Розділ III ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

1. Поняття конституційного ладу та його засад

Поняття конституційного ладу, його співвідношення з держав­ним ладом; державна влада та громадянське суспільство; засади конституційного ладу.

У понятійному апараті вітчизняної науки конституційного пра­ва термін «конституційний лад» почав застосовуватися відносно недавно. Подібна ситуація типова для всіх пострадянських держав. І це зрозуміло, адже радянська державно-правова наука оперувала поняттями «суспільний устрій»1, «суспільний лад»2. Крім того, ознайомлення з працями вітчизняних і закордонних учених дозво­ляє зробити висновок, що в поняття конституційного ладу вклада­ється різне значення, що певною мірою ускладнює його аналіз. Так, зокрема, конституційний лад визначається:

- по-перше, як фактична конституція3 або цілісна система ос­новних політико-правових, економічних і соціальних відносин, які встановлюються й захищаються конституцією та іншими консти­туційно-правовими (державно-правовими) нормами4;

1          Див., наприклад: Советское государственное право.- М., 1948.- С. 86.

2          Див., наприклад: Советское государственное право / Под ред. проф.

С. С. Кравчука.- М., 1985.- С. 74.

3          Алебастрова А. И. Конституционное (государственное) право зарубеж-

нмх стран: Учебное пособис- С. 14.

4          Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д. Зорьки-

на, В. Е. Крутских.- М: ИНФРА, 1998.- С. 304.

 

 

по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, якого (яку) закріплено в його конституції1;

по-третє, як такий стан відносин (або порядок), що характе­ризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й право­свідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою2 або як уста­новлені конституційним правом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити ви­знання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовлад­дя, громадянського суспільства і демократичної держави'3. При цьому під конституційною державою розуміється держава, що ха­рактеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) дер­жавної влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпе­ченням такої обмеженості відповідними гарантіями4.

Останній підхід до розкриття значення поняття «конституцій­ний лад» уявляється вдалішим, оскільки наявність у країні акта, що офіційно називається конституцією держави та який визначає її устрій, ще не свідчить про конституційний характер цієї дер­жави і, відповідно, про наявність конституційного ладу. Поняття конституційного ладу не можна зводити лише до наявності чи відсутності конституції, воно має характеризувати реальну об­меженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина. Тим паче не можна зводити конституцій­ний лад лише до організації держави, навіть якщо ця держава і є конституційною.

Характеристика конституційного ладу передбачає встановлен­ня його співвідношення з такими поняттями, як «державний лад», «громадянське суспільство».

Державний лад - це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами. Державний лад

1 Див., наприклад: Е. И. Козлова, О. Е. Кутафіїн. Конституционное пра­во Российской Федерации.- М.: Юристь, 1996.- С. 75. Близьким до цього є визначення конституційного ладу як устрою держави і суспільства, закріп­леного конституційно-правовими нормами (див.: Тодьїка Ю. Н. Основи об-щественного строя Украиньї.- X.: Факт, 1999.- С. 8).

~ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации.- С. 98.

J Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России.- С. 55.

4 Термін «конституційна держава» досить часто вживається як тотожний терміну «правова держава».

 

 

 

80

 

81

 

може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, тобто державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом (установлюючи або санкціонуючи правові норми, забез­печуючи їх реалізацію на основі конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов'язки перед людиною і суспіль­ством, і неконституційним - державний лад тоталітарної держави. Отже, поняття «державний лад» є ширшим від поняття «консти­туційний лад». Конституційний лад передбачає наявність у державі юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування. Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демо­кратичного характеру конституції та реального дотримання консти­туційних положень, що забезпечує обмеженість держави, держав­ної влади правом. Саме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського суспільства, що є невід'ємним атрибутом, передумовою конституційної держави.

* * *

Громадянське суспільство - це поняття, яким позначають сис­тему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і ду­ховної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління1.

Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональ­ний спосіб соціального існування людей, заснований на розумі, свободі, праві та демократії. Сфера громадянського суспільства охоплює:

соціально-економічні відносини й інститути (форми власно­сті, підприємництво, праця);

організацію і діяльність об'єднань громадян (громадських організацій, політичних партій, а також профспілок, творчих спі­лок, релігійних організацій тощо);

сферу виховання, освіти, науки і культури;

сім'ю - первинну основу співжиття людей;

систему засобів масової інформації;      [

етичні норми поведінки людей; \

інші сфери приватних інтересів і потреб людей.

 

Громадянське суспільство починається з людини, його станов­лення нерозривно пов'язане з усвідомленням членами суспільства наявності у них громадянських прав, з формуванням їхньої активної позиції щодо реалізації та захисту своїх прав. І не випадково, що «батько» цього терміну Арістотель виводив його від терміна «гро­мадянин» - вільна людина. Тобто, на думку Арістотеля громадян­ське суспільство - це суспільство вільних людей, а таке суспільство виникає лише на певному етапі свого розвитку. Передумовами ста­новлення громадянського суспільства є забезпечення рівності лю­дей у їхніх правах і гідності, заборона будь-яких привілеїв людей за їхніми природними чи громадянськими ознаками, народний сувере­нітет, високий рівень правової культури членів суспільства, еконо­мічних, культурних і правових відносин між ними тощо.

Під громадянським суспільством у науці конституційного права іноді також розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм її економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм1.

Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства вияв­ляється в тому, що держава здійснює свій регулятивний вплив у сфері громадянського суспільства лише в певних межах, які вста­новлюються для захисту інститутів і механізмів громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство функціонує і як сис­тема, що частково (в певних межах) управляється державою, і як саморегульована система. Своєю чергою, конституційна держава також перебуває в певній залежності від саморегульованого гро­мадянського суспільства і його потреб; останнє, як зазначалося ви­ще, виступає необхідною передумовою конституційної держави.

Засади конституційного ладу - це система вихідних принци­пів організації державної влади в конституційній державі, взаємо­відносин конституційної держави з людиною та інститутами гро­мадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літерату­рі, визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин2.

До засад конституційного ладу Конституція України відносить:

народовладдя (народний суверенітет);

державний суверенітет і незалежність України;

 

 

 

1 Конституційне право України: Підручник для студентів вищих на­вчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, про­фесора В. С. Журавського.- С. 187.

82

 

' Див.: Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В. И. Лафитского.-М.: Юристь, 1995.-С. 31.

2 Див.: Тодьїка Ю. Н. Основи общественного строя Украйни,- С. 9.

83

 

республіканську форму правління, яка відповідає вимогам демократії та поділу влад;

унітарний устрій України;

визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвер­дження і забезпечення її прав і свобод;

соціальний захист людини;

статус української мови як державної;

поділ влади;

гарантованість місцевого самоврядування;

політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність;

вищу юридична силу Конституції України і пряму дію її норм;

-           рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

Терміном «засади конституційного ладу України» позначають

також загальний конституційно-правовий інститут, що закріп­лює основні принципи організації Української держави, які харак­теризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

Норми цього інституту містяться в розділі І Конституції Украї­ни «Загальні засади». Вони відіграють надзвичайно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:

особливим предметом регулювання - регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації дер­жавного і суспільного життя;

загальним характером - закріплюють засади і принципи ор­ганізації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;

найвищою юридичною силою - всі інші норми Конституції України, всі нормативно-правові акти держави базуються на конс­титуційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, отже, не можуть їм суперечити;

підвищеною стабільністю - відповідно до ч. З ст. 5 Консти­туції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові, а законопроекти про внесення змін до розділу І Конституції України затверджуються всеукраїнсь­ким референдумом (ч. І ст. 156)'.

' У літературі вирізняють також інші риси норм цього інституту, зокре­ма, політико-правовий характер, визначеність і категоричність, цілісність тощо (див.: Тодьїка Ю. Н. Основи общественного строя Украиньї.- С. 11).

 

Норми інституту «Засади конституційного ладу України» скла­дають певну систему, і їх можна розподілити по таких групах:

норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу України;

норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний державний устрій України;

норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як конституційної держави;

норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.

2. Гуманістичні засади конституційного ладу України

Гуманізм; народний суверенітет; форми здійснення народо­владдя.

Гуманістичні засади конституційного ладу України - це ос­новоположні принципи, які визначають і закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місцевому само­врядуванні. До них відносять:

1.         Гуманізм. Конституція України 1996 р. на відміну від

конституцій «радянського» типу кардинально змінює підхід до

розв'язання проблеми про співвідношення людини і держави.

Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гід­

ності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінніс­

тю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на цю про­

блему: не людина створена для держави, а навпаки - держава

для людини, держава відповідає за свою діяльність перед люди­

ною, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голов­

ним обов'язком держави. В цьому якраз і полягає гуманістична

сутність Конституції України, а гуманізм, таким чином, набу­

ває значення найголовнішого принципу конституційного ладу

України.

* * *

2.         Суверенітет народу України. Суверенітет означає верхо­

венство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд

розв'язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання в

них будь-якої іншої влади. В науці конституційного права розріз-

 

 

 

84

 

85

 

няють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та народний.'

Державний суверенітет означає властивість держави само­стійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функ­ції всередині держави і у відносинах з іншими державами.

Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостій­но визначати спосіб свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип наро­довладдя отримав закріплення у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Народний суверенітет насамперед означає повновладдя наро­ду, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, по­літичними та соціально-економічними засобами для реальної уча­сті у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспіль­ними справами. У співвідношенні «суверенітет народу - держав­ний суверенітет» пріоритет належить суверенітетові народу, він здійснює установчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є обов'язковою для всіх ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Народний суверенітет слід розглядати як природне право наро­ду самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Вод­ночас народний суверенітет у площині конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких - захистити конститу­ційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана з особли­востями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибо­ри - це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвалення відповідного рішення чи обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців. Таким чином здійснення влади народом фак­тично підміняється владою більшості і відкидає пошук соціально­го компромісу, що можливе в рамках представницького органу. З вітчизняної та закордонної практики державного будівництва ми знаємо багато прикладів, коли більшість постановляла рішення, що призводили до скасування конституційного ладу, встановлення

 

тоталітарних і авторитарних режимів. Достатньо згадати референ­дум, якого було проведено в Німеччині в 30-х роках XX ст. з пи­тання поєднання в одній особі посад президента і канцлера. «Прав­ління однорідної, догматичної більшості,- зазначає Ф. А. Гайєк,-може зробити демократію більш нестерпною, ніж найгірша з диктатур»1.

Аналіз Конституції України дозволяє підтвердити висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного во­левиявлення - вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних проявів народовладдя2.

За змістом народний суверенітет обмежується правами люди­ни: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни пе­редбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і гро­мадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсо­лютний характер і не залежить від способу зміни Конституції України - Верховною Радою України чи всеукраїнським референ­думом.

Можливе також і добровільне самообмеження народного суве­ренітету - вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об'єднання (зазвичай це відбувається через посеред­ництво держави), народ використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права.

Слід також зазначити, що принцип народного суверенітету не суперечить ідеї божественного панування, яка розуміється як пряме здійснення влади іменем Бога або опосередковане - через його земних намісників. Так, Бог може бути визнаним вищою під­ставою та початком усього існуючого, зокрема конституційного ладу і державної влади, Проте Бог не може володіти державними

 

 

 

' У деяких джерелах національний та народний суверенітет ототожню­ється. Див., наприклад: Конституція Российской Федерации: Знциклопеди-ческий словарь / В. А. Туманов, В. Е. Чиркин и др.- Изд. 2-е, переработ. и дополи.- М.: Юристь, 1997.- С. 279.

86

 

1 Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросьі философии.- 1990.- № 10.-С. 151.

Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран: Учебник для вузов.-С. 128.

87

 

повноваженнями - ними він розпоряджається через посередників своєї божественної волі. Тобто, воля Божа як найвищий закон має політичне і правове значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає її змістом власної волі1. Такий підхід повною мірою узгоджується зі згадуванням Бога в преамбулі Конституції України. Так, преамбула не містить положень про «божественну владу», але в ній йдеться про усвідомлення парламентом, який приймає Конституцію, відповідальності перед Богом.

* * *

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосе­редньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування (безпосередня і представницька демократія).

Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення вла­ди народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (на­родне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють2. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.

Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народно­го представництва, розроблена в XVIII-XIX ст., базується на та­ких вихідних положеннях:

1.         Конституцією держави засновується народне представ­

ництво.

Орган народного представництва (парламент) здійснює за­конодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням.

Парламент складається з депутатів, які вільно обрані наро­дом (представників народу).

Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата).

Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.

Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.

1          Див.: Государственное право Германии: В 2 т.- Т. 1.- М.: Ин-т гос-ва

и права РАН, 1994.--С. 34.

2          Демшиель А., Демишель Ф., Пикемаль М. Институтьі и власть во Фран-

ции.-М.: Наука, 1977.-С. 12.

88

 

3. Республіканська форма правління

Поняття форми правління, класифікація держав за фор­мою правління; особливості республіканської форми правління в Україні та проблеми її вдосконалення в ході конституційної ре­форми.

Форма правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, вста­новленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави.

Головною, визначальною ознакою форми правління є консти­туційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.

Монархія - форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха - одноосібно­го глави держави, який здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Найчастіше, влада монарха є довічною і пе­редається в спадщину.

Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи держав­ної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи фор­муються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закрі­плює республіканську форму правління України.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

виборність глави держави та інших верховних органів дер­жавної влади на певний строк;

здійснення державної влади не за власним правом, а за дору­ченням народу;

юридична відповідальність глави держави у випадках, перед­бачених законом;

обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

переважний захист інтересів громадян держави, взаємна від­повідальність людини і держави.

Конституційній теорії та сучасній практиці державного будів-

89

 

ництва відомі три основні види республік; парламентська, прези­дентська та квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або зміша­на). Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом і порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо.

Парламентарна (парламентська) республіка характеризує­ться тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави)1, який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого поділу влади»). Головною ознакою пар­ламентарної республіки є реальне формування уряду парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.

Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави - президент - обирається непарламент-ським шляхом і водночас є главою виконавчої влади. У президент­ській республіці найбільш послідовно проводиться в життя прин­цип поділу влади (модель «жорсткого поділу влади»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади бу­дуються відповідно до принципу стримувань і противаг.

У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з власним конституційно-правовим статусом, здебільшого відсутній (наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійс­нює президент, якому підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом.

Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) рес­публіка характеризується рисами як парламентської, так і прези­дентської республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади та­кого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти:

1) президент, як і в президентській республіці, обирається гро­мадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно

' У деяких парламентських республіках президент обирається особли­вою колегією, до складу якої входять депутати парламенту і делегати, обрані представницькими органами суб'єктів федерації або регіонів, наприклад, Індія, Італія, Німеччина.

90

 

з урядом, який має самостійний конституційно-правовий ста­тус і повинен отримати довіру парламенту. Подібна форма прав­ління, зокрема, була характерна для України в період від 5 люто­го 1991 р. до підписання 8 червня 1995 р. Конституційного дого­вору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на пе­ріод до прийняття нової Конституції України;

2) всенародно обраний президент формує (за певної участі пар­ламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і за­ймає в системі поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів ви­конавчої влади та підзвітний і підконтрольний парламенту.

З практики державного будівництва інших країн відомі також вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки: су-перпрезидентські, теократичні, президентсько-моністичні, пре­зидентсько-мілітаристські тощо республіки.

* * *

Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську фор­му правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає мож­ливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрези-дентську (напівпрезидентську чи президентсько-парламентську) форму правління в її другому варіанті.

Така модель організації влади характеризується зверхнім ста­новищем Президента України в системі поділу влади - він, хоча формально і не входить до законодавчої, виконавчої та судової гі­лок влади, наділяється Конституцією України досить широкими прерогативами в усіх гілках влади, що, з одного боку, забезпечує керованість держави в умовах політичної чи економічної кризи, а з іншого - обумовлює надмірну централізацію управління, «непро­зорість» виконавчої влади, створює організаційні можливості до надмірного втручання Президента України у вирішення питань виконавчої влади і, як наслідок, об'єктивно спричиняє виникнення протистояння і конфліктних ситуацій у відносинах між гілка­ми влади.

Закріплений Конституцією України 1996 р. статус Президента України значною мірою, обумовив проведення широкомасштабної конституційної реформи, мета якої полягає у зміні системи органі­зації влади, переході від президентсько-парламентарної до парла-

91

 

ментарно-президентської форми правління. У перебігу реформи передбачається здійснити перерозподіл повноважень між вищи­ми органами державної влади на користь парламенту та Кабінету Міністрів України та значно звузити прерогативи Президента України.

4. Унітарний державний устрій

Поняття державного устрою, класифікація держав за їхнім державним устроєм; ознаки України як унітарної держави.

Державний устрій1 - це політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних оди­ниць, формою їхніх правових відносин між собою та з державою в цілому. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна, федеративна та обласна (регіональна) держава.

Унітарною (від лат. unitas - єдність) вважається держава, всі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Себто, територія унітарної дер­жави складається з адміністративних або політико-адміністратив-них одиниць, які, за окремими винятками2, не наділяються влас­ним правовим статусом, а статус органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства цент­ральної влади.

Унітарні держави класифікуються:

1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі дер-жавоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави по­діляється лише на адміністративно-територіальні одиниці3, тоді як складна унітарна держава у своєму складі має автономні одиниці.

1 У новітній юридичній літературі паралельно з терміном «державний устрій» використовуються інші терміни, наприклад, «територіальна орга­нізація публічної влади», «територіально-політичний устрій», «державно-територіальний устрій» тощо.

Мова йде про автономні утворення у складі унітарної держави.

3 Невеликі унітарні держави взагалі можуть не мати адміністративно-територіального поділу.

92

 

2) залежно від ступеня централізації управління на централі­зовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. В централі­зованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи ви­конавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних те­риторіальних рівнях функціонують органи місцевого самовряду­вання. Відносно децентралізовані унітарні держави характеризу­ються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функ­ціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Федеративною є держава, всі вищі територіальні одиниці якої мають державоподібний статус. Федерація - це союзна держава, складне об'єднання кількох державоподібних політико-територі-альних утворень - суб'єктів федерації. У сучасному світі існують 24 федерації, з них 7 у Європі, 4 в Азії, 6 в Америці, 4 в Африці, З в Океанії.

Від федерації слід відрізняти конфедерацію, яка є формою міждержавного об'єднання, суб'єкти якого зберігають державний суверенітет.

* * *

Частина 2 ст. 2 Конституції України визначає Україну як уні­тарну державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз положень Конституції України, присвячених питанням організації виконавчої влади на місцях, статусу Автоном­ної Республіки Крим і місцевого самоврядування дозволяє харак­теризувати Україну як складну, відносно децентралізовану унітар­ну державу.

Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу України вхо­дить автономне територіальне утворення - Автономна Республіка Крим, по-друге, децентралізацію управління в Україні здійснено лише на низовому територіальному рівні - село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено централізоване державне управління. Подіб­на система територіальної організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро стоїть і питання щодо вдоскона-

93

 

лення українського унітаризму на основі подальшої децентраліза­ції управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному територіальних рівнях.

5. Характеристики України як конституційної держави

Україна - суверенна і незалежна держава; Україна - демо­кратична держава; Україна - соціальна держава; Україна - пра­вова держава; конституційне закріплення обов'язків, завдань і функцій Української держави.

До засад конституційного ладу входять закріплені Конституцією України риси Української держави, які характеризують її як саме конституційну державу. Так, ст. 1 Конституції України визначає Українську державу як суверенну і незалежну, демократичну, со­ціальну, правову державу.

Україна - суверенна і незалежна держава. Необхідною пере­думовою конституційного ладу в будь-якій державі є її суверен­ність. Держава здатна виражати волю своїх громадян, у повному обсязі гарантувати їхні права і свободи лише тоді, коли вона є су­веренною. Суверенітет як необхідний атрибут державної влади виступає якісною рисою держави і становить важливу засаду кон­ституційного ладу України. Основи теорії державного сувереніте­ту були закладені відомим французьким вченим Жаном Боденом ще в XVI ст. Так, у своїй праці «Шість книг про республіку» він характеризував суверенітет як одну з найважливіших ознак будь-якої держави, як абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу суверена (держави) над своїми громадянами. Саме Жан Бо-ден сформулював і основні ознаки суверенітету:

постійна влада суверена, яка не може бути обмежена зако­ном, оскільки він сам є джерелом закону;

право суверена видавати і скасовувати закони, оголошува­ти війну та укладати мир.

Згідно з Жаном Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який уповноважений здійснювати правління Богом і є його намісником на землі.

Звичайно, сучасні погляди на політико-правову природу дер­жавного суверенітету відрізняються від поглядів Жана Бодена під кутом зору визначення суверена, характеристики співвідношення

94

 

народного та державного суверенітетів тощо. Водночас його тео­рія має надзвичайно важливе значення для розуміння змісту державного суверенітету як повноти законодавчої, виконавчої та судової влади держави на її території, що відкидає будь-яку чужо­земну владу, а також самостійність держави в міжнародних відно­синах, її непідпорядкованість владі іншої держави.

З огляду на зазначене можна зробити висновок, що ознаками суверенітету Української держави є:

верховенство державної влади на всій території України;

єдність і неподільність державної влади;

незалежність і самостійність державної влади.

Верховенство державної влади означає: по-перше, її необме­женість нічим і ніким, окрім народного суверенітету (установчої влади народу України), Конституції України, громадянського су­спільства, природного права і законів; по-друге, відсутність на території України будь-якої іншої конкуруючої влади, яка мог­ла би видавати легітимні закони; по-третє, підпорядкованість державній владі всіх громадян, їхніх об'єднань, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.

Єдність державної влади полягає в наявності єдиної системи органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової), які мають єдині цілі та завдання діяльності, що забезпечує певну сту­пінь керованості суспільством.

Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, те, що вона сама, без впливу інших сил, правоспроможна приймати нормативні акти та забезпечувати їх виконання за допо­могою засобів державного примусу; по-друге, відсутність залеж­ності (політичної, фінансової, організаційної тощо) органів держав­ної влади від будь-кого всередині держави та за її межами.

Отже, державний суверенітет характеризує повноту законо­давчої, виконавчої та судової влади держави на її території, що виключає наявність будь-якої конкуруючої влади, а також: непід­порядкованість держави владі іншої держави у сфері міжнарод­ного спілкування.

Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

1. Територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну територію. Згідно з міжнародним правом держав­ною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі та в межах якої вона здійснює своє територіальне вер­ховенство.

95

 

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конституції України суверенітет України поширюється на всю її територію. Складниками держав­ної території України є її суходіл, води, надра під ними та відповід­ний повітряний простір. Деякі суверенні права Україна здійснює також і в межах територій зі змішаним правовим режимом (конти­нентальний шельф і економічна зона).

Державна територія України в межах існуючого кордону є ці­лісною і недоторканною (ч. З ст. 2 Конституції України). Ціліс­ність державної території України полягає в забороні її насильни­цького поділу. Недоторканність державної території України означає те, що всі інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію України відповідно до загальновизна­них принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН та в інших міжнародних договорах.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

2.         Єдиний конституційний простір. Конституція України є

юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів дер­

жавної влади та органів місцевого самоврядування, вона визначає

зміст і напрямки розвитку галузевого законодавства.

До складу України входить автономне утворення - Автономна республіка Крим (АРК), яка має Конституцію Автономної Республі­ки Крим (ч. 1 ст. 135 Конституції України). Право приймати Консти­туцію АРК належить Верховній Раді АРК, але вона набуває чинності лише після затвердження Верховною Радою України не менш як по­ловиною від її конституційного складу. Такий порядок прийняття і затвердження Конституції АРК забезпечує їй відповідне місце в системі законодавства України, складовою частиною якого вона є.

3.         Громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є

встановлення громадянства. Згідно зі ст. 4 Конституції України в

Україні існує єдине громадянство. Принцип єдиного громадянства

має на меті, по-перше, недопущення існування громадянства

окремих адміністративно-територіальних одиниць України, по-

друге, уникнення випадків кумуляції громадянства окремих осіб

(подвійного громадянства, або біпатризму). Цим забезпечується

єдиний правовий статус для всіх громадян України.

Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про грома­дянство України» громадянство України втрачається, якщо гро­мадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

96

 

 

Єдина грошово-кредитна система. Наявність власної гро­шової одиниці є важливим виявом державного суверенітету. Ст. 99 Конституції України визначає, що грошовою одиницею України є гривня.

Національні Збройні Сили. Державний суверенітет передба­чає реальну здатність держави забезпечити свою внутрішню і зов­нішню безпеку. Оборону України, захист її суверенітету, територі­альної цілісності й недоторканності Конституція України (ч. 2 ст. 17) покладає на Збройні Сили України.

Міжнародна правосуб'єктність. Україна як суверенна дер­жава є повноправним суб'єктом міжнародного права, може всту­пати у відносини з іншими суверенними державами, вступати до міжнародних організацій, укладати міжнародні договори тощо. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпе­чення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мир­ного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами між­народного права (ст. 18 Конституції України).

Офіційний статус державної мови. Державною мовою вва­жається визнана конституцією або чинним законодавством основ­на мова держави1. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України держав­ною мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов'язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій терито­рії України. Водночас держава гарантує вільний розвиток, вико­ристання і захист російської, інших мов національних меншин України.

9. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держа­ви є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

Державний Прапор - це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією Укра­їни (ч. 2 ст. 20) Державний Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого ко­льорів.

Державний Герб - це відмінний знак, що є офіційною ембле­мою держави, яка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках і деяких офіційних документах. Згідно з Конституцією

1 Коментар до Конституції України: Науково-популярне видання.- К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996.- С. 44.

97

 

України (ч. З ст. 20> Великий Державний Герб України встановлю­ється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) - ч. 4 ст. 20 Конституції України.

Державний Гімн - музикально-поетичний твір, який разом з Державним Гербом із Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч. 5 ст. 20) визначає, що Держав­ним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 р. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Пр испів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Відповідно до ч. 7 ст. 20 Конституції України столицею Украї­ни є місто Київ.

* * *

Україна - демократична держава. Демократичною вважаєть­ся держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загаль­новизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є:

реальна представницька демократія, що забезпечується об­ранням Верховної Ради України, Президента України, представ­ницьких органів місцевого самоврядування на основі демократич­них принципів виборчого права;

організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). Теорія поділу влади була розроблена Д. Локком і Ш. Монтеск'є, а її зміст

98

 

зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше, різні функції (види) державної влади - законодавча, вико­навча і судова,- повинні здійснюватися різними, відносно авто­номними один від одного органами державної влади, по-друге, ці органи повинні бути взаємно врівноваженими. Вперше в Україні принцип поділу влади було зафіксовано в Конституції УНР 29 квіт­ня 1918 р. У новітній історії України цей принцип вперше було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.;

конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологіч­ного і політичного плюралізму (ст. 15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, унеможливлює існування в суспільстві будь-якої обов'язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, перед­бачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх по­літичних партій, інших організацій, діяльність яких перебуває в межах Конституції та чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визна­чається Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 черв­ня 1992 p.;

визнання й гарантованість місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

* * *

Україна - соціальна держава. У науці конституційного права сформульовано три підходи до розкриття змісту поняття «соціаль­на держава». Перший пов'язаний із розумінням соціального в най-загальнішому вигляді, себто як тотожного суспільному. Термін «соціальна держава» в цьому розумінні означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий пов'язаний із тракту­ванням соціального як показцика соціального статусу людини, її зв'язку із суспільством. Згідно з третім, підтримуваним більшіс­тю вчених, соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на роз­поділ матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справед­ливості, щоби забезпечити кожній людині гідне існування .

Головним завданням соціальної держави є сприяння суспіль­ному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної

1 Государственное право Германии: В 2-х томах.- Т.  1.- М.,  1994.-С. 65.

99

 

відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов'язок забез­печити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мі­німум соціальних благ. Обов'язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є:

забезпечення соціальної спрямованості економіки;

охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;

охорона здоров'я людей;

-забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства та батьківства;

розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соці­альний захист громадян;

встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і до­помог.

* * *

Україна - правова держава. Сучасна політико-правова докт­рина під правовою (у формальному сенсі) розуміє демократичну державу, де забезпечується верховенство закону, послідовно про­водиться принцип поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини. У Конституції України закріплено такі ознаки правової держави.

1. Верховенство права (ч., 1 ст. 8). Принцип верховенства права передбачає:

пов 'язаність законодавчої влади природним правом (держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам при­родного (надпозитивного) права);

верховенство закону, що означає, по-перше, визнання за Конс­титуцією України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); по-друге, віднесення до предмета законодавчого регулювання найважливіших, визначальних суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності су­спільства (ст. 92); по-третє, панування закону, безумовне підпорядку­вання законові всіх членів суспільства та держави в цілому;

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законо­давчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють від­носно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації вна­слідок цього всієї повноти влади в одних руках.

Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає та гарантує права і свободи люди­ни і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними

100

 

нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборо­нено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не перед­бачено законодавством».

Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд ві­діграє роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини. З огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки неза­лежний суд може ефективно захистити людину від свавілля орга­нів виконавчої влади та їхніх посадових осіб.

Законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання (які здійснюють управління на різних територіальних рів­нях), їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та за­конами України.

Правовий захист людини від порушення її прав державною владою (статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.

* * *

Характеризуючи Україну як конституційну державу, Консти­туція України не обмежується закріпленням її рис як суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. У розді­лі І Конституції також визначаються:

головний обов'язок держави: утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3);

обов'язок держави: забезпечення екологічної безпеки і під­тримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу (ст. 16);

завдання держави: забезпечення всебічного розвитку і функ­ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10); сприяння вивченню мов міжнарод­ного спілкування (ст. 10); сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної само-

101

 

бутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11); турбота про задоволення національно-культурних і мов­них потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12); забезпечення захисту прав усіх суб'єктів права власності і госпо­дарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13); гаранту­вання свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15); соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17);

-           найважливіші функції держави: захист суверенітету і тери­

торіальної цілісності України, забезпечення її економічної та ін­

формаційної безпеки (ст. 17);

—         основи зовнішньої політики держави: зовнішньополітична

діяльність України спрямована на забезпечення її національних

інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного

співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загаль­

новизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18).

6. Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу

Конституційні засади економічних відносин; політична та ідеологічна багатоманітність; конституційні засади соціальних відносин; конституційні засади духовно-культурних відносин.

Економічні, політичні та духовні відносини, як зазначалося ви­ще, значною мірою становлять сферу громадянського суспільства, яке базується на засадах свободи і саморегуляції. Правова держа­ва, з огляду на це, не може встановлювати економічний лад суспі­льства та політичну систему - вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. Утім, це не відкидає можливості, навіть необхідності державного регулювання економічної, політичної та духовно-культурної діяльності. Метою такого регулювання є за­кріплення найсуттєвіших рис і ознак громадянського суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які складаються в цих сферах життєдіяльності суспільства.

Норми конституційно-правового інституту «Загальні засади конституційного ладу України» визначають засади економічних, соціальних і духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

102

 

Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини становлять економічний базис громадянського суспі­льства і визначають передумови повновладдя народу України та свободи людини. Вони охоплюють: відносини власності, вироб­ництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духов­них благ.

Відносини власності є найважливішим елементом економічної системи. Термін «власність» уживається в законодавчих актах і юридичній літературі у двох значеннях: в юридичному - для по­значення права особи на певну річ, тобто правочинність володіти, користуватись і розпоряджатися цією річчю; в економічному - для позначення сукупності економічних відносин, пов'язаних із пев­ним майновим комплексом і відповідним суб'єктом економічної діяльності.

Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них термін «власність» використовується в його другому - еконо­мічному - значенні. У громадянському суспільстві існують дві ос­новні форми власності (всі інші походять від них) - публічна і при­ватна. Ці форми різняться суб'єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а публічна власність має колектив­ний характер; по-друге, публічна власність, на відміну від приват­ної, є неподільною.

Здійснюючи   регулювання   відносин   власності,   Конституція

України:

Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання - всі суб'єкти права власності проголошу­ються рівними перед законом (ч. З ст. 13).

Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб 'єктів влас­ності й господарювання (ч. З ст. 13).

Встановлює перелік природних об'єктів власності Українсь­кого народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морсь­кої) економічної зони (ч. 1 ст. 13).

Визначає коло суб 'єктів права розпоряджатися власністю Українського народу - органи державної влади та органи місцево­го самоврядування (ч. 1 ст. 13).

Визначає коло суб'єктів права користування природними об'єк­тами права власності народу - громадяни України (ч. 2 ст. 13).

6.         Передбачає можливість набуття і реалізації права влас-

103

 

ності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14).

7. Встановлює обмеження щодо використання власності - во­на не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. З ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, по­гіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41).

Важливими принципами ринкової економіки є: свобода еконо­мічної діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 1 ст. 42) та зобов'язує державу забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ч. З ст. 42).

В умовах формування ринкової економіки кардинально зміню­ється роль держави в економічних відносинах. Сьогодні, коли від­мирає всеосяжне централізоване планування, примусове встанов­лення господарських зв'язків, роль держави зводиться до вико­нання таких функцій:

здійснення законодавчого регулювання основ економічної, господарської діяльності;

контроль за дотриманням установлених законом правил еко­номічної, господарської діяльності, захист відносин, що виника­ють за цими правилами, та прав їхніх учасників;

-           забезпечення соціальної спрямованості економіки.

* * *

•

Політична та ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення1.

Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політичної багатоманітності означає багатопартійність, себто можливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організації, які провадять свою діяльність відповідно до вимог закону. В де­мократичному суспільстві роль політичних партій надзвичайно велика.

У ст. 36 (ч. 2) формулюється мета діяльності партій в Україні: сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян. Основними завданнями, що їх звичайно ставлять перед собою партії,

Це право закріплено, зокрема, у ст. 19 Загальної декларації прав люди­ни, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.

 

є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представ­ників, обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зокрема, розробляють і подають на розсуд виборцям про­грами, де пропонуються способи вирішення проблем суспільного розвитку, висувають кандидатів на виборах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в представницьких органах тощо.

Конституція України закріплює не лише можливість діяльності різних партій та інших об'єднань громадян, а й їхню рівність пе­ред законом (ч. 5 ст. 36). Рівність об'єднань громадян перед зако­ном виявляється в рівності їхніх прав у політичній та господарсь­кій діяльності, закріплених у ст. 20 Закону України «Про об'єднан­ня громадян» від 16 червня 1992 р. Закон, зокрема, надає об'єднан­ням громадян право:

виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

брати участь у політичній діяльності, проводити масові за­ходи;

створювати установи та організації;

поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

засновувати засоби масової інформації тощо.

Це конституційне положення повністю узгоджується з норма­ми міжнародного права і відповідає стандартам, що містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про гро­мадянські і політичні права та в інших міжнародно-правових до­кументах.

Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p.:

«Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму став­ленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також спри­яти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняє­ться, за винятком випадків, передбачених цим Законом».

У ст. 37 Конституції України визначено перелік підстав, за на­явності яких забороняються утворення і діяльність політичних

 

 

 

104

 

105

 

партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив Ті без­пеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної во­рожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров 'я населення. При цьому політична партія може бути заборонена за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України лише в судовому порядку.

Конституційні підстави щодо заборони діяльності політичних партій та громадських організацій в Україні також повністю узго­джуються з нормами міжнародного права. Так, ст. 20 Міжнародно­го пакту про громадянські та політичні права прямо вказує на те, що будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь націо­нальної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурю­вання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом.

Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної ба­гатоманітності передбачає:

Право кожної окремої людини, соціальних груп, політичних партій і громадських організацій безперешкодно розробляти тео­рії, ідеї щодо економічного, політичного, правового та іншого уст­рою України; пропагувати свої погляди через засоби масової ін­формації; здійснювати діяльність із втілення своїх ідеологічних концепцій у практичну сферу; за допомогою правових засобів за­хищати право на ідеологічну багатоманітність.

Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов'язковий характер, визнання рівноправності всіх ідеологій.

Заборону цензури (ч. З ст. 15 Конституції України).

* # *

Конституційні засади соціальних відносин. Регулятивний вплив конституційної держави на соціальну сферу життєдіяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найважливіших трудових і міжнаціональних відносин, а також питань сім'ї та шлюбу, охорони довкілля, життя і здоров'я людини, захисту прав споживача. Засади соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України. Так, Конституція:

1. У повній відповідності із загальновизнаними нормами між-

 

народного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини - право власності (ст. 41); право на свободу підприємни­цької діяльності; на захист прав споживачів (ст. 42); право на пра­цю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50).

2.         Визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо (ч. 2 ст. 24);

основні напрямки державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Так, згідно зі ст. 11 держава сприяє консолідації та розвит­кові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної са­мобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

3.         Встановила обов'язки держави щодо забезпечення екологіч­

ної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території

України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи {ст. 16).

* * *

Конституційні засади духовно-культурних відносин. Право­ва держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кож­ній людині користуватися духовно-культурними благами.

Так, закріплюючи статус української мови як державної, Консти­туція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, викорис­тання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою роз­витку всієї системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта— це передумова розвитку всього суспільства: рівень освіченості на­селення значною мірою визначає економічні, політичні й соціальні відносини в суспільстві. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.

У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий важ­ливий інститут духовно-культурної сфери, як релігія. Згідно з Конс­титуцією України (ст. 35) кожна людина має право на свободу сві­тогляду і віросповідання. Конституційна держава будує свої відно­сини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релі­гійних організацій від держави, а школи - від церкви. Не втручаю-

 

 

 

106

 

107

 

чись у справи церкви, держава водночас гарантує рівність усіх релі­гійних конфесій - жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про сво­боду совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій.

Важливе значення для розвитку духовно-культурних відносин відіграють наука, культура та мистецтво. Держава сприяє роз­виткові культури, гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

7. Захист конституційного ладу України

Гарантії конституційного ладу України; правовий режим над­звичайного стану.

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції України:

а)         неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбача­

ють скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина

або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­

шення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);

б)         неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або над­

звичайного стану (ч. 2 ст. 157);

в)         ускладнений порядок внесення змін до першого розділу

Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;

г)          конституційне визначення статусу Президента України як га­

ранта державного суверенітету, територіальної цілісності України,

додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­

на (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України

у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

д)         заборону утворювати політичні партії та громадські органі­

зації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституцій­

ного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);

є) присягу народних депутатів України щодо додержання Кон­ституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);

ж) конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України за­безпечувати державний суверенітет України, виконання Консти­туції і законів України (п. 1 ст. 116);

 

з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ла­ду - Конституційного Суду України,- який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента Украї­ни та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).

* * *

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є пра­вовий режим надзвичайного стану1, що може бути введений в Украї­ні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів од моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації об­становки, відновлення правопорядку за спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для віднов­лення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і закон­них інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функ­ціонування органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання, інших інститутів громадянського суспільства.

Згідно з Законом України «Про правовий режим надзвичайно­го стану» від 16 березня 2000 р. надзвичайний стан - це особли­вий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях із виникненням надзвичайних ситуа­цій техногенного або природного характеру не нижче загально­державного рівня, що призвели чи можуть призвести до люд­ських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або в разі спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому ко­мандуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функ­ціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ла­ду, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмежен­ня у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадя­нина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Михалева Н. А. Конституционное право зарубежньїх стран СНГ: Учеб-ноепособие.-М.:Юристь, 1998.-С. 140.

 

 

 

108

 

109