§ 5. Укладення подружжям угод щодо спільного і роздільного майна

При здійсненні подружжям правомочностей щодо належного їм майна, безперечно, мають застосовуватися загальні поло­ження щодо здійснення фізичними особами правомочностей власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України «Про влас­ність». Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому май­ном. Він може використовувати майно для здійснення господар­ської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і корис­тування іншим особам. Власник, зазначається в п. 5 ст. 4 Закону «Про власність», здійснюючи свої права, зобов'язаний не зав­давати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержувати моральних засад суспільства. Поза сумнівом, викладені основоположні принципи здійснення власником належних йому правомочностей стосуються і под­ружжя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.

Відповідно до ст. 22 КпШС України (ст. 63 СК) кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпо­рядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей співвласників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами до­машнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виник­нення між подружжям спорів з приводу використання спільної власності. На наш погляд, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому, очевидно, ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власності, сформульовані у ЦК УРСР (ст. ст. 4, 145, 147, 148 та ін.), у Законі України «Про власність» (ст. ст. 48— 50). Подружжя може повною мірою використовувати визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожен із подружжя має однакове право на застосування речево-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один із подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном. Знову ж таки, можна припус­тити висновок про допустимість застосування цивільно-право­вих засобів захисту прав подружжя-співвласника від порушень його права власності іншим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один із подружжя може звернутися до другого з подружжя з негатор-ним позовом про усунення перешкод у здійсненні права влас­ності на спільне майно.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різноманітні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у обох з подружжя виникають звичайні цивільні права і обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки згода на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у пере­важній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише одним із подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим постає питання про форму висловлення такої спільної згоди.

Певна відповідь на це питання міститься в ч. 2 ст. 25 КпШС України, п. 1 ст. 65 нового СК України, де записано, що при укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з відчуження спіль­ного майна подружжя, які потребують обов'язкового нотарі­ального посвідчення, — згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального по­свідчення. Однак, встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним із под­ружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які стали б підставою для висновку, щоб не вважати, що той із подружжя, хто є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ані в юридичній літературі, ані в судовій практиці. Тому воно заслуговує на увагу в нашому дослідженні.

Як правило, кожен з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскіль­ки за сімейним законодавством така згода презюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між под­ружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди того з подружжя, хто не є учасником угоди1. Така вимога могла б лише ускладнювати цивільний оборот за участю фізич­них осіб, що перебувають у шлюбі.

У будь-якому разі в судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною.

Так, в ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР в справі за позовом Є., зокрема зазначалося, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди на це другого свідчить про вибуття майна поза його волею2.

Судова колегія у даному випадку поставила знак рівності між двома не тотожними поняттями. За такого підходу фак­тично блокується можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою того з подружжя, хто не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди. Очевидно, для визначення правових наслідків угод щодо відчуження спільного майна не­обхідно встановлювати «факт незгоди» одного з подружжя на укладення угоди другим з них, а не «факт наявності чи відсутності» такої згоди. Тобто якщо не буде встановлено факту незгоди того з подружжя, хто не брав участі в угоді, на її укладення, то не буде й підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.

Певною мірою це питання знайшло розв'язання у новому Сімейному кодексі РФ 1998 р., у ст. 35 якого записано, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спіль­ним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів відсутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, якщо доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду дру­гого з подружжя на укладення даної угоди. Отже, за сімейним законодавством РФ недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду щодо відчуження спільного майна, необ­хідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди. Звичайно, постає питання про доцільність запозичення на перший погляд позитивного російського досвіду в україн­ське законодавство. Однак за уважного аналізу норми ст. 35 Сімейного кодексу РФ можна віднайти в ній вразливе місце, адже її зміст не дає підстав визнавати недійсною угоду щодо відчуження спільного майна одним з подружжя, якщо друга сторона угоди була добросовісною, але в суді була встановлена незгода другого з подружжя на укладення такої угоди. Така конфліктна ситуація виявилася неврегульованою в Сімейному кодексі РФ, хоча потреба у її врегулюванні існує. У зв'язку з цим можна зауважити, що вона може бути розв'язана за допо­могою звернення того з подружжя, який не був стороною в угоді, до суду з віндикаційним позовом. Однак задоволення віндикаційного позову ускладнюється тим, що кожен з под­ружжя володіє спільним майном як співвласник, що не дає можливості кваліфікувати відчуження спільного майна як ви­буття з володіння другого співвласника поза його волею, якщо враховувати і ту обставину, що у відчуженому майні так чи інакше знаходиться відповідна частка подружжя-відчужувача, яка аж ніяк не може вибувати поза волею подружжя-відчужу­вача. Тому, очевидно, віндикаційний позов може бути задоволе­ний лише у тому разі, коли буде встановлено, що подружжя-відчужувач здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з подружжя, зокрема з застосуванням насильства, погро­зи, омани тощо. Залишення таких фактів без правових наслідків не може бути обійдено увагою з боку законодавця, оскільки неправомірність зазначених дій є надто очевидною. З огляду на викладене необхідно все ж визнати вирішення проблеми правових наслідків угод щодо спільного майна подружжя без взаємної згоди недостатньо конструктивним.

На жаль, і в новому сімейному законодавстві України не можна вважати завершеним вирішення цієї проблеми. Так, у ч. 1 ст. 65 СК записано, що «дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недій­сним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового». У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноособове угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наяв­ності для цього підстав. У СК не встановлено обов'язок визна­вати таку угоду недійсною. По-друге, поняття «дрібна побутова угода» завжди буде давати підстави для його неоднозначного тлумачення. Тому, на наш погляд, при застосуванні вищенаве-деної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спіль­ним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укла­дення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом на­сильства, омани, погрози тощо).

У разі наявності підстав для визнання недійсними угод щодо самовільного відчуження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання недійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди. З цього приводу О. Якименко зауважив, що той з подружжя, чиє право порушене, може про­сити визнати договір недійсним лише в тій частині, яка стосу­ється його частки в спільному сумісному майні. При цьому, на думку автора, суд повинен дотримуватися правила ст. 114 ЦК УРСР про право привілеєвої купівлі частки в спільній влас­ності, а тому при доведеності факту продажу майна без згоди другого з подружжя, висловленій у письмовій формі на пору­шення ст. 114 ЦК, суд не вправі відмовити у визнанні договору недійсним у цілому1. З такими рекомендаціями багато в чому можна погодитись. Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільного майна одним з подруж­жя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоча варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об'єкт є ділимим, оскільки якщо такий об'єкт буде неділимим, суд змушений приймати рішення про визнання угоди недійсною в цілому. Окрім всього, вищевикладена позиція певною мірою не узгоджується зі змістом ст. 114 ЦК УРСР, яка передбачає, що при продажу частки з порушенням права привілеєвої ку­півлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця. Тобто ця стаття взагалі не передбачає можливості визнавати недійсною угоду, укладену з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності. Не можна також не враховувати і тієї обставини, що у спільній сумісній власності подружжя їх частки наперед не визначаються. Тому при вирішенні такої категорії справ більш ефективними уявля­ються положення цивільного законодавства про визнання угод недійсними. В судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повністю, в інших — у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з подружжя, права якого були порушені1. Якщо ж майно відчу­жувалося за договором дарування, то в судовій практиці мали місце випадки визнання такого договору недійсним лише в частині майна, належного подружжю-позивачу2.

Існують певні особливості в правових наслідках угод щодо відчуження спільного майна, які потребують обов'язкового но­таріального посвідчення, але були укладені без письмової згоди другого з подружжя, як цього вимагає норма ст. 23 КпШС України. В цій статті безпосередньо не визначені правові наслідки укладення такої угоди без письмової згоди другого з подружжя (до таких угод, зокрема, належать угоди щодо відчуження неру­хомості, дарування майна на обумовлену законом суму). Тому при вирішенні спорів щодо таких угод необхідно керуватися загальноцивілістичними положеннями про дійсність та недій­сність угод. Як відомо, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому відчуження одним із подружжя майна за угодами, що потребують обов'язкового нотаріального пос­відчення, наприклад жилого будинку чи квартири, без письмової згоди другого з подружжя є фактом, який засвідчує невідпобідність цієї угоди вимогам сімейного законодавства, що, в свою чергу, є достатньою підставою для визнання такої угоди недійсною. Новий СК України не лише зберіг наведену норму ст. 23 КпШС України, але водночас передбачив необхідність письмової згоди другого з подружжя і для відчуження цінного майна (п. З ст. 65). Така новела могла б бути прийнятною, але лише за умови законодавчого визначення поняття цінного майна.

Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчужувача майна у шлюбі. Якщо відчу-жувачем є громадянин України, то цей факт нотаріус може встановити шляхом огляду паспорта, в якому містяться відмітки про перебування його володільця в шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо угода укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадянами, в паспортах яких чи в інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування в шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача май­на письмової згоди другого з подружжя (якщо навіть відчужувач фактично перебуває у шлюбі) на угоду, яка потребує обов'яз­кового нотаріального посвідчення. Тому, на наш погляд, при укладенні таких угод в тексті договору має бути застереження про те, що відчужувач не перебуває (перебуває) в шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна.

Законодавець робить окреме застереження про право под­ружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, за винятком угод, спрямованих на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, які вважаються недійсними і є не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб (ст. 27 КпШС України). Тобто формально між ними можуть укладатися всі ті угоди, які мають право укладати всі інші суб'єкти цивільних правовідносин, якими, безумовно, і є подружжя. У новому СК України знайшло підтвердження правило про право подружжя на укладення між собою договорів, не заборонених законом. Звичайно, на практиці коло угод між подружжям не надто широке. Однак, оскільки між подружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які угоди, то важливим є питання про форму таких угод, на яке сімейне законодавство відповіді не дає. Подібне питання може постати і щодо угод, що уклада­ються подружжям з їх батьками, дітьми та ін. В юридичній літературі ще радянського періоду ці питання були предметом дискусій, які, однак, досі не призвели до реальних позитивних результатів.

В юридичній літературі в ході цієї дискусії поширеною була думка про необов'язковість дотримання подружжям вимог щодо форми угод1. При цьому автори означеної позиції аргументу­вали це тим, що вимоги цивільного законодавства про форму угод, зокрема про нотаріальну форму посвідчення угод дару­вання на суму понад 500 крб., стосуються учасників цивільно-правових відносин і не розраховані на відносини осіб, що пе­ребувають у шлюбі або є близькими родичами (батьки і діти), і було б неетично на угоди між такими особами поширювати загальноцивілістичні правила. Дійсно, між подружжям, інши­ми членами сім'ї стосунки базуються насамперед на засадах любові, дружби та інших моральних цінностях. Однак заради справедливості необхідно визнати, що в судах вирішується значна частина майнових спорів між подружжям, батьками і дітьми щодо приналежності їм майна. У зв'язку з цим виникає також потреба встановити правову природу договорів, за якими майно перейшло від одного члена сім'ї до іншого. Необов'яз­ковість вимог щодо оформлення «подружніх», «сімейних» угод може не лише негативно впливати на ефективність захисту самих же членів сім'ї, але й інших осіб. З цього приводу в літературі цілком слушно зазначалося, що у такому разі не за­безпечувалося б виконання судових рішень про відшкодування заподіяних подружжям збитків і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв злочин, завжди міг би запевнити, що належне йому майно вже було раніше подароване другому з них2. У зв'язку з цим пропо­нувалося передбачити в КпШС України правило про необхід­ність поширення на майнові угоди між подружжям положень цивільного законодавства. На жаль, у новому СК України ця ситуація не знайшла ніякого відображення, незважаючи на до­цільність її практичного вирішення. У ньому лише спеціально застережено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ст. 64). Однак так чи інакше законодавець не ви­рішив питання про форму угод між подружжям. Більш того, варто було б розширити коло членів сім'ї, між якими угоди мають оформлятися відповідно до вимог цивільного законо­давства.