Глава 19. Основи конституційного права Канади

§ 1. Конституція Канади

Канада — держава у Північній Америці. її територія — 9976 тис. кв. км. Населення — 30,1 млн мешканців, 40% — англо-канадці, 27% — франко-канадці. Столиця — Оттава. Найважливіші міста: Монреаль, Торонто, Едмонтон, Ванку­вер, Квебек, Калгарі, Гамільтон, Вінніпег. Канада — демок­ратична держава, за формою правління — конституційна мо­нархія з двома офіційними мовами та двома правничими сис­темами — Громадянським правом та Загальним правом. Ка­нада являє собою федерацію, у складі якої виділяється десять провінцій з системою майже повного самоврядування та дві особливі території, підвладні безпосередньо централь­ному уряду. Главою держави є Королева Канади, вона ж — Королева Великобританії, Австралії і Нової Зеландії та ін­ших країн, розкиданих по всьому світу — від Багамів до Па-пуа-Нової Гвінеї. Кожен закон схвалює уряд від імені Коро­леви, але повноваження щодо втілення законів надаються чиновниками від імені канадського народу. Вся повнота ко­ролівської влади лягає нині в Канаді на представника коро­леви — генерал-губернатора, якщо Королева не перебуває в Канаді.

Конституція Канади складається з кількох законодавчих актів. Найважливішими з них є Квебекський закон 1774 ро­ку, Конституційний закон 1791 року, Закон про об'єднання Канади 1840 року, Закон про Британську Північну Америку 1867 року та Конституційний закон 1982 року, який став ос­таннім із числа конституційних актів Канади, прийнятих Британським парламентом.

Канадська писана Конституція — на відміну від амери­канської — не становить цілісного документу і не є кодифі­кованою. На додаток до інших документів, вона містить у со-

 

304

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

305

 

 

 

бі 25 основних актів, закріплених у Конституційному акті 1982 року: чотирнадцять актів Британського парламенту, сім — парламенту Канади і чотири закони від імені англійського монарха і Таємної ради. Стрижневим у цьому зведенні зако­нів залишається Закон про Британську Північну Америку від 29 березня 1867 року. Саме він започаткував сучасну канад­ську державність. Сьогодні цей закон, визначений як консти­туційний закон 1867 року, зберігає силу і є одним із складо­вих елементів Конституції Канади. Законом 1867 року було передбачено об'єднання колоніальних володінь, що існували на Півночі Північно-американського субконтиненту, в єдине територіальне утворення — Канаду, яке з часом отримало статус домініона. Такий статус означав тоді певний рівень самоврядування і самостійності у вирішенні внутрішніх справ. Акт про Британську Північну Америку дав життя фе­дерації — новій державі. Він був схвалений парламентом Ве­ликобританії, але розроблений делегатами від території ни­нішньої Канади (за винятком двох невеликих пунктів: про офіційну назву країни — "домініон" та щодо розділів 26—28 Акта, які стосуються розв'язання складних ситуацій у сто­сунках між Сенатом і Палатою громад парламенту Канади). Цей закон став ще одним компонентом Конституції Канади, але залишається основоположною складовою частиною пи­саної Конституції.

Організація державного механізму регламентована на­самперед Законом 1867 року. Хоча при виданні Акта 1867 року його творці мали намір дати Канаді конституцію та юридичний комітет Таємної ради і неодноразово підкрес­лювали, що метою Акта є саме надання конституції, але в жодному положенні документа цей термін не був ужитий, і Тільки після прийняття Акта про Британську Північну Аме­рику (№ 2) 1949 року, яким були внесені чергові зміни до Акта 1867 року (ст. 91), термін "конституція" (точніше — "конституційний акт") був згаданий. 1965 року канадський Уряд розповсюдив цей термін, опублікувавши Білу книгу /з назвою "Зміна Конституції Канади". Країна тривалий час зазнавала впливу англійського права, що мало пряму дію на території цієї держави (а також у Австралії, Новій Зеландії, інших країнах). У другій половині XIX століття екстериторі­альна дія англійського права спочатку обмежується статут­ним  правом  (законом  про дієвість колоніальних законів

 

1865 року), а потім його дія детермінується Веетмінстер-ським статутом 1931 року, прийнятим Британським парла­ментом. Цим статутом права домініонів, включаючи Канаду, значно розширено, вони по суті здобули незалежність. Але з колишньою метрополією збереглися певні конституційно-правові зв'язки, які з часом були звужені. Ці зв'язки визна­чають особливості форми державного правління, що існує також у Австралії, Новій Зеландії та інших країнах, колиш­ніх британських колоніях.

Після прийняття Закону 1867 року до початку 80-х років XX століття було прийнято близько тридцяти актів, які змі­нювали і доповнювали його зміст. Та вже 17 квітня 1982 ро­ку парламент прийняв змістовний Конституційний закон. Відповідно до нього, Канада сьогодні має право самостійно вносити поправки та доповнення до Конституції за встанов­леною процедурою. Конституція Канади 1982 року (ст. 2) безпосередньо встановлює, що жодний акт англійського пар­ламенту, прийнятий після Конституції, не буде поширювати­ся на Канаду і не стане частиною його внутрішнього права. Канада, таким чином, одержала власний Основний закон. Але існує думка, що Конституційний акт 1982 року дав ка­надцям "нову Конституцію". Це не зовсім так. Насправді в акті стверджується, що "Конституція Канади включає чотир­надцять актів парламенту Об'єднаного Королівства, сім актів парламенту Канади і чотири закони від імені англійського короля і Таємної ради (за якими Канаді надано Північно-за­хідні території та Арктичні острови, а також введено до складу Конфедерації Британську Колумбію і острів Принца Едуарда). Із загальної кількості актів п'ятнадцять отримали нові назви; два з них — старий Акт про Британську Північну Америку 1867 року (нині — Конституційний акт 1867 року) і Манітобський акт 1870 року — зазнали незначних змін. Частина Вестмінстерського Статуту Об'єднаного Королів­ства, включеного до Конституції, увійшла без одного розді­лу. Таким чином, те, що отримали канадці, було не новою, а старою Конституцією із значною кількістю вилучених статей та чотирма надзвичайно важливими доповненнями.

Але, по-перше, зазначимо дванадцять важливих поло­жень писаної Конституції Канади разом з поправками, що вносилися до кінця 1981 року: 1 — створення федерації, провінцій, територій, національного парламенту, провінцій-

 

306

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

307

 

 

 

них законодавчих установ і деяких Кабінетів; 2 — національ­ний парламент дістав повноваження щодо утворення з тери­торій нові провінції, зміни кордонів провінцій за погоджен­ням з останніми; 3 — визначено повноваження парламенту і провінційних законодавчих установ; 4 — офіційна виконав­ча влада передана Королеві і проголошено створення Коро­лівської Таємної ради для Канади (юридична основа феде­рального Кабінету); 5 — парламенту надано повноваження формувати Верховний суд Канади (його було створено 1875 року); 6 — гарантовані певні права на використання англійської та французької мови у федеральному парламенті й судах, а також у законодавчих установах і судах Квебека та Манітоби; 7 — а) гарантовано роздільне навчання у шко­лах для протестантської і римо-католицької меншості, відпо­відно у Квебеку й Онтаріо, а також у будь-якій з провінцій, де воно існувало за законом 1867 року або запроваджувало­ся провінційними законами після 1867 року; б) закріплено спеціальні статті щодо Манітоби (утвореної 1870 року), більш обмежені гарантії для Альберти і Саскачевану (утво­рених 1905 року) та для Ньюфаундленда (який увійшов до складу Федерації 1949 року); в) надано гарантію роздільних шкіл для представників численних християнських сповідань; 8 — гарантовано особливе цивільне право для Квебеку; 9 — надано парламенту право брати на себе повноваження роз­в'язання правових питань власності та громадських прав, а також впливу на вирішення проблем у провінціях за їхньою згодою (це право ніколи не використовувалося); 10 — забо­ронені провінційні тарифи; 11 — надані провінційним зако­нодавчим установам повноваження вносити поправки до конституцій провінцій, за винятком тих, що стосуються по­сади лейтенант-губернатора; 12 — надані національному уряду (Раді генерал-губернатора, тобто федеральному Кабі­нету) певні права щодо контролю над провінціями: а) при­значення, інструктаж та звільнення лейтенант-губернаторів (двох було звільнено); б) відхилення законів провінцій про­тягом року після їх прийняття (було відхилено 112 законів, останній — 1943 року) в усіх провінціях, крім острова Прин­ца Едуарда і Ньюфаундленда); в) використання повноважень лейтенант-губернаторів надсилати провінційні законопроек­ти до Оттави без отримання на це санкції (за цих умов зако­нопроект не набуває юридичної сили, доки протягом року

 

не отримає санкції центральної виконавчої влади); у зв'язку з цим із 70 таких законопроектів (останній подано 1961 ро­ку) від усіх провінцій, крім Ньюфаундленда, тільки 14 набу­ли сили закону. Ці основні принципи писаної Конституції на кінець 1981 року прем'єр-міністр сер Роберт Борден назвав "проявом звичайного здорового глузду", що дозволило регу­лювати суспільні відносини Канади, маневрувати, втілювати нове, йти на компроміси, доходити згоди.

Останній британський акт 1982 року — Канадський акт — скасував владні повноваження Британського парламенту щодо Канади і закріпив "патріацію" Конституції Канади. За Конституційним актом 1982 року, Акт про Британську Пів­нічну Америку і всі поправки до нього (1871, 1886, 1907, 1915, 1930, 1940, 1960, 1964, 1965, 1974, 1975 роки) склали Конституційні акти 1867—1975 років.

Конституційний акт 1982 року вніс до Конституції певні зміни.

1. Встановив чотири правових формули або процеси вне­сення поправок до Конституції, яких до 1982 року взагалі не існувало (за винятком вузько обмежених і зараз скасованих повноважень, що були надані національному парламенту 1949 року). Перша формула охоплює поправки: щодо функ­ції Королеви, генерал-губернатора, лейтенант-губернаторів, права провінції на кількість місць у Палаті громад, що при­наймні дорівнювала б кількості її місць у Сенаті 1982 року; використання англійської та французької мов (за винятком поправок, що стосуються лише однієї провінції); структури Верховного суду Канади; а також щодо поправок до самої формули внесення поправок. Такого типу поправки мають приймати Сенат і Палата громад (або тільки Палата громад, якщо Сенат не схвалив пропозицію протягом 180 днів після того, як це зробила Палата громад), а також законодавчі установи кожної провінції, що надає кожній провінції право накладати вето. Друга формула охоплює поправки: щодо скасування будь-яких прав, повноважень або привілеїв про­вінційних урядів або законодавчих установ; пропорційного представництва провінцій у Палаті громад; повноважень Се­нату та способу відбору сенаторів; кількості сенаторів від кожної провінції; щодо визначеного Конституцією місця Вер­ховного суду Канади у державній структурі (це не стосуєть­ся структури самого Верховного суду, то охоплюється пер-

 

308

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

309

 

 

 

шою формулою); розширення існуючих"Провінцій і перетво-і рення їх на території; взагалі — щодо Канадської Хартії прав і свобод (див. далі). Такі поправки мають приймати Сенат і Палата громад (або, знов таки, — лише Палата громад, як­що Сенат зволікає і не вирішує питання протягом 180 днів), а також законодавчі установи двох третин провінцій, в яких мешкає принаймні половина населення, від загальної кіль­кості усіх провінцій (мається на увазі загальна кількість на­селення Канади без урахування територій). Це означає, що будь-які чотири провінції укупі (наприклад, чотири Примор­ські провінції або чотири Західні) можуть накласти вето на будь-яку з поправок. У такий спосіб можуть діяти Онтаріо і Квебек. Сім провінцій, якщо їм треба було б прийняти будь-яку поправку, мали включити до сукупності або Квебек, або Онтаріо. Кожна провінція за резолюцією, схваленою її зако­нодавчою установою, може ухилитися від прийняття за цією формулою поправки, що ліквідує будь-яке з її повноважень, прав або привілеїв; і, якщо така поправка стосується переда­чі повноважень в освіті або інших сферах культури націо­нальному парламенту, останній повинен сплатити провінції "відповідну компенсацію у прийнятних розмірах". Третя формула охоплює поправки щодо положень, які стосуються однієї або кількох провінцій: питання змін кордонів провінцій або нововведень, що стосуються використання англійської або французької мов у певних провінціях. Такі поправки мають приймати Сенат, Палата громад (або тільки Палата громад, якщо Сенат зволікає і не вирішує питання протягом 180 днів) та законодавчі установи відповідних провінцій. Четвертою формулою провадяться зміни у виконавчому уряді Канади або Сенаті чи у Палаті громад (крім тих, що пе­редбачені першими двома формулами). Ці поправки можуть бути прийняті звичайними рішеннями парламенту Канади.

2. Другою докорінною зміною, яку вніс Конституційний акт 1982 року, є "закріплення" певних частин писаної Кон­ституції першими трьома формулами внесення поправок* тобто, відповідні статті Конституції виявляються недосяжниг ми з точки зору повноважень парламенту або будь-яких про­вінційних законодавчих установ. Наприклад, монархія тепер може підлягати будь-яким змінам тільки за умов одностайної згоди провінцій. Це саме стосується інституту влади гене­рал-губернатора, лейтенант-губернаторів, структури Верхов-

 

ного суду Канади (дев'ять суддів, троє з яких обов'язково мають бути представниками Квебека; усі вони призначають­ся федеральним урядом і можуть бути звільнені тільки за зверненням Сенату і Палати громад), це стосується права провінції мати таку кількість представників у Палаті громад, яка, принаймні, дорівнювала б кількості її місць у Сенаті 1982 року, а також внесення поправок до самих формул. На жодне з цих положень ніяка провінція окремо накласти вето не може. Положення, яких стосується друга формула, мо­жуть бути змінені тільки за згодою семи провінцій, населен­ня яких складає, принаймні, половину населення десяти провінцій. Гарантії щодо використання англійської і фран­цузької мов у Нью-Брансвіку, Квебеку і Манітобі можуть зазнати змін тільки за умови їх схвалення як законодавчими установами відповідних провінцій, так і Сенатом і Палатою громад (або тільки Палатою громад — з урахуванням поло­ження про 180 днів). Гарантії існування шкіл за віроспові^ данням у Ньюфаундленді можуть бути змінені лише за зго­дою законодавчих установ Ньюфаундленда; це саме сто­сується Лабрадорського кордону. Процес внесення поправок за першими трьома формулами можуть ініціювати Сенат, Палата громад або провінційні законодавчі установи. Зви­чайне рішення парламенту, що його вимагає четверта фор­мула, зрозуміло, може бути ініційоване кожною з палат.

3.             Новим Конституційним актом стверджується Хартія

прав і свобод, до якої не можуть внести зміни ні парламент,

ні законодавчі установи будь-якої провінції. Такі зміни вносять­

ся за другою формулою (або, якщо вони стосуються однієї чи

кількох, а не всіх провінцій, — за третьою формулою).

4.             Четверта велика зміна, внесена Конституційним актом

1982 року, надає провінціям широкі повноваження щодо ви­

користання їхніх природних ресурсів. Кожна провінція мати­

ме змогу контролювати вивезення до будь-якої частини Ка­

нади основної сировини, що добувається на шахтах, у наф­

тових та газових свердловинах, а також лісу, електроенергії

за умови, що інші частини Канади не дискримінуються з ог­

ляду на ціни та постачання. Та національний парламент змо­

же приймати закони з відповідних питань, і, якщо провінцій­

ні та федеральні закони вступають у суперечність, перевага

надається федеральним. Провінції також матимуть змогу

встановлювати непрямі податки на прибутки своїх шахт,

 

310

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

311

 

 

 

нафтових та газових свердловин, лісової промисловості, з продажу електроенергії. Але розміри податків мають бути адекватними для продукції, що вивозиться до інших частин Канади, і продукції, що не вивозиться.

Усі ці зміни, зокрема формули внесення поправок і Хар­тія, дуже важливі. Та вони залишають основну структуру уряду, а також розподіл повноважень між національним пар­ламентом і провінційними законодавчими установами таки­ми, якими вони були перед тим. До речі, провінційним Зако­нодавчим зборам також залишено їхні повноваження щодо конфіскації майна будь-якої особи або корпорації та передачі його будь-кому без компенсації попередньому власникові.

Конституційний акт 1982 року вносить інші зміни, і одна з них здається справді важливою. Акт про Британську Пів­нічну Америку 1867 року надав Національному парламенту виняткові повноваження щодо "індіанців та земель, зарезер­вованих для індіанців". Суди постановили, що до "індіанців" належать також іннуїти, а до аборигенів взагалі — ще й ме­тиси. До 1982 року у Конституції про корінні народи нічого більше не зазначалося. Нині Конституція містить три статті щодо правового статусу аборигенних народів.

Наприкінці акт ухвалює англійську та французьку версії всієї писаної Конституції, починаючи з Акту 1867 року і до Акту 1982 року, та робить обидві версії однаковою мірою чинними.

Але писана Конституція, саме конституційний закон, на­віть з останнім доповненням — Конституційним актом 1982 року, є тільки частиною всієї діючої Конституції — сис­теми регулювань, завдяки якій здійснюється керування дер­жавою. Вона не становить усієї тканини Конституції, а є ли­ше її основою. Відповідальний уряд, національний Кабінет, прем'єр-міністр, бюрократична система, політичні партії, фе­дерально-провінційні наради — основні ознаки урядової сис­теми Канади. Але писана Конституція не містить про них ані слова (за винятком фрази у преамбулі до Акта 1867 року про "Конституцію, яка загалом подібна до Конституції Об'єд­наного Королівства"). Значну частину Конституції Канади утворюють законодавство (наприклад, федеральний і провін­ційний закони про вибори, Акт про парламент Канади, акти про законодавчі збори, закони про державну службу), тради­ційні структури (прем'єр-міністр, Кабінет, уряд, політичні

 

партії, федерально-провінційні наради), постанови судів (що тлумачать Акт 1867 року та поправки до нього), договори між національними та провінційними урядами. Тобто Кон­ституція Канади є змішаною за типом і складається як із пи­саної некодифікованої частини, так і з судових прецедентів, звичаїв і наукових доктрин. Канада — це держава, де поши­рений розвіток одержало, у першу чергу, загальне право. Більш того, вся правова система Канади (включаючи Канад­ське конституційне право), будучи спадкоємицею Англій­ської правової системи, постійно відчуває вплив права країн, що входять до правової сім'ї загального права, і такий вплив взаємний. Це пов'язано з поширеним твердженням принци­пу "переконливого прецеденту", коли судове рішення, за­тверджене в одній судовій ієрархії обов'язковим прецеден­том, тобто джерелом права, може показатися настільки пе­реконливим для суду іншої судової ієрархії (у тому числі ін­шої країни), що суд може прийняти своє рішення на його основі, й іноземний прецедент, таким чином, стане джере­лом права країни суду. Наприклад, прецедент, встановлений Вищим судом Австралії, — для Верховного суду Канади то­що. Подібне "перетікання" прецедентів у правових системах англосаксонської правової сім'ї затвердилося досить грун­товно. Так, 50% прецедентного права Нової Зеландії вини­кає з права Об'єднаного Королівства, 10% — з права Авст­ралії, певна частина — з права Канади. Навіть сама Велико­британія черпає прецеденти з Австралії, Канади і Нової Зе­ландії (загалом близько 1%). Право країн Співдружності більш подібне, і в цьому плані в англосаксонській правовій сім'ї воно протистоїть американському праву. Але завжди спостерігався   конкуруючий   вплив  американського   права (особливо підсилилився після першої світової війни) на Ка­наду, Австралію і Нову Зеландію. Насамперед це стосується Канади. З іншого боку, інтерес Канади й Австралії до амери­канського права зумовлений подібністю ряду проблем (дія писаної Конституції у загальному праві, взаємодія права фе­дерації і її суб'єктів). Таким чином, у традиціях англосаксон­ської правової сім'ї багато галузей права одержали подаль­ший розвиток, у тому числі і конституційне право.

 

312

 

Глава Ш

 

Основи конституційного права Канади

 

 

 

§ 2. Основи правового статусу особи

Як ми вже зазначали, Конституційним актом 1982 року стверджується Хартія прав і свобод, яка гарантує такі права і обов'язки: 1 — демократичні права (наприклад, право кож­ного громадянина брати участь у виборах, Палати громад і провінційних законодавчих зборів і право на вибори, при­наймні, кожні п'ять років, але напередодні або під час війни, при вторгненні або повстанні термін діяльності федеральної та провінційної палат може бути продовжений за ухвалою двох третин голосів Палати громад чи Законодавчих зборів); 2 — основні свободи (совісті, думки, слова, мирних зборів, асоціацій); 3 — право на пересування (право на в'їзд до Ка­нади, перебування, виїзд з країни, право на переїзд до Кана­ди і заробітки у будь-якій провінції з урахуванням обмежень, що мотивуються реалізацією "програми позитивних дій", спрямованих на підтримку соціально і матеріально незабез-печених); 4 — юридичні права (довгий реєстр, що включає передусім право на справедливий, завчасний, прилюдний розгляд справи неупередженим судом); 5 — рівноправність (ніякої дискримінації на грунті раси, національного чи етніч­ного походження, релігії, статі, віку, психічної чи фізичної інвалідності, та знову ж таки з урахуванням внесків до про­грам "позитивних дій"; 6 — право на офіційні мови; 7 — право навчатися мовами меншостей. Всі ці права підлягають доцільним обмеженням, які виправдані у вільному та демок­ратичному суспільстві. Суди мають вирішувати, якими мо­жуть бути такі обмеження.

Підкреслимо деякі особливості стосовно ряду прав та свобод. У рамках права на пересування Канада приділяє особливу увагу гарантуванню права на в'їзд. З огляду на ви­сокий рівень економічного розвитку, потребу у фахівцях різ­них напрямів діяльності (переважно інженерні та технічні спеціальності), Канада, як і багато держав, розробила спе­ціальну програму, що заохочує імміграцію зазначеної катего­рії осіб, засновану, у першу чергу, на цілій системі консти­туційно-правових норм. Це так звані незалежні іммігранти (професійні іммігранти). Створено гарантії для іммігрантів по бізнес-класу (інвесторів, підприємців і професійних пра­цівників, що працюють на себе), по сімейному класу, іммі-грантів-біженців. Щодо основних та юридичних прав, права

 

на рівність, викладених у Хартії, парламент чи провінційні законодавчі установи можуть приймати закони, що порушу­ють будь-яке з цих прав, крім права на рівність, що заборо­няє дискримінацію за статтю (чоловік і жінка рівні перед за­коном). Ці закони матимуть силу, незважаючи на той факт, що протирічать тому чи іншому положенню Хартії. Такий за­кон може діяти тільки п'ять років, але його дія може бути поновлена на подальші періоди у п'ять років. Права на рів­ність набули чинності 17 квітня 1985 року, через три роки після прийняття Конституції Канади 1982 року, що дало час для перегляду безлічі федеральних, провінційних та терито­ріальних законів, які потребували поправок та відмін. Офі­ційними мовами Канади вважаються англійська і французька для будь-яких установ уряду та парламенту Канади і для уряду і Законодавчих зборів Нью-Брансвіка. Кожен має пра* во користуватися будь-якою мовою у парламенті та Законо­давчих зборах Нью-Брансвіка. Акти парламенту та Законо­давчих зборів Нью-Брансвіка, а також документи і протоко­ли засідань обох установ мають складатися і вестися обома мовами. Заяви та інші справи можуть оформлятися у феде­ральних судах і у судах Нью-Брансвіка англійською або французькою мовами. Будь-який громадянин має право спіл­куватися з урядом та парламентом Канади, а також з урядом і Законодавчими зборами Нью-Брансвіка обома мовами, за­лежно від доцільності використання тієї чи іншої мови. Хар­тія підтверджує існуючі конституційні гарантії щодо вико­ристання англійської та французької мов у Законодавчих зборах та судах Квебека і Манітоби. Особливий інтерес ста­новлять права меншостей на освіту рідними мовами, які є двобічними. По-перше, у будь-якій провінції громадяни Кана­ди, які мають дитину, що здобула чи здобуває початкову або середню освіту англійською або французькою мовою, мають право на те, щоб усі їхні діти здобували освіту тією ж мовою у навчальних закладах для мовних меншостей, фінансованих з громадських фондів, де кількість дітей це дозволяє. Грома­дяни, які здобули початкову освіту в Канаді англійською чи французькою мовою, але мешкають у провінції, де ця мова є мовою англійської чи французької лінгвістичної меншості, мають право на те, щоб їхні діти здобували початкову та се­редню освіту відповідною мовою, якщо вистачає дітей для створення класів. По-друге, у кожній провінції, крім Квебе-

 

314

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

315

 

 

 

ка, громадяни, рідною мовою яких є мова англійської чи французької лінгвістичної меншості, мають право на те, щоб їхні діти здобули початкову і середню освіту відповідною мо­вою (якщо їх кількість це дозволяє). Це право буде пошире­не на Квебек тільки за умови згоди Законодавчих зборів або уряду Квебека. У Хартії передбачено, що гарантії, які вона надає щодо деяких прав і свобод "не повинні тлумачитися як відмова від будь-яких інших прав і свобод, якими корис­туються громадяни Канади", вона буде тлумачитись "таким способом, що відповідає збереженню та збагаченню багато­гранної культурної спадщини Канади". Тут також ствер­джується, що будь-яка стаття Хартії "не відміняє і не прини­жує інші права та привілеї, гарантовані Конституцією Кана­ди стосовно релігійних, відособлених чи нетрадиційних нав­чальних закладів" (пункти 26, 27, 29). Конституційне положення затверджує, що гарантії використання англій­ської та французької мов не заперечують або не принижують юридичні права, звичаї та привілеї щодо використання інших мов. Ці права є і залишаються непохитними.

Конституція також передбачає судові гарантії (пункти 7—14). Наприклад, кожен має право на захист від необгрун­тованих обшуків і накладення арешту на майно. У ній перед­бачено розділ "Приведення у виконання", в якому, зокрема, підкреслюється, що кожен громадянин, чиї права і свободи, надані Хартією, порушено або в них йому відмовлено, може звернутися до компетентного суду, "щоб отримати засоби захисту прав, які суд вважає достатніми та справедливими". Якщо суд установить, що будь-які свідчення суперечать пра­вам і свободам, які гарантує Хартія, він має відхилити такі свідчення, якщо встановлено, що їх визнання завдасть шко­ди здійсненню правосуддя.

Дуже важливою рисою Хартії є те, що федеральні і про­вінційні закони можуть ставитися під сумнів та відкидатися судами на тій підставі, що вони порушують Хартію. Саме це положення Білля про права, закладене в американську Кон­ституцію, протягом вже майже 200 років дуже добре знайо­ме американцям. Для канадців це положення нове, майже революційне і значно поширює юрисдикцію судів. До того ж парламент і провінційні Законодавчі збори у межах їх компе­тенції та території, затверджені Конституційним актом 1867 року, були суверенні і мали повноваження такі самі широкі

 

та повні, як і парламент імперії в усій повноті своїх повнова­жень, які він мав і міг здійснювати. Хартія визначає нові ме­жі їх використання і залежності від практики судів. Пункт 1 Хартії передбачає певний вихід для парламенту та Законо­давчих зборів. Тут стверджуються гарантовані Хартією пра­ва, які "підлягають лише доцільному обмеженню, що явно виправдовується у вільному та демократичному суспільстві". Суди вирішуватимуть, яким є зміст використаних тут висло­вів "доцільні", "явно виправдовуються" і "вільному та демок­ратичному суспільстві", їх постанови можуть залишити за парламентом і Законодавчими зборами більшість повнова­жень, що вони мали перед тим, як набула чинності Хартія; вони можуть також певною мірою обмежити більшість з цих повноважень. Безперечно, має пройти ще кілька років, поки це буде з'ясовано. Хартія містить ще положення про те, що парламент або провінційні Законодавчі збори можуть не бра­ти до уваги деякі з важливих частин Хартії і включати до будь-якого закону, що може порушити ці положення, пряму заяву про те, що цей акт діятиме, "не зважаючи" на Хартію. Дія такого закону обмежена строком у п'ять років, але може бути поновлена на подальші періоди у п'ять років. Це част­ково відновлює суверенітет парламенту та провінційних За­конодавчих зборів (п. 33). Щодо поправок до Хартії, то вони вносяться лише за згодою семи провінцій, населення яких складає не менше половини загальної кількості населення десяти провінцій (крім положень щодо використання мов у Нью-Брансвіку, поправки до яких можуть бути внесені спільно парламентом та провінційними Законодавчими збо­рами).

Характеристика правового статусу особи не була б пов­ною, якщо упустити права корінних народів Канади, що га­рантуються Конституційним актом 1982 року. По-перше, він стверджує, що гарантія деяких прав і свобод "не розглядати­меться як заперечення чи приниження будь-яких прав або­ригенів, договірних та інших прав і свобод, якими послу-гуються аборигенні народи Канади", включаючи права і сво­боди, затверджені Королівською прокламацією 1763 року, а також будь-які права і свободи, здобуті шляхом урегулюван­ня земельних питань (частина 1, п. 25 "Хартії прав і сво­бод"). По-друге: "Існуючі аборигенні та договірні права або­ригенних народів Канади визнаються та підтверджуються

 

316

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

317

 

 

 

цим актом", при цьому визначається, що до аборигенних на* родів належать індіанці, іннуїти та метиси. По-третє, 1983 року в п. 35 частини 2 "Права корінних народів Кана­ди" до Акта було вперше внесено поправку (набула чинності 21 червня 1984 року), що роз'яснює зміст терміну "права, що випливають з договорів". До них були віднесені права і свободи, здобуті внаслідок узгодження земельних питань або які ще могли бути здобутими таким шляхом. При цьому підкреслювалося, що вони гарантовані однаковою мірою чо­ловікам та жінкам. Цей пункт також встановлює, що не бу­дуть вноситися поправки до конституційних положень, що стосуються індіанців та індіанських резервацій, прав і свобод аборигенів, гарантованих Хартією прав і свобод без обгово­рення на конференції перших міністрів з представниками ко­рінних народів. Але в Канаді зберігається проблема дії зви­чаєвого права корінних жителів у національній правовій сие-? темі (як і у США, і в Австралії). Але особливість розвитку усього права Канади (як і Австралії) полягає у тому, що у цій країні через її федеративний устрій діють кілька право­вих систем на федеральному рівні й на рівні суб'єктів феде­рації. Причому в силу історичних причин у дев'яти провінці­ях діє загальне право, а у Квебеку поєднуються романо-гер-манське цивільне право і загальне кримінальне право.

Конституційний акт 1982 року містить також частину З "Зрівняння можливостей та регіональні розбіжності". У ній стверджується: 1 — національний уряд і парламент, а також провінційні уряди і законодавчі установи "зобов'язані забез­печувати рівні можливості для добробуту канадців, еконо­мічного розвитку з тим, щоб зменшити розбіжності у можли­востях, а також у наданні громадських послуг належної якості усім канадцям"; 2 — уряд і парламент Канади "зо­бов'язані витримувати принцип зрівняння виплат для того, щоб провінційні уряди мали достатні кошти для надання гро­мадських послуг приблизно на однаковому рівні та з майже однаковим рівнем оподаткування".

§ З, Вищі органи державної влади

Законодавча влада у країні належить Королеві (голові держави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кож­ний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноважен-

 

ня щодо втілення законів надаються йому від імені канад­ського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 — з При­морських провінцій (Ю — з Нової Шотландії, 10 — з Нью-Брансвіка, 4 — від острова Принца Едуарда); 24 — з Квебе­ка, 24 — з Онтаріо, 24 — із західних провінцій (по 6 — з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 — з Ньюфаундленда та по одному з Території Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів — по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте скористалися з цього лише одного разу -— у 1990 році. Сенатори призначаються на посаду генерал-губер­натором за рекомендацією прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 року сенатори перебували на посаді дот вічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а та­кож розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенатори, як правило, мешкають у провінції або на території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських ок­ругів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має пра­во пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за ви­нятком тих, що стосуються витрат народних коштів та опо-даткування. Він може доповнити та відхилити будь-який за­конопроект,   причому   стільки   разів,   скільки   вважає   за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату силь­нішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення по­правок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989—1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок,

 

 

318

Глава 19

внесених Сенатом до законопроектів, має роз'яснювальне значення чи спрямована на спрощення, і здебільшого Палата громад їх приймає. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з ураху­ванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різ­них груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, ад­же чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Членами Сенату стають колишні міністри, прем'єри провінцій, мери, видатні юристи та досвідчені фер­мери. Це люди, як правило, забезпечені, мають сталий доход і складають постійний укомплектований штат Сенату. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні таких злободенних суспільних проблем, як бідність, безробіття, інфляція, стано­вище літніх людей, використання землі, наукова та освітня політика, справи корінного населення, зв'язки зі Сполучени­ми Штатами, а також ефективність діяльності урядових установ. За цими матеріалами зроблені важливі доповіді, що спричинили зміни у законодавстві та політиці уряду. Робота Сенату в цій галузі менш витратна, аніж зусилля королів­ських комісій або спеціальних загонів особливого призначення.

Палата громад — основний орган, що створює законо­проекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них пред­ставляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу оби­рається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голо­сів, навіть якщо це складає менше половини загальної кіль­кості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів тер­міном на п'ять років. Кількість округів змінюється після за­гального перепису населення, згідно з Конституцією та Зако­ном про регулювання меж виборчих округів, за якими кіль­кість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті громад, скільки мала у Сенаті до 1982 року. Виборчі округи часом відмінні за розмірами, але у визначе­них межах.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться се­ред кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 року. Вона представляє інтереси

 

Основи конституційного права Канади        3W

крупних і середніх власників та фермерських кіл заходу Ка­нади та виступає за передачу державних підприємств влас­ному капіталу, обмеження державного втручання в економі­ку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво   із   США.   Ліберальна   партія   заснована 1873 року, вона висловлює інтереси крупних власників, за­хищає принцип "вільного підприємництва" з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найкон-сервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іно­земного капіталу до економіки Канади, здійснює політику "канадизації" економіки. Постійного партійного членства во­на не має, тобто організаційно не оформлена. 1961 року бу­ла утворена нова демократична партія. її базою були соціал-демократична  організація  (Федерація  кооперативної спів­дружності) і частини профспілок, які входили до Канадсько­го робітничого конгресу. Виникнення цієї партії — результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію,   яка   входить  до  Соціалістичного  Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну на політичній арені сепара­тистську партію — Квебекську партію, яка функціонує з 1968 року тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності аж до відокремлення від Канади. Ця позиція посилилася у провінції з приходом до влади Квебекської партії, яка дістала на виборах 12 вересня 1994 року більшість місць у парламенті провінції. Але на ре­ферендумі про самоврядування Квебеку, який відбувся у листопаді  1995 року, більшість учасників висловилася за єдину Канаду, і провінція залишилася у складі федерації. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних пар­тій: Партія соціального кредиту — заснована  1935 року, примикає до консерваторів і висловлює інтереси торговель­но-промислових кіл, тісно пов'язаних з капіталом США. Ко­муністична партія Канади, заснована 1921 року (раніше ма­ла назву "Робітнича партія Канади", "Робітнича прогресивна партія Канади"), виступає за проведення Канадою самостій­ної зовнішньої політики, бореться за консолідацію усіх де­мократичних та антивоєнних сил.

Зазначимо деякі особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обра­ного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям

 

 

320

Глава 19

сесії. За сигналом великі двері Палати з гуркотом зачи­няються. Вони відчиняються знову, коли пролунають три удари і з'явиться церемоніймейстер Чорного Жезла, посла­ний Сенатом, щоб сповістити, що Його Честь, заступник Йо­го Превосходительства генерал-губернатора запрошує вель­мишановних членів Палати громад зайти до високого Сена­ту. Члени Палати заходять до Сенату, де спікер Сенату про­голошує: "Мені доручено довести до вашого відома, що Його Превосходительство генерал-губернатор не вважає за до­цільне повідомити вам про причини скликання Парламенту Канади доти, поки не буде обрано спікера Палати громад". У відповідь члени Палати повертаються на робочі місця, де обирають спікера. Спікеру Палати громад у діяльності пар­ламенту відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 року він оби­рається таємним голосуванням у самій Палаті після загаль­них зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винят­ком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обій­мають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за до­триманням усіх правил з боку прем'єр-міністра. До 1985 ро­ку спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (ос­танній — у 1970 році), коли спікер від однієї партії продов­жував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 році), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншості. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступних загальних виборах як неза­лежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від "виснажливої" підозри, що він, нібит то, — лише обранець уряду та що "спікерство" взагалі — лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також покла­ла край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад, якщо спікер — англомовного походження, його заступник має бу­ти франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спі­кера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає ге­нерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра.

 

Основи конституційного права Канади                        321

Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являєть­ся генерал-губернатор. Чорний Жезл знову скликає членів Палати громад, які збираються натовпом, щоб постояти біля бар'єру вищої палати. Спікер сповіщає генерал-губернатора про обрання і просить затвердити традиційні права та приві­леї Палати громад. Затвердження вручає спікер Сенату. На­далі генерал-губернатор виголошує тронну промову частко­во англійською, частково французькою мовами, в якій викла­дається позиедя уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, пові­домляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це — фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу за її розсудом до того, як розглядатиметься тронна промова. Цю традицію виробила ще Палата громад Англії понад 300 років тому, її дотримуються й донині. Але це фор­мальне право іноді давало Канаді практичну користь. Так, 1950 року, у зв'язку з національним страйком залізничників> після повернення членів Палати громад із Сенату, прем'єр-міністр виніс на обговорення законопроект №1 про припит нення страйку і повернення залізничників до роботи. Він пройшов всі етапи слухання, був схвалений обома Палатами і дістав королівську підтримку до розгляду у Палаті тронної промови/Така практика має дуже важливе значення. Якби Палата громад не мала права перед розглядом промови роби­ти те, що вважає за доцільне, траплялися б серйозні зволі­кання зі схваленням нагальної законодавчої ініціативи, тому що підготовка звернення-відповіді на тронну промову'—; най­перша відповідальна справа кожної сесії. Сесія триває міся­цями, а то й більше року у зв'язку із складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем.

Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складаєть­ся з робочих днів. Засідання відкриває спікер, далі парла­ментський пристав кладе жезл (позолочену військову пали­цю — символ влади Палати) на довгий стіл перед спікером, який промовляє щоденну молитву. Прибічники уряду сидять праворуч від спікера, члени опозиційних партій — ліворуч.

 

322

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

323

 

 

 

Поблизу центра розташовується прем'єр-міністр зі своїм Ка­бінетом. Навпроти сідають лідер офіційної опозиції та члени головної партії. Лідери менших опозиційних партій сидять у передньому ряду Палати навпроти спікера. За довгим столом сидять секретар Палати, його заступник та інші чиновники палати, що офіційно протоколюють ухвали Палати. За кон­торками на великій відстані між урядом та опозицією розта­шовуються англійські та французькі протоколісти, які скла­дають офіційний звіт про засідання Палати та нотують слово в слово промову для опублікування наступного дня. Промо­ви синхронно перекладаються на англійську чи французьку мову, всі засідання транслюються телебаченням. Після рядо­вих засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Що­денно виділяється час для проведення опитування ("період запитань"), коли члени палати (переважно опозиція) став­лять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опи­тування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтриму­вати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються ви­вченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Па­лати може внести свій законопроект, але основний час зай­має розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи "при­ватного" члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроекту майже завжди приймається авто­матично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом по­дається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він прий­мається у другому читанні, його передають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, роз­глядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повер­нути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроек­ти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт За пунк-

 

том. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийня­тими поправками Палати. Після того, як законодавчою комі­сією законопроект викладено у Палаті, її члени можуть вно­сити поправки до різних пунктів. Далі законопроект прохо­дить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він прохо­дить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і прохо­дять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і не діс­тане підтримки генерал-губернатора або заступника (як пра­вило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, що коро­лівська влада у даному випадку традиційна, вона має англій­ські корені. Згода-санкція на прийняття федерального зако­нопроекту ще не відхилялась, і вважається, що відхилення — явище застаріле і стало нині неконституційним. У Велико­британії королівська санкція не відхилялась з 1707 року. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парла­мент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згід­но з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор заходить до Сенату, Чорний Жезл запрошує чле­нів Палати громад завітати до Верховної палати, де генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.

У діяльності парламенту велике значення мають як тим­часові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприк­лад, сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання кон­цептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті. Во­ни розглядають також Основний проект державного бюдже­ту, що має бути направлений сюди до 1 березня кожного ро­ку і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Загалом, постійні комісії розглядають певні справи, що надходять до них. Це можуть бути доповіді, що подаються згідно із стату­том, щорічний звіт певних королівських корпорацій. Вони постійно знаходяться перед комісіями, розглядаються та до­повідаються у такий спосіб, який комісія вважає за доцільне. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясу-

 

324

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади           -            325

 

 

 

ванни окремих питань» а також спільно із сенатом утворюва­ти об'єднані комісії від обох палат.

Глава держави. Єлизавета II, Королева Англії, є також офіційною главою канадської держави. Влада Королеви про­низує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену^ 1867 року засновники закону про Британську Північну Аме­рику добровільно передали офіційну виконавчу владу Коро^ леві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад* а Палата громад відповідальна перед наро­дом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак на­справді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції мо­нархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Ко­ролева тримає владу, але не править. Королева не живе у Канаді постійно.Тому, якщо королева не перебуває у Кана­ді, вся повнота королівської влади лягає на представника Ко­ролеви — Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Генерал-губернатор призначається її Велич­ністю за рекомендацією прем'єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бу­ти також відсторонений від посади. За винятком надзвичай­ного стану він наділяється всією повнотою влади з боку Ка­бінету, що отримав підтримку більшості членів обраної наро­дом Палати громад. Генерал-губернатор має бути обов'язко­во канадцем. Перший канадець був призначений на цю посаду 1952 року, і відтоді ця посада була передана канад­ським громадянам на майбутнє. З того часу, за традицією, англомовний канадець змінює франкомовного на цій посаді. У випадку смерті, нездатності, зміщення або відсутності Ге­нерал-губернатора на посаді його обов'язки виконує Голов­ний суддя Верховного суду Канади, який діє як Адміністра­тор офісу.

Генерал-губернатор представляє монарха на федерально­му рівні, на провінційному — лейтенант-губернатори. Феде­ральні закони, а також закони більшості провінцій розпочи­наються формулою: "її Величність, за порадою та згодою Се­нату і Палати громад, наказує...". Парламент (або провінцій­на законодавча установа) збирається лише за королівським

 

викликом; палати парламенту (законодавчі установи) "не обладнані автоматичним стартером". Жоден з федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королів­ської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як прави­ло, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів — лейте­нант-губернатор або адміністратор. Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у своїх мі­ністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або засте­рігати від чогось. У своїй діяльності вони здебільшого по­кладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках поступають самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету мі­ністрів.

Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальний заклад, який складається, в основному, із сучас­них та колишніх державних міністрів. На практиці комітет Таємної Ради (відомий як Кабінет), до складу якого входять сучасні міністри, є реальною виконавчою владою у Канаді. Повноваження Прем'єр-міністра та міністрів грунтуються не на існуючій Конституції, а на конвенції. Термін "Губернатор­ська Рада" означає формальну виконавчу владу Генерал-гу-г бернатора, яка виконується за порадою комітету Таємної Ра­ди (Кабінету). Рішення, які Кабінет приймає з окремих пи­тань, що мають юридичну силу, називаються розпоряджен­нями ради. Кажучи просто, Прем'єр-міністр і Кабінет діють як радники Королеви. Однак насправді влада належить Кабі­нету, і голова держави (Генерал-губернатор) діє за його по­радами. Генерал-губернатор зобов'язаний конвенцією офіцій^ но схвалювати фактично будь-яке рішення або законопро­ект, прийняті Парламентом. Деякі функції виконує тільки Генерал-губернатор. Наприклад, він має повноваження від Королеви "скликати, відкликати або розпускати Парламент Канади". Одним із найважливіших повноважень є призна­чення прем'єр-міністра. Коли є лідер будь-якої партії, який має підтримку від безумовної більшості місць у Палаті гро­мад, Генерал-губернаторові не залишається нічого іншого, як обрати очевидну кандидатуру.

Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд — Кабінет мініст-

 

326

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

327

 

 

 

рів. Ще Конституційним актом 1867 року проголошується продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який на­діляється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фак­тично здійснюється урядом, який несе відповідальність пе­ред парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбіль­шу кількість місць на загальних виборах. Друга за величи­ною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загаль-новизвольне становище лідера опозиції. Він отримує платню, таку саму, як і міністр. Лідер партії, що утримує принаймні 12 місць, одержує вищу платню, ніж звичайний член парла­менту. Цим партіям також виділяються громадські кошти для проведення дослідницьких робіт.

Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до дію­чого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губернатор чи лейтенант-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем'єр-міністра і сформувати новий Кабінет. Прем'єр-міністр робить заміни серед міністрів, яких потім офіційно призначає на посади генерал-губернатор, а у про­вінціях — лейтенант-губернатор. Якщо жодна з партій не от­римує явної більшості, Кабінет може або піти у відставку (і в такому разі Генерал-губернатор і лейтенант-губернатор запросять голову найбільш опозиційної партії сформувати Кабінет, або ж, залишаючись при владі, негайно розпочати роботу з новообраною Палатою. При зволіканні вирішення питання про те, чи залишиться при владі уряд "меншості", чи його буде відправлено у відставку, його буде розв'язано представниками народу в новообраній Палаті. Якщо Кабінет отримує вотум недовіри у Палаті громад, він має піти у від­ставку (і тоді Генерал-губернатор звернеться до лідера опо­зиції з проханням сформувати новий Кабінет) або зажадати розпуску парламенту та проведення нових виборів. Через складні обставини Генерал-губернатор може відхилити пи­тання перевиборів. Наприклад, якщо на виборах жодна з партій не отримала явної більшості і прем'єр-міністр зажадав проведення нових виборів, не дозволяючи новому парламен­ту зібратися, Генерал-губернатор має сказати "ні". Це вип­ливає з того, що формула "парламентське урядування" має реальний зміст, а відтак необхідно, щоб новообраний парла-

 

мент мав змогу зібратися і визначитися, чи спроможний він вирішувати питання державного управління. Буває й так, що Кабінет меншості усувається на підставі вотуму недовіри відразу — на першій сесії нового парламенту; тоді випадає нагода сформувати уряд іншої партії, який має здобути під­тримку з боку Палати громад. За таких обставин генерал-гу­бернатор може заблокувати прохання щодо нових виборів. Таким самим чином діють і лейтенант-губернатори про­вінцій.

У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом вища від мера, не перебуває на ній обов'язково протягом визначеного "терміну". Кабінет теж не має вста­новленого "терміну" щодо власних повноважень. Початок ді­яльності Кабінету пов'язується з приведенням прем'єр-мі­ністра до присяги, а завершення — з виходом його у відста­вку або смертю.

Якщо прем'єр-міністр умирає чи виходить у відставку, Кабінет сходить з політичної арени. Якщо партія, до якої на­лежав прем'єр-міністр, все ще має більшість у Палаті громад або Законодавчих зборах, Генерал-губернатор або лейте­нант-губернатор мають одразу призначити нового прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр, який іде у відставку, не має права пропонувати Губернатору наступника на свою посаду, хіба що його про це попросять. Навіть в останньому випадку його рекомендація не є обов'язковою для виконання. Якщо він ви­ходить у відставку через поразку на виборах, губернатор зо­бов'язаний звернутися до лідера опозиції з проханням сфор­мувати уряд. Якщо прем'єр-міністр умирає або виходить у відставку добровільно, губернатор радиться з провідними членами партії більшості на предмет того, хто найбільш спроможний сформувати дійєвий уряд, що зміг би вплинути на більшість у Палаті. Згодом Губернатор запрошує на поса­ду людину, яка, на його думку, найбільше відповідає цій по­саді. Звичайно, цей прем'єр-міністр перебуватиме на чолі Ка­бінету тимчасово, доки партія більшості не обере нового лі­дера на національному або провінційному з'їзді. Тоді новооб­раний голова партії одержить запрошення сформувати новий Уряд.

До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, мі­ністри — глави окремих міністерств та міністри без портфе­лів. Міністрів призначає прем'єр-міністр. Прем'єр-міністра

 

 

328

Глава, 19

призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем'єр-міністр є членом Палати громад (історія знає двох прем'єрів, що були членами Сенату: 1891—1892, 1894— 1896 роки). Хоча прем'єр-міністром може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм, буде обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Прем'єр-міністр може на виборах втратити місце, але залишатиметься на посаді доти, поки його партія утримуватиме більшість у Палаті гро­мад, хоча, знов-таки за традицією, він таке місце одразу от­римає. Це, як повелося, відбудеться таким чином: член пар­тії більшості йде у відставку, залишаючи по собі вільне міс­це, що дає змогу прем'єр-міністрові, що зазнав поразки, чи лідерові партії, який не є членом Палати, виставити свою кандидатуру на додаткових виборах. Якщо внаслідок виборів опозиція здобуде більше половини місць або уряд у Палаті громад зазнає поразки і піде у відставку, Генерал-губернатор має звернутися до лідера опозиції з проханням сформувати новий уряд. Прем'єр-міністра колись називали "першим се* ред рівних" у кабінеті, або "місяцем серед менших зірок". Тепер про нього так не кажуть. Нині він має, незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем'єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмо­виться, прем'єр має право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде викона­на. Ухвали Кабінету приймаються не обов'язково більшістю голосів. Прем'єр-міністр, зваживши думки, може проголоси­ти власну точку зору політикою уряду, навіть, коли біль­шість міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, висту­паючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкоритися.

Членів Кабінету міністрів, як зазначалося, обирає прем'єр-міністр. Усі вони мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. "Таємні радники" призначаються Гет нерал-губернатором за порадою прем'єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Гене­рал-губернатором за порадою того ж прем'єра. Нинішні, як і колишні, міністри Кабінету назавжди залишаються членами Ради так само, як і Верховний £уддя Канади та колишні вер: ховні судді, і, звичайно, екс-спікери обох палат. Інших видат-

 

Основи конституційного права Канади                        329

них громадян також може бути включено до складу Ради на знак пошани до них. У повному складі Таємна рада ще не збиралася. Лише міністри та невеличка купка "не-міністрів" часом бувають присутні на таких важливих церемоніях, як вступ на престол нового короля (королеви). Діючим органом Ради є Кабінет, а також комісії Таємної ради. Майже всі чле* ни Кабінету міністрів, за традицією, мають бути членами па­лати громад, або поступово зайняти у ній належні місця. За всю історію федерації 70 чоловік, що не були членами однієї з палат, стали членами Кабінету, проте вони повинні були вибороти місця у Палаті громад або у Сенаті протягом пев* ного часу чи залишити Кабінет. Щодо сенаторів, то у першо­му в історії Кабінеті, що складався з 13 членів, було 5 сена* торів. Але з 1911 року, як правило, до Складу Кабінету вхо­див лише один міністр з Сенату, та й той без портфеля. (Дві­чі між 1979 та 1984 роками три або чотири сенатори входили до складу Кабінету. 1979 року від партії консервато­рів було обрано дуже мало членів парламенту в провінції Квебеку а 1980 року від партії лібералів було обрано лише два представники у чотирьох західних провінціях. Таким чи­ном, обидві партії були змушені поповнити обов'язкове пред­ставництво у Кабінеті відповідних провінцій за рахунок включення до складу Кабінету більшої кількості сенаторів.) Звичайно, сенатори не мають права засідати у Палаті громад, так само, як і члени Палати громад — у Сенаті. Про­те міністр з Палати громад має право бути прийнятим до Се­нату на його запрошення і виступити там без права голосу. Такі самі можливості має й сенатор. За традицією, кожна провінція повинна мати принаймні одного свого міністра у Кабінеті. Звичайно, якщо у провінції не буде обрано прибіч­ника уряду, це спричинить певні труднощі. За цих умов прем'єр-міністр має право включити до складу Кабінету се­натора з цієї провінції, або примусити члена кабінету з іншої провінції відмовитися від свого місця, а потім спробувати до­могтися, щоб особу з "відсутньої" провінції було обрано. Але найменша провінція, острів Принца Едуарда, часто лишаєть­ся без представника у Кабінеті упродовж кількох років. Як повелося, принаймні один міністр з Квебека має бути англо­мовним протестантом, також принаймні один міністр має на­лежати до франкомовної меншості з Нью-Брансвіка чи Онта­ріо або з обох провінцій. Вважається також за необхідне ма-

 

330

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

331

 

 

 

ти хоча б одного англомовного (як правило, ірландця) мініст­ра римо-католицького віросповідання. А останнім часом роз­маїття культур Канади знайшло своє відображення також у представництві у Кабінеті єврейської та інших неанглійських та нефранцузьких етнокультурних меншин.

Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Сьогодні національний Кабінет складається з ЗО міністрів, провінційні Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має "портфелі" (це означає, що вони очолюють окремі департаменти: фінансів, зовнішніх справ, охорони навколишнього середовища, охорони здо­ров'я, соціального забезпечення тощо), вони відповідальні перед Палатою громад і Законодавчими зборами за роботу своїх департаментів.

Призначаються ще міністри без портфелів, які не очолю­ють департаменти; державні міністри, що завідують відділа­ми департаменту або "міністерствами", які не охоплюють усіх функцій установи державного управління (наприклад, державне міністерство фізкультури і аматорського спорту).

Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійсню­ване ним керівництво. Якщо міністр не згоден з певним на­прямом у політиці або діях уряду, він має прийняти загальні дії, якщо це потрібно, втілювати їх у життя або ж вийти у відставку. "Колективна відповідальність Кабінету" являє со­бою фундаментальний принцип існуючої форми урядування. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов'язані з державним бюджетом та оподат­куванням населення.

§ 4. Федералізм Канади,

правове положення провінцій,

місцеве самоврядування і управління

Канада — федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і відмінне. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем'єр-міністра Канади, федералізм передбачає створення "загального уряду і законодавчих установ для за­гальних цілей поряд із місцевими урядами і законодавчими установами для розв'язання локальних завдань". Представ-

 

ники франкомовного і англомовного населення виразно заяв­ляли, що вони закладають підвалини "нової нації", "нової по­літичної спільноти", могутньої країни, яка посяде належне місце серед країн світу", — власне, "єдиної великої держа­ви". Але вони завжди обстоювали збереження неповторнос­ті у звичаях, культурі кожної з федеральних провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке насе­лення Східної Канади (Квебеку) намагалися побороти загро­зу з боку англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб послабити їхні права на мову, цивіль­не право, укладене за французьким зразком, релігійно зорієнтовану систему освіти. Англомовне, здебільшого про­тестантське населення, що становило майже переважну більшість у Західній Канаді (Онтаріо), виявило цілковите не­задоволення тим, що представники Східної Канади у Законо­давчих зборах об'єднаної Провінції Канада нав'язали систе­му римо-католицьких роздільних шкіл, проти яких виступи­ла більшість представників Заходу Канади. Захід хотів по­збутися того, що деякі з його лідерів називали "французьким засиллям". Зі свого боку, Нова Шотландія і Нью-Брансвік не бажали входити до складу Провінції Канада, про яку мало що знали і до якої мали недовіру через політичну нестабіль­ність та постійні франко-англійські суперечки. Але водночас всі збагнули потребу в єднанні заради захисту від загрози американського втручання та економічного тиску, а також заради зростання і розвитку економіки.

Отже, батьки-засновники Конфедерації — всі однаковою мірою — наполягали на створенні справжньої федерації, — реальної чи напівзалежних провінцій. Провінції не зважува­лися на відособлене існування, проте не мали змоги й об'єд­натися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних те­риторіях порізнили не лише природні бар'єри, які видавали­ся часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним цен­тральним урядом і парламентом, але при збереженні широ­ких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти, що увійшла до федерації.

Нова Шотландія стала першою територією Канади, де було засновано представницьке урядування. 1758 року за ре­зультатами виборів там створено Законодавчі збори. Слідом

 

 

332

Глава 19

Законодавчі збори з'явилися на острові Принца Едуарда, у Нью-Брансвіку, у Верхній та Нижній Канаді (попередники нинішніх Онтаріо і Квебека), Ньюфаундленді. У січні 1848 року у Новій Шотландії уперше засновано відповідаль­не урядування, здійснюване через Кабінет, підзвітний у сво­їй діяльності Законодавчим зборам, які могли усунути його від влади. Згодом аналогічне урядування з'являється в ін­ших провінціях.

На час створення Федерації 1867 року згадана система діяла упродовж 20 років на переважній частині території ни­нішньої центральної та східної Канади і дала добрі плоди. У кожній провінції були законодавчі установи на чолі з Гу­бернатором провінції, який представляв Королеву. В усіх провінціях, крім Онтаріо, існувала Верхня палата — Законо­давча рада, що призначається, і Нижня палата — Законодав­чі збори, що обираються. У Манітобі, що створена за ухва­лою парламенту країни 1870 року, було сформовано Верхню палату. Британська Колумбія, яка увійшла до складу Канади 1871 року, а також Саскачеван і Альберта, утворені за рі­шенням парламенту 1905 року, Ньюфаундленд (увійшов до складу Канади 1949 року) ніколи не мали Верхньої палати. Манітоба, острів Принца Едуарда, Нью-Брансвік, Нова Шот­ландія і Квебек скасували Верхні палати.

Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори (провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Пала­ти громад і ведуть справи у той самий спосіб. Законопроекти мають проходити три читання і отримати королівську санк­цію від лейтенанта-губернатора. За всю історію існування канадської держави на провінційному рівні в отриманні санк­ції було відмовлено 28 разів, останній раз — 1945 року на острові Принца Едуарда. Члени зборів обираються від вибор­чих округів, що створені законодавчими установами з ураху­ванням кількості населення. Членом зборів може стати будь-який кандидат, який набрав найбільше голосів, навіть, якщо їх подало менше половини від загальної кількості. Національ­ний парламент уповноважений створювати закони для "ми­ру, порядку і доброго урядування Канади", крім тих, які сто­суються "питань, що віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій". Провінційні законодавчі установи уповноважені створювати закони про пряме опо­даткування у провінції на провінційні потреби, збереження

 

Основи конституційного права Канади        333

природних ресурсів, тюрми, благодійні установи, лікарні (крім морських), муніципальні установи, ліцензії для провін­ційних та муніципальних зборів, місцеві роботи та підприєм: ства (за окремими винятками), інкорпорацію провінційних; компаній, затвердження шлюбів, власності та цивільних; прав у провінції, створення судів і здійснення правосуддя, штрафи за порушення провінційних законів, питання суто; місцевого чи особистого характеру у провінції, та освіту (з. урахуванням деяких прав протестантських та римо-като-лицьких меншостей у будь-якій провінції та конкретних релі­гій у Ньюфаундленді). З урахуванням обмежень, запрова­джених Конституційним актом 1982 року, провінції можуть вносити поправки до своїх Конституцій звичайним актом За­конодавчих зборів. Вони не можуть чіпати посади заступни­ка губернатора, обмежувати термін діяльності чи кваліфіка­цію членів зборів або продовжувати термін діяльності закот нодавчих установ, крім випадків, передбачених у Канадській хартії прав і свобод. Природно, що повноваження щодо вне­сення поправок до провінційних Конституцій обмежені змі­нами у внутрішніх механізмах провінційних урядів. Провін­ційні законодавчі установи мають дотримуватись повнова­жень, наданих писаною Конституцією. Отже, ніяка провін­ційна законодавча установа не може взяти на себе повноваження, що належать парламенту Канади. Ніяка про­вінційна законодавча установа не може також прийняти жодного акта, що виводить цю провінцію зі складу Канади. Такі повноваження не можна знайти у писаній Конституції, отже вони не існують.

Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження провінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законодавчі установи мають також повноваження щодо сільського господарства та імміграції, а також деяких аспек­тів використання природних ресурсів, але якщо їхні законо­давчі акти вступають у суперечність, національний закон має перевагу. Такі самі повноваження поширюються на пи­тання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким станом, але якщо їхні закони вступають у суперечність, провінційний за­кон має перевагу.

Конституційним актом 1867 року передбачено, що все, що не згадано серед повноважень провінційних законодав­чих установ, входить до компетенції національного парла-

 

 

334

Глава 19

менту. Це створює враження дуже широких повноважень. Та насправді вони не такі всеосяжні, як здається, у зв'язку з детальним тлумаченням судами цього питання. Як наслі­док, усе трудове законодавство (максимальний робочий час, компенсації робітникам, безпека праці, взаємовідносини у промисловості) віднесено до сфери провінційного законодав­ства, крім деяких галузей. Соціальне забезпечення (за ви­нятком страхування по безробіттю, що є питанням загально­національним, а також поділені повноваження щодо пенсій) входить до компетенції провінцій. Проте національний пар­ламент фактично створив загальнонаціональне лікарняне та медичне страхування, надаючи субсидії провінціям за умови, що їхні плани мають відповідати певним стандартам. Через тлумачення судами провінційних та національних повнова­жень телерадіомовлення та повітряну навігацію було переда­но до компетенції парламенту, щоб він видавав закони для "миру, порядку та доброго врядування Канади", в інших ви­падках компетенцію парламенту було зведено до рівня пов­новажень за надзвичайних умов, у період війни чи у разі на­стання глибокої національної кризи, зокрема голоду, епіде­мії, високої інфляції (хоч деякі випадки не входять до цього переліку).

Та однак ще засновники Конфедерації, незадоволені на­данням парламентові того, що вони вважали широкими за­гальними повноваженнями, доповнили "для більшої певнос­ті" довгий перелік зразків виключно загальнонаціональних повноважень, де оподаткування, пряме та непряме, регулю­вання торгівлі та комерції, пошта, перепис населення та ста­тистика, оборона, навігація та судноплавство, карантин, морські лікарні, рибальство, міжпровінційні та міжнародні пороми, залізниці, телеграф тощо. Поправка до Конституції 1940 року надала парламенту виключне повноваження щодо страхування по безробіттю, а особливий розділ Акта 1867 року надав повноваження для створення судів "для кращого втілення законів Канади". Це дозволило парламен­ту створити Верховний суд Канади та Федеральний суд.

Хоч парламент не може передавати будь-які повноважен­ня провінційним Законодавчим зборам, а провінційні Законо­давчі збори не можуть передавати свої повноваження парла­менту, парламент має право делегувати втілення федераль­ного акта провінційним установам (як це він зробив з регу-

 

Основи конституційного права Канади        335

люванням міжпровінційного та міжнародного дорожного ру­ху), таким самим чином провінційна законодавча установа може делегувати виконання провінційного акта федеральній установі. "Адміністративне делегування" — важливий ас­пект гнучкості Конституції Канади. Звичайно, визнання дво­мовності з боку офіційних установ досі обмежене, проте з часом воно набирає поширення. Наприклад, у зв'язку з на­стійним проханням місцевого уряду провінції Нью-Брансвік, у Конституції було збережено визнання французької та ан­глійської мов як офіційних мов провінції. В Онтаріо, де, за винятком Квебеку, проживає найбільший відсоток франко­мовного населення, для жителів провінції французького походження запроваджено французькі школи, надаються по­слуги французькою мовою, обсяг яких постійно зростає. У цьому напрямі зробили кроки й кілька інших провінцій. Та, згідно з Конституцією, кожна провінція, за винятком Квебеку, Нью-Брансвіка та Манітоби, вільна у виборі офіцій­них мов. Приміром, Нова Шотландія може проголосити гель-ську мову єдиною офіційною мовою, або однією з двох, трьох, десяти офіційних мов цієї провінції. В Альберті єди­ною офіційною мовою може бути українська, а може бути й три офіційні мови — українська, польська і класична грець­ка. Квебек, Нью-Брансвік та Манітоба також вільні у виборі офіційних мов, але до цього списку вони повинні додати ан­глійську та французьку мови.

Провінційними законодавчими установами створюються муніципальні уряди великих та малих міст, сіл, округів, ра­йонів, столичних регіонів. Повноваження їм надають на свій розсуд ті самі законодавчі установи. Мери, глави сільських та міських рад, члени ради муніципалітету обираються за ви­могами провінційних законодавчих установ. У країні нині іс­нують майже п'ять тисяч муніципальних урядів, що зай­маються наданням таких послуг, як водопостачання, ство­рення каналізаційної та сміттєзбиральної мереж, упоряджен­ня доріг, тротуарів, будинків, спортивних майданчиків, бібліотек, поліпшення вуличного освітлення, насадження парків тощо. Нагляд за роботою шкіл здійснюють, в основно­му, шкільні управління та комісії.

 

336

 

Глава 19

 

Основи конституційного права Канади

 

337

 

 

 

§ 5. Судова система Канади

У Канаді існує традиційна англосаксонська правова сис­тема, де галузі права формуються за наявності визначеної кількості норм, що регулюють подібні відносини. У сучасно­му загальному праві поряд із традиційними галузями (ци­вільне право і процес, кримінальне право і процес, конститу: ційне право) значно збільшується перелік галузей — дитяче право, залізничне право, право охорони навколишнього сере^ довища, право, що регулює планування міст і зонування. Ба­гато галузей одержали подальший розвиток. Наприклад, но­вим змістом наповнився договір купівлі-продажу в зв'язку з розвитком нових форм торгівлі. Частково з деліктного права розвилося право соціального страхування. Такі галузі, як трудове право, право соціального забезпечення, особисто ви­являють взаємодію правової й соціальної систем.

Вищою судовою інстанцією Канади є Верховний суд країни, Який був створений 1875 року. Він складається з де­в'яти суддів, з яких троє повинні представляти Квебек. Суд­дів довічно признає Генерал-губернатор. На засіданні суду для ухвалення рішення, як правило, досить участі п'яти його членів. Суд розглядає скарги на постанови з цивільних і кри­мінальних справ, винесені вищими судовими інстанціями провінцій і Федеральним судом, і приймає остаточні рішен­ня. Скарги на рішення судів з цивільних справ можуть бути подані лише з дозволу судів, що їх винесли, або самого Вер­ховного суду, якщо той вважає, що при розгляді справи ви­никли питання, які "виходять за рамки безпосередніх інтере^ сів сторін". Верховний суд розглядає скарги лише по спра­вах про більш тяжкі злочини, якщо початковий виправду­вальний вирок був відмінений вищестоящим судом або якщо при розгляді справи виникла суперечка з питання права. На прохання Генерал-губернатора або уряду Верховний суд мо­же як консультативний орган розглядати питання, пов'язані з тлумаченням конституційних актів, перевіркою конститу-ційності законів, прийнятих парламентом і законодавчими зборами провінцій, і суперечки між ними про компетенцію.

Федеральний суд Канади, створений 1970 року замість колишніх установ, містить у собі судове відділення (13 суд­дів) і апеляційне відділення (9 суддів). Він очолюється голо­вою і його заступником. Весь склад суду призначається до^

 

вічно Генерал-губернатором. У судовому відділенні розгляда­ються цивільні позови до федеральної влади і від їх імені, су­перечки про громадянство, скарги з питань податків, патен­тів і торгових марок, суперечки між федеральним урядом Л органами виконавчої влади провінцій тощо. Це єдиний суд у Канаді, діяльність якого обмежується застосуванням лише федеральних законів. Усі інші суди застосовують як закони федерації, так і закони провінцій.

Верховний суд кожної з 10 провінцій виступає як суд першої інстанції у найбільш важливих і кримінальних спра­вах, а також розглядає апеляційні скарги на постанови ниж-честоящих судів провінцій по всіх категоріях справ. У складі Верховного суду провінції Онтаріо, наприклад, голова і дев'ять інших суддів. Він складається з двох відділень: Апе­ляційного суду і Високого суду правосуддя. Як апеляційний суд справи слухає колегія з трьох суддів. Справи по першій інстанції розглядаються одним суддею з присяжними або без них. У деяких провінціях відділення Верховного суду носять інші назви (наприклад, Суд королівської лави).

Суди графств (у деяких провінціях — округів, у Квебеку ^ провінційні суди) розглядають по першій інстанції цивільні справи, як правило, із сумою позову від 300 до 3000 доларів, а також кримінальні справи про злочини середньої тяжкості (крадіжки, автодорожні злочини тощо). Цивільні справи по позовах на суму до 300 доларів розглядаються в судах по дрібних позовах (у деяких провінціях — по дрібних боргах). Кримінальні справи про найменш тяжкі злочини, пересліду­вані в сумарному порядку, а також про деякі злочини, пере­слідувані по обвинувальному акту, розглядаються магістрат­ськими суддями (у Квебеку — світовими сесійними судами). На них припадає понад 90% кримінальних справ. За винят­ком справ, переслідуваних у сумарному порядку, і тих, що входять у виняткову компетенцію магістратських судів, об­винувачуваний вправі вимагати, щоб його справа була роз­глянута за участю суду присяжних. Однак на практиці біль­шість обвинувачуваних відмовляються скористатися з цього права. Законодавство передбачає розгляд і деяких категорій цивільних справ за участю суду присяжних. Журі присяж­них з кримінальних справ складають 12 (у провінції Альбер­та — 6) членів, і при винесенні вердикту, зазвичай, потрібна

 

338

 

Глава 19

 

 

 

їх одноголосність. З цивільних справ журі складають від 5 до 12 присяжних, і рішення приймається більшістю голосів.

У деяких провінціях Канади є роздільні суди із справ не­повнолітніх (розглядають обвинувачення у злочинах і дріб­них правопорушеннях) і сімейні суди (суперечки про дітей, позови про сплату аліментів тощо). В інших провінціях вони об'єднані в суди, що розглядають обидві категорії справ. Від­повідно до прийнятого 1982 року Закону про неповнолітніх правопорушників справи про карні злочини підлітків у віці 12—18 років повинні розглядатися у названих судах за пра­вилами процедури загальних судів, із залученням адвоката і дотриманням інших гарантій прав обвинувачуваного. У Ка­наді немає системи адміністративних судів: скарги на дії адміністративних органів розглядаються, як правило, загаль­ними судами (провінцій і федерації) на підставі спеціально виданих законів (наприклад, Закон провінції Онтаріо про процедуру судового розгляду адміністративних скарг 1971 року).

На свої посади усі судді призначаються федеральною владою, за винятком магістратських суддів, призначуваних владою провінцій. Усунення судді з його посади може бути зроблено Генерал-губернатором лише на настійну вимогу федерального парламенту.

Розслідування кримінальних справ проводиться, голо­вним чином, поліцією. Обвинувачення у суді магістратів мо­жуть підтримувати приватні особи, однак, генеральні аттор-неї федерації або провінції вправі на будь-якій стадії судового розгляду призупинити розгляд обвинувачення, пред'явлено­го приватною особою. Обвинувачення в судах більш високих інстанцій підтримується представником Генерального аттор­нея провінції. Ним може бути як постійно виступаючий у та­кій якості юрист, так і приватно практикуючий адвокат, яко­му доручається ведення конкретного процесу. Генеральний атторней Канади очолює Міністерство юстиції. Його пред­ставники можуть підтримувати обвинувачення у будь-яких судах. Захист по кримінальних справах і представництво інтересів сторін по цивільних справах здійснюють лише адвокати, що є членами корпорацій юристів відповідних про­вінцій.