Тема 5

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 

Конституційні  основи

суспільного ладу

України

Основною складовою конституційного ладу є суспільний лад. За своєю суттю суспільний лад України являє собою передбаче­ну Конституцією та законами загальнонаціональну систему суспільних відносин (організаційних і функціональних), зу­мовлену внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, гео­графічними, національними тощо); за змістом — системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших сус­пільних відносин (в усіх основних сферах життя та діяльності суспільства), їх подальшого взаємоузгодженого позитивного розвитку; за формою — системою організаційних і функціо­нальних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства.

Якщо організація та діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів має регулюватися Конституцією й законами всебічно та повно, то організація та діяльність сус­пільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Консти­туція України проголошує свободу (багатоманітність) політич­ного, економічного, ідеологічного життя суспільства, макси­мально можливе невтручання в життя та діяльність особи й суспільства.

Політична багатоманітність означає перш за все реальну можливість створення та діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні та функ­ціонуванні органів державної влади й місцевого самовряду­вання.

Економічна багатоманітність передбачає можливість рів­ноправного існування різних форм власності та господарюван­ня, однакову їх підтримку з боку держави.

60

 

Ідеологічну багатоманітність слід розуміти як право різних суб'єктів (окремих осіб і їх об'єднань) безперешкодно форму­лювати, досліджувати, пропагувати та втілювати в практику суспільних відносин різноманітні ідеї, теорії, погляди, які сто­суються різних аспектів життя держави, суспільства, цивілі­зації в цілому.

Конституційні основи суспільного ладу знаходять вияв на­самперед в основних принципах організації і діяльності сус­пільства.

В організаційному відношенні суспільний лад становить со­бою певну систему, яка містить політичну, економічну, соці­альну, культурну (духовну, ідеологічну) підсистеми.

Провідний, визначальний елемент суспільного ладу — по­літична система суспільства, основними складовими якої є народ, держава, політичні партії, територіальні громади та органи місцевого самоврядування — основні суб'єкти консти­туційно-правових відносин.

З правової точки зору політична система являє собою су­купність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством; регулюють відно­сини між громадянами, соціальними та етнічними групами; забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.

Найважливішим суб'єктом політичної системи є народ. Згід­но зі статтею 5 Конституції України "народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування". Проголошення Конституцією права народу здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, ре­ферендумів тощо) — це його визнання, поряд із державою, по­літичними партіями тощо, повноправним і пріоритетним суб'єктом політичної системи. Свідченням цьому є також стат­тя 69 Конституції України, яка проголошує, що "народне во­левиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії".

Основний суб'єкт політичної системи — держава в особі відповідних органів державної влади: законодавчої, виконав­чої та судової. Вона визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики (пункт 5 статті 85 Конституції України); здійснює внутрішню та зовнішню політику (пункт 1 статті 116); розроб-

61

 

ляє, затверджує та здійснює загальнодержавні програми еко­номічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку (пункт 6 статті 85, пункт 4 статті 116); здійснює зовнішньополітичну діяльність (стаття 18) тощо.

Важливу роль у функціонуванні та розвитку політичної системи відіграють політичні партії та громадські організації. Згідно з Конституцією України (стаття 36) "політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах".

Відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. "політичною партією є об'єднання гро­мадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у ви­робленні державної політики, формуванні органів влади, міс­цевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі", а "громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, еконо­мічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортив­них та інших спільних інтересів".

Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним пра­вом людини, закріпленим Загальною декларацією прав люди­ни; воно гарантується Конституцією та законодавством Украї­ни. Держава сприяє розвитку політичної та громадської актив­ності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об'єднань.

Разом з тим політичні партії та інші об'єднання громадян позбавлені можливості безпосередньо впливати на державу або її органи влади, підміняти чи дублювати їх. У Конституції Ук­раїни (стаття 37) зазначається, що "не допускається створення та діяльність організаційних структур політичних партій в ор­ганах виконавчої та судової влади і виконавчих органах міс­цевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях". Крім того, забороняється утворення та діяльність політичних партій і громадських ор­ганізацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом, порушення суверенітету та територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення

62

 

державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалю­вання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров'я населення.

Отже, політичні партії та громадські організації можуть сприяти формуванню й вираженню волі громадян лише в пев­них організаційних та правових формах, передбачених Кон­ституцією та законами України.

Важливою складовою політичної системи України є органи місцевого самоврядування. За Основним Законом місцеве само­врядування в Україні має ґрунтуватися на засадах, сформульо­ваних у Всесвітній Декларації місцевого самоврядування та Європейській Хартії місцевого самоврядування, підписаній від імені України 6 листопада 1996 р. в м. Страсбурзі та ратифіко­ваний Верховною Радою України 15 липня 1997 р. У розділі XI Конституції України визначаються поняття та суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування відповідних органів, сфера відання, матеріальна і фінансова основи та га­рантії місцевого самоврядування.

У Конституції України визначені лише концептуальні заса­ди місцевого самоврядування; чимало питань його становлен­ня й розвитку залишено для регулювання окремими законами. І це абсолютно обґрунтовано, тому що місцеве самоврядуван­ня не є чимось незмінним, раз і назавжди встановленим — з подальшим розвитком суспільства й держави відбуватиметься й еволюція інституту місцевого самоврядування.

Свідченням цього, зокрема, став прийнятий Верховною Ра­дою України 21 травня 1997 р. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", який визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та ді­яльності, правового статусу і відповідальності органів і посадо­вих осіб місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування, за Законом, повинно здійснюватися на принципах народо­владдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місце­вих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб, державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

63

 

Відповідно до Закону місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територі­альної громади — жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — само­стійно чи під відповідальність органів місцевого самоврядуван­ня та посадових осіб вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Визначаючи та закріплюючи ідею місцевого самоврядуван­ня та його відмежування від сфери державного управління, Конституція України встановила, що місцеве самоврядування використовується для вирішення місцевих питань у територі­альних громадах сіл, селищ і міст і є їх конституційним пра­вом. Але це не означає, що держава може повністю відійти від правового регулювання структури, функцій і повноважень місцевого самоврядування, тому що це не лише сфера самоор­ганізації населення, але й специфічний рівень влади.

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства яка передусім характеризується відносинами власності та формами управління економічними процесами.

Конституція України передбачає право на існування влас­ності Українського народу: державної, комунальної, приват­ної, інтелектуальної. Так, стаття 13 проголошує, що "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Згідно зі статтею 41 "кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелекту­альної, творчої діяльності. Право приватної власності набу-вається в порядку, визначеному законом", і є непорушним. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користувати­ся об'єктами права державної та комунальної власності відпо­відно до закону.

У широкому розумінні право власності складається з таких елементів:

— права володіння, тобто виняткового фізичного контро­лю над благами;

64

 

користування, тобто застосування корисних властивос­

тей благ для себе;

управління, тобто права вирішувати, хто та як забезпе­

чуватиме використання благ;

на доход, тобто права володіти результатами від корис­

тування благами;

права суверена, тобто на відчуження, споживання, зміну

або знищення блага;

на безпеку, тобто на захист від експлуатації благ і від

шкоди з боку зовнішнього середовища;

на передачу благ у спадок;

на безстроковість володіння благом;

заборони на користування благом,  що завдає шкоди

довкіллю;

на відповідальність у вигляді стягнення, тобто на мож­

ливість використання блага для оплати боргу;

на залишковий характер, тобто на існування процедур та

інститутів, які забезпечують відновлення порушеної пра­

вомочності.

Управління об'єктами державної власності та забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності здійснює (на під­ставі статті 116 Конституції України) Кабінет Міністрів Украї­ни, а управління майном, що перебуває у комунальній влас­ності (на підставі статті 143 Конституції України) здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Основні положення про власність в Україні встановлюють­ся Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього наступними за­конами України. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та інши­ми законодавчими актами, а особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності ви­значаються спеціальним законодавством України.

Значну увагу в Конституції України приділено створенню умов підприємницької діяльності, яка є самостійною ініціати­вою, систематичною, на власний ризик, діяльністю з вироб­ництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

65

 

Стаття 42 Конституції України проголошує, що "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена зако­ном". І далі: "Держава забезпечує захист конкуренції у під­приємницькій діяльності. Не допускаються зловживання мо­нопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі мо­нополії визначаються законом".

Для розвитку підприємницької діяльності необхідні такі умови:

стабільність державної економічної та соціальної політи­

ки, яка є джерелом формування у підприємців та інвес­

торів упевненості в тому, що вони не стануть жертвами

кон'юнктурних політичних рішень або кампаній;

позитивна громадська думка — ставлення до підприєм­

ництва як до одного з престижних занять у суспільстві, а

також терпимість до підприємницьких невдач;

пільговий податковий режим, який забезпечує дійові

стимули для відкриття нових підприємств і розширення

тих, що існують;

наявність розвинутої інфраструктури підприємництва —

інноваційних і впроваджувальних центрів, що фінансу­

ються на пайових засадах державою та приватним бізне­

сом, консультативних центрів і центрів з питань підго­

товки підприємців;

ефективна система захисту інтелектуальної власності, дія

якої охоплює не тільки винахідництво, але й всю про­

дукцію, у тому числі нові ідеї, концепції та методи діло­

вої активності;

дебюрократизація процедури регулювання господарської

діяльності з боку державних органів, зокрема скорочен­

ня форм звітності, поліпшення правил реєстрації нових

фірм.

Загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, а також гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки визна­чає та встановлює Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього законами України впродовж 1992—1995 pp.

66

 

Особливими складовими економічної системи держави є монетарна та фіскальна політика.

Важливе місце у формуванні та функціонуванні суспільно­го ладу України посідає її соціальна система, яка являє собою сукупність соціальних об'єднань і форм соціальної діяльності. До сукупності соціальних спільностей належать українська на­ція як етнос, корінні народи, національні меншини, соціальні групи, трудові колективи, територіальні громади, а до соціаль­них об'єднань — соціальні громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо).

Згідно з Конституцією України (стаття 36) "професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують грома­дян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професій­ної діяльності. Професійні спілки утворюються без поперед­нього дозволу на основі вільного вибору їх членів". Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні визнача­ються Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р.

Складовою соціальної системи є також галузеві й територі­альні соціальні системи у вигляді відповідних підприємств, ус­танов та організацій системи охорони здоров'я, медичної до­помоги та медичного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.

Основним видом соціальної діяльності є трудова діяльність, праця. Стаття 43 Конституції України зазначає, що "кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погод­жується. Держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми про­фесійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом".

За характером соціальної діяльності однією із найважливі­ших соціальних підсистем є система охорони здоров'я, яка на

67

 

підставі статті 49 Конституції України "забезпечується держав­ним фінансуванням відповідних соціально-економічних, ме-дико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм". Охо­рона здоров'я, як і інші види соціальної діяльності, соціаль­ного обслуговування, має державні та недержавні форми, але "держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування".

Важливим компонентом рівня соціальної системи є соціаль­ний захист.

Конституція України (стаття 46) встановлює, що "громадя­ни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом. Це право гарантується загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням". Основною фор­мою соціальних виплат є пенсії.

Основний Закон України приділяє значну увагу політико-правовому регулюванню культурного (духовного, ідеологіч­ного) життя українського суспільства, спрямованого на поси­лення соціодинаміки культури, освіти, науки, реалізацію ду­ховних потреб людини, формування й забезпечення творчого потенціалу особи, всебічну самоорганізацію духовного потен­ціалу громадянина.

Конституція законодавчо закріплює важливу роль культу­ри, освіти, науки та інших складових духовної, гуманітарної сфери, котрі є базовими цінностями державності. Головна ме­та конституційного регулювання духовною сферою полягає у створенні умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й сус­пільства в цілому, послідовної інтелектуалізації суспільства як головного резерву його прогресу, збагачення й піднесення ду­ховності.

Стаття 15 Конституції України закріплює положення про те, що "суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах полі­тичної, економічної та ідеологічної багатоманітності". Гаран­тією ідеологічної багатоманітності є заборона (частиною дру­гою тієї ж статті) визнавати будь-яку ідеологію як обов'язкову.

 

У нинішньому українському суспільстві немає чіткої визна­ченості та сформованості духовних, морально-етичних, сус­пільних, індивідуальних та інших цінностей.

Основою духовного і культурного розвитку суспільства є освіта. Статтею 53 Конституції України проголошується, що "кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність й безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкіль­ної, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобу­ти вищу освіту в державних і комунальних навчальних закла­дах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до націо­нальних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у держав­них і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства".

Організація та здійснення освіти в Україні регулюється За­коном України "Про освіту" від 23 березня 1996 р. зі змінами, внесеними Законом України від 17 грудня 1996 р. Важливою умовою розвитку духовного життя суспільства є розвиток на­уки, інтелектуальної, творчої діяльності людей. А тому цілком природно, що Конституцією України (зокрема, статтею 54) проголошується, що "держава сприяє розвиткові науки, вста­новленню наукових зв'язків України зі світовим співтоварис­твом". Зміст, форми та напрямки державного сприяння роз­виткові науки сформульовані в Законі України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяль­ності" від 13 грудня 1991 р. зі змінами й доповненнями в по­дальшому,   внесеними  законами  України.

Духовний розвиток України передбачає відродження та збагачення національної культури. У Конституції України (стаття 11) зафіксовано, що "держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних

69

 

меншин України". А стаття 54 Конституції України гарантує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що ста­новлять культурну цінність, та вжиття заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Правові, економічні, соціальні й організаційні засади роз­витку культури в Україні визначаються Основами законодав­ства України про культуру від 14 лютого 1992 р. зі змінами й доповненнями, внесеними в подальшому законами України. Вони регулюють суспільні відносини у сфері створення, по­ширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження й розвиток культури української нації та культури національних меншин, які проживають на тери­торії України; забезпечення свободи творчості, вільного роз­витку культурно-мистецьких процесів, професійної та само­діяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на до­ступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

70