Розділ VI Відродження і розбудова Української держави.

Право (1917-1921 рр.)

Відродження української національної держави.

Центральна Рада та її правова політика

 

Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної рево­люції в Петрограді й повалення самодержавства з нестримною силою розгорнулася в Україні національно-визвольна бороть­ба, що, попри спротив російського царизму, польських і ав-стро-угорських властей, не припинялася протягом століть не­волі й спроб викреслити з історії українську націю, її мову та культуру, а саму Україну перетворити на Малоросію, окраїну імперії не лише за назвою, а й за суттю.

Імперіалістична війна, поглибивши кризу в суспільстві Ро­сійської та Австро-Угорської імперій, загострила політичні, економічні, соціальні й національні суперечності. В націо­нальних провінціях Російської імперії, зокрема в Україні, Польщі, Фінляндії, Грузії, пробуджувалася національна свідо­мість, зростав потяг до незалежності й відновлення власної державності. Україна, поділена між державами-противника­ми, в роки 1-ї світової війни стала основним театром бойових дій, тому зазнала величезних втрат. На український національ­ний рух зводили наклепи, забороняли українську мову, зак­ривали українські видання, заарештовували українських полі­тичних діячів, переслідували інтелігенцію, політичні партії та організації. Однак перемога в Російській імперії буржуазно-демократичної революції в лютому 1917 р. викликала нове політичне пожвавлення і висунула на порядок денний питан­ня про самовизначення України, відродження її державності, визволення з-під гніту чужоземного панування.

В унікальних умовах, при відносно сприятливому міжна­родному становищі в Україні вперше після двох століть бездержавності виникли фактично дві держави — національна і радянсько-більшовицька, боротьба між якими визначала головний зміст політичної ситуації на нашій землі упродовж XX ст.

Страйкова боротьба і демонстрації робітників у Російській імперії переросли в буржуазно-демократичну революцію, внаслідок якої монархію було ліквідовано. В ході революції виникли нові органи влади, самоврядні органи управління.

27 лютого 1917р. представники Державної думи й Держав­ної ради утворили «Тимчасовий комітет Державної думи для запровадження порядку в Петрограді й для зносин з устано­вами та особами». Головою комітету обрали колишнього го­лову Думи В. Родзянка. Того ж дня відбулося перше засідання петроградських представників страйкових комітетів; вони утворили Раду робітничих і солдатських депутатів. Цей орган з перших днів показав себе як всеросійський (у межах колиш­ньої імперії) державний центр.

Тимчасовий комітет ставив собі завданням узяти управ­ління до своїх рук. Він звернувся до населення Петрограда із закликом «берегти державні й громадські установи». Це прак­тично — перший державно-правовий документ цього орга­ну. Наступними були такі призначення: полковника-октяб­риста Енгельгарда — комендантом столиці, комісарів — у Сенат, міністерства, градоначальство, а на посаду командую­чого військами Петроградського військового округу — ге­нерала Л. Г. Корнілова. Всім головнокомандуючим фронтами й командуючим Комітет послав телеграми про перехід до його рук урядової влади, «оскільки колишню Раду Міністрів ліквідовано». Голови губернських і повітових земських управ, міських управ і градоначальники отримали аналогічні цирку­лярні телеграми. Водночас Комітет вступив у переговори з представниками Виконавчого комітету Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів про створення ново­го уряду. В ніч на 2 березня 1917 р. внаслідок переговорів ке­рівництва Петроградської ради і Тимчасового комітету було сформовано Тимчасовий уряд із представників буржуазних і близьких до них партій. Головою уряду і міністром внутрішніх справ став великий поміщик і земський діяч, близький до кадетів, князь Г. Є. Львов. У перший же день свого існування Тимчасовий уряд проголосив повну амністію з політичних справ, демократичні свободи, заміну поліції народною міліцією, демократизацію місцевого самоуправління, скли­кання на засадах загального рівного, прямого і таємного голо­сування Установчих зборів, які встановлять форму правління, приймуть основні закони та ін. Питання війни, передача поміщицької землі селянам, про 8-годинний робочий день, терміни скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд обми­нав, зволікаючи із затвердженням конституційних актів.

Тимчасовий уряд як найвищий орган влади утворював нові й реформував старі органи управління. Царські міністерства, що діяли до революції, залишалися недоторканними. З утво­ренням першого коаліційного уряду 3 травня 1917 р. було сформовано нові міністерства: пошти і телеграфу, праці, про­довольства, державної опіки. При уряді й міністерствах ство­рювалися особливі наради, які мали виконувати конкретні завдання (економічна нарада, юридична нарада, особлива на­рада для підготовки Положення про вибори до Всеросійських установчих зборів та ін.). Одночасно з перетворенням цент­ральних органів управління Тимчасовий уряд постановою від 4 березня 1917 р. усунув від управління губернаторів і віце-губернаторів.

У губерніях, де набуло чинності положення про земські ус­танови, уряд тимчасово поклав обов'язки губернаторів на голів губернських земських управ. Вони почали називатися гу­бернськими комісарами Тимчасового уряду. Ця постанова за­клала юридичні основи виникнення інституту комісарів Тимчасового уряду на місцях. Рівночасно в Києві, Чернігові, Вінниці, Полтаві, Одесі та інших містах створювалися вико­навчі комітети громадських організацій, до складу яких вхо­дили представники місцевих рад робітничих і солдатських депутатів, земств, міських дум, кооперативних організацій. Усі ці виконавчі комітети стали головними адміністратив­ними органами на місцях. На них спиралися у своїй роботі комісари Тимчасового уряду, доручаючи їм окремі функції державного характеру. Тимчасовий уряд також підтримав їх, але лише тих, котрі виконували розпорядження уряду або пос­танови комісарів. Склад, структура й компетенція комітетів громадських організацій Тимчасовим урядом не регулюва­лися.

За обставин, що склалися, керівництво Товариства українських поступовців (ТУП), до якого, зокрема, входили М. Грушевський та С. Єфремов, вирішили створити пред­ставницьку раду не міського чи губернського масштабу, а всеукраїнського.

В результаті, 4(17) березня 1917 р. в Києві виникла Україн­ська Центральна Рада, до якої увійшли представники різних партій і груп, зокрема робітників, солдатів, студентів, коопе­ративів, профспілок, духівництва та ін. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Провідна роль у Раді на­лежала українським соціал-демократам та есерам. До керів­ництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфре­мов та ін. Лідери Ради прагнули домогтися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України. Про своє утворен­ня Центральна Рада сповістила телеграмою Тимчасовий уряд, сподіваючись, що «у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу».

Центральна Рада 22 березня видала відозву «До україн­ського народу», в якій закликала населення до спокою, вива­женості, організації політичних і культурних товариств. Неза­баром утворилися національні ради в Петрограді та Москві, що налагодили міцні зв'язки з Центральною Радою у Києві.

З перших кроків своєї діяльності Центральна Рада при­пустилася організаційної помилки: вона створювалася спо­чатку лише з представників київських організацій. Тобто пер­шого пореволюційного місяця Центральна Рада, формально претендуючи на роль органа влади загальноукраїнського мас­штабу, фактично представляла одне місто.

Організаційний етап діяльності Центральної Ради, який охоплював період з березня по квітень 1917 р., був присвя­чений питанням розширення соціальної та політичної бази українського національно-визвольного руху, оформлення його програми, створення єдиної всеукраїнської націо­нально-територіальної організації неоднорідних політичних сил і соціальних груп. У Центральній Раді точилися дискусії щодо формування виборчого представницького органу, з'ясо­вувалося ставлення ЦР до Тимчасового уряду та його пред­ставників на місцях, тривав активний пошук майбутнього України.

Важливе значення у становленні та зміцненні Централь­ної Ради мав Всеукраїнський національний конгрес, що відбу­вався у Києві 5—7 квітня за участю понад 900 делегатів. Цей конгрес закликав не чекати рішення всеросійських Установ­чих зборів, а негайно розпочати розбудову автономії України в складі оновленої Федеративної Російської Республіки. Питання про незалежність України на конгресі не розгляда­лося. Було рекомендовано створювати з представників на­ціональних і соціальних груп населення місцеві органи само­врядування у формі сільських, повітових та губернських комітетів, які мали формуватися на основі рівного і загального виборчого права. Йшлося про допуск делегації України на майбутні переговори з країнами — учасниками 1 -ї світової війни. Конгрес визнав владу Тимчасового уряду і висловився за підтримку скликання всеросійських Установчих зборів.

Конгрес провів вибори до Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні. Із загальної кількості мандатів (150) дві третини надавалися губерніям і містам, а одна третина — партіям і громадським організаціям. По одно­му мандату отримали українські національні ради Петрограда та Москви. Конгрес прийняв рішення про поповнення Цен­тральної Ради делегатами від робітників, селян, солдатів після проведення відповідних з'їздів. Соціально-економічних пи­тань конгрес не торкався.

Найвищим виконавчим органом України став обраний Центральною Радою Виконавчий комітет (Мала рада) на чолі з головою М. Грушевським та його заступниками В. Винни-ченком і С. Єфремовим.

Отже, Всеукраїнський національний конгрес утворив легі­тимну Центральну Раду, санкціонував її статус як вищого те­риторіального органу влади в Україні, оформив ідеологічні й політичні засади національно-визвольного руху, поклав поча­ток прагматичному втіленню в життя ідеї української націо­нально-демократичної держави як органічної складової частини оновленої Російської Федеративної Республіки. Він юридичне оформив створення місцевих органів самовряду­вання і управління.

У червні—липні 1917 р. до складу Центральної Ради увійшли Всеукраїнська рада військових депутатів (чисель­ністю 130 осіб), Всеукраїнська рада селянських депутатів (Виконавчий комітет) — 212 осіб, Всеукраїнська рада робіт­ничих депутатів — близько 100 осіб. Таким чином, Центральна Рада налічувала понад 800 депутатів і оформилася як єди­ний вищий законодавчий орган України.

Продовжуючи великоросійську державну політику, Тим­часовий уряд у червні 1917р. висловив Центральній Раді своє негативне ставлення до надання Україні автономії. Він заявив, що не може визнати Центральну Раду виразницею справжньої волі українського народу й не має повноважень розв'язувати питання про автономію України до скликання всеросійських Установчих зборів. Ворожу позицію щодо українських вимог зайняли ради робітничих і солдатських депутатів, пріоритети в яких почали поступово займати більшовики.

Лише тоді Центральна Рада зробила рішучий крок до авто­номії України й формування адміністрації на місцях. На нара­ді її членів було вирішено звернутися до народу з Універсалом і закликати його «зорганізуватися і приступити до негайного закладення фундаменту автономного ладу в Україні».

Виходячи з цього, Центральна Рада 10 (23) червня 1917 р. прийняла закон-декларацію під назвою «Універсал до україн­ського народу на Україні й поза Україною сущого», в якому проголошувалося відродження автономного устрою України в складі Росії. Для виконання цих та інших рішень було утво­рено виконавчий орган влади — Генеральний секретаріат (уряд). Його головою став В. Винниченко. Генеральний сек­ретаріат складався з таких секретарств (міністерств): внут­рішніх справ (керував В. Винниченко), у військових справах (С. Петлюра), з міжнаціональних відносин (С. Єфремов), шляхів сполучення (В. Голубович), пошти і телеграфу (О. За-рубін) та ін. Згодом кількість генеральних секретарств зросла до 14.

Універсал містив аналіз суспільно-політичної ситуації, що склалася влітку 1917 р., й декларував верховенство влади Цен­тральної Ради в Україні. Це рішення, зазначалося в Універ­салі, не є наслідком самостійницької позиції Центральної Ради. Тимчасовий уряд Росії відкинув простягнуту руку українського народу, тож «нас приневолено самим творити нашу долю». Далі мовилося про те, що для здійснення авто­номії потрібні великі кошти. Досі український народ усі свої кошти віддавав у всеросійську центральну казну, а сам не мав і не має нічого. Нині не може не дивувати наївна віра лідерів Центральної Ради у порядність російської демократії і Тимча­сового уряду. Займаючись внутрішніми справами, диску­сіями, борючись за портфелі, вони упродовж трьох з лишком місяців майже нічого не зробили для утвердження і реального захисту автономії України.

Щоправда, Універсал містив заклик організовувати в усіх селах, повітах і містах органи влади й управління, підлеглі Центральній Раді. Однак до останніх днів її існування залиша­лося здебільшого старе проросійське або пробільшовицьке місцеве управління (Червона гвардія, ради робітничих і сол­датських депутатів та ін.).

Водночас в Україні створювались і діяли три системи управління:

— комісари й чиновники різних рангів, призначені Тим­часовим урядом, яким формально належала верховна влада;

— ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на чолі з більшовиками, меншовиками, есерами;

— Центральна Рада з її місцевими органами — радами, уп­равами, спілками.

Незважаючи на складне політичне, економічне й соціальне становище, в Україні точилася запекла боротьба, відбувався процес національного відродження. Влада Центральної Ради невпинно зміцнювалася, але в робітничому й селянському се­редовищі давалися взнаки більшовицька агітація і репресії.

Проголосивши експропріацію поміщицьких, казенних, царських, монастирських та інших земель, універсал вбив перший кіл у могилу Центральної Ради. Адже цим було зав­дано удару не лише великим землевласникам. За свої зе­мельні наділи й господарства почала боятися більшість се­лянства.

У липні прибула до Києва шукати згоди делегація Тимча­сового уряду в складі І. Церетелі й М. Терещенка під керів­ництвом міністра оборони О. Керенського, що приїхав з фронту. Вони погодилися визнати Центральну Раду й Гене­ральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, обмеживши її територію п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Полтавською, Подільською і Чернігівською) з попередніх дев'яти. Центральна Рада у своїй політиці мала зректися національного напряму й стати на шлях компромісів. Що ж до питання національно-політичного та економічного устрою України, то його вирішення, уже вкотре, відкладалося до скликання всеросійських Установчих зборів.

Приставши на вимоги Тимчасового уряду, Центральна Рада 3 (16) липня 1917 р. проголосила свій 2-й Універсал. Однак, попри її заклики зберігати спокій в очікуванні доле­носного рішення Установчих зборів про автономію України, політичні лідери при підтримці населення почали вживати конкретних заходів. У містах і губерніях формувалися війсь­кові ради, збройні сили, запроваджувався єдиний національ­ний податок, відбувалися кадрові зміни в місцевих органах влади.

За попередньою угодою з Тимчасовим урядом Центральна Рада розробила й затвердила 16 липня Статут Генерального секретаріату. Разом з тим вона зобов'язалася підготувати Україну до остаточного здійснення автономії, а також довести її до всеукраїнських і всеросійських Установчих зборів.

•4 серпня уряд О. Корейського видав «тимчасову інст­рукцію» для Генерального секретаріату, що перетворювала його на орган, влада якого була суто формальною, тобто йшлося не про справжню автономію України, а про відновлення царського генерал-губернаторства зразка XVIII— XIX ст.

В Україні настала криза влади, зумовлена низкою причин. По-перше, в Центральній Раді, як, зрештою, і в усій Україні, російська меншість відкрито оголосила непримиренну бо­ротьбу українському націоналізмові. По-друге, «тимчасова інструкція» фактично перекреслила прийняті раніше угоди з Тимчасовим урядом. По-третє, вона позбавила Центральну Раду можливості навести порядок в Україні, створити органи державної влади й місцевого управління. І, по-четверте, міс­цеві органи влади підпорядковувалися Тимчасовому урядові або перебували під впливом більшовиків чи есерів.

Відсутність у державі сильної влади, широкомасштабна агітація більшовиків, їхні популістські гасла, терор, розвал фронту, дезертирство й зростання злочинності — все це породжувало в Україні атмосферу загального страху й хаосу. Тому населення почало вдаватися до засобів самооборони від злочинців, а також до самосуду.

Влітку 1917 р. на Звенигородщині розпочалося створення Вільного козацтва. Його з'їзд у Чигирині в жовтні головним отаманом обрав генерала П. Скоропадського, ще раніше при­значеного секретаріатом у військових справах командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. Генеральна рада Вільного козацтва складалася з 12 осіб. Ця рада зверну­лася до народу із закликом організовувати збройні загони для боротьби з грабежами, розбоєм і для підтримки національної влади.

У період кризи Тимчасового уряду в серпні — жовтні та анархії в Росії Центральна Рада, приймаючи декларації, здій­снювала самостійну політику державної розбудови України. На новому етапі боротьби за владу В. Ленін, враховуючи праг­нення українців здобути самостійність, у червні й липні через газету «Правда» звертався до кадетів, есерів і представників уряду з порадою піти на поступки. Зробивши це, писав він, ви відкриєте шлях до довіри і братерського союзу. Тактика біль­шовицького лідера, спрямована на підтримку ворогів свого противника, стала програмою дій для його послідовників в Україні, які також почали підтримувати Центральну Раду, аж доки національна ідея не вступила в суперечність з ідеєю соціалістичною.

У жовтні 1917 р. більшовики здійснили державний перево­рот у Петрограді. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Республіку Рад робітничих і солдатських депутатів і утворив новий уряд — Раду народних комісарів. Політичним ядром владних структур була РСДРП(б). Вона взяла курс на утвер­дження диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства в межах усієї колишньої Російської імперії. Права власників (великих і середніх), чиновництва, інтелігенції, офіцерів цар­ської армії та інших верств у створенні нової демократичної влади були узурповані більшовиками.

Визнавши антидемократичною і шкідливою для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада видала 3-й Універсал, в якому проголосила Українську Народну Респуб­ліку (УНР), але знову ж таки як автономну частину Російської Федерації. Автономія України поширювалася на Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму) губернії.

Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до створення власної держави. При цьому наголошувалося на «неприпустимості переходу абсолютно всієї влади до рук рад робітничих і солдатських депутатів», засуджувалося «повстан­ня в Петрограді».

Підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією була ще однією фатальною помилкою українського національно-де­мократичного руху і насамперед лідерів Центральної Ради. Найближчі події засвідчили це з усією переконливістю.

Отже, державність України виникла не стільки внаслідок широкого національного руху, а як природна реакція на ліквідацію монархії і розпад центральної влади Російської імперії, як засіб запобігання «внутрішній усобиці, руїні, зане­падові», тобто національне державне оформлення України 1917 р. було ініційовано як внутрішніми, так і зовнішніми обставинами.

3-й Універсал Центральної Ради — це перший самостій­ний державно-правовий документ української демократії початку XX ст. В ньому закріплювалися такі основні поло­ження:

— конституційна спрямованість;

— конфіскація поміщицького, удільного, церковного, мо­настирського землеволодіння і передача земель трудовому на­родові без викупу;

— встановлення 8-годинного робочого дня і державного контролю над виробництвом;

— оголошення амністії за політичні виступи й скасування смертної кари як міри покарання;

— розширення і закріплення місцевого самоврядування;

— утвердження демократичних прав і свобод, недоторкан­ності особи й житла, рівноправності всіх мов тощо.

Жовтневі події в Петрограді й Києві, проголошення УНР докорінно змінили орієнтири Центральної Ради. Оскільки молода держава залишилася віч-на-віч з проблемами, що пот­ребували невідкладного правового врегулювання, 25 листопа­да було ухвалено порядок видання законів, за яким законо­давчі функції надавалися Центральній Раді, а «врядування» мали здійснювати на основі законів генеральні секретарі УНР. Разом з тим залишалися чинними «всі закони й постанови», що діяли на території УНР до 27 жовтня і не були скасовані універсалами, законами й постановами Центральної Ради і Генерального секретаріату (див.: Вісник Генерального секре­таріату. 1917 р. № 1). Тож Центральна Рада перейшла від полі­тичних декларацій до формування власної правової системи. В галузі державного будівництва чи не найважливішим у стратегічному відношенні був закон «Про вибори до Уста­новчих зборів Української Народної Республіки», виданий окремою брошурою. Його 183 статті детально регламентували порядок організації та проведення виборів. 19 грудня Цент­ральна Рада ухвалила Тимчасовий закон про випуск Дер­жавним банком УНР кредитових білетів. Цей закон у період діяльності Центральної Ради неодноразово доповнювався і змінювався. Деякі акти регламентували питання оподаткуван­ня.

Крім державотворчих, політичних і економічних актів, Центральна Рада ухвалила закон «Про 8-годинний робочий день», яким визначалася тривалість робочого часу (48 год.) про­тягом тижня, регламентувалися праця жінок і дітей, нічна праця, праця в шкідливому виробництві, вихідні й святкові дні. Ст. 1 давала точне тлумачення поняття «виробництво». Цей закон вважався своєрідним кодексом законів про працю.

Центральна Рада працювала над багатьма законами чи не з усіх галузей права. Однак за браком часу й професіоналізму їй не вдалося створити правового поля України.

Важливого значення надавали Центральна Рада й Гене­ральний секретаріат реформуванню судочинства. Всупереч забороні Тимчасовим урядом запровадити в Україні посаду ге­нерального секретаря з судових справ, відомі юристи В. Войт-кович-Павлович, Ю. Гаєвський, Р. Лащенко, 3. Моргуліс, М. Радченко, М. Ткаченко, А. Яковлів та ін. доклали чимало сил до прискорення українізації суду, створення на місцях судових комітетів, а також призначення українських судових комісарів. Ще в червні 1917 р. відбувся з'їзд українських юристів, який обрав крайовий судовий комітет для забезпе­чення зв'язків між Центральною Радою і місцевими судовими установами. Після повалення Тимчасового уряду процес ре­формування суду пожвавився. Запроваджену в уряді посаду ге­нерального секретаря із судових справ посів М. Ткаченко. Через три дні після проголошення УНР М. Грушевський підписав положення про утворення суду УНР. 2 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний суд, який узяв до своїх рук усі функції Сенату. Суд складався з цивільного, карного й адмі­ністративного департаментів і 15 генеральних судів.

Зазначимо, що Центральна Рада досягла серйозних успіхів у зміцненні свого політичного становища. Однак, недооцінивши важливість соціально-економічних завдань, які потре­бували першочергового вирішення, вона в другій половині листопада і в грудні 1917 р. почала втрачати свої позиції. Слідом за декларованою в Універсалі ліквідацією поміщи­цького землеволодіння Центральна Рада розіслала на місця розпорядження про заборону конфіскації землі у власників, чим похитнула віру широких мас, незаможного селянства у можливість одержання наданої землі. Селянські виступи про­ти великих землевласників Центральна Рада наказувала при­душувати силою зброї. Ці дії аж ніяк не сприяли зростанню її популярності. Значна частина селянства переходила на бік радянської влади, що саме приступила до реалізації Декрету про землю.

Така недалекоглядна політика Центральної Ради та її уряду налаштовувала проти них цілі стани населення України, церк­ву та військові полки.

Призначені на 27 — 29 грудня 1917 р. вибори до всеукра­їнських Установчих зборів не стали масовими, бо вони через воєнні дії відбулися не скрізь, а лише в Київському, Волин­ському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Кате­ринославському й Чернігівському округах, і то переважно в січні — лютому 1918 р. Ситуація ускладнилася ще й тим, що

11 — 12 (24 — 25) грудня 1917р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад. Радянсь­ку владу силою було встановлено на частині території України, а в ряді регіонів точилася запекла збройна боротьба за владу. В цю боротьбу активно втрутилася більшовицька влада Російської Федерації.

Наступ військ В. Антонова-Овсієнка остаточно розвіяв ілюзії керівництва Центральної Ради щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Вона прагнула поз­бавити український народ державних прав і нав'язати йому «кишеньковий» харківський уряд. Формальне відмежування від режиму більшовицької диктатури стало проблемою пер­шорядного значення. Крім того, виникла необхідність про­вадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпочалися в Бресті-Литовському. У ніч на

12 (25) січня 1918 р. М. Грушевський оголосив останній універсальний акт Центральної Ради, в якому говорилося:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою укра­їнського народу».

4-й Універсал стверджував, що джерелом влади є народ України (тобто закріплював принцип народного суверені­тету), а виконавчим органом — Рада народних міністрів (дер­жавний орган УНР). Вона створювалася Центральною Радою і підпорядковувалася лише їй.

Як зазначалося в законі-декларації, Україна хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя УНР. Ще до про­голошення незалежності Центральна Рада доручила урядові розпочати мирні переговори з сусідніми державами, і насам­перед з Радянською Росією. Після укладення миру армію передбачалося розпустити й створити народну міліцію.

В аграрному питанні Універсал закріпив конфіскацію у власників лісів, вод, надр і передачу їх державі. Пропонувало­ся розробити закон про надання землі трудовому народові без викупу, узявши за основу скасування власності й соціалізацію землі.

В Універсалі йшлося про необхідність вжиття термінових заходів щодо ліквідації безробіття, про соціальний захист інвалідів, сиріт, потерпілих від війни, людей похилого віку та дітей.

Універсал встановлював монополію держави на зовнішню торгівлю, націоналізацію найважливіших галузей промисло­вості, торгівлі, контроль держави над усіма банками.

Він проголошував рівні демократичні права й свободи гро­мадян незалежно від національності.

Раді Міністрів приписувалося рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а ворогів УНР «карати як за державну зраду».

Центральна Рада прагнула Універсалом встановити таку владу, «до якої мали б довіру і яка б спиралася на всі демок­ратичні верстви народу». Особливо виразно проступає в Уні­версалі бажання якнайшвидше скликати «наші Установчі Збори» і прийняти «Конституцію самостійної Української На­родної Республіки».

Як відомо, Центральна Рада протягом грудня 1917 — січня 1918 р. вдавалася до репресій, спрямованих проти представ­ників більшовицьких рад робітничих і солдатських депутатів. Яскравим прикладом цього є збройне придушення повстання робітників заводу «Арсенал», які, підбурювані більшовиками, виступили проти Центральної Ради. Ці події призвели до політичної кризи в українському уряді й відставки кабінету В. Винниченка (22 січня 1918 р. за ст. ст.). В критичних умо­вах Центральна Рада доручила В. Голубовичу сформувати новий уряд.

Під грім більшовицьких гармат уряд В. Голубовича при­значає повноважну делегацію на мирні переговори у Бресті-Литовському. Таку ж повноважну делегацію вирядив і Народ­ний Секретаріат (більшовицький уряд) на чолі з Є. Мед-ведєвим і В. Шахраєм. Однак представникам країн Четверно­го союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Бол­гарії) вигідніше було вести переговори з делегацією Централь­ної Ради УНР.

Визнавши Україну суверенною і незалежною державою, країни Четверного союзу 26 січня 1918 р. (за ст. ст.) уклали мирний договір з українською делегацією від Центральної Ради. Відповідно до Брестського договору воєнний стан між УНР і країнами Четверного союзу скасовувався, визначалися кордони УНР, регулювалися торговельно-економічні відно­сини на взаємовигідних умовах. Було підписано й статті про обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, а також додаткові договірні документи: про збройну допомогу УНР у боротьбі з більшовиками; про позику Центральній Раді в сумі мільярда карбованців; про зобов'язання уряду УНР роз­рахуватися за надану допомогу продукцією сільського госпо­дарства й промисловості.

Брест-Литовська угода цілком задовольняла країни Чет­верного союзу, особливо Австро-Угорщину й Німеччину, які тепер мали «законні» підстави для вторгнення і грабунку матеріальних і культурних цінностей українського народу.

18 — 19 лютого (тут і далі за н. ст.) 1918 р. німецькі й ав-стро-угорські війська (понад 33 дивізії) разом з полками Цен­тральної Ради під командуванням Петлюри, Болбочана, Сушка, Присовського розгорнули наступальні дії проти більшовиць­ких сил. Протягом двох місяців владу рад робітничих і сол­датських депутатів було повалено, а територію України — поділено на сфери впливу між Німеччиною і Австро-Угор­щиною.

Силкуючись зберегти радянський режим в Україні, Рад-нарком РСФРР на чолі з В. Леніним створив у січні 1918р. так звані автономні Донецько-криворізьку і Кримську радянські республіки. Але цей маневр виявився невдалим. На 17 квітня 1918 р. всю територію України було окуповано, а більшо­вицьку владу — ліквідовано.

Центральна Рада намагалася провадити свою попередню політику. При активній підтримці найчисельнішої в Україні партії есерів вона приймає Універсал про соціалізацію землі, здійснює в інтересах незаможного селянства земельну рефор­му. Відроджуються адміністрація, судова система (мировий суд, з'їзд мирових суддів, окружний суд, судова палата, Гене­ральний суд). Компетенція мирових суддів була досить ши­рокою. При розгляді цивільних і кримінальних справ вироки виносилися на основі старого законодавства. Крім судових, формувалися позасудові органи з правом суду та репресій. Таке ж право надавалося і комісарам Центральної Ради на місцях.

Прагнучи забезпечити вивезення з України продовольства й сировини, окупаційне командування спочатку вдавалося до купівлі-продажу, не застосовуючи методу реквізицій, як це робили більшовики. В обмін на продовольство й сировину Україна отримувала машини, вугілля тощо. Та незабаром при Генеральному секретаріаті було створено продовольчу комі­сію, під керівництвом якої у селян почали вилучати сільсько­господарську продукцію. Репресії, реквізиції, аграрна рефор­ма та інші дії підірвали авторитет керівництва УНР.

Помітних успіхів досягла Центральна Рада в галузі право-творення. Відразу ж після проголошення 1-го Універсалу вона приступила до створення Конституції України — Статуту ав­тономної України. За 4-м Універсалом Конституцію повинні були ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, однак прий­няла її Центральна Рада в останній день свого існування — 29 квітня 1918 р. Конституція мала назву: «Статут про дер­жавний устрій, права і вольності УНР». В ній наголошувалося, що Українська Народна Республіка — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є український народ, усі громадяни України, що проживають на її території. Землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування, всі національності отримували право «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах». На території УНР скасовувалися смертна кара, тілесні покарання і ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалося і таке покарання, як конфіс­кація майна.

Основу побудови вищих органів держави становив прин­цип поділу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Най­вищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всена­родні збори, виконавчу — Рада народних Міністрів, судову — Генеральний Суд.

Вже згадуваний вище закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки» встановлював у дер­жаві пропорційну систему виборів. У Законі про національно-персональну автономію йшлося про право національних меншин на своє національне життя. Вийшов Закон про гро­мадянство. 12 березня 1918 р. було ухвалено Закон про держав­ну символіку, відповідно до якого державним гербом УНР став «Володимирів тризуб».

Найважливішими у фінансовому праві були питання про випуск державних кредитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет. За трудовим правом мав бути запровад­жений восьмигодинний робочий день, регламентувалися особливості найму і праці жінок і неповнолітніх, встановлю­валися святкові й неробочі дні.

Земельне право регламентувалося 3 і 4-м Універсалами, а в січні 1918 р. було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. За цим законом землею мали користуватися сільські громади й добровільні товариства. І хоч він дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна проблема — людини, землі і волі — так і лишилася неврегульованою.

Найменш розробленими за Центральної Ради були норми цивільного й кримінального права. В галузі цивільного права суди продовжували використовувати звід законів Російської імперії з певними корективами. В нормативних актах Цент­ральної Ради відсутній термін «право володіння». Натомість вживалися терміни «право порядкування», «право користу­вання», що свідчить про її негативне ставлення до приватної власності на землю. М. Грушевський помилково думав, що настане час, коли «власність на землю, торгівля землею вва­жатимуться таким же ненормальним явищем, як і власність на людину-раба».

В галузі кримінального права діяли Кримінальне положен­ня Росії 1903 р., Тюремний статут і різні додаткові інструкції до них, а також постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917р., яка передбачала позбавлення волі на термін до трьох років за публічні заклики до вбивств, грабунків, погромів та інших тяжких злочинів. Особи, винні у насильницьких посяганнях на державний лад УНР, каралися безстроковою каторгою.

На жаль, на правотворчому процесі негативно позначи­лися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, не­послідовність і нерішучість у реформуванні суспільства.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Централь­ної Ради, яка віддала владу гетьманові П. Скоропадському, не поступившись своїми політичними принципами. Це був пер­ший етап на шляху відродження української державності — від здобуття національно-територіальної автономії до прого­лошення повної незалежності України. У своїй діяльності Українська Центральна Рада виявила як сильні, так і слабкі сторони державотворення. Сильні: рішучість у будівництві держави українського народу, вплив національного відрод­ження на будівництво держави, орієнтація на соціальну політику. Слабкі: відсутність досвіду державного будівництва, утопічно-соціалістична орієнтація керівників Центральної Ради, заперечення необхідності формування українських збройних сил, непослідовність реформування системи місце­вого самоврядування, відсутність зворотного зв'язку з ук­раїнською людністю на місцях.

 

Формування української національної держави і

права в добу Гетьманату й Директорії УНР.

Західноукраїнська Народна Республіка

 

Як уже зазначалося, політика Центральної Ради викликала невдоволення заможніших верств селянства, що вимагали відновити приватну власність на землю й покласти край пово­єнному хаосові. Поміщики ставили питання про негайне повернення їм конфіскованої власності. Зростало невдово­лення і селянських мас. За обставин, що склалися, громад­ськість почала схилятися до встановлення сильної влади. Цю ідею підтримували і деякі політичні організації, зокрема «Українська народна громада», Українська демократично-хліборобська партія, а також впливовий «Союз земельних власників».

Таким чином, організаторами повалення Центральної Ради були не тільки німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише 24 квітня керівники окупаційної адміністрації в Україні зустрілися з нащадком старовинного гетьманського роду, авторитетним воєначальником генералом П. Скоро­падським, який прагнув створити уряд «сильної руки». Він прийшов до влади 29 квітня 1918р.

У день свого обрання П. Скоропадський оприлюднив «Грамоту до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». В них за Україною закріплювалася офіційна назва — Українська Держава, зазна­чалося, що державне будівництво здійснюватиметься «на тве,рдих основах законів, виданих в установленій черзі». Цен­тральна Рада, Мала Рада і крайові комітети рад розпускалися, прогресивні починання Центральної Ради скасовувалися. Повідомлялося, що найближчим часом вийде закон про вибори до Сейму України, а доти порядок і законність у дер­жаві підтримуватимуться гетьманською владою. Гетьманові належало право приймати закони, призначати голів виконав­чої влади й затверджувати її склад. Він керував усіма зно­синами з іноземними державами, був головнокомандуючим, оголошував надзвичайний стан, стан облоги тощо. Згідно із «Законами про тимчасовий державний устрій України» за­мість демократичної республіки фактично встановлювалася конституційна монархія.

Управління державою покладалося на призначену гетьма­ном Раду Міністрів. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» визначалися загальні функції міністерств і самих міністрів. Очолив Кабінет Міністрів Ф. Лизогуб. До Ка­бінету входили: Д. Дорошенко — міністр закордонних справ, А. Ржепецький — міністр фінансів, С. Гутник — міністр тор­гівлі, В. Кокольцов — міністр земельних справ, Ю. Соколов-ський — міністр харчових справ, В. Зіньковський — міністр культів, Ю. Люблинський — міністр народного здоров'я, М. Василенко — міністр освіти, Б. Бутенко — міністр шляхів, М. Чубинський — міністр юстиції, Ю. Вагнер — міністр пра­ці, Г. Афанасьєв — державний контролер, І. Кістяківський — державний секретар. За допомогою уряду П. Скоропадський мав намір розбудувати правову державу з розвиненим судочинством. У своїй діяльності члени уряду підпорядкову­валися гетьманові, що зумовлювалося законом «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголо­шення законів». У цьому законі конкретизувалися функції уряду в процесі законотворчості, керівництво якою здійсню­вав державний секретар. Саме він подавав законопроекти на розгляд Ради Міністрів. Цим же законом визначалися повно­важення Генерального суду як «вищого охоронця і захисника закону». Гетьман України призначав склад Генерального суду і затверджував генерального суддю. Загальне керівництво судочинством здійснювало Міністерство юстиції. Його ком­петенція постійно розширювалася. Міністр юстиції мав право одноособове призначати і мирових суддів, і голів з'їздів мирових суддів, а також звільняти їх з посад.

На початку липня 1918 р. Рада Міністрів скасувала закон «Про апеляційні суди» Центральної Ради й ухвалила інший, про судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Компе­тенція палат залишалася попередньою. Міністерство юстиції за рішенням уряду зміцнювало кадровий потенціал окружних судів. Адміністративні, кримінальні й цивільні справи ці суди розглядали гласно в складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів, правила для яких було затверджено окремо. Відновлювалася мирова юстиція, що діяла на основі старих законів. Створювалася система повітових і губернських судів. Найвищим судовим органом, як і в царській Росії, був Сенат.

Існували й військові суди. Вони підпорядковувалися Го­ловному управлінню військово-судових справ військового міністерства. Така увага до проблем становлення суду пояс­нюється тим, що гетьман посилював репресії. Рада Міністрів ухвалювала нові закони про організацію військово-судових інституцій, розширювала їх компетенцію. Застосовувалася виняткова підсудність, яка стала переважаючою при заколо­тах, спротиві владі, в процесах про вбивство. Винятковій під­судності підлягали й агітатори проти Української Держави.

Загальні й військові суди Української Держави при роз­гляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесу­альним законодавством Російської імперії, пристосовуючи його до нових умов і вносячи нові склади злочинів та міри по­карання. Для цього законодавства гетьманської держави най­характернішою рисою був незаперечний пріоритет інтересів держави над інтересами людини.

Турбуючись про захист Української Держави, уряд створив розгалужену мережу державної варти. Загальне керівництво нею здійснювало Міністерство внутрішніх справ, де існував спеціальний департамент державної варти, а в губерніях — старости й міські отамани. Сама варта складалася з молодших і старших вартових, приказних дільничих начальників, пові­тових начальників, їхніх помічників, інспекторів та їхніх помічників. Функції державної варти були карно-розвідними, освідомчими, наглядовими й силовими. Під виглядом держав­ної варти відроджувалися переважно старі російські охоронні відділи, поліція.

Призначених Центральною Радою комісарів було усунено з посад. Їх замінили старости, які й очолили місцеву адмі­ністрацію. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам. І взагалі вся система місцевої влади формувалася за колишньою російсь­кою моделлю. Посади губернських старост займали переваж­но місцеві поміщики, земські діячі, колишні судді, що діяли по-старому, часто всупереч гетьманським законам.

Величезне значення мало земельне питання. Відновивши приватну власність і скасувавши закон Центральної Ради про соціалізацію землі, П. Скоропадський розумів, що невирі-шення основного питання революції призведе до невдоволен­ня селян. Тому з самого початку Кабінет Міністрів вживав заходів щодо унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки матеріалів до нового земельного закону було ство­рено губернські й повітові земельні комісії, а згодом — Вищу земельну комісію на чолі з самим гетьманом. На початку листопада затверджується проект земельної реформи. Згідно з ним усі великі земельні маєтки примусово викуповуються державою за допомогою Державного земельного банку й розподіляються між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Господарства з високою культурою землеробства могли отримати до 200 десятин. Цей проект був поліпшеним законом «Про соціалізацію землі» Центральної Ради, який і тоді, і при гетьмані викликав спротив великих землевласни­ків.

Після закінчення 1-ї світової війни революційні маси повалили гетьманський режим, тож земельна реформа зали­шилася лише наміром гетьмана. Основною причиною повс­тання було прийняття «Тимчасового закону про заходи бо­ротьби з розрухою сільського господарства» та інших актів, що дали право поміщикам використовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великий грошовий штраф, тюремне ув'язнення тощо. За цим законом усе збіжжя врожаю 1918р. вважалося власністю дер­жави. Встановлювалася державна монополія на хліб, вироб­ники якого повинні були на першу вимогу уряду здати його за твердими цінами, окрім частини, необхідної для харчування й господарських потреб. Такий закон мав на меті забезпечення умов для виконання зобов'язань перед німцями й австро-угорцями. Виконувався він дуже своєрідно: при німецьких ко­мендатурах створювалися спеціальні команди, очолювані «агрономічними» офіцерами. Інакше кажучи, до вилучення хліба вдавалися і самі окупанти. Брак українського війська в Українській Державі компенсувався австро-німецькими вій­ськовими загонами.

Щоб розв'язати військову проблему, уряд П. Скоропадсь­кого прийняв проект, розроблений ще за часів Центральної Ради, про формування 8 корпусів, 4 кінних дивізій та інших військових підрозділів. Згідно з ним 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок і затвердила план організації армії. Для підготовки військових кадрів засновувалися спеціальні школи. В липні 1918 р. було сформовано Гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5 ти­сяч вояків, укомплектовану молоддю від 18 до 25 років, в основному з родин хліборобів та заможних селян. Однак були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація мо­лоді може привести до армії більшовицькі, антиукраїнські елементи. Гальмували цю справу й німці, які запевняли геть­мана, що для захисту України досить німецьких та австрій­ських військ. Тому мобілізацію було відкладено до листопада 1918 р.

Незважаючи на це, влітку 1918 р. П. Скоропадський нака­зав військовому міністерству відновити організацію козацтва як окремого привілейованого стану населення й основного резерву війська. Окремим універсалом відновлювалося козацт-во в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Козаки кожної губернії становили кіш на чолі з кошовим ота­маном, який підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Ще в листопаді 1917 р. на прохання делегації вояків-галичан у Києві розпочалося формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Але з різних причин питання про організацію сильної регулярної армії не було до кінця вирі­шено.

Певний інтерес викликає ще один державний документ доби Гетьманату — «Тимчасовий закон про верховне управ­ління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебу­вання поза межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України». В ньому проглядається прагнення створити правове забезпечення стабільності та наступності вищої дер­жавної влади через чіткий механізм. Так, у разі тяжкої хвороби чИ смерті гетьмана верховна влада мала передаватися Колегії верховних правителів, що складалася з трьох осіб, з яких одно­го попередньо призначав сам гетьман, другого вибирав дер­жавний Сенат, а третього — Рада Міністрів. Гетьман зі своїми диктаторськими повноваженнями видавав в основному «тим­часові» закони. Проблема легітимності, тобто залежності геть­манської влади від справді всенародного волевиявлення (всеукраїнських Установчих зборів), так само гостро стояла перед П. Скоропадським, як раніше перед Центральною Радою.

Гетьманська держава активно вела переговори з Фінлян­дією, Румунією, Швейцарією, Іспанією, Швецією та іншими країнами. Великого значення надавалося стосункам з Росією. Так, у червні 1918р. до Києва приїхала делегація Росії на чолі з X. Раковським. В ході нелегких переговорів Росія визнала Українську Державу, відбувся обмін дипломатичними предс­тавниками на рівні консульських.

Гетьманат діяв під суворим наглядом окупаційної німець­кої влади, яка продовжувала грабувати Україну, відправляючи ешелонами до Німеччини зерно, цукор, масло, м'ясо, промис­лові та інші вироби. Це спричинило активізацію повстанської, визвольної боротьби українського народу й повалення геть­манського правління.

Падіння гетьманського режиму зумовлювалося як внут­рішніми, так і зовнішніми чинниками. Опозиційною до геть­манського уряду силою виступав з травня 1918р. Український Національно-державний Союз (з липня — Український На­ціональний Союз (УНС) на чолі з В. Винниченком), що об'єднував частину революційних, національно-державних угруповань, зокрема соціалістів-самостійників, українських соціал-демократів, соціалістів-федералістів, Трудової партії, Ради залізничників, Поштово-телеграфної спілки, соціаліс­тів-революціонерів. Іншу опозиційну організацію — Всеукра­їнський союз земств — очолив С. Петлюра.

Спершу Український Національний Союз домагався вход­ження своїх представників до Ради Міністрів. Однак намаган­ня УНС шляхом українізації Ради Міністрів прийти до влади успіху не мали. Тому було вирішено (за словами В. Винни-ченка) «силою вирвати владу».

Восени 1918р. різко змінилася міжнародна ситуація. 29 ве­ресня капітулювала Болгарія, а за нею — Туреччина. 17 жовт­ня розпалася Австро-Угорська імперія. 11 листопада капіту­лювала Німеччина. Гетьманський уряд шукав підтримки в Антанти, але остання не визнавала Української Держави, вва­жаючи, що її місце — у федерації народів, які входили до скла­ду Російської імперії.

Втративши підтримку з боку Німеччини, гетьманський уряд та його прихильники змінюють зовнішньополітичну орі­єнтацію. 14 листопада 1918 р. гетьман новою грамотою про­голосив федерацію України з небільшовицькою Росією. За його вказівкою було сформовано новий, проросійський і проантантівський уряд С. Гербеля, який розробив програму дій.

За обставин, що склалися, УНС розпочав повстання. На таємному засіданні керівництва українських політичних пар­тій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію в складі: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. 15 листопада 1918 р. від імені Директорії було оприлюднено «Звернення» до громадян України із закликом «до зброї і до порядку», до повалення гетьманського уряду. В ньому повідомлялося про перехід влади до Директорії самостійної Української Народної Рес­публіки на чолі з В. Винниченком. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де розташовувався полк січових стрільців під командою Є. Коновальця. Того самого дня (15 листопада) головний отаман українських військ С. Пет­люра від свого імені розповсюдив значно більшим тиражем Універсал до народу України із закликом підтримати пов­стання. Тим-то цей швидкоплинний повстанський рух із пер­ших днів почав сприйматися як петлюрівський.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади й подався до Німеччини. Гетьманська держава перестала існу­вати.

Отже, державотворення доби Гетьманату тривало понад сім місяців і відбувалося за складніших обставин, ніж у часи Центральної Ради. За своє виживання в умовах іноземної інтервенції Українській Державі доводилося вести боротьбу як із зовнішніми ворогами — більшовиками, так і з внутріш­німи російськими й проросійськими силами та українською соціалістичною опозицією. Найсуттєвішими вадами націо­нальної розбудови були такі: відсутність власної сильної регу­лярної армії, міліції, служби безпеки й повна залежність геть­манської влади від окупантів. Як і Центральна Рада, вона не зуміла вирішити аграрного питання, що позбавило її міцної соціальної бази й селянської підтримки. Гетьманська держава мусила взяти на себе тягар спадщини Брест-Литовського ми­ру — постачання Німеччини та Австро-Угорщини великою кількістю продуктів та сировини.

Але були й позитивні зрушення і навіть значні успіхи. Це активна зовнішня політика, що забезпечила укладення дипло­матичних стосунків з понад півтора десятками держав Євро­пи, в тому числі з більшовицькою Росією, запровадження української грошової системи, заснування банків. Було підго­товлено проект земельної реформи, налагоджено судочинство , на нових засадах, прийнято чимало законів. Вживалися заходи і щодо оформлення Української автокефальної православної церкви.

Після підписання П. Скоропадським грамоти про зречен­ня Директорія фактично прийшла до влади. Оприлюднена нею 26 грудня 1919 р. «Декларація Української Народної Республіки» проголошувала ліквідацію Гетьманської держави й відновлення незалежної Української Народної Республіки а також усіх демократичних свобод, вирішення земельного питання, і насамперед для тих, хто пішов служити у військо республіки, встановлення 8-годинного робочого дня тощо. Відразу ж було створено перший уряд Директорії — Раду на­родних міністрів у складі: В. Чехівського — голова і міністр закордонних справ, О. Мицюка — внутрішніх справ, М. Ша-повала — земельних справ, Д. Антоновича — мистецтва, М. Вілінського — морських справ, Б. Матюшенка — охо­рони здоров'я, І. Штефана — пошти і телеграфу, Б. Марто-са — продовольства, С. Остапенка — торгівлі і промисловості, О. Осецького — військових справ, П. Холодного — освіти, С. Шелухіна — юстиції, В. Мазуренка — фінансів, Л. Михай-ліва — праці, П. Тимчука — шляхів, І. Липи — релігійних справ, Д. Симоніва — державний контролер, І. Сніжка — державний секретар.

Рівночасно державотворенням займалися і політичні сили Галичини, Буковини, Закарпаття. Після перемоги збройного повстання у Львові під проводом Національної Ради і війсь­кового комітету на чолі з Д. Вітовським було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Це сталося 9 листопада 1918 р. Невдовзі Північну Буковину відторгнула Румунія, а Закарпаття — Чехословаччина, що утворилися піс­ля розпаду Австро-Угорської імперії.

9 листопада Національна Рада сформувала уряд — Дер­жавний секретаріат, що складався з 14 секретарств на чолі з прем'єром К. Левицьким (з грудня С. Голубовичем); прези­дентом став голова Національної Ради Є. Петрушевич. 13 лис­топада Національна Рада прийняла Тимчасовий основний закон, який визначав конституційні засади держави. Ним закріплювалися верховенство і суверенність народу, що мав здійснювати свої права через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі тощо. Передбачалося, що таким представницьким орга­ном стане Сейм, а до його обрання верховну владу здійсню­ватиме Національна Рада. За її розпорядженням на території держави належало ліквідувати всі старі органи державної влади й управління і шляхом виборів утворити нові: в повітах обрати повітових комісарів і повітові національні ради, у містах і селах — відповідні органи. Законом від 16 листопада 1918 р. регламентувалися порядок утворення, структура й функції органів місцевої влади та управління. В ньому зазна­чалося, що до прийняття нового законодавства діє те старе, яке не суперечить інтересам і цілям держави.

Процес державотворення у ЗУНР відбувався в складних умовах. Відповідно до статей Версальської і Сен-Жерменської угод західноукраїнські землі передавалися на засадах авто­номії тим національним державам, що утворилися на уламках колишньої Австро-Угорської імперії. Землі Галичини мали увійти до відродженої Польщі, яка з перших днів почала загар­бувати їх. За таких обставин керівництво ЗУНР вважало го­ловною справою досягнення державного об'єднання з УНР. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній «договір про злуку» між ЗУНР і УНР в одну соборну державу. Це рі­шення узаконив 22 січня 1919 р. Всеукраїнський Трудовий конгрес. Президент ЗУНР Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, а сама ЗУНР почала називатися Західною областю УНР.

Крім українських національно-політичних партій бороть­бу проти гетьманського режиму й окупантів вели підпільні осередки поваленої радянсько-більшовицької влади. Зміни, що відбулися в міжнародному становищі після закінчення 1-ї світової війни, дали змогу РКП(б) як правлячій партії Росії та РНК РСФРР денонсувати несприятливий Брестський мир і безпардонно втручатися в українські справи. В ЦК РКП(б) було вирішено створити український уряд і групу військ для цього уряду. 28 листопада 1918 р. в Курську члени Реввійськ-ради українського фронту, Комуністичної партії (більшовиків) України й колишнього ЦВК Рад України створили Тимчасо­вий робітничо-селянський уряд України, до якого увійшли:

В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, Ю. Коцю­бинський, Ф. Сергєєв (Артем) та ін. Очолив уряд Г. Пятаков. Утворення Тимчасового уряду служило прикриттям агресив­них намірів більшовиків Росії щодо України. Цей уряд відразу ж розпочав свою правотворчу діяльність: прийняв декрет «Про організацію Військової ради Української Радянської Армії», «Тимчасове положення про організацію влади на місцях», «Звернення до уряду Німеччини» та ін. акти. 29 лис­топада ним було оприлюднено «Маніфест до робітників і селян України», в якому повідомлялося про повалення режиму гетьмана П. Скоропадського, про скасування його законів і розпоряджень, про перехід усієї влади до рук робітників і відновлення радянської влади в Україні. Визна­чивши свою мету і завдання, об'єднані революційні сили Росії та України розпочали наступ проти Директорії з північного сходу, відновлюючи радянський режим.

Картина тогочасних подій була б неповною, якби ми не згадали деяких фактів: на Катеринославщині повстале селян­ство на чолі з Н. Махном творитиме свій державний лад ще за­довго до жовтневого більшовицького перевороту і до кінця грудня 1918 р. в чорноморських портах висадяться війська Антанти (дві французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські й польські частини), щоб «допомогти» українцям «відновити порядок у краї» після виведення звідти німецьких та австро-угорських окупаційних військ, а на південному сході відновленням порядку, точніше відродженням єдиної і непо­дільної Росії, займуться так звані збройні сили півдня Росії.

За українську владу в 1919 — 1922 рр. під проводом своїх отаманів у Холодному Яру, на Поділлі, Київщині, Катерино­славщині, Херсонщині та в інших регіонах України відчай-душно боролися українські селяни. Радянські ідеологи називали цей народний опір більшовицькій диктатурі «бан­дитизмом», «анархізмом», а дехто й романтизмом. Насправді це була спроба реалізації природного права народу, який пра­гнув мати власну самостійну соборну державу, а шлях до неї перетнула московська орда, з метою утримати Україну в лабе­тах уже соціалістичної імперії. Героїчна боротьба десятків тисяч селян проти московських загарбників, очолювана по­льовими командирами М. Григор'євим, А. Гулим-Гуленком, Ю. Тютюнником, І. Лютим-Лютенком, К. Блакитним, Д. Гу-палом, братами Василем, Петром і Олексою Чучупаками й ба­гатьма іншими, спростовує комуністичну вигадку про те, що у східній частині України не було національно-визвольного руху, більше того, український народ нібито з допомогою «братнього» російського народу під керівництвом більшо­вицької партії власноручно розгромив «буржуазну» Україн­ську Народну Республіку.

В умовах конфронтації усіх цих та інших політичних сил Директорія УНР прагнула розробити компромісну програмудій. Передовсім вона затвердила закон про скасування права приватної власності на землю. Всі землі, крім ділянок роз­міром до 15 десятин, що залишалися за дрібними господарст­вами, передавалися державі. Для узаконення політичної про­грами Директорія скликала Всеукраїнський Трудовий конгрес з представників «робітників, селян і трудової інтелігенції». Він проходив з 22 по 28 січня 1919 р. за участю близько 300 де­путатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, тимчасово передав виконавчу й законодавчу владу Директорії, прого­лосив загальне виборче право, прийняв низку законів, зокре­ма «Закон про форму влади в Україні», в якому йшлося про за­твердження повноважень Директорії, утворення постійних комісій (оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культурно-освітню), про владу комісарів Ди­ректорії на період війни тощо.

Однак правотворча діяльність Директорії припинилася у зв'язку із швидким наступом військ більшовицьких урядів Росії та України. Уряд УНР був змушений відступити до Він­ниці, а потім і далі на захід до Кам'янця-Подільського, Рівного.

Більшість провідних діячів УНР відкидали формування спільного з Антантою антирадянського фронту, хоч їхні ан­тибільшовицькі настрої підсилювала безкомпромісна пози­ція Раднаркому. Адже Антанта перебувала в тісному союзі з Денікіним, який не визнавав самостійності України. УНР опинилася між молотом і ковадлом.

За обставин, що склалися, В. Винниченко передав С. Пет­люрі повноваження голови Директорії і виїхав за кордон. 13 лю­того 1919 р. С. Петлюра сформував новий кабінет Ради Мі­ністрів на чолі з прем'єром С. Остапенком, який усе ще покладав надії на допомогу Антанти, зокрема Франції.

20 — 22 березня, в розпал більшовицького наступу, було створено комітет охорони Республіки (Всеукраїнський рево­люційний комітет), до якого увійшли представники соціал-революціонерів на чолі з М. Грушевським і соціал-демократів під проводом В. Чехівського. Цей комітет ставив за мету організацію опору більшовикам і створення опозиції урядові С. Остапенка. Він навіть розпочав формування нового Кабі­нету Міністрів. Комітет зажадав припинити переговори з Антантою і розпочати діалог з більшовиками. Директорію і Раду Міністрів охопила криза. 9 квітня внаслідок консуль­тацій комітету з С. Петлюрою було сформовано новий уряд на чолі з Б. Мартосом. Він оприлюднив повідомлення про національну розбудову України й закликав населення гурту­вати сили для боротьби проти більшовиків.

Зазнавши нищівних поразок у березні — квітні 1919 р. від Богунського й Ніжинського полків і втративши запаси про­довольства, Директорія видала закон про хлібну повинність, за порушення якого передбачалася кримінальна відповідаль­ність.

Здійнялася нова хвиля репресій. Викликані нею завору­шення спонукали Директорію вдатися до ще жорсткіших засобів покарання уже не на основі права, а керуючись рево­люційною доцільністю, тобто Директорія також стала на шлях беззаконня та репресій.

Влітку 1919 р. збройні сили С. Петлюри об'єдналися з Українською галицькою армією (УГА) й розпочали наступ на Київ. Одночасно в Україну вступили контрреволюційні війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Зазнавши поразки від денікінців, війська Директорії за­лишили в серпні 1919 р. Київ і відступили до Кам'янця-Подільського.

Спроба зробити Францію своїм союзником закінчилася невдало. В цій країні поширився революційний рух, і вона змушена була вивести війська з України. Директорія, шука­ючи виходу з тяжкого становища, уклала нерівноправний союз з Польщею. Ці кроки С. Петлюри не підтримало коман­дування УГА, адже за допомогу Польща вимагала величезну плату — Східну Галичину. В листопаді 1919р. УГА оголосила про перехід на бік Денікіна, а через якийсь час почала під­тримувати Червону армію.

В листопаді 1920 р. війська більшовицької 14-ї армії під ко­мандуванням І. Уборевича між Дністром і Збручем завдали нищівного удару Українській республіканській армії. Ганебні спроби втриматися в Україні з допомогою збройних сил півдня Росії (в другій половині 1919 р.) чи Польщі (укладен­ням 28 квітня 1920 р. Варшавського договору) засвідчили нездатність Директорії керувати державою. За Варшавським договором до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і Волині.

У ці ж останні місяці було сформовано ще низку урядів, спочатку на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. — В. Проко-повичем. Під керівництвом останнього розроблявся проект Конституції УНР, набули чинності два основних закони: «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». Ці закони проголо­шували верховенство влади народу, народний суверенітет, принцип поділу влади, законодавче закріплювали багато­партійність, управління на підставі законів. До прийняття Конституції Рада народних міністрів набувала законодавчих функцій. Але це були останні акорди правотворчого процесу УНР. Ризький мирний договір, укладений 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією, поклав край існуванню УНР. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Під-ляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні. І хоча Українська дер­жава не змогла утвердитись, її існування суттєво вплинуло на подальшу долю української національної державності, що виявилася у відродженні і консолідації української нації, у формуванні і становленні національно-державних інститутів, у зростанні національної самосвідомості українського народу.

 

Становлення радянської влади в Україні. Право

 

У ході буржуазно-демократичних перетворень в Україні народжувалися робітничо-селянські й солдатські органи ке­рівництва революційним рухом. Лише протягом перших 20 днів березня 1917 р. було організовано близько 80 рад. Як уже заз­началося, Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів виявила себе як всеросійський державний центр. З перших днів революції при Петроградській раді діяв іногородній від­діл, що координував роботу місцевих рад.

В Україні однією з перших розпочала свою діяльність Дон­ська рада робітничих, солдатських і матроських депутатів. 6 березня вона зібралася на своє перше засідання.

Через місяць (29 березня) після утворення рад робітничих і солдатських депутатів у Петрограді відкрилося перше засідання Всеросійської наради делегатів рад. На підставі доповідей і дискусій нарада прийняла резолюцію про побудо­ву рад за обласним (районним) принципом. На пропозицію виконавчого комітету Петроградської ради Росію, до якої входила й Україна, було поділено на 13 областей без врахуван­ня національних особливостей. На рівних засадах створю­валися області: Донецька, куди входили Катеринославська і Харківська губернії, область Війська Донського і Кривий Ріг, Південна область — Полтавська, Курська, Воронезька, Чер­нігівська, Київська губернії та Куп'янський повіт Харківської губернії; Друга Південна область — Волинська, Подільська, Бессарабська, Херсонська, частина Таврійської і Ново­російської губерній. В цих областях діяли 252 ради робітничих і солдатських депутатів, які за рекомендаціями Всеросійської наради розпочали створення загальноросійської радянської системи.

У Києві 23 — 27 квітня відбувся обласний з'їзд рад робіт­ничих і солдатських депутатів Південно-Західного краю. Але обласний виконком було створено лише на другому з'їзді 28 серпня 1917 р. У Харкові 25 квітня — 6 травня працював з'їзд рад Донецького і Криворізького басейнів, який об­рав виконком рад з місцем перебування у Харкові. В Одесі 10—27 травня провів роботу перший з'їзд рад Румунського, Чорноморського флоту й Одеського військового округу за участю представників рад Херсонської, Таврійської і Бесса­рабської губерній. Він обрав крайовий орган — Центральний виконавчий Комітет (ЦВК Рад Румчерод).

У низці регіонів і міст ради намагалися діяти як органи влади, приймаючи правові акти. Так, виконком ради робіт­ничих депутатів Ясинуватського підрайону (Макіївський район) наказним порядком запровадив на шахтах 8-годинний робочий день, дав вказівку адміністрації копалень негайно підвищити зарплату. Бахмутська, Дружківська, Костянти-нівська, Берестово-Кальміуська ради взяли в свої руки продо­вольчу справу, встановили тверді ціни на продукти першої необхідності, з метою контролю створили продовольчі комісії тощо.

Ради робітничих депутатів виступили як органи влади не лише в Донбасі. У Миколаєві в червні у зв'язку з небажанням підприємців хлібопекарень задовольнити вимоги робітників рада робітничих і солдатських депутатів міста реквізувала всі пекарні й передала їх громадським організаціям під контролем ради. Разом з тим чимало представників рад робітничих і сол­датських депутатів, зокрема Г. Пятаков (Київ), вважали не­своєчасним перехід влади до рад. Незважаючи на тиск біль­шовиків на чолі з В. Леніним на І Всеросійському з'їзді Рад, більшість делегатів висловили довіру Тимчасовому урядові. Останній у липні — серпні почав діяти рішуче, ліквідуючи революційні осередки, що вимагали демократичних перетво­рень, закінчення війни тощо. За цих обставин значна кількість масових робітничих організацій, у тому числі й ради, направ­ляли своїх представників до виконавчих комітетів громад­ських організацій, законодавче підтриманих Тимчасовим урядом.

Небажання останнього вирішувати основні вимоги рево­люційних робітників, селян і революційне настроєних солда­тів та матросів призвело до нового етапу революції. Більшо­вики взяли курс на повалення Тимчасового уряду. Це було здійснено в результаті збройного державного перевороту в жовтні 1917 р.

Підтримавши державний переворот у Петрограді, україн­ські більшовики захоплювали владу й передавали її радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Особливо за­гострилися події в Києві. Уже 27 жовтня 1917 р. об'єднане засідання Київської ради робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок більшістю голосів прийняло більшовицьку резо­люцію і взяло курс на злам органів управління Тимчасового уряду та його військових сил. Проти Центральної Ради біль­шовики спочатку не виступали.

Того ж дня (27 жовтня) Центральна Рада на своєму за­сіданні прийняла політичну резолюцію про неприпустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів як лише частини зорганізованої революційної демократії. Ця резолюція була першою політичною реакцією на політичну монополію, встановлену більшовиками в Петрограді. З опуб­лікуванням цієї резолюції розпочалася конфронтація між більшовиками й Центральною Радою. За нових умов остання повела справу до завершення державного будівництва, прий­нявши низку законодавчих актів, серед яких центральне місце посідав 3-й Універсал, прийнятий 7 листопада. Ним проголо­шувалося утворення Української Народної Республіки (УНР). Цей закон закріпив положення: «Не одділяючись від Респуб­ліки Російської».

Однак політична ситуація в Україні загострювалася чим­далі більше. В міру її ускладнення і в Петрограді, і в Києві пос­тупово забували про демократичні гасла, висунуті в Декларації прав народів Росії і в 3-му Універсалі. Несприйняття Цент­ральною Радою ідей більшовизму призводило до заборони нею вивезення хліба в Росію, до призупинення залізничного сполучення з нею та ін. Ще більше ця ворожість почала вияв­лятися після 25 листопада, тобто початку повстання козаків під проводом О. Каледіна проти більшовиків на Дону. Крім того, Генеральний секретаріат відкликав або передисло­ковував українізовані полки на фронті, перешкоджав біль­шовицьким військам Росії, які направлялися на придушення повстання на Дону, Рада Народних Комісарів РРФСР, зокре­ма В. Ленін і Л. Троцький, визнаючи Центральну Раду й право українського народу на самовизначення чи укладення догово­ру з Російською Республікою на федеративних засадах, узяли курс на зміну влади в Україні, тож підтримали ради робітничих і солдатських депутатів в Україні. 4 грудня 1917р. РНК РРФСР надіслав до Центральної Ради ультиматум, в якому українська влада обвинувачувалася в дезорганізації фронту, обеззброєнні червоногвардійців, підтримці кадетсько-каледінського зако­лоту, недопущенні до влади представників рад робітничих і солдатських депутатів. Звичайно, на цей ультиматум уряд Ук­раїни відповів нотою з аргументаціями своїх правомірних дій. Нехтуючи законність Центральної Ради, більшовики вирі­шили легітимним шляхом оголосити її незаконною і повали­ти. Спочатку 7 грудня 1917р. було організовано 20-тисячний страйк у Києві, а 4 грудня скликано І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Але більшість його делегатів підтримала Центральну Раду. Тоді фракція лі­вих російських соціалістів-революціонерів залишила з'їзд і пе­реїхала до Харкова, де об'єдналася зі з'їздом рад Донецького та Криворізького басейнів, що відбувався 11— 12 грудня 1917 р. Цей об'єднаний з'їзд назвав себе І Всеукраїнським з'їздом Рад. Перед цим у ніч з 8 на 9 грудня в Харкові було обеззброєно війська Центральної Ради. Наступного дня більшовики створили військово-революційний комітет. У Харкові вста­новилася влада рад робітничих і солдатських депутатів. На цій основі І з'їзд Рад України заявив про необхідність боротьби проти Центральної Ради як органу української буржуазно-націоналістичної контрреволюції і водночас визнав Україн­ську Народну Республіку «федеративною частиною Росій­ської Республіки». З'їзд утворив найвищий орган державної влади між з'їздами рад — Центральний Виконавчий Комі­тет Рад України (ЦВК Рад України) і уряд — Народний Секретаріат. Ще до утворення найвищих органів влади й управління рад робітничих і солдатських депутатів України РНК РРФСР 5 грудня 1917р. прийняла рішення вважати Цент­ральну Раду в стані війни з Росією і для керівництва воєн­ними діями створила комісію у складі В. І. Леніна, Й. В. Ста­ліна, Л. Д. Троцького.

Отже, після жовтневого 1917 р. більшовицького переворо­ту і захоплення влади В. Ленін перестав вимагати здійснення права націй на самовизначення. Він підмінив національне гасло класовим, стверджуючи, що лише при спільній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна мож­лива, а без такої єдності про неї не може бути й мови, чим пригвинчував Україну до імперії, але вже не царської, бур­жуазної, а радянської, соціалістичної.

Командуючим збройними силами проти Центральної Ради було призначено В. Антонова-Овсієнка. Після проголошення влади рад в Україні російські війська на чолі з В. Антоновим-Овсієнком на «прохання» українських більшовиків було підпорядковано Народному Секретаріатові України, персо­нально народному секретарю Ю. Коцюбинському. До цих сил долучилися загони червоногвардійців і червоних козаків.

19 грудня 1917 р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до всіх трудящих мас республіки, в якому декларативно і брехливо зазначалося, що лише радянська влада задовольнить прагнення народу, давалася оцінка контрреволюційній суті Центральної Ради, що визнавалася поза законом.

Спільно діючи з РНК РРФСР, Народний Секретаріат, відкинувши старе законодавство, запроваджував нове — ра­дянське. Починаючи з січня 1918 р. в Україні поширюються декрети всеросійських з'їздів Рад і РНК РРФСР, а на місцях виникають правові акти революційного часу. В документах органів нової влади зазначається, що за вчинки, які загрожу­ють здобуткам революції та інтересам трудящих, держава за­ стосовуватиме заходи кримінальної репресії. Іншими слова­ми, з самого початку радянська влада своїх противників ;; визнавала контрреволюційними злочинцями. Міра покаран-і ня за контрреволюційні злочини спочатку була ще не дуже І жорстокою. Радянська влада, як і Центральна Рада, відкидала смертну кару і навіть 10-річне тюремне ув'язнення. Найсу-ворішими санкціями були: оголошення ворогом революції, ворогом вільного народу України, звільнення зі служби, штраф, направлення у військові частини. На перше місце На­родний Секретаріат поставив такі дії, що кваліфікувалися як злочинні: виконання рішень Центральної Ради та її уряду.

Для кваліфікації злочинних дій Радянський уряд 4 січня 1918 р. прийняв рішення «Про запровадження народного суду», згідно з яким скасовувалися раніше діючі окружні суди, судові падати, військові й морські суди, установи нотаріату, прокурорського нагляду, судових слідчих, приставів, при­сяжної та приватної адвокатури. Водночас запроваджувалися дільничі народні суди (один на 10 тис. населення), повітові й міські народні суди. Кожен з них складався з 10 суддів, із яких двоє обиралися і вважалися постійними, а 8 суддів були змінними. Крім виборності проголошувалися відкритість суду, участь у ньому обвинувачення і захисту, причому не лише в суді, а й на стадії попереднього розгляду, право відводу суддів, право помилування, дострокового звільнення, умов­ного засудження, поновлення у правах засудженого. Усі ці питання, як і повторний розгляд справ, вирішувалися тими ж таки судами, постанови яких вважалися остаточними й підлягали негайному виконанню. Суди розглядали справи у складі одного постійного судді та чотирьох чергових у будь-який час (удень чи вночі). Покарання визначалося за рішеням суду.

Поряд із запровадженням народного суду Народний Сек­ретаріат прийняв ще один законодавчий акт «Про порядок створення на Україні робітничих і селянських повітових і міських трибуналів, їхні завдання і функції». Ці силові органи обиралися міськими й повітовими радами з 12 осіб терміном на три місяці. Справи розглядалися у складі голови або одного з двох його заступників і чотирьох змінних суддів, котрі обиралися за жеребом. Ініціатива порушення кримінального переслідування належала виконкомові тієї чи іншої ради або громадському обвинувачеві. Громадські обвинувачі (3 чолові­ки) і 6 слідчих також обиралися радами на термін повноважень трибуналу, але могли відкликатися і раніше. Судді також мог­ли бути позбавлені своїх повноважень достроково. На слідчу комісію трибуналу покладалися дізнання і попереднє слідство в усіх справах, що надходили. Їй надавалося право проведення обшуків, оглядів та виїмок у всіх державних і приватних уста­новах, а також право одержання всіх необхідних документів, затримання і допит підозрюваного.

Крім суду й трибуналу в державному апараті було створено надзвичайні органи: «Всеукраїнський військово-револю­ційний комітет по боротьбі з контрреволюцією», що займався переважно організацією загонів Червоної гвардії; Централь­ний військово-революційний комітет Донбасу, який керував діяльністю ревкомів шахтарського краю. Ревкоми були орга­нами примусу й боротьби з противниками рад і більшо­вицьких комітетів. Вони також виконували функції слідства й революційного (надзвичайного) суду.

З початку встановлення влади рад робітничих і солдатсь­ких депутатів досить широкого розмаху набула революційна правотворчість рад, ревкомів, штабів, трибуналів, народних судів тощо. Часто вони самостійно приймали рішення про розстріли злодіїв і грабіжників без суду й слідства на місці скоєння злочину, про віддання до суду тих, хто з'явився на вулиці у нетверезому стані, й самогонників та ін.

Процес становлення системи рад в Україні у лютому — квітні 1918 р. було призупинено. Як уже зазначалося, Цент­ральна Рада, уклавши договір з країнами Четверного союзу про мир і допомогу, тимчасово відновила свою владу.

Більшовицька партія в умовах австро-німецької окупації засновувала осередки політичної боротьби. На окупованій території було створено три нелегальних обласних комітети:

Донецько-криворізький — з центром у Харкові, що об'єд­нував парторганізації Харківської і Катеринославської губер­ній, включаючи Донецький і Криворізький басейни; Київсь­кий, що керував парторганізаціями Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губерній; Одеський комітет, який поширював свій вплив на парторганізації Хер­сонської і Таврійської губерній.

В умовах Гетьманату й окупаційного режиму підпільні більшовицькі комітети стали організаторами повстанської, страйкової боротьби. Чи не найбільшого розмаху набуло пов­стання селян Звенигородського і Таращанського повітів Київ­ської губернії влітку 1918 р.

Створений у Курську 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, ліквідовуючи владу Директорії, встановлював центральні й місцеві органи уп­равління. Своїми власними рішеннями він 29 січня 1919 р. конституюється в Раду Народних Комісарів Української Со­ціалістичної Радянської Республіки. Перед цим, 14 січня 1919 р., для України приймається нова назва держави — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). За ухвалою В. Леніна і ЦК РКП(б) Раднарком УСРР очолив X. Раковський. В складі цього уряду встановлювалися посади народних комісарів зовнішніх справ, військових справ, радян­ської пропаганди, внутрішніх справ, освіти, землеробства, юстиції, продовольства і праці, фінансів, шляхів сполучень, охорони здоров'я, а також командуючого військами україн­ської Червоної армії. До РНК УСРР входили також члени Ради народного господарства УСРР. Беручи за досвід струк­туру й практику РНК РРФСР, уряд України прагнув стати організованою і діяльною державною інституцією. З цією метою 28 січня 1919 р. було затверджено «Декларацію Тим­часового Робітничо-Селянського Уряду України», згідно з якою і раніше прийнятими законами, уряд за допомогою ревкомів, комбідів і народних комісаріатів встановлював сис­тему органів місцевої влади у формі рад робітничих, сол­датських і селянських депутатів. 8 лютого 1919 р. РНК УСРР прийняла постанову «Про організацію місцевих органів Ра­дянської влади і порядок управління», в якій ставилося питання про «повсюдну передачу влади радам». Згідно з пос­тановою, ради мали бути виборними органами, утворювати­ся на основі виборчого права. Виборчим правом користу­валися особи незалежно від віросповідання, національності, осілості, що досягли 18-річного віку і займалися продуктив­ною та суспільно-корисною працею, а також військовослуж­бовці. Ті, хто жив на нетрудові доходи, зокрема наймачі робо­чої сили, які отримували прибутки, й ті, що одержували проценти з капіталу та прибутки з підприємств, а також приватні торговці й комерційні посередники позбавлялися виборчих прав. Інакше кажучи, виборчих прав позбавлялася найдіє­віша, мабуть, найчисельніша людність. Крім них, виборчих прав не мали служителі церкви, колишні царські чинов­ники, працівники поліції, жандармерії, охоронних відділень тощо.

Система рад формувалася за багатоступеневою ознакою. Спочатку місцеві органи влади обирали за квотою делегатів на повітовий з'їзд, ті — на губернський, а останній — на рес­публіканський. Вся організаційна робота зі створення систе­ми рад здійснювалася під керівництвом РКП(б) — КП(б)У. Так, перед скликанням Всеукраїнського з'їзду Рад працював III з'їзд КП(б)У, який схвалив усі проекти документів і регла­мент найвищого органу влади республіки.

6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд Рад робітничих, се­лянських і червоноармійських депутатів — найвищий орган влади республіки. Він розглянув найважливіші поточні й конституційні питання і прийняв правові документи. З'їзд обрав вищий орган влади республіки — Всеукраїнський Цен­тральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і був підзвітним лише йому. Цей орган скликав з'їзди. Для оперативної роботи було створено Президію ВУЦВК і за­тверджено новий склад Раднаркому УСРР. До складу Президії ВУЦВК увійшли Г. Петровський — голова і члени — К. Во-рошилов, В. Затонський, С. Косіор, О. Хмельницький та ін. Дещо згодом, з розширенням обсягу діяльності РНК УСРР, спрямованої на поточне управління країною, зокрема керів­ництво народними секретаріатами, а також із зосередженням значної частини законодавчої роботи в уряді, виникла потре­ба створити при РНК УСРР допоміжні установи. До числа установ належав заснований 16 травня 1919 р. на правах ко­місії Малий Раднарком УСРР. До нього входили, як правило, заступники наркомів або члени колегій наркомів. Головою Малого Раднаркому було обрано комісара юстиції О. Хмель­ницького.

На III з'їзді Рад гостро обговорювався проект Конституції УСРР. Постанова з'їзду доручила Всеукраїнському Централь­ному Виконавчому Комітету доопрацювати його. Що й було зроблено, а 14 березня Конституцію затвердило засідання ВУЦВК. У «Загальних положеннях» визначалося основне зав­дання диктатури пролетаріату в Україні: здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення со­ціалістичних перетворень і (підкреслимо) систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів. З цією метою запроваджувалися заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалися у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва, в установленні влади за робітни­чим класом з наданням права участі трудящим масам у дер­жавному управлінні. Панівні класи від такої участі усувалися. Конституція надала виключну можливість трудящим масам користуватися політичними правами (свободою усного й дру­кованого слова, зборів, спілок тощо), усуваючи від користу­вання цими правами панівні стани й суспільні групи, що підтримували їх.

Конституція проголосила УСРР державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства». Влада в ній мала здійснюватися радами робітничих, селян­ських і червоноармійських депутатів. Центральними орга­нами влади за Основним Законом були: Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і Рада Народних Комісарів. Законодавча компетенція вищих орга­нів влади УСРР була розмежована. Виключному віданню Всеукраїнського з'їзду Рад підлягали: а) затвердження, зміна, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укла­дення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з'їзд, питання про оголошення війни і укладення миру міг вирішувати ВУЦВК Рад). Віданню ВУЦВК підляга­ли: а) установлення основ організації збройних сил; б) уста­новлення основ соціалістичного будівництва в галузі народ­ного господарства; в) затвердження річного бюджету і розподіл державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою; г) видання законоположень про терміни й порядок обрання місцевих органів влади, а також їхню внутрішню організацію. Раднарком міг також видавати закони, але лише за спеціальним рішенням ВУЦВК. Однак, як засвідчила практика, він видавав від свого імені законодавчі акти в період між сесіями ВУЦВК. За первісним задумом Президія повинна була лише готувати законопроекти. В Конституції розписува­лися механізм утворення місцевих органів влади, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були міські й сільські ради робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів та обрані ними виконавчі комітети, а також губернські, повітові й волосні з'їзди рад та обрані ними виконкоми. Конституція УСРР містила раніше розроблені виборчі права громадян. В цілому Конституція УСРР не функціонувала і не була актом прямої дії. Країна жила на основі антиконституційних рішень партії більшовиків і лід-законних актів, які нерідко звужували правове поле.

Протягом квітня — травня 1919 р. відбулося формування місцевих органів рад та їхніх виконкомів. Паралельно з ними продовжували діяти створені партійними комітетами коміте­ти бідноти і революційні комітети. Співіснування і діяльність цих органів часто призводили до суперечностей між ними.

У зв'язку з тим, що в кінці травня 1919р. розпочався наступ збройних сил півдня Росії, радянське будівництво було тимча­сово призупинене. Україна переводилася на воєнний лад і від­повідно з ним перебудовувалися державні органи влади. Ще ЗО квітня 1919 р. було створено Раду робітничої і селянської оборони на основі декрету ВУЦВК, яка стала центральним оперативним органом управління. Рада оборони видавала декрети й постанови, що запроваджувалися через управління справами Раднаркому УСРР. Для забезпечення найважли­віших рішень Рада оборони призначала «особливоуповнова-жених» і створила різні комісії, наділяючи їх надзвичайними правами і повноваженнями. Керівники центральних відомств, органів влади і управління на місцях, установ та підприємств повинні були беззаперечно виконувати розпорядження і вказівки комісій та уповноважених Ради оборони. Комісії, як правило, формувалися з членів рад і представників відпо­відних відомств. Зазначимо, що всі найважливіші і найприн­циповіші питання роботи Ради оборони обговорювалися спо­чатку на засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У. Фактично партія більшовиків управляла державою. В умовах воєнного стану ВУЦВК прийняв декрет «Про сількомбіди» (14 травня 1919 р.), згідно з яким комбіди ставали знову єдиними органами влади на селі. Сільради тимчасово було розпущено. Комбіди, засто­совуючи надзвичайні (силові й репресивні) заходи, забезпечу­вали Червону армію, робітників і сільську бідноту (тобто себе) продовольством.

Незважаючи на значні зусилля Ради оборони, УСРР втри­мати ситуацію в своїх руках не вдалося. Центральні органи влади й управління змушені були евакуюватися до РРФСР.

Збройні сили півдня Росії зі своїм урядом засновували органи управління. Повсюди на окупованих денікінцями українських землях створювалися губернські, місцеві й пові­тові бригади державної варти. У Київській, Харківській і Ново­російській губерніях запроваджувалися посади губернаторів, начальників повітів, волостей. Але цей процес також був при­зупинений. Об'єднані військові сили більшовицьких рад України і Росії ліквідували денікінський політичний режим і відновили свій.

Радянська влада в Україні наприкінці 1919 — на початку 1920 р. відновлювалася в організаційній формі ревкомів. Завдання ревкомів було визначено рішенням ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)Ута інструкціями Реввійськради Південного фрон­ту. Місцеві ревкоми на території Чернігівської, Харківської та Полтавської губерній в основному організовувалися політ-органами діючої армії. 11 грудня 1919р. в Москві відбулося за­сідання Президії ЦВК і РНК УСРР, на якому було прийнято постанову про створення Всеукраїнського революційного комітету. Він зосередив у своїх руках найвищу законодавчу, виконавчу і судову владу. До складу Всеукрревкому ввійшли Г. Петровський (голова), М. Владимиров, В. Затонський, Д. Мануїльський, В. Чубар та ін. При Всеукрревкомі 19 січня 1920 р. в Харкові було створено комісії, що управляли різними галузями державного життя: юстиції, земельних справ, наро­дної освіти, охорони здоров'я та ін. При Всеукрревкомі були організовані колегії уповноважених уряду продовольства, ВРНГ тощо. Але головна функція Всеукрревкому та його місцевих органів (9 ревкомів і комбідів) полягала у сприянні воєнним операціям Червоної армії. Тож, як зазначалося у «Зверненні ЦВК і Раднаркому України до всіх народів і урядів» від 21 лютого 1921 р., виконавши свої завдання, Все-укрревком склав свої повноваження. Натомість ЦВК і РНК УСРР, обрані III Всеукраїнським з'їздом Рад, знову присту­пили до виконання своїх обов'язків.

25 лютого 1920 р. Президія ВУЦВК прийняла постанову «Про призначення повсюдних виборів до Рад і про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад», згідно з якою розпо­чалося формування нових владних структур радянського режиму. Воно завершилося скликанням IV Всеукраїнського з'їзду Рад (16 — 23 травня 1920 р.). Робота з'їзду збіглася з польське-петлюрівським наступом проти більшовицько-ра­дянської системи. З'їзд прийняв низку законодавчих актів, зокрема «Про державні відносини між УСРР та РСФСР», «Про земельне питання», «Про продовольче питання», «Наказ Центральному Виконавчому Комітету і Раднаркому про зміцнення робітничо-селянської влади» та ін. Наказ ВУЦВК і РНК УСРР започаткував перебудову органів радянської влади на військовий лад, мілітаризацію радянських установ. З'їзд утворив нові органи влади — ВУЦВК, Президію ВУЦВК й затвердив новий склад Раднаркому, до яких увійшли більшим своїм складом члени і керівництво попередніх вищих органів влади й управління. Вони, тобто старий склад ВУЦВК і РНК УСРР, ЗО квітня 1920 р. прийняли постанову про організацію комітетів селян (комнезамів), на які покладалися такі функції: швидке втілення у життя закону про наділення землею та інвентарем безземельних і малоземельних госпо­дарств, організація колективного обробітку землі, сприяння виконанню закону про хлібну розкладку, боротьба з т. зв. «куркульським бандитизмом», сприяння військовим органі­заціям у будівництві Червоної армії, забезпечення виконання на селі всіх актів радянської влади. Комнезами відрізнялися від комбідів лише тим, що 1919 р. комбіди створювалися при відсутності рад і часто замість них, а комнезами 1920 р. засно­вувалися поряд з місцевими радами на підставі їхніх рішень і працювали під їхнім керівництвом. Крім того, керівництво комнезамами здійснювали на місцях партійні комітети, від­діли управління губернських і повітових виконкомів та органи Наркомату внутрішніх справ. На 10 листопада 1920 р. в Україні діяло 9599 комнезамів.

У ході ліквідації режиму Директорії УНР в Східній Гали­чині у серпні 1920 р. було створено тимчасовий крайовий орган радянської влади — Галицький революційний комітет (Галревком) з центром у Тернополі. Очолив його В. Затон-ський. Під його керівництвом створювалися повітові й сіль­ські ревкоми. Галревком видав ряд декретів про встановлення радянської влади у Східній Галичині, про скасування всіх законів Австро-Угорської імперії та Польщі, про конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію банків і промисловості та деякі інші. 15 липня Галревком проголосив Галицьку Соціалістичну Радянську республіку й розгорнув ро­боту по організації виборів до наступного Всеукраїнського з'їзду Рад. Проте невдачі Червоної армії під Варшавою і від­ступ її аж до східних кордонів Галичини надовго призупини­ли процес радянізації західноукраїнського суспільства. В кінці жовтня 1920 р. між польським і більшовицьким командуван­ням було укладено перемир'я, що стало частиною договору від 5 березня 1921 р., укладеного в Ризі. За цим договором Польща визнала український радянський уряд. Отже, скасовувалися попередні визнання Польщею уряду Директорії УНР. На тери­торії Холмщини, Підляшшя, Західної Волині, Західного Поліс­ся і Галичини з початку 20-х рр. встановлювався політичний режим Польщі.

На більшій частині України утвердився радянський режим. Як уже зазначалося, одне із завдань диктатури пролетаріату — систематичне придушення всіх контрреволюційних намірів. Ця конституційна теза стала основою діяльності органів на­гляду й контролю за законністю — Всеукраїнської надзвичай­ної комісії, міліції і суду.

В процесі радянського будівництва в УСРР створювалася система судів. Відповідно до «Декрету про суд» РНК УСРР від 14 лютого 1919 р. скасовувалися суди попередніх владних структур і утворювалися народні суди й революційні трибу­нали. Цим же Декретом РНК УСРР затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали». Крім того, судове будівництво здійснювалося на основі директив РКП(б) і КП(б)У, інструкції Народного комісаріату юстиції «Про судоустрій» і низки спеціальних циркулярів. Цими й пізніше прийнятими законами визначалися компетенція і організація судової влади України. В означений період більшість справ розглядалася революційними трибуналами. До їхньої компетенції відносилися справи про контр­революційні злочини, державну зраду, шпигунство, службові злочини. 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено: на їх розгляд передавалися справи про «бандитизм», розбій­ництво, пограбування, розкрадання та про деякі інші злочини. Революційні трибунали мали право засуджувати винних до різних мір покарання, в т. ч. і до найвищої (смертна кара). Відносячи значну кількість справ до контрреволюційних злочинів чи бандитизму, а також до державної зради, суди й трибунали чинили сваволю та беззаконня проти власного на­роду. ВУЦВК і РНК УСРР намагалися протидіяти цим явищам. Так, Раднарком УСРР 22 липня 1921 р. прийняв пос­танову, якою передбачалося посилене покарання для членів суду й трибуналів за незаконне позбавлення особистої волі, зловживання, знущання, незаконне вчинення обшуків, рекві­зицій, конфіскацій тощо. Але більшість законів сприяла таким діям судової, позасудової та адміністративної влади.

Одним із таких актів став декрет уряду «Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» (грудень 1918р.). Остан­ня створювалася з метою планомірної боротьби з контррево­люцією, спекуляцією, саботажем і службовими злочинами. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) була урядовою установою, підпорядковувалася РНК УСРР, а її органи на місцях — виконкомам рад. Склад ВУНК формувався урядом і виконкомами під керівництвом більшовицьких комітетів. Виходячи з мети створення ВУНК, їхні повноваження були дуже широкими і, як правило, силовими та репресивними. Виконкоми разом з органами ВУНК вирішували питання про запровадження «червоного терору», мали право арешту й від­дання до суду. Боротьба з «контрреволюцією» і здійснення «червоного терору» були основним завданням органів ВУНК. Їм надавалося право безпосередньої розправи у випадках «контрреволюційних» виступів, погромів тощо.

Крім ВУНК в Україні в період революції і війни більшо­вицькою владою, згідно з декретом «Про організацію влади на місцях», створювалися органи міліції для боротьби з грабе­жами, розбоєм, крадіжками, хуліганством, контрреволюцією та ін. В період 1919—1920 рр. склалися такі види міліції: 1) за­гальна; 2) карний розшук; 3) судово-кримінальна; 4) про­мислова; 5) залізнична; 6) морська. У боротьбі із злочинністю органи радянської міліції підтримували постійний контакт як з надзвичайними комісіями, так і з військами внутрішньої охо­рони (ВОХР).

В означений період в Україні радянська влада створила розгалужену мережу органів нагляду й контролю за закон­ністю. При виконкомах рад засновувалися контрольні відділи, контрольні комісії та комісаріати. Найважливішими устано­вами, що здійснювали у той час спеціальний нагляд за закон­ністю, були Народний комісаріат юстиції (НКЮ) та його місцеві органи — губернські, повітові та міські відділи. НКЮ і його органи стали своєрідним правовим арсеналом біль­шовицької республіки: вони безпосередньо готували законо­давчі акти, тлумачили норми права, забезпечували правове оформлення радянського ладу в різних галузях тощо.

Зусиллями НКЮ УСРР та інших законотворчих органів було видано значну кількість правових актів, що започатку­вали регулювання майнових, сімейних, земельних, трудових та інших відносин. Ці акти видавалися у зібраннях узаконень УСРР і збірниках відомчих установ.

Найважливішим аспектом розвитку цивільного права УСРР були питання власності. КП(б)У, ВУЦВК, РНК та інші органи влади й управління закладали правові засади приватної власності і створення державної, званої пізніше «соціаліс­тичною», власності. Було видано низку декретів: «Про націо­налізацію банків» (22 січня 1919 р.), «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних колій» (28 січня 1919 р.), «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах», «Про відібрання лишків одягу та білизни в буржуазії» (1 березня 1919 р.), «Про вилучення хлібних лишків і встанов­лення твердих цін на них» (31 січня 1919 р.), «Про розкладку лишків урожаю 1918 р. та попередніх років» (12 квітня 1919 р.) та багато інших. Останні два декрети започаткували біль­шовицьку продрозкладку. Доти існували гетьманська, петлю­рівська, денікінська, врангелівська. В 1919—1920 рр. було проведено націоналізацію підприємств промисловості, жит­лових будинків тощо. Власність кустарів-одиночок, реміс­ників, середніх селян не підлягала націоналізації і навіть про­водилася політика сприяння їхній виробничій діяльності. РНК 6 серпня 1920 р. прийняла постанову «Про заходи сприяння кустарній промисловості», на основі якої, крім ви­щезгаданого, держава ставила їх під свій контроль, постачала сировиною тощо. До дрібного виробництва, в якому господа­рями використовувалася наймана праця, проводилася політика обмеження з наступною ліквідацією. Особливе місце відводилося праву власності на землю. Декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування» ска­совувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси, які перетворювалися на єдиний державний фонд. Земля переда­валася в користування селянам. Заборонялися цивільно-пра­вові операції з нею (купівля-продаж, дарування, застава та ін.).

Стимулювалося колективне господарювання. Для управ­ління процесом землекористування було утворено Народний комісаріат землеробства.

У цей період розроблялося радянське спадкове право. Дек­ретом РНК «Про скасування спадкоємства» (11, 12 березня 1919 р.) скасовувалося т. зв. буржуазне спадкове право й скла­далися нові основи соціалістичного права.

Тоді ж вийшли перші нормативні акти радянської влади, що регулювали шлюбно-сімейні відносини, зокрема, декрети РНК «Про організацію відділів запису актів громадянського стану», «Про цивільний шлюб і про ведення книг актів гро­мадянського стану», «Про розірвання шлюбу» від 20 лютого 1919 р., в яких зазначалося, що в УСРР надалі визнається лише цивільний шлюб. Наголошувалося, що шлюб укладається на добровільних засадах, на основі рівноправності чоловіка й жінки. Церковний шлюб оголошувався приватною справою тих, хто одружувався. На основі цих та інших актів у червні 1919 р. було розроблено проект «Сімейного кодексу», який набув чинності пізніше. Норми, що тут містилися, докладно регламентували всі сторони сімейно-шлюбних відносин.

Порушення цивільно-правових норм, державного права та ін. часто каралися на основі адміністративного, криміналь­ного законодавства. Останнє також почало формуватися в цей період. Під злочином каральні органи розуміли вчинки, які становили загрозу для основ радянської влади і для встанов­леного порядку в УСРР. Закріплювалася карність не тільки за­вершеного злочину, а й замаху. Держава декларувала, що покарання передусім повинно мати на меті виправлення осіб, особливо тих, які випадково стали на шлях вчинення злочинів. Кримінальне право спочатку регулювалося окреми­ми законами УСРР, у грудні 1919 р. НКЮ рекомендував судовим установам послуговуватися «Керівними началами з кримінального права РСФРР», а з серпня 1920 р. цей закон було введено в повному обсязі. У «Керівних началах» закріп­лювалася класова природа і визначалися завдання радянсько­го кримінального права, які полягали в охороні шляхом репресій системи суспільних відносин. Кримінальне законо­давство у своїй особливій частині розвивалося, виходячи з потреб боротьби з іншими владами, званими контррево­люцією, бандитизмом, що кваліфікувалися як злочин. Вістря кримінальних репресій спрямовувалося також проти роз­крадачів державної (націоналізованої) власності, злодіїв, ха­барників тощо. Для збереження державної власності було видано низку декретів, зокрема «Про охорону лісів» (26 люто­го 1919 р.), «Про боротьбу з самочинним захопленням про­довольства» (10 травня 1919 р.), «Про охорону націоналі­зованих кінних заводів» (14 березня 1919 р.) та ін. Особливо суворо каралися злочинні дії з захопленням продовольства. Для боротьби з торгівлею продовольством РНК УСРР 10 травня 1919 р. і 5 травня 1920 р. приймає декрети про боротьбу з мішечництвом (спекуляцією). Кримінальним законодавст­вом каралися також службові злочини, дезертирство, ухилен­ня від загального військового навчання, розголошення вій­ськової таємниці та ін. Таким чином, кримінальне законо­давство було спрямоване проти тих, хто намагався свідомо й несвідомо ліквідувати радянську соціалістичну систему.

Власне кажучи, антинародний радянський державно-пра­вовий режим з розгалуженою мережею репресивних ор­ганів був заснований на декретах, постановах, рішеннях ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У, злочинних інструкціях та вказівках В. Леніна. Наведемо одну лише, типову телеграму більшовицького вождя, що спричинила страшний голод в Україні у 1921 — 1922 рр.:

«М. В. Фрунзе. Тов. Фрунзе. Копії тт. Петровському і Ра-ковському і ЦК КПУ. 18.У.1921 р. Тов. Бухарін каже, що вро­жай на півдні чудовий. Тепер головне питання всієї Радян­ської влади, питання життя і смерті для нас,— зібрати з Украї­ни 200—300 мільйонів пудів. Усе забрати, обставити потрій­ним кордоном війська всі місця видобутку, ні фунта не про­пускати, не давати розкрасти. Це питання життя і смерті. Пос­тавте по-військовому» (див.: Ленін В. І. Повне зібр. тв. К., 1975. Т. 52. С. 200).

Вказівку В. Леніна радянські війська під командуванням М. Фрунзе виконали — забрали увесь врожай до зернини. Внаслідок цього мільйони українських селян померли від го­лоду.

Отже, у 20—30-х рр. було створено тоталітарну комуно-радянську систему, найжорстокішу в світі.