3. Конституцiйна вiдповiдальнiсть урядiв (органiв виконавчої влади)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 

Важливе значення для характеристики урядiв i з'ясування приро-ди взаємозв'язкiв органiв законодавчої i виконавчої влади мають питан-ня конституцiйної вiдповiдальностi. Сюди насамперед слiд вiднести полiтичну вiдповiдальнiсть уряду перед парламентом i вiдповiдальнiсть у порядку так званого iмпiчменту або в рамках подiбних до нього процедур.

Власне полiтичну вiдповiдальнiсть уряду перед парламентом не-рiдко називають парламентською вiдповiдальнiстю, пов'язуючи це її ви-значення з тим, що всi вiдповiднi процедури вiдбуваються у представниць-кому органi. Можливiсть такої вiдповiдальностi припускається в країнах з парламентарними та змiшаною республiканською формами правлiння. В президентських республiках кабiнет несе полiтичну вiдповiдальнiсть перед президентом, який може вiдправити у вiдставку мiнiстрiв при несхваленнi їхнiх дiй.

На вiдмiну вiд вiдповiдальностi у порядку iмпiчменту, коли її пiдста-ви прямо встановленi в конституцiях, власне полiтична вiдповiдальнiсть уряду значною мiрою суб'єктивна. Необхiднiсть застосування такої форми вiдповiдальностi уряду визначається не критерiями законностi, а потреба-ми конкретної полiтики, вiдображеними у волевиявленнi парламентарiїв. Згiдно з самою iдеєю власне полiтичної вiдповiдальностi уряду, останнiй здiйснює свої функцiї до тих пiр, поки його дiяльнiсть задовольняє парла-мент. При цьому уряд дiє за власним правом, i його члени не розглядають-ся як довiренi особи парламенту, що виконують його волю. В дiйсностi ха-

194

рактер i значення такої вiдповiдальностi визначаються реальними полiтич-ними iнтересами.

У конституцiйнiй теорiї i практицi вiдомо два рiзновиди власне полiтичної вiдповiдальностi уряду - колективна та iндивiдуальна. Пи-тання про їх взаємозв'язок звичайно не регламентується у правi i має бу-ти вiднесене до сфери реальної полiтики. В iспанiї, Казахстанi, Росiї, ФРН, Чехiї, Японiї та в деяких iнших країнах припускається тiльки ко-лективна вiдповiдальнiсть урядiв.

<Уряд несе солiдарну вiдповiдальнiсть перед конгресом депутатiв за свою полiтичну дiяльнiсть>, - записано в ст. 108 Конституцiї iспанiї. Це означає, що оскiльки дiї окремих мiнiстрiв звичайно пов'язанi з загальною полiтикою уряду, цi дiї мають наслiдком колективну вiдповiдальнiсть ос-таннього. В Основному законi ФРН про вiдповiдальнiсть глави уряду запи-сано: <Федеральний канцлер встановлює основнi положення полiтики i не-се за них вiдповiдальнiсть> (ст. 65). Однак вiдставка канцлера тягне за со-бою вiдставку всього уряду.

З iншого боку, принцип колективної вiдповiдальностi уряду навiть у наведених випадках теоретично не суперечить iндивiдуальнiй вiдповiдаль-ностi його членiв. У тiй самiй ст. 65 Основного закону ФРН зазначено, що <в межах основних положень полiтики кожний мiнiстр самостiйно веде справи своєї галузi пiд свою вiдповiдальнiсть>. Проте якщо припустити тут можливiсть сполучення колективної та iндивiдуальної вiдповiдальностi, за-лишається неясною вiдповiдь на запитання, який мiж ними може бути зв'язок, у яких випадках можливе притягнення мiнiстрiв до iндивiдуаль-ної вiдповiдальностi.

Особливостями вiдрiзняється практика Великобританiї, а також iнших англомовних країн, якi сприйняли засади британської консти-туцiйної системи. Формально тут припускається можливiсть як колектив-ної, так i iндивiдуальної вiдповiдальностi. При цьому якщо нижня пала-та висловлює недовiру будь-якому мiнiстру, прем'єр-мiнiстр повинен вирiшити, подавати у вiдставку конкретному мiнiстру чи уряду в цiлому. Британський пiдхiд до полiтичної вiдповiдальностi уряду грунтується на iдеї солiдарностi його членiв. Вважається, що всi члени кабiнету несуть вiдповiдальнiсть за його полiтику навiть у тих випадках, коли хтось з них не згодний з конкретними урядовими рiшеннями i дiями. Окремi ж мiнiстри вiдповiдають за дiяльнiсть свого вiдомства.

Однак i тут важко з'ясувати, за яких умов недовiра окремому мiнiстру призводить до вiдставки всього уряду. Практично це майже зав-жди вирiшує прем'єр-мiнiстр, хоча його рiшення буде детермiноване полiтичною ситуацiєю, що склалася у парламентi i поза його межами. Що

195

ж до вiдставки окремих мiнiстрiв, то такi питання в умовах, коли пала-та контролюється партiєю бiльшостi, виникають i вирiшуються головним чином у зв'язку з їхнiми персональними дiями, що спричинили полiтич-ний скандал. Такi випадки мають поодинокий характер.

Наведенi умови колективної та iндивiдуальної вiдповiдальностi вiдне^ сенi i до тих країн, де обидва рiзновиди власне полiтичної вiдповiдальностi уряду прямо передбаченi в конституцiях. Однак основнi закони не дають прямої вiдповiдi на запитання, як взаємовiднесенi iндивiдуальна i колектив-на вiдповiдальнiсть, якою мiрою перша може бути наслiдком другої.

Ця проблема не лише теоретична. Вона має вагоме державно-полiтичне значення. Невизначенiсть характеру взаємозв'язкiв двох рiзно-видiв полiтичної вiдповiдальностi уряду призводить до того, що повнова-ження щодо вирiшення питання про вiдставку уряду узурпуються його верхiвкою i насамперед прем'єр-мiнiстром. Це об'єктивно принижує роль самого представницького органу i ставить пiд сумнiв його можливостi в

контролi за урядовою дiяльнiстю.

На принципово iнших засадах побудована взаємодiя уряду i парла-менту в Швейцарiї. Основний закон цiєї держави не визначає необхiднiсть полiтичної вiдповiдальностi уряду перед парламентом у її традицiйному виглядi. i парламент не має формального права примусити уряд до вiдстав-ки, хоч останнiй i пiдпорядкований представницькому органу. У ст. 102 Конституцiї Швейцарiї записано, що <союзна рада (уряд) звiтує за свої дiї перед союзними зборами пiд час кожної чергової сесiї, подає доповiдь про внутрiшнє та зовнiшнє становище держави i звертає увагу парламенту на заходи, якi вважає корисними для пiдвищення загального добробуту>. До-повiдь уряду розглядається в палатах, якi на пiдставi цього приймають

рiшення, обов'язковi для уряду.

Тим самим уряд, по сутi, виступає в ролi прямого провiдника полiтичної лiнiї парламенту, органу, який здiйснює парламентськi рiшен-ня. Безумовно, що така форма взаємовiдносин уряду i парламенту пiдно-сить значення представницького органу i його роль у державному ме-ханiзмi. Вiдсутнiсть класичних процедур полiтичної вiдповiдальностi уря-ду перед парламентом у даному випадку не перешкоджає їхнiй взаємодiї. Проблеми такої взаємодiї розв'язуються шляхом узгодження в межах парламентської демократiї позицiй головних партiйно-полiтичних сил.

Аналiзуючи змiст власне полiтичної вiдповiдальностi уряду, слiд пам'ятати, що у переважнiй бiльшостi країн з двопалатними парламента-ми i вiдповiдними формами правлiння уряд несе вiдповiдальнiсть тiльки перед нижньою палатою. У рядi розвинутих країн прийнятi рiзноманiтнi способи постановки питання про полiтичну вiдповiдальнiсть уряду. На-

196

самперед слiд пiдкреслити, що теоретично це питання може виникати в кожному випадку розгляду в парламентi будь-якої урядової пропозицiї або такої, що прямо стосується полiтики уряду. iлюстрацiєю сказаного є державно-полiтичний досвiд Великобританiї. Тут кожне голосування в па-латi громад з питань реалiзацiї урядової полiтики формально розгля-дається як визначення ставлення до уряду. Такий спосiб не потребує спецiальної форми постановки питання про довiру або недовiру уряду.

Однак вiдсутнiсть конкретних правил, якi б зумовлювали обов'яз-ковiсть вiдповiдальностi уряду, зовсiм не означає, що його доля постiйно пiд загрозою. В парламентськiй практицi прийнято, що уряд повинен пiти у вiдставку тодi, коли несприятливе для нього голосування вiдбува-лося з важливих питань загальної полiтики. Якi питання мають важли-вий, а якi несуттєвий характер, практично завжди вирiшує сам уряд. Природно, що наявнiсть у нижнiй палатi бiльшостi вiд правлячої партiї надiйно забезпечує йому постiйну пiдтримку.

У тих самих країнах припускається можливiсть постановки в кате-горичнiй формi питання голосування за резолюцiю осуду уряду. Такий спосiб нерiдко використовується у зв'язку iз загальною оцiнкою в парла-ментi урядової полiтики. Пропозицiю про прийняття резолюцiї осуду вно-сить опозицiя, пiсля чого вiдбуваються дебати i голосування. Якщо пала-та приймає резолюцiю осуду, уряд повинен пiти у вiдставку або запропо-нувати главi держави розпустити парламент. Водночас з тактичних мiркувань сам уряд може поставити в палатi питання про довiру до ньо-го. Це питання, як правило, розглядається за тiєю самою процедурою, що i вищезгадувана резолюцiя осуду.

Реальне значення вiдповiдних процедур i наслiдкiв їх застосування є вiдносним через те, що уряд звичайно спирається на партiйну бiльшiсть у парламентi. Про це свiдчить полiтична iсторiя Великобританiї: у XX ст. мали мiсце лише два випадки, коли уряд був змушений пiти у вiдставку через вираження йому недовiри. Причому обидва рази вiн не мав гаран-тованої пiдтримки в палатi громад.

Розглянутi процедури притягнення уряду до полiтичної вiдповiдаль-ностi все ж таки можуть нести в собi загрозу певних <сюрпризiв> для прав-лячої партiї. Теоретики конституцiоналiзму вже досить давно шукають за-соби, якi б забезпечили стабiльнiсть урядiв за вiдсутностi її головної переду-мови - твердої парламентської бiльшостi. У змiстi перших новiтнiх консти-туцiй можна виявити намагання встановити правила, згiдно з якими дале-ко не кожне несприятливе для уряду голосування в палатi зобов'язуватиме його йти у вiдставку. Вiдповiднi конституцiйнi новацiї з часом стали харак-теризувати як <рацiоналiзацiю парламентського правлiння>.

197

У бiльшостi вiдповiдних країн встановленi i використовуються тiльки формалiзованi процедури притягнення уряду до полiтичної вiдповiдаль-ностi. Цi процедури мають назву вотуму недовiри. За їхнiм змiстом питан-ня про недовiру уряду не може ставитися i розглядатися спонтанно. Вирiшення цього питання пов'язується з необхiднiстю розгляду його парла-ментом за iнiцiативою опозицiї з використанням визначеної в основному за-конi спецiальної процедури. У країнах, де прийнято таку форму парла-ментського контролю за урядовою дiяльнiстю, як iнтерпеляцiя, результатом її внесення може бути прийняття парламентом резолюцiї з оцiнкою дiяль-ностi уряду. Конкретно ж формалiзованi процедури притягнення уряду до полiтичної вiдповiдальностi у кожнiй країнi мають свої особливостi.

Так, в iталiї кожна палата парламенту може прийняти вмотивовану резолюцiю про довiру або недовiру уряду на пiдставi поiменного голосуван-ня. Резолюцiя має бути пiдписана не менш, нiж 1/10 складу палати, вона не може бути поставлена на розгляд до закiнчення триденного строку з мо-менту її внесення. Це дає змогу уряду мобiлiзувати своїх прихильникiв у парламентi. При цьому в основному законi прямо вказується на рiзницю мiж вотумом недовiри уряду, що обов'язково тягне за собою його вiдставку, та iншими голосуваннями в палатах проти будь-якої урядової пропозицiї.

У Францiї недовiра уряду може бути виражена шляхом прийняття нижньою палатою резолюцiї осуду. Така резолюцiя розглядається лише в тому випадку, коли її пiдпишуть не менш, нiж 1/10 загальної кiлькостi де-путатiв. Голосування можна проводити лише через двi доби пiсля внесення проекту резолюцiї. Пiдраховуються тiльки голоси, поданi за резолюцiю осу-ду, а сама резолюцiя може бути прийнята лише абсолютною бiльшiстю го-лосiв. Усе це значною мiрою зменшує ефективнiсть вiдповiдної процедури i обмежує значення самого iнституту полiтичної вiдповiдальностi уряду.

В усiх країнах з вiдповiдними формами правлiння рiшення про не-довiру уряду має бути прийняте абсолютною бiльшiстю депутатiв. Не-довiра главi уряду означає недовiру усiм його членам i тягне їх вiдстав-ку. У бiльшостi країн в основних законах передбачено можливiсть розгля-ду питання про довiру за iнiцiативою самого уряду. Процедура його роз-гляду аналогiчна або близька до процедури вотуму недовiри.

Конституцiї ряду держав обмежують можливостi повторного внесен-ня питання про недовiру уряду протягом певного часу. В Португалiї, Ру-мунiї i Францiї питання про недовiру не може бути поставлене повторно у перiод однiєї парламентської сесiї, у Болгарiї i Грецiї вiдповiдний строк дорiвнює шести, а в Естонiї, Хорватiї i Польщi трьом мiсяцям. Разом з тим у Польщi повторна пропозицiя про недовiру уряду може бути внесена дост-роково за умови її пiдтримання 1/4 депутатiв вiд складу нижньої палати.

198

Резолюцiя осуду уряду в Швецiї може бути прийнята за результа-тами обговорення урядової дiяльностi або розгляду iнтерпеляцiї. iснуюча у Швецiї практика полягає в тому, що уряд нiколи не ставить питання про довiру у зв'язку з внесенням ним законодавчих або iнших пропозицiй ! i не йде у вiдставку, коли парламент вiдхиляє цi пропозицiї. До того ж в усiх Скандинавських країнах, на вiдмiну вiд багатьох iнших країн, вiдмо-ва парламенту схвалити урядовi законопроекти не пов'язується з довiрою ; уряду. Це не тiльки сприяє стабiльностi урядiв, а й дає змогу депутатам вiльно керуватися власними переконаннями у процесi законотворчостi.

Значнi особливостi притаманнi процедурi притягнення уряду до полiтичної вiдповiдальностi у ФРН. Бундестаг шляхом вотуму недовiри ; може усунути з посади канцлера i тим самим примусити пiти у вiдставку ^ увесь уряд. Однак для цього одного голосування про недовiру замало. Бун-i дестаг водночас повинен протягом двох дiб бiльшiстю голосiв свого складу i обрати наступника канцлера i лише пiсля цього звернутись до президента з проханням здiйснити вiдповiднi кадровi змiни. Президент повинен задо-I вольнити прохання i призначити на посаду канцлера обрану особу. '      Розглянута процедура вирiшення питання про недовiру уряду нази-вається в нiмецькiй конституцiйнiй теорiї конструктивним вотумом. Її сенс державознавцi вбачають передусiм у тому, що нарiвнi з можливостя-ми полiтичної вiдповiдальностi уряду ця процедура сприяє становленню вiдповiдальної опозицiї. Практика свiдчить, що усунути з посади канцле-ра за допомогою конструктивного вотуму можна лише за наявностi пари-тету головних партiйно-полiтичних сил у бундестазi. За роки iснування ФРН така процедура була використана дише один раз.

Подiбний порядок притягнення уряду до полiтичної вiдповiдаль-ностi встановлений в Угорщинi. Пропозицiя щодо вотуму недовiри главi уряду може бути запропонована вiд iменi п'ятої частини депутатського корпусу разом з альтернативною кандидатурою на посаду прем'єр-мiнiстра. Обговорення цiєї пропозицiї у парламентi має бути проведене не ранiше трьох i не пiзнiше восьми дiб пiсля її висунення. Вираження не-довiри водночас означає обрання нового глави уряду. Близькi за змiстом положення мiстять конституцiї iспанiї, Польщi i Словенiї.

Аналiзуючи проблеми власне полiтичної вiдповiдальностi уряду, слiд зазначити, що своєрiдною противагою праву постановки питання про не-довiру уряду вважається право розпуску парламенту. У спiввiдношеннi цих прав зовнi встановлюється нiби рiвновага мiж представницьким органом i урядом. Але дiйснiсть свiдчить, що подiбний висновок був би спрощенням. Згiдно з положеннями конституцiй, прийнятих у країнах з парла-ментарними i змiшаною республiканською формами правлiння, право

розпуску парламенту (звичайно його нижньої палати) належить главi дер-жави. Однак майже завжди здiйснення цього права главою держави зу-мовлене дiяльнiстю уряду та її оцiнкою в парламентi.

Звичайно глава держави не має реальних можливостей виступати в ролi арбiтра мiж парламентом та урядом i майже автоматично розпускає парламент за поданням прем'єр-мiнiстра. Однак виникають ситуацiї, ко-ли розклад партiйно-полiтичних сил у парламентi уможливлює iснування лише коалiцiйного уряду, а парламентськi фракцiї не можуть дiйти зго-ди. Тодi глава держави може вiдiграти вирiшальну роль не тiльки у фор-муваннi такого уряду, а й у вирiшеннi питання про розпуск парламенту.

За звичайних обставин можливiсть розпуску парламенту залежить пе-редусiм вiд позицiї уряду. i справа тут не в тому, що уряд у своїй дiяльностi може задовольняти парламент i не доводити свої вiдносини з ним до кризи. Як вже зазначалось, у вiдповiдних країнах уряд звичайно контролює пред-ставницький орган за допомогою бiльшостi депутатiв, якi його пiдтримують. За таких умов вотум недовiри уряду i подальший розпуск парламенту вигля-дають як малореальна гiпотеза. На практицi загроза розпуску парламенту тут нерiдко використовується для того, щоб пiдняти рiвень партiйної дис-циплiни серед парламентарiїв бiльшостi, згуртувати ряди правлячої партiї або коалiцiї. Така загроза впливає i на опозицiю, особливо коли вона не пе-редбачає бiльш-менш надiйних перспектив на дострокових виборах.

У деяких країнах право розпуску парламенту багато в чому втратило зв'язок з iнститутом власне полiтичної вiдповiдальностi уряду. Сказане пе-редусiм стосується Великобританiї, де уряд фактично в будь-який момент може звернутися до глави держави з проханням розпустити нижню палату i призначити вибори нового її складу, а глава держави має задовольнити це прохання. Достроковий розпуск палати тут звичайно пов'язаний не з вiдповiдальнiстю уряду, а з його намiрами використати сприятливу полiтич-ну ситуацiю для проведення виборiв з метою забезпечення собi знову парла-ментської бiльшостi. Знаменно, що у Великобританiї протягом XX ст. жо-ден склад палати громад не проiснував повний строк своїх повноважень.

Таким чином, залишаючись в цiлому конституцiйним засобом вре-гулювання вiдносин мiж представницьким органом i урядом, розпуск парламенту набув якостей бiльш загального iнституту. Його значення по-ширюється на всю сферу мiжпартiйних i внутрiшньопартiйних парла-ментських вiдносин. Сам факт розпуску представницького органу призво-дить до такої суспiльно-полiтичної подiї, якою є парламентськi вибори.

iншою формою конституцiйної вiдповiдальностi органiв виконавчої влади є вiдповiдальнiсть з використанням iмпiчменту або iнших подiбних процедур. Характерною рисою такої вiдповiдальностi є те, що во-

200

на завжди iндивiдуалiзована: до вiдповiдальностi в цьому випадку притя-гаються лише окремi особи, а не уряд у цiлому. До того ж вiдповiдальностi у порядку iмпiчменту iнодi пiдлягають не тiльки носiї виконавчої влади,

|;ай суддi.

^     Особливiстю такої вiдповiдальностi є i те, що вона має мiсце за рiзних форм державного правлiння. У країнах з парламентарними форма-ми правлiння, зокрема у Великобританiї, вiдповiдальнiсть з використан-ням процедури iмпiчменту iсторично передувала власне полiтичнiй ^.вiдповiдальностi уряду перед парламентом, але в наш час перша значною мiрою втратила своє значення i поступилася мiсцем другiй. !      У країнах iз змiшаною республiканською формою правлiння проце-дура iмпiчменту зберiгає значення насамперед щодо глав держав. У прези-дентських республiках, де не iснує полiтичної вiдповiдальностi кабiнету пе-ред парламентом, iмпiчмент є важливим засобом взаємодiї законодавчої i "виконавчої влади, одним з найсуттєвiших компонентiв у системi стриму-вань i противаг. |      Вiдповiдальнiсть з використанням процедури iмпiчменту нерiдко

не зовсiм точно визначають як судову вiдповiдальнiсть. Не викликає i сумнiвiв, що тут має мiсце взаємодiя представницького органу i суду. i Нерiдко використання процедури iмпiчменту передбачається у зв'язку зi | вчиненням певних кримiнальних злочинiв, хоча пiдставами для цього i звичайно є досить невизначенi дiї, сформульованi як <порушення консти-i туцiї> тощо. Процесуальне iмпiчмент певною мiрою подiбний до судової ; процедури. Однак головним змiстом вiдповiдальностi у порядку iмпiчмен-i ту є полiтична оцiнка дiй вiдповiдних осiб.

:      Що ж до самої процедури iмпiчменту, то її порядок визначений по-рiзному. У Великобританiї палата громад формулює звинувачення i пору-; шує справу, а палата лордiв розглядає її i виносить остаточне рiшення. В останнiй раз процедуру iмпiчменту щодо членiв уряду в цiй країнi було використано на початку XIX ст.

У цiлому подiбний порядок iмпiчменту встановлений Конституцiєю СiiiА та в бiльшостi iнших президентських республiк. Як i у Великобри-танiї, нижня палата конгресу США виступає в ролi слiдчого та обвинувача. Для цього вона створює комiтет з розслiдування, i на основi його доповiдi приймає рiшення про обвинувачення. Порушену в такий спосiб справу на за-критому засiданнi розглядає верхня палата, рiшення приймається 2/3 її складу. Наслiдком може бути усунення з посади i позбавлення права займа-ти <почесну, вiдповiдальну або оплачувану посаду на службi Сполучених Штатiв> будь-якої федеральної посадової особи, якщо її, згiдно зi ст. 2 (роздiл четвертий) Конституцiї, буде викрито у <зрадi, хабарництвi або iнших тяжких злочинах i кримiнальних вчинках>.

201

Однак на цьому юридичнi наслiдки скоєного не закiнчуються. В по-дальшому проводять розслiдування загального характеру, справу переда-ють до звичайного суду i винний несе покарання. За всю iсторiю СПiА мав мiсце тiльки один випадок (у XIX ст.) застосування процедури iмпiчменту щодо президента, але останнiй був пiдтриманий сенатом. Найчастiше до вiдповiдальностi з використанням такої процедури притягували суддiв фе-деральних судiв.

Процедури iмпiчменту встановленi конституцiями i в деяких країнах iз змiшаною республiканською формою правлiння. У Росiї в ст. 93 Конституцiї визначено, що президент може бути усунутий з поста тiльки на пiдставi висунутого нижньою палатою парламенту обвинувачення у державнiй зрадi або у вчиненнi iншого тяжкого злочину. При цьому обви-нувачення має бути пiдтверджене висновком верховного суду про на-явнiсть у дiях президента ознак злочину i висновком конституцiйного су-ду про додержання встановленого порядку обвинувачення.

Рiшення нижньої палати про висунення обвинувачення i верхньої палати про усунення президента Росiї повиннi бути прийнятi 2/3 голосiв їх загальної кiлькостi. Вiдповiдна пропозицiя розглядається в нижнiй па-латi з iнiцiативи 1/3 її складу i при наявностi висновку спецiальної комiсiї, утвореної цiєю палатою. Саме рiшення верхньої палати про усу-нення президента з поста має бути прийняте не пiзнiше, нiж у тримiсяч-ний строк пiсля висунення нижньою палатою обвинувачення. Якщо про-тягом цього строку рiшення верхньої палати не буде прийняте, обвинува-чення проти президента вважається вiдхиленим.

В iрландiї, згiдно зi ст. 12 Конституцiї, <президент може бути вiдда-ний до суду парламентом за встановлену негiдну поведiнку>. Обвинувачен-ня формулює будь-яка з палат парламенту. Пропозицiя про таке обвинува-чення повинна бути прийнята не менш, нiж 2/3 складу вiдповiдної палати. Якщо одна з палат висуває обвинувачення проти президента, iнша палата веде розслiдування або дає розпорядження про таке розслiдування. За ре-зультатами цього розслiдування вона може прийняти бiльшiстю у 2/3 го-лосiв ЇЇ' складу резолюцiю про усунення президента з поста.

Класична процедура iмпiчменту здiйснюється у двопалатних парла-ментах. Вона пов'язана з конституцiйною вiдповiдальнiстю президентiв, хоч у СЦiА її застосовують i до iнших суб'єктiв виконавчої влади. Теоретично не виключена вiдповiдальнiсть членiв уряду у порядку iмпiчменту в тих країнах з парламентарними формами правлiння, де вона визнана. В усiх країнах за-стосування процедури iмпiчменту є оцiнкою дiяльностi суб'єктiв виконавчої полiтичної влади з позицiй визначення її конституцiйностi i законностi.

Значно вiдмiннi вiд процедури власне iмпiчменту парламентськi

202

Процедури усунення президента прийнятi в деяких країнах iз змiшаною республiканською формою правлiння. Головну роль у здiйсненнi цих про-цедур вiдiграють парламенти. Президент може бути змiщений за рiшен-Вям парламенту, прийнятим 2/3 його членiв. Пiдставами для такого рiшення можуть бути порушення конституцiї та вчинення злочину. Вис-Ьовок про порушення президентом основного закону робить консти-туцiйний суд, а про вчинення злочину - спецiальна комiсiя парламенту. Подiбнi процедури встановленi в конституцiях Киргизстану, Латвiї, Лит-ви, Туреччини та деяких iнших держав. >     В Молдовi i Румунiї пропозицiя про усунення президента з поста Може бути прийнята парламентом вiдповiдно двома третинами i абсолют-йою бiльшiстю його членiв. Цьому передує висновок конституцiйного су-ту. Протягом мiсяця пропозицiя парламенту має бути винесена на рефе-рендум, за результатами якого i вирiшується полiтична доля президента. Розглянутi процедури iнодi називають iмпiчментом, що не вiдповiдає ус-'таленiй конституцiйнiй теорiї.

Свої особливостi має процедура змiщення президентiв парламента-

,ми спiльно з органами конституцiйної юстицiї, яку також неточно визна-чають як iмпiчмент. Ця процедура встановлена в конституцiях у рядi країн з парламентарно-республiканською i змiшаною республiканською формами правлiння. Тут парламенти беруть активну участь у вирiшеннi питання про усунення президентiв з поста, хоч не менш важливу роль у

i вiдповiдному процесi вiдiграють i конституцiйнi суди.

У Чехiї за обвинуваченням у державнiй зрадi, висунутим верхньою

; палатою парламенту, президент може бути змiщений конституцiйним судом

: з поста i позбавлений права займати його у майбутньому. В Австрiї обвину-вачення проти президента у порушеннi конституцiї висувають на спецiаль-ному засiданнi обох палат парламенту. Конституцiйний суд може не тiльки змiстити президента, а й за певних умов тимчасово позбавити його полiтич-них прав. У ФРН кожна з палат парламенту може сформулювати проти пре-зидента обвинувачення у навмисному порушеннi конституцiї або закону i передати справу до конституцiйного суду. Вiдповiдне рiшення має бути прийняте квалiфiкованою бiльшiстю у 2/3 складу палати. В усiх країнах ор-гани конституцiйної юстицiї можуть постановити, що президенти повиннi призупинити здiйснення своїх повноважень до розгляду їхнiх справ.

Подiбнi процедури передбаченi основними законами Болгарiї, iталiї, Македонiї, Словенiї, Словаччини, Хорватiї та деяких iнших держав. Що-до цих процедур правильно буде говорити не про парламентську вiдповiдальнiсть президентiв, а про їх спецiальну судову вiдповiдальнiсть, iнiцiйовану представницькими органами. Характерно, що застосування

203

вiдповiдних процедур не виключає можливостi притягнення у подальшо-му за тi самi дiї до вiдповiдальностi у загальному судi. У такий спосiб мо-же сполучатися конституцiйна i кримiнальна вiдповiдальнiсть.

Вiд процедури iмпiчменту та iнших розглянутих процедур реалiзацiї конституцiйної вiдповiдальностi суб'єктiв виконавчої полiтичної влади слiд вiдрiзняти спецiальний порядок притягнення їх до кримiнальної вiдповiдальностi. За цих умов засудження суб'єктiв виконавчої влади тягне усунення їх з посади, а не навпаки. Послiдовнiсть сполучення консти-туцiйної i кримiнальної вiдповiдальностi тут зворотна: друга передує першiй i зумовлює її.

У Бельгiї i Нiдерландах нижнi палати парламентiв формулюють обвинувачення проти членiв урядiв у вчиненнi злочинiв. У Швецiї такi обвинувачення висуває одна з постiйних комiсiй парламенту, що має назву конституцiйної. В Литвi для притягнення членiв уряду до кримiнальної вiдповiдальностi потрiбна згода парламенту, а у перiод мiж його сесiями - президента. В Естонiї президент i члени уряду можуть бути притягненi до кримiнальної вiдповiдальностi за поданням канцлера юстицiї (генерально-го прокурора) i за рiшенням, прийнятим абсолютною бiльшiстю членiв пар-ламенту. В Швейцарiї для цього потрiбне рiшення, прийняте на спiльному засiданнi палат парламенту. В Румунiї рiшення про обвинувачення i судо-ве переслiдування членiв уряду може приймати президент або кожна з па-лат парламенту. У Португалiї i Молдовi рiшення про обвинувачення у вчиненнi злочину самого президента має прийняти парламент 2/3 його складу. В усiх названих країнах вiдповiднi кримiнальнi справи розгляда-ють загальнi суди (як правило, суди вищих iнстанцiй).

Справи за подiбними обвинуваченнями у рядi країн розглядають спецiальнi суди (Грецiя, Данiя, Норвегiя, Фiнляндiя тощо). При цьому парламенти не тiльки формулюють обвинувачення, а й вiдiграють досить активну роль у формуваннi цих судiв.

У Францiї рiшення про притягнення до кримiнальної вiдповiдаль-ностi президента i членiв уряду мають прийняти обидвi палати парламен-ту абсолютною бiльшiстю голосiв. Саму справу розглядає так звана висо-ка палата правосуддя, членiв якої у рiвнiй кiлькостi обирають палати парламенту з власного складу. Пiдставою для притягнення президента до вiдповiдальностi є вчинення дiй, якi квалiфiкуються як державна зрада. Члени уряду можуть бути притягненi до вiдповiдальностi, якщо їм iнкримiновано участь у заколотi проти безпеки держави.

У Польщi президент може бути звинувачений у вчиненнi злочину за рiшенням нацiональних зборiв (спiльного засiдання палат парламенту), прийнятим 2/3 їхнього складу. Далi справою повинен займатися держав-

204

ий трибунал, членiв якого обирає нижня палата на строк її власних пов-оважень. На вiдмiну вiд Францiї, самi депутати не можуть бути членами

ото трибуналу.

Практично в усiх розвинутих країнах пiсля висунення проти пре-

о.ента або членiв уряду обвинувачення у вчиненнi злочину вiдповiднi

)би призупиняють здiйснення своїх повноважень. Це має забезпечити евтручання їх у кримiнальний процес i об'єктивний розгляд справи. i.;    Загальна картина така: процедури притягнення до конституцiйної (кримiнальної вiдповiдальностi суб'єктiв виконавчої полiтичної влади ре-вiзуються завжди за участю парламентiв. Нерiдко ця участь має важли-е i навiть вирiшальне значення. Наявнiсть у конституцiях i законо-авствi вiдповiдних процедур слiд пояснити намаганням правлячих кiл балансувати головнi компоненти державного механiзму, якими є органи

їонодавчої i виконавчої влади.

1