1. Форма державного правлiння

Форма державного правлiння - це спосiб органiзацiї державної влади, зумовлений принципами взаємовiдносин вищих органiв держави. Характер форми державного правлiння спiввiднесений з конституцiйно-правовим статусом кожного з вiдповiдних органiв. Зовнi форма правлiння зумовлена насамперед тiєю юридичною i фактичною роллю, яку вiдiграє в державному механiзмi глава держави, а також порядком формування цього iнституту. Однак по сутi визначальними тут є взаємовiдносини ор-ганiв законодавчої i виконавчої влади.

Характер взаємовiдносин вищих органiв держави е визначальним i з точки зору теорiї подiлу влад. iдея подiлу влад у найбiльш чiткому i послiдовному викладi була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Вiн розрiзняв три влади - законодавчу, виконавчу i судову. Кожна з них мала здiйснюватися вiдповiдними органами (органом). Усi три влади ви-значалися як рiвнозначущi i взаємно зрiвноваженi. Ш. Монтеск'є розгля-дав подiл влад не як простий подiл функцiй мiж рiзними державними ор-ганами, а як розмежування полiтичних сил, що здiйснюється в iм'я полiтичних свобод. На його думку, зосередження всiх названих влад у ру-ках однiєї особи чи групи осiб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму i гарантiю додержання прав i свобод особи розглядали подiл влад i всi наступнi прихильники цiєї iдеї.

Концепцiя Ш. Монтеск'є справила великий вплив на розвиток кон-ституцiйної теорiї i практики i, зокрема, знайшла пряме вiдображення в конституцiйних актах перiоду французької революцiї XVIII ст. Одне з по-ложень Декларацiї прав людини i громадянина 1789 р. визначало, що <суспiльство, в якому не забезпечене користування правами i не здiйсне-ний подiл влад, не має конституцiї>. Характерно, що Декларацiя у тiй чи iншiй формi була iнкорпорована до змiсту багатьох прийнятих за два столiття конституцiй Францiї, включаючи i чинну.

Принцип подiлу влад є пiдiрунтям Конституцiї СiЛА 1787 р., хоча прямо в її текстi вiн i не згадується. Цей принцип знайшов пряме вiдобра-ження в структурi американської конституцiї. Так, першi три з семи статей її головного тексту присвяченi органiзацiї i повноваженням органiв законо-давчої, виконавчої i судової влад. Юридична форма закрiплення принципу подiлу влад тут має вигляд структурно-функцiонального визначення кожно-го з вищих органiв держави у нормах основного закону.

Саме така форма закрiплення подiлу влад довгий час була загаль-ноприйнятою в конституцiйному правi зарубiжних країн, якi реально або номiнальне сприйняли названий принцип. У багатьох новiтнiх консти-

80

туцiях, прийнятих на початку 90-х рокiв XX ст., вiдповiдний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституцiйному рiвнi подiл влад, правлячi кола застерiгають необхiднiсть вiдповiдними засоба-ми створити умови для переходу до нових форм державно-полiтичного життя. З iншого боку, це означає проголошення вiдмови вiд ранiше прий-нятих принципiв органiзацiї влади i побудови державного механiзму.

Що ж до сучасного розумiння принципу подiлу влад, то його змiст, по сутi, має два тлумачення, якi знаходять втiлення в рiзних формах правлiння i водночас вiдбивають власне факт їхнього iснування.

Перше тлумачення подiлу влад передбачає формальну iзольованiсть кожної з них, вiдсутнiсть мiж ними тiсних функцiональних вiдносин. Таке тлумачення подiлу влад асоцiюється з президентською республiкою. Кла-сичним є варiант подiлу влад за Конституцiєю СiЛА. Президентсько-рес-публiканська форма правлiння тут грунтується на жорсткому подiлi влад, який, проте, реально означає лише загальне розмежування функцiональної компетенцiї мiж сферами влади, а точнiше - мiж трьома вищими органа-ми держави.

Особливiстю практичної реалiзацiї принципу подiлу влад є її зви-чайне доповнення у виглядi так званої системи стримувань i противаг. Ще Ш. Монтеск'є писав, що розподiленi влади повиннi взаємно врiвнова-жуватись. Шзнiше iдея стримувань i противаг набула широкого визнан-ня в конституцiйнiй теорiї багатьох країн. Ця iдея пов'язувалася з не-обхiднiстю не тiльки запобiгти надмiрнiй концентрацiї влади, а й забез-печити стабiльнiсть i сталiсть у дiяльностi державних iнститутiв.

Сама ж система стримувань i противаг, покладена в основу ор-ганiзацiї i функцiонування вищих органiв держави, втiлена в багатьох по-ложеннях Конституцiї США. Зокрема, остання визначає рiзнi способи формування органiв усiх трьох влад: конгрес обирається виборчим корпу-сом, президент - непрямими виборами, колегiєю вибiрникiв, якi, в свою чергу, обираються народом, верховний суд формується спiльно президен-том i верхньою палатою конгресу - сенатом. iдея стримувань i противаг у її конституцiйному оформленнi пов'язується також з рiзними строками повноважень вищих органiв. Усе це покликане забезпечити самостiйнiсть вiдповiдних сфер влади.

Найголовнiшим є те, що в межах системи стримувань i противаг, вiдповiдно до конституцiйних норм, створено структуру взаємодiй i взаємообмежень вищих органiв держави, а звiдси - трьох подiлених влад. Так, у США конгрес може притягати президента до вiдповiдаль-ностi, використовуючи процедуру iмпiчменту, а сенат - вiдхиляти кан-дидатури на зайняття урядових або ряду iнших федеральних посад, за-

81

пропонованi президентом. У свою чергу, президент може перешкодити введенню в дiю прийнятого конгресом закону, застосувавши вето. Члени верховного суду призначаються президентом з <поради i згоди> сенату, тобто спiльно законодавчою i виконавчою владою. З iншого боку, верхов-ний суд здiйснює функцiю конституцiйного контролю законодавчої дiяль-ностi конгресу i правотворчостi президента.

Принцип подiлу влад є своєрiдним постулатом. У зарубiжнiй кон-ституцiйнiй теорiї i практицi до нього звертаються майже кожного разу, коли виникають рiзнi кризовi ситуацiї у сферi державно-полiтичних вiдносин владарювання. Все це свiдчить про значущiсть i життєвiсть цьо-го принципу. Нерiдко принципу подiлу влад надають суто полiтичного значення i не фокусують увагу на його юридичному змiстi. Такий пiдхiд грунтується на визнаннi того, що навiть за умови наявностi у державних iнститутiв рiзних повноважень i функцiй їхнi дiї спрямованi на досягнен-ня спiльної мети. Тим самим принцип подiлу влад, по сутi, замiнюється принципом розподiлу державних функцiй.

Еволюцiя iдеї подiлу влад супроводжується змiною вiдповiдної прак-тики. Однiєю з таких змiн є тяжiння до розширення функцiй виконавчої влади. Таке явище має мiсце за будь-якої форми правлiння. Воно є об'єктивним за своїм характером, хоча його i не слiд абсолютизувати.

Нiде практична реалiзацiя вiдповiдних теоретичних концепцiй не призвела до абсолютного подiлу влад. Навiть у президентських рес-публiках окремi законодавчi та виконавчi функцiї розподiляються мiж рiзними за формальним призначенням державними органами. До деякої мiри це стосується i судових функцiй (окремi судовi повноваження парла-ментiв, адмiнiстративна юстицiя тощо).

Згiдно з iншим тлумаченням вiдповiдного принципу, незважаючи на їх формальний подiл, влади повиннi тiсно спiвпрацювати i взаємодiяти. Подiбне тлумачення подiлу влад найбiльшою мiрою вiдповiдає природi пар-ламентарних форм правлiння. У країнах з такими формами правлiння принцип подiлу влад нерiдко зазнає суттєвих коректив або навiть взагалi заперечується. Багато теоретикiв, виходячи з особливостей органiзацiї та дiяльностi державного механiзму, не бачить тут необхiдностi в чiткому подiлi влад. Вони посилаються при цьому на нiбито властиве парламентар-ним за формою правлiння країнам явище - часткову збiжнiсть, або част-ковий розподiл функцiй органiв законодавчої i виконавчої влади, що iнко-ли призводить до <змiшування влад>. Подекуди в межах цих i подiбних концепцiй подiл влад визначається тiльки як незалежнiсть суду.

Широкого визнання в країнах з парламентарними формами правлiння набули концепцiї дифузiї, дисперсiї влади. Їхнi автори фактично заперечу-

82

ють жорсткий подiл влад. На їхню думку, владнi повноваження здiйснюють-ся рiзними державними органами та посадовими особами. Мiж цими органа-ми далеко не завжди можна провести чiтку грань за iнституцiональним i функцiональним принципом, що не виключає iєрархiї мiж ними. Як вважа-ють цi автори, чим бiльше органiв здiйснюють владнi повноваження, тим меншою е ймовiрнiсть монополiзацiї' влади, тим менше можливостей для свавiльного i деспотичного правлiння, яке обмежує свободу особи.

Поняття подiлу влад вiдоме i конституцiйнiй теорiї країн з так зва-їюю змiшаною республiканською формою правлiння, зокрема Францiї. Французькi конституцiоналiсти нерiдко висловлюються на користь жор-сткого подiлу влад. Проте, намагаючись пристосувати цей принцип до iснуючих державно-полiтичних реалiй, деякi з них пропонують уточнити поняття законодавчої i виконавчої влади. Вони вважають, що термiн <ви-конавча влада> є вузьким i в цiлому невдалим. Функцiї уряду не зводять-ся тiльки до виконання законiв. Урядова, або управлiнська, функцiя, на їхню думку, вбирає в себе законодавчу функцiю, а це призводить до того, що остання бiльше не ототожнюється з дiяльнiстю парламенту.

Дещо iнший пiдхiд запропонував вiдомий французький учений Морiс Дюверже. Вiн вважав, що рiзниця мiж законодавчою i виконавчою владою не має значення, адже лiдер партiї парламентської бiльшостi во-лодiє тiєю й iншою, оскiльки керує урядом i контролює цю бiльшiсть. То-му, писав М. Дюверже, говорити, що обидвi цi влади розмежованi - фiкцiя, а справжнiй подiл влади має мiсце мiж урядом i опозицiєю.

Подiбнi теоретичнi концепцiї певною мiрою пов'язанi iз змiстом Кон-ституцiї Францiї 1958 р., яка грунтується на одному з варiантiв подiлу влад. Цей варiант сполучає елементи жорсткого подiлу з класичними iнститутами парламентаризму. Так, ст. 23 закрiпила принцип несумiсностi функцiй чле-на уряду з депутатським мандатом, що властиве президентським рес-публiкам. Водночас у ст. ст. 20, 49 i 50 зафiксований принцип полiтичної вiдповiдальностi уряду, який характеризує парламентарнi форми правлiння.

Сама ж форма державного правлiння має кiлька сучасних рiзно-видiв. Кожен з них в умовах конкретної країни має свої особливостi, що не заважає визначенню загальних характеристик.

Однiєю з сучасних форм державного правлiння в розвинутих країнах є президентська республiка. Класичною президентською республiкою вва-жаються США. Президентсько-республiканська форма правлiння прийнята в цiлому рядi країн Латинської Америки, а також у деяких iнших за-рубiжних країнах.

Головними ознаками президентської республiки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого подiлу влад i запровадження збалансованої

83

системи стримувань i противаг; 2) обрання президента на загальних вибо-рах; 3) поєднання повноважень глави держави i глави уряду в особi прези-дента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парла-менту; 5) вiдсутнiсть полiтичної вiдповiдальностi уряду перед парламентом;

6) вiдсутнiсть права глави держави на розпуск парламенту; 7) вiдсутнiсть iнституту контрасигнування, тобто скрiплення актiв президента пiдписами мiнiстрiв, якi б i несли за них вiдповiдальнiсть.

Характеризуючи президентську республiку, слiд зазначити, що її кла-сичному варiанту притаманна наявнiсть двох центрiв влади - президента i парламенту. У США це найбiльш наочно виявляється у перiоди так званого роздiленого правлiння, коли президент i парламентська бiльшiсть репрезен-тують рiзнi партiйно-полiтичнi сили. Одним з наслiдкiв практичної ре-алiзацiї принципу подiлу влад у класичнiй президентськiй республiцi є i те, що виконавча влада має порiвняно невеликi можливостi для втручання у сферу компетенцiї законодавчої влади, а остання зберiгає певнi засоби конт-ролю за дiяльнiстю першої. При цьому обидвi влади залишаються незалеж-ними одна вiд одної, що, будучи поєднаним iз взаємними стримуваннями i противагами, забезпечує демократичне управлiння державними справами.

Певнi вiдмiнностi характеризують президентсько-республiканську форму державного правлiння, що iснує в країнах Латинської Америки. Тут, за умови формального проголошення жорсткого подiлу влад, вирiшальну роль у державному механiзмi вiдiграють органи виконавчої влади, а саме президент. Останнiй надiлений такими повноваженнями, якi дозволяють йому активно втручатись у сферу законодавчої i впливати на функцiонуван-ня судової влади. До того ж свої повноваження президент здiйснює нерiдко в умовах, коли вiдсутнi розвинута партiйна система i вiдповiднi полiтичнi засоби контролю за дiяльнiстю державного механiзму. Характерно, що прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правлiння iнодi визначається як <суперпрезидентська> республiка.

Запроваджений у названих країнах варiант президентської рес-публiки за деякими ознаками навiть формально вiдрiзняється вiд свого класичного прототипу, яким є президентська республiка в США. На вiдмiну вiд США, де президент обирається непрямими виборами, тут вiдповiднi вибори мають, як правило, прямий характер. Конституцiї ба-гатьох держав Латинської Америки не припускають переобрання прези-дента на наступний строк, хоч у практицi вiдповiдних країн таке обме-ження далеко не завжди має реальне значення. Нарештi, у деяких з них вiдсутня посада вiце-президента, що, без сумнiву, сприяє посиленню осо-бистої влади самого фактичного глави виконавчої влади.

Рiзновидами сучасних форм державного правлiння є парламентарнi

84

республiка i монархiя. Головна вiдмiннiсть мiж ними полягає у тому, що в монархiях глава держави визначається в порядку престолонаслiдування, в республiках - шляхом виборiв.

Парламентарнi форми правлiння досить поширенi в розвинутих країнах. Їхнiми ознаками є: 1) здiйснення повноважень глави держави (пре-зидента, монарха) i глави уряду рiзними особами; 2) обмеженiсть владних повноважень глави держави i водночас вiднесенiсть реальної компетенцiї у сферi виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парла-ментом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номiналь-ною; 4) формальна полiтична вiдповiдальнiсть уряду (колективна та iндивiду-альна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актiв гла-ви держави главою уряду та (або) вiдповiдним мiнiстром. Ознакою парламен-тарно-республiканської форми є також те, що глава держави - президент - обирається не на загальних виборах, а парламентом або спецiальною ко-легiєю, яка в основному складається з депутатiв того ж парламенту.

Фактичним центром здiйснення державної влади в парламентарних за формами правлiння країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усi важелi реальної влади знаходяться тут у керiвникiв полiтичних партiй, яким належить бiльшiсть мiсць у парламентi. Сам же парламент ви-ступає в ролi своєрiдного механiзму, за допомогою якого полiтика правля-чої партiї або партiй офiцiйно оформляється. Суто партiйний характер має тут звичайно i уряд, глава якого очолює партiю парламентської бiльшостi або, у випадках утворення коалiцiйного уряду, є лiдером чи входить до складу керiвництва однiєї з партiй правлячої коалiцiї.

Тому не дивно, що в зарубiжнiй полiтологiчнiй лiтературi парламен-тарнi форми правлiння нерiдко визначаються як <правлiння партiй>. У будь-якому випадку ефективне функцiонування державного механiзму за умови сприйняття парламентарних форм правлiння здiйснюється лише тодi, коли суспiльство має досить високий рiвень полiтичної органiзацiї i, зокрема, ха-рактеризується наявнiстю розвинутої партiйно-полiтичної структури.

iсторично першою парламентарною формою правлiння була парламен-тарна монархiя. Парламентарна республiка є, по сутi, її пiзнiшим варiантом. Сама ж парламентарно-монархiчна форма сформувалася шляхом еволюцiї феодальної монархiї, яка вiдбувалася протягом кiлькох столiть пiд впливом загальних соцiально-економiчних i полiтичних факторiв. У процесi цiєї ево-люцiї абсолютна монархiя поступилася мiсцем конституцiйнiй монархiї та її рiзновидам - послiдовно дуалiстичнiй i парламентарнiй.

Парламентарно-монархiчна форма правлiння зафiксована в консти-туцiях, прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед

85

слiд назвати Бельгiю, Великобританiю, Данiю, iспанiю, Люксембург, Нiдерланди, Норвегiю, Швецiю та Японiю. Наявнiсть у бiльшостi з цих країн такої форми державного правлiння пояснюється еволюцiйним харак-тером суспiльно-полiтичного розвитку, гнучкiстю вiдповiдних державних iнститутiв. Не останню роль у збереженнi тут монархiчної форми вiдiграє й те, що сам монарх сприймається не тiльки як державний iнститут, а й як символ єдностi народу.

Своєрiднiстю вiдзначається парламентарно-монархiчна форма правлiння, прийнята в рядi країн - колишнiх колонiальних володiннях Великобританiї. Цi країни за традицiєю iнодi називають домiнiонами. Се-ред них насамперед слiд назвати Австралiю, Канаду i Нову Зеландiю. В останнi десятилiття внаслiдок проведених конституцiйних реформ кiлькiсть домiнiонiв серед країн, що розвиваються, помiтно зменшилася.

Домiнiони не тiльки сприйняли головнi засади британської консти-туцiйної моделi, а й зберегли певнi, що iснували ще за колонiальних часiв, державно-правовi зв'язки з колишньою метрополiєю.. Зокрема, всi вони вважаються парламентарними монархiями, але власних монархiв не мають. Британський монарх є номiнальним главою держави, а його функцiї в кожному з домiнiонiв здiйснює генерал-губернатор. Генерал-гу-бернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домiнiону, хоча такий порядок узвичаївся не вiдразу. Наприклад, у Канадi лише в другiй половинi 20-х рокiв XX ст. вiдповiднi призначен-ня стали робити за попередньою згодою мiсцевого уряду, а з 50-х рокiв - тiльки за поданням останнього. Вирiшальну роль у процедурi призначен-ня генерал-губернатора вiдiграє прем'єр-мiнiстр, який фактично i визна-чає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторiв - 5-6 рокiв.

Порiвняно менш поширеною є парламентарно-республiканська форма державного правлiння. На європейському континентi до неї без будь-яких за-стережень можна вiднести Албанiю, Грецiю, Естонiю, iталiю, Латвiю, Словач-чину, Угорщину, Чехiю, ФРН та Югославiю, хоч i названi країни мають помiтнi вiдмiнностi. Майже винятком є форма парламентарної республiки для конституцiйної практики країн, що розвиваються (наприклад iндiя).

Що ж до порядку замiщення посади президента в парламентарних республiках, то вiн також має вiдмiнностi. У Грецiї, iзраїлi, Латвiї, Мальтi, Словаччинi, Туреччинi, Угорщинi, Чехiї та Югославiї президентiв обирають самi парламенти. В Естонiї президента обирає парламент, а в разi його не-вдачi - колегiя вибiрникiв. До складу цiєї колегiї входять депутати парла-менту i представники рад мiсцевого самоврядування. Кожна рада мiсцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегiї вибiрникiв не менше одного представника. Для виборiв президентiв у парламентарних рес-

86

публiках звичайно потрiбна квалiфiкована бiльшiсть у першому турi й абсо-лютна або навiть проста бiльшiсть в усiх наступних турах голосування.

У ФРН президента обирає спецiальна колегiя (федеральнi збори), до складу якої входять у рiвнiй кiлькостi члени нижньої палати парла-менту i делегати, обранi законодавчими органами суб'єктiв федерацiї - земель. В iндiї до складу колегiї, що обирає президента, входять виборнi члени обох палат парламенту i виборнi члени законодавчих органiв штатiв. В iталiї президент обирається на спiльному засiданнi членiв пар-ламенту. У виборах також беруть участь по три делегати вiд кожної з об-ластей, якi, в свою чергу, обираються обласними радами. Вiд однiєї з об-ластей обирається один делегат. iснують i iншi варiанти замiщення полiтичної посади президента в парламентарних республiках, але у будь-якому випадку вiдповiднi вибори проводяться за участю парламенту.

Значними особливостями характеризується республiканська форма правлiння, прийнята в Швейцарiї. Нерiдко цю країну iдентифiкують як парламентарну республiку. Але це не точно. Вiдповiдну форму можна ви-значити як директорiальну республiку.

На рiвнi федерацiї органом виконавчої влади в Швейцарiї є союзна рада (уряд), яка обирається строком на чотири роки на об'єднаному засiданнi палат парламенту. Кожний з членiв союзної ради очолює окремий департамент (мiнiстерство). Зi складу союзної ради парламент щорiчно оби-рає президента союзу i вiце-президента. Останнi на цих посадах здiйснюють окремi представницькi й почеснi функцiї, зокрема, президент веде засiдан-ня союзної ради. Водночас президент i вiце-президент виконують функцiї керiвникiв окремих департаментiв, включених до структури уряду.

За Конституцiєю Швейцарiї встановлена несумiснiсть депутатського мандата i членства у складi союзної ради, хоч усi без винятку члени ради мо-жуть брати участь у парламентських дебатах без права вирiшального голосу.

Члени союзної ради (мiнiстри) не йдуть у вiдставку у випадках, ко-ли їхнi пропозицiї не знаходять пiдтримки в депутатiв представницького органу. Бiльше того, швейцарська конституцiя не знає iнституту полiтич-ної вiдповiдальностi уряду перед парламентом, хоча союзна рада повинна звiтувати на кожнiй сесiї представницького органу. Уряд функцiонує про-тягом усього перiоду парламентських повноважень. Такий консенсус мiж законодавчою i виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союз-ної ради звичайно обираються представники всiх основних полiтичних партiй. Характерно, що нi союзна рада, нi президент не мають права ве-то на рiшення парламенту. Не надiленi вони i правом його розпуску.

У цiлому прийнята в Швейцарiї форма державного правлiння в унiкальною. Її особливостi пов'язанi з вiдмiнним вiд iнших розвинутих

87

країн балансом мiж законодавчою i виконавчою владою. Юридичнi перед-умови iснування цiєї форми правлiння доповнюються широким спектром полiтичних передумов. До останнiх у першу чергу належать глибокi демо-кратичнi традицiї у сферi державно-полiтичного життя країни, зумовленi загальними економiчними i соцiальними факторами її розвитку. За слова-ми вiдомого державознавця XIX ст. А. Есмена, незважаючи на захоплен-ня, яке швейцарська система державного управлiння викликає у багатьох, вона не придатна для пересадження на iнший грунт. На сьогоднi форма директорiальної республiки залишається однiєю з головних iндивiдуаль-них ознак державного ладу саме Швейцарiї.

Однiєю з сучасних форм державного правлiння в розвинутих країнах є так звана змiшана республiканська форма, або, враховуючи рiзноманiтнiсть конкретних форм, змiшанi республiканськi форми правлiння, якi нерiдко на-зивають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсiм вдало, напiвпрезидентськими республiками.

Типовою ознакою змiшаних форм правлiння є сполучення рис пре-зидентської i парламентарної республiк. Як i в президентськiй республiцi, тут главу держави обирають на загальних виборах. iнодi вiн надiлений значними повноваженнями у сферi виконавчої влади або навiть очолює її. З iншого боку, як i в парламентарнiй республiцi, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-мiнiстр i уряд в цiлому, якi несуть вiдповiдальнiсть пе-ред представницьким органом. У нашi днi змiшанi республiканськi фор-ми правлiння є досить поширеними: тiльки в Європi їх мають Австрiя, Болгарiя, iрландiя, iсландiя, Македонiя, Польща, Румунiя, Словенiя, Фiнляндiя, Францiя i Хорватiя. До змiшаної форми тяжiє i бiльшiсть країн, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Сутнiсть тiєї чи iншої змiшаної форми правлiння визначається не арифметичними пiдрахунками якостей, що вiдрiзняють її вiд iнших су-часних форм,. Найважливiшим є спiввiдношення конституцiйних i реаль-них повноважень у сферi виконавчої влади, якими володiють президент i прем'єр-мiнiстр. За таким критерiєм окремi країни зi змiшаною рес-публiканською формою правлiння мало чим вiдрiзняються вiд парламен-тарних (Австрiя, iсландiя, Словенiя) чи президентських (Польща, Ру-мунiя, Францiя) республiк.

Конституцiї бiльшостi вiдповiдних держав припускають можливiсть своєрiдного дрейфу форми правлiння в межах змiни спiввiдношення повно-важень мiж президентом i прем'єр-мiнiстром. Це пов'язано з невизначенiстю i надмiрною узагальненiстю окремих конституцiйних положень щодо вико-навчої влади. Подiбна якiсть основних законiв не може сприйматися одно-значно. Як результат, статус президента i прем'єр-мiнiстра може змiнювати-

ся залежно вiд суспiльно-полiтичних обставин, що склалися на даний мо-мент, i навiть вiд авторитету полiтикiв, якi займають вiдповiднi посади.

Розглянутi форми державного правлiння не є характерними для пе-реважної бiльшостi країн, що розвиваються. Пояснення полягає в тому, що форма правлiння, як i будь-яка iнша загальна ознака державного ла-ду, має вiдповiдати реалiям суспiльно-полiтичного життя кожної кон-кретної країни, потребам її розвитку, традицiям тощо.

На сьогоднi в країнах, що розвиваються, iснують як монархiчнi, так i республiканськi форми правлiння, хоча домiнують останнi. Найбiльш поширеною в молодих незалежних країнах е форма так званої монокрагпичної республiки. Президентська посада тут замiщується (за не-численними винятками) шляхом загальних виборiв. При цьому президент звичайно сам призначає вiце-президента. Як правило, президент концен-трує в своїх руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допомiжним органом. У рядi країн запроваджено посаду адмiнiстративного прем'єр-мiнiстра, який виступає в ролi не глави уряду, а помiчника президента. Адмiнiстративний прем'єр-мiнiстр здiйснює функцiї з координацiї дiяль-ностi мiнiстерств i дiє лише в межах повноважень, делегованих йому пре-зидентом. У бiльшостi країн, що розвиваються, уряд формується прези-дентом i несе перед ним вiдповiдальнiсть. У переважнiй бiльшостi країн президент має право розпуску представницького органу.

Монократична республiка практично повнiстю вiдкидає принцип подiлу влад. Тут вiдсутнi функцiональний розподiл мiж вищими органами держави та бiльш-менш збалансована система стримувань i противаг. Вод-ночас для монократичної республiки характерною є також вiдмова вiд ба-гатьох засад парламентаризму, зокрема вiд участi парламенту у формуваннi уряду та вiд iнституту вiдповiдальностi уряду перед представницьким орга-ном. Президент концентрує в своїх руках усi основнi владнi повноваження. Його конституцiйний статус посилюється тим, що вiн, як правило, очолює правлячу партiю, яка є єдиною в країнi. В умовах юридичне або фактично встановленого однопартiйного режиму вiдбувається зрощення партiйного апарату з державним механiзмом. Це також вiдбивається на позицiях пре-зидента i може сприйматись як характерна ознака значної частини моно-кратичних республiк.

У так званих мусульманських країнах збереглась i така релiктова фор-ма правлiння, як абсолютна монархiя (Оман, Саудiвська Аравiя). Для дея-ких з цих країн характерна iсторично перехiдна форма - дуалiстична мо-нархiя (Йорданiя, Кувейт, Марокко тощо). Загальною ознакою дуалiстичних монархiй є те, що тут реальнi владнi повноваження розподiленi мiж монар-хом i парламентом, хоча монарх звичайно зберiгає домiнуючi позицiї.

89

Крiм монархiй, у мусульманських країнах прийнятi i республiканськi форми правлiння. Найбiльш цiкавою серед них є теократична (iсламська) республiка, прикладом якої може бути iран. Конституцiя цiєї країни встано-вила засади побудови державного механiзму, якi за багатьма ознаками мож-на порiвняти з тими, що узгоджуються з традицiйними республiканськими формами. Однак поряд з такими iнститутами, як президент i парламент, во-на фiксує наявнiсть так званого керiвника. Останнiй надiлений верховною духовною i полiтичною владою i здiйснює функцiї вождя нацiї, яка сприй-мається як громада мусульман. Неординарними слiд визнати i деякi iншi конкретнi форми державного правлiння, прийнятi у зарубiжних країнах.

Отже, характер форми правлiння в тiй чи iншiй країнi вiдображає особливостi державного ладу, зафiксованi в основному законi. Йдеться про конституцiйне визначенi взаємовiдносини вищих органiв держави, насампе-ред органiв законодавчої i виконавчої влади. iнодi в конституцiях прямо ви-значається форма правлiння. <Полiтичною формою iспанської держави є парламентарна монархiя>, - записано р ст. 1 Конституцiї iспанiї. <Формою державного ладу iрану є iсламська республiка>,- свiдчить ст. 1 Конституцiї iрану. У Конституцiї Грецiї зазначено, що тут прийнята форма парламентар-ної республiки (ст. 1). У такому або у бiльш загальному виглядi форма дер-жавного правлiння визначена в основних законах Болгарiї, Данiї, iсландiї, Латвiї, Литви, Молдови, Норвегiї, Румунiї та iнших. Однак у переважнiй бiльшостi випадкiв про характер i особливостi форми правлiння можна го-ворити, лише проаналiзувавши тi роздiли конституцiй, в яких iдеться про повноваження вищих органiв держави. Багато дає i вивчення вiдповiдної державно-полiтичної практики.