§ 6. Поділ майна подружжя

Здійснення подружжям права спільної власності може приз­водити також до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціальною під­ставою припинення права спільної власності на набуте под­ружжям у період шлюбу майно є його поділ, у результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні, відповідно до чого вчиняється його розподіл в натурі у порядку, встановленому ст. ст. 28, 29 КпШС України.

Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому по­рядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно (ст. 31 КпШС України). Крім того, ст. ст. 34, 38 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що вчиняється в по­рядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України1.

Нині подружжя як фізичні особи або як суб'єкти підприєм­ництва можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нота­ріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгля­ді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відпо­відних доказових документів щодо правового режиму розділь­ного чи спільного майна подружжя.

Поділ майна подружжя є одним із спеціальних способів припинення їх права спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або лише на його частину. В сімей­ному законодавстві відсутнє визначення поняття поділу спільного майна подружжя. В ст. ст. 28, 29 КлШС України, ст. ст. 70, 71 нового СК України лише встановлюється порядок визначення розміру часток кожного з подружжя у спільному майні та порядок його поділу.

З позицій цивілістичного вчення про угоди добровільний поділ спільного майна подружжям можна було б визначити як угоду (дії), спрямовану на припинення режиму спільності на майно, нажите громадянами, які перебувають або перебували у шлюбі. У ЦК УРСР відсутнє будь-яке посилання на існування такої угоди. Однак за цивільним законодавством цивільні права і обов'язки виникають з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. І хоч у сімейному законо­давстві поділ спільного майна подружжя прямо не визначається угодою, але важко віднайти вагомі аргументи, щоб заперечити у таких діях подружжя наявність ознак угоди, яка, щоправда, має комплексний характер, оскільки водночас є цивільно-право­вою і сімейно-правовою. Подружжя, як і усі інші громадяни, є повноцінними суб'єктами цивільних правовідносин, якщо вони вступають у правовідносини щодо об'єкта цивільних прав, яким, безумовно, є майно, що належить їм на праві спільної власності.

Як вже зазначалося, поділ спільного майна подружжя може здійснюватися в добровільному або судовому порядку. В юри­дичній літературі в обох випадках такий поділ майна розгляда­ється як підстава припинення права спільної власності под­ружжя1, з чим не можна не погодитись, адже з проведенням реального поділу спільного майна подружжя перестає бути його співвласниками. Однак у сучасній цивілістичній науці судовий поділ майна запропоновано розглядати також як засіб захисту прав співвласників або третіх осіб2.

Тобто поділ спільного майна подружжя може відігравати подвійну роль, адже у разі його здійснення у судовому порядку він відповідно до ст. 6 ЦК УРСР є засобом захисту цивільних прав, зокрема права власності подружжя як співвласників. Це обумовлено тим, що за допомогою позову одного з подружжя про поділ спільного майна подружжя-позивач може набути са­мостійне право приватної власності на виділену йому частку майна, щодо якої він може одноособове на власний розсуд здійснювати правомочності власника. З такою думкою можна погодитись, але з певним застере­женням. Річ у тім, що судовий поділ спільного майна подружжя може вважатися засобом захисту їх права власності, якщо він здійснюється за позовом одного з них. У тих же випадках, коли позов про поділ спільного майна здійснюється на вимогу третіх осіб з метою звернення стягнення на частку у спільному майні подружжя-боржника, він є засобом захисту майнових прав цих третіх осіб, а не подружжя.

Врешті потреба у поділі спільного майна подружжя може виникнути у зв'язку з необхідністю звернення стягнення на частку в такому майні за борговими зобов'язаннями одного з них або з необхідністю застосування конфіскації за винесеним щодо одного з подружжя вироком. Тобто за таких обставин поділ спільного майна подружжя вже є засобом захисту май­нових прав чи інтересів третіх осіб, у тому числі держави.

Якщо ж поділ спільного майна здійснюється подружжям, то постає питання про його правову природу в системі цивільно-правових договорів, про порядок його проведення тощо. На наш погляд, є досить підстав розглядати поділ спільного майна подружжям як самостійний цивільно-правовий договір, за яким кожна з сторін (подружжя) зобов'язується надати одна одній певну частку майна з належної їм спільної власності на відпо­відних умовах. Якщо подружжя поділили майно у рівних част­ках, то відсутні ознаки оплатності договору, оскільки кожен з них за такого поділу одержує майно у розмірі, передбаченому законом. Тобто у такому разі поділ спільного майна є безоплат­ною угодою. Іншою може бути оцінка поділу спільного майна у нерівних частках. Тут можна лише припустити, що той з подружжя, хто погоджується надати другому з них більшу частку в спільній власності, фактично вчиняє в частині майна, що перевищує половину всього спільного майна, дії, які за своїми юридичними ознаками можуть бути близькими до від­носин дарування. У зв'язку з цим може постати питання про форму угоди про поділ майна в рівних частках.

Чинне сімейне та цивільне законодавство не містить поло­жень про порядок оформлення угод про поділ майна між под­ружжям. Ця проблема є актуальною і щодо поділу (виділу) спільного майна і між іншими особами, які є співвласниками, адже і в цих випадках дане питання не знайшло свого законо­давчого врегулювання. Безумовно, у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільного майна поши­рити загальні положення цивільного законодавства про укладен­ня угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній) формах.

Цілком очевидно, що об'єкти нерухомості можуть бути поділені подружжям лише за нотаріально посвідченою угодою. Однак, на наш погляд, такий висновок, хоч і є юридичне коректним, але водночас може бути підданий критиці опонентами, зокрема з підстав відсутності законодавчого визнання поділу подруж­жям спільного майна угодою. У новому СК України, на жаль, це положення не знайшло свого відображення. У ст. 69 СК лише зазначається, що договір про поділ нерухомого майна (його виділ) має бути нотаріально посвідчений. Ця норма є правильною, оскільки і нині такі договори нотаріально посвід-чуються в силу вимог цивільного законодавства, але вона не вирішує в цілому проблем оформлення угод про поділ спіль­ного майна подружжя.

Звичайно, що при поділі подружжям спільного майна може виникнути питання про межі їх свободи у визначенні розміру часток у цьому майні та порядку проведення поділу. Чинним законодавством України не встановлено конкретних вимог для поділу спільного майна подружжя за їх обопільною згодою. Сі­мейним законодавством встановлено правові засоби поділу спіль­ного майна подружжя лише в судовому порядку (ст. ст. 28—29 КпШС). В юридичній літературі вважається, що подружжя має право добровільно поділити спільне майно, на свій розсуд визна­чити розміри часток, порядок і спосіб його поділу1.

Дійсно, немає ніякого законодавчого підґрунтя та юридичних аргументів для того, щоб не визнавати за подружжям право на вільний поділ спільного майна. Чоловік і дружина, як і будь-які інші суб'єкти цивільних правовідносин, мають право на свободу договору. Однак це аж ніяк не означає, що договір між подружжям про поділ спільного майна не може бути оспо­рений. На наш погляд, договір поділу спільного майна под­ружжя може бути визнаний, як і будь-який інший договір, недійсним за підставами, встановленими ЦК УРСР, згідно з яким недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Цю норму, на наш погляд, необхідно розуміти так, що недійсною має вважатися угода, яка не відповідає не лише ЦК, але й вимогам інших законів, у тому числі сімейно-право­вих. Тому, оскільки чинне шлюбно-сімейне законодавство не забороняє подружжю ділити належне їм спільне майно на влас­ний розсуд, встановлення угодою подружжя нерівних часток само по собі не може бути підставою для визнання її недійсною. Водночас, якщо угода подружжя про поділ майна в нерівних частках була укладена внаслідок омани, насильства, погрози або з порушенням інших вимог, передбачених законодавством, вона може бути визнана недійсною.

Законодавець не передбачає обов'язкового нотаріального посвідчення угод подружжя про поділ їх спільного майна. Таку форму вони можуть обрати за власним бажанням або обмежи­тись усною чи простою письмовою формою залежно від суми угоди. Звичайно, що поділ спільного жилого будинку (квартири) чи іншого об'єкта нерухомості має оформлятися нотаріально. Нотаріальне оформлення таких угод має бути обов'язковим, незважаючи на те, що в чинному законодавстві відсутня норма, яка б прямо зобов'язувала подружжя нотаріально посвідчувати договори поділу майна, угоди з якими вимагають такого пос­відчення, але з введенням в дію СК України така норма вже буде (ст. 69).

Нотаріально не посвідчений договір поділу спільного майна подружжя не може забезпечити реалізацію ними прав, що вип­ливають з цього договору, адже формально власником об'єкта нерухомості буде вважатися той з подружжя, хто ним зазначений у відповідному правовстановлюючому документі чи зареєстро­ваний в органах бюро технічної інвентаризації. Між тим, у Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, доданого до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на об'єкти неру­хомого майна, договори поділу спільного майна подружжя чи інших співвласників взагалі не передбачені як правовстанов-люючі документи, необхідні для реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. Очевидно, таку ситуацію можна пояснити відсутністю у цивільному, сімейному та нотаріальному законо­давстві норм про обов'язковість нотаріального посвідчення та­кого роду угод, хоча з правової точки зору існує потреба у введенні таких норм.

Так, незважаючи на наявність договору про поділ спільного майна, оформленого у письмовій формі, у третіх осіб так чи інакше будуть виникати сумніви щодо права власності на частину об'єкта нерухомості, зареєстрованого на ім'я одного з подружжя. Нічого не може змінити у цих сумнівах і існуюча в сімейному праві презумпція спільності набутого подружжям у період шлюбу майна та рівності їх прав на це майно, адже дана пре­зумпція має юридичне значення переважно для судового роз­гляду спорів, що виникають між подружжям. Не можна не враховувати і тієї обставини, що поділ под­ружжям спільного об'єкта нерухомості фактично змінює його правовий режим. Більш того, у разі встановлення договором поділу нерівних часток такий договір буде мати усі ознаки договору відчуження нерухомого майна, який потребує обов'яз­кового нотаріального посвідчення. Тому цілком логічним може бути висновок про те, що коли законодавець встановлює обов'язкову нотаріальну форму для договорів відчуження не­рухомості, то таку ж форму законодавець має встановити і для договорів про поділ подружжям їх спільного об'єкта нерухо­мості. Тому з урахуванням усього викладеного вважаємо за необхідне підтримати правило СК про нотаріальне посвідчення угод про поділ нерухомого майна.

Від поділу подружжям спільного майна необхідно чітко від­різняти дії, пов'язані із видачею державними нотаріальними конторами (консульськими установами) свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. На жаль, у чинному законодавстві не визначені правові наслідки одержання подружжям такого свідоцтва, а також його вплив на правовий режим майна, зазначеного у свідоцтві. В Законі України «Про нотаріат», як вже зазначалося, лише передбачено право дер­жавних нотаріальних контор (консульських установ) видавати подружжю свідоцтво про право власності на частку у спільному майні. Така невизначеність правових наслідків даної нотарі­альної дії дала підставу фахівцям у галузі нотаріального права стверджувати, що вчинення цієї нотаріальної дії дозволяє под­ружжю визначити частку кожного з них у майні, яке має статус спільного сумісного майна подружжя, тобто перевести це майно у часткову власність і в такий спосіб надати кожному з них право розпоряджатися самостійно вже належною йому часткою майна1. Безперечно, в умовах законодавчої неврегульованості цих відносин висловлена думка має право на існування. Однак з нею не можна беззастережно погодитись, адже ситуація на­справді є значно складнішою.

Так, якщо навіть припустити, що видача свідоцтва на частку у спільному майні подружжя призведе до виникнення між ними спільної часткової власності, то і у цьому випадку кожен з подружжя може не набути абсолютно самостійного права на свій розсуд розпоряджатися часткою у спільній частковій влас­ності, оскільки відповідно до ст. 113 ЦК УРСР володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх учасників, а при відсут­ності згоди — спір вирішується судом. На наш погляд, одер­жання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя може бути спрямоване на ліквідацію як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, особливо коли сві­доцтво видається на конкретне ділиме майно, яке кожен з под­ружжя отримав у власне володіння.

Порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя встановлений главою 4 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідно до цієї Інструкції нотаріус на підставі спільної заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні, набутому ними за час шлюбу (п. 126). При цьому, якщо до складу майна, на частку в якому видається свідоцтво, входить майно, що підлягає реєст­рації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності подружжя, а щодо жилих будинків та іншого нерухомого майна (за винятком земельних ділянок) — також довідку-характеристику БТІ. Про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно робиться відмітка на правовстанов-люючому документі (п. 127). Саме наявність такої відмітки на правовстановлюючому документі дає певні юридичні підстави вважати, що у такій ситуації дійсно начебто здійснюється транс­формація спільної сумісної власності у спільну часткову власність подружжя. Однак така трансформація правового режиму має грунтуватися не на Інструкції як нормативно-правовому акті чи на науковому її тлумаченні, а на законі, оскільки згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визна­чається правовий режим власності.

Необхідність у законодавчому врегулюванні відносин щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя зумовлена ще й тим, що сама по собі нотарі­альна процедура його видачі є такою розпливчатою і неодноз­начною, що безпосередньо не визначає правову природу цих відносин. У даному випадку можна лише припустити, що, звер­таючись до нотаріуса із заявою, подружжя тим самим начебто висловлює свою волю на укладення угоди щодо поділу їх спіль­ного майна, хоч фактично вони можуть і не бажати припинення права спільної сумісної власності. Невипадково в нотаріально-правовій літературі зазначалося, що не можна погодитись із положенням п. 126 Інструкції, згідно з яким на підставі спільної письмової заяви подружжя про видачу свідоцтва здійснюється розподіл спільного майна, оскільки заява не може замінити договірні відносини, які фактично мають тут місце. У зв'язку з цим автори рекомендують нотаріусам запрошувати подружжя для складання проекту договору і наступної видачі свідоцтва1. Однак автори такої думки так і не дали відповідь на питання про послідовність юридичних дій щодо видачі свідоцтва та укладення угоди про розподіл спільного майна та визначення його подальшого правового режиму.

На наш погляд, ця проблема не може бути вирішена в межах нотаріального права, завданням якого є визначення процедури вчинення нотаріальних дій. Підстави видачі свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя та правовий режим майна, щодо якого видається свідоцтво, повинні визначатися сімейним законодавством.

Нині лише в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 128) певним чином визначено про­цедуру видачі свідоцтва про право власності на частку в спіль­ному майні у разі смерті одного з подружжя. Таке свідоцтво видається на половину спільного майна на підставі письмової заяви пережитого подружжя з наступним повідомленням спад­коємців померлого, які прийняли спадщину. У повідомленні, яке надсилається спадкоємцям померлого, що прийняли спад­щину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку якого другий з подружжя, що є живим, просить видати сві­доцтво, а також роз'яснюється право на звернення до суду у разі оспорювання спадкоємцями майнових вимог пережитого подружжя.

Як вже зазначалося раніше, поділ майна може здійснюватися подружжям добровільно на власний розсуд або в судовому порядку. Добровільний поділ спільного майна фактично є пра­вовою формою реалізації подружжям правомочностей співвлас­ників. Однак, якщо подружжя не змогло досягти згоди щодо угоди про поділ спільного майна, кожен з них має право звер­нутися до суду з відповідним позовом. При розгляді таких позовів суд має дотримуватися правил, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компен­сувати другому з подружжя його частку грішми.

З наведеної норми вбачається, що суд може застосувати будь-який із трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речевого складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування судом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з врахуван­ням їх вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми.

При застосуванні перелічених способів поділу суд відповідно до ст. 29 КпШС України має брати до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Однак судовий поділ майна не може відбутися без поперед­нього визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд має насамперед визначити їх частки у спільній влас­ності і лише після цього вирішувати питання про поділ майна. Звичайно, це не означає, що спершу має подаватися позов про встановлення часток у спільній власності, а після його розгляду необхідно звертатися до суду з новим позовом про поділ спіль­ного майна. Цивільно-процесуальне законодавство дозволяє об'єднувати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. На наш погляд, саме така пов'язаність існує в по­зовних вимогах про визначення часток між подружжям та поділ їх спільного майна, оскільки за своїм правовим змістом вони є однорідними. Більш того, як правило, юридичне неможливо взагалі здійснити поділ спільного майна подружжя без визна­чення у ньому часток кожного з подружжя, особливо тоді, коли один з подружжя звертається з вимогою збільшити розмір його частки. Власне, і в усіх інших випадках суд так чи інакше зму­шений констатувати наявність у обох із подружжя права на 1/2 права власності у спільно нажитому майні, керуючись презум­пцією його спільності, встановленою шлюбним законодавством.

Між тим, як свідчить судова практика, позивачі переважно звертаються з позовами лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд не лише виносить рішення про поділ (розподіл) майна, але і про визначення часток подружжя у ньому1. В окремих позовних заявах позивачі звертаються безпосе­редньо з вимогою про поділ майна у нерівних частках.

Так, у березні 1995 року 3. пред'явила позов до М., в якому просила суд провести поділ майна, виділивши їй при цьому половину будинку і грошову компенсацію за половину автомобіля1.

Тобто в таких позовах фактично ототожнюються вимоги про поділ спільного майна та визначення часток подружжя у цьому майні, незважаючи на те, що шлюбно-сімейне законо­давство підстав для такого ототожнення не дає. Так, у ст. 28 КпШС України записано, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити після визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній власності. Однак навіть якщо жоден з подружжя не вимагає збільшення розміру своєї частки, суд зобов'язаний провести поділ спіль­ного майна у рівних частках. Очевидно, створенню такої дещо неоднозначної правової ситуації сприяло розміщення положень про розмір часток подружжя та про поділ їх спільного майна в двох окремих статтях КпШС України (ст. ст. 28, 29). Думається, що усунення такої двозначності у врегулюванні цієї ситуації можливе шляхом внесення до норми ст. 29 КпШС України застереження про необхідність проведення поділу майна под­ружжя відповідно до встановлених подружжям або судом часток.

Чинний КпШС України передбачає можливість відходу суду від принципу рівності часток. Так, згідно зі ст. 28 КпШС в окремих випадках суд може відійти від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтере­си одного з подружжя, що заслуговують на увагу. І. Жилінкова перелічені обставини для відходу від начала рівності часток подружжя розглядає як підстави, за якими частка одного з подружжя може бути збільшена, і водночас стверджує, що в сімейному законодавстві не встановлені підстави для зменшення частки одного з подружжя у спільному майні2. Такі твердження вимагають певних застережень. По-перше, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, що дають суду право відходити від прин­ципу рівності часток у спільному майні, можуть вважатися лише умовно загальними підставами для збільшення частки одного з подружжя, оскільки вони не містять конкретних фактів, що мають враховуватися судом у такій ситуації. По-друге, пе­релічені в ст. 28 КпШС обставини, враховані судом для відходу від принципу рівності часток для одного з подружжя, є загаль­ною підставою для збільшення його частки і водночас загальною підставою для зменшення частки другого з них.

Відсутність у сімейному законодавстві конкретних підстав для відходу від принципу рівності прав подружжя на спільне майно активно компенсовувалася відповідним формуванням позицій з розгляду справ цієї категорії у судовій практиці ра­дянського і сучасного періодів. Зокрема, ще в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 червня 1973 р. № 6 «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по засто­суванню Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР»1 (втратила чин­ність) було записано, що відходячи від начала рівності часток подружжя або визначаючи спосіб поділу їх спільного сумісного майна на підставі ст. ст. 28 і 29 КпШС України, суди повинні в рішеннях зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, при цьому враховані. Із цих роз'яснень однозначно випливає, що суд має враховувати не саму наявність на вихованні у одного з подружжя неповнолітніх дітей, а їх конкретні потреби у збіль­шенні частки його матері (батька).

Такий підхід до визначення часток у спільному майні под­ружжя знайшов підтримку у судовій практиці періоду неза­лежності України.

Зокрема, у справі за позовом 3. до М. про поділ спільного майна президія Вінницького обласного суду у своїй постанові від 7 березня 1996 р. зазначила, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати внески в його надбання, зроблені одним з подружжя за рахунок його роздільного майна, і зазначати в рішенні, які саме інтереси когось із подружжя або їх неповнолітніх дітей він взяв до уваги, відступаючи від начала рівності часток под­ружжя2.

Неврахування відповідних інтересів дітей або одного з под­ружжя розглядається як підстава для скасування судового рішен­ня3. Однак така категоричність вищих судових інстанцій певною мірою є сумнівною. Справа в тому, що норму ст. 28 КпШС не можна визнати конструктивно вдалою, оскільки в ній, по-перше, не визначені конкретні інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу для відходу від начала рівності часток у спіль­ному подружньому майні, по-друге, в ній зазначено лише, що «в окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя», тобто у такій редакції наведена норма не зобов'язує суди відходити від начала рівності часток на користь одного з подружжя. Тому вважаємо за доцільне в новому сімей­ному законодавстві дати орієнтовний перелік інтересів непов­нолітніх дітей та одного з подружжя, які суд має враховувати при відході від начала рівності часток у спільній власності подружжя. Такі інтереси можуть бути обумовлені необхідністю забезпечення лікування та догляду неповнолітніх дітей чи одного з подружжя, неможливістю задоволення за рахунок рівної частки у житлі житлових інтересів дітей. На наш погляд, коло підстав для збільшення частки одного з подружжя не має бути надто широким, і їх перелік не повинен підлягати розширеному тлу­маченню. При цьому не повинні істотно ущемлюватися інте­реси другого з подружжя, частка якого зменшується.

Показовою в цьому аспекті є справа за позовом М. до П. про ро­зірвання шлюбу та визнання права власності на половину будинку. Позивач, зокрема, зазначав, що в період перебування в шлюбі він з відповідачкою придбали в м. Черкаси 2/5 частини будинку, від шлюбу мають двох дітей, на утримання яких він сплачує аліменти. Рішенням народного суду м. Черкаси позовні вимоги М. були задоволені. Голова Верховного Суду України на це рішення вніс протест до президії Чер­каського обласного суду, яка протест задовольнила. У своїй постанові від 15 лютого 1973 р. президія Київського міського суду, зокрема, зазначила, що протест підлягає задоволенню, оскільки згідно зі ст. 28 КпШС України суд може відійти від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з под­ружжя, що заслуговують на увагу. Визнаючи частки кожної із сторін рівними, суд не мотивував, чому він не взяв до уваги те, що з відпо­відачкою залишилося проживати двоє неповнолітніх дітей та чому не вважав за можливе відійти від начала рівності часток подружжя. Відпо­відачка ж посилалася на те, що площа спірної частини домоволодіння становить усього 23 м2 і поділ її на дві частини значно ущемляє інтере­си дітей, оскільки площа 17 м2 не є достатньою для проживання трьох осіб, а позивач проживає в комунальній квартирі і не має потреби в житлі.

На підставі викладеного президія Черкаського обласного суду поста­новила протест заступника Голови Верховного Суду України задоволь­нити, справу в частині поділу будинку направити на новий розгляд1.

Аналіз наведеної справи дає підстави для висновку про те, що суд має аргументувати не лише відхід від начала рівності часток, але і відмову в збільшенні частки одного з подружжя. Якщо порівнювати запропоновані новели нового СК України з чинними нормами КпШС України, то можна віднайти чимало вразливих місць у СК.

Так, ст. 70 СК України встановлені правові засади визна­чення розміру часток подружжя у спільному майні при його поділі. Зберігаючи в СК запроваджений за радянських часів принцип рівності часток подружжя у спільному майні при його поділі, законодавець передбачив разом з тим чимало підстав для відходу від цього принципу.

Відповідно до п. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відійти від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду частка майна дру­жини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (ним) про­живають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку (п. З ст. 70 СК).

Аналіз наведених положень дає підстави для зауважень щодо їх змісту. По-перше, звертає на себе увагу факт введення до СК надто широкого кола підстав для відходу судом при поділі спільного майна подружжя від принципу рівності їх часток. Вважаємо, що надмірна кількість таких підстав лише руйнує засади рівних прав подружжя на створену ними спільну сумісну власність.

По-друге, якщо ст. 28 КпШС надає суду право враховувати певні інтереси неповнолітніх дітей, то в новому СК України запропоновано збільшувати частку одного з подружжя за умови, що з ним «проживають діти». Між тим сам по собі факт про­живання неповнолітньої дитини з одним із батьків, на наш погляд, ще аж ніяк не засвідчує нагальну потребу в збільшенні частки такого батька у спільному майні, якщо інтереси цих дітей можуть бути цілком задоволені за рахунок рівної частки у спільному майні. Тому в п. З ст. 70 СК доцільно було б врахувати цю обставину і записати, що «за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх дітей».

По-третє, редакція п. 2 ст. 70 СК, який передбачає можли­вість відходу від принципу рівності часток подружжя за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду Інтересам сім'ї, може давати підстави для неоднозначного і надто довіль­ного тлумачення.

Між тим, зміст наведеної статті не є абсолютно новим для законодавчої практики. Так, у СК Російської Федерації 1995 р. вміщена майже ідентична норма, яка певною мірою сформува­лася ще за радянських часів. У Кодексі про шлюб та сім'ю РРФСР 1969 р. передбачалося, що частка одного з подружжя, зокрема, може бути збільшена, якщо другий з подружжя ухилявся від суспільне корисної праці або витрачав спільне майно на шкоду інтересам сім'ї. Однак шлюбно-сімейне законодавство Українсь­кої РСР подібної норми не містило. Незважаючи на це, І. Жи-лінкова висловила думку, що права подружжя на майно не можуть бути рівними у разі недобросовісної поведінки одного з них, і відповідно вважає правильною судову практику, яка визнає підставами для зменшення частки одного з подружжя такі обставини, як витрачання коштів на шкоду інтересам сім'ї, укладення угод щодо розпорядження спільним майном всупереч волі другого з подружжя, зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, безпідставне ухилення від праці тощо1. Звичайно, позиція автора є правильною в частині тих підстав, які закріплені в російському сімейному законодавстві. Однак не можна беззастережно погодитись з підтримкою укра­їнської судової практики, яка йшла інколи шляхом російських судів, хоч і не мала для цього достатнього законодавчого підґрун­тя. Думається, що майбутня судова практика застосування по­ложень ст. 70 СК дозволить юридичній науці сформулювати конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення.

На поділ спільного майна може вплинути також роздільне проживання чоловіка і дружини у зв'язку з небажанням збе­регти шлюбні стосунки. Так, згідно зі ст. 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Ця норма була введена до КпШС України Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР з питань, що стосуються жінок, сім'ї та дитинства»2. До цього моменту така норма була закріплена лише в КпІЛС Казахської РСР. У новому СК України наведена норма ст. 28 КпШС України також знайшла своє підтвердження. Так, відповідно до п. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактич­ним припиненням шлюбних відносин. Не піддається сумніву доцільність цієї норми в юридичній літературі.

На наш погляд, положення про те, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. Насамперед воно супере­чить основоположному принципу майнових відносин між под­ружжям про спільність майна, нажитого ними в період шлюбу, закріпленого в ст. 22 КлШС України. Ця стаття визнає підставою виникнення у подружжя спільності майна лише шлюб, вона не зобов'язує дружину і чоловіка проживати спільно, вести спільне господарство, спільно працювати тощо. З цих міркувань не можна погодитись з Ю. Червоним, який розглядає фактичне спільне проживання подружжя одним із елементів юридичного складу, необхідного для дії режиму спільності, а тому майно, придбане в період шлюбу, за таких обставин не може вважатися таким, що набуте внаслідок спільної праці подружжя1. Не можна обійти увагою можливі негативні соціально-економічні нас­лідки застосування досліджуваного положення для того з них, хто в період фактичного припинення шлюбу не працював, не одержував доходи від праці у суспільному секторі економіки у зв'язку з хворобою, доглядом за дітьми тощо. За таких обставин у разі визнання роздільним майна, набутого кожним із подруж­жя окремо в період фактичного припинення подружніх відносин, у гіршому майновому становищі виявиться саме той, хто в цей період не отримував доходів, оскільки він взагалі не отримає будь-якого майна. Між тим, відповідно до ст. 32 КпШС Укра­їни подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного.

Існування законодавчого положення про визнання роз­дільним майна, придбаного в період фактичного припинення шлюбних відносин, спричинить низку труднощів доказового характеру, особливо в тому разі, коли подружжя неодноразово припиняли, поновлювали такі відносини. Підтверджувати на­явність чи відсутність таких відносин буде надзвичайно важко, оскільки, як правило, подружжя не орієнтоване на збирання доказів на підтвердження цих обставин.

На наш погляд, можна вийти з цього юридичного станови­ща, не скасовуючи режим спільності майна, набутого в період фактичного припинення шлюбних відносин. Для цього зако­нодавцю достатньо надати суду право залежно від конкретних обставин справи виділити кожному з подружжя те майно, яке було набуте кожним з них у період фактичного припинення шлюбу. Водночас у таких випадках суд не повинен визнавати таке майно роздільною власністю, зберігаючи при цьому мож­ливість виділити кожному з подружжя те майно, яке кожен з них набув у період фактичного припинення шлюбу, або якщо один з них із поважних причин не працював, не мав заробітку чи іншого доходу, поділити таке майно в рівних частках.

Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної влас­ності подружжя, суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну вартість. Як правило, подружжя-позивач зазначає перелік спільного майна та його вартість. Подружжя-відповідач, безперечно, має право внести свої корективи щодо позовних вимог, звернутися з зустрічним позовом тощо. Роз­біжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд вправі вирішити шляхом призначення експертизи.

Законодавче не вирішеним залишається питання про вста­новлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, що уклало шлюбний контракт, яким визначено їх частки у майні, що набувається під час шлюбу. Не містять відповіді на таке питання також норми нового СК України. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, час­тки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відійти від його умов. У такому разі вия­виться неможливим також застосування правил ст. 28 КпШС України та відповідних правил ст. 70 нового СК України про право суду відходити від засад рівності часток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або інте­реси неповнолітніх дітей. На жаль, з цього приводу не висловили своєї конкретної позиції Верховний Суд України та юридична наука. Однак, на нашу думку, у застосуванні ст. 28 КпШС, ст. 70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відно­син подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (конт­рактним) режимом — ні.

Після визначення часток у спільному майні подружжя суд має можливість перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами ст. 29 КпШС (ст. 71 СК України). Тут необхідно враховувати, що визначення часток у спільному майні подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення ідеальних часток у праві власності (1/2, 1/3 тощо). Інколи вважають, що ці частки мають визначатися у відсотках'. Однак такий підхід не відповідає правовій природі часткової власності, яка виникає після встановлення часток у спільній сумісній власності.

Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров'я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше ви­користання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а в багатьох випадках фізично неможливо це зробити, наприклад, телевізор, автомашину тощо. Поділ таких речей в натурі унеможливлює їх подальше використання за призначенням. В юридичному значенні неділимими вважаються тематичні колекції, зібрання книг тощо. Однак залежно від особливостей таких об'єктів, позицій сторін та інших обставин вони можуть бути поділені. Залежно від технічних характеристик можуть ділитися жилі будинки, квартири, інші об'єкти неру­хомості, про що докладніше йтиметься окремо.

Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових об'єктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задо­волення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.

Нарешті, третій спосіб поділу майна може застосовуватися у поєднанні з першими двома, що вже розглянуті, або самостійно. У першому випадку потреба в його застосуванні виникає тоді, коли суд, наприклад, здійснив розподіл спільного майна под­ружжя, внаслідок якого вартість виділених одному з них речей перевищує вартість речей, виділених другому з них, відповідно до їх часток. За таких обставин суд зобов'язує того з подружжя, кому присуджено речі більшої вартості, сплатити другому від­повідну грошову компенсацію.

Третій спосіб поділу майна може застосовуватися і самос­тійно. Як правило, в «чистому вигляді» присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми має місце, як правило, тоді, коли один з них звертається з позовом про присудження йому в натурі одного неділимого об'єкта (жилого будинку, автомобіля тощо). Відповідно до п. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, до­пускається лише з його згоди, крім випадків, передбачених ЦК УРСР. У принципі така норма може бути підтримана. Але, на жаль, вона не містить відповіді щодо вирішення тих ситуа­цій, коли на присудження компенсації відсутня згода того з подружжя, якому вона присуджується. Ані закон, ані судова практика поки що не створили належних гарантій реального виконання такого обов'язку. Тому може виникнути ситуація, коли той із подружжя, на користь якого присуджена грошова компенсація, не зможе її своєчасно отримати і змушений буде звертатися до державної виконавчої служби. Тому, на наш погляд, в сімейному законодавстві мають бути передбачені гарантії щодо сплати подружжям-боржником присудженої гро­шової компенсації. У правовій системі України існують подібні ситуації. Наприклад, відповідно до ч. З ст. 114 ЦК УРСР при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звер­нутися до суду про перевід на нього права і обов'язків покупця. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок» (з наступними змінами) з цього приводу роз'яснив, що при пере­воді прав і обов'язків покупця необхідно перевіряти реальність вимог, що пред'являються учасниками спільної часткової влас­ності, а доказом бажання і реальних можливостей для переводу прав і обов'язків покупця є внесення позивачем на депозит­ний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний спла­тити покупець (п. 13)'. Такий досвід судової практики знайшов своє безпосереднє відображення в п. 5 ст. 71 СК, в якій прямо зазначено, що присудження одному з подружжя грошової ком­пенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

На перший погляд, правові засади поділу спільного майна подружжя прості та не повинні спричиняти труднощів у розг­ляді справ цієї категорії. Однак насправді у розгляді таких справ виникає ще чимало проблем, особливо при поділі окремих видів майна, на чому необхідно зупинитися докладніше. Ще за радянських часів поширення набули позови про поділ будинків між подружжям. Власне така тенденція зберігається й нині, маючи ту особливість, що до предмета позовних вимог закладаються також вимоги про поділ квартир, які можуть бути відповідно до нового законодавства об'єктами права спільної власності подружжя. Тому невипадково досить багатою щодо поділу жилих будинків (квартир) виявилася судова практика, яку узагальнено в кількох постановах Пленумів Верховного Суду колишнього СРСР, Верховного Суду УРСР, України.

Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами зако­нодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок», зокрема, зазначено, що, виходячи з правил ст. 29 КпШС, при неможливості поділу будинку, що є спільною влас­ністю подружжя, в натурі і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей і вартих уваги інтересів одного з подруж­жя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них, може залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов'язок компенсувати право на частку в будинку другому за рахунок іншого спільного майна або грішми (п. 5). Як бачимо, Пленум вважає за доцільне встановлювати компенсацію за час­тку в будинку не лише грішми, як про це записано в ст. 29 КпШС, але й іншим спільним майном. Такий підхід в прин­ципі не суперечить закону, оскільки сприяє більш ефективному гарантуванню компенсації тому з подружжя, хто позбавляється права власності на належну йому частку в будинку.

У постанові Пленуму від 4 жовтня 1991 р. детально роз'яс­нено порядок та умови проведення поділу жилого будинку, який знаходиться у спільній частковій власності. Однак ці роз'яснення можуть бути цілком прийнятними при поділі жилих будинків, що перебувають у спільній власності подружжя. Повною мірою вони можуть застосовуватися при вирішенні спорів між подружжям, якщо вони уклали шлюбний контракт (договір) про режим спільної часткової власності щодо майна, яке буде ними набуватися в період шлюбу.

Одним із найважливіших положень постанови Пленуму від 4 жовтня 1991 р. є роз'яснення, що при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам треба мати на увазі, що, виходячи зі змісту ст. 115 ЦК УРСР, це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку (квартиру) з самос­тійним виходом або за умови наявності технічної можливості переобладнати приміщення в Ізольовані квартири Таким чином, за відсутності технічної можливості утворити відокремлену час­тину будинку або Ізольовану квартиру суд не може здійснити поділ спільного будинку (квартири) в натурі Проте тут вини­кає питання про допустимість виділу всього жилого будинку в натурі кожному з подружжя на його вимогу, але за наявності заперечень щодо цього з боку другого з подружжя На наш погляд, виходячи з конституційних основоположних прав на житло та принципу непорушності права власності, суд не пови­нен мати право присуджувати на вимогу одного з подружжя жилий будинок, квартиру, щодо яких неможливе технічне пере­обладнання у відокремлену частину або Ізольовану квартиру, якщо проти цього заперечує другий з подружжя, посилаючись на відсутність у нього Іншого житла Інші справа, що коли цей Із подружжя створює умови, неможливі для проживання сім'ї, щодо нього можуть бути застосовані заходи, передбачені жит­ловим законодавством Тому було б доцільно, аби Верховний Суд України зорієнтував судову практику на врахування ви­щезгаданих обставин при розгляді позовних вимог про поділ спільного жилого будинку (квартири) подружжя

У разі неможливості поділу квартири суд може врахувати житлові Інтереси подружжя Іншим чином Відповідно до п 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» суд має право за таких обста­вин встановити порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов1

Існують певні особливості у розгляді позовних вимог про поділ квартир у житлово-будівельних кооперативах Нині досвід судової практики радянського часу багато в чому вже є неприй­нятним, адже тогочасне законодавство не визнавало квартири у ЖБК об'єктами права власності громадян, а поділу підлягали лише паєнагромадження подружжя, внесені ними до ЖБК у період шлюбу Згідно з Типовим статутом житлово-будівельного кооперативу УРСР2, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від ЗО квітня 1985 р № 186, поділ паю здійснювався лише між розведеним подружжям І за умови, що кожному з них можна було виділити окрему кімнату в квартирі При цьому мова не йшла про виділення кімнат на праві власності — зак­ріплення кімнат за кожним з подружжя здійснювалось на праві членства в ЖБК

Нині квартира в ЖБК може бути об'єктом права спільної власності подружжя Так, відповідно до ст 15 Закону України «Про власність» член житлового, житлово-будівельного, дач­ного, гаражного чи Іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, Іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно1 Таким чином, при роз­гляді спорів між подружжям щодо поділу квартири в ЖБК насамперед необхідно виходити з того, на якому праві вона належить їм, тобто на праві користування чи на праві власнос­ті Якщо така квартира належить подружжю на праві спільної власності, то її поділ здійснюють за загальними правилами, встановленими для жилих будинків та квартир, які не є коопе­ративними Відповідно до п 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 р № 9 «Про практику застосу­вання судами законодавства про житлово-будівельні коопера­тиви»2 до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирі­шує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати — про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у па­єнагромадженні, а поділ приміщень, квартири в будинку ЖБК провадиться відповідно до виділених колишньому подружжю часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру Важливо також те, що згідно з п 43 Примірного статуту ЖБК з часу набрання законної сили рішенням суду про поділ квартири колишній з подружжя визнається членом кооперативу, а відтак суд не повинен покладати на ЖБК обов'язок щодо прийому цього подружжя до кооперативу Ін­шими словами, суд своїм рішенням підтверджує юридичний факт визнання членом кооперативу того з колишнього под­ружжя, за яким визнано право на певну частку в будинку ЖБК З юридичної точки зору, встановлення судом членства особи в ЖБК певною мірою є некоректним актом, оскільки прийом в члени кооперативу, як І в Інші членські організації, має здій­снюватися загальними зборами, зборами уповноважених тощо Однак, якщо суд здійснює поділ квартири в будинку ЖБК в натурі, а тим більше, закріплює за одним з колишнього подружжя, який не є членом ЖБК, частину квартири на праві власності, то прийняття його в члени ЖБК є фактично фор­мальністю, оскільки коли б суд мав лише право зобов'язувати ЖБК приймати особу в члени ЖБК, то уповноважений орган кооперативу так чи Інакше змушений був би виконувати рі­шення суду про прийом подружжя до членів ЖБК Більш того, на наш погляд, настав час демократизувати членські відносини в ЖБК та поділ квартир в будинках ЖБК між подружжям, передбачивши можливість поділу квартири в будинку ЖБК не лише між розведеним подружжям, але І між тими дружиною І чоловіком, які перебувають в шлюбі, за умови повної сплати пайових внесків та переходу квартири у власність члена ЖБК

До вимог про поділ спільного майна можуть бути включені приватизовані жилі приміщення При розгляді таких вимог необхідно дотримуватися правил, встановлених також прива­тизаційним законодавством Тут насамперед необхідно вихо­дити з того, що приватизоване житло не повинно вважатися майном, спільно нажитим у період шлюбу, тобто спільною сумісною власністю, на яку має поширюватися сімейне законо­давство, на що вже зверталася увага в юридичній літературі1 На підтвердження цієї тези І Жилшкова вдало наводить ситу­ацію, в якій один Із подружжя має право на приватизацію, а Інший, наприклад, Іноземний громадянин — такого права не має Тому, на ГІ думку, такі дружина чи чоловік не можуть вимагати поділу квартири, в тому числі приватизованої

Однак дещо складнішою може бути ситуація, коли подружжя приватизували квартиру на праві спільної часткової або спільної сумісної власності (саме такі два варіанти правового режиму приватизації передбачалися п 5 Положення про порядок пере­дачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комуналь­ному господарству від 15 вересня 1992 р )2 Видається, на поділ приватизованої подружжям квартири на праві часткової чи на праві спільної сумісної власності також повинні поширювати­ся не правила сімейного законодавства, а відповідні загальні положення цивільного права про приватну власність грома­дян, оскільки у такому випадку одночасна спільна привати­зація подружжям житла не підлягає врегулюванню нормами сімейного права Вищевикладені положення сімейного права про поділ спіль­ного майна подружжя поширюються на паєнагромадження в дачних, гаражних чи Інших кооперативах або товариствах, або на дачу, гараж, Іншу будівлю, надані одному з них в користу­вання та на які в нього виникло право власності Буде мати практичне значення також правовий режим ділянки дачного, садівницького товариства, тобто чи знаходиться вона у корис­туванні, чи перебуває у власності члена такого кооперативу або товариства При вирішенні справ цієї категорії суд враховує також Інші обставини

Наприклад, Луцький міський суд Волинської області у справі за позовом В Н до В М про поділ спільного майна, нажитого в період шлюбу, відмовив позивачці у поділі дачного будинку садівницького товариства «Озерце» І зазначив у своєму рішенні, що, беручи до уваги особистий внесок відповідача в його будівництво, а також думку прав ління садівницького товариства про залишення земельної ділянки за відповідачем, дачний будинок необхідно виділити відповідачу зобов'язавши його компенсувати позивачці й частку грішми, виходячи з погодженої в судовому засіданні між сторонами вартості будинку1

Як бачимо, суд в обгрунтування свого рішення навів кілька аргументів Однак, на наш погляд, найвагомішим з них є не­обхідність визнати недоцільність поділу земельної ділянки Інша справа, що суд міг би дослідити можливість встановлення по­рядку спільного користування будинком та дачною ділянкою, якби з вимогою про це звернувся один Із подружжя

Певні труднощі можуть виникати при поділі земельних діля­нок, що перебувають у спільній власності подружжя Правовий режим земельних ділянок, що перебувають у приватній влас­ності, визначається Конституцією України, Законом України «Про власність», Земельним кодексом (ЗК) України та Іншими законами І нормативно-правовими актами На жаль, усі вони майже не містять спеціальних правових норм щодо поділу земельних ділянок, які є спільною власністю подружжя Тому необхідно виходити при вирішенні цього питання переважно Із загальних засад цивільного, сімейного та земельного зако­нодавства

Згідно Із земельним законодавством громадяни України є суб'єктами права приватної власності на землю Статтею 6 ЗК України 1991 р встановлювалися підстави набуття громадянами України земельних ділянок у приватну власність, які обумов­лювалися їх цільовим призначенням (для ведення селянського господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарсь­ких будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гараж­ного будівництва)1. Очевидно, що в перелічених випадках мова йде про первісні способи набуття права приватної власності на землю. Водночас у цій же статті зазначалося, що громадяни можуть набувати земельні ділянки у приватну власність також у разі одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та об­міну. Незважаючи на відсутність у ЗК України 1991 р. прямої вказівки на можливість поділу земельної ділянки, І. Жилінкова цілком справедливо вважала, що земельна ділянка як об'єкт права спільної сумісної власності може стати також об'єктом майнового спору відповідно до ст. 105 ЗК України 1991 р., згідно з якою спори між громадянами, яким земельна ділянка належить на праві спільної власності, про порядок користування і розпорядження земельною ділянкою вирішуються судом. Але все ж таки не можна визнати достатнім правове врегулювання ЗК 1991 р. порядку поділу майна, адже в ньому взагалі відсутня пряма норма про поділ земельної ділянки, яка є спільною влас­ністю подружжя. Більше того, навіть передбачена в ст. 16 ЗК 1991 р. норма, якою передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі «одержання частки землі у спільному майні подружжя», не вирішувала цієї проблеми. І. Жилінкова визнала наведене положення неточним, оскільки земельна ділянка, набута в період шлюбу і оформлена на ім'я одного з подружжя, є їх спільною власністю, а після поділу спільного майна і виділу частки кожному з них відбувається лише трансформація режиму спільної сумісної власності под­ружжя у спільну часткову або у приватну власність кожного з них2. Перелік вад наведеної норми можна продовжити. Так, вона сформульована юридичне некоректно, оскільки мова має йти про одержання частки у праві власності на земельну ділянку, яка є спільною сумісною (спільною частковою, якщо це було передбачено шлюбним контрактом) власністю подружжя.

У новому ЗК України, прийнятому Верховною Радою Укра­їни 25 жовтня 2001 р.3, вище перелічених недоліків певною мірою вдалося уникнути. Так, відповідно до пунктів 4, 5 ст. 89 нового ЗК України «співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або виділення з неї окремої частки». При цьому «поділ земель­ної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника може бути здійснено за умови поперед­нього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом». Безумовно, наведені положення є конструктивними і будуть сприяти вдосконаленню порядку реалізації співвласниками права спільної сумісної власності. Однак у них не передбачені ви­падки, в яких неможливо здійснити поділ земельної ділянки.

На нинішньому етапі розвитку суспільних відносин най­складніші проблеми при вирішенні спорів між подружжям ви­никають з приводу поділу майна, що використовується у під­приємницькій діяльності.

У період ринкових реформ в Україні сформувалася розгалу­жена система суб'єктів підприємницької діяльності різнома­нітних організаційно-правових форм. Так, відповідно до ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні»1 в Україні можуть діяти: приватні підприємства, засновані на власності фізичної особи; колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства; господарські товариства; підприємст­ва, засновані на власності об'єднання громадян; комунальні підприємства; державні підприємства. В контексті даного дослід­ження науковий інтерес становлять ті суб'єкти підприємництва, засновниками (учасниками) яких можуть бути фізичні особи, у тому числі подружжя (приватні підприємства, господарські товариства).

Так, досить складні майнові правовідносини виникають у селянському (фермерському) господарстві, яке після державної реєстрації набуває статусу юридичної особи. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» чле­нами такого господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві2. Таке широке коло членів господарства звичайно обумовлює різноманітність майнових відносин. У власності членів господарства може бути різне майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермер­ського господарства та заняття підсобними промислами, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Це правило знайшло своє підтвердження також у новому ЗК України, в якому заз­начається, що у спільній сумісній власності перебувають земель­ні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89). Тобто угодою між члена­ми фермерського господарства може бути передбачено режим спільної часткової власності щодо всього набутого господар­ством, а якщо члени господарства є подружжям, то між ними може виникати також спільна сумісна власність на підставі сімейного законодавства. Тому при вирішенні майнових спорів між членами господарства, як вже відзначалося в літературі1, суд має керуватися як нормами цивільного, так і сімейного законодавства України. На жаль, чинне законодавство України не містить взагалі норм, які хоча б орієнтовно визначали правові засади поділу (виділу) спільного майна членів фермерського господарства. Тому в юридичній літературі досить довільно визначають порядок поділу спільного майна, визначення частки у ньому кожного члена господарства.

Наприклад, Т. Проценко без посилання на законодавство доходить висновку, що при поділі господарства і виділі майна необхідно керуватися принципом рівності, але розмір частки в майні члену господарства визначається з урахуванням його учас­ті у створенні спільного майна. Водночас виділ частки в майні при виході особи з господарства має здійснюватися так, щоб не позбавити господарство необхідного для його діяльності майна, а у разі неможливості виділити в натурі частку майна слід присуджувати грошову компенсацію2. Перелічені суджен­ня багато в чому є вірними, але вони не мають достатнього нормативно-правового підґрунтя. Водночас не можна погоди­тись з автором у тій частині його суджень, де він вважає, що розмір частки в майні фермерського господарства має визнача­тися з урахуванням участі у створенні спільного майна. Такий підхід певною мірою суперечить суті права спільної сумісної власності, коли кожен з її учасників має рівне право на майно незалежно від ступеня участі співвласників у створенні цього майна. Інша справа, що суд залежно від конкретних обставин повинен мати право зменшити частку того члена господарства, який не брав участі у створенні спільного майна без поважних причин. На практиці може постати питання про права подружжя на майно фермерського господарства. Багато що тут залежить від його суб'єктного складу. Так, якщо обоє з подружжя є членами фермерського господарства, то кожен із них, звичайно, має рівне право на його майно, яке, на наш погляд, необхідно ділити за правилами цивільного законодавства. Може бути й інша ситуація, коли єдиним членом господарства, наприклад, є чоловік, а дружина працює на виробництві і не є членом гос­подарства. Думається, за таких обставин у разі поділу майна подружжя майно фермерського господарства може бути вклю­чене до переліку такого, що підлягає поділу. Однак у будь-якому разі майнові відносини членів фермерського господар­ства повинні знайти більш детальне відображення в Законі України «Про селянське (фермерське) господарство», адже зміст його нині може дати підстави для висновку, що майно фер­мерського господарства є спільною власністю тих осіб, які є його членами, а відтак складається враження, що таке майно не входить до спільної сумісної власності подружжя.

При цьому обов'язково має бути законодавчо визначено порядок поділу майна у зв'язку зі створенням нового фермер­ського господарства та порядок поділу майна чи вірніше виділу майна господарства без створення іншого господарства. У першому випадку поділу може підлягати усе рухоме й нерухоме майно, у тому числі може постати проблема поділу земельної ділянки. Однак у ст. 6 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають. За наяв­ності такої норми при поділі майна може бути встановлено судом, очевидно, лише порядок спільного використання земельної ділянки. Між тим, у юридичній літературі стала утверджуватися думка про допустимість поділу тих земельних ділянок, які були придбані членами господарства у власність за рахунок спільних коштів1.

У другому випадку, тобто при виділі майна, суд повинен виносити таке рішення, щоб залишити господарству все те майно, яке необхідне для збереження його функціонування.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про господарські това­риства»2 до господарських товариств належать: акціонерні това­риства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Найпоширенішими видами товариств, засновниками чи учасниками яких можуть бути подружжя, є акціонерні това­риства та товариства з обмеженою відповідальністю.

Нині в юридичній літературі не піддається сумніву вход­ження акцій, належних одному з подружжя як акціонеру, до складу спільної сумісної власності подружжя. Однак при поділі акцій між подружжям мають враховуватися особливості правого режиму акцій. Так, акція належить до рухомого майна і є непо­дільною, як і відповідна їй частка у статутному фонді акціо­нерного товариства. Це, однак, не виключає, як зазначалося в літературі, можливості володіння однією акцією двома або більше особами на праві спільної часткової чи сумісної влас­ності1. Зрозуміло, якщо один з подружжя є акціонером і має 20 акцій, то на прохання другого з подружжя суд має усі підстави виділити йому в натурі 50 відсотків акцій (іменних чи на пред'явника). Однак, якщо одному з подружжя належить лише одна акція, то логічно, що вона не може бути поділена в натурі, а має бути присуджена комусь одному (іменна — бажано тому з подружжя, на чиє ім'я вона оформлена), а іншому присуджу­ється відповідна грошова компенсація.

Дещо складнішою може виявитися ситуація щодо прав под­ружжя на внесок (частку) в товаристві з обмеженою відпові­дальністю, яким визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки. При цьому установчі документи това­риства з обмеженою відповідальністю повинні обов'язково міс­тити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (ст. 51 Закону «Про господарські товариства»). Тобто в товаристві з обмеженою від­повідальністю право на внесок (частку) пов'язується безпосе­редньо з особою засновника, учасника. Тому, на нашу думку, поділ внеску одного з подружжя доцільно робити лише за умови згоди товариства прийняти другого з них учасником цього това­риства. В іншому разі тому з подружжя, який не є учасником товариства, повинна присуджуватися компенсація у грошовій або натуральній формі, яка має виплачуватися товариством. Підставою для такого висновку є зміст ст. 55 Закону «Про господарські товариства», згідно з якою, зокрема, у зв'язку зі смертю громадянина — учасника товариства правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до това­риства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому видається у гро­шовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спад­кодавцю, вартість якої визначається на день смерті учасника. Тому варто було покладати на подружжя-учасника товариства та на товариство солідарний обов'язок сплатити відповідну грошову компенсацію в порядку, передбаченому ст. ст. 54, 55 Закону України «Про господарські товариства».

До складу спільного майна подружжя можуть входити також речі їх професійних занять. Відповідно до ст. 26 КпШС вони визнаються спільною сумісною власністю подружжя, які у разі поділу майна подружжя суд може присудити одному з подруж­жя, в користуванні якого вони були, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. У судовій практиці, як правило, не виникає труднощів щодо поділу такого майна, тому цілком обгрунтовано у но­вому СК України ця норма знайшла своє підтвердження (п. З ст. 71 СК).

До складу майна, яке підлягає поділу за правилами сімейного законодавства, включаються також цінні папери, вклади на ім'я одного з подружжя в кредитних установах, страхові суми та страхові відшкодування за договорами страхування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, по­вернуті при достроковому розірванні договору, та страхові суми (викупні суми), які міг би одержати один з подружжя у разі дострокового розірвання договору.

При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також його боргові зобов'язання, визначати, які з них є осо­бистими, а які — спільними. Власне поділ спільного майна може бути спричинений необхідністю погашення заборгова­ності одного або обох із подружжя перед третіми особами. Пра­вові засади регулювання цих відносин закладені в ст. 31 КпШС України.

Так, згідно зч. 1 ст. 31 КпШС України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути звернене лише на його роздільне майно і на частку в спільній сумісній власності подружжя, яка належала б йому при поділі цього майна. Зро­зуміло, що визначення частки подружжя-боржника за таким зобов'язанням має здійснюватися за правилами ст. ст. 28—29 КпШС України, які розглядалися вище. Тут варто лише дода­ти, що дружина, який не є боржником, на наш погляд, має переважне право залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати грошової компенсації позивачу-кредитору.

В усіх випадках роздільним має вважатися борг, зумовле­ний скоєнням одним із подружжя злочину. Відповідно до ч. З ст. 31 КпШС України при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Зрозуміло, що коли такого факту не буде встановлено, то стягнення може бути звернено лише на частку у спільному майні того з под­ружжя, який скоїв злочин.

Згідно із законом стягнення може бути звернене і на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з под­ружжя було видано в інтересах усієї сім'ї, а одержане використа­но на її потреби (ч. 2 ст. 31 КпШС України). Таким чином, при розгляді справ цієї категорії насамперед необхідно встано­вити обставини, які б засвідчили спільність боргових зобов'язань подружжя.

Юридичною наукою вже напрацьовані певні критерії роз­межування спільних і роздільних боргів подружжя. Так, спіль­ними вважаються ті борги, які виникають:

1)  з угод, укладених подружжям спільно;

2)  із заподіяння шкоди спільними діями подружжя;

3)  із безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за рахунок іншої особи;

4)  із зобов'язань, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди неповнолітніми дітьми подружжя'.

Для перелічених випадків характерно те, що боргові зо­бов'язання тут виникають зі спільної для обох із подружжя правової підстави, а тому не можуть з'явитися сумніви щодо необхідності визнання їх спільними боргами. Однак на прак­тиці спільність боргу може бути також результатом самостійних правових дій лише одного з подружжя. У такому разі, якщо ці дії підпадають під вимоги ч. 2 ст. 31 КпШС України, безпе­речно, можуть виникнути проблеми стосовно того, що необ­хідно розуміти під зобов'язанням одного з подружжя таким, що видано в інтересах усієї сім'ї. В юридичній літературі спіль­ними визнають борги, що виникли з угод одного з подружжя, спрямованих на ведення спільного господарства, ремонт спіль­ного майна2. В принципі до таких можна віднести угоди, спрямовані на одержання в позику коштів на лікування другого з подружжя, дітей, на виховання та утримання дітей. Однак не можна погодитись із професором Ю. Червоним в тому, що до спільних мають належати борги, які випливають з угоди, ук­ладеної одним з подружжя за наявності згоди другого з под­ружжя або презумпції згоди другого з подружжя, якщо кошти, одержані за такою угодою, були використані в інтересах сім'ї1. Думається, що така згода за чинним законодавством не вима­гається, оскільки вирішальне значення повинен мати факт ви­користання всього одержаного за угодою одним з подружжя на потреби сім'ї.

Не вирішеною в юридичній літературі та в законодавстві залишається проблема правового характеру відповідальності под­ружжя за угодою, що спричинила спільний борг. Із цього при­воду в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною2, інші віддають перевагу частко­вій3. На думку Ю. Червоного, оскільки у спільній сумісній власності частки завідомо не визначені, то за спільними борга­ми відповідальність подружжя не може бути частковою, а така може наставати лише тоді, коли це було передбачено догово­ром між дружиною і кредитором або шлюбним контрактом4.

І. Жилінкова обґрунтовує дольовий характер відповідаль­ності тим, що в ст. 174 ЦК УРСР серед випадків солідарної відповідальності не передбачена відповідальність подружжя. Тому, на її думку, після звернення стягнення на спільне майно залишок боргової суми розподіляється між подружжям порівну, і на вимогу кредитора у відповідних частках звертається стягнен­ня на майно кожного з подружжя5.

На наш погляд, обидві розглянуті вище позиції можуть бути прийнятними, але лише в певних ситуаціях. Так, якщо спільний борг виник з угоди, укладеної за участю обох із подружжя, то їх відповідальність має бути солідарною. Подружжя може нести солідарну відповідальність також у разі заподіяння шкоди спільними злочинними діями як співучасники1. Водночас част­ковою має бути відповідальність за спільним боргом, який виник з угод, укладених одним із подружжя, але в інтересах усієї сім'ї.

Дискусійним у літературі є питання про правові підстави покладення відповідальності за спільним боргом на того з под­ружжя, який брав участь в угоді, що спричинила борг. Юристи тут схиляються до думки, що підставою для відповідальності цього з подружжя є його безпідставне збагачення, а тому він має відповідати в межах своєї частки в спільному майні под­ружжя2. З таким обгрунтуванням важко погодитись, адже у того з подружжя, який не є стороною в угоді, що вчиняється другим з подружжя, виникає право спільної власності на майно, одержане за такою угодою на підставі сімейного законодавства. Відповідно виникає обов'язок нести і переобтяження щодо на­бутого майна.