Глава 1. Поняття конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору — в таких аспектах, як галузь права кон­кретних держав, як наука і як навчальна дисципліна у сис­темі вищої юридичної освіти.

§ 1. Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це ос­новоположна, фундаментальна галузь усієї національної сис­теми права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє со­бою сукупність конституційно-правових норм, що закріплю­ють економічну, політичну й соціальну основи держави; пра­ва та обов'язки громадян (підданих);. форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компе­тенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів дер­жавної влади й управління; виборче право і виборчу систе­му. Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств. Такі правові норми закріплюються в системі консти­туційних актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи предмет державного права як галузі в систе­мі національного права, слід звернути увагу на те, що вся су­купність норм державного права розділяється на окремі гру­пи норм — певні правові інститути із стійкою сукупністю од­норідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галу­зі відповідної національної системи права.

Конституційне право як фундаментальна галузь права становить основи адміністративного, фінансового, цивільно­го, кримінального, екологічного права та ін.

 

 

6

Глава 1

Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційне право, як і будь-яка галузь національного пра­ва, має свій окремий об'єкт регулювання. Це усталена су­купність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, порядку її формуван­ня та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Дані відносини набувають правового характе­ру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки во­ни врегульовані нормами конституційного права.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважаються такі учасники соціальних зв'язків у сфері здійснення дер­жавної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держа­ви (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, мі­ністри; органи конституційного нагляду, Конституційний Суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; фе­деральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин відзначається різноманітністю свого складу і широтою сфер правового регулювання. Насамперед необхідно згадати кон­ституційні правовідносини, що складаються між центральни­ми органами державної влади, наприклад між главою держа­ви і парламентом, парламентом і урядом, між главою держа­ви та урядом у випадках контрасигнатури прем'єром чи мі­ністрами актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конститу­ційного нагляду — з другого, у порядку опротестування ос­танніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів дер­жавної влади та окремими суб'єктами федерації, між окре­мими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні право­відносини складаються через здійснення "адміністративної опіки", внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від по­сади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральни-

 

Поняття конституційного права зарубіжних країн     7

ми органами державної влади — з другого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важли­ве значення мають конституційні правовідносини, що скла­даються між громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об'єкт конституційних правовідносин — це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовід­носин розуміють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єктом конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Даними об'єктами виступають воля і свідомість суб'єктів — учасників правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо завжди повніше вра­ховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб'єктів, які бе­руть участь в обговоренні та прийнятті закону. Зокрема, у виборчому процесі результат багато в чому залежить від то­го, як враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рі­вень їхнього психічного стану.

До об'єктів конституційних правовідносин належать за­конодавча, установча, контрольна діяльність представниць­ких органів влади, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за міс­цевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідно­син, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебіч­но пов'язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природу й особливе місце в системі правовідносин.

Джерела конституційного права. Під джерелами кон­ституційного права слід розуміти відповідні нормативні акти.

Основоположними джерелами конституційного права за­рубіжних країн, які містять вихідні нормативні приписи, є конституції. Як правило, вони закріплюють лише головні

 

 

8

Глава 1

правові принципи і важливі нормативні установлення в кар­динальних сферах життєдіяльності суспільства: правовий статус громадян, систему та повноваження органів держав­ної влади, основні принципи виборчої системи та виборчого права тощо. Причому конституції інколи залучають лише за­гальні приписи і не торкаються деяких нагальних проблем у сфері державного життя, тим самим залишаючи їх вирішен­ня на розсуд уряду чи адміністрації.

Взагалі норми конституцій не охоплюють усієї різнома­нітності відносин, які складаються у процесі здійснення дер­жавної влади, і тому доповнюються цілою низкою інших нор­мативних актів, насамперед конституційними законами, сут­ність яких полягає в тому, що вони, хоча й не є складовими частинами самої конституції, але регулюють відносини ви­ключно конституційно-правового характеру і функціонують як доповнення нормативними приписами до конституційного права. Це закони про виборче право; про повноваження пар­ламенту, його палат і парламентських комітетів, комісій; про уряд; про правове становище особи; про порядок введення надзвичайного стану тощо.

Іншу групу джерел зарубіжного конституційного права утворюють законодавчі акти, що поєднують у собі органічні та парламентські закони.

Важливе значення в системі джерел конституційного пра­ва зарубіжних країн мають підзаконні нормативні акти. До цієї групи належать нормативні акти глав держав та уряду:

До наступної групи нормативних приписів можна віднес­ти три окремих джерела конституційного права: судові пре­цеденти, правові звичаї та правотлумачні акти.

В англосаксонській правовій системі судовий прецедент дістав назву "загальне право", яке притаманне не тільки конституційному праву, а й іншим галузям права.

У багатьох зарубіжних країнах джерелом конституційно­го права є правовий звичай. Це норми, які складалися у практиці здійснення державної влади, відігравали роль пре­цеденту, але не дістали законодавчого або судового закріп­лення. Не можна не звернути уваги на специфічну форму звичаєвого права, яке містить окремі норми конституційного права. До них належать два джерела: Біблія — основа кано­нічного права — та Коран, що визначає загальний зміст му­сульманського права.

 

Поняття конституційного права зарубіжних країн     9

Джерелами конституційного права є також правотлумач­ні акти, що офіційно роз'яснюють відповідні приписи консти­туції та конституційних законів. Ця форма джерела права, поширена в англосаксонських державах. Тлумачення закону здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення є як окремі статті конституції, так і приписи конституційних Законів.

Джерелом державного права можуть бути різноманітні юридичні доктрини, тобто авторитетні погляди на теоретичні принципи вчених-державознавців.

§ 2. Конституційне право зарубіжних країн як наука

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що дослі­джує національне конституційне право кожної держави, вба­чаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схо­жість за змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж у зв'язку з даним співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине -г-. окремі інститути націо­нального конституційного права. Наприклад, порівнюючи кон­ституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити за­гальне— належність до романо-германської,правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричи­нено умовами розвитку держав і характером формування кон­ституціоналізму як загального наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вивчати конституційне право як наука, зробили пред­ставники формально-юридичної течії, яка склалася у XX ст. Відомі представники так званої історичної школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен — у Франції, Ф. Ко-кошкін — у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право повинно бути тільки юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою безпосередньо ототожнюється

 

 

10

Глава 1

держава і право та вважається, що держава — це не що ін­ше, як система правових норм, і, отже, конституційне право — ядро цієї системи.

На початку XX ст. виник соціологічний напрям, який на перше місце висунув не юридичні поняття, а питання про по­літичне призначення тих або інших конституційно-правових інститутів. З точки зору представників цієї школи, держава — це, по-перше, орган централізації економічного життя, по-друге, — суспільство, де існує поділ на керуючих і керова­них, на владних і підвладних. Згодом на основі даного напря­му утворилася так звана політична наука, безпосередньо розроблена французькими викладачами конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство. За своїм обсягом політична наука виходить далеко за традицій­ні межі державно-правового регулювання, оскільки об'єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні ін­ститути, а й такі, як профспілки, система лобізму, церква, різні об'єднання, преса і т. ін. В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші по­літичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: ста­тус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний ха­рактер, тому що у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і кон­ституційних законів тієї чи іншої держави. Крім того, у держав­ному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все це і ви­значає юридичний і соціально-полїтичний характер власне нау­ки конституційного права зарубіжних країн.

На наш погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки порівняльного правознавства одного з її засновників — Рене Давіда. Узагальнюючи досвід міжнарод­них правових поглядів, він запропонував класифікувати сис­тему на англосаксонську, романо-германську, релігійно-тра­диційну та радянську. В основу своєї класифікації він поклав аналітичний метод узагальнення найбільш істотних характе­ристик тієї чи іншої правової сім'ї. Слід зазначити, що наука порівняльного правознавства була започаткована у відомому французькому університеті — Сорбонні — ще 1905 року з

 

Поняття конституційного права зарубіжних країн     11

лекції професора Раймона Салейля, згодом вона дістала за­гальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і сформу­валася у відповідні міжнародні наукові центри — Інститут порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут по­рівняльного права в Гаазі та інших державах, кожний з яких систематично провадить наукові конференції та видає жур­нали. Крім того, у практику законодавчої діяльності кожної сучасної держави увійшло обов'язкове правило: під час опра­цювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються тексти аналогічних законів, прийнятих в інших дер­жавах, з відповідними супровідними поясненнями.

§ 3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конститу­цій, конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисципліна має також порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка дає змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси кон­ституцій усіх зарубіжних держав, а з другого — аналізувати особливості відповідних національних конституційних сис­тем, підкреслюючи специфіку того чи іншого інституту кон­ституційного права, правового статусу особи, політичної систе­ми та системи органів держави, їх правового становища і т. ін.

Згідно з таким підходом стосовно узагальнення інформа­ції будується система навчального курсу, де чітко розмежо­вані загальна й особлива частини.

Загальна частина містить питання щодо поняття та сут­ності конституцій, конституційно-правової основи суспільно­го ладу, конституційно-правового статусу людини та грома­дянина, форми правління, виборів і референдуму, системи вищих органів влади тощо.

Особлива частина присвячується докладному аналізу та узагальненню конституційного права окремих держав світо­вого співтовариства: США, Англії, Франції, Німеччини, Іта­лії, Японії, Канади, Швеції, КНР, Польщі, Болгарії, Куби, В'єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється по кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у загальній частині курсу.

 

12

 

Глава 1

 

 

 

Будова навчального курсу на засадах порівняльного ме­тоду передбачає органічне сполучення загального й особли­вого, властивого різним конституційним системам, з одно­часним використанням аналітичних і синтетичних способів дослідження кожної правової системи. Крім того, слід особ­ливо підкреслити, що вивчення загальних закономірностей, притаманних зарубіжним державам, можливе тільки на ос­нові пізнання певних конституційно-правових систем та уза­гальнення правозастосувальної практики, що склалася за конкретно-історичних умов.