§ 1. Поняття права власності подружжя

Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі — відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявля­ються особливості тих майнових відносин подружжя, які скла­даються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визна­чаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) — переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене ха­рактером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.

У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завер­шилося формування концепції правового режиму майна членів сім'ї, вирішальна роль в обгрунтуванні якої належить І. Жи-лінковій1.

Особливого поширення термін «правовий режим» набув у господарсько-правовій та цивілістичній літературі для визна­чення особливостей правового регулювання відносин, об'єктом яких є(було) майно державних підприємств і установ, коопера­тивних організацій, акціонерних товариств. Застосовується таке поняття інколи і в законодавстві. Більш того, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається, зокрема, правовий режим власності.

Невипадково дослідники питань сімейного права також пос­тійно вживають поняття «правовий режим», хоч і не завжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін «правовий режим» використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та стосовно різних об'єктів пра­вового регулювання. Так, у юридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, право­вий режим сім'ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Поширеність вживання категорії правового режиму майна в юридичній доктрині обумовлена також тим, що вона допомагає лаконічно і влучно виразити комплекс правових за­собів, що застосовуються у регулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин. Тому цілком юридичне коректно стверджу­вати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим майна, придбаного в шлюбі. Водночас у юридичній літе­ратурі є досить вживаними такі поняття, як «принцип розділь­ності майна» і «принцип спільності майна» подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне значення1. Думається, що вибір у вживанні цих понять має залежати від контексту юридичних оцінок правового регулювання сімейних відносин. Але необхідно підтримати позицію І. Жилінкової про небажа­ність вживання понять «правове становище майна», «правовий статус майна» у значенні, тотожному правовому режиму май­на, які, на її думку, можуть застосовуватися щодо визначення характеристики суб'єктів тих чи інших правовідносин, з чим не можна не погодитись2. Звичайно, коли в юриспруденції гово­рять про правове становище чи про правовий статус, то мають на увазі дати правову характеристику суб'єкту права з позицій обсягу його правоздатності і дієздатності та інших чинників правосуб'єктності.

Проблема термінології має не лише теоретичне, але й прак­тичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімей­ному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави: «Законний режим майна подружжя» (глава 7) і «Дого­вірний режим подружжя» (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна «правовий режим» в юридичній доктрині сімейного права. Зви­чайно, що при цьому необхідно дотримуватися змістовного зна­чення категорії правового режиму. І. Жилінкова у своїй вище­згаданій науковій праці розглядає правовий режим майна членів сім'ї як побудований на єдиних регулятивних засадах, такий, що виникає в результаті дії комплексу правових засобів порядок регулювання відносин, що складаються з приводу майна членів сім'ї та визначаючий характер і обсяг їх прав і обов'язків щодо цього майна1. Не заперечуючи правильність наведеного визна­чення, на наш погляд, можна сформулювати спрощений варі­ант розуміння правового режиму майна членів сім'ї, у тому числі подружжя.

Зокрема, воно може бути таким. Правовий режим майна членів сім'ї становить собою відносно самостійний комплекс правових засобів, які визначають правові засади регулювання майнових відносин між особами, що мають сімейно-правовий статус. Якщо ж коло членів сім'ї обмежити лише подружжям, то правовий режим їх майна можна визначити як відносно самостійний комплекс правових засобів, які становлять засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав. Заради об'єк­тивності варто визнати, що будь-яке наукове визначення того чи іншого правового поняття може мати вразливі місця і зас­луговувати таким чином критичних зауважень. Тому наукові визначення не є абсолютно усталеними і непохитними юри­дичними категоріями, вони є динамічними, постійно зазнають змін, вдосконалень. Ступінь достовірності наукового визна­чення перевіряється шляхом застосування його до практичних ситуацій чи виявлення його відповідності конкретним право­відносинам, яким воно призначене слугувати.

Усе висловлене стосується повною мірою також визначення правового режиму майна подружжя, зміст якого є багатогран­ним і складним, адже ним можуть охоплюватися різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з тре­тіми особами. Важливо враховувати, що під правовим режи­мом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного подружжю на праві спільної чи роздільної власності, а і того, що належить їм за іншими титульними правами, наприклад, за зобов'язальними правовідносинами. Такий висновок обумов­лений тим, що поняття «майнові відносини подружжя» значно ширше за своїм змістом від поняття «відносини власності под­ружжя». Тобто коло майнових відносин подружжя не обмежу­ється відносинами їх власності.

Провідне місце в системі майнових відносин подружжя зви­чайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Детальну правову регламентацію ця сфера відносин отримала в КпШС України 1969 р.1. Визначальною для правового врегулювання майнових відносин подружжя в цьому Кодексі, на наш погляд, є норма ст. 22 про те, що «майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю». Звичайно, в КпШС України є й інші норми щодо спільного та роздільного майна подружжя, щодо здійснення ними правомочностей спів­власників, але вони мають похідний характер від вищезгаданої норми. Тому можна стверджувати, що в ч. 1 ст. 22 КпШС фактично закріплено принцип спільності майна, нажитого подружжям за час шлюбу. Принцип майнової спільності для подружжя має імперативний характер, за винятком випадків внесення певних коректив у регулювання майнових відносин шлюбним контрактом (ст. 27-1 КпШС).

Як відомо, переважна частина науковців інститут права влас­ності визнає цивільно-правовим2, з чим у принципі можна погодитись. Водночас не можна не враховувати специфіки тих правових норм, що регулюють окремі відносини інших галузей права (земельного, сімейного тощо). Тобто є певні підстави розглядати інститут права власності як комплексний правовий інститут, складовою частиною якого можна вважати норми сі­мейного права, що визначають особливості здійснення права власності подружжям на майно, що набувається ними в період шлюбу.

Правову природу відносин власності та інших майнових від­носин подружжя дуже важко визначити однозначно в контексті їх галузевої приналежності. Так, у сімейно-правовій науці радян­ського періоду поступово утвердилася думка про сімейне право як самостійну галузь права3. Однак з переходом України до ринкових реформ та побудови нової адекватної правової системи розпочалися процеси нівелювання юридичних підстав для такої наукової концепції. Такий підхід відповідає тенденціям багатьох країн світу, в яких сімейне законодавство включається в систему цивільного законодавства. І все ж навіть за таких обставин правове регулювання шлюбно-сімейних відносин, в тому числі щодо майна подружжя, не може втратити ознак, обумовлених лише фактом перебування чоловіка і жінки у шлюбі. Якщо ж такі особи не перебувають у шлюбі, то на придбане ними май­но поширюються загальні норми цивільного законодавства. У зв'язку з цим в юридичній літературі зверталася увага на необ­хідність виокремлення випадків участі подружжя у правовід­носинах як звичайних суб'єктів цивільного права1. Іншими словами, подружжя може мати подвійний статус, адже вони можуть набувати таких прав і обов'язків, яких не можуть мати особи, які не перебувають у шлюбі. Але врешті процес розгляду сімейного законодавства у Верховній Раді України засвідчив схильність законодавців до прийняття самостійного Сімейного кодексу України. Щоправда, ця обставина аж ніяк не може заперечити наявність у нормах, що регулюють майнові відно­сини між подружжям, цивілістичного забарвлення.

Поза сумнівами, що норми про спільну і роздільну влас­ність подружжя, хоч і мають значні особливості, але не в такій мірі, щоб сукупність цих правових норм визнати самостійним правовим інститутом. Однак, на наш погляд, можна стверджу­вати, що норми, які регулюють відносини власності подружжя, утворюють субінститут, який є складовою частиною загального інституту права власності.

Правильне визначення правової природи права спільної влас­ності подружжя можливе лише з урахуванням загальних виз­начальних положень законодавства про власність. Так, відпо­відно до ст. 2 Закону України «Про власність» в Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадя­нам, юридичним особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної власності подружжя не становить собою самостійну форму власності, а є різновидом приватної власності, оскільки її суб'єктами виступають фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного законодавства. При цьому визначального значення набуває норма ст. З Закону України «Про власність» (п. 2), згідно з якою майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державі. Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам — співвласникам одного й того самого об'єкта. Правові засади такої власності допоки що визна­чені ст. 112 Цивільного кодексу УРСР1, яка передбачає можли­вість приналежності майна на праві спільної власності кільком суб'єктам. При цьому ЦК УРСР розрізняє спільну власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Між цими двома видами спільної власності є певні відмін­ності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її спів­власників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визна­чення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласни­ків, може трансформуватися у спільну часткову власність.

Правова природа спільної часткової власності є досить склад­ною і неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників част­кової власності має певну частку в праві спільної власності на майно2. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спіль­ної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна3.

У новітній українській юридичній літературі перша точка зору знайшла підтримку в зв'язку з тим, що визнання за учас­ником спільної часткової власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту і про можливість самостійного роз­порядження цією частиною майна4. Такі аргументи є обгрун­тованими. Водночас варто зауважити, що у разі визнання за співвласником права власності на конкретну частку в спільно­му майні втрачався б взагалі сенс щодо необхідності інституту права спільної часткової власності, особливо щодо відповідної сукупності ділимого майна.

У радянському законодавстві обмежувалося коло суб'єктів права спільної сумісної власності, оскільки ними могли бути лише члени колгоспного двору (ст. 120 ЦК УРСР у первісній редакції) та подружжя (ст. 22 КпШС УРСР). Водночас заборо­нялося існування спільної часткової власності між громадянами та іншими суб'єктами цивільних правовідносин. Нині ж прак­тично коло суб'єктів як спільної часткової, так і спільної су­місної власності не обмежується. І та, і друга можуть виникати між будь-якими суб'єктами цивільних правовідносин і у будь-якому співвідношенні. Відповідно зникли розбіжності в об'єкт­ному складі спільної часткової та спільної сумісної власності. Так, якщо за законодавством радянського періоду об'єктами права спільної часткової власності за участю громадян та об'єк­тами права спільної сумісної власності подружжя і членів колиш­ніх колгоспних дворів могло бути майно, як правило, особистого споживання, дрібний сільськогосподарський інвентар, продук­тивна худоба тощо (ст. ст. 100, 120 ЦК УРСР 1963 р.), то з прийняттям Закону України «Про власність»1, інших законів ринкової орієнтації у спільній (частковій чи сумісній) власності подружжя чи інших співвласників-громадян може знаходитись як майно особистого споживання, так і фінансово-виробничого призначення, якщо воно спеціальним законом не вилучене з числа об'єктів права приватної власності. Таким чином, є під­стави констатувати встановлення в новому законодавстві для усіх суб'єктів цивільних правовідносин юридичне рівних мож­ливостей для набуття майна у спільну власність за винятками, передбаченими законом.

Звичайно, сказане не означає, що нині повністю зникли відмінності у правовому становищі співвласників—громадян та співвласників—юридичних осіб. Вони існують нині і будуть зберігатися в майбутньому. Наприклад, праву спільної влас­ності подружжя притаманна підпорядкованість майнових інте­ресів особистим. Право спільної сумісної власності подружжя у разі відсутності між ними шлюбного контракту може вини­кати в силу закону, тобто поза їх волею, в тому числі на май­но, що набувається за угодами чи за іншими підставами лише одним із подружжя. Водночас спільна власність юридичних осіб (часткова чи сумісна) формується переважно на договірно-господарській основі з метою одержання прибутку.

У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про дво-аспектне розуміння поняття права власності (в об'єктивному і суб'єктивному значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в об'єктивному значенні — це сукупність право­вих норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в суб'єктивному розумінні — це закріплення у відповідних нормах права щодо можливостей конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджа­тися належним йому майном на свій розсуд у певних межах1.

На наш погляд, такий підхід може бути застосований і щодо права спільної власності подружжя.

Таким чином, право власності подружжя в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють від­носини власності між подружжям, засновані на принципах спіль­ності та роздільності певного майна та обумовлені фактом пе­ребування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя.

Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та розділь­ним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.

Звичайно, подружжя, як і усі інші суб'єкти права приватної власності, здійснюють правомочності на загальних засадах, виз­начених ЦК, Законом України «Про власність». Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особ­ливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна правомочностей.