§ 4. Роздільна власність подружжя

Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) виз­начило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. Законодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття «роздільна власність подружжя». Така термінологія аж ніяк не означає, що нею законодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, зако­нодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки з метою більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою формою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної влас­ності кожного з подружжя, тобто з метою зручності вживання термінології та недопущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.

Так, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 24 КпШС «майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержа­не ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них».

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі інди­відуального користування (одяг, взуття тощо) хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів под­ружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного в шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйнята шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його спра­ведливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі пра­ва власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно пос­тупати у спільну власність. Лише власнику належать право­мочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

У зв'язку з викладеним постає питання про правомірність поширення режиму спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя в період шлюбу. На наш погляд, у даному випадку не виникає суперечностей щодо права власності як суб'єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи в шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спіль­ності стосовно майна, що буде набуватися ними в період шлюбу, тобто з фактичними обмеженнями у майнових відносинах, обу­мовленими перебуванням у шлюбі. Більш того, якщо чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони вправі внести до нього зміни шляхом укладення шлюбного контракту.

У новому СК України дешо по-новому врегульовані такі майнові відносини між подружжям.

Так, у ст. 57 СК, що має назву «Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є «майно, набуте нею, ним до шлюбу» (п. 1 ст. 57 СК). На перший погляд, особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне майно не стає спільним майном подружжя. Однак насправді різниця суттєва. Причому в СК це питання виріше­не не кращим чином. По-перше, вже сама назва ст. 57 СК (у КпШС України ст. 24 мала назву «Роздільне майно подруж­жя») так чи інакше буде нагадувати особисту власність грома­дян соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. В КпШС України право­вий режим майна подружжя містив два визначальні принципи: принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, придбаного в шлюбі. Тобто терміни «особиста влас­ність» і «приватна власність» не суміжні ані за формою, ані за змістом.

По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об'єкт права власності, так і право вимоги за зобов'язальними правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кожного з под­ружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержане уповноваженою особою у власність у період шлюбу.

До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24) відносить також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дозволяє зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню і до речей індивідуального користування не можуть включатися ви­користовувані одним із подружжя транспортні засоби, куль­турно-побутова техніка тощо. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.

Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, оскільки ані закон, ані судова практика ще не сфор­мулювали визначення поняття такого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними і мають значну вартість, а при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак, як зазначалося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорогоцінні камені і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена значна сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі1. Така точка зору була підтримана і дещо розвинута в українській юридичній літературі, в якій зазначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості2. Ця точка зору порівняно з першою містить досить важливий і конкретний критерій — це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовних каменів звичайної вартості мають визнаватися роз­дільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча терміно­логія повинна підкріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи іншого терміна, адже від цього врешті (як у даному випадку) залежить правова доля майна подружжя. Однак перспектив у розв'язанні цієї проблеми поки що не намічається. Більш того, як не дивно, в новому СК України правовий режим майна індивідуального користування та коштовностей визначений багато в чому по-новому, адже згідно з п. 2 ст. 57 СК «особистою приватною власністю дру­жини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя». Як бачимо, наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в новому СК не наво­диться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним до­недавна КпШС визнавались спільним майном подружжя. Прак­тика підтвердила ефективність конструкції ч. 2 ст. 24 КпШС, на що не можна не зважати на сучасному етапі нормотворення. Вважаємо, що наявність в новому шлюбно-сімейному законо­давстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона внесе визначеність у правовий режим такого майна, сприятиме змен­шенню кількості спорів між подружжям щодо такого майна.

Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них в дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та продовження в СК.

Так, відповідно до п. 1 ст. 57 нового СК майно, набуте дружи­ною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дару­вання або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є «майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто». Введення в новий СК нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з под­ружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі1. Власне, це від­повідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (на­приклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебу­вання в шлюбі.

У ст. 57 нового СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : «Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю». Про­поноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.

Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Пози­вачка вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду УРСР в сво'їй ухвалі зазначила, що ця обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача2.

Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарува­лися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирі­шенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із под­ружжя за рахунок його роздільного майна1. Отже, закріплення в новому СК України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 25 КпШС України «якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільши­лося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане спіль­ною сумісною власністю подружжя». Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наста­вати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат под­ружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані. Така позиція була сфор­мульована судовою практикою ще задовго до прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства2. Тому цілком логіч­но, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче правове регулювання таких відносин, дещо вдоскона­ливши його. В ст. 62 нового СК «Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові» записано: «Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єк­том права спільної сумісної власності подружжя». Водночас редакція наведеної статті не позбавлена вразливих місць.

По-різному буде тлумачитись поняття «істотне збільшення у своїй цінності роздільного майна», адже такий термін не міс­тить в собі достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Крім того, ані в КпШС України, ані в новому СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільно­го майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.

На жаль, і в судовій практиці не сформульовано достатніх рекомендацій для ефективного розгляду таких спорів між под­ружжям.

Так, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» (п. 5) лише звернув увагу судів на те, що будинок, який належав одному з подружжя може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудо­вих або грошових затрат другого з подружжя або їх обох1. Власне Пленум обмежився фактично повторенням законодав­чого положення. Тому не дивно, що при розгляді конкретних справ суди позбавлені орієнтирів для правильного вирішення спорів між подружжям.

Так, у квітні 1988 р. Ш.А. звернулась з позовом до Ш.Т. про поділ майна подружжя, в якому просила виділити в натурі 1/2 частину будин­ку і стягнути компенсацію за 1/2 частину автомобіля, придбані в період перебування її в шлюбі з 1961 до 1968 рр. Рішенням Бершадського районного суду позов задоволене частково і на користь позивачки стяг­нуто грошову компенсацію за належну їй частину будинку. В касаційному порядку справа не розглядалася. Заступником Голови Верховного Суду України було подано протест. Президія Вінницького обласного суду протест задовольнила і в своїй постанові, зокрема, за­значила, що з рішенням суду не можна погодитись, оскільки воно прийняте за недостатньо перевіреними обставинами справи. Як вбача­ється з матеріалів справи, згідно з договором дарування будинок вар­тістю на той час (1959 р.) 1070 крб. був подарований відповідачу. Вар­тість будинку на час розгляду справи становила 5049625 крб., яка за період шлюбу збільшилася на 2474773 крб. у зв'язку з його поліпшен­ням подружжям. Виходячи з наведеного, суд на підставі ст. 25 КпШС України визнав будинок спільним майном подружжя, але при визна­ченні їх часток у спільній власності не врахував, що на суму вартості будинку до його поліпшення мала бути збільшена частка того з под­ружжя, якому він належить1.

Таким чином, з постанови президії Вінницького обласного суду (на відміну від рішення Бершадського райсуду) вбачається наявність у судових інстанцій спроб виявити кількісний обсяг підвищення вартості будівлі після поліпшень у грошовому вира­зі. Щоправда, це було зроблено не з метою встановлення розміру підвищення цінності роздільного майна як достатньої підстави для визнання його спільною власністю, а лише для збільшення частки того з подружжя, якому належав будинок, на суму його вартості до поліпшень. Водночас у Бершадського райсуду, на наш погляд, було достатньо підстав для визнання спільним майном подружжя жилого будинку відповідача за рахунок коштів позивачки, адже його вартість внаслідок таких внесків збіль­шилася на 100%.

Однак у цій справі взагалі не досліджувалося питання про розмір внеску одного з подружжя у роздільне майно другого, що могло б слугувати достатньою підставою для поширення на нього режиму спільності. Поза сумнівом, що при розгляді таких справ варто враховувати не лише нову збільшену вартість роз­дільного майна одного з подружжя, а й розмір трудових та грошових внесків того з подружжя, який не є його власником. У будь-якому разі ці внески мають бути також значними, на­приклад, не менше 50% поліпшеного майна. Думається, що за меншого розміру внесків у поліпшення роздільного майна не буде достатніх юридичних підстав для оголошення його спіль­ною власністю подружжя. У такому разі другий з подружжя вправі лише вимагати від подружжя-власника грошової ком­пенсації своїх внесків.

Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законо­давства може стати положення ст. 58 нового СК України, а саме: «якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоно­сить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)». Цілком зрозуміло, що в КпШС такої норми не могло бути, оскільки основним джерелом доходів радянських громадян були заробітна плата від участі у суспільному виробництві, соціальні виплати тощо. Нині ж, як відомо, у зв'язку з переходом України до ринкової економіки громадяни, окрім зарплати від участі у суспільному виробництві на підставі трудового договору (контракту), можуть одержувати доходи від підприємницької діяльності, дивіденди на частку (акції) в господарських товариствах, відсотки від гро­шових вкладів в кредитних установах. При цьому такі доходи громадян будуть постійно збільшуватися. Більше того, можуть виникати ситуації, коли дохід від акцій та іншого майна грома­дянина може бути єдиним джерелом існування. Таким чином, якщо в новому СК буде збережено чинність вищевикладеної редакції, то між подружжям, яке буде одержувати лише доходи від дошлюбного чи іншого роздільного майна, взагалі не буде виникати спільна власність. Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень нового СК може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій май­новий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті — захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.

Положення про визнання доходів та прибутків від розділь­ного майна власністю того з подружжя, якому воно належить, суперечить визначальному принципу сімейного права, згідно з яким майно, нажите (в СК — набуте) подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (ст. 22 КпШС України, ст. 58 СК України). Тобто під «нажитим» чи «набутим» необ­хідно розуміти будь-яке майно, одержане в період шлюбу одним з подружжя в результаті праці чи іншої корисної діяльності.

Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завда­ної моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язко­вим або добровільним особистим страхуванням (п. 4, п. 5).

Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до нега­тивних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.