Глава І В Україні в конституціоналізму
Процес становлення правової державності в Україні на демократичних засадах безпосередньо пов'язаний з втіленням в практику цінностей конституціоналізму, врахуванням у державотворчому процесі вітчизняного і зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання суспільних відносин.
При цьому ми виходимо з того, що державність — це досить складний комплекс елементів, структур, інститутів публічної влади, а також компонентів неполітичного характеру, які обумовлені специфікою соціально-економічних, політичних, морально-духовних умов життєдіяльності конкретного народу на відповідному етапі його розвитку. Державність — це стан не лише держави, а й суспільства в конкретний історичний період, якісна характеристика його елементів. Вона включає в себе інституції як держави, так і громадянського суспільства, яке перебуває на стадії формування.
Проблеми державотворення все більш грунтовно розглядаються в українській юридичній науці'. Разом з тим чимало питань державності, в тому числі в аспекті конституціоналізму, не аналізувалися. Актуальним є питання впливу Конституції України на державотворчий процес, враховуючи, що Конституція має особливу соціальну цінність у національній правовій системі. Конституція суттєво впливає на весь спектр економічних, політичних і соціальних відносин, регулює основи організації і
функціонування державного механізму, політичних партій, професійних спілок, створює правові передумови для новелізації української політичної системи в напрямку її демократизації, гуманізації, орієнтації на забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Науковий аналіз становлення і розвитку української державності через вимір конституціоналізму є досить важливим, оскільки сьогодні в країні складається непроста ситуація. Йде жорстка конфронтація різних політичних сил щодо конституційної реформи, результатів виборів до Верховної Ради України в 2002 р. тощо. Досить складно проходить процес формування парламентської більшості, гальмується законодавчий процес. Знижується авторитет державних інституцій. Все це негативно впливає на процес державотворення.
Незважаючи на всі ці негаразди, слід виходити з того, що держава є головною інституцією в політичній системі суспільства. Вона виступає об'єднуючим елементом відносно суспільства, різних аспектів життєдіяльності особи. Лише держава з усіх елементів політичної системи має найбільші можливості впливу на процеси, що відбуваються в суспільстві. Саме вона повинна відбивати загальний інтерес на відміну від корпоративних та інших інтересів, які втілюються через функціонування недержавних структур. Тому сьогодні конче важливо забезпечити авторитет влади, її функціонування на демократичних засадах, на основі злагоди, консенсусу, а не конфронтації.
В літературі цілком слушно зазначається, що при значних конфліктах між структурними компонентами «можлива деградація системи, розрив зв'язків усередині і навіть повний розпад державності»'. Відповідно, актуальною є проблема забезпечення стабільності конституційного ладу України, ефективного функціонування державних інституцій, забезпечення національної безпеки України. В соціологічній літературі дається схема можливої зміни стадій, циклів розвитку державності: 1) стабільний розвиток — самопідтримання інститутів і елементів суспільного розвитку; 2) стабільний розвиток — здатність самої системи подолати порушення рівноваги за рахунок внутрішніх резервів, які в неї є, але система при цьому не розвивається; 3) кризовий стан — стан, що призводить до порушення рівноваги і появи ознак деградації; 4) стан катастрофи — стан, при якому йде розрив зв'язків між компонентами соціальної системи, що веде її до руйнування; 5) розпад — загибель системи із знищенням всіх або більшої частини її компонентів. Ця схема може бути застосована і щодо функ
ціонування державності та її компонентів. Тому важливо забезпечити функціонування політичної системи країни, державних інституцій у режимі злагоди, консенсусу.
Державна влада, елементи громадянського суспільства змінюються під впливом різних чинників. Отже, методологічно виваженим є розгляд державності насамперед в історичному аспекті, тобто з точки зору її становлення і розвитку. Державність українського народу в радянський період характеризувалася такими рисами: тоталітарність;
однопартійність; радянська форма народовладдя; несприйняття доктрини правової держави, поділу влади, політичної та ідеологічної багатоманітності, верховенства права, пріоритету прав особи; одержавлен-ня економіки та інших сфер суспільного життя; суто класовий підхід до оцінки соціальної практики; відсутність змагальності і конкурент-ності в економічній і політичні сферах; залежність правової системи України від правової системи СРСР; марксистсько-ленінська ідеологія як єдина доктрина розвитку держави і суспільства. Така модель радянської української державності базувалася на відповідних конституціях України. Але немає підстав вважати, що, базуючись на таких засадах, держава і суспільство грунтувалися на цінностях конституціоналізму. Наявність конституції в країні ще не означає, що в ній існує конституціоналізм.
Для сучасного етапу української державності характерними є: демократизація суспільних процесів; закріплення на конституційному рівні економічної, політичної і ідеологічної багатоманітності, її реалізація на практиці; встановлення як конституційних принципів поділу влади, верховенства права і закону, пріоритету прав особи. Це позитивні аспекти розвитку державності. Разом з тим сьогодні вона характеризується і такими процесами, як криза і послаблення регулятивних можливостей державної влади; зниження її авторитету; значна поляризація населення за рівнем прибутків, за ідеологічними і політичними уподобаннями; розвиток правового нігілізму, і не лише серед населення, а й у верхніх ешелонах державної влади; наявність конфронтації між законодавчою і виконавчою гілками влади; жорсткі конфлікти в самій Верховній Раді; корумпованість, зростання злочинності, зниження моральності, рівня культури; посилення егоїзму, індивідуалізму. Все це фактори, які дестабілізуюче впливають на становлення української державності. Процеси глобалізації збільшують загрозу національній безпеці. В Україні, як і в інших країнах СНД, суттєво порушуються права людини і громадянина.
При такій ситуації виникає два можливих шляхи розвитку — або ж назад до тоталітаризму, або ж вперед — до цивілізованої системи відносин між державою і особою, державою і суспільством. Вважаємо, що український народ чітко визначив свій вектор суспільного розвитку — демократію, яка б базувалась на цінностях світового і вітчизняного конституціоналізму.
Сучасну українську державність можна характеризувати як перехідну. Їй відповідає Конституція України 1996 р. Державність в Україні, в інших країнах СНД, утверджується на власній конституційній основі. Перехідний характер української державності, таких її компонентів, як економічна, політична і правова системи, містить у собі декілька варіантів можливого розвитку. На наш погляд, Конституція України 1996 р. закладає ліберально-демократичну доктрину розвитку суспільства. Важливо, щоб цей напрямок чітко втілювався в життя. Для цього в цілому є всі підстави.
Формування правової державності безпосередньо пов'язано насамперед із становленням України як правової і демократичної держави. Правова держава, як відповідна теорія і практика організації політичної влади і забезпечення прав і свобод громадян, є одним із суттєвих ~ • досягнень світової цивілізації, політичної і правової культури людства. Ідеї і концепції правової державності апробовані історичною практикою в процесі довгих пошуків належних форм і процедур організації і функціонування публічної влади, яка була б відповідальна перед суспільством, функціонувала на правових засадах, не допускала свавілля і беззаконня. Правова держава — це такий тип держави, влада якого базується на праві, ним обмежена і через нього реалізується. Побудова в Україні такої держави — важливе завдання держави і суспільства.
Сьогодні, на початку третього тисячоліття, Україна знову переживає перехідний період, один із найзначніших у своїй історії. Відповідні зміни в державності і відображення їх в Конституції України як інструменті формування нової правової державності залежить від спрямованості, темпу і ритму політико-правових процесів. Це насамперед пов'язано з ініціацією Президентом України ідеї про перехід від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської.
У правовому аналізі сучасного стану проблеми державності необхідно враховувати історичний аспект розвитку державності і конституціоналізму. Без такого історичного контексту неможливо адекватно зрозуміти зміст і цілі концепції правової держави, особливості української конституційної моделі правової держави, необхідні передумови і фактори її реалізації. Безумовно, історія становлення правової держави
і конституціоналізму в Україні повинні бути осмислені в їх співвідношенні з вітчизняними традиціями і реаліями. Причому історія конституційного розвитку України — складне і ще не повною мірою вивчене явище. Ця тема заслуговує на Ґрунтовне наукове дослідження. Історія конституціоналізму, як і державність, має свою періодизацію. Стосовно України її можна розділити умовно на три етапи — дорадянський, радянський і пострадянський. Для України основні віхи в розвитку державності і конституціоналізму пов'язані в основному з перехідними періодами розвитку українського суспільства.
Становлення державності безпосередньо відбувається в умовах функціонування відповідної політичної системи, політичного режиму. Тому процес становлення і розвитку української державності неможливо відривати від існуючої політичної системи, оскільки держава є визначальним елементом цієї системи. В літературі під політичною системою суспільства, як правило, розуміють сукупність політичних інститутів, суб'єктів влади, відносини між ними, процеси, що протікають у системі, які складаються в процесі реалізації влади. Політична система включає в себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою.
Різні політичні сили в Україні ставлять питання про необхідність демократизації політичної системи. В літературі виділяють два протилежних типи політичних систем — політичну систему ліберальної демократії і політичну систему тоталітаризму. За словами Ф. Хайєка, те, що є протилежним лібералізму, те є тоталітаризмом.
Головні функції політичної системи в демократичних країнах полягають у виявленні суттєвих для суспільства інтересів та їх узгодженні, у демократичному і цивілізованому вирішенні конфліктів. Все суспільство можна уявити як комплекс взаємопов'язаних систем — економічної, соціальної, духовної і політичної. При цьому політична система повинна бути тісно пов'язана з іншими системами, але не тиснути на них, щоб не допустити деградації суспільства і самої себе. Домінування в суспільстві політичної системи за рахунок послаблення інших підсистем або тиску на них при авторитарному або тоталітарному режимі призводить до порушення зворотного зв'язку між суспільством і політичною системою, підриває життєдіяльність всього суспільного організму. Особливо це небезпечно, коли держава і суспільство перебувають на перехідному етапі свого розвитку, коли низькою є політико-правова культура суб'єктів конституційно-правових відносин, йде жорстка конфронтація різних політичних сил, як це має місце на сучасному етапі державотворення в Україні.
Демократизм політичної системи, правова державність і конституціоналізм — хоча це й різні політико-правові поняття, але між собою тісно пов'язані, оскільки виходять на процеси володарювання, забезпечення прав особи, методи реалізації владних повноважень. Політологи і юристи інколи по-різному розуміють, у чому проявляється демократизм політичної системи. Так, деякі американські політологи зводять її демократизм до трьох умов: а) значна і загальна змагальність серед осіб і організованих груп (особливо партій) за ключові позиції у владі;
б) високий рівень участі всіх груп суспільства у виборі лідерів і політики; в) забезпечення свободи друку, зборів, об'єднань, достатньої для забезпечення політичної справедливості і участі в політиці'. На думку російських вчених-політологів, якщо в політичній владі перемагає контроль громадян над державою, то таку політичну систему можна віднести до демократичних; якщо ж ступінь контролю держави над громадянами вищий або ж контроль громадян відсутній зовсім, то така система є авторитарною2.
Ознаки, які виділяються політологами, не завжди відповідають правовим ознакам демократичної політичної системи, закріпленим у конституції. В Основних Законах демократичних країн можна виділити такі ознаки демократичної політичної системи: демократія, політичний і ідеологічний плюралізм, поділ влади, змагальність у політичному процесі на базі рівноправ'я і рівних можливостей для осіб і організованих груп, незалежність суду, панування права (правова державність) тощо3.
Незважаючи на те, що у політологів і юристів дещо різні підходи до характеристики демократизму політичної системи, але вони єдині в головному — ця система повинна бути спрямована на забезпечення прав людини і громадянина. Аналізуючи в історико-правовому аспекті минуле, є підстави вважати, що для СРСР епохи тоталітаризму (авторитаризму) було характерним злиття всіх трьох гілок влади і зосередження Їх у руках партійної еліти, відсутність незалежного суду і рівності всіх громадян перед законом і судом, наявність формальної конституції і формального парламенту тощо. Невипадково в літературі радянську політичну систему визначають як систему номінального конституціоналізму4. І сьогодні стоїть завдання забезпечити реальний кон
ституціоналізм, при якому права людини дійсно розглядалися б як найвища соціальна цінність.
Проблема становлення правової державності і конституціоналізму — це комплексна політико-правова проблема, яка ще не була предметом ґрунтовного наукового дослідження. Отже, є необхідність визначити чинники, які впливають на становлення державності і конституціоналізму, роль відповідних державних інституцій, проблеми, які виникають, а також з'ясувати, що треба робити, щоб в Україні йшов процес становлення державності на демократичних засадах, щоб у політико-правову практику нашої країни реально входили світові цінності конституціоналізму.
Проблема українського конституціоналізму у вітчизняній науці конституційного права лише недавно стала предметом ґрунтовного дослідження. Є різні тлумачення поняття «конституціоналізм», яке розуміється як у широкому, так і вузькому аспекті. В широкому — це теорія, історія, практика конституцій, розвитку конституційного права. Друге визначення конституціоналізму — це цілісна система знань про фундаментальні цінності демократії, які підняті на рівень конституційних норм і принципів'.
Конституціоналізм — категорія, яка досить часто сьогодні застосовується у вітчизняній науці конституційного права. Багатоаспектність поняття «конституціоналізм» і явищ, які він відображає, дає можливість охарактеризувати його з різних сторін — теоретичної, практичної, нормативної, організаційної. Теоретичний підхід дає можливість розглядати це поняття як систему ідей і поглядів, які відповідають принципам демократичного розвитку устрою держави, організації в ній влади, взаємовідносин влади і громадянина. Практична сторона характеристики конституціоналізму пов'язана з реалізацією конституційних приписів. Організаційна сторона характеристики конституціоналізму пов'язана з відображенням в його ідеях демократичних засобів побудови влади, тобто демократичної форми правління, а також способів політичного володарювання2. Виходячи з цього, конституціоналізм визначається як система ідей і поглядів, у яких втілюються уявлення про конституційну державу, її конституційне оформлення, а також політико-правова практика реалізації таких ідей і норм, що їх закріплюють3.
Вважаємо, що це дещо звужене поняття. Конституціоналізм як складне явище включає в себе елементи: а) конституційні ідеї і теорії;
б) масову конституційну свідомість громадян, населення в цілому; в) конституційні норми, акти і інститути; г) конституційний порядок'.
Таке широке розуміння феномена конституціоналізму є обгрунтованим, оскільки він не може бути зведеним тільки до конституційної свідомості або до нормативного масиву конституційного права. Всі складові частини конституціоналізму тісно між собою пов'язані і являють собою поєднання об'єктивного і суб'єктивного, ідей, норм, конституційної практики2.
Виникає питання: чи є в Україні конституціоналізм і в якому стані він перебуває? Це принципово важливе питання, пов'язане з оцінкою рівня конституційної законності в нашій державі, легітимністю Конституції, сприйняттям її норм масовою правосвідомістю.
Вирішуючи це питання, слід враховувати, що наявність писаної конституції ще не означає існування конституціоналізму як масового політичного руху, зацікавленого в забезпеченні країні демократичного конституційного ладу. Наприклад, в Англії немає писаної конституції, але є конституціоналізм як система демократичних поглядів суспільства, політичної еліти, як суворий правопорядок, що базується на повазі до прав людини і громадянина.
Конституціоналізм — досить ємне політико-правове явище, і відносно України є підстави говорити, що за деякими параметрами він безумовно є (наявність Конституції, розвинутого конституційного законодавства, таких важливих державних інституцій, як парламент, Президент, Конституційний Суд тощо). Але навряд чи масова правосвідомість, а найголовніше — конституційний правопорядок як процес і стан реалізації конституційних норм відповідає високим міркам конституціоналізму. Є підстави вважати, що в Україні тільки йде процес становлення конституціоналізму, який базується на нормах Конституції України 1996 р., напрацюваннях вітчизняних державознавців і політичних діячів.
Становлення конституціоналізму в Україні реалізується і через впровадження в конституційну структуру нашої держави західних моделей конституціоналізму. Синтез західних моделей і національної специфіки, врахування вітчизняного конституційного досвіду — кардинальний шлях становлення в Україні сучасного конституціоналізму.
З'єднання цих двох підходів і насамперед впровадження в конституційну систему України європейських цінностей повинно дати вагомі результати. Але-багато в чому це залежить від рівня політико-правової культури населення, політичної еліти, юридичних кадрів, забезпечення законності.
Прийняття Конституції України 1996 р. дало можливість: а)провес-ти демонтаж однопартійної системи і забезпечити умови для становлення і розвитку політичної та ідеологічної багатоманітності, що привело до створення багатопартійності (на сьогодні в Україні Міністерством юстиції офіційно зареєстровано понад 120 політичних партій); б) ввести в політико-правову практику поділ влади, який не визнавався радянською політичною системою; в) забезпечити на професійних засадах функціонування єдиного законодавчого органу — Верховної Ради України; г) активізувати реалізацію форм безпосередньої демократії і насамперед виборів і референдумів; г) проголосити людину, її права і свободи, безпеку як найвищу соціальну цінність і спрямувати державну політику на реалізацію цього конституційного припису, насамперед з допомогою поточного законодавства; д) створити передумови економічної багатоманітності, рівності форм власності, рівного їх захисту з боку держави, особливо захисту приватної власності і приватного підприємництва; е) забезпечити реалізацію політичного і ідеологічного плюралізму, свободи наукової творчості і інтелектуальної свободи особи.
Є всі підстави вважати, що Конституція України 1996 р. заклала основу для формування правової системи на принципово нових засадах, нормативно-правову базу становлення сучасного конституціоналізму.
Але це лише передумови конституціоналізму, а не сам конституціоналізм у тому реальному розумінні, як це має місце в країнах з розвинутими демократичними традиціями. Ми маємо перехідний конституційний порядок, який є колискою нового конституційного ладу і конституціоналізму. Необхідно пройти значний і нелегкий шлях, щоб конституціоналізм як система ідей і цінностей став домінуючим у суспільній думці. Це й шлях до підвищення соціальної ефективності Конституції України, в якій закріплено високі параметри правової, демократичної, соціальної держави, умови для нормального функціонування структур громадянського суспільства і насамперед політичних партій, інших громадських формувань. На сьогоднішньому початковому етапі пострадянського періоду розвитку України високі конституційні параметри суттєво розходяться з існуючими реаліями. Тому завдання державного механізму, структур громадянського суспільства зробити все, щоб становлення в Україні конституціоналізму йшло
швидше, з урахуванням вітчизняного і зарубіжного (насамперед європейського) досвіду.
Конституціоналізм — це передусім забезпечення прав людини і громадянина, дія державних інституцій у межах закону. Конституції радянського періоду заклали законодавчу основу устрою влади в СРСР, у республіках. Вони регулювали відносини з організації і функціонування державної влади. Але жодна з конституцій радянського типу не привела до створення правового механізму обмеження державної влади в інтересах суспільства і людини. Таким чином, головне завдання конституціоналізму не було вирішене. Тому основна спрямованість конституційної реформи згідно з положеннями Конституції України 1996 р. — це загальна демократизація державної влади, тобто перехід від тоталітарної держави до демократичної, правової. Ця демократизація відбувається через конституційне закріплення і проведення в життя принципів народного суверенітету, поділу влади, пріоритету прав людини. Конституція визначає основні форми реалізації народом своєї верховної влади: референдум, вибори, представницькі органи. Саме в процесі реформи реальну апробацію одержав інститут референдуму (грудень 1991р., квітень 2000 р.). Суттєво змінилася виборча система України, яка сьогодні базується на принципах альтернативності, кон-курентності. При цьому політичні партії як виразники різних поглядів у суспільстві стали активними учасниками виборчого процесу.
Для формування конституціоналізму важливим є не лише сам факт наявності конституції, а насамперед втілення її положень у практику державотворення, реальний вплив конституції на становлення правової системи на демократичних засадах. Досить важливою проблемою для будь-якої країни, в тому числі й України, є проблема реалізації конституції. Ніщо так не підриває авторитет конституції, права в цілому, як розбіжності принципів і норм конституції з життям, існуючими реаліями. Це суттєво перешкоджає становленню конституціоналізму.
Діяльність органів державної влади, інших структур політичної системи з впровадження в життя положень Конституції України 1996 р. не тільки вирішила, а й поставила чимало як теоретичних, так і практичних проблем державотворення, суттєво вплинула на становлення конституціоналізму в нашій країні на нових засадах. Конституція стала фундаментом реформування правової системи України, створення якісно нової системи державного механізму. Вона є не лише актом держави, а й суспільства, його державно-правовою моделлю, чинником забезпечення законності та правопорядку, стабільності інститутів влади, необхідною умовою становлення правової державності, що базуєть
ся на пануванні права. За своєю сутністю Конституція України є ліберальною, грунтується на ідеології природних і невідчужуваних прав людини, проголошених найвищою соціальною цінністю, відповідає високим світовим і європейським стандартам, втілює у собі основоположні цінності світового конституціоналізму.
За роки дії Конституції в державно-правовій сфері України зроблено чимало. Але слід зазначити, що між конституційною моделлю правової держави і посттоталітарною дійсністю є досить суттєві розбіжності. І це цілком природно, оскільки від тоталітарного політичного режиму, правового нігілізму неможливо миттєво перейти до правової державності. Ось чому в Україні, як і в інших країнах СНД, конституційна модель ще залишається ідеалом. Звідси й випливає основоположне завдання сучасного українського конституціоналізму поєднати конституційну модель з реальною практикою державотворення.
Як у науковому, так і практичному аспекті важливо проаналізувати і позитивні, і негативні чинники, що впливають на реалізацію конституційних положень, визначити, як Конституція вплинула на становлення конституційного законодавства і правової системи України в цілому. Ця проблема є як методологічною, так і теоретичною. На нинішньому етапі державотворення вона має особливе значення і безпосередньо пов'язана з пошуком шляхів оптимального втілення конституційних норм у життя.
Конституція України становить значну соціальну цінність для людини, держави, суспільства. На жаль, це не завжди належним чином сприймається і оцінюється. Нерідко в політико-правовій думці і в засобах масової інформації Конституція України 1996 р. піддається критиці. Але ж не слід забувати, що саме вона в посттоталітарній Україні легалізувала приватну власність, проголосила юридичні гарантії прав та свобод людини і громадянина, конституційне встановила поділ влади. Все це створює принципово іншу ситуацію в правовому полі України порівняно з радянським політичним режимом. Основний Закон України 1996 р. виходить з пріоритету прав людини, закріплює верховенство Конституції і пряму дію її норм, верховенство права, принцип народовладдя, ідеологічну, економічну й політичну багатоманітність. Конституція проводить ідею незалежного правосуддя й судового конституційного контролю за діяльністю законодавчої і виконавчої гілок влади. Вона виконує консолідуючу роль щодо суспільства. Аналіз Конституції з позиції «людського виміру» дає підстави вважати, що вона повною мірою відповідає сучасним високим стандартам демократичної конституції. Але її потенціал необхідно використовувати більш
ефективно в інтересах народу, кожної людини, ніж це має місце сьогодні.
Основний Закон позитивно вплинув на становлення в Україні конституційного законодавства, що проявилося у певних тенденціях. Всім своїм змістом Конституція спрямована на забезпечення суверенітету України, становлення її як незалежної держави. Конституційне законодавство на сучасному етапі є деідеологізованим. В Основному Законі, як і в інших законодавчих актах, відсутні ідеологічні характеристики сутності Української держави, інститутів суспільного і державного ладу. Встановлюється, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Йде гуманізація всіх конституційно-правових інститутів, перед державними органами ставиться завдання зосередити свої зусилля на забезпеченні прав і свобод людини. Нормативна регламентація в конституційному праві України зорієнтована на врахування позитивного досвіду світового конституціоналізму, найважливіших демократичних цінностей (права людини, народний суверенітет, верховенство права тощо).
Визначальною ознакою конституційно-правового регулювання в Україні на сучасному етапі є бурхливий темп законотворення. За роки незалежності прийнято близько двох тисяч законів. Позитивним у сучасному конституційному законодавстві країни є збільшення в ньому кількості процесуально-процедурних норм. Одночасно ні їх кількість, ні якість не відповідають реальним потребам конституційного реформування суспільства. Багато законів, спрямованих на реалізацію положень Конституції України, ще не прийнято. І це негативно впливає на реалізацію конституційних приписів. "
У системі галузей права національної правової системи України підвищується роль конституційного права, в межах якого йде процес формування нових конституційно-правових інститутів. Серед них особливу роль відіграє інститут основ конституційного ладу. Становлення цих інститутів відбувається на демократичних засадах з урахуванням світової конституційної практики й вітчизняного досвіду. Формування нормативної бази конституційного права України йде паралельно з активним реформуванням державного механізму, про що свідчить розробка й реалізація відповідних напрямків проведення правової реформи. Йдеться про парламентську, адміністративну, судово-правову реформи.
Конституція України 1996 р. зорієнтована на міжнародні стандарти, особливо з питань забезпечення прав людини і громадянина. Третина конституційного тексту присвячена конституційно-правовому статусу особи. Такого ґрунтовного підходу до прав людини ще ніколи не
було в історії українського конституціоналізму. І це випливає насамперед з того, що згідно з Конституцією людина, її права і свободи в Україні визнаються найвищою соціальною цінністю.
На базі конституційних приписів створені і все більш ефективно функціонують відповідні органи — Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Рахункова палата тощо. Конституція створює правові передумови становлення в Україні дієздатного громадянського суспільства, багатопартійності. Інтенсивно йде процес оновлення всього законодавства України, в основі якого лежать конституційні приписи.
Усі зазначені шляхи розвитку конституційного процесу в Україні тісно взаємопов'язані і відтворюють демократичну сутність Конституції України. Саме вона дала змогу розвитися цим позитивним тенденціям, що суттєво впливає на становлення сучасної правової системи України на демократичних засадах.
Однак незважаючи на те, що Основний Закон України відповідає європейським і світовим стандартам, його текст містить деякі недосконалі положення. Значною мірою це зумовило парламентську кризу на початку 2000 р., проведення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. Йдеться насамперед про оптимальний розподіл владних повноважень між структурами державного механізму. Поділ влади — це форма організації державної влади, що потребує балансу компетенції законодавчих і виконавчих органів. Порушення цієї збалансованості може призвести до антидемократичних перетворень у суспільстві. Тому ця проблема повинна завжди перебувати в центрі уваги державних інституцій, громадянського суспільства, науковців. Світовий досвід показує, що чітке конституційне закріплення належного поділу влади не відразу дає позитивний результат, однак максимально гарантує від зловживань органів державної влади своїми повноваженнями. Належний поділ влади робить гарантом прав людини не якусь конкретну особу, а в цілому всю організацію державної влади. І це є головним. Встановлення й додержання чіткого співвідношення конституційної компетенції законодавчої й виконавчої гілок влади, «правил гри» цих структур у конституційно-правовому полі — одна з найважливіших проблем на сучасному етапі розвитку українського конституціоналізму, теорії і практики державотворення. Слід враховувати й те, що наша держава і суспільство перебувають на перехідному етапі розвитку, і досить складно освоювати деякі конституційні новели, яких раніше не було в практиці українського конституціоналізму. Наприклад, принципи поділу влади, верховенства права, політичного і ідеологічного плюралізму.
Конституція України діє вже сім років. Це не надто значний час. Поки що йде освоєння її приписів як державними, так і недержавними інституціями, громадянами. Конституційні питання все частіше стають у центр політичних баталій. Тому, на наш погляд, важливою як теоретичною, так і практичною проблемою є легітимність Конституції, її сприйняття населенням. У нас, на жаль, не проводяться соціологічні дослідження, які б дали змогу органам державної влади та структурам громадянського суспільства мати вірогідну інформацію про те, як же народ оцінює Основний Закон країни. А це необхідно знати і державним органам, і структурам громадянського суспільства, щоб правильно прогнозувати розвиток конституційного процесу. Однак прогностична функція науки конституційного права майже не працює, що негативно впливає на вирішення актуальних завдань державотворення. Не завжди висновки науки в повному обсязі враховуються владними структурами, що не сприяє становленню конституціоналізму в України на демократичних засадах.
На сучасному етапі виникає проблема новелізації тексту Конституції України відповідно до Указу Президента України № 895/2002 від З жовтня 2002 р. «Про організацію роботи з підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України та виборчих законів»'. Цим же Указом Президента був затверджений склад Комісії з опрацювання законопроектів про внесення змін до Конституції України та виборчих законів, до якої ввійшли представники Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, органів судової влади, політичних партій, інших об'єднань громадян, провідних вчених та практиків. Комісія була сформована в складі 51 особи. Її очолили Перший заступник Голови Верховної Ради України Г. А. Васильєв і Голова Адміністрації Президента України В. В. Медведчук. Завдання полягає в тому, щоб забезпечити перехід в Україні від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської. Йдеться про суттєве реформування не лише державних інституцій з точки зору перерозподілу владних повноважень між вищими органами державної влади, а й про вдосконалення політичної системи в цілому.
Авторитет Конституції, її роль і місце в правовій системі держави визначаються багатьма чинниками. Але, на наш погляд, основоположною проблемою сучасного конституціоналізму в Україні є співвідношення між приписами, що втілені в конституційному тексті, й реаліями, тобто між юридичною і фактичною конституцією. На перехідному
етапі розвитку держави й суспільства особливо чітко проявляються як реальний, так і формальний характер конституції, інших конституційних актів, збіг або, навпаки, неспівпадання формальної, писаної конституції з реальною, тобто із самим життям з його труднощами та протиріччями, адекватність або ж неадекватність відбиття в конституції існуючих економічних і соціально-політичних процесів, що мають місце в суспільстві. З цього співвідношення можна робити висновок, наскільки наша Конституція є реальною. Це, насамперед стосується характеристики України як демократичної, правової і соціальної держави, реалізації прав людини і громадянина. Необхідно ще багато зробити державним інституціям і громадянському суспільству, кожній людині, щоб Україна відповідала високим стандартам правової держави. Положення ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, важливо трансформувати з політичного гасла у правову й соціальну реальність. А для цього потрібна копітка робота всіх державних і недержавних органів, народу, науковців, усіх громадян. Правова держава — це ідеал, до якого ми повинні прагнути і робити все для втілення його в реальну політико-правову практику.
Становлення конституціоналізму в Україні йде в руслі формування правової держави, яка не лише визнає і закріплює на рівні Конституції і поточного законодавства основні права та свободи людини і громадянина, а й забезпечує правову безпеку особи, її життя, здоров'я, честь і гідність, захищеність її прав не лише від посягань інших осіб і організацій, а й від самої держави, її посадових осіб. Людина — первинна, автономна одиниця суспільного організму, і, відповідно, її благополуччя, правова і соціальна захищеність залежать від стану суспільства, його співвідношення з державою. В тоталітарній державі суспільство поглинається державою, не має необхідної самостійності, цілком залежить від держави. В правовій державі формується громадянське суспільство, що складається з незалежних від держави суб'єктів, які діють у межах закону. Співвідношення громадянського суспільства і держави тут інше:
держава підкоряється суспільству, вона виконує лише ті функції, які випливають з природи самого суспільства і йому слугують. Прагнення досягти такої моделі взаємовідносин між державою і суспільством набуло чіткого вираження в ст.З Конституції України, в якій закріплено, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Такого положення ще не знала історія українського конституціоналізму. Підкорення держави суспільству реалізується перш за все з допомогою законів і насамперед Конституції, оскільки Конститу-
ція України встановлює межі діяльності держави, визначає напрямки, форми і методи функціонування структур державного механізму.
Конституція України 1996 р. вперше так високо підняла конституційно-правовий статус людини і громадянина. У ній втілено міжнародно-правові стандарти щодо прав особи. Такий підхід є логічним, оскільки перехід від будь-якої авторитарної або тоталітарної системи до демократичної з необхідністю повинен супроводжуватися реальним або ж нерідко (як це буває) формальним декларуванням основних прав і свобод. Слід також враховувати, що розширення прав і свобод громадян для світової цивілізації є природним і історично обумовленим процесом. Але виникає питання: а чи в повному обсязі конституційні норми, що стосуються прав та свобод людини і громадянина, працюють реально? На жаль, ні. Проблема прав людини в Україні належить до найгостріших. На цьому особливо наполягали учасники Міжнародної наукової конференції, присвяченої 50-річчю Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, яка була проведена в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого 19-20 жовтня 2000 р. (м. Харків).
В останні роки ця проблема стала предметом ґрунтовного наукового аналізу. Але реальних, суттєвих зрушень щодо прав людини немає. Гострота проблеми обумовлюється і тим, що в нашому суспільстві склалася традиція зневажливого ставлення до окремого громадянина, особи, її прав, свобод, інтересів. Особистість найчастіше сприймалася як носій багаточисленних обов'язків, відповідальності перед державою. Її інтереси трактувалися як щось несуттєве й другорядне. Цей соціально-психологічний феномен ставлення до людини і громадянина, незважаючи на закріплення в Конституції України широкого кола прав і свобод особи, ще не переборений. Як і раніше, пріоритет віддається інтересам держави. Але ж слід вже чітко усвідомити, що взаємовідносини особи й держави — це один з визначальних аспектів свободи людини, і саме в них виявляється ступінь демократизму держави. Характеристика Української держави як демократичної і правової повною мірою відповідатиме дійсності лише тоді, коли реально будуть забезпечуватися права і свободи людини і громадянина, коли людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека будуть реально визнаватися в Україні найвищою соціальною цінністю, як це встановлюється в ст. З Конституції України. Саме в цьому напрямку необхідно рухатись.
Безумовно, в межах невеликого строку функціонування Конституції України 1996 р. неможливо створити всі необхідні інститути конституціоналізму. Для цього потрібні роки, може десятиліття. На жаль, доводиться констатувати, що сьогодні, на початку третього тисячоліття, ми
далекі від панування як ідей конституціоналізму, так і відповідної конституційної практики. Про це свідчать порушення конституційного законодавства не лише пересічним громадянином, а й вищими органами державної влади. Причин цього багато, але більшість з них виходить за межі юридичної практики.
На жаль, права особи, незважаючи на конституційні приписи, гарантовані недостатньо, хоча в Основному Законі вперше були так широко встановлені юридичні гарантії прав людини. Вважаємо, що побудова в Україні демократичної державності безпосередньо пов'язана з забезпеченням прав та свобод людини і громадянина. Модель демократичної держави, яку планується втілити на теренах України, передусім буде визначатися реальною реалізацією прав і свобод особи. Правова реформа, яка сьогодні здійснюється в нашій країні і базується на конституційних нормах, має бути спрямована на права людини і громадянина, і її успіх значною мірою залежить від готовності та здібності державних інституцій, і в першу чергу судових і правоохоронних органів, сприймати своє призначення як служіння кожній людині, охороняти й захищати її права та свободи, забезпечувати її безпеку. Щоправда, психологічно важко буде подолати відмову від пріоритету прав держави над інтересами окремої особи, тобто від того, що насаджувалося впродовж десятиріч радянською владою. При цьому інтереси держави і суспільства, по суті, ототожнювалися. Перебороти цей психологічний бар'єр у свідомості державних посадових осіб, мабуть, буде нелегко. Про це свідчить процес подальшої бюрократизації державного апарату, з якою намагаються боротися Президент України, керівництво Верховної Ради, але не завжди з бажаними результатами. Кампанії по зменшенню кількості чиновників в міністерствах і відомствах чомусь закінчуються, навпаки, їх збільшенням.
На основі Конституції України відкриваються можливості для нового етапу в розвитку української державності, який має бути пов'язаний із визнанням загальногуманістичних цінностей і грунтуватися насамперед на ідеї поваги до прав людини, її правової захищеності, автономності особи, на наявності сфер, де держава не могла б втручатися в особисте життя людини. Процес історичної творчості людини значною мірою залежить від обсягу її прав і свобод, що визначають її соціальні можливості і блага, які •'ябезпечують характер життєдіяльності, систему зв'язків, взаємодії і взаємовідносин людей у суспільстві. Культурний прогрес суспільства є неможливим, якщо не вносить нічого принципово нового в становище особи, якщо людина не одержує з кожним новим ступенем розвитку суспільства щоразу більше свободи, хоча
й класово-історично обмеженої, але ж яка розширюється від однієї суспільно-економічної формації до іншої.
Але коли ми говоримо про реалізацію норм Конституції України щодо забезпечення прав людини і громадянина, то слід враховувати й тенденцію, яка проявляється особливо серед молоді і нерідко підтримується громадською думкою. Йдеться про іншу крайність, коли оголошується безумовний пріоритет інтересів особи щодо інтересів суспільства, держави, колективу. Це може призвести до конфліктів особи з суспільством, орієнтації особи на вузькоегоїстичні інтереси. Тому слід за допомогою правових засобів, можливостей державних і недержавних інституцій, правороз'яснювальної діяльності забезпечувати компроміс між інтересами, потребами кожної людини, держави, суспільства. Зробити це не просто, але необхідно. При цьому слід виходити з того, що межа реалізації прав і свобод особи визначається системою соціальних цінностей, конституційними та іншими законодавчими приписами. Завдання юридичної науки — запропонувати ефективні механізми і юридичні засоби раціонального поєднання суспільних та особистих інтересів, вирішення конфліктів між реалізацією прав людини і додержанням суспільних інтересів. Цією проблемою займається Академія правових наук України, зокрема Львівська лабораторія з прав людини. Уже є вагомі здобутки, хоча, безумовно, проблема потребує свого подальшого аналізу і втілення результатів правових досліджень у політи-ко-правову практику сьогодення.
Гласність, демократія, правова державність, конституціоналізм — тісно пов'язані між собою поняття. Важливим принципом функціонування правової держави є гласність, відкритість діяльності державних інституцій, свобода засобів масової інформації, відсутність цензури. Без цього не забезпечити контроль суспільства над державою, конституціоналізм, неможлива демократія, ефемерною є зв'язаність держави правом. Інформація — це влада, оскільки той, хто володіє інформацією, той володіє і владою. В Конституції України (ст. 34) встановлюється, що кожен має право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір; в ст. 15 Конституції закріплено, що цензура заборонена. В Україні діє близько 20 законів, присвячених регулюванню інформаційних відносин. Разом з тим у даній сфері виникає безліч проблем, у тому числі і щодо забезпечення конституційного права громадян на інформацію, захисту інформаційного суверенітету України тощо. Тому відповідно до конституційних приписів необхідно буде суттєво вдосконалювати інформаційне законодавство. В цьому повинні бути зацікавлені як держава, так і структури громадянського суспільства
Події, які відбулися на початку 2000 р. в конституційно-правовому полі України, особливо проведення всеукраїнського референдуму, свідчать про те, що ми маємо сучасну Конституцію, яка в цілому відповідає європейським і світовим стандартам, дає можливість виявити волю народу з актуальних проблем. Але на сучасному етапі державотворення не завжди є дійові конституційні механізми розв'язання державно-правових проблем. Тобто деякі складні питання, які виникають у процесі функціонування державних інституцій, не врегульовані належним чином, що призводить до конфліктних ситуацій. Матеріальні конституційні норми, на жаль, не повною мірою забезпечені відповідними процесуальними нормами. Таке відставання процесуальних норм від матеріальних нічим не виправдано і, безумовно, негативно впливає на реалізацію конституційних приписів. Про це свідчить і те, що ніяк не вдається втілити в життя результати всеукраїнського референдуму.
Тому, приводячи приписи Конституції у відповідність з волею народу, яка була чітко висловлена з чотирьох питань у квітні 2000 р., необхідно активніше реформувати поточне конституційне законодавство, яке відстає від потреб життя. Пройшло сім років дії Конституції, а багатьох основоположних законів, які повинні бути прийняті, оскільки прямо зазначені в її тексті, так і немає. При такій ситуації Конституція як основоположний нормативно-правовий акт держави і суспільства не може запрацювати на повну силу, оскільки ці закони є своєрідною щаблинкою між Конституцією і звичайними законами. Отже, потрібно створити умови для прийняття перш за все тих законів, які визначають розвиток держави і суспільства. Насамперед йдеться про нові кодекси — податковий, трудовий, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний та ін. Інакше без цього не буде працювати конституційно-правовий механізм нормативної регламентації, хоч як би ми цього бажали. Положення ст. 8 Конституції України про пряму дію конституційних норм не відкидає, а, навпаки, вимагає належного забезпечення нормативного регулювання суспільних відносин поточним законодавством.
Разом з цим немає жодних підстав принижувати пряме застосування норм Конституції, оскільки високий ступінь їх абстракції не виключає можливості їх прямої дії. У них реально втілюється масштаб поведінки суб'єктів права на всіх рівнях: суспільство — держава — колектив — особа, закріплюються найважливіші суспільні відносини. Безпосередня дія Конституції поширюється не тільки на конкретні, а й на загальні положення. На жаль, правозастосовчі органи у своїх рішеннях не часто посилаються на норми Основного Закону України, що пов'язано або з ще недостатньо високим авторитетом
Конституції в середовищі юридичної спільноти, або ж відсутністю звички посилатися на конституційні приписи. Це, на наш погляд, феномен не лише юридичний, а й психологічний, і він вартий глибокого наукового аналізу.
До негативних чинників становлення сучасного українського конституціоналізму, на наш погляд, слід віднести: а) відсутність необхідного досвіду законодавчої регламентації суспільних відносин на демократичних засадах: депутатський корпус тільки починає напрацьовувати традиції нормотворчості в нових умовах; б) несформованість в Україні, як і в інших країнах СНД, глибоких традицій конституціоналізму, парламентаризму, в тому числі реалізації на практиці принципу поділу влади, що нерідко призводить до жорсткої конфронтації владних структур і негативно впливає на процес державотворення; в) брак належної взаємодії владних структур, що є перепоною для нормального розвитку законотворчого і в цілому нормотворчого процесу, оптимального вирішення в консенсуальному режимі назрілих проблем; г) недостатньо високий рівень правової культури народних депутатів України, працівників державного апарату, населення, що не сприяє повазі до Конституції як важливої соціальної цінності, до конституційного законодавства в цілому; г) наявність у конституційно-правовому полі значної кількості конфліктів, розв'язання яких не має необхідних правових процедур; д) відсутність належного наукового забезпечення становлення конституційного законодавства, проведення правової реформи; е) некритичне використання зарубіжного конституційно-правового досвіду, який був свого часу сформований в інших політико-правових, історичних і культурних реаліях; є) розбіжності між конституцією юридичною і фактичною, які є досить відчутними, особливо стосовно прав людини і громадянина; ж) відставання новелізації правової системи від потреб життя, неприйняття багатьох законів, які безпосередньо випливають з Конституції України; з) відсутність наукових розробок з багатьох актуальних проблем розвитку конституційного процесу.
Звичайно, перелік цих негативних чинників не є вичерпним. Тому необхідна плідна й узгоджена праця державних інституцій і громадянського суспільства, усіх наукових і навчальних установ юридичного профілю для створення необхідних умов ефективного функціонування норм Конституції України. Цілеспрямовано в даному аспекті працює Академія правових наук України.
Становлення правової державності і конституціоналізму безпосередньо пов'язане з діяльністю Верховної Ради, яка є єдиним органом законодавчої влади в Україні, Ініціатива Президента України про пе
рехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки ставить за мету підвищити роль парламенту в державному механізмі. Законодавча влада в будь-якій державі реалізується парламентом. Але з точки зору поділу влади важливо мати на увазі, що законотворчість є не єдиною функцією парламенту. Говорячи про законодавчу функцію Верховної Ради, слід враховувати межі можливостей парламенту, тобто чи має він право врегулювати будь-яке питання з допомогою законів, чи є обмеження його влади, чи може йти мова про скасування законів, про визнання їх неправовими? Зрештою, чи можна ставити питання про відповідальність парламенту перед суспільством за свою неефективну чи протиправну діяльність?
У літературі наголошується, що можливості парламенту слід вважати обмеженими, оскільки існує поділ влади і система стримувань і противаг. Необмеженість повноважень парламенту може призвести до тиранії. А тиранія парламенту нічим не краще, аніж тиранія уряду, президента або однієї партії. Ніхто, крім парламенту, не може приймати закони, і прийняті парламентом закони є обов'язковими для виконання. За цими межами пріоритет парламенту закінчується. В сфері управління і правосуддя парламент не може відігравати вирішальної ролі'.
Роль Верховної Ради в становленні державності в Україні на демократичних засадах, конституціоналізму є визначальною. Разом з тим, на жаль, роботу нашого парламенту не можна повною мірою визнати ефективною і професійною. Значну частину прийнятих Верховною Радою законів не можна віднести до першочергових. Багато законів залишаються невитребуваними. Зростання кількості законів має нерідко номінальний характер і не супроводжується підвищенням рівня законності, якості правопорядку, що зумовлюється певними обставинами.
1. Значна частина законів через об'єктивні причини не може бути реалізованою, оскільки містить інститути і обіцянки, не забезпечені можливостями реальної виконавчої і юрисдикційної діяльності, соціальними і економічними ресурсами.
2. Своєчасному прийняттю якісних законів перешкоджає політизо-ваний підхід до законотворчої діяльності, домінування інтересів окремих осіб, фракцій, угруповань над інтересами і потребами держави, відсутність належного професіоналізму.
3. Законодавство не встигає за реаліями державного і суспільного життя, що швидко змінюються. Прогалини в законодавстві породжують багато неврегульованих питань і спорів щодо реалізації держав-
ної влади; охорони прав особи; володіння, використання і розпорядження природними ресурсами; функціонування банківської і кредитної систем; бюджетних відносин; регулювання трудових відносин, створення ефективного правового механізму захисту від дискримінації в сфері праці та її оплати в умовах становлення ринкової економіки.
4. Багато невирішених проблем виникає в сфері місцевого самоврядування. По суті, конституційна модель місцевого самоврядування не працює через те, що органи місцевого самоврядування позбавлені фінансових і матеріальних можливостей реалізації покладених на них повноважень.
5. Одним із суттєвих недоліків є безсистемність і хаотичність у формуванні масиву нормативно-правових актів. Це зокрема проявляється у порушенні пріоритетів у правовому регулюванні; погоні за кількістю законів; незбалансованості в системі чинного законодавства; прийнятті нових законів без урахування уже діючих; порушенні системних зв'язків між законами і підзаконними актами; відсутності єдиної термінології, що порушує узгодженість системи правових актів; недотриманні вироблених практикою правотворчості правил законодавчої техніки. Розроблений Національною юридичною академією України імені Ярослава Мудрого проект закону про нормативно-правові акти так і не був прийнятий парламентом України.
6. Навіть у недавно прийняті закони вносяться суттєві зміни, що, безумовно, знижує престиж законів, шкодить ідеї їх загальнообов'язковості, сприяє виправданню порушення правових норм. Таким чином, законодавство є нестабільним, що робить нестабільною всю систему правовідносин і негативно впливає на становлення конституціоналізму, правової державності, права і свободи особи, правову культуру населення.
7. Відсутність чіткої правової політики щодо законотворчості призводить до того, що різні галузі національного права розвиваються не однаковими темпами. Найбільш динамічно розвиваються конституційне, кримінальне, податкове, бюджетне законодавство і більш повільно —трудове, цивільне. Немає розвинутого соціального законодавства. Ця сфера не спирається на належний законодавчий фундамент. А потреба сьогодні в такому законодавстві особливо відчутна.
8. Невиправдано широкою є відомча нормотворчість. Без опори на закон вона часто призводить до психологічного настрою, що в першу чергу слід керуватися не кодексами та іншими законами, а відомчими актами. Пріоритет інструкції свідчить про панування в управлінні відомчих начал, про відсутність твердих законодавчих його основ.
9. Чимало невирішених проблем виникає у зв'язку з посиленням взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. В першу чергу це співвідношення Конституції України і міжнародних договорів.
10. Велика кількість законів та інших нормативно-правових актів не сприяє зміцненню правопорядку. Суттєвим недоліком законодавства є його слабка практична реалізація. Далеко не завжди виконавчі і правоохоронні органи діють у межах Конституції і законів України, як цього вимагає ст. 19 Конституції. Громадяни недостатньо інформовані про закони, що приймаються, і не завжди готові до реалізації своїх прав і виконання обов'язків. Прийняття нових законів у сфері економічних відносин не веде до поліпшення ситуації в господарській сфері, оскільки майже половина економіки країни перебуває в тіньовому секторі, що зумовлюється і якістю «економічного» законодавства.
У цих несприятливих умовах досить складно йде процес становлення в Україні нової правової системи, правової державності і конституціоналізму. Створення якісного законодавства постійно зіштовхується з численними перепонами, в тому числі і жорсткою конфронтацією в самій Верховній Раді. Суттєві прорахунки наявні в економіці, послабленим є правовий контроль з боку держави. Нерозвинутість законодавчої основи охорони здоров'я, навколишнього середовища, послаблення контролю в цих сферах створюють загрозу погіршення здоров'я нації і економічної ситуації в країні. Щорічно населення України зменшується на 300-400 тисяч осіб, оскільки смертність перевищує народжуваність. Професор О. Голяченко зазначає, що за роки незалежності в Україні вмерло майже на 4 мільйони людей більше, ніж народилося. За прогнозами демографів та соціальних медиків до 2020 року кількість корінних мешканців України зменшиться до 40 млн., а до 2050 року — до 25 млн. Процес депопуляції набув незворотного характеру'.
Недостатньо ефективне правове забезпечення різних галузей економіки і соціальної сфери загрожує зривом поточних і перспективних соціально-економічних програм. Недоліки в роботі правоохоронних органів посилюють загрозу криміналізації суспільних відносин, корупції, організованої злочинності, формування так званого «тіньового» права, яке застосовується замість офіційно діючого законодавства. Подальша криміналізація суспільних відносин може стати суттєвою перепоною на шляху демократичних реформ.
Для подолання таких негативних явищ у державно-правовій сфері необхідно зміцнювати на демократичних засадах українську дер-
жавність, забезпечувати на всій території України режим єдиної законності, вдосконалювати чинне законодавство. Йдеться про формування правової бази для демократичних перетворень у нашій країні, підвищення якості законодавства і створення ефективного механізму контролю за його реалізацією. Для цього необхідно, щоб базові, системоутворюючі закони були включені як пріоритетні в єдину державну програму законопроектних робіт, які регламентують найважливіші суспільні відносини. Необхідно відійти від практики вирішення будь-якої проблеми, навіть незначної, обов'язково з допомогою прийняття закону. Це принижує роль закону в регламентації суспільних відносин. Крім того, це скасовує законом зміст підзаконних актів. Орієнтація народних депутатів України на збільшення кількості законів не дає позитивних результатів.
Необхідно терміново прийняти Закон «Про нормативно-правові акти в Україні», який вже розроблений фахівцями Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Це б допомогло впорядкувати правову систему нашої держави, підвищити якість правових актів, що приймаються різними суб'єктами. Вже давно назріла необхідність нормативного встановлення основних правил законодавчої техніки, що сприяло б суттєвому покращенню структури правових актів, що приймаються, вдосконаленню мови і стилю, забезпеченню єдиного підходу у пра-вотворчій діяльності Української держави. На це саме і спрямований проект закону про нормативно-правові акти в Україні.
Конче важливо провести інвентаризацію всіх правових актів, які прийняті і діють в Україні. Наведення порядку в нормативно-правовій системі, звільнення її від непотрібного баласту — це важливе загальнодержавне завдання, вирішення якого українську правову систему зробить більш ефективною. Важливо все законодавство привести у відповідність з нормами Конституції України.
Є потреба у прийнятті нового Регламенту Верховної Ради України, який згідно з Конституцією є законом. Це сприяло б підвищенню ефективності роботи парламентарів. Крім того, безумовно, слід підвищувати професійний рівень народних депутатів України, всім фахівцям у парламенті ставити інтереси політичної злагоди і компромісу вище за особисті. Верховна Рада Ук- • раїни, на жаль, ще не повністю виконує й інші свої функції — прийняття і виконання бюджету і контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. Вирішення всіх цих питань має суттєве значення для формування в Україні правової державності, становлення конституціоналізму.
Формування в Україні конституціоналізму на демократичних засадах неможливо без активної діяльності в цьому напрямку державних інсти
туцій і насамперед Конституційного Суду. За короткий строк свого функціонування він проявив себе як важливий елемент конституціоналізму, як державна структура, що активно впливає на становлення в Україні сучасної конституційної доктрини, на забезпечення конституційної законності. Рішення Конституційного Суду — суттєвий чинник розвитку науки конституційного права. Правові позиції органу конституційної юрисдикції аналізуються науковцями, практиками. Конституційний Суд — хранитель Конституції як Основного Закону держави і суспільства.
Становлення конституціоналізму в Україні на демократичних засадах значною мірою зумовлюється дотриманням органами державної влади Конституції і законів. Кожна інституція повинна діяти в межах конституції і законів, визначеної їй компетенції. Це повністю стосується і Конституційного Суду, який теж повинен діяти у відповідних межах. Проблема обмежень органу конституційної юрисдикції, недопущення його втручання в діяльність інших структур державного механізму, і насамперед Верховної Ради, — є однією з актуальних проблем становлення українського конституціоналізму.
Тлумачення Конституції і законів України Конституційним Судом має відбуватися відповідно до приписів ст. 19 Конституції, яка встановлює, що всі органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Конституційний Суд свою правотлумачувальну діяльність будує на основі Конституції і Закону «Про Конституційний Суд України». Орган конституційної юрисдикції при інтерпретації конституційних положень не має права виходити за межі Конституції, інакше він виступатиме не як інтерпретатор, а як законодавець, тобто Конституційний Суд має право тільки тлумачити норми Конституції і законів, а не виступати як «другий» законодавець.
У конституційному законодавстві закріплені деякі обмеження, які мають суттєве значення для інтерпретаційної діяльності органу конституційної юрисдикції. Насамперед є функціональні межі, оскільки Конституційний Суд приймає рішення в межах своїх конституційних функцій, тобто не замість законодавчих і виконавчих органів або судів загальної юрисдикції. Функціональними межами визначається і вимога до Конституційного Суду не виходити за межі призначення тлумачення, оскільки тлумачення не має нічого спільного з модифікацією, створенням нових норм під виглядом інтерпретації Конституції і законів України. Світова практика свідчить, що така можливість є. В юридичній літературі підкреслюється, що значна частина фундаментальних змін в американській конституції була зроблена не
стільки конгресом і легіслатурами штатів, скільки рішеннями Верховного Суду США'.
Правові обмеження щодо інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду полягають і в тому, що він не має права сам за своєю ініціативою ні перевіряти конституційність закону, ні давати тлумачення Конституції і законів. Він може зробити це лише на запит відповідних суб'єктів звернення, чітко визначених у законодавстві. Це має суттєве значення для забезпечення конституційної законності, об'єктивності рішень Конституційного Суду. Орган конституційної юрисдикції не наділений і правом законодавчої ініціативи, тобто він не може проявити активність як суб'єкт законотворчого процесу. Таким чином, у законодавстві встановлені чинники, які об'єктивно перешкоджають Конституційному Суду вийти за межі тлумачення і стати «позитивним» законодавцем.
Але це не означає, що орган конституційної юрисдикції не може вийти за межі такого тлумачення. Підміну Конституційним Судом парламенту України і виходу органу конституційної юрисдикції за межі тлумачення можуть спричиняти такі чинники: а) відсутність достатнього досвіду правотлумачувальної діяльності у конституційних суддів;
б) наявність у конституційному і поточному законодавстві значної кількості оціночних понять, недосконалість юридичної термінології; в) бажання «підправити» закон з допомогою тлумачення його норм.
За своїм функціональним призначенням зусилля Конституційного Суду України повинні бути спрямовані на те, щоб всі гілки державної влади діяли в межах Конституції і законів, своєї компетенції і не підміняли, не дублювали одне одного. Це один із напрямів забезпечення конституційної законності, і Конституційному Суду в цьому процесі належить чільне місце, в тому числі і через правотлумачувальну діяльність. І якщо Конституційний Суд виконує функцію арбітражу по спорах про компетенцію між гілками влади, то тим більше він не має права брати на себе повноваження законодавчого характеру, виконавчих та судових органів. І насамперед з огляду на те, що органи державної влади зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, інтерпретаційна діяльність органу конституційної юрисдикції має , відповідні обмеження, визначені законодавче. Разом з цим він повинен вміти і себе «самообмежувати», не брати на себе здійснення не властивих йому завдань і функцій. А це вже значною мірою визначається рівнем правової культури самих суддів конституційного суду, стилем
функціонування органу конституційної юрисдикції, відносинами з законодавчою і виконавчою гілками влади, політико-правовою ситуацією, яка складається в країні на відповідному етапі її розвитку.
Тлумачення Конституційним Судом Конституції — це досить тонка проблема, і тут особливо важливо не вийти за межі її тлумачення. Як же знайти цю межу? Відомий німецький конституціоналіст К. Хессе, аналізуючи інтерпретаційну діяльність органу конституційної юрисдикції Німеччини, писав, що «там, де інтерпретатор виходить за межі Конституції, він більше не інтерпретує, а змінює і порушує Конституцію»'.
Отже, з цього питання Конституційний Суд не має свободи вибору, і, відповідно, межі його розсуду обумовлені його обов'язком дотримуватися Конституції, неприпустимістю її порушення або зміни, за винятком мовчазного «перетворення» Конституції, що констатується Судом, тобто її адаптації до реальної дійсності «Причому в останньому випадку особливо великою є вірогідність порушення Конституції, оскільки міра її еластичності не має чітких правових критеріїв, а в основі інтерпретації Конституції лежать не юридико-аналітичні методи, а позанормативні, в тому числі політичні чинники»2. В зв'язку з цим Т. Я. Хабрієва обгрунтовано підкреслює, що «Конституційний Суд не може модифікувати конституційну норму ні при казуальному, ні при нормативному тлумаченні Конституції»3. В. В. Лузін вважає, що «критерій якості роботи тлумачення один: суддя не повинен вносити нічого нового в роз'яснювальну норму»4. В окремій думці судді Конституційного Суду Російської Федерації М. В. Вітрука підкреслювалося, що Конституційний Суд згідно із законом безпосередньо в своєму рішенні не може виходити з принципу доцільності, але мати на увазі наслідки своїх рішень може і повинен. Тому Конституційний Суд у своїй діяльності, мабуть, не виключає принципу самообмеження і не завжди повинен прагнути до випередження або підміни законодавця»5.
Відомий фахівець у галузі кримінального права А. С. Шляпочни-ков підкреслював, що «при тлумаченні закону необхідно пам'ятати, що,
будучи активною, творчою, інтелектуальною діяльністю, тлумачення ставить перед собою лише обмежену мету — виявити волю законодавця, яка одержала формальний вираз у затоні, а не розвиток або виправлення цієї волі шляхом надання нового змісту»'. Це було сказано в 1960 р., більше 40 років тому, а звучить і сьогодні актуально.
Питання меж тлумачення Конституції і законів України Конституційним Судом безпосередньо пов'язане з оцінкою юридичної сили актів офіційного тлумачення. Проблема нормативності цих актів зараз є однією із суперечливих і гострих з позиції теоретичної оцінки конституційної юрисдикції. Ще за радянських часів деякі автори висловлювати думку, що норми інтерпретаційних актів є невід'ємною частиною тих актів, які стали об'єктом інтерпретації. Тож допускалася можливість зміни правової норми шляхом її тлумачення, і таким чином тлумачення одержало б можливість виступати як безпосередня нормотворчість. Такої позиції дотримуються деякі вчені і на сучасному етапі, вважаючи, що рішення Конституційного Суду, що тлумачать конституційні норми, по суті, стають частиною Конституції. На їхню думку, Конституційний Суд є не лише «негативним», а й «позитивним» законодавцем, акти якого за своєю юридичною силою не поступаються нормам Конституції. Так, Т. Я. Хабрієва вважає, що акти тлумачення Конституційного Суду є актами нормативної дії, мають вищу юридичну силу, рівень якої відповідає Конституції і ці акти в умовах прогалин у законодавстві повинні стати засобом подолання прогалин і, відповідно, містити положення, які в майбутньому можуть стати нормою закону2. Разом з цим, на її думку, загальний принцип залишається непорушним: поділ влади не дозволяє Конституційному Суду підміняти законодавця. І якщо він здатний знаходити право, зазначати в межах чинної Конституції невідповідність закону праву, то творити право він не уповноважений3.
Колишній голова Конституційного Суду Російської Федерації В. О. Ту-манов, виступаючи на науково-практичній конференції «Судовий конституційний контроль в Росії: проблеми і перспективи», присвяченій п'ятій річниці Конституційного Суду Росії, зазначав, що Конституційний Суд може багато, але далеко не все. Він не може вирішувати питання за законодавця, хоча б сам законодавець і наполягав на цьому.
У літературі висловлювалася думка, що сам процес офіційного тлумачення містить в собі «правотворчі елементи», а інтерпретаційні акти Кон
ституційного Суду — це додаткові нормативно-правові акти, метою яких є уточнення, зміна або роз'яснення правових норм, що були прийняті раніше. Таку позицію важко підтримати, оскільки завдання органу конституційної юрисдикції не модифікувати з допомогою своїх рішень норми Конституції і законів, а виявити їх реальний зміст, не «підправляти» конституційні приписи, а лише їх тлумачити. Юридична сила інтерпретаційних актів не може прирівнюватися до сили нормативно-правових актів, які є предметом тлумачення. Більше того, інтерпретаційний акт діє до того часу, поки діє сам акт, норми якого стали предметом тлумачення. Прийняли новий закон, змінили його норми, які були предметом тлумачення, і, відповідно, втрачається юридична сила і дія інтерпретаційного акта. Таким чином, наприклад, парламент України може долати правову позицію Конституційного Суду з норм, які були предметом тлумачення.
Є підстави зробити висновок, що будь-який інтерпретаційний акт, у тому числі і рішення Конституційного Суду, мають допоміжний характер. Відповідно, юридична сила інтерпретаційного акта не може бути прирівняна до юридичної сили нормативно-правових актів, які стали предметом тлумачення. Рішення Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції і законів за своєю юридичною силою є «підконституційними» і «підзаконними».
Для сучасної конституційної практики суттєве значення має положення про те, що рішення Конституційного Суду України з офіційного тлумачення Конституції і законів України є остаточними і оскарженню не підлягають. Це унікальна правова ситуація, коли акти органу, в даному разі органу Конституційного Суду, у національній правовій системі мають особливий статус. Таких можливостей немає ні у пар-ламента, ні у Президента України, акти яких можуть бути оскаржені до Конституційного Суду. Особливий статус рішень Конституційного Суду, в тому числі і з питань тлумачень, об'єктивно ставить проблему якості цих рішень, недопущення помилок, оскільки їх майже неможливо виправити в звичайному режимі, а вимагається прийняття Верховною Радою закону в новій редакції або внесення змін до закону, Конституції. Це питання пов'язане з межами тлумачення, з наслідками інтерпрета-ційної діяльності органу конституційної юрисдикції, з питанням, як виправити помилку, якщо вона була припущена Конституційним Судом у процесі тлумачення. Всі можуть помилитися. Це стосується і інтер-претаційної діяльності органів конституційної юрисдикції. Так, голова Федерального Конституційного Суду Німеччини Ютта Лімбах на конференції, присвяченій п'ятиріччю Конституційного Суду України, зазначила, що в останні роки Конституційний Суд Німеччини під впли-
вом громадськості змінив свою правову позицію з п'яти рішень. Варто нагадати, що цей Суд має 50-річну історію функціонування, але й він не може запобігти помилкам.
Тлумачення Конституції і законів, яке дає Конституційний Суд України, є обов'язковим до виконання і воно ніби «зв'язує» представницькі, виконавчі і судові органи, органи місцевого самоврядування, інших суб'єктів правовідносин. Вважається, що з моменту проголошення рішення Конституційного Суду у справі про тлумачення правових норм невизначеність у розумінні норм Конституції і законів, які стали предметом тлумачення, є подоланою. Офіційне тлумачення Конституційного Суду є обов'язковим на всій території України, для зарубіжних органів зовнішніх зв'язків України, вітчизняних юридичних і фізичних осіб, які перебувають за кордоном. Таким чином, кожний правозасто-совувач повинен керуватися тим розумінням положень Конституції і законів України, який міститься в рішенні Конституційного Суду.
А як бути тоді, коли рішення щодо тлумачення відповідних норм є помилковим? У статті 68 Закону України від 16 жовтня 1996 року «Про Конституційний Суд України» встановлюється, що Суд може відкрити нове провадження у справі при виявленні нових обставин, які не були предметом його розгляду, але існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі. А якщо всі обставини справи були відомі, однак було прийнято помилкове рішення? Законодавство на таку ситуацію відповіді не дає. Вважається, що орган конституційної юрисдикції не може приймати помилкові рішення, він не має права на помилку. Таким чином виходить, що Конституційний Суд не може подолати свою ж правову позицію, якщо навіть він усвідомить, що прийнято неправильне рішення і воно дестабілізуюче діє на відповідний блок суспільних відносин. Нерідко судді Конституційного Суду висловлюють окрему думку по справі, тобто далеко не всі рішення органу конституційної юрисдикції приймаються одностайно.
Слід враховувати й те, що правова теорія, життя розвиваються, з'являються нові чинники, які необхідно враховувати, якщо ми не бажаємо, щоб правова позиція органу конституційної юрисдикції ставала у правовій системі дестабілізуючим фактором. Помилкові рішення Конституційний Суд може приймати і під тиском політичних обставин, політичної та іншої кон'юнктури тощо. Тому вважаємо доцільним законодавче закріпити право Конституційного Суду України на перегляд своєї раніше висловленої правової позиції в акті тлумачення або ж знайти інші механізми розв'язання цієї досить гострої і актуальної в науковому і практичному аспекті проблеми. Це якоюсь мірою буде негативно впливати на авторитет органу конституційної юрисдикції, але ж
його не стане більше, якщо неправильне тлумачення дестабілізуюче , впливатиме на правозастосовну діяльність, у цілому на правову систему держави. Помилкова правова позиція органу конституційної юрисдикції може бути подолана парламентом відповідної держави шляхом змін у законодавстві. Але це більш складна процедура, особливо для держав, які перебувають на трансформаційному етапі свого розвитку, оскільки в їх парламентах не завжди можна досягти злагоди.
Проблеми меж тлумачення органами конституційної юрисдикції Конституції і законів, помилок у рішеннях цих органів, чинники, які впливають на результативність правотлумачувальної діяльності, правова природа рішень конституційних судів — все це проблеми, що повинні бути предметом подальших наукових досліджень, вирішення яких має прямий вихід на практичне функціонування конституційної юстиції. При цьому слід враховувати досвід інших країн, узагальнювати вітчизняні наробки.
У становленні конституціоналізму в Україні на демократичних засадах велика роль належить юридичним кадрам, які в процесі законодавчої і охоронної діяльності можуть безпосередньо втілювати ідеї конституціоналізму. В зв'язку з цим стоїть завдання підвищувати кваліфікацію юристів, поліпшувати викладання конституційного права в усіх юридичних вузах України. Необхідно формувати у студентів-юристів світоіляд, який базується на наробках світового конституціоналізму і вітчизняної практики. Наприклад, на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого цьому питанню приділяється значна увага. Крім основного курсу з конституційного права України ведуться спецкурси з прав людини, правового статусу об'єднань громадян, працюють наукові студентські гуртки. Все це має суттєве значення для формування демократичного світогляду студентів.
Становлення конституціоналізму і рівень правової культури населення, юридичних кадрів як політико-правові явища тісно між собою пов'язані. Якість правової культури суспільства, різних соціальних прошарків, індивіда суттєво впливають на весь спектр державно-правових процесів. Конституція України і прийняті на її базі законодавчі акти створюють нову політико-правову ситуацію для всіх суб'єктів правовідносин як в аспекті становлення демократичної правової культури, так і сучасного конституціоналізму. Конституція закріплює основи правової ідеології держави в різних сферах життєдіяльності суспільства. В ній знайшли втілення передові ідеї світового конституціоналізму, що впливають на формування правової культури як суспільства, так і кожного індивіда.
Становлення в Україні сучасного конституціоналізму значною мірою пов'язане з повагою до Конституції як Основного Закону дер-
жави і суспільства. На жаль. Конституція України багатьма громадянами ще не сприймається як значна соціальна цінність. Тому підвищення авторитету Конституції у громадській думці як цінності для людини, суспільства, держави — важливе завдання правовиховної роботи. Правова культура починається з конституційної культури, з поваги до конституційних приписів. Тому положення, які знайшли закріплення в Конституції, ідеї світового конституціоналізму повинні доводитись через засоби масової інформації, телебачення, лекційну пропаганду до кожного громадянина України. Без високої правової культури населення не сформувати конституціоналізму.
Для побудови в Україні демократичної правової держави суттєве значення має боротьба з правовим нігілізмом, з правовим інфантилізмом, феноменом переродження правосвідомості, який одержує свій прояв, насамперед, у злочинності'. Всі ці форми деформації правосвідомості не сприяють становленню демократичної правової культури, зорієнтованої на цінності конституціоналізму. Особливе значення має викорінення організованої злочинності, корупції, які суттєво підривають віру громадян у право і закон, здатність влади навести в країні правопорядок. Розвиток тіньової економіки, беззаконня, правове свавілля — це суттєві чинники розквіту правового нігілізму, інших форм деформації правосвідомості. З цим необхідно рішуче боротися на основі чітко визначеної державної політики в сфері правового виховання і юридичної освіти населення, наведення порядку у всіх сферах суспільного життя.
1 ЛЗіВЯІ Л.1
Теоретико-методологічні
державності в
Становлення державності в трансформаційний період розвитку суспільства є однією із складніших теоретичних і практичних проблем, що стоять перед політичною елітою, вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн, і тому вимагає глибокого теоретико-методологічного аналізу. У даному контексті під теоретико-метод алогічним аналізом мається на увазі наукове пізнання закономірностей становлення державності в трансформаційний період, що ґрунтується на логічному узагальненні досвіду країн, які вже здійснили побудову правової держави, а також система принципів, прийомів і засобів організації практичної діяльності суб'єктів суспільства по створенню демократичних політико-правових інститутів, що співвідноситься з цими закономірностями. Причому теоретичними основами аналізу проблем становлення української державності в трансформаційний період повинні виступати світові та вітчизняні соціально-філософські, філософсько-правові, правові, політологічні та , інші доктрини, концепції і вчення, сучасні досягнення і надбання світового гуманітарного процесу.
Методологічними основами вивчення питань становлення української державності в трансформаційний період виступає розгляд процесів розвитку перехідного суспільства як закономірного процесу; визнання діалектичної єдності буття українського суспільства і суспільної свідомості; аналіз перехідного суспільства як системи органічно взаємопов'язаних сфер життєдіяльності людей; визнання критерієм розвитку суспільства його можливості створити умови для всебічного та гармонійного розвитку людини, реалізації її сутнісних сил та духовної потенції, а також структурно-функціональний аналіз, кількісний і якісний підхід, історичний і логічний підхід, аналіз і синтез, індукція і дедукція, змістовний і формальний підхід тощо. Таким чином, теоретико-ме-
тодологічний аналіз припускає розгляд процесу становлення української державності системно, багатоаспектно, у всій сукупності його взаємозв'язків з іншими складними проблемами державної організації і керування, правового регулювання суспільних відносин, правотвор-чості і правозастосування в перехідному суспільстві. Таке складне завдання вимагає для свого вирішення використання евристичного потенціалу цілого ряду суспільних наук і зусиль багатьох дослідників. У цій главі основний акцент у дослідженні проблеми становлення української державності в трансформаційний період буде здійснюватися насамперед з позиції філософсько-правового і соціально-філософського аналізу, адже не випадково Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства, тому що думка завжди передує діяльності і перетворює її.
Що ж являє собою державність і процес її становлення з позиції сучасної філософсько-правової думки? Один з найбільш обґрунтованих підходів до цієї проблеми розроблений В. Селівановим'. Ґрунтуючись на його поглядах, можна зробити висновок, що державність є однією з найважливіших властивостей суспільства, яка забезпечує його життєздатність шляхом політичної структуризації і легітимації. Поняття «державність» характеризує якісний стан суспільства на будь-якому конкретно-історичному етапі його розвитку, однак найбільшою мірою його пізнавальний потенціал розкривається при аналізі транзитних, перехідних суспільств, тому що це поняття розширює можливості розуміння і пояснення різних проблем трансформації тоталітарної системи в соціальну з демократичною організацією громадянського суспільства і правовою державою. У зв'язку з цим поняття «державність» необхідно розкривати не лише з погляду його сутності, історичного змісту, етапів формування, але і з позиції прогностичного аспекту. Прогностичний аспект буде сприяти визначенню можливих альтернатив розвитку державності в трансформаційний період, а також моделюванню оптимальної стратегії і тактики становлення та розвитку тієї чи іншої держави як держави демократичної, соціальної, правової.
В основі поняття «становлення державності» лежать ідеї безперервності і довжини розвитку соціальної системи в часі й у просторі, що в принципі можуть і повинні бути виражені в кількісному відношенні. Іншою важливою ідеєю, що розкриває поняття «становлення держав
ності», є ідея наступності. Дійсно, історичний досвід доводить, що кожен новий етап розвитку соціальної системи не може бути результатом тотальної деструкції старого суспільства. У суспільній свідомості не лише на Заході, але й на Сході все більш укорінюється ідея про необхідність органічного проростання нових цінностей, ідеалів, політи-ко-правових інститутів зі сформованих у надрах суспільства передумов.
Важливим питанням для розуміння сутності поняття «становлення державності» є аналіз співвідношення понять «держава» і «становлення державності». Відомо, що формуванню суверенної держави завжди передує еволюційне зародження, функціонування і розвиток елементів державності. Причому становлення якісно нової держави, як правило, здійснюється через процес перетворення існуючої державності з урахуванням історичних умов, у яких відбувається це становлення. Одним з найважливіших завдань становлення державності в трансформаційний період є формування складної і динамічної системи внутрішніх зв'язків, відносин і інститутів публічної влади. Розвиток цієї системи обумовлено не лише загальнолюдськими потребами і цілями безпеки, виживання та розвитку, але й відповідними особливостями соціально-економічних, політичних і духовно-моральних факторів життєдіяльності конкретно взятого народу чи співтовариства народів на визначеному історичному етапі їхнього розвитку.
Таким чином, держава як політична організація публічної влади є структурно-владним завершенням формування державності, а становлення державності може бути визначено як спрямованість розвитку будь-якого суспільства, метою якого є становлення і зміцнення державного суверенітету, його економічної, політичної, науково-технічної і духовно-культурної сфер. У сучасних посттоталітарних країнах, у тому числі й Україні, становлення незалежної державності — одне із складових завдань демократичної трансформації. Головною запорукою успіху в цьому процесі повинні бути не стільки ефективність окремих реформ, перетворень, проведених державою, скільки їхня цілісність, системність, обумовленість об'єктивними і суб'єктивними факторами, а отже, їхня наукова обгрунтованість'.
Для того щоб більш обгрунтовано розглянути проблеми становлення державності в трансформаційний період розвитку українського суспільства, необхідно насамперед розглянути особливості соціальної системи, в якій здійснюється становлення нової державності. Іншими словами, потрібно зрозуміти: що ж являє собою трансформаційний чи
транзитний, перехідний період, у якому перебувають так звані пост-тоталітарні країни, у тому числі й Україна. Це є необхідним через те, що всі проблеми і протиріччя становлення державності, тобто політико-правових інститутів у посттоталітарних країнах, іманентні цьому періоду, виникають з його природи.
Проблемам трансформаційного або перехідного періоду від тоталітарної держави до нової системи суспільно-політичного буття в теоретичному дискурсі сучасності приділяється значна увага, однак підходи різних дослідників до цього феномена далеко неоднозначні. Так, наприклад, Р. Дарендорф визначає пост-тоталітарні держави як країни, що рухаються «дорогою свободи», застерігаючи тих, хто йде, що цей «перехід не означає і не повинен означати заміни однієї системи на іншу. Немає ніякого сенсу в переході від соціалізму до капіталізму. Дорога до свободи — це перехід від закритого суспільства до суспільства відкритого»'. Цим підкреслюється, що у відкритому суспільстві економічні й політичні структури не визначені, а встановлюються шляхом спроб і помилок.
Методологічний підхід Н. Смелзера до соціальних змін дозволяє характеризувати пост-тоталітарні країни як суспільства, що перебувають на етапі соціального зрушення, у фазі соціальних і культурних змін. Тут соціальним зрушенням він називає «зміну способу організації суспільства», яка «є всезагальним явищем, хоча... відбувається різними темпами»2.
Югославський філософ С. Стоянович, який досліджує становлення посттоталітарної (посткомуністичної) державності з позиції формаційного підходу, характеризує перехідність цих країн як етап, коли поряд із презумпцією розриву з колишнім порядком речей зберігається значна частка наступності стосовно нього, особливо щодо кадрів і функціонування економіки3.
Важливе значення має характеристика становлення української державності періоду «посткомунізму» українського філософа Є. Бист-рицького, який визначає об'єкт свого дослідження як «загальну ситуацію (і поняття) переходу від однієї епохи політичної організації суспільного життя до іншої, посткомуністичної, немодерної епохи в розумінні суспільства і його політичної практики»4.
Однак не всі дослідники вкладають у поняття трансформаційності посттоталітарних держав раціональний зміст, відмовляючи йому в самостійному позитивному значенні. Деякі автори вважають, що ця категорія є простим позначенням переходу від одного стабільного стану держави до іншого, розуміючи цей перехід як невизначений, «темний» стан, позбавлений своїх закономірностей і характерних особливостей. Інші сприймають посттоталітарні держави як явище «випадкової мутації» комуністичного суспільства, невдалий, тобто незакінчений, досвід руйнування хоча і недосконалої, але в ідеалі життєздатної соціально-економічної системи'.
З таким підходом, очевидно, не можна погодитись. Логічніше припустити, що кожний історично відомий тип соціально-політичної організації має свої конкретно-історичні обґрунтування і причини. І тоталітаризм, а за ним і посттоталітаризм приходять не тому, що хтось припустився помилки, а тому, що за якихось конкретних історичних умов такий тип соціально-політичного устрою найбільшою мірою відповідає потребам виживання, самозбереження суспільства як особливого організму, що функціонує за своїми певними закономірностями, які необхідно вивчати.
Трансформаційність або перехідність, на думку автора, є найважливішою, ключовою характеристикою посттоталітарних країн. При цьому поняття перехідності треба розуміти не як просту номінацію етапу трансформації держави, соціуму в цілому, а як особливий стан політичної, правової, економічної та інших систем суспільства, що має самодостатнє значення. З позиції соціально-філософського аналізу перехідним ми можемо назвати такий стан соціальної системи, при якому, внаслідок раптових (різких) змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікрорівні, відбувається порушення її рівноважного стану, що викликає потребу в перетворенні головних сфер суспільства для досягнення нової просторово-часової упорядкованості. До найважливіших конституціональних перетворень, що забезпечують відновлення рівноваги соціальної системи, можна віднести зміни у сферах політики, права, економіки, духовного життя, які в самоорганізованих соціальних системах відбуваються таким чином, щоб забезпечити найбільш ефективне функціонування різних ланок цих підсистем (політичної, правової, економічної тощо) і соціальної системи в цілому.
Перехідність у становленні посттоталітарних держав, соціумів у цілому, їхня гранична динамічність і багатоваріантність передбачає і
перехідність, невизначеність, динамічність їхніх якісних характеристик. Тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики за всіма головними критеріями, які відповідали б можливим варіантам трансформації конкретних пост-тоталітарних держав та їх політико-правових інститутів. Як правило, всі основні характеристики цих держав виступають комбінацією сутнісних рис як тоталітаризму, так і демократії. Так, авторитаризм у посттоталітарних державах співіснує з елементами анархії; тенденції конструювання з тенденціями саморозвитку;
принципи монізму з принципами плюралізму, нові правові норми зі старими нормами тощо. Наприклад, в Україні нові правові норми чинної Конституції 1996 р. суперечать старим нормам діючих законів, прийнятих ще до утворення незалежної України. Це позбавляє Основний Закон України механізму реалізації, що створюють закони так званого другого рівня.
До того ж елементи, структури, принципи організації старої політико-правової системи, яка руйнується, тобто тоталітаризму, і нової політи-ко-правової системи, яка постає, тобто демократії, не просто співіснують, а перебувають, як правило, у стані жорсткого зіткнення, конфлікту. На початковому етапі трансформації посттоталітарних держав у їхній характеристиці переважають риси тоталітаризму; на певному етапі, десь у «середині шляху» риси тоталітаризму і демократії врівноважують одна одну (але зіткнення протилежних тенденцій може не послаблюватись, а, навпаки, посилитися, досягти апогею); у подальшому, якщо трансформація внаслідок поразки демократичних тенденцій не набуде ознак реверсу, елементи демократії можуть переважати і перехід набере незво-ротного характеру. Важливо розуміти, що врахування цієї закономірності є одним з найважливіших завдань теоретико-методологічного моніторингу тенденцій і проблем становлення посттоталітарної державності в трансформаційний період розвитку суспільства.
Складність і суперечливість становлення української державності в трансформаційний період базуються на цілому ряді факторів, які, у свою чергу, також грунтуються на перехідності посттоталітарних суспільств. Одним з найважливіших з них є стан невизначеності, нестабільності процесу переходу політико-правових інститутів країни, що трансформується, від інтеграції та диференціації одного типу до інтеграції та диференціації іншого типу, який багато дослідників називають станом дезорганізації, хаосу. Так, наприклад, М. Маколі' справедливо наголошує, що перехід від тоталітарних режимів з великою ймовірністю веде не до
демократичної держави, а до того стану, який він визначає як «держава в хаосі». Подібного погляду дотримується і Р. Анжер', який для характеристики ситуації, коли «перед обличчям центрального уряду опиняється суспільство, що втратило створені ним самим стійкі колективні засоби організації», використовує термін «дезорганізоване суспільство».
Аналогом посттоталітарних держав він вважає країни постколоні-альної Африки, в яких у післяколоніальний період традиційні моделі організації були зруйновані і на зміну їм прийшли ще більш примітивні моделі, засновані на селянській общині і сім'ї. Хоча пост-тоталітарні держави й мають певні специфічні риси, що не дозволяє вмістити їх у ту чи іншу категорію, поняття «держава в хаосі», «дезорганізоване суспільство» досить точно відображають його характеристики. Схожість посттоталітарного суспільства з постколоніальним полягає в такому: і тут і там колишні соціальні зв'язки були розірвані і зі зміною умов на поверхні з'явилися нові зв'язки, які розвинулися під впливом системи управління. Різниця ж полягає в мірі прямого державного втручання у створення соціальних зв'язків та інститутів.
До подібних висновків доходять і дослідники з посткомуністичних країн. Так, наприклад, український політолог Д. Видрін у своїх працях робить висновок, що стан «посттоталітарного хаосу» є зовсім не відхиленням від норми, а скоріше закономірністю2.
Свою характеристику стану дезорганізації наводить польський соціолог Я. Щепаньський, що розуміє її як сукупність соціальних процесів, котрі призводять до того, що «в рамках певної спорідненості дії, які відхиляються від норми й оцінюються негативно, перевищують допустиму межу, загрожуючи встановленому протіканню процесів колективного життя. Дезорганізація полягає в дезінтеграції інститутів, що не виконують завдань, для вирішення яких вони створені, послабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінки, появі зразків поведінки, які суперечать зразкам, визнаним допустимими»3.
Можна погодитись із наведеними судженнями, що посттоталітарні соціуми втрачають традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації, потрапляють у стан хаосу, дезорганізації або, за висловом М. Мамардашвілі, у стан після кінця, життя після смерті'. Адже те,
що відбувалося і відбувається в посткомуністичних країнах, дійсно є хаотичним розпадом традиційних суспільств на множину автономно існуючих світів, які взаємно не перехрещуються. У цих дезорганізованих посттоталітарних соціумах соціальні цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у традиційному суспільстві. За таких умов частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, отримуючи новий соціальний статус і місце в економічній та політичній структурі, яка формується. Інша, як правило, більша частина не в змозі або не бажає сприймати нові соціальні цінності, правові норми, зразки поведінки та поповнює верстви мар-гіналів. Таким чином, в умовах швидкої, навальної трансформації соціуму одні верстви та групи народжуються і одержують пріоритетний розвиток, інші ж втрачають свою колишню роль. Тому не дивно, що пост-тоталітарний соціум постає як втілення анархії, хаосу, складається із множини самостійних соціальних верств, позбавлений будь-якої постійної структури, організуючої основи, стабільності. Певною мірою ця характеристика стосується й посттоталітарної України. «Однією з особливостей перехідного періоду у нас є те, — пише професор В. Чер-няк, — що відсутня консолідація нації. А як наслідок ми не маємо й загальнонаціональної еліти, що неминуче відбивається на політичній та економічній ситуації. Маємо справу з розколотим суспільством. Воно розколоте за такими фундаментальними питаннями, як незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, устрою і територіальної організації, національна безпека, мова. На цьому грунті існує і зростає політичне протистояння... Створення держави може бути успішним лише на основі консолідації нації (нації не тільки у вузькому, політичному, але і в державному розумінні). Створення держави і створення нації— взаємопов'язані процеси. Без створення нації та її консолідації на нашій території може бути держава, навіть незалежна, але чужа»'.
Значний вплив на становлення української державності в трансформаційний період має так звана амбівалентність свідомості населення України. Причини її полягають в інертності свідомості людини, її неспроможності визволитися від застарілої системи політико-правових настанов тоталітаризму, яка може декларативно відкидатися особистістю, але існує на рівні підсвідомості, визначаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки.
Однією з перших досліджувала феномен амбівалентності свідомості в трансформаційний період розвитку посттоталітарних суспільств (на прикладі Східної Німеччини) німецький фахівець у галузі суспільної думки Е. Ноель-Нойман. Вона дійшла висновку, що, незважаючи на підвищення матеріального рівня життя більшої частини східнонімецького населення, немає підстав стверджувати, що воно у своїй більшості сприйняло західні настанови і цінності, а протилежне твердження, навпаки, буде справедливим. Так, 78% опитаних у 1994 р. мешканців східної частини Німеччини оцінили своє економічне становище як хороше або задовільне (22% — як погане), а 58% зазначили, що їхнє матеріальне становище після об'єднання покращилося (лише в 15% воно погіршало). Водночас кількість східних німців, що позитивно ставилися до західнонімецької економічної системи, зменшилося вдвічі порівняно з весною 1990 р. На запитання, де людям живеться краще — в умовах ринкової економіки або соціалізму, 39% відповіли — за ринкових умов; 17% — при соціалізмі і 44% (і це більшість мешканців) не змогли сформулювати свою позицію'.
Саме про такий феномен свідомості в трансформаційний період становлення української державності йдеться в дослідженні українських соціологів Є. Головахи і Н. Паніної. «Маючи такий тип свідомості, — зазначають вони, — людина одночасно може відстоювати ринкову економіку і стабільні ціни, свободу переміщення і збереження режиму прописки, повну незалежність України і її невихід із Союзу»2. Така амбівалентність свідомості людей, присутність у ній двох (або декількох) ціннісно-нормативних систем неминуче призводить до серйозних ускладнень у процесі легітимації політико-правових інститутів перехідного суспільства.
На становлення української державності в трансформаційний період розвитку суспільства, безсумнівно, впливають й інші фактори. Серед них відсутність на першому, початковому етапі реформування основ ринкової економіки, а точніше антиринковий характер економіки соціалізму. Так, в Україні практично повністю була відсутня приватна власність на засоби виробництва, товарно-грошові відносини мали формальний характер, економіка була деформована тотальним неква-ліфікованим втручанням «партії-держави» і наскрізь мілітаризована.
«Зрівнялівка» в оплаті праці, придушення поодинокої ініціативи, екстремальні умови існування населення (революції, війни, репресії, перебудови тощо), ідеологічне обдурювання і пропаганда аскетичного способу життя сформували особливий «антиринковий» тип людей, які у своїй більшості ані професійно, ані морально, ані фізично вже не в змозі пристосуватися до нових умов їхнього соціально-економічного буття, вже не можуть відмовитися від стереотипного для них, звичного образу існування, котрий можна визначити як «гарантоване зубожіння».
Наступним фактором, який визначає особливості становлення державності в трансформаційний період розвитку посттоталітарних країн, є те, що в більшості з цих країн тоталітарний механізм у процесі народно-демократичних революцій був зламаний, частково демонтований, але не знищений. Про це свідчить, наприклад, той факт, що в багатьох посттоталітарних країнах цього періоду, за винятком Румунії, Болгарії, НДР, тоталітарні режими не були засуджені, а їхні лідери, багато з яких вчинили злочинні дії або бездіяльність, не понесли навіть символічного покарання.
Також у більшості з цих країн, на відміну від післявоєнних Німеччини та Італії, не були розпущені або заборонені тоталітарні партії, що модифікувалися в нові політичні рухи «лівоподібного типу» і користуються високою популярністю. Ця стійкість тоталітаризму пояснюється багатошаровістю тоталітарної системи в цих країнах, її глибокою суспільною укоріненістю, що, у свою чергу, можна пояснити відсутністю глибоких демократичних традицій у докомуністичну епоху в більшості з цих країн, деякими особливостями менталітету їхніх народів і, головне, значним падінням життєвого рівня населення, зумовленим непідготовленими реформами.
Однією з найбільш драматичних загальних рис, що впливають на характер становлення державності в трансформаційний період розвитку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є те, що вони реалізуються в умовах перманентної кризи цих соціальних систем. Звичайно, форми прояву цієї кризи в різних посттоталітарних суспільствах можуть значно різнитися: від зниження рівня легітимності правлячого режиму в політичній сфері і появи елементів депресії, певного рівня інфляції в економічній сфері, характерних для деяких поставторитар-них режимів (Іспанія, Португалія), до глибокої, всеосяжної кризи — політичної, правової, економічної, соціокультурної (тобто системи взаємопов'язаних видів кризи), у який перебувають посттоталітарні Україна, Росія та інші країни пострадянського простору.
Причини цієї посттоталітарної трансформаційної кризи, яку деякі , дослідники називають «кризою перетворень», інші — «перехідною кри
зою», криються в кризі старої тоталітарної системи. Масштаби цієї кризи тоталітаризму, як зазначає югославський політолог С. Живанов, з одного боку, «зробили можливим відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала», а з другого боку, «сьогодні саме ця обставина — найбільш велика перешкода на шляху перетворень»'.
Крах тоталітарного режиму, зміна його лідерів, проведення відносно вільних, демократичних виборів лише частково зняли деякі проблеми в політичній сфері і створили початкові передумови для становлення демократичної держави та проведення реформ. Багато ж труднощів залишилося, бо криза охопила не лише колишню політичну систему, але й суспільство в цілому. У сфері економіки посткомуністичних держав криза, пов'язана із трансформацією закритої командної системи у відкрите ринкове господарство, не лише не послабла, але навіть поглибилася. Це поглиблення економічної кризи зумовлене як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами, серед яких: руйнування єдиного соціального і державного організму, економічної системи (на думку ряду експертів, до 60% падіння рівня виробництва пов'язане з розірванням кооперативних зв'язків у масштабах СРСР, РЕВ); проінфля-ційна кредитно-грошова політика держав; грубі помилки і зловживання під час проведення приватизації тощо.
Одним із характерних проявів трансформаційної кризи, який, у свою чергу, впливає на становлення української державності в трансформаційний період, є зростання частки тіньової економіки і криміна-лізація посттоталітарного суспільства. Звичайно, у кожній із країн, що проходять трансформаційний період, існує своя специфіка тіньовізації економіки, однак загальна тенденція не викликає сумнівів. Як справедливо зазначає С. Глінкіна, Грунтуючись на своєму дослідженні, «масштаби тіньової економіки зростають скрізь на етапі трансформації, незалежно від результатів ходу реформ. Це пов'язано з «революційним зламом» системи державного управління і контролю, швидкою реорганізацією виконавчої влади, слабкою в більшості країн нормативною базою економічних реформ, зниженням життєвого рівня значних верств населення, зростанням безробіття»2.
Можна припустити, що масштаби «тіньовізації» економіки і форми її прояву, криміналізація суспільства в цілому безпосередньо визначаються глибиною «революційних» перетворень у політичній та пра-
вовій сферах, ступенем реорганізації виконавчої влади в країні. Чим глибші і масштабніші перетворення політико-правових інститутів у по-сттоталітарному суспільстві, тим вища ймовірність виходу економіки з «офіційного» сектора і «темніші» форми «неофіційної», «підпільної» економіки.
Серед країн першої посттоталітарної «хвилі» «кримінальною економікою» найбільш глибоко була уражена Італія, в якій у хаосі перехідного періоду глибоко укорінилися, потворно розрослися і перетворилися фактично на державу в державі мафіозні структури. Стрімке зростання їхньої могутності, перехід від традиційних форм до підприємницьких, поширення з півдня (Сицилія) на північ були пов'язані з розквітом міжнародного наркобізнесу і неспроможністю влади знайти ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою.
Хрестоматійними стали приклади корупції, яка розквітла в деяких поставторитарних країнах, наприклад у Південній Кореї за часів правління генерала, а після цього і президента Чон Ду Хвана (1980-1987), на Філіппінах при режимі президента Ф. Маркоса (1981-1986) та ін. Однак всі рекорди побили корупція керівництва і криміналізація економіки країн пострадянського простору. Так, за даними американських сенаторів, Україну роз'їдає всепроникна і глибока корупція серед українських державних чиновників, а організована злочинність перешкоджає роботі американських компаній на українському ринку'. На думку ж Президента Л. Кучми, в Україні вже сформувалася «п'ята влада» — влада мафії, що стрімко підминає під себе всі інші гілки влади — законодавчу, виконавчу, судову, засоби масової інформації2. Не краща ситуація зі злочинністю, «тіньовізацією» економіки і в інших колишніх союзних республіках. Наприклад, за даними МВС Росії, у країні активно діють понад 200 тис. великих кримінальних угруповань. Практично кожній сьомій банді підкуплені чиновники сприяють у вчиненні злочинів. За оперативними даними, злочинні угруповання контролюють у Росії 35-40 тис. підприємств. До цього списку входять більше 400 банків і 47 бірж. Країна перетворилася на зону сприяння для злочинців3.
Важливою загальною рисою, яка розкриває особливості становлення української державності в трансформаційний період, є нестабільність. Стан нестабільності пост-тоталітарних країн може бути спри
чинений такими явищами: глибокою структурною кризою економіки, що веде до різкого падіння рівня життя населення, розшаруванням і люмпенізацією суспільства; поглибленням політичних, етнічних протиріч;
одночасною дією двох полярних тенденцій: інтернаціональної модернізації суспільства і націоналізації життя в певному регіоні; порушенням консенсусу в суспільстві між політичними силами, соціальними групами з питання цілей реформ і методів їхнього досягнення та ін.
Історичний досвід і, зокрема, порівняння досвіду становлення державності у посттоталітарних країнах «першої хвилі» у післявоєнній Європі 40-50-х рр. XX ст. (Німеччина, Італія), поставторитарних режимів у таких порівняно нестабільних регіонах, як Латинська Америка і Південно-Східна Азія, досвід перехідних процесів у посткомуністичних країнах дозволяє говорити про принципову подібність циклів, що проходять соціуми від стану дестабілізації до стану рестабілізації. Фази цього циклу, як відомо, можуть бути представлені таким чином: початок дестабілізації системи — зростання її некерованості — хаос — дезінтеграція на підсистеми, більшість яких набуває статусу самостійних, — пошук (стихійний або цілеспрямований) нових управлінських зв'язків — політична стабілізація — економічна стабілізація — соціальна стабілізація — інтеграція до нової системи.
Важкий шлях сучасних транзитивних суспільств до створення демократичних і правових держав ускладнений також, на думку В. Нерсесян-ца, цілим рядом негативних факторів, успадкованих від минулого. Серед таких факторів: багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, всесилля влади і безправ'я населення, стійкий і дуже поширений правовий нігілізм, відсутність хоча б якогось значимого досвіду волі, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і правової культури, підлегле становище суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою тощо'.
До цих негативних факторів можна додати й інші: відсутність діючого механізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготовлених правознавців для здійснення правової реформи, перевага в ряді випадків у ході її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін.
Важливим питанням теоретико-методологічного дослідження становлення державності в трансформаційний період є проблема альтернативності кінцевого пункту трансформації.
Щодо цього питання в науковій літературі також немає єдиної точки зору. Ряд авторів, характеризуючи соціальні процеси, що відбувають-
ся в посттоталітарних країнах, описують їх як трансформацію політи-ко-правових інститутів тоталітаризму безпосередньо до демократичного режиму влади'. Інші дослідники твердять про дрейф цих систем у бік «дикого», варварського капіталізму, про перетворення країн соціалістичної співдружності із суб'єктів міжнародного права у «васалів» міжнародного капіталу, позбавлених нормального суверенітету і державності2. Гадаємо, що й ті, й ті тлумачення перехідного періоду можуть бути оцінені не як власне наукові, а як емоційно-ідеологізовані.
Розглядаючи проблему альтернативності становлення державності в трансформаційний період, необхідно пам'ятати про те, що одна з основних характеристик соціальних систем, завдяки якій вони належать до значного класу процесів самоорганізації, полягає в тому, що вони не мають постійної в часі структури і що зміни, які відбуваються в них, є в основному спонтанними і лише частково залежать від зовнішніх впливів. Ці впливи лише запускають структурний механізм, дія якого визначається внутрішньою природою соціальної системи.
Не ставлячи за мету розгляд цього досить складного механізму, який визначає вибір варіанта становлення державності в перехідний період, необхідно відмітити особливу роль у цьому процесі суб'єктивного фактора. Активність суб'єкта в перехідних процесах соціальних систем передбачається самою концепцією самоорганізації, під якою розуміють «процеси упорядкування, що відбуваються в системі за рахунок дії її складових»3.
Самоорганізація забезпечується взаємодією суб'єктів всередині системи, яка перебуває в «збуреному», неврівноваженому стані. У такі моменти — моменти нестійкості — активність суб'єктів системи, яка визначається з позицій синергетики як «малі збурення», «флуктуації», можуть розростатися в макроструктури. Із цього загального уявлення випливає важливий методологічний висновок, що зусилля, дії окремої людини не марні, вони аж ніяк не завжди повністю розчинені, нівельовані в загальному русі соціуму. В особливих станах нестійкості соціального середовища дії кожної окремої людини можуть впливати на макросоціальні процеси4.
У свою чергу процес самоорганізації системи припускає переміщення її з потенційного в актуальний стан. Різниця між актуальною структурою, що виявляє себе в просторі й часі, і потенційною, яка не має просторово-тимчасових властивостей і не спостерігається безпосередньо, але впливає на процес у цілому, долається в соціальній дії суб'єктів, у соціальних змінах, котрі породжуються ними. Основна властивість потенційної структури — альтернативність, тобто наявність станів, що виключають один одного. Вибір між ними відбувається в процесі інтенціонального акта суб'єкта, який діє.
За певних умов один з цих станів набуває стійкості і реалізується, замінивши колишній, що став нестійким. У цьому випадку немовби відбувається «обмін» стійкістю. Обмін стійкістю може бути пов'язаний з народженням нових або зникненням ряду колишніх станів. Ці стани визначають те, чим ця система може стати за тих чи інших умов.
Звідси можна зробити висновок, що динаміка соціальних процесів (у тому числі і державотворення) у перехідний період не може бути «апріорі» визначена як безальтернативна. Логічніше припустити, що перехідний період — це часовий інтервал, протягом якого один тип організації соціально-політичної системи трансформується в іншій. Але якщо нам відомий вихідний пункт трансформації (тобто тоталітаризм), то пункт призначення досить не визначений. Можна лише говорити про спроби перетворення тоталітарної системи в демократію. Однак спроби перетворень (наміри уряду, гасла партій) і реальні результати — це не одне й те ж. Перефразувавши відомий афоризм, можна сказати, що спробами побудувати демократію вимощено дорогу до тоталітаризму.
На думку К. Поппера, відомі лише два варіанти динаміки державотворення в трансформаційний період: «або диктатура, або будь-яка форма демократії»'. З цією думкою можна погодитись, якщо ці два варіанти прийняти за полярні точки на шкалі соціальних змін, між якими розташовуються численні поєднання цих крайніх варіантів політичних режимів. Варіанти ж становлення державності в трансформаційний період — демократія, тоталітаризм, авторитаризм, розвал тощо, як вважає англійський політолог М. Маколі, залежать від характеру розв'язання найважливішого протиріччя посттоталітаризму — між його старими (тоталітарними) і новими (посттоталітарними) політико-правовими інститутами, які «через силу співіснують, перебуваючи в стані конфлікту»2.
У Конституції України метою проголошується формування демократичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передбачається сформувати державу, для якої характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим необхідно визнати, що на шляху її формування лежить безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні і соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою ускладнюють і сповільнюють цей процес. Успішне становлення правової держави в Україні неможливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: правильний вибір ідеологічних орієнтирів державного будівництва; вирішення проблем підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й органів місцевого самоврядування; проведення справжньої адміністративної реформи; здійснення подальшої реформи органів судової влади; досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей;
гуманізація людських відносин; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних Структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демократії; уведення «діалогових процедур» для вироблення погоджених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства і ряд інших.
Важлива умова для розв'язання проблеми становлення української державності — формування громадянського суспільства, основними якісними характеристиками якого є: відкритість, плюралістичність, пластичність, високий ступінь організованості, визначений рівень надмірності, можливість вертикальної і горизонтальної мобільності, наявність оптимальної композиції зворотних зв'язків та ін. Саме досягнення визначеного значення цих якісних характеристик і свідчить про завершення трансформації, тобто перехід від тоталітаризму до демократії.
Етап, на якому зараз перебуває Україна, Росія, більшість інших посткомуністичних держав, дозволяє говорити про наявність у їхній структурі лише окремих елементів, паростків цих якісних характеристик демократичної держави, рух до якої займе, мабуть, ще чимало часу і потребуватиме чималих зусиль.
III
Розбудова соціальної,
правової
в стан
і
Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських цінностей, як демократія, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування і конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної правової держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.
З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція знайшла вияв і в Україні. Прийнявши Акт проголошення незалежності, який було підтверджено результатами всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., народ України під проводом демократичних політичних сил, політичне керівництво держави стали на шлях утвердження своєї державності, що вимагало визначення позиції у питанні вибору моделі державного розвитку.
Із напрацьованих світовою практикою концептуальних основ державного розвитку Україна зробила однозначний вибір на користь концепції демократичної, соціальної, правової держави, яка стала складовою частиною української державницької ідеології' і отримала свій прояв у ст. 1 Конституції: «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою». Сформульовані в Основному Законі держави, конкретизовані і розвинуті згодом у поточному законодавстві концептуальні засади державного і суспільного розвитку України засвідчили перед усім світом бажання України повернутися до сім'ї цивілізованих країн, поєднати вітчизняну ідеологію державотворення з всесвітньою ідеєю панування загальнолюдських ціннос-
тей. Саме з таких позицій необхідно підходити до проголошення України демократичною, соціальною, правовою державою.
Особливий інтерес як для теоретиків, так і для практиків в означеній концепції становить така її складова, як соціальна держава. Вона не може бути віднесена до числа аксіоматичних і незаперечних характеристик державності. Одна з важливих перешкод цьому — невизначеність поняття «соціальна держава». Хоча як фундаментальний принцип конституційного ладу це поняття закріплене більше ніж у 10 конституціях країн континентальної Європи, серед науковців досі існують розбіжності в питаннях визначення її змісту, притаманних їй принципів і виконуваних функцій, співвідношення з такими традиційними засадами державності, як правова і демократична держава. Очевидним є те, що західноєвропейська модель державності, яка служила взірцем авторам української Конституції, не здатна автоматично втілюватись в Україні, не зазнавши попереднього критичного аналізу. Необхідність його проведення пов'язана як з відсутністю загальних для постсоціалістичних і західних країн умов і закономірностей становлення соціальної правової держави, так і з тією критикою, якої ця модель державності зазнає в країнах Заходу з моменту свого започаткування. Все це надає особливої актуальності проблемі розробки вітчизняної концепції соціальної держави.
Розробку означеної концепції неможливо здійснити, не усвідомивши спочатку сутності її найбільш важливих положень та інститутів. Так, зміст поняття «соціальна держава» неможливо визначити, не встановивши притаманних їй принципів і функцій, що вона виконує. Окреслення особливостей розвитку соціальної держави в Україні повинно мати своєю передумовою встановлення закономірностей формування на основі дослідження її західної моделі. Правова конкретизація конституційного положення про соціальну державу потребує попереднього визначення позиції науковців і практиків щодо перспектив розвитку соціального права в Україні і завершення процесу систематизації соціального законодавства (прийняття Соціального кодексу). Надзвичайною актуальністю визначається проблема врахування в процесі проведення судової реформи можливості започаткувати в майбутньому в Україні спеціалізовані соціальний і трудовий суди як ключові інститути соціальної держави. У цілому, аналізуючи стан наукових досліджень соціальної держави і практику її реалізації в Україні, необхідно визнати, що проблема розбудови соціальної держави досі залишається недостатньо розробленою, особливо у визначенні її правової природи і шляхів її втілення в України.
Проблема тлумачення змісту поняття «соціальна держава» певною мірою відображена в сучасній науковій літературі. Проте досі не досягнуто консенсусу щодо визначення цього феномена. Соціальну державу розглядають і як тип державності', і як принцип конституційного устрою2, як тип організації державного життя3, і як державу, котра виконує соціальну функцію4, і як характеристику правової держави5. Характерно, що при цьому одні автори використовують поняття «соціальна держава»6, другі — «соціальна правова»7, треті — «держава соціально-демократичної орієнтації» або «соціальної демократії»8. Аналіз наведених інтерпретацій дає підстави визнати, що хоча використовуються й різні поняття, але за тим змістом, який вкладають у них їх автори, вони майже не відрізняються один від одного.
Серед підходів до організації дослідження соціальної правової держави передусім заслуговує уваги позиція Ю. М. Тодики, який пропонує розглядати її як тип державності9. Для такого висновку є достатньо підстав. Соціальна правова держава — це дійсно сукупність політичних (демократія, права і свободи людини і громадянина, поділ влади тощо), економічних (соціальна ринкова економіка), соціальних (діяльність таких інституцій громадянського суспільства, як церква, правозахисні, профспілкові, благодійні та інші організації, котрі поряд з державою виконують ряд важливих соціальних функцій), національно-культурних (власний досвід державного будівництва, напрацьовані механізми вирішення соціального питання, які грунтуються на ментальності українського народу), історичних (наступність окремих рис радянського ладу і в той же час активне запозичення західноєвропейського досвіду розбудови держави) і правових (розвиток галузей соціаль-ного і трудового права та відповідних їм галузей законодавства)
компонентів суспільної системи, пов'язаних з функціонуванням держави на сучасному етапі розвитку суспільства. При цьому слід погодитися з Л. А. Морозовою і Ю. М. Тодикою, що жоден із компонентів, взятий окремо, не містить критерію розвитку всієї державності, оскільки він взаємопов'язаний з усіма іншими компонентами. До речі, справедливість цього зауваження враховується в сучасній конституційній практиці. Так, п. 2 ст. 5 Конституції Швейцарської конфеде- -рації вимагає, аби діяльність правової держави відповідала публічним інтересам і здійснювалася на основі пропорційності по відношенню до проголошених цілей'.
Разом з тим серед підходів до організації дослідження соціальної держави не менш важливою є позиція тих авторів, які розглядають її як одну з моделей у рамках концепції «держави соціально-демократичної орієнтації», розробником якої в Україні є П. М. Рабінович.
Урахування цих двох позицій при організації дослідження соціальної держави, на наш погляд, дозволяє дати найбільш повне тлумачення змісту означеного поняття.
Відомо, що хоча існують загальні для країн Заходу історичні передумови виникнення соціальне орієнтованої державності, однак мають місце і певні інституціональні відмінності. З огляду на ці відмінності узагальнюючі судження щодо її сутності і змісту часто виявляються неконструктивними. Існує достатньо підстав визнати, що, на відміну від демократії чи правової держави, єдиної концепції соціальної держави не існує. Насправді їх цілий комплекс: «\Уе1Гаге вїаїе» у Великій Британії, «Евіагіо аосіаіе» в Іспанії, «аосіаїкїааі» у Німеччині тощо. Вони супроводжуються дещо різними типами організації і спираються на національні політичні, культурні і релігійні традиції. Це породжує проблему щодо їх співвідношення та визначення того, які з конкуруючих понять слід розглядати як узагальнююче.
Проблема тлумачення поняття «соціальна держава» має й інший аспект. Демократичні процеси у постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, стали поштовхом для розбудови і в них моделі соціальної правової державності. Це обумовило необхідність визнання факту виокремлення в межах вчення про дану державу двох традицій, котрі слід розглядати крізь призму розвитку таких процесів, як еволюція демократії, формування громадянського суспільства і правової держави, розвиток власне соціальної державності.
Перша традиція, започаткована на Заході у XIX ст., причини формування і розвитку соціальної держави вбачала у змінах, які відбуваються в шкалі цінностей і пріоритетів громадянського суспільства. Теорія і практика соціальної держави виявляються затребуваними в міру усвідомлення суспільством необхідності перегляду місця і ролі держави в процесі її функціонування. Виявлення нездатності таких ліберальних інститутів, як політична демократія і ринкова економіка, створювати моральні цінності, що забезпечують існування і розвиток соціальних зв'язків, поза якими ні людина, ні демократія, ні ринкова економіка існувати не можуть, мало наслідком обрання головним засобом оновлення зруйнованих зв'язків, піднесення моральності, досягнення громадянського миру і злагоди соціальної держави, який наповнив демократичну правову державність ніби «соціальною плоттю й кров'ю»'.
Збільшення питомої ваги інститутів (установ і органів влади, норм права тощо), безпосередньо пов'язаних із здійсненням соціальної функції, постійне зростання їх ефективності при посиленні пріоритету соціальної проблематики в суспільстві перетворилося на процес, результатом якого стала трансформація ліберальної правової державності в соціальну правову. Як засвідчує зарубіжний досвід, відправним пунктом цього процесу виступає конституційне закріплення цінностей і принципів соціальної держави2.
Результати аналізу західного досвіду розбудови соціальної держави дають підстави, по-перше, для визначення правомірності висновку про те, що теорія соціальної держави і заснована на ній практика повинні розглядатися як актуальна конкретизація змісту правової держави стосовно вимог, котрі постали перед суспільством Заходу наприкінці XIX ст. По-друге, для висунення припущення про те, що спроба теоретичного осягнення соціальної державності без урахування її єдності з ліберальними і демократичними традиціями може завершуватися надуманими, догматичними висновками, а отже, заважатиме її розбудові на практиці.
Поява іншої традиції пов'язана з обранням постсоціалістичними країнами принципів демократичної, соціальної правової держави як концептуальних засад державного будівництва, що обумовлює специфіку їх співвідношення і функціонування. Йдеться про таке. Якщо в краї-
нах Заходу соціальна держава традиційно виникала як характеристика правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу в процесі розвитку останньої, то в постсоціалістичних країнах становлення демократичної, правової державності відбувається в умовах, коли соціальні засади вже набули сталого характеру, однак потребують істотного оновлення.
На тлі згаданих проблем використання поняття «держава соціально-демократичної орієнтації», що символізує історично новий тип державності, дозволяє певною мірою вирішити деякі із них. Зокрема, знімається проблема конкуренції між різними термінами за право виступати узагальнюючим поняттям, а відтак, і питання про час і місця започаткування відповідної теорії і практики. Як наслідок, «соціальну державу» і «державу добробуту» розглядають як специфічні моделі в межах означеного типу. Відповідно перша модель виникла в Німеччині, а друга — у Великій Британії. Крім того, в рамках концепції «держави соціально-демократичної орієнтації» набагато легше пояснити існування двох досить різних традицій запечатування соціальної державності.
Соціальна держава, і в цьому полягає її специфіка, у другій половині XX ст. конституюється як одна із стрижневих засад державності і справедливо вважається одним із фундаментальних елементів системи цінностей, властивій європейській політико-правовій культурі. До найбільш змістовних ознак цієї системи належать такі: соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; вона завжди є якісною характеристикою правової держави; проголошення держави соціальною виступає важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини; оскільки як мета діяльності, так і сама діяльність (соціальна політика) цієї держави визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального права і законодавства; соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки в соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.
Не заперечуючи ті позитивні зміни, які відбуваються в процесі розвитку держави і суспільства в тих країнах, які стали на шлях розбудови соціальної держави, слід разом з тим зазначити, що закріплення цього принципу на конституційному рівні породжує стан напруги між фундаментальними засадами конституційного ладу. Як наслідок, принцип соціальної держави позбавляється властивостей самодостатності,
самодії та саморегулювання. Хоча як конституційний принцип соціальна держава і має відносну самостійність, однак вона не може бути усвідомлена поза системою інших конституційних засад. Внаслідок цього сучасні теорія і практика конституціоналізму вимагають розгляду принципу соціальної держави як елемента дескриптивної концепції демократичної, соціальної, правової державності. Ця концепція поєднує ідеї про права людини, демократію, соціальну правову державність у систему, в якій вони узгоджуються між собою. При цьому внаслідок дифузії з'являється те нове, чого не існувало в жодному із елементів, які утворили систему, і що не може бути представлено як адитивна сума властивостей елементів. Саме тому стає можливим обговорення ідеї щодо економічної та соціальної демократії або розгляд факту примирення лібералізму і демократії, а також визнання того, що заснований правовою державою лад повинен бути ладом соціальної правової державності.
Заснування такої досить складної і внутрішньо напруженої форми існування державності обумовлено, як правило, бажанням окремих країн компенсувати слабкі історичні традиції лібералізму і демократії. Україна, як свого часу Німеччина та Іспанія, створюється як демократична, правова держава. Проте в процесі розбудови вона має подолати наслідки тоталітаризму. У зв'язку з цим в умовах соціально-політичної нестабільності конституційне закріплення принципів демократії, правової держави виявляється недостатньою гарантією розвитку в проголошеному напрямку. Важливою опорою для стабілізації політичної системи традиційно виступає ефективно функціонуюча ринкова економіка. Однак вона, як відомо, не здатна автоматично стабілізувати політичну систему, а тому виникає потреба у створенні між економікою і політикою сфери «переведення» економічних досягнень у політичний позитив'. Саме так у XX ст. традиційно розглядали соціальну державу.
Соціальна держава може розглядатися і як теорія, і як практика, що спирається на конституційне проголошення країни соціальною. Оскільки Конституція, визнавши Україну соціальною державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її преамбулі, то аналізу може бути піддана переважно її теоретична конструкція.
Як відомо, теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні, національні традиції. Їх наявність значною мірою обумовлює успіх
реалізації такої теорії. Стосовно соціальної, правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують.
Постановці питання про необхідність доповнення основних засад державного ладу України принципом соціальної держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність поряд з обстоюванням основних прав і свобод людини вживати дійових заходів, які були б спрямовані на вирішення соціальних проблем. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Вінниченка та інших. Як відомо, деякі з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні і економічні відносини; інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності.
Результати цих пошуків протягом історії державотворення в Україні знаходили свій вияв у політико-правових актах держави (Пакт конституційних законів і вільностей Війська Запорозького, Конституція Пилипа Орлика 1710р., Третій і Четвертий Універсали Центральної Ради, Конституція УНР 1918 р. Конституції УРСР 1919, 1937, 1978 рр.). У XX ст. окремі положення концепцій ліберальної і соціальної держави широко застосовувались у практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї лібералізму чітко простежуються в проектах Конституції УНР — «Проекті Правительственної Комісії по виробленню Конституції Української держави»' і проекті професора О. Ейхельмана2. У них, зокрема, закріплювалися традиційні для багатьох конституцій буржуазного зразка положення про захист приватної власності, яка повинна слугувати суспільному прогресу, та її спадковість; про демократичну республіку на засадах парламентаризму. У той же час у цих документах фіксувалися такі напрямки діяльності держави, як турбота про здоров'я, життя, охорону праці неповнолітніх, жінок під час материнства; здійснення державного контролю у сфері трудових відносин; матеріальна підтримка певних соціальне вразливих категорій населення. Фактично йшлося про конституційне закріплення права цих категорій населення на захист своїх соціально-економічних прав з боку держави. Аналіз цих положень, взятих у своїй єдності і взаємозв'язку, дозволяє зробити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість
принципів і положень, які у другій половині XX ст. стали властивими соціальній правовій державі.
Відродження ліберально-демократичної традиції в теорії і практиці конституціоналізму стало можливим завдяки вибореній Україною незалежності. Ключові ідеї та цінності ліберальної демократії стали невід'ємними складовими Декларації про державний суверенітет, Конституційного Договору між Верховною Радою і Президентом України, офіційного проекту конституції, що виносився на всенародне обговорення, і, нарешті, Конституції України 1996 р. Разом з тим необхідно підкреслити, що повернення до ліберально-демократичної концепції суспільного розвитку відбулося в її оновленому, збагаченому соціальними печатками вигляді. Про це свідчить як ст. 1, так і ряд інших статей розділу II Конституції України.
Історична справедливість вимагає визнати, що запровадження соціальної державності виявилось завданням складним. Як відомо, концепція соціальної держави в радянські часи юридичною наукою висвітлювалась виключно з позиції деструктивної критики. Не досліджувалася вона і під час горбачовської «перебудови». Навпаки, в наукових колах обговорювалась виключно концепція «соціалістичної правової держави». Таким чином, слід визнати, що наміри ряду законодавців по започаткуванню нового конституційного принципу не мали належного наукового обґрунтування, а тому як окремими народними депутатами, так і багатьма юристами були сприйняті неоднозначне і зазнали критики і лівих, і правих політичних сил. Ліві політичні сили традиційно заперечують саме існування інституту приватної власності, ринковий характер економіки, свободу підприємництва, тобто економічні засади розвитку соціальної держави. Разом з тим вони вимагають від держави проведення різних і широкомасштабних соціальних програм. Праві політичні силі піддають гострій критиці такі положення теорії, як реалізація державою функції соціального захисту людини, необхідність регулювання розподільних відносин, правомірність перерозподілу прибутків, вирівнювання соціальної нерівності тощо. Вони фактично заперечували право держави на регулювання економічних відносин, хоча б і з метою проведення ефективної соціальної політики. Разом з тим вони справедливо вказують на те, що тільки свобода підприємництва успішно розкриває творчий потенціал виробників, забезпечуючи ефективний розвиток економіки та її відповідність споживчому попиту населення. Крім того, слід пригадати, що ініціатива стосовно конституційного закріплення соціальної державності зустріла протидію з боку закордонних радників і консультантів, які рішуче виступа-
ли проти надання конституційного статусу соціально-економічним правам. Все це дало підстави напередодні прийняття Конституції визнати, що більш за все викликали заперечення саме наміри конституційного закріплення статусу України як соціальної держави'.
З огляду на ситуацію, яка склалася, з урахуванням того факту, що становлення означеної моделі державності буде відбуватися не за традиційним сценарієм, стало очевидним — розбудова соціальної держави в Україні повинна супроводжуватися значними теоретичними пошуками, розвитком її власної конституційної моделі.
Конкретизації поняття «соціальна держава», усвідомленню його сутності і популяризації сприяло наукове обговорення означеної категорії, яке започаткували на початку 90-х р. XX ст. у своїх працях М. І. Козюбра2, П. М. Рабінович3, В. В. Копєйчиков4. Особливого значення ці обговорення набули під час розробки чинної Конституції України. Внесок цих вчених у процес становлення соціальної державності в Україні полягає у висуненні і певною мірою обгрунтуванні ряду положень, які мають не тільки теоретичне, але й важливе прикладне значення. Йдеться про таке.
Суттєвою новацією у вітчизняній концепції соціальної держави стало висунення тези про необхідність її дослідження в контексті розгляду питання еволюції громадянського суспільства. Було підкреслено недоречність протиставлення цих двох понять5.
Соціальну державу було запропоновано вивчати в єдності з правовою державою, оскільки вони є різними аспектами історично нового типу держави (держави соціально-демократичної орієнтації), що має
перехідний характер6.
Була обгрунтована можливість існування в межах такої держави двох її різновидів: держав, які існують у промислове розвинутих краї
нах соціальне орієнтованого капіталізму, і держав, що існують у країнах, котрі переходять від авторитарно-бюрократичного до демократичного, соціально-правового ладу'.
З огляду на цю ситуацію намітилося два підходи стосовно назви означеної держави. Якщо В. В. Копєйчиков і М. І. Козюбра дотримувалися сталої, притаманної континентальній Європі формули «демократична, соціальна правова держава», то П. М. Рабінович запропонував назву «держава соціальної демократії» або «держава соціально-демократичної орієнтації»2. На користь останнього терміна свідчило те, що він значно точніше визначав сутність Української держави на перехідному етапі її розвитку. Однак порівняно з позицією В. В. Копєй-чикова і М. І. Козюбри, запропонована П. М. Рабіновичем формула була позбавлена юридичної сили, а отже, фактично не зобов'язувала владу безумовно до проведення соціальне змістовної політики, що стало вирішальним для законодавця при формулюванні відповідної конституційної норми.
У цілому, без перебільшення, слід визнати, що в працях цих провідних вчених пролунав консолідований заклик вітчизняної юридичної науки щодо необхідності взяти концепцію демократичної, соціальної правової держави на «озброєння державною владою незалежно від її політичного забарвлення»3, який зрештою був почутий і сприйнятий законодавцем. Згодом висловлені ідеї були сприйняті і розвинуті в наукових дослідженнях інших вітчизняних правознавців4.
Визнання на конституційному рівні соціального статусу держави ознаменувало собою початок нового етапу в процесі становлення соціальної держави в Україні. Головним завданням цього етапу слід вважати визначення основних напрямів її розбудови.
Найголовніший з напрямів пов'язаний з необхідністю розвитку вітчизняної концепції соціальної держави. Незважаючи на те що намір
розбудувати Україну як соціальну, правову державу було проголошено ще на початку 90-х рр., такої концепції досі не існує. Труднощі в її розробці певною мірою пояснюються складністю державно-правових явищ перехідного періоду. Недостатньо інтенсивний розвиток їх сутності, повільне народження в них нового і відмирання старих інститутів і механізмів, що втратили свою функціональність, зробили до певної міри марним розгляд цих явищ, зокрема соціальної держави, в традиційно догматичному плані. Разом з тим це не звільняє державні і громадські інституції від необхідності формування такої концепції, тим паче, що за майже двохсотлітню історію розвитку ідеї соціальне орієнтованої держави вже склалися основні її моделі: ліберальна, корпоративна і солідарна. В основу кожної з них покладено принцип, який відображає співвідношення частки участі в реалізації соціальної політики її основних суб'єктів: держави, корпорації, особи та інших інститутів громадянського суспільства (сім'я, церква, благодійні організації тощо).
Характеризуючи сучасну українську державність, важко не погодитися з Ю. М. Тодикою щодо її визначення як перехідної, заснованої на ліберально-демократичній доктрині розвитку українського соціуму'. Специфіка ліберальної моделі соціальної держави, заснована на принципі індивідуалізму, полягає в тому, що українська держава бере на себе відповідальність виключно за забезпечення мінімального добробуту окремих груп населення (інвалідів, багатодітних тощо), які не з власної вини нездатні забезпечити собі гідний рівень життя. Відтак передбачається, що держава виступає субсидіарним суб'єктом здійснення соціальної політики, тоді як основними її суб'єктами виступають, передусім, особа і різні недержавні організації (профспілкові організації, страхові фонди, благодійні і релігійні організації тощо, створення і розвиток яких держава зі свого боку має всіляко стимулювати).
Конституційна невизначеність поняття «соціальна держава» дозволяє громадянському суспільству залежно від потреб і матеріальних можливостей за допомогою демократичної процедури виборів істотно впливати на напрямки і обсяги її діяльності. Саме позиція професійних груп, громадських організацій, верств населення, суспільства в цілому створює той клімат, в якому відбувається прийняття рішення стосовно долі соціальної держави та соціальних програм, в яких вона набуває свого безпосереднього прояву. Це пов'язано з тим, що суспільство не сприймає соціальну державу як щось неподільне ціле. Воно підтримує не принципи, покладені в її основу, а певні соціальні програми та інститути.
Однак помилково вважати, якщо існування соціальної держави полягає в обслуговуванні інтересів громадянського суспільства, то їй відведена пасивна роль. Імперативом для соціальної держави є вимога служіння громадянському суспільству, сприяння його функціонуванню. Що ж стосується визначення пріоритетів у межах цього завдання, прийомів і засобів його реалізації, то в цьому держава має бути достатньо самостійною і незалежною за умови додержання нею рамочних угод, які створює формула «демократична, соціальна, правова держава». Слід пам'ятати, що закріпивши соціальну державу як принцип, аналогічний іншим засадам державного ладу, український законодавець тим самим окреслив ті межі, в яких вона повинна діяти, аби не суперечити вимогам демократичної, правової державності, за допомогою яких забезпечуються політична єдність і правильне розуміння завдань, поставлених суспільством перед державою.
Одним з головних напрямків розбудови соціальної держави необхідно визнати захист конституційної норми, що закріплює соціальний статус України, від змін і політичної кон'юнктури. А. П. Заєць це пояснює тим, що соціальна держава та інші фундаментальні конституційні чинники формують «основу конституційно-правового ладу, надають державі організаційний вигляд, унормовують і обмежують її»'. Ю. М. Тодика, крім того, підкреслює, що «саме принципи основ конституційного ладу для Конституційного Суду України є критерієм законності або незаконності дій... передусім владних структур»2. Аналіз Конституції дозволяє зробити висновок про те, що міра гарантованості і захищеності її основних засад є неоднаковою. Стаття 157 Конституції України не допускає зміни лише положень щодо незалежності і цілісності держави, а також скасування чи обмеження прав і свобод людини. Разом з тим демократичний, соціальний і правовий статус України може бути підданий перегляду. Гадаємо, це є недоліком Конституції, який необхідно усунути. Слід намагатися досягти максимальної стабільності і захищеності основ конституційного ладу української держави. З цією метою слід розглянути доцільність внесення відповідних змін до тексту ст. 157 Конституції України.
Першорядного місця серед напрямів заслуговує формування соціального права і відповідного йому законодавства. Тут перед вітчизняною юридичною наукою постав ряд завдань. Одним з головних серед них є забезпечення подальшого розвитку положення про соціаль"
ний характер держави. У контексті цього завдання надзвичайно актуальним виглядає проведення наукового обговорення питання щодо концепції формування соціального права як способу досягнення розгорнутої правової конкретизації соціальної державності. Вважаємо, що в майбутньому соціальне право має посісти чільне місце у вітчизняній системі права.
Поряд з цим необхідно вирішити і питання щодо правонаступни-цтва і запозичення в соціальному праві. Чинне соціальне законодавство є неоднорідним. Воно все ще містить не лише нормативні акти, котрі набули чинності після 1996 р., але й такі, які були прийняті раніше. Це є однією з причин наявності протиріч між новими інтересами і потребами суспільства і правовими нормами, які або застаріли, або неадекватно ситуації регулюють соціальні відносини. До цієї проблеми неодноразово приверталася увага як законодавчого органу держави, так і вітчизняних науковців. З цього приводу слід зазначити, що немає підстав відмовлятися від сприйняття прогресивних підходів до вирішення соціальних проблем, які були напрацьовані і закріплені в радянському законодавстві. Разом з тим не слід уникати і критичного запозичення зарубіжного досвіду з метою переорієнтації вітчизняного соціального законодавства на міжнародні, передусім, європейські правові стандарти. Дедалі більше набуває актуальності завдання приведення чинного соціального законодавства у відповідність як до вимог Конституції, так і його адаптації до міжнародних, зокрема європейських, правових стандартів.
Якщо питання про відокремлення соціального права як самостійної галузі в системі права України поки що залишається дискусійним, то створення нової галузі законодавства — соціального законодавства, видається, є своєчасним і доцільним. Тому проведення систематизації (кодифікації) соціального законодавства слід розцінювати як ще один з пріоритетних напрямів втілення в життя положення про соціальну державу. У контексті вирішення цієї проблеми повинно бути з'ясоване питання щодо розробки і прийняття Соціального кодексу. Можливість його створення передбачена п. 6 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законом визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, а як відомо, прийняття основ і основних начал законодавства розглядається як один з головних видів кодифікації.
Важливим чинником, що традиційно позитивно впливає на процес становлення соціальної держави, слід визнати діяльність суду. Справедливість такого твердження стосовно України засвідчують ряд рішень
Конституційного Суду України'. Виходячи з цього, ще одним напрямом, реалізація якого буде сприяти розбудові соціальної держави, необхідно визнати завершення процесу реформування судової системи України. У зв'язку з цим необхідно обговорити можливість створення в перспективі спеціалізованих трудового і соціального судів, що не суперечить ч. 2 ст. 125 Конституції України. Доцільність такого кроку засвідчує, з одного боку, позитивний досвід країн Заходу з цього питання, а з другого — незадовільна робота існуючих судів щодо захисту соціально-економічних прав людини. Це сприяло б реалізації в повному обсязі конституційного права на судовий захист, зробило б діяльність суду більш ефективною і оперативною, а для громадян — доступною.
Аналіз Конституції України дозволяє дійти висновку, що політика, яку має намір здійснювати соціальна держава, буде заснована на принципі дуалізму, тобто на взаємодії і взаємодоповненні соціальної держави і соціальної ринкової економіки. Наслідком цього повинне бути піднесення загального добробуту через підвищення добробуту кожного громадянина і розширення кола осіб, які б ним користувались. У зв'язку з цим Україна вкрай потребує розробки концепції зростання суспільного добробуту, яка б базувалася на поєднанні вимог як соціальної держави, так і ринкової економіки. У нагоді може стати досвід інших країн, передусім ФРН. Він передбачає, по-перше, здійснення виробництва та розподілу товарів і послуг, як правило, за допомогою ринкових механізмів. Втручання з боку держави не виключається, але тільки за умови використання нею економічних важелів. Інколи воно навіть є необхідним, наприклад, для подолання монополізму, боротьби з нечесною конкуренцією, вирішення зовнішньоекономічних питань тощо. По-друге, виробництво і розподіл благ соціальною державою як альтернатива ринковій економіці. Це стосується благ, які можуть бути надані ринковою економікою, але їх доцільніше надавати державою (освіта, виховання), що передбачено ст. 53 Конституції України; благ, надійність і загальна доступність яких стає проблематичною, якщо їх надає ринок (транспортні послуги, атомна енергетика тощо). По-третє, відповідальність держави за ефективність ринкової економіки, тобто забезпечення стабільності законодавства в економічній сфері, пом'якшення наслідків економічної нестабільності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, надійність постачання, сприяння зростанню виробництва і постійної зайнятості тощо.
Аналіз Конституції України, чинного законодавства, діяльності Конституційного Суду України дозволяє стверджувати, що в Україні не лише проголошено соціальну державу, але й ведеться робота щодо реалізації її головних засад. Разом з тим особливістю конституційних норм щодо поняття і змісту діяльності України як соціальної держави все ще залишається те, що вони скоріше є програмними положеннями і виступають як певний орієнтир. Ця ситуація вимагає від законодавця активізувати свою роботу щодо наповнення цих положень матеріальним змістом шляхом прийняття відповідних законів.
щ—< І Ж 7
Становлення як в Україні
Наукове опрацювання цієї проблематики покликано висвітлити питання організації соціуму під кутом зору первинності громадянського суспільства перед державою, здійснити аналіз його якісних рис, визначити джерела соціальної творчості, дослідити соціальні чинники формування політичних інтересів та державної влади, першоджерелом якої виступає народ. Саме в становленні громадянського суспільства українські конституціоналісти вбачають єдиний можливий шлях до розбудови правової демократичної держави в Україні, повноцінної реалізації прав людини'. Зміцнення фундаменту світового громадянського суспільства розглядається на порозі XXI ст. у контексті глобальних процесів як один із найважливіших напрямків вирішення обумовлених ними проблем2.
Провідною ідеєю цієї концепції є обгрунтування розвитку суспільства та держави процесами соціалізації людини, характером відносин індивідів та їх утворень, в які вони вступають на підставі взаємного визнання їх невід'ємних прав як певних суб'єктів3. Центральним у цій проблематиці є питання щодо оптимального співвідношення приватних інтересів, виразником яких є громадянське суспільство, та публічних пріоритетів, носієм яких стає держава, їх відносної питомої ваги та механізму взаємодії в забезпеченні нормального функціонування суспільства та держави.
Суспільство як певна система соціальних відносин не може перебувати в хаотичному стані, взаємини людей так чи інакше мають бути
впорядкованими, але роль державних і недержавних засад в їх організації та регулюванні може бути різною. Низький рівень соціальної активності індивідів, відсутність громадських об'єднань або їх недосконалість компенсуються надмірним втручанням у суспільні взаємини з боку інститутів державної влади. Коли ж значне коло питань організації сумісної життєдіяльності людей вирішуються на автономних засадах у межах вільно утворених ними різних об'єднань, то це знижує потребу використання державно-примусових заходів, що за звичайних обставин розглядається скоріше як виняток, ніж правило.
З цих позицій природний процес формування державної влади започатковується приватними інтересами, на основі яких індивіди вступають у певні суспільне значущі взаємини між собою, котрі внаслідок цього консолідуються інституціями громадянського суспільства. Отже, ці інститути теж можна характеризувати як публічні, оскільки вони виражають спільні інтереси індивідів. Однак у подальшому об'єднані інститутами громадянського суспільства інтереси, які визнаються пріоритетними та вимагають додаткових ресурсів для здійснення, за посередництвом цілеспрямованої діяльності політичних партій набувають актуальності, трансформуються, спираючись на підтримку електорату, у загальнонаціональний інтерес, що тепер складає прерогативу держави як організації публічної влади в масштабі всього суспільства.
Підґрунтям громадянського суспільства за таких умов стає здатність соціалізованих індивідів самоорганізовуватися на основі виявлення власних потреб, утворювати для їх реалізації добровільні об'єднання, що складає самоврядний потенціал соціуму, реально обмежує повноваження та претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства. Як результат, держава бере на себе тільки ті питання організації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень. Щодо структурних особливостей, то державна організація, на відміну від системи самоврядування, засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного соціального прошарку людей — державних службовців, які обіймають посади в органах державної влади на засадах централізованої ієрархічної підпорядкованості, займаються управлінською діяльністю на постійних професійних засадах.
Слід звернути увагу і на ту обставину, що громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті ним тільки на певному етапі розвитку. Тому воно лише
концептуально, з точки зору сучасних уявлень про оптимальні параметри організації та життєдіяльності соціуму, передує державі. Історично ж держава як політична форма організації суспільства є «старшою» за громадянське суспільство, оскільки протягом значного періоду розвитку форм існування людської спільноти його не існувало та й, зрештою, не могло бути, тому що для виокремлення такої специфічної сфери соціальної життєдіяльності потрібні певні економічні та соціально-культурні передумови.
Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від держави явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юристам, починаючи з XVIII ст.' Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою вказав видатний німецький філософ Гегель2.
До тих часів панувало уявлення, згідно з яким громадські і політичні засади суспільного устрою не розділялись. Усе суспільне вважалось одер-жавленим і відповідно державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і «суспільство». Яскравим прикладом такого підходу було розуміння сутності давньогрецького полісу як такого специфічного утворення, що охоплює водночас різні сфери сумісної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Як результат, поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.
Логічним завершенням моделювання суспільно-політичного устрою, що спирається на абстрактне ототожнення інтересів кожного індивіда з інтересами держави в цілому, в якому не має місця ні свободі людини, ні автономній діяльності громадських об'єднань, стала у XX ст. конструкція тоталітарної партії-держави. Намагання практично реалізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особистості, відвертого нехтування основними правами та свободами людини та громадянина.
Натомість поступальний розвиток соціальних форм життєдіяльності призводить до їх диференціації, вирізнення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності та соціально-корисної праці. У результаті цього історичного процесу органи державної влади поступо-
во позбавляються, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо організації та контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед державного втручання позбавляється сфера виробництва, яка відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.
Ідеологічним обгрунтуванням цього історичного процесу стають:
1) концепція індивідуалізму, коли людина' розглядається як першооснова суспільного та політичного устрою, а тому й як носій певних невід'ємних прав; 2) принцип непорушності приватної власності; 3) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її лише до взаємовідносин між людиною та державою, натомість політична свобода розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи; 4) ідея місцевого самоврядування, що передбачає диференціацію й відносну автономію різних форм публічної влади.
На цих засадах стає можливим теоретично відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, котрий виконує певні службові функції щодо суспільства. На практиці такий підхід дає змогу визначити оптимальні напрями та можливості державно-владного впливу на суспільні відносини, ступінь його ефективності, забезпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається, передовсім, як орган управління соціумом, концентрована та організована сила суспільства, функціональне призначення котрої полягає в тому, щоб бути головним інструментом, за допомогою якого суспільство набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми. Таким чином, силовий потенціал держави як її іманентний атрибут ставиться на службу суспільству, має розглядатися під кутом зору ефективності його застосування.
Проте громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним. Воно має бути інтегрованим у загальнонаціональну цілісність державою на засадах спільного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництва прямого управлінського втручання органів державної влади в суспільні відносини, зловживанням яким є характерним саме для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання на
самперед норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення спільного інтересу, встановлюють певні «правила гри», загальнообов'язкові для учасників соціального спілкування.
Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціонально-му розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини одного явища — сучасного соціуму, які не можуть у реальності існувати одна без одної. Про ці складові суспільства окремо може йтися тільки в науці. Держава з часу своєї появи на історичній арені завжди за будь-яких умов і в різних формах здійснювала вплив на суспільство і тому його існування поза межами державної форми організації не є можливим. У цьому плані держава перешкоджає поверненню суспільства до природного стану, хаосу та анархії.
У сучасному суспільстві інститути громадянського суспільства і державно-владні структури розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини. Причому одні з них можуть реалізовуватися у формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку державної влади. Просування економічно розвинутих країн до моделі «соціальної державності» передбачає саме розширення можливостей втручання держави в суспільні відносини з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, посилення соціального захисту громадян. Навіть у самому демократичному суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах, зокрема державне адміністрування, застосування кримінального покарання тощо.
Тому проблему оптимізації устрою суспільства можна звести до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «держава» і «громадянське суспільство» має значення лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.
Як результат, поняття громадянського суспільства найбільш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони сучасної демократичної державності: з одного боку,
реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою.
Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного розуміння права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право розглядається як таке, що формується на теренах громадянського суспільства, що, проте, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, котрі виникли внаслідок обміну свободою учасників суспільних відносин, сумісне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство виступає й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано бачили її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке поєднує за посередництвом права його як громадські, так і державницькі засади.
Відсутність достатнього наукового опрацювання проблеми громадянського суспільства, яка визнається усіма дослідниками цієї тематики, спонукає до необхідності розставлення деяких понятійних акцентів. У філософській, політологічній та правовій літературі пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах.
Передовсім, різним може бути контекст дослідження: протиставлення світської та релігійної сфер людського буття (Августин Блаженний), природного та громадянського стану (Гоббс), громадянського стану та державності (Гегель, Маркс)'. На перший план можуть виступати такі його окремі сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «права та свободи людини», «неодержавлені суспільні відносини», що поза всяким сумнівом є доцільним з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед теоретичним дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін.
Водночас важливою є певна ієрархія цінностей громадянського суспільства: якщо його основоположною домінантою є індивід, то опорною конструкцією громадянського суспільства виступають усі ті інсти
тути, які утворюються людьми та покликані сприяти безпосередній реалізації їх невід'ємних прав, можливостей, інтересів, прагнень'. Отже, при дослідженні громадянського суспільства в контексті проблематики конституційно-правової науки нас будуть цікавити, передовсім, інституціональні аспекти організації та здійснення державної влади в соціумі2, а тому й погляд на громадянське суспільство як на певну систему інститутів.
При цьому будь-який науковий підхід до дослідження цього феномена повинен виходити із аксіоматичного положення — існування громадянського суспільства стає можливим лише тоді, коли державна влада не втручається у приватне життя, але водночас його захищає3.
З цих позицій під громадянським суспільством слід розуміти сукупність добровільно сформованих громадських інститутів, які діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди реалізують свої основні природні права і свободи.
Таким чином, громадянському суспільству притаманні такі характерні риси.
Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.
Автономний індивід з його потребами та інтересами є активним фактором як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.
Індивід, сукупність індивідів насамперед тих, що належать до «середнього класу», який ще з часів Арістотеля вважається соціальною основою існування держави, відображають якісні параметри становлення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті особистих інтересів, їх однорідності, спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.
Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами.
Різноманітність потреб індивідів та їх реалізація спонукають індивідів до взаємодії та взаємозалежності: кожна приватна особа, переслідуючи свій власний інтерес, вступає у взаємовідносини з іншим суб'єктом, який, у свою чергу, пов'язаний подібним чином з іншими. Отже, виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство.
Саме в цій формі спілкування, яке є своєрідною елементарною клітиною суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин. Стосунки громадянського суспільства, опосередковуючи глибинні пласти життєдіяльності окремо взятого індивіда, спілкування індивідів як соціальних істот, відображають якісні характеристики людського виміру як громадських інститутів, так і державно-правових структур певного соціуму. Тому становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.
У цьому плані відмінність держави від громадянського суспільства полягає в тому, що держава як організація публічних відносин у загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, є вторинною. Тому держава є й більш складною формою соціальної інтеграції, набуває рис універсальної для всього суспільства організації влади, яка стає надінституціональною, легальною, право-суб'єктною та суверенною', отримує від того додаткові ресурси владного впливу, але водночас й певні можливості для узурпації владних повноважень.
Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену сукупність суспільних відносини.
З позицій інтегративного підходу до відносин громадянського суспільства належать ті, які функціонують як автономні, вільні від прямого управлінського втручання з боку органів державної влади. Це
сімейні2, релігійні, економічні, моральні, етнічні, політичні відносини тощо. На відміну від централізованої системи державно-владних відносин, вони складаються на засадах горизонтальної координації і залежать від прояву особистої ініціативи.
Тому ці стосунки існують у вигляді правових насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо. У цьому широкому спектрі відносин конституційну-правову науку цікавлять, передовсім, політичні відносини, які опосередковують процеси формування загальних інтересів суспільства (первинні політичні відносини), легітимують таким чином державу, функціонування органів державної влади.
Громадянське суспільство є підґрунтям здійснення основних прав людини — на життя, свободу, безпеку, власність тощо.
У структурі громадянського суспільства людина виступає вже не як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владного впливу, а й як суб'єкт права, активний носій певних соціальних можливостей та обтяжень. У свою чергу, інтереси індивіда, його соціальні потреби та бажання знаходять предметне нормативно-юридичне втілення у вигляді прав і свобод людини і громадянина насамперед в основних правах — на життя, свободу, безпеку, власність, які закріплюються, передовсім, на конституційному рівні.
Особа володіє, користується та розпоряджається своїм майном, є членом виробничого колективу, створює сім'ю, задовольняє релігійні та культурні потреби в межах громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарант визнання, охорони та захисту законних приватних інтересів. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, що перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність реального втручання з боку держави, забезпечення здійснення правових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.
Громадянське суспільство має власну структуру, виявляється ззовні у відповідних громадських інститутах.
Серед них: сім'я, церква, приватні та колективні підприємства, комерційні організації, асоціації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації тощо. Характерною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, і тому їх функціонування є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усві-
домлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів. Саме від ефективності їх діяльності залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.
Зокрема, політичні партії та рухи виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій заглиблена у сферу громадянського суспільства, оскільки вони акумулюють політичні настрої та сподівання населення, а з другого — партії спрямовані на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що складає зміст та сенс функціонування політичної системи.
Специфічним аспектом характеристики громадянського суспільства є те, що його інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.
Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності, вільно формують певні інститути для спільного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, передусім, правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають загальні рішення і самі їх виконують.
Їх самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш відповідного з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Водночас незаперечним є принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах правового поля, їх відносини з органами державної влади регулюються Конституцією та іншими законами.
Відносини громадянського суспільства регулюються правовими нормами на засадах унормування свободи та рівності їх учасників.
Відносини в межах громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, тому вони регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки' учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає результатом впорядкування на основі правових норм насамперед як його правовий устрій.
У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає як учасника громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індивідом. Тому, звісно, громадянин розглядається, передусім, як суб'єкт відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, з точки зору юридичних критеріїв ближча до конструкції, побудованої на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, котрі вона охоплює, регулюються диспозитивним методом, нормами приватного, передовсім, цивільного права.
Водночас при оцінці доцільності використання цієї термінології слід врахувати деякі особливості. Оскільки громадянське суспільство не може існувати окремо від держави, а держава, як наголошував у свій час Гегель, є умовою його існування, здійснення приватних прав тісно пов'язано з можливістю реалізації індивідом своїх прав як громадянина у відносинах з органами державної влади. Крім того, історично поняття «громадянина» склалось як певний виклик традиційному державному устрою, воно акцентує на гідності та невід'ємних прарах людини, рівноправних відносинах між особою та державною владою, яка прагне активної участі в соціальному та політичному житті.
З точки зору сучасних наукових підходів, політика визначається як одна із найважливіших функцій громадянського суспільства', тому дослідження проблематики громадянського суспільства не буде повним без аналізу механізмів формування та здійснення політичних інтересів, впливу політичних партій на формування та здійснення державної влади, місця держави в політичній системі.
Основним тут безперечно є поняття політики, яке має відповідати чітким критеріям наукового підходу до проблематики політичної сфери життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей. Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі пріоритетним було спрощене розуміння сутності політики та політичних відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та панування класової волі. Це було зумовлене об'єктивними та суб'єктивними факторами, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, не-структурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.
Однак різноманітність і суперечливість політичних інтересів окремих соціальних груп, класів, етносів може привести, якщо акцентувати тільки на їх розбіжностях, до відкритої конфронтації та взаємного знищення. Проте за умов ефективного функціонування інститутів громадянського суспільства вони можуть і повинні бути спрямованими шляхом демократичного дискурсу до компромісної точки зору на Грунті спільних потреб та загальновизнаних людських цінностей.
Отже, в контексті проблематики громадянського суспільства політика має розглядатися як суспільна діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значущих для суспільства тенденцій'. Саме тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною владою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.
Результатом застосування системної методології до вивчення по* літичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має визначену структуру, складається з відповідних елементів. З огляду на тематику науки конституційного права при висвітленні питання про політичну систему основною є теза про те, що держава, яка є основним суб'єктом відносин політичної влади, не може вже більше претендувати на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку краї- ' ни. Проголошення політичної багатоманітності однією із засад конституційного ладу (ст. 15 Конституції України) означає визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються, передусім, у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.
Можливі різні підходи до дослідження формування та функціонування політичної системи суспільства, кожен з яких має своє пізнавальне значення. Найбільш загальний з них охоплює всю сукупність політичних явищ певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства. З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної системи: 1) суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення); 2) політичні інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять разом політичну організацію суспіль
ства; 3) політичні відносини, які складаються між структурними елементами політичної системи; 4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя суспільства; 5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне ставлення до політики; 6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її учасників.
Такий підхід до політичної системи є гранично широким і придатним, передусім, для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально присвячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьому рівні воно співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в загальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у політичній системі з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний механізм політичної влади за умов демократії:
здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і отримала більшість у парламенті та уряді, і діяльність політичних сил, що перебувають в опозиції.
Юридичну науку, предмет якої становлять насамперед інституційні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє широке розуміння виокремлює її інституціональний аспект, який інколи називають політичною організацією суспільства.
З точки зору вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи: 1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів) здійснення політичної влади та управління в загальнонаціональному вимірі; 2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у виборах і діяльності представницьких органів влади; 3) об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.
Слід зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її вузькому значенні відносять організації, які повинні за своєю соціальною природою перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін. Цей підхід є досить традиційним для вітчизняної юридичної науки, його життєздатність до цього часу свідчить про недостатню розробленість у вітчизняному правознавстві концепції громадянського суспільства, зокрема, тематики механізмів формування та здійснення політичної влади в демократичному суспільстві.
Він містить теоретичне обгрунтування можливості одержавлення названих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відно-
син громадянського суспільства. Охоплення державно-владним впливом різних видів суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, провокує невиправдане розширення меж застосування адміністративних заходів, в результаті чого держава може набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).
Не треба забувати і про те, що Закон України «Про об'єднання громадян» чітко поділяє їх на дві відносно відокремлені групи — політичні партії та громадські організації'. Власне саме особливості взаємовідносин між політичними партіями і державою спонукали до необхідності прийняття окремого Закону України «Про політичні партії»2. На користь такого бачення проблеми відносин між громадськими утвореннями і державою свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів України, які регулюють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань громадян — громадських і релігійних організацій, різних об'єднань громадян, профспілок, виключаючи можливості їх безпосередньої участі в політичній діяльності.
Що стосується політичних партій, то історично вони складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на завоювання державної влади. Відомо, що прообрази сучасних політичних партій сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в Римі.
Єдиним інтересом політичної партії має бути політичний інтерес, який матеріалізується у її політичній активності. Тому політична партія утворюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це основне — неполітичних інтересів і тому не можуть та не повинні бути суб'єктами політичної системи.
За цих умов політичні партії виконують функції щодо: 1) виявлення та акумуляції політичних настроїв; 2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп; 3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави; 4) забезпечення конкуренції політичних поглядів; 4) підготовки кадрів для політичної діяльності; 5) реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах); 6) політичного опонування (у разі поразки на виборах).
Оскільки політичні партії, з одного боку, за своєю природою належать до інституцій громадянського суспільства, а з другого — покликані формувати політичні інтереси, впливати на розробку та здійснення державної політики, доцільно буде кваліфікувати їх як необхідну з'єднуючу ланку між громадянським суспільством, у якому формуються політичні інтереси, та політичною системою, основою якої є процес функціонування державної влади. Роль політичних партій у структурі сучасного, облаштованого на засадах демократії суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, є своєрідними посередниками між народом, котрий реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади та управління в загальнонаціональному масштабі. Особлива роль політичних партій у сучасних економічно розвинутих країнах приводить до того, що сама сутність їх політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».
Виняткова роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади, порівняно з іншими видами об'єднань громадян, передбачає певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме: особливі умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути тільки громадяни країни, пов'язані з державою єдиним політичним інтересом, спільною політичною долею; певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності; спеціальні правила та процедури легалізації політичних партій (в Україні політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);
вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах — добровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, законності; вимоги щодо відповідності статуту та програм партій, які не повинні суперечити чинному законодавству; гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема, примусового розпуску політичних партій, який допускається лише на законних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);
фінансову підтримку з боку держави.
У багатьох країнах розвинутої демократії основи правового поло- . ження і діяльності політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший підхід, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяльності громадських об'єднань, одним
із видів яких вважаються політичні партії; у інших країнах основними документами щодо правового регулювання діяльності політичних партій є нормативні акти про їх фінансування. В Україні, як зазначалось вище, нещодавно був прийнятий Закон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій. У багатьох країнах (зокрема в Україні) Конституцією чи іншими законами забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.
Політичні системи сучасних західних демократій базуються на двох-трьох найбільш впливових партіях, які змінюють одна одну біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсоткових бар'єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.
Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у виборчих кампаніях політичні партії з метою збільшення свого впливу можуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які створюються для поєднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий характер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, його розпадом чи перетворенням на одну або кілька політичних партій.
Однак при розгляді проблематики ролі політичних партій у формуванні та реалізації державної влади слід чітко визначити, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає стрижневим елементом, ядром політичної системи суспільства.
Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі державні інститути, як парламент та уряд. Зокрема, депутати парламенту та члени уряду, яких приводить на посади політична партія,
що перемогла на виборах, обіймають у цих органах так звані політичні посади, кваліфікуються як політичні службовці.
Держава, на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів, об'єднує все населення країни на умовах особливого членства, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі, на відміну від політичних партій, використовувати найвагоміші ресурси суспільства насамперед владний ресурс для вирішення тих чи інших актуальних проблем.
Держава виступає як усередині країни, так і за її межами, від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника народного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи по' літичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть ви^ ступати від імені народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори, входити до складу міжнародних організацій.
Держава являє собою єдину форму політичної організації населення, яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує в єдине ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому. У цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян.
Державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною у міждержавних стосунках.
Держава видає загальнообов'язкові правила поведінки насамперед у формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої акти — статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають
лише внутрішнє значення, поширюються тільки на їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою.
Держава має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійного навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апарату. Статус державних службовців і питання проходження ними служби в державних органах регулюються окремим законодавством.
Держава володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних придатків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На цю обставину вказував видатний німецький соціолог XX ст. М. Вебер, який наголошував, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяльності, оскільки вона може займатися різною діяльністю відповідно до обставин, котрі склалися в конкретно-історичній ситуації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів. Тому жодна політична партія чи блок політичних партій або рух не можуть створювати власні збройні формування, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями громадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забороняється Конституцією України і переслідується законом.
Україна, як і будь-яка інша держава, має пройти свій власний, обумовлений конкретно-історичними умовами шлях до громадянського суспільства. Цей процес не може бути довільним, оскільки спирається на соціальні закономірності та тенденції, певний рівень економічного та соціального розвитку суспільства, але для його належного розвитку мають бути створені необхідні умови, ліквідовані штучні перешкоди. Для цього слід врахувати його специфіку.
По-перше, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається в умовах, коли ці питання перестали бути актуальними для країн розвинутої демократії, новітній досвід яких свідчить про потребу виходу за його межі в напрямку до соціальної державності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання та масової культури». ,
По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається під час творення суверенної національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління суверенної держави, яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.
По-третє, формаційна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає наявність перехідного періоду протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкоріненні впродовж значного історичного періоду традиційні стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, історично мало адаптовані українським суспільством.
І в та
засади)
Вперше в історії України вона має конституцію (1996 р.), яскраво вираженого гуманістичного — «людиноцентристського» — спрямування. Така властивість, щоправда, притаманна нині конституціям численних сучасних демократичних держав соціальної орієнтації, у тому числі й тим перехідним державам, котрі прагнуть стати соціально-правовими.
В українській Конституції це зовні проявилось вже у формально-структурному аспекті: її, так би мовити, спеціально-праволюдинний фрагмент, будучи другим за загальною послідовністю усіх її розділів, є фактично першим з-поміж тих із них, котрі присвячені позитивному конституційно-правовому регулюванню окремих соціальних і державних інститутів.
Та ще більш яскравим показником є питома вага «праволюдинних» норм Конституції України (а вони містяться й у інших її розділах) в усьому масиві конституційних приписів: такі норми складають понад тридцять відсотків!
Та, можливо, найсуттєвішим є те, що майже усі вони відтворюють змістовно, а подекуди й текстуальне, положення Загальної декларації прав людини 1948 р. і Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.
Тому цілком виправдано те, що у вітчизняній науці конституційного права в останні роки дослідженню саме конституційно-правового статусу людини і громадянина приділяється особлива увага'.
У зв'язку з цим зауважимо таке.
Усі норми Конституції України, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, можна розподілити на дві групи. До
однієї з них належатимуть ті, котрі регламентують конкретні права, свободи й обов'язки, а до іншої—ті, в яких фіксуються загальні принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Останні сформульовані у статтях 3, 8, 21, 22, 23, 24, 64, 68 Конституції України. Реалізації цих принципів — керівних засад якраз і мають слугувати, мають бути «підпорядковані» усі конституційні приписи першої групи.
Саме такі засади (принципи) і видається можливим проаналізувати у межах даного розділу.
Принцип верховенства прав і свобод людини щодо діяльності держави
Цей принцип рельєфно відображено у ст. З Основного Закону України — першій із тих його статей, які спеціально присвячені людині. З неї розпочинається виклад офіційно проголошеної Українською дер-, жавою та закладеної у Конституцію філософії прав людини. Ця стаття, можна сказати, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, котрі відображають реальне або бажане становище людини в українському суспільстві, регулюють її відносини з державою, спрямовують державну політику. Одне слово, це не «рядова», а базисна стаття, яка характеризує самі підвалини того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні.
«Людина, її життя і здоров»я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», — таким твердженням починається зазначена стаття Конституції. Це положення стисло відтворює зміст концептуальних засад преамбули Загальної декларації прав людини, чим, власне, і має обумовлюватись відповідність приписів Конституції України міжнародним стандартам прав людини. Серед цих засад слід відзначити, зокрема, «віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості», а також «визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних їхніх прав». Наведені постулати відтворено й у преамбулах Загальної декларації прав людини. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.
Принципово важливим є визнання людини соціальною цінністю: адже це значить, що людина є цінністю не тільки сама для себе, а й для всього суспільства, для соціуму. Причому оскільки ця цінність — найвища, то жодне інше явище не може поціновуватись суспільством вище, аніж лю-
дана, не може, так би мовити, перевершити її цінність. Усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності людини.
Це, на перший погляд, суто філософське положення може набувати й значного практичного резонансу у випадку, умовно кажучи, конкуренції цінностей: воно дає відповідну орієнтацію державі, різноманітним осередкам суспільства, громадським об'єднанням, іншим суб'єктам (у тому числі й фізичним особам) при розв'язанні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною.
Загальне призначення аналізованого твердження полягає ще й у тому, що воно має слугувати перепоною, бар'єром всевладдю держави, сваволі її органів щодо людини, має перешкоджати виникненню такої ситуації, за якої людина була б лише маріонеткою держави, «гвинтиком» державного механізму.
Невипадковим є й те, що у наведеному приписі згадано крім самої людини також такі її властивості, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека. Адже саме вони є первинною, вихідною передумовою життєдіяльності кожного з нас. Включаючи й їх до найвищих соціальних цінностей, Конституція України у такий спосіб начебто ієрархізує потреби людини, а тим самим — і її права та свободи, які цими потребами зумовлюються та покликані забезпечувати задоволення останніх. Тому, навіть погоджуючись із широко визнаним нині положенням про те, що всі основні права людини є взаємозалежні, взаємопов'язані і неподільні, не можна заперечувати того, що в першу чергу мають бути забезпечені все ж таки права на життя і здоров'я, недоторканність і безпеку, тобто саме фізичне існування людини, котре є матеріальною основою та передумовою здійснення будь-яких інших прав. Це відображено й у здавна обстоюваній нами класифікації прав людини, згідно з якою в окремий, причому в перший, вид людських прав виділено так звані фізичні (життєві, вітальні) права.
Саме на такий рівень піднесено у наведеному конституційному положенні також честь та гідність людини, оскільки йдеться про людину як про соціальну істоту, а не про як біологічний вид.
У частині 2 ст. З Конституції України встановлено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Призначення цього припису — визначити основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною й Українською державою. Такий вектор нині в Україні відображається формулою «від людини — до держави» (а не навпаки, що було властиве тоталітаризованому політичному режиму, який існував у нашій країні у попередні часи). Отже, це положення має антитоталітарну спрямованість і є гуманістичною за
садою діяльності держави. З нього випливає, що держава не всевладна щодо людини; у своїй діяльності вона має бути обмежена, «пов'язана» правами та свободами людини. У цій підпорядкованості держави людині (її правам) якраз і реалізується верховенство права — суспільний стан, утвердженню якого спеціально присвячена одна з наступних статей Конституції.
У щойно наведеному положенні зазначено три чинники, які мають визначати пріоритети у діяльності держави. Тому належне розуміння змісту (сутності) кожного з них є дуже важливим. Відповідні поняття можна визначити у стислому вигляді таким чином.
Права і свободи людини — це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичному середовищі, котрі об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Відмінність між правами людини і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І поняття прав людини, і поняття її свобод відображають людські можливості. У цьому —принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи людини не є явищами цілком тотожними: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійснені, зазвичай, за наявності певних юридичних інструментів, «механізмів» (наприклад, права на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо державою не встановлено відповідну юридичну процедуру). А свободи людини у багатьох випадках можуть здійснюватись і без такого втручання держави: її місія щодо них полягає в охороні, дотриманні і захисті відповідних можливостей (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).
Гарантії прав і свобод людини — це такі явища, котрі сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону та захист. Згадка про такі гарантії зобов'язує державу не лише проголошувати, декларувати у конституції й інших законах права і свободи, але й дба-' ти, піклуватись про їхню здійсненність, можливість реалізації.
Гарантії прав і свобод людини прийнято поділяти на загальносоціальні й, умовно кажучи, спеціальні. До перших належать насамперед явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні форми власності на засоби виробництва, насамперед приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці тощо); політичні (демократичний соціальний устрій, плюралістична, відкрита політична система, наявність розгалуженої мережі громадських об'єднань, у тому числі політичних партій, через які «прослуховують-
ся» та узгоджуються інтереси різних осередків суспільства; демократична виборча система); духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, відсутність «одержавлення» однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдських ідеалів). До другої ж групи гарантій прав і свобод людини належать встановлені державою юридичні норми, спеціально спрямовані на забезпечення прав і свобод (чимало таких норм і закріплено у Конституції України), а також практична діяльність щодо їх використання і застосування та її об'єктивовані результати (у тому числі правозастосувальні акти відповідних, перш за все судових, органів держави).
Далі, у ч. 2 ст. З Конституції України проголошується, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Дане положення конкретизує проаналізовану вище конституційну настанову щодо зумовленості діяльності держави правами і свободами людини. Розрізняють два види відповідальності держави перед людиною (вони отримали, відповідно, назви «позитивна» і «негативна»).
Позитивна відповідальність полягає у тому, що держава має формувати різноманітні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Така відповідальність, отже, покликана сприяти право-здійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відображена у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава гарантує права і свободи людини (наприклад, ч. 2 ст. 25, ч. 1 ст. ЗО, ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), забезпечує їх (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53), створює умови для здійснення прав людей (ч. 2 ст. 43, ч. 1 ст. 47, ч. 2 ст. 49), дбає про їх здійснення (ч. 4 ст. 49).
Негативна ж відповідальність держави полягає в її зобов'язаннях відшкодовувати ті чи інші збитки (матеріальні, моральні), спричинені порушенням прав і свобод людини внаслідок дій (бездіяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції.
Позитивна і негативна відповідальність держави за стан прав людини може бути не лише внутрішньодержавною, але й існувати на міжнародному рівні (як відповідальність міжнародно-правова, або ж, щонайменше, зовнішньополітична).
Практичне значення щойно наведеного припису полягає, зокрема, в тому, що він може використовуватися громадянами та їхніми об'єднаннями як загальна підстава для критики держави, для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, для подання скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання державою їхніх прав, відсутності чи недостатності проголошених гарантій тощо.
Водночас слід наголосити, що у стосунках «людина—держава» відповідальність має взаємний характер: це взаємна відповідальність (людина, а особливо громадянин, також відповідає перед державою, і це прямо закріплено у Конституції України(статті 65, 67, 68).
Нарешті, закінчується ст. З Конституції положенням про те, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Таке положення (як, до речі, й попередні) є принциповою новелою у вітчизняному конституціоналізмі. Тут потребують роз'яснення два поняття: «утвердження» і «забезпечення» (прав і свобод людини), які не є тотожними.
Утвердження прав і свобод людини — це їх визнання державою. Воно може здійснюватись різними шляхами та засобами: виголошенням у деклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю у підготовці й прийнятті міжнародних документів щодо прав людини, приєднанням до відповідних міжнародних договорів, їх ратифікацією тощо.
Забезпечення прав і свобод людини — це створення умов для здійснення прав і свобод людини. Воно включає такі три елементи (напрями) державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики правопорушень);
захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності).
Оскільки означена діяльність визнана обов'язком держави, то суб'єктом, який уповноважений вимагати його виконання, є кожна людина; а втім, не тільки вона: ним можуть виступати й об'єднання громадян всередині держави, й певні міждержавні організації (якщо Україна є їх членом, приєдналась до їхніх актів), а також громадські пра-возахисні структури (як національні, так і міжнародні). В Україні реалізація такого обов'язку поки що є недостатньою, малоефективною. Однак хотілося б сподіватись, що конституційне положення слугуватиме імпульсом для більш повного його виконання.
Основні напрямки діяльності держави є, як відомо, її функціями. Тому, враховуючи викладене вище щодо першого припису, можна зробити висновок, що такий напрямок діяльності сучасної України, як утвердження та забезпечення прав і свобод людини, є її головною функцією. А цим визначається й відповідна ієрархія, пріоритетність у напрямках діяльності (функціях) держави.
Загалом же ст. З Основного Закону відображає й конкретизує одну із визначальних сутнісних характеристик «соціальності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1).
Засада, що розглядається, дістала своєрідного виразу також у ч. 1 ст. 8 Конституції України, де встановлено, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права.»
Згаданий принцип належить до найкращих, прогресивних здобутків політико-правової історії людства і покликаний забезпечувати гуманістичний розвиток суспільства.
Верховенство права — це панування права у суспільстві. Йдеться про визначальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільнот, груп, об'єднань, зрештою — усіх людей. Вираз «верховенство права», або ж «панування («правління») права» (шіе оГ1а\у), вперше вжив у XIX ст. англійський юрист А. Дайсі. У новітній же історії цей термін використовується у деяких міжнародних актах (зокрема, у Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року).
Соціальний зміст і сутність наведеного принципу визначаються насамперед тим, яке саме явище позначається феноменом права. Якщо вважати таким явищем тільки юридичні норми — формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою, — тоді поняття верховенства права втрачає самостійний смисл. Адже у цьому випадку воно відображало б підпорядкованість держави лише її законам, іншим юридичним нормам, які вона сама ж встановила і які у будь-який час сама ж може змінити чи скасувати. Безперечно, держава має бути пов'язана своїми чинними законами, проте ця пов'язаність більш адекватно відображається поняттям «верховенство закону». Поняття ж «верховенство права» набуває самостійного значення в юриспруденції лише за тієї умови, що саме право інтерпретується як таке явище, котре виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів (хоча розуміння його сутності ніколи не було й нині не є однозначним).
З позицій соціально-детерміністського, конкретно-історичного підходу правом (як феноменом недержавного походження) можна вважати, зокрема, можливості суб'єктів суспільного життя, які необхідні їм для існування й розвитку, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки й культури людства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів. Без сумніву, найсуттєвішим різновидом такого права є права людини. І саме вони мають стати вирішальним, визначальним чинником та критерієм при визначенні змісту діяль
ності держави і різноманітних соціальних спільнот та громадських об'єднань. У разі реального панування прав людини у суспільному житті якраз і виникнуть підстави констатувати реалізацію принципу верховенства права.
Верховенство права, інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві насамперед прав людини, проявляється головним чином у таких рисах державного і громадського життя:
- закріплення у конституційному та інших законах держави основних прав людини (закони, які їм суперечать, не є правовими)';
- панування у суспільному та державному житті таких законів, котрі виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цінності та ідеали, насамперед права і свободи людини;
- врегулювання відносин між особою і державою на основі загаль-нодозволеного принципу: «Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом»;
- взаємовідповідальність особи і держави.
Наведені ознаки є, власне, суттєвими рисами правової держави, якою проголосила себе Україна у Конституції (ст. 1).
Аналогічне (хоча й не цілком тотожне) розуміння верховенства права вже можна зустріти й у юридичній практиці сучасної України. Так, у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вперше в історії українського судочинства сформульовано такі положення: «Відповідно до ст. 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя... При цьому слід мати на увазі, що, згідно зі ст. 22 Конституції, закріплені у ній права і свободи людини та громадянина не є вичерпними»2.
Такий підхід найвищого у системі українських судів органу видається в основному слушним: він орієнтує на те, що визнання закріплених у Конституції прав і свобод людини та громадянина як безпосередньо чинних критеріїв «правовості» (правомірності) поведінки і є шляхом до забезпечення верховенства права.
Однак принаймні одне питання залишається все ж не з'ясованим:
чи можуть відігравати таку ж роль у судочинстві ті права і свободи людини, які у Конституції України з певних причин не відображені (хоча вони зафіксовані, скажімо, у деяких міжнародно-правових актах)? Відповідь на це запитання випливає зі ст. 9 Конституції України, яка регламентує співвідношення і зв'язок міжнародних договорів, з одного боку, та національного законодавства України, зокрема її Конституції, — з іншого.
У демократичній правовій державі, якою стає Україна (правова система її належить до нормативно-актної (європейсько-континентальної) сім'ї), принцип верховенства права має діалектичне поєднуватись із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає у такому:
якщо принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосовну діяльність, то принцип верховенства права адресований головним чином законодавцю. А державні органи мають користуватись останнім принципом у тих випадках, коли вони застосовують юридичні норми, котрі є відносно визначеними за змістом (зокрема, норми оціночні): адже тоді у право-застосовувача виникає можливість обрати за власним розсудом — в межах норми — той чи інший варіант рішення. І саме у цих випадках загальнолюдські принципи права (правда, не юридичного, а загально-соціального) стають однією із визначальних підстав для такого вибору. У разі ж застосування юридичних норм, повністю (абсолютно) визначених за змістом, розглядуваний принцип реалізується тільки через верховенство закону, насамперед Основного Закону (Конституції).
Підстава для такого розуміння співвідношення принципів верховенства права і верховенства закону дістала засадниче відображення у Рекомендаціях організованої Академією правових наук України Міжнародної науково-теоретичної конференції «Проблеми методології сучасного правознавства» (Київ, 9-10 жовтня 1996 р.). У цьому документі зазначається, що найголовнішими методологічними орієнтирами сучасного права України повинні бути, зокрема, «верховенство права, забезпечення його обов'язкової реалізації у законотворчій діяльності; верховенство та найвища юридична сила Конституції України щодо законодавчих та інших правових актів; верховенство законів у системі нормативно-правових актів України; забезпечення законності та справедливості правозастосовної діяльності; забезпечення прямої дії норм Конституції і законів України та обов'язковості їх виконання»'.
Принцип рівноцінності й рівноправності усіх людей
Цю засаду прямо зафіксовано у ч. 1 ст.21 Конституції України: «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах».
Наведене положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди тлумачаться однозначно, а тому вимагають спеціальної наукової інтерпретації.
Вільність — фундаментальна якісна характеристика людини. Вона відображає свободу її волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності — як інтелектуальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) — це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини ніколи не була й не буде абсолютною, безмежною. Вона має певні об'єктивні рамки, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. Вихід за ці рамки, їх ігнорування може створити небезпеку для існування й розвитку людини. У кожний конкретно-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них є у міжнародно-правових актах, у конституціях та іншому національному законодавстві.
Одне слово, людина має бути відносно вільною від волевиявлення держави чи інших носіїв влади, але вона не є вільною від своєї біосо-ціальної природи. Якщо зважати на природний та соціальний детермінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Проте саме формальні межі цієї свободи мають бути засадничо однаковими для всіх людей.
Головний пафос, «дух» зацитованого припису полягає в акцентуванні того, що не може бути людей, невільних від моменту народження. Всезагальність свободи людини («усі люди є вільні») — ось основна ідея цього положення.
Гідність людини — це її самоцінність як родової біосоціальної істоти — найвищого надбання розвитку земної цивілізації. Така гідність не залежить від будь-яких біологічних чи соціальних властивостей людини. А звідси випливає й засада рівності усіх людей з огляду на їхню «антропну» гідність.
З моменту народження кожного його гідність є однаковою — «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма веде до формування у кожної особи почуття власної гідності, очікування поваги
до неї з боку інших людей, установки на відстоювання своїх прав, а також визнання нею рівних прав усіх інших людей.
Однаковість гідності кожної людини відображена й у тій нормі Конституції України, за якою «кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28).
Звідси випливає й закріплена у ч.І ст. 64 Конституції України заборона «не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».
Отже, до складу забороненого об'єкта посягання Конституцією включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав. Наслідком порушення цього права є спричинення людині моральної шкоди та виникнення у потерпілого права на її компенсацію.
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить специфічний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати у будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не лише, скажімо, ци-вілістичним). Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення.
Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», складається з декількох — принаймні із двох — елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності індивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто у соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на останнє, про його загрозу.
Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».
Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу: є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами, зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода».
Але як би то було, явище, адекватним категоріальним відображенням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видається обгрунтованим вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Моральну шкоду можна класифікувати за різними критеріями на певні види. У даному випадку найбільш важливим є її поділ на правомірну (не пов'язану із порушенням природних прав і свобод «потерпілого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Останній різновид шкоди і становить підставу для виникнення у людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а у суб'єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, — обов'язку компенсувати її.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням оцінки її гідності внаслідок цього порушення.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться у соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По-друге, реалізуватись цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватись не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
З огляду на наведені положення можна сформулювати ще одну дефініцію.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціаль-
них (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних приниженням оцінки її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим забезпеченням виконання зазначеного обов'язку.
І наостанку — ще одне міркування.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи).
Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення будь-яких прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони у національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на усяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого, зазвичай, виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, з'являється стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення у неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації.
У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
Уявлення про рівну гідність усіх людей — ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), заслін посяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв чи обмежень (негативній дискримінації людини).
Принцип рівноправності усіх людей безпосередньо закріплено у наведеній вище ст. 21 Конституції України, а щодо громадян України — конкретизовано в її ст. 24. В останній встановлено, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».
Говорячи про рівні права, слід чітко усвідомлювати нетотожність таких явищ, як рівноправність і рівність, а також відмінність між поняттями, що ними такі явища відображаються (адже у ст. 24 Конституції України вживаються, як побачимо, обидва ці поняття).
Рівноправність — це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина у всіх і кожного. Вона поділяється на загальносоціальну та юридичну. Загальносоціальна рівноправність — це однаковість природних (неюридичних) прав і свобод кожної людини. Юридична ж рівноправність — це однаковість, рівність юридичного статусу державно-правоздатних суб'єктів, насамперед рівність їх конституційних прав та конституційних обов'язків. Інакше кажучи, Загальносоціальна рівноправність полягає у фактичній, «матеріальній» рівності природних прав і свобод людини, а юридична рівноправність — у формальній рівності юридичних прав і свобод'.
Рівність людей — це фактична, реальна однаковість їхніх соціальних можливостей у використанні природних прав та свобод людини й у виконанні природних (загальносоціальних) обов'язків. Зважаючи на об'єктивно зумовлену, закономірну неоднаковість властивостей, особистих здібностей, реальних можливостей кожної людини та особливість, унікальність індивідуальних умов її життя, соціальна нерівність як неминучий результат і вияв такої неоднаковості може бути лише частково послаблена, пом'якшена за допомогою спеціальних заходів (пільг або ж обмежень) з боку держави та інших суб'єктів суспільства.
Наведений припис, проте, не є простим дублюванням положень ст. 21 Конституції України: адже у ньому йдеться, по-перше, лише про права і свободи «конституційні», а по-друге — про ті, якими Українська держава наділила лише своїх громадян, а не всіх людей, що перебувають на її території.
Щоправда, вказівка на те, що громадяни є рівними перед законом, істотно розширює сферу юридичної рівності, не обмежуючи її тільки конституційними правами і свободами. З цієї вказівки випливає, що всі права і свободи громадян, які закріплені у законах, теж мають бути принципово рівними, однаковими.
Важливим щодо інтерпретації принципу, який розглядається, є також положення ст. 24 Конституції України про те, що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».
Привілеї — це додаткові юридичні права, якими наділяється (або ж ті юридичні обов'язки, від яких звільняється) за певних умов та на певних підставах частина людей.
Обмеження (межі) прав людини — це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У цьому випадку певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормотворчої діяльності міжнародних чи державних органів відповідно.
Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи останнє поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини — це діяльність владних суб'єктів, насамперед компетентних державних органів, із встановлення меж (обмежень) щодо здійснення прав людини.
Отже, обмеження (межі) прав людини та обмежування здійснення прав людини — це явища (і, відповідно, поняття) не тотожні.
Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і сутністю усієї історії людства) нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить пра-вореалізаційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:
- залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини, — природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);
- за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта — абсолютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);
- залежно від ступеня соціальної обгрунтованості — цілком обгрунтовані, в основному обґрунтовані і недостатньо обгрунтовані;
- залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта—державні (міжнародні: всесвітні; регіональні; міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними «підвидами»);
- за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, — загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);
- залежно від стосунків із законодавством або іншими юридичними джерелами — легальні (законні), позалегальні (юридично-нейтральні, «іррелевантні»), антилегальні (протизаконні);
- за видовою належністю державного органу, яким здійснено пра-вообмеження, — законодавчі, президентські, управлінські (адміністративні), судові;
- залежно від регулятивної природи юридичного акта, котрим встановлено розглядувані межі: нормативні й казуальні;
- залежно від юридичної сили нормативного акта, в якому визначено межі прав, — законні (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх наступним відповідним поділом);
- за характером тривалості (чинності) у часі — постійні та тимчасові (зокрема, надзвичайні);
- за колом осіб, чиї права обмежено, — спільні, особливі, індивідуальні;
- залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося правообмеження, — правотворчі, правозастосувальні, правореалі-заційні;
- за ступенем змістової визначеності — повністю визначені (формально), відносно визначені (зокрема, оцінні);
- залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою опосередковувалося визначення меж, — тлумачні, конкретизаційні, дета-лізаційні'.
Досліджуваний конституційний припис фіксує загальний принцип неприпустимості встановлення, за будь-яких соціальних чи особисті-сних підстав, привілеїв та обмежень. Цей припис знову ж є виразом і конкретизацією засади рівноправності усіх людей. Деякі з підстав пра-вопривілеїв чи правообмежень названо тут більш-менш конкретно, оскільки саме вони, як свідчить попередня та й до певної міри сучасна соціальна практика, використовувались для визначення юридичного статусу людини. Проте цей перелік підстав не є вичерпним, про що свідчить вираз «іншими ознаками».
Водночас є цілком очевидним, що реалізація цього демократичного, гуманного принципу завжди була й нині залишається досить складною проблемою, оскільки він, як і будь-який інший принцип, не може бути абсолютним, «безмежним», позбавленим жодних винятків.
Усі можливі привілеї, а також обмеження можна поділяти, як зазначалося, на соціально-підставні, обґрунтовані, виправдані (цілком, або
значною мірою, або ж частково) та соціальне безпідставні, необгрунтовані, невиправдані (теж або цілком, або значною мірою, або ж частково). Визначальним критерієм такого розподілу якраз і є насамперед сприяння забезпеченню фактичної соціальної рівності шляхом встановлення формальної нерівноправності, тобто саме шляхом юридичних привілеїв та обмежень (наприклад, щодо дітей, пенсіонерів, інвалідів). Уявлення про такий критерій, а також про міру (ступінь) обгрунтованості привілеїв чи обмежень мають, ясна річ, оціночний характер і є конкретно-історичними. Тому у соціальне неоднорідному суспільстві їм притаманна, зазвичай, неоднозначність, а самі привілеї та обмеження внаслідок цього є здебільшого предметом гострих суспільно-політичних дискусій, суперечок, навіть конфліктів.
Принцип невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини
Його майже дослівно відображено у ч.2 ст. 21 Конституції України, де встановлено, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Невідчужуваність прав і свобод людини — це їх внутрішня, іманентна, «неминуча» притаманність людині, їх невід'ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає у тому, що можливості людини, які відображаються у перших, є неодмінною, закономірною, соціально-органічною приналежністю кожної людської істоти, їх виникнення датується моментом її народження і не потребує дозволу, схвалення з боку будь-кого, у тому числі й держави. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона — незалежно від місця, часу й умов її існування — не зможе сформувати, розвинути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод — ані держава, ані якесь інше об'єднання, угруповання, ні та чи інша особа, ні, тим більше, якась «трансцендента» чи уявна істота, субстанція, то й відібрати, позбавити їх людину ніхто не може. «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кожної людини, даним їй від народження», — зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою 00Н у Відні 1993 р.
Непорушність прав людини — це «незменшуваність», «недоторканність» можливостей людини, котрі відображені тими чи іншими її правами. З поняттями невідчужуваності та непорушності прав людини тісно пов'язані (але не тотожні їм) неприпустимість їх скасування та обмеження, про що йтиметься далі.
Принцип, що розглядається, забезпечується також і приписом ч. 2 ст. 22 Конституції України, згідно з яким «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».
У зв'язку із цим можна зазначити, що гарантування прав і свобод — це встановлення і використання (застосування) їх гарантій. Поняття таких гарантій вже роз'яснювалось вище.
Скасування конституційних прав і свобод, яке забороняється в аналізованому приписі, — це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, цілковите знищення. Скасування конституційних прав і свобод становить найгірший різновид їх порушення. Окрема заборона щодо скасування саме конституційних прав та свобод людини (і громадянина) прямо передбачена у ч. 1 ст. 157 Конституції України.
Та, можливо, найбільш значущим для політико-юридичної практики є конституційна норма про те, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ч. 2 ст. 22).
У цій нормі Конституція України вперше торкається надзвичайно важливої й складної проблеми обмеження прав і свобод людини. Адже таке обмеження є не чим іншим, як звуженням змісту та обсягу прав і свобод.
Поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Це поняття відображає якісні характеристики прав людини.
Кількісні ж показники прав людини можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Обсяг прав людини — це їх суттєва властивість, яка відображається певними одиницями виміру, показниками відповідних можливостей. Одиниці виміру «кількості» (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для усіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображені відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ).
Зважаючи на них, можна сказати, що звуження змісту прав і свобод — це зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами; а звуження їх обсягу — це зменшення сфери суспільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (наприклад, зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу або будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і сво-
бод). Можна стверджувати, що звуження змісту стосується якісної характеристики відповідного права, а звуження обсягу — його кількісної характеристики.
З наведеного положення випливає принципова для законодавця заборона погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Щодо конституційних прав і свобод таку заборону застережено спеціально (ч. 1 ст. 157 Конституції України).
Розглядуваний конституційний припис (як і попередній) є яскравим прикладом самообмеження держави у відносинах з громадянами у ході втілення нею в життя однієї із засад правової держави. Проте його реалізація не є безпроблемною.
Сама Конституція України вже заклала можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних підстав (наприклад, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36). Тому обговорюване положення слід розуміти так, що у Конституції (та й в інших законах) не можуть бути введені нові підстави правообмеження, крім тих, які вже конституційне закріплені.
За такої постановки питання якщо й не усувається цілком можливість виникнення колізій, то принаймні зменшується його вірогідність. Але колізії все ж можуть виникати: по-перше, у процесі приведення законодавства у відповідність із Конституцією; по-друге, при прийнятті законів з таких питань, які раніше законами не регулювались;
і, по-третє, при прийнятті інших нормативно-правових актів з питань, котрі взагалі поки що законом не врегульовані. (Хоча стосовно останнього слід мати на увазі вимогу Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються «виключно законами України». Та, виходячи із загальної спрямованості, з «духу» коментованого припису, слід вважати, що й у цих випадках обмеження прав та свобод людини і громадянина не можуть бути більшими, аніж ті, які вже встановлено у чинних законах України.
Проблемі обмежування здійснення прав людини спеціально присвячено і ст. 64, у першій частині якої встановлено, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».
Уся ця стаття Конституції України присвячена регламентації однієї з найскладніших проблем реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина — проблемі їх обмеження.
Поняття меж прав людини та деякі інші питання, пов'язані з обмеженням прав людини, вже роз'яснювались.
Оскільки конституційні права та свободи людини і громадянина встановлюються Верховною Радою України, то й введення обмежень цих прав та свобод може мати місце тільки за її прямим волевиявленням.
Цитований припис є одним із прикладів самообмеження держави в її відносинах з громадянами на основі спеціально-дозволенного принципу регулювання: розглядувані обмеження можуть бути встановлені Верховною Радою України лише у випадках, передбачених Конституцією України. Остання ж, як уже зазначалось, регламентує це питання за двома напрямками: по-перше, вона встановлює підстави запровадження правообмежень, а, по-друге, визначає юридичну форму їх закріплення тільки закон.
Значення даного припису полягає й у тому, що він закріплює як загальний принцип державно-юридичного регулювання неприпустимість свавільного, тобто безпідставного (з фактичного й юридичного боків), обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Встановлюючи підстави правообмежень, Конституція України використовує два відомих міжнародній і національній юридичній практиці способи. В одних випадках після формулювання певного права людини і громадянина відразу ж подається вказівка щодо підстав його можливого обмеження (у Конституції України такий прийом застосовується найчастіше). В інших же — підстава правообмеження, яка є спільною, однаковою для певної групи прав, нібито «виноситься за дужки» і формулюється тільки один раз. Перший вид підстав можна умовно назвати спеціальними, а другий — загальними. Прикладом підстав другого виду можуть бути ті, що зазначені у ч. 2 ст. 64, а саме:
умови воєнного або надзвичайного стану.
«В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24,25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62, 63 цієї Конституції».
У цьому конституційному положенні зазначено дві самостійні підстави обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина — умови воєнного стану та умови надзвичайного стану. Ці підстави, як вказувалося, мають у певному сенсі загальний характер, оскільки можуть застосовуватися для обмеження значної групи прав і свобод.
Три особливості правообмеження на основі таких підстав зазначено у даному приписі. По-перше, тут дозволяється встановлювати лише «окремі» обмеження. Звідси випливає, що обмежуватись може лише менша частина змісту й обсягу конституційних прав та свобод люди-
ни і громадянина. По-друге, повинен бути зазначений строк, на який ці обмеження встановлено. По-третє, тут чітко окреслено ті права і свободи, які навіть за наявності однієї із вказаних вище підстав не можуть бути обмежені.
Зазначені особливості відрізняють решаментацію правообмеження із наведених підстав від регламентації правообмеження з інших (спеціальних) підстав. Причому ці відмінності мають, вочевидь, гуманістичну спрямованість.
Принцип поєднання прав і свобод людини із її обов'язками зафіксовано у ч. 1 ст. 23 Конституції України, де говориться про те, що кожна людина «... має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».
Наведене положення пов'язане із загальною характеристикою правового становища індивіда у суспільстві'. Тут вперше у Конституції України зустрічається поняття обов'язку особи. І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права й свободи людини, але й на її обов'язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов'язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов'язки перед іншими людьми, їх спільностями та об'єднаннями, перед державою. Слід підкреслити, що розглядуваний обов'язок— це не юридичний обов'язок, встановлений законодавством. Він випливає не із юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов'язок (точніше — один із його різновидів).
Соціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства.
Найважливіші із соціальних обов'язків держава фіксує у законодавстві, надаючи їм тим самим юридичного характеру, і забезпечує різноманітними, у тому числі примусовими, засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов'язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції України), щодо обов'язку «кожного» не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66).
Зауважимо, що у розглядуваному приписі йдеться про обов'язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в яко
му забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це за-садничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від людини схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її соціальних, а тим більше юридичних, обов'язків.
Право на розвиток не було зафіксоване у Загальній декларації прав людини. Але в останні десятиріччя воно дістає все ширшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. У 1986 р. 00Н прийняла Декларацію про право на розвиток. У цьому документі було започатковано роз'яснення змісту даного права.
Зокрема, проголошувалось, що право на розвиток є невід'ємним правом людини, маючи яке кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та користуватись його благами (ст. 1.1). Принципово важливим є положення цього документа про те, що «людина є основним суб'єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток» (ст. 2. 1).
За сучасною концепцією, яка була викладена, зокрема, на Третьому національному семінарі «Людський розвиток в Україні-95», що відбувся у Києві, людський розвиток — це процес розширення вибору для людини. Насамперед це вибір трьох важливих речей: вести здоровий спосіб життя і жити довго, набувати знань, мати ресурси, аби підтримувати належний життєвий рівень. Сюди ж належать політична, економічна і соціальна свободи, можливість займатися творчою та виробничою діяльністю, гарантії прав людини.
У наведеному конституційному приписі зустрічається такий законодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких широко визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей.
Вказана межа охарактеризована й в одній із наступних статей Конституції України у вигляді обов'язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона стосується використання людиною не лише права на розвиток, а й усіх інших прав. Проте оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше.
Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є не-порушення прав інших осіб, відображає загальнолюдський досвід жит-
та у суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». — Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства (Руссо, Монтеск'є, Канта та ін.).
Однак запровадження розглядуваного обмеження на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже у соціальне неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні — групові та індивідуальні. Тому змістовна інтерпретація різними суб'єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати їх задоволення, досить часто не співпадає. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути межею здійснення особою її власних прав, у різних суб'єктів доволі часто різняться. У разі конфлікту цих уявлень його розв'язання доручається незалежному арбітрові — суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.
Окрім загальної вказівки на «обов'язки перед суспільством» Конституція України виокремлює і прямо закріплює найголовніші з них. Найпершими з них є обов'язки «неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ч. 1 ст. 68).
Вище, на основі аналізу ст. З Конституції, вже зазначалося, що в Україні взаємини людини й держави будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз'яснювалося, у чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності — відповідальності людини перед державою.
Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною.
У наведеному приписі відповідальність сформульована у позитивному сенсі — як обов'язок людини неухильно додержуватись Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави.
Цей обов'язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча у цій статті Основного Закону згадуються лише такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід тлумачити розширено та мати на увазі, що й усі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці,
контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись у встановленому законом порядку. А ось Конституція України — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації юридичних норм, що дозволяють, забороняють та зобов'язують, їх використання, виконання й додержання. У наведеному приписі йдеться тільки про останню з цих форм правореалізації.
Однак, як відомо, будь-яка норма, що забороняє, може бути сформульована й як норма, що зобов'язуює (заборона певної дії — це не що інше, як обов'язок утримуватись від вчинення такої дії), і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону (обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватись від її невчинення). Тому цей припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов'язуючі юридичні норми, вміщені у Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин.
Слід звернути увагу й на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони у Конституції, у законах України. З цього вельми важливого положення природно випливає й обов'язок держави забезпечити усе населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки. Такий висновок має, як видається, братись до уваги при інтерпретації права кожного знати свої права й обов'язки, закріпленого у ч. 1 ст. 57 Конституції України. Це право стосується, гадаємо, також і знання не лише юридичних, але й загальносоціаль-них прав, свобод і обов'язків людини.