Глава 2. Конституції зарубіжних країн

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 

§ 1. Поняття конституції

Конституція (лат. constitutio — устрій, установлення) є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держа­ви. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної систе­ми, що спирається на конституцію, зародилися за умов фео­далізму і були альтернативою необмеженому правлінню мо­нархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юри­дично оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і до сьогодні зарубіж­ні конституції еволюціонували в бік демократизації консти­туційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.

Тепер у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 p., Конституція Французької Республіки 1958 p., Конституція Куби 1976 p., Конституція КНР 1982 p., Конституція Респуб­ліки Болгарії 1991 p., Конституція Російської Федерації 1993 р. та ін. Конституція США є найдавнішою з нині дію­чих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичною біблією. Звичайно, закономірно постає питання, як за сучас­них умов в обстановці, що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть бути співзвучні конститу­ційні положення, прийняті у XVIII—XIX ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесенню в конституції по­правок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органами конституційного контролю (нагляду).

Конституцію можна розглядати і у матеріальному і у формальному значеннях. Під конституцією у матеріальному

 

14

 

Глава 2

 

Конституції зарубіжних країн

 

15

 

 

 

значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й уп­равління на місцях, державну символіку та столицю. Консти­туція у формальному значенні — це закон або кілька зако­нів, які мають найвищу юридичну силу відносно решти зако­нів даної країни. У цьому полягає юридична сутність консти­туції.

Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичайних законів, встановлено особливий ускладнений по­рядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5 Конституції Республіки Бол­гарії, ст. 64 Конституції КНР). Особливий порядок зміни конституції зумовлений тим, що вона закріплює основопо­ложні засади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається "на трьох ки­тах": правах і свободах людини, формах власності — наріж­ному камені суспільного ладу, організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодав­ства. Академік С. С. Алексеев порівнює (цілком слушно, як на нашу думку) конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути налагоджено все правове й політико-держав-не життя країни.

У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь най­різноманітніші соціально-класові, політичні, національні, ре­лігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економіч­них, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-полі­тичний аспект зарубіжних конституцій, не можна не врахо­вувати і той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші зали­шаються в тіні (у стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття — це не тільки

 

підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої кон­ституції. Ще в середині XIX сторіччя таку думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лас-саль. Він наголосив, що "конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил".

З розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі конституційні положення мо­жуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фік­тивною. Це становище характерне для держав з авторитар­ним політичним режимом, але інколи трапляється і в демок­ратичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а "Закон про федеральні вибо­ри в бундестаг" 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхи­лення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.

У демократичних державах більшість норм конституцій є нормами безпосередньої дії. Дана теза означає, що конститу­ційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої кон­кретизації з допомогою спеціального закону чи урядового нормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: "Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами". У разі порушення приписів даної статті стосовно конкретного гро­мадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.

Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні нор­ми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Конституції Французької Республіки 1958 р. встанов­лює: "Органічний закон визначає порядок організації та ді­яльності Конституційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів". Отже, дана норма французької конституції має суто посилальний характер.

 

16

 

Глава 2

 

Коиетитуції зарубіжних країн

 

17

 

 

 

§ 2. Зміст конституцій

Вище вже йшлося про дві тенденції в еволюції зарубіж­них конституцій: їх поступальну демократизацію і усклад­нення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно під­креслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань,, які регулюються конституцією, весь її зміст.

1.             Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насампе­

ред, як конституції прав і свобод людини :— "конституції лю­

дини". Уже перші буржуазно-демократичні правові акти

("Декларація незалежності" США І 776 р. і французька

"Декларація прав людини і громадянина" 1789 р.) приділили

цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були

прийняті за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод

людини в конституційному матеріалі відведені не тільки

статті, ай спеціальні глави та розділи (див.: гл. НІ "Права і

обов'язки народу" Конституції Японії 1947 р., ч. І "Про ос­

новні права і обов'язки" Конституції Іспанії 1978 р. та ін.).

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в за--кріпленні багатьма зарубіжними конституціями права люди­ни на охорону навколишнього середовища, одержання ін­формації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна ро­бити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав по­сади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що проявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті і т. ін. (докладніше про це йтиметься у главі "Конституцій­но-правові основи суспільного ладу").

Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція кон­ституцій з питання взаємовідносин вищих державних орга­нів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. За-

 

рубіжними авторами вона сформульована як тенденція "від парламентаризму до міністеріалізму". її конституційне під­твердження, без сумніву, тягне за собою порушення принци­пу пбділу влади і простежується в конституціях Франції, Ні­меччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлю­ють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французь­кої Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Консти­туції Французької Республіки) тощо.

4.             Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний пе­

ріод, стало регулювання інституту конституційного контро­

лю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США

(1802 p.) і тривалий час функціонував лише в деяких кра­

їнах — Бразилії, Норвегії, Греції. Після другої світової війни

він став обов'язковим атрибутом усіх демократичних держав —

Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особ­

ливість європейської моделі цього інституту полягає в тому,

що конституційний контроль покладено не на звичайні суди

(США. Японія), а на спеціально створені органи — Консти­

туційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Феде­

ральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов усе

зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого

законодавства ризик їх суперечності та неконституційності

постійно зростає. Усе це робить конституційну регламента­

цію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, розповсюдження інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої консти­туції.

5.             Демократичною новелою конституційного розвитку за^

рубіжних країн після другої світової війни стало регулюван­

ня низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося,

по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного

КУРСУ (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І

Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.);

по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного

права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.); по-

третє, у закріпленні примату міжнародного права у відно­

шенні до внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської

Республіки); по-четверте, у визначенні-повноважень органів

 

18

 

Глава 2

 

Конституції зарубіжних країн

 

19

 

 

 

держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжна­родних договорів (статті 93—96 Конституції Іспанії 1978 p.). У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними конституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки проголошується відмова японського народу "від війни як суверенного права нації", а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: "... ніколи наперед не створюватимуться су­хопутні, морські та військово-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не ви­знається". Дане положення конституції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадив­ши на гонці озброєнь, здобула можливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

§ 3. Форма і структура конституцій

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складати­ся з одного нормативного акта. Якщо Основний Закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питан­ня конституційного характеру, він є кодифікованою консти­туцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Япо­нії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституцій­ного характеру регулюються кількома актами, така консти­туція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чо­тирьох нормативних актів: "Форми правління Фінляндії" 1919 р., "Акта про Едускунт" (парламент) 1928 р., "Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції" 1922 р., "Акта про державний суд" 1922 р. Усі перераховані акти мають ви­щу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великій Британії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, пе­рехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. praeambulus — той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній, звичайно, викладені зав-

 

дання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються пра­ва і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 p.), великою (Кон­ституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конститу­ція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямо­ваність, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, уп­равління і суду згідно з принципом поділу влади, а також ор­ганізацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях вста­новлюється порядок набрання конституцією чинності, визна­чаються терміни видання законів, до яких відсилає консти­туція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазна­чаються винятки із загальних правил тощо.

§ 4. Підготовка, прийняття, зміна і скасування конституції

Більшість із діючих зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним з та­ких способів є підготовка і прийняття конституції установчи­ми зборами. Установчі збори — це виборний орган, який створюється з єдиною метою — підготувати і прийняти кон­ституцію. Після виконання цього завдання збори розпус­каються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей пра­ва, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установ­чими зборами, характеризуються професіоналізмом підготов­ки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони — най­більш демократичні. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготовлені і схвалені у ході референдуму Кон­ституція Франції 1946 p., Конституція Італійської Республі­ки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідом­лене) — це інститут безпосередньої демократії; він прово-

 

го

 

Глава 2

 

Конституції зарубіжних країн

 

21

 

 

 

диться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення цього інституту не слід. Ре­ферендум лише тоді може надати "високої якості" конститу­ції, коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж крнституція розробляється келейно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко,простежується порушення демократичних прин­ципів і закріплюються авторитарні способи здійснення дер­жавної влади. Під час підготовки І проведення референдуму з приводу такої конституції велике значення надається ідео­логічному впливу на виборців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов ав­торитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмеже­на. У кризовій політичній ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 p., підготовленої "під" генерала Шарля де Голля. Де­мократичними слід визнати підготовку і прийняття консти­туції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кор-тесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім — на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята ни­ні діюча Конституція Японії 1947 р.

Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані конституції і октроїрування як спосіб їх прийняття (франц. octroi — подарування, надання). Октроїрувана конституція — це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між мо­нархом і підприємницькими верствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Кла­сичним прикладом октроїруваної конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юри­дично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржуазією країни. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конститу­ції, — це країни, де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Конституція 1952 р.)

 

і Непал (Конституція І990 p.). В обох країнах влада монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все Ж таки об­меженою конституцією.

У зв'язку зі змінами в суспільному житті, мінливим спів­відношенням політичних сил у країнах конституції потре­бують поправок і доповнень або ж постає питання про прий­няття нових конституцій. З точки зору можливостей внесен­ня поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна роз­поділити на дві групи. Одну складають так звані "гнучкі" конституції, другу— "жорсткі". Гнучкі конституції змі­нюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні зако­ни. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття іншого закону відбувається у тій послідовності, що й для поперед­нього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі неко-дифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зви­чайно він закріплюється у тексті конституції, а сама жорст­кість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу. Щодо суб'єктів права іні­ціативи конституційного перегляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Конституції Італійської Республіки, ст. 96 Конституції Японії).

У багатьох основних законах зазначено, які конституцій­ні положення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплюють республіканську форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу, влади тощо (ст. ПО Конституції Греції 1975 р., ст. 89 Конституції Фран­цузької Республіки 1958 р. та ін.).