§ 5. Права індивіда і колективні права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 

Конституція України закріплює права і свободи, які можуть реалізовуватися як індивідуально, так і колективно. Наприклад, право на працю реалізується індивідуально (частина перша ст. 43 Конституції), а право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (частина перша ст. 44 Конституції) – тільки колективно. Лише колективно може бути реалізовано право громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрації (частина перша ст. 39 Конституції), об’єднуватися в політичні партії та громадські організації (частина перша ст. 36).

Індивідуальні і колективні права тісно взаємопов’язані, хоча й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв’язку є принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда – це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. Порушення природних прав людини деформує нормальний розвиток суспільства. Міжнародне співтовариство виробило принцип “людського виміру”, який в останній чверті ХХ століття став орієнтиром у складних і суперечливих процесах, які мають місце і сьогодні у світі1.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій) не є природним, оскільки вони формуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу. Їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Які б не були різноманітні ці права, їх правомірність повинна визначатись людським виміром – правами індивіда. Колективні права не повинні ігнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього винятком є надзвичайні ситуації, які створюють загрозу правам окремої людини, а отже, меті, яка об’єднує таку спільноту, є актуальними і протиправними. У сучасному світі не завжди вдається чітко поєднати індивідуальні й колективні права. Так, суперечності, які виникають між правами людини, правами держави, народу, нації, національних меншин, малих народів, є однією з причин міжнаціональних конфліктів, у яких кожна зі сторін висуває свої аргументи справедливості та законності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на перегляд кордонів, використовуючи при цьому історичні аргументи, що тлумачаться на свою користь, відстоюючи право на самовизначення1.

Реалізація колективних прав пов’язана з волевиявленням народу. Так, згідно частиною другою ст. 5 Конституції України право визначити і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові. Тільки народ України виключно всеукраїнським референдумом вирішує питання про зміну території України (ст. 73). В ст. 12 Конституції України встановлюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, етичної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.