1. Особливостi конституцiйного статусу глав держав
Одним з найважливiших еле-ментiв державного механiзму є глава держави - особа, яка займає фор-мально вище мiсце в структурi дер-жавних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого бо-ку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави.
iнститут глави держави виник i сформувався у перiод становлення су-часної державностi. Але його генеза пов'язана з феодальною державою i навiть з бiльш раннiми часами, коли монарх (правитель) не тiльки виступав у ролi верховного носiя влади, а й ото-тожнювався з самою державою. Юри-дичний статус i полiтичне значення сучасного глави держави залежать вiд форми державного правлiння, прийня-тої в тiй чи iншiй країнi. Його реаль-на роль у здiйсненнi влади багато в чо-му зумовлена також iснуючим у країнi полiтичним режимом.
Статус монарха характери-зується насамперед тим, що вiн влада-рює за власним правом. Його влада є непохiдною вiд волевиявлення яко-гось iншого державного органу або ви-борчого корпусу, що притаманне рес-публiкам. У конституцiях бiльшостi монархiй мiстяться положення про те, що монарх не несе полiтичної вiдповiдальностi за свої дiї як глави держави або як формального глави виконавчої влади. Вважається, що вiн
223
дiє за порадою своїх мiнiстрiв, якi i несуть вiдповiдальнiсть. Механiзм та-ких взаємовiдносин глави держави i уряду забезпечується вимогою контр-асигнування актiв монарха главою або членами уряду. Водночас проголо-шується недоторканнiсть особи монарха, яка насамперед означає, що вiн не може бути звинувачений у порушеннi норм права i є непiдсудним. Недотор-каннiсть монарха знаходить вияв i в тому, що посягання на його особу зви-чайно вiдносять до тяжких злочинiв. Так, у Великобританiї такi посягання квалiфiкуються як державна зрада. Все це вiдбиває сучасне сприйняття фео-дального принципу, за яким <монарх не може бути неправий, i його дiї не можуть бути неправомiрними>.
Особливiстю конституцiйного статусу монарха є наслiдування його влади представниками правлячої династiї. Порядок престолонаслiдуван-ня, як правило, визначається конституцiями. В розвинутих країнах з парламентарно-монархiчною формою правлiння прийнятi три системи престолонаслiдування: салiчна (Бельгiя, Норвегiя, Японiя), кастильська (Великобританiя, Данiя, iспанiя, Швецiя) та австрiйська (Нiдерланди).
За салiчною системою наслiдування престолу здiйснюється тiльки чо-ловiками за правом первородства. Кастильська система вiддає перевагу чо-ловiкам, хоч визнає право наслiдування престолу i за жiнками. Австрiйська ж система зумовлює наявнiсть такого права у жiнок лише в тому випадку, коли вiдсутнi законнi претенденти на престол чоловiчої статi. Питання пре-столонаслiдування лише здаються малозначущими. Вiд їх вирiшення може залежати полiтична доля самої монархiї. iсторiя знає випадки виникнення кризових i навiть конфлiктних ситуацiй у суспiльствi через вакантнiсть пре-столу монарха.
Вакантнiсть престолу, незалежно вiд її причин, завжди має певнi юридичнi наслiдки. Одним з таких наслiдкiв може бути встановлення ре-гентства, тобто тимчасового правлiння iншої особи або групи осiб (ре-гентська рада) замiсть монарха. Конституцiї багатьох парламентарних мо-нархiй регламентують порядок встановлення регентства та його здiйснен-ня. Регентство може бути встановлене i за умов тимчасової недiєздатностi монарха, його малолiтства та в деяких iнших випадках. iнодi воно вико-нує роль гнучкого полiтичного iнституту.
Конституцiї бiльшостi парламентарних монархiй вiдносять вирiшен-ня питання про замiщення вакантного престолу монарха за умов вiдсутностi законних спадкоємцiв до компетенцiї парламентiв. Усунути монарха з пре-столу юридичними засобами практично неможливо, але його можна приму-сити зректися престолу. Новiтня iсторiя знає також немало випадкiв, коли монарха усували з престолу за наслiдками кардинальної змiни полiтичної системи i державного ладу (Болгарiя, Грецiя, iталiя, Румунiя тощо).
224
До особливостей конституцiйного статусу монарха слiд також ; вiднести наявнiсть у нього спецiальних особових прав, пiльг i привiлеїв, зокрема права на титул. Прийнятi такi титули монархiв, як iмператор, король, великий герцог, князь, султан, емiр тощо, до яких звичайно до-| дають рiзнi почеснi iменування монарха, назви територiальних володiнь |, та в яких вказують на династичнi зв'язки. В нашi днi значення монаршого титулу в розвинутих країнах суто формальне.
i Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за , рахунок так званого цивiльного листа - особливої статтi у державному : бюджетi, де визначенi кошти на утримання монарха, а також звичайно i його найближчих родичiв та двору. Передбачає цивiльний лист i деякi | iншi витрати, пов'язанi з iнститутом монархiї. За своєю природою вiн не стосується майна, що є у власностi монарха та його сiм'ї.
Однiєю з особливостей статусу монарха є те, що в конституцiях дея-ких держав встановлюється вимога належностi монарха до офiцiйної церкви (Великобританiя, Данiя, Норвегiя, Швецiя). Аналогiчнi положення можна знайти в конституцiях, прийнятих у так званих мусульманських країнах, форма правлiння яких визначається як дуалiстична монархiя (Бахрейн, Йор-данiя, Катар, Кувейт, Марокко). Цiєї умови додержуються i в абсолютних мо- нархiях, де не iснує конституцiй (Оман, Саудiвська Аравiя). Нерiдко монар-хи проголошуються духовними лiдерами на теренах своїх країн.
На вiдмiну вiд монарха, главу держави в республiцi - президента - ': обирають. Як зазначалося, порядок обрання президента залежить вiд прий-; нятої форми державного правлiння. У президентських республiках i країнах
iз змiшаною республiканською формою правлiння главу держави обирають . шляхом проведення загальних виборiв, якi звичайно мають прямий харак-тер, хоча трапляються i винятки.
До останнiх слiд вiднести порядок обрання президента США. Гро-мадяни цiєї держави обирають безпосередньо так званих вибiрникiв. У свою чергу, вибiрники утворюють колегiю, яка обирає президента. Кож-ний штат США має в колегiї вибiрникiв стiльки мiсць, скiльки вiд нього обирається конгресменiв i сенаторiв. Три вибiрники представляють феде-ральний округ Колумбiя.
Полiтичнi партiї висувають у кожному штатi свiй список вибiрникiв, якi мають пiдтримати вiдповiдного кандидата у президенти. Громадяни, го-лосуючи за одного з кандидатiв у президенти, фактично голосують за увесь список вибiрникiв, що пiдтримують його i кандидата у вiце-президенти. Список вибiрникiв, за який було подано найбiльшу кiлькiсть голосiв у кон-кретному штатi, вважається обраним. Вибiрники у визначений день збира-ються в столицi штату для пiдтвердження свого вибору.
225
Зi штатiв завiренi результати голосування вибiрникiв надсилають-ся головi сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спiльному засiданнi палат.
Пiсля цього проводиться офiцiйне пiдрахування усiх голосiв вибiрникiв. Обраним вважається той кандидат у президенти, хто одержав абсолютну бiльшiсть голосiв вибiрникiв. Якщо жодний з кандидатiв не одержав такої бiльшостi, то палата представникiв безпосередньо обирає президента з числа трьох осiб, якi балотувались i отримали найбiльшу пiдтримку за результатами голосування вибiрникiв. При цьому голоси по-даються по штатах, i представники кожного штату мають один голос. Для обрання президента СiЛА потрiбна бiльшiсть голосiв усiх штатiв.
За вiдповiдних умов сенат обирає вiце-президента з числа двох кан-дидатiв. Сенатори на таких виборах голосують iндивiдуально.
Характеризуючи порядок виборiв президента СiЛА, слiд зазначити, що за прийнятою тут виборчою системою кандидат, пiдтриманий вiдносною бiльшiстю виборцiв, одержує всi голоси вибiрникiв вiд даного штату. Такий порядок може призвести до спотворення загальної картини результатiв ви-борiв. Теоретично навiть можливо, що кандидат у президенти одержить бiльшiсть голосiв виборцiв у масштабах країни, але програє вибори. За умов такого порядку виборiв вирiшальне значення має перемога у найбiльших за кiлькiстю населення штатах, здобута навiть на основi фак-тичної меншостi поданих голосiв виборцiв.
Крiм США, представницький орган виконує роль своєрiдного резерв-ного засобу обрання президента в деяких iнших президентських рес-публiках. Так, у Чилi президента обирають шляхом загальних прямих ви-борiв. Якщо жодний з кандидатiв не набере на цих виборах бiльшостi пода-них голосiв, президента обирає парламент з числа двох кандидатiв, якi одер-жали найбiльшу кiлькiсть голосiв за їх результатами.
Однак звичайною є все ж таки практика встановлення абсолютно ре-зультативних процедур визначення волi виборчого корпусу на загальних виборах президента. Прикладом може бути процедура обрання президента Францiї. Глава держави тут обирається на основi абсолютної бiльшостi по-даних голосiв виборцiв. Якщо жоден з кандидатiв не одержав такої пiдтримки, проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати, за яких було подано найбiльше голосiв у першому турi.
У парламентарних республiках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборiв, якi звичайно мають багатоступiнчастий ха-рактер. Воля виборцiв опосередковується парламентом або створеною на йо-го основi спецiальною колегiєю. Як правило, для обрання президента парла-ментом або спецiальною колегiєю в першому турi голосування потрiбна
226
| квалiфiкована (2/3 або 3/5) бiльшiсть їх складу, а за її вiдсутностi - абсо-лютна бiльшiсть у другому чи подальших турах. У ФРН обраною вва-жається особа, яка одержала абсолютну бiльшiсть голосiв членiв так званих федеральних зборiв. Якщо за результатами двох голосувань жодний з кан-дидатiв не одержав такої бiльшостi, обраним вважається той, за кого пiд час наступного голосування у федеральних зборах подано найбiльше голосiв. [: Для обрання на пост президента практично в усiх країнах встановлено бiльш високий вiковий ценз, нiж для пасивного виборчого права на ' парламентських виборах. Звичайно це 35 рокiв (Австрiя, iрландiя, iсландiя, Португалiя, бiльшiсть країн Центральної i Схiдної Європи, США та iншi президентськi республiки). Нерiдко встановлюється i вищий ценз: 40 рокiв (Болгарiя, Грецiя, Естонiя, Латвiя, Литва, Туреччина, Чехiя, ФРН тощо) або навiть 50 рокiв (iталiя). З iншого боку, у Францiї вiковий ценз для кандидатiв у депутати нижньої палати парламенту i у президенти встановлено у 23 роки. Але це є майже винятком.
Конституцiї i виборче законодавство визначають i деякi iншi цен-зи. Так, кандидат у президенти Литви повинен мешкати в країнi протя-гом трьох останнiх перед виборами рокiв. Кандидат у президенти Грецiї повинен бути громадянином цiєї країни i мати батька - грецького гро-мадянина. При цьому вiдповiдного громадянства вiн має набути не пiзнiше, нiж за п'ять рокiв до свого балотування. Кандидат у президенти Болгарiї зобов'язаний мешкати в країнi протягом останнiх п'яти рокiв пе-ред балотуванням. В Узбекистанi вiдповiдний строк вдвiчi, а в Киргиз-станi - втричi бiльший. В Казахстанi, Молдовi i Росiї вимога постiйного проживання кандидата у президенти не пов'язується з датою проведення виборiв. У США не може балотуватися на виборах президента особа, яка не є громадянином цiєї держави за народженням i не проживала постiйно на її територiї протягом 14 рокiв.
Строк повноважень президентiв звичайно варiюється вiд чотирьох до семи рокiв. Зокрема, чотирирiчний строк встановлений в конституцiях iсландiї, Молдови, Росiї, Румунiї, Угорщини i США, п'ятирiчний - Грецiї, iндiї, Кiпру, Португалiї, ФРН, бiльшостi країн Центральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР, шестирiчний - Австрiї, Мексики i Фiнляндiї, семирiчний - iрландiї, iталiї, Туреччини i Францiї. В Європi тiльки в Латвiї строк повноважень президента становить три роки.
У країнах, що розвиваються, прийнятi аналогiчнi строки повнова-жень глав держав. Однак новiтня iсторiя знає немало прикладiв, коли кон-кретна особа проголошувалася президентом безстрокове (Фiлiппiни) або довiчним президентом (Екваторiальна Гвiнея, Тунiс, Уганда тощо). У дея-
227
ких випадках пiд час проголошення республiканської форми правлiння певну особу прямо в конституцiї визнавали президентом (Гамбiя, Замбiя, Кенiя, Малавi тощо). iнодi цю особу з часом також проголошували довiчним президентом.
Конституцiї багатьох держав встановлюють обмеження на переоб-рання президентiв. У Мексицi не припускається навiть повторне обрання однiєї i тiєї самої особи. В iрландiї, США i в багатьох iнших країнах од-на особа не може бути обрана президентом бiльше двох разiв. В Австрiї i ФРН, а також у бiльшостi країн Центральної i Схiдної Європи можливим визнається тiльки одне переобрання президента пiсля закiнчення першо-го строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можливостi з часом знову балотуватися на виборах президента. Вiдповiднi обмеження встановленi в конституцiях держав, що утворилися на теренi колишньо-го СРСР. У Конституцiї Португалiї застережено, що третє обрання прези-дентом однiєї i тiєї самої особи можливе лише тодi, коли пiсля закiнчен-ня другого строку перебування її на вiдповiдному посту мине п'ять рокiв.
Звичайно пост президента стає вакантним пiсля закiнчення строку повноважень особи, що його займала. Достроково вакантним цей пост мо-же стати внаслiдок смертi, недiєздатностi або добровiльної вiдставки пре-зидента, а також усунення його з поста через притягнення до вiдповiдаль-ностi у порядку iмпiчменту або iнших подiбних процедур.
iнодi встановлюється порядок дострокового усунення президента з поста на основi результатiв референдуму. В iсландiї такий референдум проводиться за рiшенням парламенту, прийнятим 3/4 його складу. В разi вiдхилення на референдумi пропозицiї парламенту, останнiй розпус-кається. В Австрiї референдум про усунення президента може бути прове-дений за вимогою так званих федеральних зборiв, якi є спiльним засiдан-ням палат парламенту. Федеральнi збори скликає глава уряду (канцлер) пiсля того, як це бiльшiстю в 2/3 голосуючих вирiшить нижня палата. Як-що вимога федеральних зборiв не одержить необхiдної пiдтримки на рефе-рендумi, це означає переобрання президента i призводить до розпуску нижньої палати. В обох країнах - в iсландiї i в Австрiї - у перiод мiж прийняттям рiшення про вiдповiдний референдум i проголошенням його результатiв президент не може виконувати свої функцiї.
Конституцiї по-рiзному визначають порядок замiщення поста прези-дента, що став достроково вакантним. У США прямим конституцiйним <спадкоємцем> президента є вiце-президент. Останнiй не тiльки тимчасово замiщує президента пiд час його вiдсутностi або недiєздатностi, а й займає президентський пост у випадках його вакантностi через вiдставку чи смерть президента. Спiкер палати представникiв конгресу є другим пiсля
228
вiце-президента на замiщення поста президента. Однак найхарактернiшим є те, що на вiдмiну вiд переважної бiльшостi країн, де замiщення поста пре-. зидента здiйснюється тимчасово, до його дострокових виборiв, у США вiце-президент займає вiдповiдний пост до кiнця встановленого строку повнова-жень. У Мексицi i в деяких iнших президентських республiках у таких ви-падках пост займає обраний парламентом тимчасовий президент.
У парламентарних республiках передбачається тимчасове замiщення поста президента лише до нових виборiв, якi мають вiдбутися у найближ-чий, визначений конституцiєю, час. У Болгарiї та iндiї пост президента тимчасово замiщує вiце-президент, у бiльшостi країн - голова парламенту (нижньої палати), у Польщi - голова нижньої, а за ним i верхньої палати, в iталiї, Казахстанi, Румунiї, Францiї та Югославiї - голова верхньої па-лати парламенту. В Австрiї, Росiї, Словаччинi i Фiнляндiї вiдповiдне замiщення здiйснює глава уряду, а в iрландiї та iсландiї - спецiальна ко-легiя, до складу якої входять голови палат (парламенту), голова верховно-го суду (в iсландiї ще й глава уряду).
До особливостей конституцiйного статусу глави держави в деяких парламентарних республiках i республiках iз змiшаною формою правлiння вiднесене те, що тут утворюються спецiальнi органи, якi по-кликанi сприяти реалiзацiї президентами своїх повноважень: державна рада - в iрландiї i Португалiї, рада республiки - в Грецiї. В дiяльностi таких органiв певною мiрою долається дуалiзм виконавчої влади, роз-подiленої мiж президентом i урядом.
Так, в iрландiї президент може здiйснювати свої повноваження тiльки за пропозицiєю уряду, за винятком випадкiв, коли глава держави за конституцiєю дiє на власний розсуд або за консультацiєю чи згодою з дер-жавною радою. Зокрема, пiсля таких консультацiй президент може у будь-який час скликати парламент, звернутися до парламенту або нацiї з по-сланням, винести законопроект на референдум, передати прийнятий парла-ментом закон до верховного суду для визначення його вiдповiдностi консти-туцiї тощо.
В Португалiї державна рада уповноважує президента на розпуск парламенту i представницьких органiв автономних областей, на проголо-шення вiйни та укладення миру, а також на вирiшення ряду iнших важ-ливих питань. На звернення президента вона дає йому поради з проблем, що виникають у процесi реалiзацiї ним повноважень.
Дещо вiдмiнна за своєю природою рада республiки у Грецiї. Вона не є постiйно дiючим iнститутом i формується у випадках, передбачених конституцiєю, або тодi, коли глава держави вважає це за доцiльне. Рада республiки готує президенту висновки з питань формування уряду, якщо
229
жодна з полiтичних партiй не має абсолютної бiльшостi мiсць у парла-ментi, а також з питань розпуску представницького органу.
До складу рад входять рiзнi посадовi та iншi особи. Членами дер-жавної ради iрландiї е прем'єр-мiнiстр та його заступник, а також держав-ний радник з юридичних питань, який водночас представляє державу у су-довому процесi (генеральний аторней). Сюди також за згодою можуть бу-ти введенi тi особи, якi ранiше займали пости i посади президента, прем'єр-мiнiстра i голови вищого суду. Сам президент має право визначи-ти ще сiм членiв державної ради. У Португалiї до складу вiдповiдного ор-гану входять голова парламенту, прем'єр-мiнiстр, голова конституцiйного суду, проведор юстицiї (уповноважений парламенту з питань прав люди-ни), глави урядiв автономiй, а також усi колишнi президенти. У Грецiї по-тенцiйними членами ради республiки є прем'єр-мiнiстр, голова парламен-ту, лiдер головної опозицiйної партiї i всi колишнi президенти та прем'єр-мiнiстри. Очолюють цi ради глави вiдповiдних держав.