§ 7. Особисті права і свободи

Особисті (громадянські) права і свободи складають основу правового статусу особи, покликані забезпечити свободу і автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. До них відносяться права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканість житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; свободу пересування, вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (ст. 27–35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід’ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини – це найвища цінність, всі інші права втрачають свій сенс і значення у випадку смерті людини. Це фундаментальне право можна розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися своїм життям, звичайно якщо це не завдаватиме шкоди інтересам інших людей, держави.

По суті всі інші права так або інакше об’єднуються навколо цього стрижневого права. Наприклад, такі права, як право на соціальний захист, охорону здоров’я, медичну допомогу, на безпечне для життя і здоров’я довкілля виступають в якості додаткових інструментів, які забезпечують ефективну реалізацію права на життя. Держава зобов’язана визнавати ці права і створювати належні умови для життя людини всіма засобами. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в нашій державі це право знайшло закріплення в ст. 27 Конституції України 1996 р., яка передбачає, що кожна людина має невід’ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. На державу покладений обов’язок захищати права особи від протиправних посягань. Разом з тим частина 3 ст. 27 Конституції встановлює, що “кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”. Після вступу України в 1995 р. до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій на застосування смертної кари. Кримінальний Кодекс України 2001 р. уже не передбачає такого виду покарання як смертна кара. Адже, як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), право на життя належить людині від народження, а позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

Право на повагу до гідності людини є невід’ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21 Конституції України закріплюється, що “усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах”. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є обов’язком посадовців та всіх інших осіб. Положення частини 3 ст. 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина важливе значення має право на свободу та особисту недоторканність, яке означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Це право послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ст. 5). Згідно з частиною 3 ст. 29 Конституції України тримання під вартою у разі нагальної необхідності може застосовуватися і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення про тримання під вартою. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа, або орган, які застосували такий захід, зобов’язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також з його відповідними правами.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Право людини на недоторканність житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів’я “Мій дім – моя фортеця” чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити в своєму домі усе те, що забажає. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається й місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої інформації. Разом з тим у реалізації цього права можуть бути встановлені винятки лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на приватність. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Уперше в Конституції України 1996 р. закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження у свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо). Порядок реалізації зазначеного права регламентується законами „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 р. та „Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України” від 21 січня 1994 р.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом з огляду на: а) інтереси національної безпеки, територіальна цілісність; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. ст. 18-19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Право на свободу світогляду і віросповідання включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадянського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України від 23 квітня 1991 року “Про свободу совісті та релігійні організації”. Згідно ч. 4 ст. 35 Конституції ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.