Розділ IV ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

1. Сучасна концепція прав людини та її відображення в Конституції України

Правовий статус особистості: поняття та види; заро­дження вчення про права людини; основні сучасні підходи до ви­значення взаємовідносин людини і держави, сучасний етап роз­витку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні; конституційні принципи правового статусу людини і громадянина.

Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «су­спільний статус».

Правовий статус особистості - це її юридично закріплене ста­новище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв 'язки особистості з держа­вою та державно організованим суспільством. Такі зв'язки вини­кають у різних сферах життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та регулюються практично всіма галузями національного права України, що дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами. Так, напри­клад, за суб'єктами розрізняють статуси:

загальний - поширюється на всіх людей і громадян;

спеціальний (родовий) - характеризує особливості стано­вища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;

індивідуальний - притаманний окремому індивіду.

 

Залежно від того, нормами якої галузі права визначається по­ложення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві ста­туси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивіль­но-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспі­льством та державою отримали закріплення в Конституції Украї­ни; у сукупності вони становлять конституційний статус люди­ни і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Консти­туцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посі­дає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галу­зевих статусів.

Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий ста­тус людини і громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і громадя­нина». За своєю структурою цей інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини і громадянина і склада­ється з кількох головних конституційно-правових інститутів, до яких, зокрема, відносять:

конституційні принципи правового статусу людини і грома­дянина;

громадянство;

загальну правосуб'єктність;

основні права, свободи та обов'язки1;

гарантії правового статусу2.

В юридичній літературі, крім прав і свобод, виділяють також законні інтереси (див., наприклад: Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР.-М., 1985.-С. 7-23).

* Див., наприклад: Конституционное право: Учебник / Отв. ред. В. В. Ла-зарев,- М.: Юристь, 1999.- С. 124; Воєводин Л. Д. Юридический статус лич­ности в России.- М, 1997.

 

 

 

ПО

 

111

 

# * *

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базує­ться на певній концепції прав людини, принципах правового стату­су людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'яз­ків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді - це універсальна катего­рія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими бла­гами та умовами безпечного, вільного існування особистості в су­спільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним по­ложенням людини (положенням у системі матеріального вироб­ництва).

Становлення прав людини пов'язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил пове­дінки) можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення своїх різнобічних потреб.

У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали син­кретичний характер, вони визначалися «мононормами», тобто нормами, які не можливо було диференціювати, як, скажімо, нор­ми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, своєю чергою, були пов'язані зі становленням су­спільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, вони були спрямовані на збереження цілісності роду, племені у вкрай склад­них умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не надавали переваг одному членові роду перед інши­ми, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.

Правові системи перших рабовласницьких держав були засно­вані на методах насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення. Рівень свобо­ди був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія (давньоєврейські священні книги Танах), міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції. Наприклад, усім ві­домі вічні ідеї Біблії про недоторканність життя людини, про пра­во приватної власності, про рівність людей, про заборону посяган­ня на честь і гідність людини тощо, сформульовані, зокрема, в Де­сяти Божих Заповідях (Книга «Вихід», 20).

 

Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VII ст. до н. є. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов'язаний з виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у осіб - громадян відповідного поліса, а біля витоків теоретичного усвідомлення відносин між людиною та державою і суспільством стояли грецькі мислителі, яких іменували «сімкою мудреців»,- Фалес із Мілета, Пітак із Мі-тілени, Періандр із Коринфа, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін, найбільш відомим з яких є Солон (638-559 pp. до н. є.). Заслуга «сімки мудреців» для становлення та розвитку теоретичних уявлень про права людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль закону для прав і свобод людини. Саме з розробленням Подітії (Конституції) Солона, власне, і з'явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.

У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули розвитку у вченні піфагорійців (життя людини має бути при­ведене у відповідність із висновками філософії щодо справедливості, належної міри у людських відносинах, яка розглядалася як «відплачу­ється іншому рівним», що являє собою філософську інтерпретацію стародавнього принципу таліону - око за око, зуб за зуб тощо).

Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об'єктивних природноправо-вих засад полісу та його законів. Наприклад, Геракліт тлумачив поліс та його закони як відображення космічного порядку, Демо-крит характеризував поліс і закон як щось штучне (що існує лише завдяки спільній думці), що обумовлене природним початком (тим, що існує насправді).

Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була ви­словлена софістами (V-IV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 pp. до н. є.). Він стверджував, що природа (закони природи) - це природне пра­во, яке протистоїть хибному, недосконалому, створеному люди­ною закону - позитивному праву. При цьому під природним пра­вом Гіппій розумів неписані закони, яких однаковою мірою до­тримувалися громадяни всіх полісів античної Греції. Протагор (481-411 pp. до н. є.) стверджував: «міра всіх речей - людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за природою, відповід­но, рівні і їхні особисті права, а закон є гарантією особистих прав. Епікур (341-270 pp. до н. є.) тлумачив свободу людини як її відпо­відальність за розумний вибір свого способу життя і за себе. А ідея стоїків про людини як громадянина Всесвіту згодом буде покладе­на в основу ліберальної концепції прав людини.

 

 

 

112

 

113

 

Згідно з Платоном (428/427-347 pp. до н. є.) справедливість по­лягає в тім, щоби «ніхто не захоплював чужого і не позбавлявся свого». Платон розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав геометричну рівність - «більшому вона дає більше, меншому - менше, кожному дарує те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була розвинута Аристотелем (384-322 pp. до н. є.) у його вченні щодо двох видів справедливості - зрів­няльної та розподільної (спільні для всіх громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства пропорційно їхньому внеску у спільну справу). Тут доречно згадати цікавий вислів Арістотеля: «Рівність здається справедливою, і так воно і є, лишень не для всіх, а для рівних; і нерівність також уявляється справедливою, і так воно насправді і є, але знову ж таки не для всіх, а лише для нерівних».

Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.), який обстоював ідеї свободи і справед­ливості. Цицерон стверджував, що всі люди подібні та рівні один одному, громадянин не лише не повинен сам шкодити іншим, по­рушувати чужу власність або чинити іншу несправедливість, а й зобов'язаний надавати допомогу тим, що потерпіли від несправед­ливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб». Критерій справедливості за Цицероном - універсальний закон природи -природне право, яке є вищим, істинним законом і передує будь-якому писаному закону.

Сенека, заперечуючи ідею рівності громадян, запропонував ідею рівності всіх людей і всіх станів, як творінь Божих.

Демократії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму дали поштовх для розвитку європейської цивілізації, що заснована на персоноцентристській парадигмі - від людини до держави. Поряд із цим у китайській, індуській, деяких інших цивілізаціях панував системоцентристський підхід, згідно з яким держава стоїть над людиною, перетворює її на слухняного виконавця державної волі. Це обумовило різні тенденції становлення та розвитку прав люди­ни, на цей процес впливають різноманітні чинники - культура, фі­лософія, релігія, суспільний світогляд, мораль тощо,- які в сукуп­но визначають характер тієї чи іншої цивілізації.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звича­євому праві різних народів склалися чотири основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, закріплення правового стату­су особистості.

 

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує не­обхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соці­альної цінності після самого життя. «Свобода є для суспільного організму тим же, що здоров'я для індивідуума: якщо людина втра­чає здоров'я, ніщо на світі їй не миле, якщо суспільство втрачає свободу, то воно знемагає і вже не знає щастя» (Г. Болінгброк).

Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше діста­ли законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 p., яка називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p., Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчу­жувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав -головне призначення держави;

свобода полягає у можливості людини робити все, що не за­вдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути аб­солютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа сво­боди - рівність можливостей для всіх;

межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-тер писав: «Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від за­конів»;

частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідо­мити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважа­тися вичерпним;

обмеження прав людини можливе лише у виняткових випад­ках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демо­кратичному суспільстві.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін «свобода» вживається у двох значеннях: загальному та суб'єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний розсуд. Саме в цьому зна-

 

 

 

114

 

115

 

ченні термін «свобода» використовується в Конституції України, конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу, а його зміст було вперше нормативно розкрито у ст. 4 французької Декларації людини і громадянина від 26 серпня 1789 p.: «Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: отож, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспіль­ства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встанов­лені лише законом»1. Це положення Декларації, своєю чергою, було сформульоване відповідно до визначення свободи, запропо­нованого Ш. Монтеск'є: «Свобода є правом чинити все, що дозво­лено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було би свободи, оскільки те саме могли би робити й інші громадяни».

Термін «свобода» в суб'єктивному значенні тотожний терміну «суб'єктивне право», і його використання пояснюється історич­ними чинниками.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, ра­систські тощо) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспі­льства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на обгрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко антидемократичними за сутністю, оскільки колективний (суспільний) інтерес - це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має суб'єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі влас­них життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспіль­ний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.

Втілення положень колективістської концепції в «соціалістич­них конституціях» на практиці призводило до фактичного запере­чення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим ста­ном тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основ­них обов'язків громадян перед суспільством і державою.

3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рів­ності за шаріатом, пов'язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її

1 Цит. по: Конституция зарубежньїх государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996.-С. 135.

 

головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і сво­бод людини визнає тільки шаріат.

Однозначно оцінити основні положення сучасної ісламської концепції прав людини досить важко. Так, у Корані міститься до­сить багато положень, присвячених гідності та свободі людини. Водночас мусульманські мислителі досить своєрідно тлумачать саме поняття свободи, яку вони вбачають не у зовнішній поведінці мусульманина, а в його внутрішньому світі, спрямованому на до-лучення його до волі Аллаха. Своєрідно тлумачиться рівність лю­дей, під якою розуміють спільність походження всіх людей від Адама: «О люди! Бійтеся вашого Господа, який створив вас з однієї живої істоти та з неї ж створив пару їй, а від них обох розселив багато чоловіків і жінок» (Коран, 4:1).

Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов'язані з тим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульма­нина і немусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульман­ським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, люди­на не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, своєю чергою, дозволяє на підставі релігійних ка­нонів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиційні підходи до визначення статусу людини склада­ються у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обу­мовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем'я, клан, рід, сім'я); для нього характерними є колективна відповідальність за пору­шення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб'єктивних прав здійснюється колективно. Відповідно, ці особливості визначили і специфіку правового статусу індивіда у звичаєвому праві, зокрема:

правосуб'єктність індивіда звичаєве право пов'язує не з ві­ком, аз важливими обставинами в його житті (народження, ви-гнанщКз племені, одруження тощо);

права та обов'язки індивіда тісно пов'язані з правами та обов'язками відповідної групи. При цьому права та обов'язки гру­пи превалюють над правами та обов'язками індивіда;

правовий статус індивіда характеризується дуалізмом - у ньому можна виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні (обумовлені його належністю до певного клану чи сім'ї) права та обов'язки, що, наприклад, може бути пов'язано з трайбалізмом - наданням суттєвих привілеїв вихід­цям із того племені чи роду, до якого належать керівники держа­ви, правляча еліта;

 

 

 

116

 

117

 

різні категорії членів групи мають різні права та обов'язки (нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та дорослих тощо);

обов'язки людини превалюють над її правами.

* * *

Сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні почався з прийняттям Деклара­ції про державний суверенітет України 16 липня 1990 p., в преам­булі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини. Після прийняття Декларації в Україні по­чався процес переорієнтації правової системи, її поворот від колек­тивістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес дістав у Конституції України 28 червня 1996 p., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовим спів­товариством нормами в галузі прав людини. її принципова відмін­ність від старих радянських підходів до визначення конституцій­ного статусу особи полягає:

-           по-перше, у відмові від класового підходу в закріпленні пра­

вового статусу особи;

-           по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і грома­

дянина. Поняття «права людини» і «права громадянина» - близькі,

але не тотожні. Вони відображають різні аспекти статусу особи, а

їх відмінність пов'язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з

одного боку, є громадянським, а з іншого - політично організова­

ним. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом

прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для

всіх людей. Ці права мають визначальний характер, вони прита­

манні всім людям від народження (людина отримує їх від Творця

одночасно з життям), вони не обумовлені належністю до грома­

дянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того,

визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як чле­

на політично організованого суспільства, випливають із позитив­

ного права, вони закріплюють за особистістю силу її належності

до громадянства України, хоча, як і права людини, вони також

мають невід'ємний характер. Отож, лише громадяни України воло­

діють у повному обсязі правами, що належать до загальновизнаних

 

прав людини, та правами, що їх Конституція України пов'язує з належністю до громадянства України;

по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб'єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого класу» тощо. Це не означає повного заперечення ко­лективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини, її інди­відуальної свободи;

по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.

Водночас слід урахувати, що на сучасну ліберальну концепцію прав люди певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від класичної колективістської конституційної моделі (зо­крема соціалістичної), в якій панує принцип абсолютного підпо­рядкування особи колективові, державі, суспільству, що, своєю чергою, базується на ідеї щодо можливості безкрайнього обме­ження її прав заради «вищих» колективних, суспільних цілей та інтересів, ліберальна модель поряд із врахуванням інтересів су­спільства чітко фіксує межу (окремі права взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень - громадський порядок, здоров'я населення, права і свободи, честь і гідність ін­ших людей тощо.

Основні положення ліберальної концепції прав людини відо­бражені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і грома­дянина.

* * *

Принципи правового статусу людини і громадянина - це

вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реаліза­ції прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностя­ми та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні пра­ва (1966 p.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими міжнародно-правовими доку­ментами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина:

 

 

 

118

 

119

 

свободи людини;

рівності людей у своїй гідності та правах;

невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;

гарантованості прав, свобод і обов 'язків людини і громадянина;

невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;

рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;

єдності прав людини та її обов 'язків перед суспільством.

Принцип свободи людини (статті 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини: «подібно до того, як людина народжуєть­ся на світ з головою, руками, ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»1. Конституційний принцип свободи лю­дини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей.

Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мо­ва про рівність, у правах, що випливають із природного права), по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом.

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші'.

Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської сім "і», визнання гідності людей, їхніх рівних і не­від'ємних прав є «основою свободи, справедливості і загального миру»3.

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст. 24) означає, що забо­роняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою,

1 Баглай М. В., Габргічидзе Б. Н. Конституционное право Российской Фе­дерацій.-С. 155.

Трошкин Ю. В. Права человека: Нарушения и защита прав человека и прессьі.-М, 1997.-С. ЗО.

J Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини (основні міжнародно-правові документи).- К.: Наук, думка, 1989.- С. 28.

120

 

політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мо­ви, релігії, політичних або інших переконань, національного чи со­ціального походження, майнового, станового або іншого стано­вища».

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з ета-тистськими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Отже, можна зробити висновок, що невідчужуваність і непоруш­ність основних прав і свобод людини означає:

людина не може бути позбавлена основних прав і свобод: .■жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою;

відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною;

у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони по­винні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено;

основні (конституційні) права і свободи людини і громадя­нина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист; право на відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; право знати свої права та обов 'язки; заборона зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення до юридичної відпові­дальності; право на презумпцію невинності: гарантія проти са-

121

 

мообвинувачення (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України).

Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпе­чені відповідними засобами, які сприяли би повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадя­нином.

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбут­ньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від на­родження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає не­обхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

Принцип єдності прав людини та її обов'язків перед суспіль­ством знаходить відображення:

по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків;

по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов'язку (правового або морального).

2. Громадянство України

Поняття громадянства України; принципи громадянства України; належність до громадянства України; набуття і припи­нення громадянства України; повноваження органів та організа­цій з вирішення питань громадянства України.

Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, засно­ваний на юридичному визнанні державою цієї особи громадяни­ном України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та закона­ми України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

правовий характер;

необмеженість у просторі й часі;

максимальний характер взаємних прав та обов 'язків.

 

Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інсти­тут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

Конституція України.

Закон України «Про громадянство України» в редакції Зако­ну від 18 січня 2001 р.

Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

Підзаконні акти (наприклад, Указ Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання виконання Закону Украї­ни «Про громадянство України»).

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини1, закріплюють принципи громадян­ства та регламентують порядок набуття і припинення громадян­ства, повноваження органів державної влади та інших організа­цій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і поря­док їх вирішення.

# * *

Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які ви­значають істотні риси відносин громадянства. Конституція Украї­ни (статті 4, 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-те­риторіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у право­вих відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у право­вих відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Цей принцип не означає заборони біпатризму (подвійно­го громадянства). В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іншої держави. Це, напри­клад, стосується:

а) дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

' Право людини на громадянство зафіксоване у ст. 15 Загальної деклара­ції прав людини.

 

 

 

122

 

123

 

б)         дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та,

з огляду на це, набули громадянство усиновителя;

в)         громадян України, які автоматично набули громадянство

іншої держави внаслідок одруження з іноземцями;

г)          громадян України, яким згідно із законодавством іншої дер­

жави надано її громадянство автоматично без їхнього добровіль­

ного волевиявлення і вони не отримали добровільно документів,

що підтверджують наявність у них громадянства іншої держави.

Враховуючи важливість цього принципу, Конституція України

віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4);

запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-ризму);

неможливості позбавлення громадянина України громадянс­тва України (невід'ємності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпід­ставно позбавлений громадянства або права змінити своє грома­дянство»;

визнання права громадянина України на зміну громадянства;

неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);

захисту державою громадян України за кордоном - грома­дянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Консти­туції України);

неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлю­бу з громадянином України або набуття громадянства України йо­го дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадян­ства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

рівності перед законом громадян України незалежно від під­став, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

збереження громадянства України незалежно від місця про­живання громадянина України.

Згідно з Законом України «Про громадянство України» належ­ність до громадянства України визнається за такими категоріями осіб (схема 11):

124

 

 

особи, які набули громадянство

України відповідно до законів

України та міжнародних

договорів України

особи, незалежно від раси,

кольору шкіри, політичних,

релігійних та інших переконань,

статі, етнічного та соціального

походження, майнового стану,

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалеж­ності України (24 серпня

1991 р.) постійно

проживали на території

України

місця проживання, мовних

чи інших ознак, які на момент

набрання чинності Законом

України «Про громадянство

України» (13 листопада 1991 р.)

проживали в Україні

і не були громадянами інших

держав

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття

Схема 11. Належність до громадянства України

усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про­живали на території України;

особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи ін­ших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали

' в Україні та не були громадянами інших держав;

3)         особами, які прибули в Україну на постійне проживання піс­

ля 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього

СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесе­

но напис «громадянин України», а також дітьми таких осіб, які

125

 

прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягай повноліття;

4) особами, які набули громадянство України відповідно до за­конів України та міжнародних договорів України.

=и * *

Підстави набуття громадянства України. Стаття 6 Закону України «Про громадянство України» встановлює, що громадян­ство України набувається за такими підставами (схема 12):

 

1. За народженням (філіація). Філіація є основним способом на­буття громадянства України. При цьому громадянство за народжен­ням набувається на основі принципів «права крові» або «права ґрун­ту» (схема 13). У першому випадку дитина набуває громадянства батьків (одного з батьків) незалежно від місця народження, у друго­му - дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. У Законі України «Про громадянство України» закріплено принцип крові - особа, бать­ки або один із батьків якої на момент її народження були громадяна­ми України, є громадянином України (ст. 7).

 

 

 

 

за народженням

громадянство України

набуває особа:

ПІДСТАВИ НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

за народженням

громадянство

України набувається:

внаслідок усиновлення

за територіальним походженням

внаслідок

поновлення

у громадянстві

внаслідок прийняття до громадянства

внаслідок установлення над дитиною опіки чи

піклування

внаслідок установлення батьківства

внаслідок установлення

над особою, визнаною

судом недієздатною,

опіки

на підставі з перебування

у громадянстві України одного

чи обох батьків дитини

 

яка народилася на те­риторії України від осіб без громадянства, які на законних підста­вах проживають на території України

яка народилася за межами України від осіб без грома­дянства, які постійно на за­конних підставах прожива­ють на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави

яка народилася на території Ук­раїни, одному з батьків якої нада­но статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жод­ного з батьків або набула за наро­дженням громадянство того з ба­тьків, якому надано статус біжен­ця в Україні чи притулок в Україні

 

батьки або один із батьків якої на момент її наро­дження були гро­мадянами Укра­їни

яка народилася на території України від іноземців, які по­стійно на законних підставах проживають на території Ук­раїни, і не набула за наро­дженням громадянства жод­ного з батьків

яка народилася на території України від іноземця та особи без громадянства, які постійно на законних підставах про­живають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем

 

 

 

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами

України

 

новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда)

 

 

 

Схема 12. Набуття громадянства України

 

Схема 13. Набуття громадянства України за народженням

 

 

 

126

 

127

 

В окремих випадках застосовуються і елементи принципу ґрунту.

якщо особа народилася на території України від осіб без гро­мадянства, які на законних підставах проживають на території України;

якщо особа народилася за межами України від осіб без гро­мадянства, які постійно на законних підставах проживають на те­риторії України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

якщо особа народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

якщо особа народилася на території України і одному з бать­ків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і яка не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;

якщо особа народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах про­живають на території України, і не набула за народженням грома­дянства того з батьків, який є іноземцем;

якщо на території України знайдено новонароджену дитину, обоє з батьків якої невідомі (знайда).

2. За територіальним походженням. За цією підставою згідно зі ст. 8 Закону України «Про громадянство України» громадянами України реєструються:

особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, пов-норідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відпо­відно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соці­алістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадян­ство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;

дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи

128

 

постійно проживали на територіях, зазначених у ч. 1 цієї статті) j є особою без громадянства, за заявою одного з батьків або опіку­на чи піклувальника;

- дитина, яка народилася на території України від батьків, що є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

3. Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація) -схема 14. В юридичній літературі розрізняють натуралізацію за законом (усиновлення, встановлення над особою опіки) та натура­лізацію за заявою .

Натуралізація за заявою передбачає необхідність подання в пи­сьмовій формі відповідної заяви на ім'я Президента України, яка скріпляється підписом заявника із зазначенням дати складання.

Умовами прийняття до громадянства України є:

визнання і дотримання Конституції України та законів України;

зобов'язання припинити іноземне громадянство або непе-ребування в іноземному громадянстві (для осіб, які були грома­дянами держав, міжнародні договори України з якими дозволя­ють особам звертатися для набуття громадянства України за умо­ви, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припи­нити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства Украї­ни, протягом року від моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї дер­жави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договір­ної сторони.

Див., наприклад:  Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежньк стран,- С. 56-57.

129

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Умовами прийняття до громадянства України є:			визнання і дотримання Конституції та законів України
			зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві
			безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років
отримання дозволу на постійне проживання в Україні
			наявність законних джерел існування
володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому . *,                                             для спілкування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

■ отримання статусу біженця чи притулку в Україні
			обставини, що полегшують прийняття до громадянства України
перебування у шлюбі з громадянином України
наявність фізичних вад (сліпі, глухі, німі)
визначні заслуги перед Україною, державний інтерес для України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

обставини, що перешкоджають прийняттю до громадянства України			вчинення злочину проти людства чи здійснення геноциду
			засудження в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину
вчинення на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином

Схема 14. Прийняття до громадянства України

 

Ця умова не поширюється на іноземців, які є громадянами дер­жав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення осо­бами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, з якими передба­чають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

3)         безперервне проживання на законних підставах на території

України протягом останніх п'яти років (ценз осілості).

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно про­живає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з грома­дянином України понад два роки у шлюбі, який припинився вна­слідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки від моменту на­дання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства,- на три роки від моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4)         отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, до­статньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

наявність законних джерел існування. Ця умова не поширю­ється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні та один із батьків яких або опікун чи піклувальник має до­звіл на постійне проживання в Україні, здійснюється за спроще­ною процедурою - від них не вимагається визнання і дотримання Конституції України та законів України, безперервного проживан­ня на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньо­му для спілкування та наявності законних джерел існування.

 

 

 

130

 

131

 

Вимоги щодо безперервного проживання на законних підста­вах на території України протягом останніх п'яти років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування та наявності законних джерел існування не поширюються також і на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, при­йняття яких до громадянства України становить державний ін­терес для України.

Закон також установлює перелік осіб, які не приймаються до громадянства України. До них, зокрема, належать особи, які:

1) вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид; г  2) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжко­го злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано за­конодавством України тяжким злочином.

4.         Внаслідок поновлення у громадянстві. Поновлення у грома­

дянстві України здійснюється реєстрацією громадянами України

осіб, які після припинення громадянства України не набула інозем­

ного громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві

України, а також осіб, які після припинення громадянства України

набули іноземне громадянство, повернулися в Україну на постій­

не проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві

України.

При цьому у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України через те, що вони набули грома­дянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомос­тей або фальшивих документів.

Внаслідок усиновлення.

Внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування.

1. Внаслідок установлення над особою, визнаною судом недіє­здатною, опіки.

Передбачені пунктами 5-7 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про гро­мадянство України» підстави набуття громадянства України (в ра­зі усиновлення дитини громадянами України або встановлення над нею опіки чи піклування громадян України або встановлення опі­ки над іноземцями чи особами без громадянства, які визнані су­дом недієздатними та проживають в Україні на законних підставах) є прикладами натуралізації за законом.

Діти, усиновлені громадянами України, стають громадянами України від моменту набрання чинності рішенням про усиновлен­ня, незалежно від того, проживають вони постійно в Україні чи за

132

 

кордоном. При цьому не має значення, чи обидва подружжя -усиновителі є громадянами України, чи лише один із них. Подіб­не правило діє і у випадках установлення над дитиною опіки чи піклування та встановлення опіки над особою, яка визнана судом недієздатною.

З огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.

Внаслідок установлення батьківства.

У вирішенні питання щодо набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років слід мати на увазі, що це може від­буватися лише за їхньою згодою.

10.        За іншими підставами, передбаченими міжнародними до­

говорами України. Такими підставами можуть бути, наприклад,

оптація (вільний вибір громадянства тієї чи іншої держави в разі

з переходу частини території від однієї держави до іншої або про­

голошення частини території колишньої держави новою незалеж­

ною державою) або трансферт (перехід частини території супро­

воджується зміною громадянства без права вибору).

Підстави припинення громадянства України. Стаття 17 За­кону України «Про громадянство України» передбачає такі підста­ви припинення громадянства України (схема 15):

1. Внаслідок виходу з громадянства України (депатріація). Ви­хід із громадянства України здійснюється за ініціативою особи, яка виїхала на постійне проживання за кордон і подала відповідне клопотання на ім'я Президента України.

З метою скорочення випадків апатризму Закон передбачив умову, за якої допускається вихід із громадянства України,- якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з грома­дянства України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

			внаслідок виходу з громадянства України
Громадянство України припиняється:
			внаслідок втрати громадянства України
			за підставами, передбаченими міжнародними договорами України

Схема 15. Припинення громадянства України

133

 

Крім того, передбачено випадки, коли вихід із громадянства України не допускається - якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності й підлягає виконанню.

2. Внаслідок втрати громадянства України. Під втратою гро­мадянства звичайно розуміють автоматичне припинення грома­дянства за певних умов'. Закон України «Про громадянство Украї­ни» (ст. 19) передбачає, що громадянство України втрачається:

1)         якщо громадянин України після досягнення ним повноліття

добровільно набув громадянство іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаю­ться всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним воле­виявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного гро­мадянства, крім випадків, якщо:

а)         діти за народження одночасно з громадянством України на­

бувають також громадянство іншої держави;

б)         діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, на­

бувають громадянство усиновителя;

в)         громадянин України автоматично набув громадянство іншої

держави внаслідок одруження з іноземцем;

г)          згідно із законодавством іншої держави її громадянство на­

дано громадянинові України автоматично без його добровільного

волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що під­

тверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

якщо іноземець набув громадянство України і не подав у по­рядку, передбаченому ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 10 цього Закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

якщо громадянин України без згоди державних органів Украї­ни добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу

1  Див.,  наприклад:  Шаповал В.  М.  Конституційне  право зарубіжних країн: Підручник.-С. 108.

134

 

безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи держав­ної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

За всіх зазначених обставин, окрім випадків, коли особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, громадянство України не втрачається, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Від втрати громадянства слід відрізняти позбавлення громадян­ства, тобто примусове позбавлення громадянства особи, яка набу­ла його за народженням {денаціоналізація), або примусове позбав­лення громадянства натуралізованої особи {денатуралізація). Кон­ституція України (ст. 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) забороняють позбавляти громадянства України.

3. За підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Як і за набуття громадянства України, до них можна від­нести такі підстави, як оптація або трансферт.

Закон України «Про громадянство України» передбачає також можливість скасування рішення про оформлення набуття грома­дянства України у випадках, якщо особа набула громадянство за територіальним походженням або її було поновлено у громадян­стві України обманом, внаслідок подання свідомо неправдивих ві­домостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути грома­дянства України.

У разі зміни громадянства батьків, внаслідок якої обоє або один із них виходять із громадянства України, може змінитися відповідно і громадянство їхніх дітей.

Так, якщо дитина виїхала разом із батьками на постійне про­живання за кордон та батьки виходять із громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом із батьками з громадянства України може вийти й дитина.

Якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне про­живання за кордон і виходить із громадянства України, а інший залишається громадянином України, дитина може вийти з грома­дянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадян­ства України, за його клопотанням.

Якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне про­живання за кордон і виходить з громадянства України, а інший є іноземцем та особою без громадянства, дитина може вийти з гро­мадянства України разом з тим із батьків, який виходить з грома­дянства України, за його клопотанням.

135

 

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її ба­тьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з грома­дянства України за клопотанням одного з батьків.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов із громадянства України, а інший є громадя­нином України, дитина може вийти з громадянства України за клопо­танням про це того з батьків, який вийшов із громадянства України.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов із громадянства України, а інший є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов із громадянства України.

Дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з бать­ків незалежно від місця проживання дитини.

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадяни­ном України, а інший є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.

Дитина, усиновлена іноземцями чи особами без громадянства,

може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усино­

вителів.            ,

* * *

Повноваження органів та організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства. У вирішенні питань грома­дянства беруть участь такі органи та організації (схема 16):

Президент України: ухвалює рішення і видає укази відпо­відно до Конституції України і Закону України «Про громадянство України»; визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань гро­мадянства.

Комісія з питань громадянства при Президенті України: роз­глядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із гро­мадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення від­повідно до вимог чинного законодавства України; контролює ви­конання рішень, ухвалених Президентом України з питань грома­дянства.

 

 

постановляє рішення і видає укази про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України

визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та вико­нання ухвалених рішень

затверджує Положення про Комісію при Пре­зидентові України з питань громадянства

КОМІСІЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ

УКРАЇНИ З ПИТАНЬ

ГРОМАДЯНСТВА

розглядає заяви про прийняття до грома­дянства України,, вихід із громадянства України та подання про втрату громадян­ства України і вносить пропозиції Прези­дентові України щодо задоволення цих заяв і подань

контролює виконання рішень, ухвалених Пре­зидентом України з пи­тань громадянства

повертає документи про прийняття до гро­мадянства України чи про вихід із грома­дянства України уповноваженому цент­ральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордон­них справ України для їх оформлення від­повідно до вимог чинного законодавства України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОРГАНИ МВС УКРАЇНИ			приймають заяви з питань громадянства, перевіряє їх та надсилає Комісії
ведуть   облік   осіб,   які набули  громадянство  та припинили громадянство України
			готують подання про втрату особами гро­мадянства України
			виконують рішення Президента України з питань громадянства
постановляють    рішення про оформлення набуття громадянства України та видають   відповідні   до­кументи
			вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, відповідні документи

Схема 16. Органи та організації, які беруть участь у вирішенні питань громадянства

 

 

 

136

 

137

 

3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи':

приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

готують подання про втрату особами громадянства України та разом із необхідними документами надсилають на розгляд Ко­місії при Президентові України з питань громадянства;

приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 ст. 6 Закону України «Про громадянство України», а саме:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздат­ною, опіки;

з огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок установлення батьківства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними догово­рами України.

4)         скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття

громадянства України у випадках,

якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням чи була поновлена у громадянстві України обманом, унаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальши­вих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за на­явності якого особа не може набути громадянства України;

5)         виконують рішення Президента України з питань грома­

дянства;

1 Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство Украї­ни» функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладені на Міністерство внутрішніх справ України.

 

 

видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення гро­мадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припи­нення громадянства України;

вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до гро­мадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні до­кументи дитини;

ведуть облік осіб, які набули громадянство України та при­пинили громадянство України.

14 червня 2002 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни № 844 у складі Міністерства внутрішніх справ України було утворено Державний департамент у справах громадянства, іммі­грації та реєстрації фізичних осіб, який відповідно до покладених на нього завдань вирішує такі питання громадянства:

готує документи з питань набуття/припинення громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань гро­мадянства;

забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;

приймає у передбачених законом випадках рішення про оформлення набуття громадянства України;

веде облік осіб, які набули/припинили громадянство України;

5)         організовує видання громадянам України паспортних документів.

4. Міністерство  закордонних   справ   України,   дипломатичні

представництва і консульські установи України здійснюють пов­новаження, покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

3. Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина; основні права свободи та обоє 'язки людини і громадянина: поняття, вла­стивості, види.

Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обоє 'язки людини і громадянина.

 

 

 

138

 

139

 

У правах, свободах та обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи1.

Права людини - це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задово­лення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це - катего­рія не лише юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

права з'являються у людини від моменту народження як не­від'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлю­ються вони людиною чи ні;

за змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обу­мовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя су­спільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, харак­терного для конкретного суспільства. Тому законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного харак­теру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призво­дить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

права людини - це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тіль­ки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами;

4)         права людини мають універсальний характер, неподільні,

взаємопов'язані та взаємообумовлені, вони є надбанням кожної

' Див.: Теория права и государства / Под ред. проф. Г. Н. Манова. Учеб-ник для вузов.- М.: Изд-во БЕК, 1996.- С. 233.

140

 

людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «.Пра­ва належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідно­сяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам»'.

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне по­няттю «суб 'єктивне право», і його застосування пояснюється істо­ричними чинниками. Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з ха­рактеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур .

Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок -це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не по­винна обумовлюватися бажанням людини;

обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Люди­на повинна коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-право­вими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право люди­ни на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обме­женнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути не­обхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

Трошкин Ю. В. Права человека. Нарушения и защита прав человека и прессьі.- С. 29.

Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право Российской Фе­дерацій.-С. 196.

141

 

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здо­ров'я чи моральності населення.

Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що ви­значаються законом, і лише постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механіз­мом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встанов­лює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас основи правово­го статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та обов'язки людини і громадянина, які отри­мали конституційне закріплення і, завдяки цьому, називаються ос­новними правами, свободами та обов 'язками людини і громадянина.

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріп­лені в Конституції України невід 'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать 'їм від народження чи завдяки наявнос­ті у них громадянства України, гарантуються Українською дер­жавою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1)         вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально зна­

чимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для

держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в

тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у ви­

рішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення

честі й гідності людини тощо.

Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпе­чує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

їм притаманні особливі юридичні властивості та специфіч­ний механізм реалізації, зокрема:

 

а)         конституційні (основні) права і свободи становлять ядро

правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних

прав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це,

мають похідне значення стосовно до основних;

б)         закріплюються за кожною людиною і за кожним громадя­

нином;

в)         мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для

кожної людини і для кожного громадянина;

г)          основні права і свободи мають особливу юридичну форму

закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д)         специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на

відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних

правовідносинах, основні права і свободи виступають передумо­

вою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, не­

від'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами (схема 17):

залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого і третього по­коління. Перше покоління включає проголошені буржуазними ре­волюціями (XVII-XVIII ст.) громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто таких, що виражають неза­лежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).

Друге покоління стосується соціальних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» держави, створення відповідних механізмів реалізації (право на пра­цю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).

До третього покоління відносять солідарні або колективні права, існування яких пов'язане з глобальними проблемами людс­тва та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни.

 

 

 

142

 

143

 

ОСНОВНІ ПРАВА

І СВОБОДИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

права людини

права громадянина

першого покоління

другого покоління

третього покоління

природні

похідні від природних

особисті або громадянські

ПОЛІТИЧНІ

 

за суб'єктом

за черговістю

їх включення

до конституцій

за генезисом

за змістом

 

підстави класифікації

 

громадянські права і свободи1; політичні права і свободи; економіч­ні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи'.

Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави3.

Духовна і фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те, що вони за суттю є природними правами людини і не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров 'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захища­ти себе особисто і користуватися правовою допомогою захисни­ка, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторкан­ність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайо­митися в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім "і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкоду-

 

 

 

економічні, екологічні, соціальні й культурні

Схема 17. Класифікація основних прав і свобод людини і громадянина

за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;

за видом суб 'єкта - на індивідуальні та колективні;

за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають об­меженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

за характером утворення на основні та додаткові.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм кла­сифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Зви­чайно за змістом вони поділяються на три групи: особисті або

 

1 Щодо цієї групи прав у сучасній юридичній літературі є різні погляди. Так, зокрема, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник їх іменують як «фізичні права» (див.: Колодій А. М, Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2004.- С. 167. А от П. М. Рабинович і М. І. Хавронюк виділяють у системі особистих прав і свобод дві групи: фізичні та особистністі (див.: Рабинович П. М., Хавро­нюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2004.-С. 117-186).

Деякі автори поділяють третю групу ще на дві: соціально-економічні та соціально-культурні права і свободи.- Прим. авт. Див., наприклад: Лисен-ков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення- К.: Либідь, 1997.-С. 55.

3 Див., наприклад: Комментарий к Конституции Российской Федера-ции.-С. 67.

 

 

 

144

 

145

 

вання матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збері­ганням, використанням та поширенням такої недостовірної ін­формації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору міс­ця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); пра­во на охорону здоров 'я, медичну допомогу та медичне страхуван­ня (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров 'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу,  охорона сім "і,  дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, посадових і службових осіб, право після ви­користання всіх національних засобів правового захисту зверта­тися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засо­бами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи безді­яльністю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право  не виконувати явно злочинні розпорядження  чи  накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відпові­дальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшко­дування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім "і чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія про­ти самообвинувачення) та право на захисту суді (ст. 63) .

Політичні права і свободи пов'язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування. їхньою важливою особливістю є

' Деякі конституційні особисті права і свободи людини і громадянина в юридичній літературі відносять до гарантій прав і свобод (Див., наприклад: Лисенков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення,- С. 56).

146

 

те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи полі­тичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ -носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, збе­рігати, використовувати і поіиирювати інформацію (ст. 34); право на свободу об 'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управ­лінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референ­думах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування - виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також: служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направ­ляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають не­гативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право люди­ни на невтручання держави.

На відміну від особистих і політичних прав і свобод економіч­ні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх за­безпечення вимагає від держави певних дій.

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, во­ни пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права за­безпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічно­му, соціальному і культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культур­ні права і свободи: право власності і право громадян України корис­туватися об'єктами права державної та комунальної власності

147

 

(ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звіль­нення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); пра­во тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рі­вень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чин­ному законодавстві України.

Останнім часом у юридичній літературі дедалі більшого поши­рення набуває поділ прав і свобод людини і громадянина залежно від черговості їх включення до конституцій та міжнародно-пра­вових документів на такі три групи:

1. Права першого покоління - громадянські й політичні пра­ва, проголошені демократичними революціями XVII-XVIII ст. Ця група прав і свобод визначає вільний розвиток особи та можливос­ті громадян брати участь в управлінні державними і суспільними справами, забезпечує особі незалежність і недоторканність, інди­відуальну автономію та особисту свободу, захищає особу від будь-яких втручань та обмежень, що можуть порушити свободу. Реалі­зація цих прав не може залежати від рівня соціально-економічного розвитку країни та матеріальних ресурсів держави.

Права другого покоління - економічні, соціальні, культурні права і свободи. В їх основу покладено соціалістичні концепції, які виникли після Першої світової війни і вперше отримали закріплен­ня в «радянських» конституціях, Конституції Німеччини 1919 p., Статуті ООН (1945 р.) та в Загальній декларації прав людини (1948 p.), де було зафіксовано найважливіші з цих прав і свобод. Реалізація прав і свобод цієї групи пов'язана з рівнем економічного розвитку та наявністю відповідних матеріальних ресурсів.

Права третього покоління {колективні або солідарні права) були проголошені після другої світової війни і являють собою права особи, які не пов'язані з її особовим статусом, а продиктова-

148

 

ні її належністю до якої-небудь спільноти, де правам особи відве­дено провідне місце1. Тобто, на відміну від прав і свобод першого і другого поколінь, які належать кожному індивідові, права третьої групи є одночасно правами людини і народів (право на мир, на якісну та безпечну продукцію, на безпечне довкілля тощо)2.

Основні обов'язки людини і громадянина - це закріплені в Конституції України вимоги, які пред'являються кожній людині та громадянинові, аби він діяв певним., чітко визначеним консти­туційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповід­них дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов'язки є складовою части­ною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціо­нування держави та життєдіяльність суспільства.

ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ

ГРОМАДЯН

УКРАЇНИ

ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ

людини

І ГРОМАДЯНИНА

Конституція України до основних обов'язків відносить (схема 18): обов 'язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній

захищати Вітчизну,

незалежність

і територіальну цілісність

України, шанувати її державні

символи (ст. 65)

не заподіювати шкоди природі,

культурній спадщині,

відшкодовувати завдані ним

збитки (ст. 66)

щорічно подавати

до податкових інспекцій за

місцем проживання декларації

про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67)

сплачувати податки і збори (ст. 67)

неухильно додержуватися

Конституції України та законів

України, не посягати на права

і свободи, честь і гідність інших

людей (ст. 68)

Схема 18. Основні обов'язки людини і громадянина

' Див.: Словарь терминов по теории государства и права / Под ред. проф. Н. И. Панова.- X., 1997.- С. 106.

Див., наприклад: Сравнительное конституционное право.- М.: Ману­скрипт, 1996.-С. 262.

149

 

спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачувати податки і збори (ст. 67), неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст, 68).

Крім того, Конституція України передбачає певні обов'язки, суб'єктами яких виступають лише громадяни України - захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); щорічно подавати до по­даткових інспекцій за місцем проживання декларації про свій май­новий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).

Невиконання або неналежне виконання основних обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визна­чається відповідними законами України.

4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина

Поняття гарантій прав і свобод людини і громадянина, націо­нальні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина; ви­ди гарантій прав і свобод людини і громадянина, юридичні гаран­тії прав і свобод людини і громадянина; міжнародно-правовий ме­ханізм захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кож­ною людиною і громадянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конс­титуційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і гро­мадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпо­середньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантуван­ня прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випли­ває зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

Особливе місце в цій системі посідає Президент України -

 

гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на те­риторії України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійс­нює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Зо­крема, Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає метою парла­ментського контролю, що його здійснює Уповноважений:

захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними дого­ворами України;

додержання та повагу до прав і свобод людини і громадяни­на органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;

запобігання порушенням прав і свобод людини і громадяни­на або сприяння їх поновленню;

сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними нормами у цій галузі;

поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реаліза­ції людиною своїх прав і свобод;

сприяння правовій інформованості населення та захист кон­фіденційної інформації про особу.

Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами міс­цевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їхні­ми посадовими і службовими особами, які порушували своїми дія­ми (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод лю­дини і громадянина.

 

 

 

150

 

151

 

У разі необхідності Уповноважений може представити Верхов­ній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадя­нина в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава, влада якої має певні межі, встановлені конституцією, і са­ме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж1. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому судовий захист прав і свобод люди­ни і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон України «Про Конс­титуційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що суб'єктами права на конституційне звернення з питань подання висновків Конститу­ційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необ­хідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Водночас функції щодо створення належних умов для реаліза­ції прав, свобод і обов'язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну роль відіграють також органи місцевого само­врядування, об 'єднання громадян.

* * *

В юридичній літературі розрізняють соціально-економічні, по­літичні та юридичні гарантії .

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповід­ного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реаліза­цію прав, свобод і обов'язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробничих потужностей, на­лежної інфраструктури.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орі­єнтовану політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільність

1          Збзеев Б. С. Правовое государство, Конституционньїй суд.- М: Закон и

право, 1996.-С. 96.

2          Див., наприклад: Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право

Российской Федерации.- С. 191.

152

 

політичних структур; належний рівень політичної культури в су­спільстві.

Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конститу­ція України передбачає також {міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конс­титуції кожен має право після використання всіх національних за­собів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і сво­бод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповід­них органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. З цього конституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено на­явністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

* * *

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і сво­бод людини охоплює міжнародні організації та установи, що без­посередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

Комісію з прав людини ООН.

Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини (міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з економіч­них, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про еко­номічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дис­кримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гід­ність видів поводження і покарання).

Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв 'язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і не­урядових організацій.

153

 

Номер факсу лінії прямого зе язку (HUMAN RIGHTS FAX LINE) у Женеві, Швейцарія:

(41) (22) 917-0092.

5. Європейський суд із прав людини. У громадян України мож­ливість звертатися до Європейського суду з'явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Конвенції Європейсь­кий суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави - члена Ради Європи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд:

може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Вер­ховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України;

не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;

не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:

анонімні;

за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;

є зловживання правом на оскарження або явно необгрунто­ваними;

-           є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї.

Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які

пов'язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і прото­колами до неї. До них, зокрема, відносять права:

на життя;

на повагу до гідності;

на свободу і особисту недоторканність;

на законність обвинувачення і справедливість належного та безстороннього суду;

підозрюваного, обвинуваченого на захист;

на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом'якшує чи скасовує відповідаль­ність особи;

засудженого на перегляд вироку;

 

 

на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням;

не бути вдруге покараним за один і той самий злочин;

на невтручання в особисте і сімейне життя;

на недоторканність житла;

на таємницю листування;

на свободу думки, совісті й релігії;

на свободу виявлення поглядів;

на свободу мирних зборів;

на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських ор­ганізаціях);

на створення сім'ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі;

на захист від будь-якої дискримінації;

на приватну власність;

на освіту;

виборче право;

право не бути позбавленим волі лише на підставі неспромож­ності виконання свого договірного зобов'язання;

на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває;

вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодно­го в'їзду на її територію;

право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає.

Всі скарги до Європейського Суду надсилаються за адресою: European Court of Human Rights, Council of Europe/BP 431 R6 67006, Strasburg Cedex France

5. Правовий статус іноземців в Україні

Поняття іноземців та осіб без громадянства (апатридів); іммі­грація в Україну; правовий режим іноземців в Україні; особливості правового статусу окремих категорій іноземців; в "(зд на терито­рію України та виїзд з території України іноземців та осіб без гро­мадянства; відповідальність іноземців та осіб без громадянства.

До складу населення України як сукупності людей, що прожи­вають у межах території України і підлягають її юрисдикції, крім

 

 

 

154

 

155

 

громадян України входять також іноземці та особи без громадян­ства (апатриди).

Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26). Відповідно до конституційних положень у зако­нах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства» (ст. 1) та «Про громадянство України» (ст. 1) дається норма­тивне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець -особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства -особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на ви­значений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

# * *

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади (Указом Пре­зидента України «Питання організації виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання функцій спеці­ально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції -гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким перед­бачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом кален­дарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів України у ви­значеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1)         діячі науки та культури, імміграція яких відповідає ін­

тересам України;

висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи ба­бою, онуком чи онукою громадян України;

156

 

 

особи, які раніше перебували в громадянстві України;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповноліт­ні діти;

особи, які безперервно прожили на території України протя­гом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та не­повнолітні діти, які проживають разом із ними.

Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографіч­ної ситуації) відповідно до пропозицій центральних і місцевих ор­ганів виконавчої влади.

При цьому пропозиції до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо встанов­лення квоти імміграції на наступний календарний рік вносять:

Мінкультури - стосовно діячів культури, імміграція яких від­повідає інтересам України;

Мінпраці - стосовно висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

Мінекономіки разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями - стосовно осіб, які здійснили іноземну інве­стицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США;

МОН - стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає ін­тересам України;

Держкомнацміграції - стосовно осіб, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм ста­тусу біженця чи притулку в Україні, а також їхніх батьків, чоловіків (дружин) і неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації - стосовно граничної кількості іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календар­ного року відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів).

Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за галузевим принципом.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сест­рою, дідом  чи  бабою,  онуком  чи  онукою  громадян  України,

157

 

а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Наприклад, на 2003 р. Кабінет Міністрів України встановив та­кі квоти імміграції:

особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тис. доларів СІЛА, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України - 53;

особи, які раніше перебували в громадянстві України,- 11 213;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні ді­ти-10 033;

особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи при­тулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та непов­нолітні діти, які проживають разом із ними - 1400;

разом - 23 982.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1)         одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він пе­

ребуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і

батькам громадян України;

2)         особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян

України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян

України;

особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнарод­ному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слід­ство за нею не закінчено;

3)         особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію,

 

наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здо­ров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здо­ров'я України від 19 жовтня 2001р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби:

туберкульоз (активну форму);

ВІЛ-інфекцію;

інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загост­рення, до періоду одужання або закінчення періоду носійства збуд­ників інфекційних хвороб відповідно до Міжнародної статистич­ної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я;

особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію за­значили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені доку­менти;

особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на терито­рію України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тим­часового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх заступають, і виїхати з України після закінчення відповідно­го терміну перебування.

* * *

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конститу­ція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 p., Закон України «Про біже­нців» у редакції Закону від 21 червня 2001 p., інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції: інозем­ці та особи без громадянства,  що перебувають  в  Україні на

 

 

 

158

 

159

 

законних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також несуть такі самі обов 'язки, як і громадяни Украї­ни,- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в України. Цей режим характеризується такими рисами:

він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто по­ширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окре­мих із них може мати певні особливості;

іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов 'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та закона­ми України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відноси­ни; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сі­мейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні чис­ленними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній влас­ності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Во­ни також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, пра­ва на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соці­альний захист, права на житло, права на достатній життєвий рі­вень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і еко­логічну безпеку.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення

У літературі виділяють три види правових режимів іноземців - націо­нальний, спеціальний та найбільшого сприяння (Прим, автора). Див., напри­клад, Кузнецов М. Н. Иностранньїе граждане и лица без гражданства на тер-ритории СССР.- М., 1985.- С. 5-Ю.

 

до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особис­тих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конс­титуції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Кон­ституційний Суд України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення Конституції та законів Украї­ни з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конституцій­них прав і свобод. Національним режимом у галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без громадянства корис­туються відповідно до положень статей 423, 424 Цивільного про­цесуального кодексу України незалежно від їх перебування на те­риторії України;

3)         дія національного режиму щодо іноземців має певні межі:

вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до грома­

дян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного до­ступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права корис­туватися об'єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

Наприклад, Земельним кодексом України обмежуються право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділян­ки лише несільськогосподарського призначення та в разі: придбан­ня за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими циві­льно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини.

4)         національний правовий режим має безумовний характер -

він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно

від того, мають чи ні громадяни України подібні права у відповід­

них країнах.

Положеннями ст. 24 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без грома-

 

 

 

160

 

161

 

дянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належнос­ті, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ч. З ст. 2) передбачає можливість ретор­сії- обмежувальних заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору міжнародного права) дії цієї держа­ви стосовно громадян України: «якщо іноземною державою вста­новлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод грома­дянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято».

# * *

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

іноземців, які іммігрували в Україну на постійне прожи­вання;

іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового пра­цевлаштування (згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 1 лис­топада 1999 р. № 2028, дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спро­можні виконувати цей вид роботи, або є достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України);

політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на тери­торії України);

біженців;

осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

іноземців, які перебувають на території України на під­ставах, передбачених міжнародними договорами України (на­приклад, військовослужбовці інших держав);

нелегальних мігрантів тощо.

 

Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатич­ними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів) характеризується тим, що на них не поширюється юрис­дикція України. Наявність дипломатичних і консульських приві­леїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні приві­леї тощо.

До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрис­дикції України, належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і члени сімей дипломатичного пер­соналу представництв, представники інших держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових делегацій, співро­бітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих ви­падках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позо­вами, що випливають з їхньої професійної або комерційної діяль­ності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків. Крім того, глава дипломатичного представництва, члени диплома­тичного персоналу підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави'.

Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх сімей, співробітники адміністративно-технічного пер­соналу дипломатичного представництва, дипломатичні кур'єри тощо. Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи в Україні консульські посадові особи корис­туються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяж­кого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністра­тивної юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивіль­них справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах служ­бових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється

1 Див.: Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене Указом Президента України від 10.06.93 р. № 198/93.

 

 

 

162

 

163

 

на випадки пред'явлення позовів про компенсацію заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство ак­редитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською устано­вою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.

Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (під­данства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської на­лежності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без грома­дянства в Україні характеризується такими особливостями.

Г. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі за­грожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс), він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кор­дон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання».

2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.

164

 

3.         Біженці мають рівні з громадянами України права на:

пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишен­

ня території України, за винятком обмежень, які встановлюються

законом;

працю;

підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

відпочинок;

освіту;

свободу світогляду і віросповідання;

направлення індивідуальних чи колективних письмових звер­нень або особисте звернення до органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

володіння, користування і розпорядження своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб;

звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини;

правову допомогу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з громадянами України права у шлюбних і сімейних відно­синах.

Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пен­сії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановле­ному законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

На біженців покладаються обов'язки:

повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на об­лік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному

165

 

органі спеціально уповноваженого центрального органу виконав­чої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені ор­ганом міграційної служби за місцем проживання.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і пе­ретнули державний кордон України у порядку, встановленому за­конодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звер­нутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути статус біженця особи повинні протягом трьох ро­бочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикор­донних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби не­законно перетнути або незаконного перетинання державного кор­дону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвід­чують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання ста­тусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. За­значені особи повинні бути направлені посадовими особами при­кордонних військ до органу міграційної служби.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням уста­новленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозво­лу керівника органу міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та ін.) звернутися з такою заявою в установленому порядку.

Орган міграційної служби може винести рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви.

Закон України «Про статус біженців» установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біжен-

 

ця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця пе­ребувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпеч­ною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через тери­торію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універ­сального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біжен­ців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип не-вислання;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та нада­ють притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання та мож­ливість звертатися за притулком і користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до про­цедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали під­ставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи осо­бі без громадянства, які досягай 16-річного віку на підставі відпові­дного рішення Державного комітету України у справах націо­нальностей та міграції. Положення про посвідчення біженця було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовт­ня 2002 р. №1527.

За даними Державного комітету України у справах національ­ностей та міграції, 2003 р. до органів міграційної служби було

 

 

 

166

 

167

 

подано 1215 заяв про надання статусу біженця. У 857 випадках особам, які звернулися з такими заявами, відмовлено в їх прийнят­ті, 429 осіб допущено до процедури розгляду питання про надання статусу біженця відповідно до Закону України у новій редакції, а статус біженця надано 56 особам.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

добровільно знову скористалася захистом країни громадян­ської належності (підданства);

набула громадянство України чи добровільно набула грома­дянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань ста­ти жертвою переслідувань;

будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в ін­шій країні;

6)         не може більше відмовлятися від користування захистом

країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на

підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадсь­кому порядку, здоров'ю населення України.

* * и=

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Украї­ну та виїжджати з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх заступають. При цьому вони повинні одержати в'їзну та виїзну візи або дозвіл на імміграцію. Законо­давством України та міжнародними договорами України1 може бути передбачений безвізовий режим, який не потребує обов'язко­вого оформлення візових документів, але не скасовує реєстрацій­ного порядку в'їзду та виїзду, тобто наявності паспортного доку­мента та його пред'явлення на кордоні.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без гро-

1 Див., наприклад: Угода між Урядом України та Урядом Російської Фе­дерації про безвізові поїздки громадян України та Російської Федерації від 16 січня 1997 р.

 

мадянства» передбачає умови, за яких в'їзд в Україну та виїзд з України іноземців не дозволяється (статті 25, 26).

Зокрема, в'їзд в Україну іноземцеві не дозволяється:

в інтересах забезпечення безпеки України або охорони гро­мадського порядку;

якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і за­конних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо, порушивши клопотання про в'їзд в Україну він по­дав про себе свідомо неправдиві відомості або підроблені доку­менти;

якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

якщо він у пункті пропуску через державний кордон Украї­ни порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав закон­них вимог посадових осіб Прикордонних військ України, мит­них та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

-           якщо встановлено факти порушення ним законодавства

України під час попереднього перебування в Україні.

Відповідно, виїзд з України іноземцеві не дозволяється, якщо:

щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення прова­дження у справі;

його засуджено за вчинення злочину - до відбування пока­рання або звільнення від покарання;

його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки Укра"-ни - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними осо­бами в Україні.

* * *

Іноземці та особи без громадянства на території України не­суть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відпові­дальність на загальних підставах.

Згідно з ч. З ст. 24 Кодексу України про адміністративні право­порушення законами України може бути передбачено особливий вид адміністративної відповідальності іноземців та осіб без грома­дянства - адміністративне видворення за межі України (депор-

 

 

 

168

 

169

 

тація). Відповідно до цього положення Кодексу Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32) встановив, що іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнен­ня приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебу­вання з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внут­рішніх справ видворення іноземця за межі України може супрово­джуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років.

Крім цих випадків, іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпе­ки України з наступним повідомленням протягом 24 годин проку­рора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців або супере­чать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громад­ського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, за­хисту прав і законних інтересів громадян України. Такі заходи, наприклад, згідно зі ст. 16 Закону України «Про запобігання за­хворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соці­альний захист населення» можуть бути застосовані до ВІЧ-інфі-кованих і хворих на СНІД іноземців та осіб без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров'я профі­лактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфек-ціїта своєю поведінкою створюють загрозу здоров'я інших осіб.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рі­шення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебу­вання в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду, підлягають із санкції" прокурора затриманню і видворенню у при­мусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, не­обхідний для видворення. Для тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні та підлягають адміністративному видворенню за її межі у приму­совому порядку, згідно з постановою Кабінету Міністрів України

170

 

від 17 липня 2003 р. № 1110 створено державну установу - Пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім ви­падків, коли необхідність негайного видворення зумовлена ін­тересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців та осіб без громадянства здійснюється органами внутрішніх справ, а у випадках, коли їх було затримано в межах контрольованих прикордонних районів,- органами держав­ної прикордонної служби.

Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійс­нюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їхні незаконний в'їзд, проживання, праце­влаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення термі­ну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців.

Водночас не допускається колективного видворення іноземців. Так, ця вимога передбачена в ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод

Іноземцеві, який порушує законодавство України, якщо ці по­рушення не передбачають адміністративної або кримінальної від­повідальності, може бути скорочено термін перебування в Украї­ні. Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого пе­ребування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства в Україні прийма­ється органами внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України.

Закон України «Про імміграцію» передбачає ще одну специфіч­ну форму відповідальності іноземців та осіб без громадянства -скасування дозволу на імміграцію. Так, у ст. 12 цього Закону перед­бачається, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих

171

 

відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2)         іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк

більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3)         дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці

України, громадському порядку в Україні;

це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і закон­них інтересів громадян України;

іммігрант порушив законодавство про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця від дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому за­конодавством України.

У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або сво­боді загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили. У разі скасування дозво­лу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця від дня відбут­тя покарання.