Ногайську орду, Казанське ханст­во, Кримське ханство та інші.

Кримське ханство було засноване 1443 р. намісником Кримського улусу Хаджі-Гіреєм. Воно займало внутрішню частину Кримського півострова та землі Північного При­чорномор'я, Приазов'я і Прикубання. До кінця XV ст. сто­лицею ханства було м. Крим, потім — Кир-Ер, а в XVI ст. нею стала нова резиденція Гіреїв — Бахчисарай.

На чолі держави стояв хан з династії Гіреїв. Серед інших його повноважень назвемо такі: публічна молитва (хутба), законодавчі функції, командування військом, карбування грошей, вартість яких визначав він сам, контроль за госпо­дарською діяльністю в державі, накладення податків, встанов­лення мита тощо.

Феодальну верхівку становили кілька найвпливовіших родів, які зосереджували в своїх руках політичну й економічну владу. Без їхньої згоди хан не міг розпочати війну, вирішити те чи інше важливе державне питання. Закони, що регулювали життя народу, набували чинності лише після їх ухвалення беями та мурзами.

Хан правив державою за допомогою уряду, так званого дівану, створеного на турецький взірець. Він складався з го­ловних міністрів, якими були: 1) калга-султан (очолював хан­ське військо й відповідав за безпеку держави. Належав до роду Гіреїв); 2) каймакан або намісник хана (у разі відсутності ха­на виконував його функції); 3) муфтій Криму або кадієлескер (провідник духівництва і головний суддя держави, який тлу­мачив закони); 4) нурреддін (головував у малих і місцевих судах, а під час війни командував військовими загонами).

За ординськими, а потім і кримськими звичаями, кожен татарин був солдатом, тобто військовозобов'язаним.

З-поміж загалу (скотарів і землеробів) помітно вирізнялися мурзи (феодали), так звані кирим-беї, або князі, що правили своїми племенами. Їх обрання затверджував хан. Як і він, ці правителі мали свої уряди, чільними особами в яких були калга-султан, каймакан, муфтій, нурреддін та інші.

Кирим-беї обмежували владу хана й фактично виступали співправителями в державі.

Економічною основою панування феодалів була земельна власність. Мурзи також справляли оброк зі своїх підданих.

Отже, Кримське ханство було державою, що складалася з володінь окремих беїв — бейликів.

Самостійно проіснувавши кілька десятиліть, Кримське ханство після захоплення військом турецького султана Мех-меда II узбережжя Криму (1475 р.) визнало свою васальну залежність від Османської імперії.

 

Судова система України в XIV - першій половині XVII ст.

 

Судова система в Україні XIV—XVII ст. була безпосередньо пов'язана з класовим і становим ладом суспільства. Її основу визначали такі засади: залежність суду від адміністрації, зро­щення з нею, становий принцип побудови судових установ тощо.

Магнати й велике панство судилися в королівському і сей­мовому судах, а шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й ут­ворювала.

Крім вищезазначених судів, у повітах створювалися так звані громадські («замкові») або старостинські суди, які могли судити шляхту й простих громадян. Головними суддями в них виступали воєводи, каштеляни і старости. Гродські (кримі­нальні) суди поділялися на вищі й нижчі.

Спеціальним судово-адміністративним органом для роз­гляду спорів про межі земельних володінь феодалів був підко-морський суд.

З утворенням кріпосницької системи виникли доменіальні або панські суди. До їхньої компетенції відносилися справи кріпосних селян та інших залежних станів.

На великокнязівських і королівських землях довго існу­вали так звані копні (громадські) суди для сільської громади (колишні «вервні суди»). Після Люблінської унії 1569 р. копні суди було замінено вотчинними судами феодалів.

Копні суди мали тісний генетичний зв'язок зі старим вічевим зібранням. У літописах та інших джерелах копа часто називається вічем. Населення певної території укладало своєрідний союз для самозахисту від злочинних елементів і боротьби з ними. Той, хто виявив злочин або сам став його жертвою, скликав «копу», тобто віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які повинні були прийти самі чи надіслати за­ступників, щоб чинити слідство й суд.

Компетенція копного суду була досить широкою. До неї належали чи не всі кримінальні й цивільні справи, що ви­никали серед населення. До суду могли звертатися всі стани суспільства. Він передавав справу до вищої інстанції — гро­мадського суду. Туди ж можна було апелювати на вироки коп­ного суду.

Найбільший розквіт практики копних судів, як про це свідчать джерела, припадає на XVI ст.

В українських землях литовсько-польської доби тривалий час зберігався обвинувачувально-змагальний процес, основні риси якого набули закріплення ще в давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати всі докази, подати їх судові й підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії судового процесу позивач мав право відмовитися від позову або обвинувачення й укласти мирову угоду. Однак при вчиненні найтяжчих злочинів слідство і суд були обов'яз­ковими незалежно від заяви сторін.

У судово-процесуальній практиці застосовувалися доно­си, катування, захист тощо. В цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним. Судова система над­звичайно важливого значення надавала доказам. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («полічне»), клятва тощо.

Суттєву роль у здійсненні правосуддя відігравали возні, призначені воєводою на пропозицію земського (повітового) суду й шляхти. За дорученням суду або на прохання сторін возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди тощо. В разі необхідності возний забезпечував явку відповідача до суду. Фактично він був виконавцем рішення суду.

Крім возного литовсько-польські суди мали й інших уря­довців, як-от: вижі — урядові оглядачі, що підтверджували факт порушення права; ув'язчі, які вели справу на користь позивача й за це отримували платню (ув'язчиє); кати, що після присуду виконували вироки.

Загалом судова система в литовсько-польський період була досить розвинутою. Але ця розвиненість служила інтересам панівного стану. Судова система й державна влада в умовах феодально-кріпосницького ладу іншими і не могли бути.

 

Право України в умовах перебування її

в складі Великого князівства Литовського,

Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

 

У вищезазначених умовах в Україні діяла досить строката система права. Її первісною базою було право Київської Русі.

Особливу роль серед джерел права України відігравала «Руська правда». Вона мала значний вплив на розвиток пра­вових систем Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Керуючись здобутками своїх попередників, ко­ролі й господарі видавали нові закони, продиктовані обста­винами суспільно-політичного і економічного розвитку.

У законотворчій діяльності великі князі литовські важ­ливого значення надавали привілеям (назва законодавчого акта), які стосувалися панів і шляхти. Привілеями закріп­лювалися у власність або довічне володіння землі, госпо­дарські замки й волості, гарантувалася недоторканність особи, роздавалися посади і титули. Привілеї поділялися на дві категорії: 1) привілеї земські; 2) привілеї обласні.

Привілеї земські надавалися як окремим особам, так і окремим інституціям, головним чином церквам і монас­тирям, окремим станам (шляхті, міщанам, духівництву тощо). В основному це були виняткові права. Наприклад, великі князі привілеями створювали привілейовану військову верст­ву (шляхту) на початку лише з литовців-католиків (привілей Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р.). Але в ході боротьби з княжим сепаратизмом великі князі змушені були опиратися також на українсько-білоруський елемент. Привілеї Сигіз-мунда 1432 і 1434 рр. надали українській шляхті ряд пільг, звільнили її від натуральних податків. Привілей Казимира IV Ягеллончика 1447 р. дав право «княжатам, панам, лицарям і боярам» виїжджати за кордон «для набуття ліпшого щастя або задля лицарських вчинків».

Привілеї обласні (їх ще називали уставними) надавалися окремим землям, що мали якесь особливе значення. Така територія перетворювалася на автономну одиницю й ставала федеративною частиною держави. Обласні привілеї оформ­лялися так званими «земськими уставними грамотами». Такою грамотою після Люблінської унії вінницький староста Калиновський дістав пустиню «Умань». 1580 р. канівський і черкаський староста отримує уставну грамоту на просторі землі в середній Полтавщині. Подібних привілеїв на воло­діння з імунітетним правом було десятки і сотні.

Поряд з привілеями історія литовсько-польської доби знає договори, як наприклад, договори про союз Литви з Польщею 1385 р. і 1569 р., договори князя Вітовта з великим князем Тверським та ін., що регулювали міжнародно-правові від­носини.

В другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першим збірником литовсь­кого права був судебник Казимира IV Ягеллончика (в оригі­налі — Лист), затверджений сеймом 1468 р. у Вільно. Він містив 28 статей: постанови карного права, охоронні права міщан, маєткове право та ін.

В основу судебника було покладено місцеве звичаєве право й судово-адміністративну практику. Тому його вважають ко­дексом кримінального і кримінально-процесуального права, який захищав насамперед феодальну власність. Разом з тим у ньому є положення про однакову відповідальність за кри­мінальний злочин як пана, так і залежних отчичів (невіль­ників або кріпаків). За дітей до семи років відповідали їхні батьки.

Судебник Казимира містить значний масив тих самих пра­вових положень, що й «Руська правда».

З «Руською правдою» тісно пов'язаний ще один збірник права — Литовський статут. Наголошуючи на спорідненості «Руської правди» з литовським правом (зокрема в галузі цивільного, кримінального і судово-процесуального права), М. Максимейко, М. Ясінський та інші дослідники зазнача­ють, що навіть зміст Литовського статуту поділяється на ті самі розділи, що й «Руська правда».

Разом з тим це не просто інша назва. Значні зміни, що відбулися в соціально-економічному житті, потреби уза­конити їх спонукали уряд Великого князівства Литовського сконцентрувати в одному правовому збірнику новітні досяг­нення литовсько-руського правотворення. На початку XVI ст. литовсько-руська шляхта зініціювала розробку нового право­вого збірника, який мав закріпити їхнє панівне становище. На сеймі 1514 р. шляхта подала великому князю прохання ук­ласти новий писаний збірник права. 1522 р. вона повторила це прохання.

Новий збірник був потрібний і самому князю для зміц­нення політичної єдності держави.

Упродовж років новий збірник права розроблявся юрис­тами великокнязівської канцелярії, обговорювався на кіль­кох Сеймах. Віденський Сейм 1528 — 1529 рр. затвердив під­готовлений збірник, що увійшов в історію як перший (т. зв. Старий) Литовський статут 1529 р. Не вийшовши друком, він переписувався з оригіналу та копій для практичного користу­вання. Тому в обігу було багато списків Литовського статуту, які збереглися до нашого часу і в яких зустрічаються розбіж­ності, правки і додатки.

Цей перший Литовський статут мав 13 розділів, поділених на 264 артикули, що містили норми державного, адміністра­тивного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галу­зей права. Унікальність цього статуту полягає в тому, що його кодифікаторам внаслідок копіткої роботи вдалося роз­робити таку систему права, яка стала однаково прийнятною в усіх кутках величезної держави. Сюди було включено значний масив положень «Руської правди», норм звичаєвого права, низку положень німецького й польського права, в тому числі з «Саксонського зерцала» та Магдебурзького права, а також привілеї: Ягайла 1387 р., Городельський Ягайла та Вітовта 1413 р., Сигізмунда 1432 р., Земський 1447 р., Олександра 1492 р., судебник Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та інші правові до­кументи.

Найсуттєвіше у цьому збірнику законів було те, що шляхті гарантувалася низка прав. Її не дозволялося карати «безправ­но», тобто без судового публічного процесу. За шляхтою за­безпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини. Шляхтичі викликалися на суд лише за повістками. Відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася ін­дивідуально. Якщо шляхтич обвинувачувався у злодійстві, але краденої речі в нього не знаходили, він міг очиститися при­сягою. Шляхтич отримував право апеляції на суд воєводи чи старости безпосередньо до князя. Він мав свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані звільнялися від усяких податків і повинностей на користь князя та адміністрації.

У Литовському статуті 1529 р. визначався критерій належ­ності до шляхетського стану. Ним було визнано принцип дав­ності. До шляхетського стану входили ті бояри, які давно, кількома поколіннями, належали до боярства й користу­валися боярськими правами. В окремих випадках закон визначав, що шляхетське походження можна підтвердити певною кількістю свідків — шляхтичів, які це робили під присягою. В інших випадках шляхетське звання надавалося рішенням господаря.

Складне економічне й політичне становище Литовської держави у першій половині XVI ст., вимоги шляхти внести зміни до статуту примусили князя прийняти рішення про до­опрацювання збірника. З цією метою було створено комісію. Статут збагатився значною кількістю юридичних доповнень, прийнятих литовськими Сеймами після 1529 р., закріпив соціально-економічні й політичні зміни, що відбувалися в державі, визначив становище великого князя (господаря), захистив привілеї магнатів, зафіксував ширші права і воль-ності шляхти. Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під найбільшим тиском волинської шляхти, то його в другій редакції ще називають Волинським. Статут набув чинності 1566 р. Це був значний крок вперед у законодавчій діяль­ності. За Литовським статутом 1566 р. в Литовській державі створювалися нові гродські (кримінальні) й земські суди, а також апеляційні юридичні установи в окремих землях. Усім землевласникам заборонялося самовільно захоплювати чужу землю.

Невдовзі становище Великого князівства Литовського ще більше ускладнилося. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. воно втратило свій державний суверенітет. З утворенням нової дер­жави — Речі Посполитої Польської, в якій панівне становище захопила польська аристократія, виникла необхідність у при­веденні литовсько-руського законодавства у відповідність до польських законів.

За дорученням короля Стефана Баторія цю роботу успіш­но ^виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомогла йому комісія, до якої увійшли визначні тогочасні правознав­ці. В результаті копіткої роботи з'явилася третя редакція статуту, яку було затверджено й надруковано 1588 р. згідно з привілеєм уже нового короля Сигізмунда III. Цей статут най­більший за розмірами. Його 10 розділів містили 488 артикулів. Перші 4 розділи були присвячені публічному праву. В них мовилося про особу князя (господаря), про злочини проти магістрату, про бунт, про земську оборону, про вольності шляхти, про устрій судів і процесуальне право. Шість на­ступних розділів стосувалися постанов цивільного права, тлу­мачили кримінальне право — від найтяжчих злочинів до на­йменших провин. Статут остаточно оформив закріпачення основної частини сільського населення.

У процесі підготовки до проекту Литовського статуту було внесено артикули про те, що великий князь під присягою за себе й своїх нащадків зобов'язується не порушувати території Литовської держави, прилучити до неї області, від неї відторг­нуті. І взагалі в проекті статуту низка артикулів суперечила постановам Люблінської унії. Тому польський Сейм його не затверджував.

З 1592 р. шляхта знову почала домагатися перегляду стату­ту. Зважаючи на це, було підготовлено й видано нову редакцію третього Литовського статуту польською мовою (перші три писалися руською, тобто давньоукраїнською). Багато артику­лів цієї редакції доповнювалися так званими конституціями (рішеннями вального Сейму Речі Посполитої). Відтоді зміст Литовського статуту змінювався. Кожен Сейм додавав до нього нові конституції. Чинність цих редакцій статуту (його стали називати «Новим Литовським статутом») поширювала­ся на всі землі Речі Посполитої.

Таким чином, третій Литовський статут як кодекс права став першорядним юридичним збірником і багато в чому пе­ревершив тодішні західноєвропейські кодифікації. Науково доведено, що московське «Уложеніє» 1649 р. було складено під впливом цього статуту.

Прийняття литовських статутів певною мірою обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Перший Литов­ський статут, наприклад, дозволяв суддям за відсутності «пи­саної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Це положення повторювалося і в наступних редакціях.

Крім вищезазначених джерел права, що діяло в Україні, слід назвати Литовську метрику. Так називався державний архів Великого князівства Литовського, яким відав канцлер. До Литовської метрики передавалися на зберігання всі офіційні акти, що видавалися від імені держави й регулювали різні сфери суспільного життя. Документи Литовської метрики охоплюють період з 1386 по 1749 р., тобто з часу унії Литви з Польщею і до приєднання значної частини Речі Посполитої до Російської імперії. На превеликий жаль, знач­на частина правових джерел Литовської метрики втрачена. Деякі з них обробили й довели до сучасників Пташицький, Бершадський, Леонтович та ін. (див.: Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998).

У XIV — першій половині XVII ст. в Україні діяли або мали вплив чужоземні джерела права, зокрема німецькі, польські, угорські та ін. Найбільше відомі дві категорії збірників німець­кого права в перекладі польською Павла Щербича Гроїцького (Зресшит Захопиш) і Бартоломія Гроїцького (Роггасіеіс 5а,с1о\у у 8рга^ гпісуакісЬ ргауа таеаеЬиг5кіе§о). Здебільшого ці кодекси називають збірниками Магдебурзького права, оскільки вони були книгами права, які регулювали міське життя. Магде­бурзьке право мало чітко виражений становий характер, що виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного стану (магнатам, шляхті, купецтву, верхівці реміс­ників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні нижчих верств городян.

До запровадження німецького права в Королівстві Поль­ському було власне право, яке поширювалося в Україні. До таких збірників права відноситься насамперед Вислицький статут 1374 р., оголошений Казимиром Великим. У ньому закріплювалися норми цивільного й кримінального права. Джерелом цих норм було стародавнє польське звичаєве право. Чимало норм регулювали процесуальне право (про статус суддів, про свідків), характеризували різного роду злочини й кару за них (про вбивство, про крадіжку, про розбій та інше). Ця пам'ятка цікава тим, що багато статей1 за своїм змістом збігається з «Руською правдою».

Ще одна пам'ятка польського права — Статут Вартський (1420 — 1423 рр.), виданий королем Владиславом-Ягайлом Ольгердовичем. Як і попередній, він являв собою збірник норм старого звичаєвого права. На відміну від Вислицького поширювався і руською (давньоукраїнською) мовою під на­звою «Статут короля Володислава» 1420 — 1423 рр. Серед за­конодавчих актів Королівства Польського особливого значен­ня набули т. зв. Генріхові артикули 1573 р., видані за часів короля Генріха Валуа. Ці артикули стосуються повноважень королівської влади не за принципом успадкування, а за прин­ципом виборності. Влада короля обмежувалася. Він повинен був мати при собі 16 сенаторів, без згоди яких не мав права приймати рішень, мусив звітуватися перед Сеймом, давати .четверту частину прибутків на утримання війська (наймано­го), названого пізніше кварцяним.

Вищезазначені та інші джерела містили різні галузі права: право власності, зобов'язальне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право.

Основним правовим інститутом, як і в попередні періоди, у XIV — першій половині XVII ст. залишалося право влас­ності. І в польському, і в литовському праві поняття власності виникло досить давно. В Королівстві Польському для визна­чення власності вживали терміни «дідизна», «дідівщина», що означали володіння, отримане в спадщину «від дідів». Пізніше їх витіснило поняття «власність», хоч деякий час зустрічалося і таке поняття, як «отчина». Об'єктами права власності були:

маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножатні, озера, річки, продукти виробництва тощо. Важливого значення при цьому набув поділ власності на рухоме й нерухоме майно. До останнього, за польським правом, належало все те, що було пов'язане із землею. За правом литовським до нерухомого майна відносили маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухо­мого — «інші всякі добра й пожитки». Головна увага в законах приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розмежовувалися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські й церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки поділялися на кілька кате­горій: «вотчина» або «дідизна», тобто одержані в спадщину (родові) володіння; вислужені або надані в користування («держання») на визначених умовах, наприклад «до волі панської»; надбані внаслідок купівлі-продажу. Право роз­поряджатися цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним цілком вільно, то відносно маєтків, отриманих іншим шля­хом, існували певні обмеження. Земельна власність усіх видів вважалася недоторканною. Але якщо великокнязів­ські піддані, що втекли «до землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, то їхні маєтки переходили до господаря (князя). Діти злочинця також втрачали право на нерухоме майно. Своє право на частку батьківського володіння втра­чали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька або одружилися з іноземцем. Право володіння, користування і розпорядження майном підтверджувалося грамотою чи давністю часу.

На початку XV ст. набуло поширення так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що переда­валися для забезпечення боргу кредитору.

Право володіння землею супроводжувалося обов'язком для володільця відбувати військову повинність. Ця норма закріплювалася в усіх трьох Литовських статутах. Шляхтич, який відмовлявся від служби, втрачав право на володіння землею.

Ґрунтовна правова регламентація стосувалася питань, пов'язаних з успадкуванням, тому спадкове право виділялося в самостійний правовий інститут. У литовсько-польському праві розрізнялося успадкування за законом, за заповітом і на основі звичаю.

Чільне місце займало зобов'язальне право, яке в умовах литовсько-польської державності набуло подальшого роз­витку. Широко практикувалися договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна. Закони, зокрема Литовські статути, визначали форму й порядок укладення угод, встанов­лювали терміни позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. Порушення права власності й зобо­в'язального права тягнуло за собою майнову і кримінальну відповідальність.

Литовсько-польське право ревно захищало життя, майно, Честь і особисту гідність насамперед представників панівних станів. Залежні стани були безправними. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей, а інколи шляхтичі навіть звільнялися від покарання.

У XIV—XVII ст. із загостренням соціальних суперечностей поняття «злочин» почало змінюватись. Спочатку злочин тлу­мачили як фізичну, матеріальну чи моральну кривду, завдану окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як шкоду, злочинство. Потім його називали «виступом», тобто порушенням правових норм, встановлених державою. Зако­нодавство передбачало відповідальність за різні види правопо­рушень. Найтяжчим злочином вважалися образа або посяган­ня на життя, здоров'я і честь короля чи господаря. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до во­рожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку ворогові. Закон встановив систему покарань за злочинні дії проти особи, як-от: вбивство, заподіяння тілесних ушкод­жень, образа. Злочинами проти власності вважалися крадіж­ки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабежі — відкритий напад з метою заволодіння майном, розбійний напад на чужий дім (маєток). Якщо такий напад призводив до смерті людей, то всі його учасники, незалежно від ролі, яку вони відігравали, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та моралі належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близьки­ми родичами, звідництво, зґвалтування тощо.

У правових джерелах, зокрема Литовських статутах, міра відповідальності за злочин виражалася в таких термінах:

«кара», «страта» та інших. Найсуворішим покаранням була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбив­ство, розбій, наїзд та багато інших. Право розрізняло просту смертну кару (відрубування голови, повішення) і кваліфіко­вану, тобто особливу, нестерпну (спалювання, четвертуван­ня, посадження на кіл тощо). Наступним за суворістю видом покарання були тілесні або болісні (биття, калічення та ін.). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих ста­нів. Як покарання практикувалися позбавлення волі (ув'яз­нення), виставлення біля ганебного стовпа тощо.

У литовсько-польському праві склалася досить складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію май­на, відшкодування збитків злочинцем (головщина) та ін. Ха­рактерною рисою майнових покарань була їхня нормативна невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його розмір. Це давало змогу суддям призначати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих та станових інтересів.

Інакше кажучи, у феодальній державі правова система без­посередньо залежала від станового ладу суспільства, захищала в першу чергу інтереси королів, князів, магнатів і шляхти. І насамкінець зазначимо, що державно-правовий розвиток тієї частини України, яка перебувала у складі Великого князівства Литовського й Королівства Польського, а пізніше Речі Посполитої, значною мірою зазнав їхнього впливу. До­сягнення в тодішньому цивільному, кримінальному та кримі­нально-процесуальному праві були й залишаються для нас важливими засадами законотворення.